Osvita.ua Вища освіта Реферати Географія Водоймища та ґрунти Європи. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Водоймища та ґрунти Європи. Реферат

Внутрішні води. Ріки. Озера. Льодовики. Ґрунти

Внутрішні води

За величиною стоку води (близько 295 мм) Європа посідає друге місце серед частин світу після Південної Америки, але через менші розміри суші за обсягом стоку (близько 2850 км3 на рік) вона випереджає тільки Австралію та Антарктиду. Розподіл стоку на території Європи нерівномірний. У відповідності зі ступенем зволоження стік зменшується з заходу на схід і з півночі на південь. Більша частина Європи належить до басейну Атлантичного океану і його морів, менша - до басейну Північного Льодовитого океану і басейну внутрішнього стоку - Каспійського моря.

Ріки

Великі ріки зосереджені на рівнинах Східної Європи. Перше місце за довжиною (3530 км), площею басейну (1360 тис. км2) і середньою річною витратою (понад 8000 м3/сек) посідає Волга (основні притоки - Кама й Ока). Наступні за довжиною у Східній Європі: Урал, Дніпро, Дон, Печора, Дністер, Північна Двіна. У Західній Європі найбільшими є Дунай (довжина 2850 км, площа басейну 817 тис. км2), Рейн, Ельба, Вісла, Луара, Тахо, Одра.

На рівнинах Східної Європи переважають ріки зі спокійною течією, які мають широкі терасовані долини, снігове і частково дощове живлення; основний стік припадає на весну і початок літа, а на ріках північної частини рівнин у зв'язку з пізнім таненням снігу максимум стоку зміщується до літа; взимку встановлюється крижаний покрив тривалістю від 1,5-3 місяців на півдні до 7-7,5 місяців на півночі. Спорудження великих водоймищ на Волзі, Дніпрі, Дону та інших ріках привело до вирівнювання режиму їх стоку і збільшення транспортного значення.

У Феноскандії переважають короткі порожисті ріки зі слабко розробленими долинами, які мають багато озероподібних розширень. У рівнинних районах тут живлення рік переважно снігове; максимальний стік - навесні, але внаслідок регулюючої ролі озер і великих басейнів водність велика також влітку і восени. У гірських районах Феноскандії ріки мають велике падіння.

Тривалість крижаного покриву на ріках Феноскандії від 2-3 місяців у середній частині до 7-7,5 місяця на півночі. У рівнинних районах Середньої Європи живлення рік в основному дощове; ріки не замерзають або мають короткий хитливий льодостав. На ріках Франції, Британських островів, Бельгії, Нідерландів, ФРН стік рівномірний, з незначним збільшенням взимку і зниженням влітку. У більш східних рівнинах Середньої Європи до основного дощового живлення навесні приєднується снігове; максимум стоку зміщається на весну, а літня межень стає більш тривалою і низькою. У середньовисотних горах (Карпати й інші), вкритих взимку снігом, ріки мають бурхливі весняні повені.

На ріках високогірних районів Альп (верхні течії Рейну, Рони, лівих приток По, правих приток Дунаю) до снігового і дощового живлення приєднується льодовикове; у літні місяці характерні високі повені, взимку стік дуже малий або зовсім відсутній. Середземноморським рікам властиві значні підйоми рівня води восени і взимку (місцями взимку і навесні) і низька межень влітку, коли невеликі ріки дуже міліють або пересихають. На деяких ріках зимові витрати у кілька десятків разів перевищують літні. У карстових районах Середземномор'я велику роль у живленні рік відіграють ґрунтові води, тому стік у них більш врегульований; деякі ріки тут мають ділянки підземної течії.

Озера

Розподіл озер по території Європи дуже нерівномірний. Найбільш численні скупчення озер на рівнинах і в горах, що зазнавали плейстоценового заледеніння. Велика частина озер цих районів відноситься до тектонічних знижень (улоговини, грабени тощо), що облямовані льодовиками і частково підгачені їх наносами; вони характеризуються сильно порізаною береговою лінією, значною глибиною, витягнутою по поздовжній осі тектонічних знижень або у напрямку руху льодовиків формою. До цього типу належать рівнинні озера (Ладозьке, Онезьке, Венерн, Веттерн, Меларен, Імандра), а також озера передгір'їв (Женевське, Лаго-Маджоре, Комо, Гарда й ін.).

На моренних рівнинах поширені відносно невеликі озера між-моренних знижень або розташовані у стародавніх балках стоку льодовикових вод (особливо на рівнинах Прибалтики, Польщі, ФРН, Фінляндії). В Альпах, горах Скандинавії і Британських островів, у найвищих районах Карпат, на півночі Уралу є невеликі "альпійські" озера в карових поглибленнях.

За межами льодовикових районів значних скупчень озер немає. Найбільш типові: озера-стариці у заплавах рівнинних рік; дельтові - у низов'ях Волги, Дніпра, Дунаю, По; лагунові - по узбережжю Чорного й Азовського морів; тектонічні - Шкодер (Скадарське), Охридське на Балканському півострові, Балатон в Угорщині й ін.; вулканічні - на Апеннінському півострові та в Ісландії; карстові - на сході Східноєвропейської рівнини, на Балканському й Апеннінському півостровах. Більшість озер Європи відноситься до прісних проточних водойм. В аридних південно-східних районах є безстічні солонуваті і сильно мінералізовані озера (Ельтон, Баскунчак); тут на кордоні з Азією знаходиться найбільше озеро світу - Каспійське море. Європа володіє значними гідроенергетичними ресурсами. Досить багаті на них гірські райони Скандинавії, Альпи, середньогір'я Середньої Європи. Потужні ГЕС споруджені на великих ріках Східної Європи на Волзі, Камі, Дніпрі.

Велике значення для економіки країн Європи має транспортне і лісосплавне використання рік і створення каналів, що з'єднали басейни багатьох рік як у Східній, так і в Західній Європі, а також ріки з морями (Біломорсько-Балтійський канал, Волго-Донський судноплавний канал, Волго-Балтійський, система каналів Гета у Швеції, Середньо-німецький та ін. канали у ФРН, Південний канал у Франції та інші). Волга, Дніпро, Дунай, Вісла, Рейн, Темза, Сена, Одра та інші ріки перетворені у великі транспортні артерії з напруженими транспортними і пасажирськими перевезеннями. Велика роль озер у водопостачанні. Узбережжя багатьох озер використовуються для відпочинку і лікування. В озерах Ельтон, Баскунчак - родовища мінеральних солей.

Льодовики

Загальна площа сучасних льодовиків Європи перевищує 116 тис. км2. Найбільші скупчення льодовиків знаходяться на Шпіцбергені (58 тис. км2), Новій Землі, Землі Франца-Йосипа, в Ісландії і в Скандинавських горах, де переважають льодовики типу куполів і щитів, є також карові і передгірні льодовики. Потужність льоду нерідко становить 400-600 м, сягаючи в окремих випадках 1000 м. Деякі льодовики островів Арктики спускаються до моря і дають початок айсбергам. У материковій частині Європи льодовики є також в Альпах, на півночі Уралу, у Піренеях, у горах Сьєрра-Невада (де розташований найбільш південний у Європі льодовик). Тут представлені головним чином карові і долинні льодовики.

Ґрунти

Розподіл різних типів ґрунтів у Європі в цілому має зональний характер. Виділяються 4 пояси ґрунтоутворення: арктичний (полярний), бореальний, суббореальний, субтропічний. Найбільші площі займають ґрунти бореального і суббореального поясів. За структурою ґрунтової зональності і типами ґрунтів райони з вологим океанічним кліматом Західної Європи відрізняються від районів з континентальним кліматом Східної Європи. В арктичному поясі формуються арктичні і тундрові ґрунти. Перші представлені на Шпіцбергені, Землі Франца-Йосипа, на півночі Нової Землі, є дуже малопотужними ґрунтами зі слабкою диференціацією генетичних ґрунтових горизонтів.

Тундрові ґрунти поширені на півночі Феноскандії, на півдні Нової Землі, на Східноєвропейській рівнині на північ від Північного полярного кола. Це найчастіше перезволожені ґрунти зі слабкою аерацією, дуже повільним розкладанням органічних залишків, переважно кислою реакцією, малопотужним гумусовим горизонтом, що переходить у глейовий горизонт сизого кольору.

У знижених слабко дренованих місцях (особливо у басейні нижньої течії р. Печора) тундрові ґрунти сполучаються з тундровими болотними ґрунтами. Бореальний пояс охоплює Ісландію, велику частину Феноскандії, Британських островів, Середньоєвропейської рівнини і Східної Європи на північ від лінії Львів - Київ - Курськ - Перм - Свердловськ.

У районах з континентальним кліматом у цьому поясі послідовно змінюють одне одного:

  • глейово-підзолисті ґрунти північної тайги, для яких у зв'язку з перезволоженням поверхні поряд з підзолоутворенням характерні процеси повільного розкладання органічних залишків;
  • типові підзолисті ґрунти середньої частини тайги з добре вираженим промивним режимом, що приводить до виносу з верхніх шарів значної частини продуктів розпаду;
  • дерново-підзолисті ґрунти південної частини тайги і крислато-хвойних лісів, у яких поряд з підзолоутворювальним процесом розвинуте нагромадження гумусу;
  • на самому півдні бореального поясу в Східній Європі під широколистяними лісами поширені сірі лісові ґрунти з активним дерновим процесом, добре вираженим гумусовим шаром і значним вмістом гумусу (від 3 до 8%).

У районах бореального поясу з океанічним кліматом представлені: дерново-торф'янисті ґрунти під субарктичними лугами і рідколіссями Ісландії, північно-західної Скандинавії, Фарерських і Гебридських островів, що відрізняються високим вмістом грубого гумусу; сильно вилуджені дерново-палево-підзолисті ґрунти на півдні Скандинавії і Фінляндії, на півночі Великобританії, на Середньоєвропейській рівнині, що чергуються місцями з лісовими кислими неопідзолистими ґрунтами, що формуються на більш багатих материнських породах.

З інтразональних ґрунтів для бореального поясу характерні: алювіальні (у тому числі маршові ґрунти плоского узбережжя); дерново-карбонатні (рендзини), що відносяться до багатих на карбонати материнських порід; дерново-глейові, що розвиваються на слабко розчленованих рівнинах під лугами тайгової зони при неглибокому заляганні ґрунтових вод; торф'яно-болотні ґрунти верещатників на пісках при слабкому дренажі і близькому до поверхні заляганні глин.

У гірських районах поясу розвинуті гірсько-тундрові ґрунти, на Уралі також гірські дерново-підзолисті і гірські сірі лісові, у Шотландії і середньогір'ях Скандинавії - гірські підзолисті. У суббореальному поясі розходження у зональній структурі ґрунтового покриву між океанічними і помірно континентальними районами ще більше збільшуються. У помірно континентальних районах під степами на лісових материнських породах сформувалися чорноземи і каштанові ґрунти.

У лісостепу і на півночі степи представлені опідзоленими, вилудженими і типовими чорноземами, що відрізняються потужним інтенсивно чорним гумусовим шаром, високим вмістом гумусу (8% і більше), наявністю карбонатного ілювіального шару; у більш сухих степових районах - мало- і середньо-гумусні звичайні і південні чорноземи (вміст гумусу 4-8%) із щільним і високо карбонатним шаром; у Молдові і суміжних районах Румунії, на сході Приазовської низовини і на рівнинах Криму на мергелях і вапняках - звичайні і південні міцелярно-карбонатні мало- і середньо-гумусні ґрунти з високим вмістом карбонатів по всьому профілю; у найбільш сухих степах південної України, Нижнього Поволжя, Прикаспію. У результаті значної розчленованості поверхні і літологічної строкатості бурі лісові ґрунти мають різний ступінь лужності й опідзоленості, нерідко чергуються з підзолистими, дерново-карбонатними ґрунтами і бурими рендзинами.

У міжгірних рівнинах з їх більш континентальним кліматом бурі лісові ґрунти заміщаються переважно малопотужними типовими і звичайними чорноземами і лужно-чорноземними ґрунтами, основні ареали яких припадають на Придунайські рівнини; тут же, у зниженнях, зустрічаються солончаки і солонці. На більшій частині середньовисотних гір розвинуті гірські бурі лісові ґрунти; у Карпатах, Піренеях і Альпах, крім того, виражені гірські підзолисті (на висоті 1000-1600 м), що змінюються вище гірcько-луговими ґрунтами. У поясі субтропічного ґрунтоутворення південної Європи і Південного берега Криму типові коричневі ґрунти вічнозелених ксерофітних лісів і чагарників зі значним змістом гумусу (4-7%), великою карбонатністю по всьому профілю. У вологих районах ці ґрунти вилуджені, карбонати в них вимиті на велику глибину.

На заході Балканського півострова, на південному сході Апеннінського півострова та в інших районах поширення "терра росса" (продуктів вивітрювання карбонатних порід) утворюються сильно карбонатні червоні рендзини. У найбільш сухих районах Середземномор'я у чагарникових формаціях представлені сіро-коричневі ґрунти. На міжгірних рівнинах Балканського півострова на продуктах вивітрювання основних кристалічних порід розвинуті дуже щільні, мало-гумусні ґрунти смольники, пофарбовані у чорний колір нерозчинними формами органічних речовин.

У горах Середземномор'я - гірські коричневі ґрунти, що змінюються з висотою гірськими бурими лісовими. Ґрунти Європи використовуються у землеробстві. Найбільшою розораністю відрізняються райони чорноземних, бурих і сірих лісових, а також коричневих ґрунтів. Дуже слабо в землеробстві використовуються тундрові, бурі напівпустельні, зовсім не використовуються арктичні ґрунти.


04.12.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!