Osvita.ua Вища освіта Реферати Географія Інститут авторського права: картографічні твори. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Інститут авторського права: картографічні твори. Реферат

Картографічні твори на територію України від найдавніших часів до сьогодення є цікавим свідченням застосування авторського права на різних історичних етапах, враховуючи до того ж, що територію України картографували фахівці різних країн

В історії розвитку картографії простежуються декілька етапів зазначення авторського права на картографічних творах, які істотно відрізнялися один від одного та послідовно змінювали один одного.

Свідчень про охорону картографічних творів приблизно до ХІІ ст. практично немає. Можна лише припускати, що, якщо були результати картографування, то могли бути і певні засоби їх охорони. Авторство примітивних картографічних зображень первісних часів, таких, як "Межиріч-карта", що створена 15-17 тис. років тому, невідоме [15]. Зазначимо лише, що ці первісні картографічні твори на територію України стали доступними та відомими лише завдяки опублікуванню цих зображень та дослідженням істориків і географів - авторів наукових праць.

Завдяки зазначенню відомостей про авторів карт, сучасники не тільки знають про тогочасні уявлення про Землю та територію України, а й імена творців картографічних творів, а саме: грецького картографа Гекатея Мілетського (бл. 546-480 рр. до Р. Хр.), видатного вченого Стародавнього світу Аристотеля (384-194 рр. до Р. Хр.), математика, астронома і географа Ератосфена (бл. 276-194 рр. до Р. Хр.); одного з перших теоретиків математичної картографії Гіппарха (бл. 180 або 190-125 рр. до Р. Хр.), давньогрецьких вчених Геродота (бл. 484-425 рр. до Р. Хр.) і Страбона (бл. 64 р. до Р. Хр. – 23 р. по Р. Хр.), римських вчених Плінія Старшого (23-79 рр.) і Тацита (І ст.).

Першим укладачем складеного картографічного твору, в сучасному тлумаченні видів об’єктів авторського права, можна вважати давньогрецького географа, математика, астронома і картографа Клавдія Птоломея (бл. 90 – бл. 160 рр.), який не тільки систематизував давньогрецькі карти у відомому "Посібнику з географії", а й власноруч створив похідні, за нинішньою термінологією з авторського права, картографічні твори на основі існуючих на той час картографічних творів інших авторів. Авторство частини карт у "Посібнику з географії" дослідники приписують іншим особам.

Дослідження джерел права Стародавньої Греції та Стародавнього Риму свідчать, що на той час автори творів літератури та мистецтва мали певний зиск від використання своїх творів, тому припускають, що ці твори охоронялися нормами загального права власності. При цьому до уваги бралися як майнові, так і немайнові права автора. Правники Стародавнього Риму визнавали, що оприлюднення та використання твору зачіпає особисті права автора, тому автору надавали повноважень щодо прийняття рішення про оприлюднення твору та засуджували плагіат [3].

Яскравим свідченням зазначення авторського права на картографічному творі є так звана Таблиця Певтініера, яку вважають одним з найдавніших зображень території України. Вона є пізнішою копією римської дорожньої карти другої половини ІV ст., авторство якої належить космографу Касторію. Однак до нас вона дійшла під іменем її правоволодільця (правовласника майнових прав) - історика та відомого колекціонера Конрада Певтініера [8].

Класичні картографічні матеріали європейських географів і картографів на територію світу збереглися для нащадків лише завдяки рукописним картографічним творам арабських картографів ХІV ст. [11]. Нерідко це були перемальовані карти грецького походження. У сучасному розумінні авторського права, частина картографічних творів арабських авторів - це здійснення перекладу оригінальних картографічних творів, які визнаються новими об’єктами авторського права. Завдяки зазначенню імен арабських географів на картах ми знаємо про відомого Аль-Ідрісі (1099-1164) та інших мандрівників Сходу.

Наступний етап становлення правової охорони результатів творчої діяльності охоплював XII-XVII століття та характеризувався наданням привілеїв. З ХV ст., після винайдення друкарського верстата, у країнах Європи активно розпочався процес створення законодавства з охорони авторських прав; почала реалізовуватися ідея охорони майнових прав на твори. Найдавніше згадування про надання привілеїв на друкування творів відноситься до періоду розквіту Венеціанської Республіки, де 1474 р. схвалили положення про привілеї "Парте Венеціанка" [3].

Особливістю привілеїв як системи права було те, що їх надавали видавцям, а не авторам творів, і, як правило, наближеним до першої особи. Привілеї засвідчували, що особи отримували певне виключне право (монопольне право), певну перевагу над іншими (полегшення, звільнення від зборів і податків тощо), виключне право на використання твору. Передбачалося також покарання порушника наданого привілею. Підтвердженням монополізму особи була грамота, яку видавав владика, носій вищої влади (сюзерен, король, цар, імператор, князь та ін.).

За загальним правилом, підставою для надання привілею могла бути будь-яка новизна - твору чи діяльності, що приносила певну вигоду, прибуток особі, яка видає привілей, чи державі. Можновладці були зацікавлені в розвитку і процвітанні свого краю, землі, держави, тому всебічно сприяли та підтримували розвиток нових видів діяльності та заміні привізних товарів своїми власними.

На той час серед країн, що досягли найвищого економічного рівня, якому сприяв розвиток технічної творчості, виділялася Англія. У цій країні привілеї на різні види нової діяльності почали надаватися королівською владою ще з ХІІ ст. З ХV ст. у сфері книгодрукування привілеї передбачали охорону виключних прав видавців на друкування та розповсюдження друкованої продукції. Охорона виключних прав досягалася шляхом штрафів, арештів, конфіскації підроблених копій. Мало місце і відшкодування заподіяних збитків.

Застосування привілеїв засвідчують, в першу чергу, морські навігаційні карти. Хоча наприкінці ХІІІ ст. морські навігаційні карти автори викреслювали на пергаменті з овчини, зазначаючи свої імена, однак вже в ХVІ ст. друковані карти-портолани об’єднували в атласи і зазначали на них імена їх видавців. Нам відомі такі збірки морських картографічних творів як "Каталонський атлас світу" (1375), італійський "Атлас усього світу Баптиста Агнеса" (1555), португальський світовий атлас Дієго Хомема (1565), на яких зображено територію України.

Винахід гравіювання карт, розвиток мореплавства та значний попит на морські карти сприяли створенню перших друкованих карт. Це були ксилографії, тобто, карти, створені методом гравірування на дереві. Хоча вони поступалися за зовнішнім виглядом рукописним середньовічним картам, однак мали значні економічні переваги при їх створенні та була можливість їх тиражувати. Гравірування карт на міді наприкінці ХV ст. дало новий поштовх у розвитку друкованих карт, які розглядалися як різновид наукової ілюстрації. При створенні друкованих карт найголовнішою вважалася діяльність граверів. Тому на картографічних творах почали зазначати їхні імена поряд з іменами творців первинних рукописних карт, таким чином визнаючи авторські права граверів.

Особливістю картографічної діяльності середніх віків, особливо епохи Відродження, було виявлення творів і карт Клавдія Птолемея, їх переклад латиною та передрук, який здійснювали у великих центрах книгодрукування Європи. Видавці на збірках творів Птолемея зазначали свої прізвища як свідчення наявності привілеїв. Відповідно до тогочасних знань та уявлень про навколишній світ зміст карт К. Птоломея постійно удосконалювали. До уточнених і оновлених 27-ми карт Птоломея додавали нові карти. На багатьох картах Європи відображали територію України.

Наприкінці ХVІІ ст. систему привілеїв почали гостро піддавати критиці у багатьох країнах. Особливо бурхливо розвивалися події в Англії, де зловживання видавців у сфері ціноутворення на друковану продукцію не тільки гальмували розвиток освіти та виробництва, а й практично перекрили доступ до неї широких верств населення. Автори творів залишалися поза межами охорони, яку надавали привілеї. Їхні права охоронялися лише нормами загального права. Весь прибуток від продажу творів діставався підприємцям-книговидавцям та розповсюджувачам друкованої продукції.

Автор мав тільки право продати книговидавцеві за певну винагороду оригінал свого твору. Тому 1710 р. парламент Англії був змушений прийняти спеціальне положення про захист прав авторів - Статут королеви Анни (Акт про заохочення просвітництва), який вважається першим законом про авторське право. Основним положенням цього Статуту було визнання за автором виключного права дозволу на друкування його твору у будь-якій кількості протягом 14 років від дати його першої публікації. Визначений Статутом строк охорони міг бути продовжений на наступні 14 років. Якщо ж на час прийняття Статуту твір вже було надруковано, строк охорони складав 21 рік.

Статут королеви Анни проголошував твір власністю його автора, авторські права визнавалися та охоронялися державою. Але, попри визнання прав автора, Статут королеви Анни все-таки орієнтувався на комерційне використання творів. Основою цієї системи права вважалося право на виготовлення копій твору (так зване право copyright); авторське право розглядалося як форма власності, а складові правомочностей були спрямовані виключно на використання майнових прав. На практиці у виграші знову були видавці друкованої продукції, оскільки автор міг опублікувати власний твір, лише передавши майнове право на нього видавцеві.

Всі прибутки від опублікування твору та його продажу діставалися також останньому. Цей стан правовідносин у видавничій сфері викликав велику кількість судових спорів між авторами і видавцями, що свідчило про істотну недосконалість Статуту королеви Анни. Лише Закон про авторське право 1911 р. скасував в Англії монопольне становище видавців щодо авторів творів.

Система привілеїв існувала й в інших країнах Європи, за своїм змістом вона була приблизно такою самою. У Франції привілеї скасувала Велика Французька революція, у тому числі привілеї видавців. Конституційна асамблея Французької Республіки декретом 1791 р. визнала за автором право на публічне виконання (будь-яке опублікування) твору протягом усього його життя, а також протягом 5-ти років після його смерті. Декрет 1793 р. надавав автору виключне право на відтворення його творів протягом усього його життя і 10-ти років після його смерті, коли право переходило спадкоємцям та іншим правонаступникам.

Цими двома декретами у Франції були закладені засади інституту французької системи авторського права римської юридичної традиції, яка орієнтована, в першу чергу, на особистість автора. Правовому регулюванню підлягали не тільки майнові права, а й немайнові права автора. Вважалося, що твір автора є вираженням його особистості, яка через природну справедливість вимагає охорони в тій же мірі, що й майнові права автора.

Німеччина також визнала на законодавчому рівні право автора на літературно-мистецькі твори, на що певним чином вплинула філософія Канта. Різниця в концептуальних підходах англосаксонської та континентальної систем авторського права призвела до того, що в рамках цих двох систем права по-різному вирішувалися питання щодо визнання об’єкта та суб’єкта авторського права, обсягу прав, які належать суб’єкту, та щодо моменту виникнення прав.

У Сполучених Штатах Америки до 1976 p., коли був прийнятий нині чинний Закон про авторське право, для охорони авторських прав також використовувалося положення Статуту королеви Анни. Закон США 1976 р. надав охорону прав авторам протягом їх життя та 50-ти років після їх смерті. Проте у цьому Законі збереглася норма зі Статуту королеви Анни, за якою всі твори для одержання охорони підлягають державній реєстрації і депонуванню [6]. Норма про обов’язкову державну реєстрацію і депонування книг була важливою особливістю Статуту королеви Анни.

Депонування творів відмінили в Англії 1911 р., а 1988 р. ця країна визнала немайнові права авторів творів. Законодавства інших країн Європи не вимагали обов’язкової реєстрації та будь-якої експертизи опублікованих творів. Ця принципова засада авторського права у правових системах країн континентальної Європи збереглася до сьогоднішнього часу.

Найяскравішим прикладом застосування континентальної системи авторського права, що зародилася у Франції, є відомі карти України ХVІІ ст. французького військового інженера, картографа Гійома Ле Вассера де Боплана. На кожній з них зазначено його ім’я як власника первинних немайнових і майнових авторських прав. Дослідження картографічних творів на територію України ХVІІ ст. – початку ХVІІІ ст. німецьких і польських авторів підтверджують, що законодавство цих країн визнавало майнові та немайнові права авторів, оскільки практично на кожній з них зазначено імена їх творців - укладачів-картографів і граверів.

У період формування у країнах Європи інституту авторського права в ХVІІІ – ХІХ ст. Україна входила до складу Російської та Австро-Угорської імперій, тому на її території діяло законодавство цих держав. Зазвичай, на картографічних творах тих часів зазначено найменування відомства, яке здійснювало картографування території України, та ім’я автора твору відповідно до законодавства тої чи іншої країни.

У Російській імперії початком становлення авторського права визнано Статут Цензурний від 22 квітня 1828 р., де в частині другій "О сочинителях и издателях книг" йшлося про виключне право автора на відтворення своїх творів шляхом друку. Термін дії авторського права - протягом життя автора та 25-ти років після його смерті. Закон 1830 р. "Положение о правах сочинителей" визнав право автора на твір як право власності, яким можна торгувати. 1877 р. норми авторського права було внесено до цивільного законодавства "Свод законов Российской империи", де авторське право визнано правом власності.

1911 р. у Росії було прийнято окремий Закон Російської імперії "Про авторське право", який детально регулював правовідносини у сфері авторського права і вважався одним з найкращих законів у Європі. В основі Закону лежала континентальна концепція авторського права. Закон поширював авторське право на географічні, топографічні, астрономічні та іншого роду карти, глобуси, атласи, малюнки з природознавства, будівельні та інші технічні плани, малюнки, креслення та подібні їм твори [12].

Короткий період державотворення України на початку ХХ ст. був надзвичайно плідним на видання картографічних творів. Серед них особливе місце посідає картографічний спадок С. Л. Рудницького, дійсного члена Наукового товариства імені Шевченка (НТШ), який коштом Товариства у Відні видав серію навчальних стінних фізичних карт світу та окремих частин світу. На кожному картографічному творі зазначено ім’я Степана Рудницького як автора твору, а також правовласників - НТШ та віденське картографічне підприємство "Freytag&Berndt".

Розвиток міждержавних відносин у ХІХ ст., використання об’єктів авторського права, зокрема картографічних творів, як засобу обміну інформацією сприяли активізації співробітництва у сфері охорони авторського права. Авторське право було одним з перших галузей права, де вдалося кодифікувати міжнародне приватне право і підписати 9 вересня 1886 р. у м. Берні найдавніший та найшанованіший із нині діючих багатосторонній міжнародний договір між десятьма європейськими державами - Бернську конвенцію про охорону літературних і художніх творів. Конвенція мала поширення також і на всі колонії європейських держав. Текст Конвенції неодноразово переглядався (у 1908, 1928, 1948, 1967, 1971 рр.) і доповнювався (у 1889, 1914, 1979 рр.) з метою вдосконалення і приведення у відповідність до вимог часу міжнародної системи охорони авторського права. На сьогоднішній день діє текст Конвенції в редакції Паризького Акту від 24 липня 1971 р., зі змінами від 2 жовтня 1979 р.

Стаття 2 пункт (1) Бернської конвенції унормовує, що об’єктами авторського права визнано літературні та художні твори незалежно від способу та форми вираження. До їх складу належать "фотографічні твори, до яких прирівнюються твори, виражені способом, аналогічним фотографії; ілюстрації, географічні карти, плани, ескізи і пластичні твори, що відносяться до географії, топографії, архітектури або наук; переклади та інші переробки творів; збірники творів" [2]. Україна приєдналася до Бернської конвенції 31 травня 1995 р., підтвердивши цим згоду на правову охорону картографічних творів.

Правову охорону компіляцій даних (баз даних), до яких відносяться картографічні твори у цифровій формі вираження, та комп’ютерних програм як об’єктів авторського права унормовано в Договорі Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ВОІВ) про авторське право, який прийнято Дипломатичною конференцією ВОІВ у Женеві 20 грудня 1996 р. [4].

Зазначені вище положення Бернської конвенції та Договору ВОІВ щодо правової охорони картографічних творів у будь-якій формі вираження практично без змін внесено до статті 433 "Об’єкт и авторського права" Цивільного кодексу України [14].

За радянських часів сфера авторського права підпала під виконання державної політики націоналізації. Декрети і постанови Ради Народних Комісарів зліквідували всі майнові права авторів. Перший закон про авторське право в Українській РСР було прийнято 1929 р. після схвалення в 1928 р. загальносоюзних "Основ авторського права". "Основи" діяли до початку 60-х років ХХ ст., коли їх виправлений варіант внесли в Основи цивільного законодавства СРСР і УРСР відповідно. У 1963 р. Верховна Рада УРСР прийняла Цивільний кодекс УРСР, четвертий розділ якого стосувався авторського права та складався з 44-х статей (статті 472-513).

Авторське право у Радянському Союзі у багатьох пунктах не відповідало міжнародним нормам, однак добре обслуговувало адміністративно-командну систему, що існувала в СРСР, де роль держави була панівною в усіх сферах суспільного життя. Авторські права вважалися непередаваними ні повністю, ні частково, ні особисті, ні майнові. У цивільному обороті авторські права участі не брали: все авторське право було зведене до права автора одержати визначену, унормовану винагороду при використанні твору. За умови тогочасної монополії держави у сфері геодезії та картографії авторські права на картографічні твори державні картографо-геодезичні відомства фактично не визнавали. Зазначимо, що в ті часи у загальному обсягу картографічної продукції переважали службові твори, проблему визнання авторського права на них штучно обходили, тому вона не була такою актуальною, як за нинішніх умов.

Спадок невирішених питань від часів існування СРСР з правової охорони інтелектуальної власності сьогодні не дає змоги забезпечити повноцінну охорону авторських прав на картографічні твори, незважаючи на існування в Україні спеціального законодавства з авторського права та сформованого окремого цивільно-правового інституту авторського права в Європі.

Основними принципами авторського права є:

  • принцип свободи творчості як право автора самостійно обирати тему твору, його жанр і мету, використовувати твір будь-яким способом;
  • принцип поєднання особистих інтересів з інтересами суспільства, відповідно до якого суспільство повинно законодавчо гарантувати і відповідно задовольняти інтереси автора у належній винагороді його творчості (автор зобов’язується не використовувати свої твори на шкоду інших осіб та суспільства в цілому);
  • принцип матеріальної та моральної заінтересованості автора, який полягає у визнанні суспільством творчості автора, нагородження автора державними преміями та присвоєння йому почесних звань;
  • принцип всебічної охорони прав і законних інтересів автора відповідно до законодавства з авторського права та забезпечення захисту при порушенні авторських прав.

Авторське право як складова частина цивільного права базується також і на загальних принципах права, а саме: юридична рівність суб’єктів права; свобода договору; свобода підприємницької діяльності; свобода особистості; закріплення в нормах авторського права новітніх досягнень у сфері світової юридичної думки і загальновизнаних положень, напрацьованих правниками світу; всебічна охорона власності, незалежно від її форм і видів; повага прав та інтересів інших осіб і моралі суспільства.

Література

1. Авторське право і суміжні права. Європейський досвід: У 2-х книгах / За ред. А. С. Довгерта. – К.: Видав-ничий Дім "ін Юре", 2001.

2. Бернська конвенція про охорону літературних і художніх творів від 24 липня 1971 р. // Господарське судочинство в Україні: Суд. практика. Захист прав інтелектуальної власності / Упоряд.: В. С. Москаленко (кер.) та ін. Відп. ред. Д. М. Притика. – К.: Концерн "Видавничий Дім "ін Юре", 2004. – С. 12-53.

3. Бондаренко С. В. Авторське право і суміжні права: навчальний посібник. – К.: Ін-т інтел. власн. і права, 2004. – 260 с.

4. Договір Всесвітньої організації інтелектуальної власності про авторське право від 20 грудня 1996 р. // Господарське судочинство в Україні: Суд. практика. Захист прав інтелектуальної власності / Упоряд.: В. С. Мос-каленко (кер.) та ін. Відп. ред. Д. М. Притика. – К.: Концерн "Видавничий Дім "ін Юре", 2004. – С. 65-74.

5. Законодавство України про інтелектуальну власність. Тематична збірка у 3-х томах / Упорядники П. М. Ци-бульов, А. М. Горнісевич, С. М. Болілий. – К.: Ін-т інтел. власн. і права, 2004.

6. Захист прав інтелектуальної власності: досвід Сполучених Штатів Америки. – Збірник документів, матеріалів, статей / За заг. ред. О. Д. Святоцького. – К.: Видавничий Дім "ін Юре", 2003. – 368 с.

7. Картоведение: Учебник для вузов / А. М. Берлянт, А. В. Востокова, В. И. Кравцова и др.; Под ред. А. М. Бер-лянта. – М.: Аспект Пресс, 2003. – 477 с.

8. Постников А. В. Развитие картографии и вопросы использования старых карт. М.: Наука, 1985. – 214 с.

9. Право інтелектуальної власності: Академ. курс: Підручник для студентів вищих навч. закладів / За ред. О. А. Підопригори, О. Д. Святоцького. 2-ге вид., переробл. та доповн. – К.: Концерн "Видавничий Дім "ін Юре", 2002. – 672 с.

10. Право інтелектуальної власності Європейського Союзу та законодавство України / За ред. Ю. М. Капіци. – К.: Видавничий Дім "Слово", 2006. – 1104 с.

11. Сосса Р. І. Історія картографування території України. Від найдавніших часів до 1920 р. Короткий нарис. – К.: Наукова думка, 2000. – 248 с.

12. Судариков С. А. Основы авторского права. – Минск: Амалфея, 2000. – 512 с.

13. Цибульов П. М. Основи інтелектуальної власності: Навчальний посібник. – К.: Ін-т інтел. власн. і права, 2003. – 172 с.

14. Цивільний кодекс України: Офіційне видання. – К.: Концерн "Видавничий Дім "ін Юре", 2004. – 664 с.

15. Шевченко В., Володченко А. Доісторичні карти України // Україна та глобал. процеси: геогр. вимір: Зб. наук. пр.: В 3 т. – Київ; Луцьк: Вежа, 2000. – Т. 2. – С. 367-368.

16. Ростислав Сосса, Оксана Любарець. Картографічні твори у контексті формування інституту авторського права // Історія української географії. Частина І: Збірник матеріалів Третьої Міжнародної наукової конференції, присвяченої 130-літньому ювілею академіка Степана Рудницького. - Тернопіль: 2007. - С. 186-190.


26.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!