Osvita.ua Вища освіта Реферати Географія Народні художні промисли на Гуцульщині: дослідження географії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Народні художні промисли на Гуцульщині: дослідження географії. Реферат

Географія народних художніх промислів – це розділ українознавства, покликаний відігравати важливу роль у державотворчому процесі – програмному налагодженні народних художніх промислів з урахуванням географічних особливостей регіону

Гуцульщина – особливий етнічний регіон України, адже тут в силу багатьох обставин, а, основне, в умовах особливостей географічного середовища сформувався специфічний побут та спосіб господарювання, збереглась унікальна духовна культура та мистецькі традиції.

Дослідження географії народних художніх промислів на Гуцульщині є особливо актуальним, адже відновлення традиційних для гірського населення домашнього ремесла та народного промислу вирішить низку соціальних, екологічних, економічних та духовних проблем. Очевидно, що програма відродження та організація народних художніх промислів потребує глибокого аналізу всіх аспектів індивідуального виробництва (умов праці, наявність сировини, форми збуту), які залежать від географії ремісничих осередків та мистецьких традицій кожного села.

Основним завданням дослідження географії народних художніх промислів на Гуцульщині є визначення меж етнічної території Гуцульщини, районування регіону за ремісничими осередками та адміністративно-територіальним поділом.

Гуцульщина ще з початку ХІХ ст. стала об’єктом досліджень українських та зарубіжних етнографів, істориків, мандрівників, які у своїх працях визначали межі цього етнічного регіону, давали характеристику географічних та кліматичних умов та визначали локальні осередки народних ремесел. Одним з перших дослідників Гуцульщини був професор Львівського університету, француз за походженням Бальтазар Гакет (1739-1815).

Його дослідження мали комплексний характер, а саме: геологія, географія, медицина, етнографія Гуцульщини. Дослідження Бальтазара Гакета викладені чотиритомною книгою німецькою мовою (і досі не перекладеній) "Найновіші природничі подорожі в роках 1787, 1792, 1794 по Дацьких Сарматських або Північних Карпатах", виданій у Нюрнберзі в 1790-1794 роках. Ці спостереження вченого стосуються ремесел, природи та господарства краю і становлять значний інтерес[11].

Велика заслуга у вивченні етнографії Гуцульщини належить побратимам з "Руської Трійці". Яків Головацький (1814-1888) науковим зацікавленням та життєвими обставинами був тісно пов’язаний з Гуцульщиною. Значний матеріал, зібраний на території Гуцульщини, він використав у 4-томній праці "Народні пісні Галицької та Угорської Русі" (Москва, 1878). У вступній статті Яків Головацький вперше докладно визначає етнографічні межі Гуцульщини, називає всі гуцульські села по обидва боки Карпат.

У середині та кінці XIX століття Гуцульщина привертає увагу польських та австрійських дослідників. Вінцент Поль (1807-1872) – польський поет, географ та етнограф присвячує ряд праць господарству та етнографії ("Погляд на північні схили Карпат" (1851) та "Декілька рис до опису гуцулів на Буковині"). Оскар Кольберг (1814-1890) – польський етнограф, фольклорист, композитор та німецький історик і етнограф Раймунд Кайндль (1866-1930) зібрали та опублікували великий за обсягом та науковим значенням матеріал, присвячений Гуцульщині. Р. Кайндль також досліджував територію Буковини результатом його праці було видання фундаментальних праць: "Гуцули" (1894), "Етнографія гуцулів" (1897), в яких описує звичаї та обряди гуцулів від народження до смерті, їх побут і предмети побуту.

Матеріал із дослідження традицій народних художніх промислів на Гуцульщині вміщує праця шотландської письменниці-мандрівниці Мені Мюріел Дові, яка відвідавши ці краї у 1890 році, виступала в Англії з лекціями про Гуцульщину та написала книжку "Дівчина в Карпатах" (1891) [6, 56-62].

Відомими дослідниками Гуцульщини були польський діяч, меценат граф Володимир Дідушицький, чеський етнограф Францішек Гжегорж, українські письменники Іван Франко і Михайло Павлик, історик Михайло Грушевський, етнограф Федір Вовк.

Особлива роль у дослідженні та популяризації Гуцульщини належить українському етнографові, фольклористу, публіцисту, громадському діячеві Володимирові Шухевичу. Його п’ятитомна праця" Гуцульщина" стала підсумком досліджень Гуцульщини ХІХ століття. В ній охоплено багато галузей знань, а саме: географія, природа, економіка, етнографія, фольклор, народне мистецтво та архітектура[10].

У першій пол. ХХ ст. в журналі А. Тарнавського товариства" Верхи" друкуються статті, видаються путівники по "Гуцульщині". Але варто зазначити, що найбільш повним та детальним у цій серії, був трьохтомний путівник створений Генріхом Гонсьоговським, географом за фахом, який було видано у 1933-1935 роках польською мовою під назвою "Путівник по Східних Бескидах". Тут можна знайти багато цікавих відомостей про географію, природу, економіку краю, уклад життя населення.

Питанням окреслення територіальних меж Гуцульщини також займався польський етнограф Ян Фальковський, автор праць "Зі східного гуцульського кордону" (1936), "Західний кордон Гуцульщини" (1937), "Північно-східна межа Гуцульщини" (1938). Біолог В. Сведерський вивчав полонини, їх рослинність, шляхи підвищення їх продуктивності. Т. Северин видав працю "Покутська народна майоліка" (1929), Я. Жуковський – "Гуцульщина: причинки до досліджень народного будівництва" (1935).

Наукову цінність мають праці Миколи Сеньковського (1898—?). Він жив у Жаб'ї, згодом у Косові (до 1939 р.), був фотографом. Тисячі його світлин відображали сторони життя гуцулів та Гуцульщини – природу, побут, звичаї, антропологічні типи, одяг, архітектуру, народне мистецтво, народні художні промисли.

Володимир Кобринський (1873-1958), засновник Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття у 1926 році, який був відкритий для відвідувачів у 1935 році. В. Кобринський займався дослідженням мосяжних виробів Косівського та Верховинського районів. Сьогодні в музеї ми можемо побачити велику колекцію мосяжу. В 70-80 роках ХХ ст. виробництво мосяжних виробів, таких як топірці, палиці, келихи та інші стає як виробництво народних художніх промислів серійно.

Починаючи з 70-80 років, вивчення Гуцульщини набуло широкого розмаху. Певним підсумком досліджень стало історико-етнографічне дослідження" Гуцульщина" (1982). Попри надмірну заідеологізованість у дусі того часу, ця колективна праця відіграла позитивну роль у комплексному вивченні регіону.

Особливо науково-пізнавальною є праця відомого українського дослідника в галузі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва П. Жолтовського" Орнаментація народних металевих виробів Гуцульщини".

Мистецтвознавець Д. Гоберман у популярному викладі описав всі галузі народних художніх промислів на Гуцульщині, зокрема: металірства, ткацтва, кераміки, вишивки, різьби по дереву та ін. Тексти його альбомів доповнюються кольоровими і чорно-білими репродукціями, серед яких знаходимо хрести та жіночі прикраси другої половини XIX ст. [3, 4].

1980-1990 рр. роки характерні численними новими працями про Гуцульщину. Плідно працював і працює в цій галузі академік Володимир Грабовецький. Найважливіші його праці –" Гуцульщина XIII—XIX століть. Історичний нарис" (1982) та" Олекса Довбуш" (1994). Багато нових фактів увів у науковий обіг Петро Сіреджук. Автор праць з історії заселення Гуцульщини, працює над комплексною історією краю.

Творчість письменників, пов’язаних з Гуцульщиною, досліджували Федір та Володимир Погребенники. Володимир Качкан у двотомнику" Українське народознавство в іменах" (1995-1996) висвітлює великий архівний матеріал, що стосується дослідників Гуцульщини XIX – XX ст.

Цінні праці про гуцульське мистецтво написали Ю. Будзан, О. Соломченко, Р. Захарчук-Чугай, О. Слободян, Г. Логвин (церковна архітектура), Ю. Лащук (кераміка). Окремі проблеми мистецтва Гуцульщини досліджували О. Никорак, М. Станкевич, В. Откович, Ю. Ясиновський, В. Клапчук, Г. Стельмащук, О. Нога, С. Больковська та ін.

Олексій Соломченко (1920-2002) – опублікував праці" Народні таланти Прикарпаття" (1969)," Сучасні художні промисли Прикарпаття" (1979), де розкриває розвиток та становлення художніх промислів на Гуцульщині, дає їх типологію та класифікацію, описує географічне розташування основних центрів виробництва художніх виробів Гуцульщини[8, 9].

При Чернівецькому Національному університеті ім. Ю. Федьковича створено інститут буковинознавства. Його вчені О. Романець, Г. та Я. Кожолянко, Л. Волкова, Н. Бабич та інші значну увагу приділяють Буковинській Гуцульщині.

Гуцульську етнографію досліджують З. Болтарович, Р. Кирчів, М. Станкевич, М. Савчук. Мар’янові Мандибурі належить ґрунтовна монографія" Полонинське господарство Гуцульщини другої половини XIX -30-х років XX ст." (1978).

Проблеми природних багатств Гуцульщини, екології краю є предметом досліджень таких учених, як Ф. Гамор, М. Голубець, Г. Гуцуляк, В. Клапчук, В. Комендар, В. та Я. Голояди, Л. Милкіна, Ю. Сеньковський, С. Стайко, Л. Трибун та інші. Центрами вивчення цих проблем стали Карпатський біосферний заповідник та Карпатський природний національний парк.

В останні роки розвивається гуцульська етнопедагогіка. Над її проблемами працюють М. Стельмахович, Р. Скульський, П. Лосюк, І. Зеленчук, Г. Іванюк та ін. У смт Верховина створено філію Інституту українознавства Київського Національного університету ім. Т. Шевченка (директор П. Шкрібляк), а в Косові – Науково-дослідну лабораторію" Гуцульська етнопедагогіка і гуцульщинознавство".

В умовах незалежної України, незважаючи на економічні труднощі, дослідження Гуцульщини розширюються й поглиблюються. Вагомим поштовхом до цього були Міжнародна науково-практична конференція" Проблеми Гуцульщини" (Косів, 1993) та Перший світовий конгрес гуцулів (Івано-Франківськ, 1993). Відтоді під егідою Товариства" Гуцульщина" науково-практичні конференції з різних питань проведені у Косові, Вижниці, Путилі, Яремчі, Рахові. Вони стали щорічними. Багато матеріалів науково-пошукового характеру публікують журнали, що виходять на Гуцульщині:" Гуцульщина" (Верховина, з 1994 р., до того в 1990-1993 рр. – альманах, за ред. К. Ватаманюк)," Писанка" (Верховина, з 1992 р., за ред. В. Нагірняк) та" Гуцульська школа" " (Яворів, з 1994 р., за ред. П. Лосюк).

Вагомий внесок у вивчення Гуцульщини робила й робить діаспора. Великий за обсягом і значний за значенням матеріал з географії, історії, етнографії, фольклору знаходимо у книжках-есеях Михайла Ломацького (1886-1968):" Українське вчительство на Гуцульщині" (1958)," Верховино, світку ти наш" (2 частина, 1956, 1960)," Нариси з Гуцульщини"," Бескидом зеленим" (1962)," Країна чарів і краси" (1959)," Гомін гуцульської давнини"," Заворожений світ2 (у 2-х част. 1965, 1966)," Опришківське гніздо" (1964)," У горах Карпатах" (1962)," З Гуцульщини" (1956)," З гір Карпат" (1967). Всі вони видані за кордоном і, на жаль, недоступні широкому читачеві.

Незважаючи на певні недоліки, об’єктивно зумовлені, важливим виданням є" Історія Гуцульщини" за ред. Миколи Домашевського в 3-х томах (1975-1986), перший том якої перевиданий у Львові в 1995 р. Цінними джерелами інформації є журнали" Гуцульщина" (Торонто, ред. І. Чмола) та" Гуцулія" (Чикаго, ред. д. М. Домашевський).

Оригінальну сторінку з історії краю висвітлив Іван Кузич-Березовський (1903-1985) у праці" Березівське боярство на тлі історії України" (1962).

Підсумковий, узагальнюючий характер має книжка" Гуцульська спадщина" (1995) дослідника з Німеччини Івана Сеньківа (1913-1995). Вона містить найповніший на сьогодні бібліографічний матеріал, що стосується Гуцульщини в усіх аспектах.

Маловідомі сторінки історії Закарпатської Гуцульщини XX ст. показав учений зі Словаччини Микола Мушинка в книзі" Лицар волі" (1995). Мало відомостей маємо про дослідження Гуцульщини з боку не українців. Можемо назвати Андрея Вінценза (Німеччина), що займається гуцульською антропонімікою, Антоні Амато (США), який досліджує етнопсихологію гуцулів. Обширну, багату фактами та бібліографією працю" Гуцульщина в польській літературі" (1991) написав польський учений з Вроцлава Ян Хороши.

У 2000 роках відроджується дослідження народних художніх промислів на Гуцульщині. Видається праця М. Гринюк, І. Ваха" Косівщина мистецька", (2002) [5], А. Андрейканіча, І. Ваха фотоальбом" Косівщина" 1]," Туристичними стежинами Косівщини" (2002) [2], де значну увагу приділяється народним художнім промислам та їх розташуванню на карті Гуцульщини.

У 2005 році видано книгу Олега Слободяна" Пістинська кераміка", де автор описує розвиток та становлення гончарства ХІХ – першої половини ХХ століття в селі Пістинь, Косівського району, Івано-Франківської області. Автор дослідив, що декор пістинської кераміки розвивався у тісному зв'язку з іншими видами народного декоративного-прикладного мистецтва. Найбільш помітний зв'язок із різьбленням на дереві, писанками, мальованими на склі іконами[7].

Розвиток пістинської, косівської, кутської кераміки дає можливість у використанні технології керамічного виробництва та серійному випуску мисок, глечиків, підсвічників та іншої керамічної продукції і створенні керамічних цехів у Косові: фабрика" Гуцульщина", Художньо-виробничий комбінат Спілки художників України у с. Старі Кути —" Завод керамік".

Запропонований огляд є, ще, далеко не вичерпним. Але й наведені тут факти дають достатні підстави стверджувати, впродовж двох останніх століть сформувалася наукова дисципліна – гуцульщинознавство, яка охоплює усі галузі знань про Гуцульщину: географію, геологію, біологію, історію, археологію, економіку, етнографію, фольклористику, літературознавство, мистецтвознавство, педагогіку, народні художні промисли.

Це, фактично, розділ українознавства, покликаний відігравати важливу роль у державотворчому процесі – програмному налагодженні народних художніх промислів з урахуванням географічних особливостей регіону.

Література

1. Андрейканіч А., Вах І. Фотоальбом" Косівщина". – Косів:" Колір-друк", 2002. – 20 с.

2. Андрейканіч А. Вах І. Туристичними стежинами Косівщини. – Косів:" Колір-друк", 2002. – с. 40.

3. Гоберман Д. Гуцульщина – край искусства. Москва –Ленинград:" Искусство", 1966. – 140 с.

4. Гоберман Д. Искусство гуцулов. – Москва.: Советский художник, 1980. – 212 с. – іл. 185.

5. Гринюк М., Вах І. Косівщина мистецька. – Косів:" Колір-друк", 2003. – 24 с.

6. Пелипейко І. Містечко нар Рибницею. –Косів: Писаний камінь, 2004. – С. 56-62. 16 іл.

7. Слободян О. Пістинська кераміка. – Косів:" Колір-друк", 2004. – 152 с.

8. Соломченко О. Г. Народні таланти Прикарпаття. – К.: Мистецтво, 1969. –158с.

9. Соломченко О. Г. Сучасні художні промисли Прикарпаття. – К: Товариство" Знання", 1975, – С. 34-51.

10. Шухевич В. Гуцульщина. Перша і друга частини. Репринтне видання. – Верховина: Журнал" Гуцульщина", 1997. - 352 с.

11. Hacquet. V. Neueste physikalisch-politische Reisen in den Jahren 1791, 92 und 93 durch die Dacischen, Sarmatischen oder Nordlichen Karpathen. III Teil. Nurnberg, 1794.

12. Іван Вах. До історії дослідження географії народних художніх промислів на Гуцульщині // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2005. - Випуск 2 (12). - С. 66-69.


26.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!