Osvita.ua Вища освіта Реферати Географія Життя та діяльність видатного вченого Мирона Кордуби. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Життя та діяльність видатного вченого Мирона Кордуби. Реферат

Власне М. Кордубу (1876-1947) – видатного українського історика, географа, етнографа, археографа, бібліографа, публіциста, педагога, громадсько-політичного діяча – М. Грушевський зараховував до "невеликого числа своїх справжніх учнів, якими він завжди опікувався, і з яких сподівався пожитку для нашої суспільності"

Мирон Кордуба належить до покоління української інтелігенції рубежу ХІХ - ХХ ст., представники якої, покидаючи свій дім, ставали на шлях світського служіння народу, збереження й розвитку національної культури. У дусі вимог часу, вони отримували університетську освіту та пробували себе у літературній і науковій творчості.

Більшість віддавала перевагу науці, справжній культ якої склався серед української інтелігенції з 90-х рр. ХІХ ст. до початку Першої світової війни. У той час створюються українські наукові товариства, зокрема й Наукове товариство імені Шевченка (НТШ), засновуються періодичні збірники наукових праць, видається фахова та науково-популярна література, формується коло вчених, яке стало кістяком майбутньої Академії наук.

Народився Мирон Кордуба 2 березня 1876 року в с. Острові коло Тернополя у сім'ї священика. Його батько, Михайло Кордуба, мав парафію у с. Сушно нинішнього Радехівського району на Львівщині. Мати – Емілія Кордуба – була донькою священика [2, с. 144]. З перших днів навчання у початкових класах школи в селі хлопець проявив особливі здібності й нахил до науки [3, с. 109]. У 1885–1891 рр. здобував освіту в Тернопільській гімназії, а в 1891–1893 рр. – в академічній гімназії у Львові (7–8 класи) [4, с. 662].

Формування світогляду історика та становлення Мирона Кордуби як науковця розпочалося з перших днів навчання у Львівському університеті на філософському факультеті, тобто з 1893 р. У 1894 р. до Львова прибув М. Грушевський, який очолив новостворену кафедру всесвітньої історії з українською мовою викладання у Львівському університеті. Так, М. Кордуба мав нагоду стати свідком нової доби української історіографії, що ознаменувалася роботою у Львові М. Грушевського [2, с. 144].

Упродовж двох років навчання у Львівському університеті М. Кордуба слухав лекційні курси професорів І. Шараневича "Історія Австро-Угорської монархії", К. Войцехівського "Історія Австрії", Л. Фінкеля "Епоха хрестових походів", О. Огоновського "Історія української літератури", а також з географії А. Ремана та з філософії – В. Скурського. Відвідував семінари М. Грушевського – з історії України, І. Шараневича – з історії Австрії, М. Дембінського – із загальної історії [5, арк. 4].

Під керівництвом М. Грушевського М. Кордуба робив перші кроки в історичній науці. В "Автобіографії", згадуючи про діяльність у 1898 р., М. Грушевський писав: "Окрім викладів і семінарійних занять, вів я приватні наукові заняття поза університетом зі студентами. Роздавав книжки для рефератів і оцінок, потім відчитувано ці реферати, а котрі ліпші – друковано. Тим способом вправлялися охочіші слухачі до наукової роботи" [6, c. 56].

У такому руслі працював і М. Кордуба, чітко усвідомивши вимоги свого вчителя. Як писав пізніше історик, "нас, своїх студентів, професор затягнув до рецензійного відділу. Зразу це нам видалося дивним, бо не почували за собою відповідної підготовки, щоб обговорювати твори учених-спеціалістів. Але М. Грушевський вмів швидко розігнати сумніви. Роздав кожному по книжці й велів прочитати. Потім радив порівняти прочитане з тим або іншим давнішим твором про дану тему та при стрічах зараз випитував про вислів порівняння. Вислухавши терпеливо усного реферату, докинув тут і там свої замітки й кінчив: "А тепер, товаришу, пробуйте все те написати". Так поробив із нас 18–20 літніх хлопців-рецензентів" [7, c. 795]. Впродовж 1895 р. М. Кордуба прорецензував 28 наукових праць німецькою, польською, французькою та іншими мовами [8, c. 2].

Отож, шлях М. Кордуби до самостійних наукових досліджень лежав через діяльну участь у наукових товариствах і насамперед у НТШ. Йдеться не лише про вагомість товариства у формуванні М. Кордуби як дослідника з певним спрямуванням наукових інтересів на українську тематику, а й про неабияке значення стипендіальної та гонорарної підтримки. Попри те, що допомога була вельми невеликою за складних матеріальних обставин вона набирала екзистенційного значення для вченого.

До НТШ М. Кордуба вступив у 1895 р. Це підтверджує запис у "Книзі обліку членів НТШ" та сплачені ним внески за 1895–1896 рр. [9, арк. 70].

У 1896 р. М. Кордуба вперше виступив на засіданні Історико-філософічної секції НТШ. Таким чином, поруч з В. Антоновичем, Д. Багалієм, О. Барвінським, В. Гнатюком, О. Колессою, С. Томашівським, О. Терлецьким вчений був одним з перших членів Товариства, яке поступово ставало центром наукової праці, особливо в галузях, пов'язаних з українознавством [10, c. 392].

З 1895 р. до 1898 р. М. Кордуба навчався у Віденському університеті. Відвідував лекції професорів: Г. Цайсберга, М. Бідінґера, О. Губера – з історії, В. Пенка і Ф. Томашека – з географії, В. Ціммермана, Н. Йодля – з філософії, загалом прослухавши двадцять навчальних курсів. У 1896 р. – прийнятий почесним членом "Інституту австрійських досліджень", склав іспити з палеології та хронології, через рік – з історії та філософії [5, арк. 4]. У листах з Відня до М. Грушевського М. Кордуба писав, що найбільший інтерес у нього викликають лекції з палеографії, дипломатики й історії християнства [11, с. 109]. Впродовж 1897–1898 рр. відвідував спеціальний курс політичної історії при Віденському університеті. Під керівництвом М. Бідінґера, фахівця із середньовічної австрійської історії, М. Кордуба написав дисертацію на тему "Історія і відносини в Галицькому князівстві до половини ХІІІ ст.", а 2 травня 1898 р. здобув у Віденському університеті науковий ступінь доктора філософії [5, арк. 4].

У роки навчання у Віденському університеті М. Кордуба брав участь у громадському житті українців. Плідно працював у студентському товаристві "Січ", президентом котрого став 7 жовтня 1897 р. [12, c. 692].

Після закінчення терміну навчання у Віденському університеті М. Кордуба залишився працювати у бібліотеці університету на посаді державного службовця (з 1 червня 1898 р. до листопада 1900 р.). Робота бібліографом дала йому можливість готувати рецензійні огляди західноєвропейської літератури з культурної та політичної історії, історії літератури й мистецтва для "Записок НТШ" та працювати, як він писав М. Грушевському, "коло габілітації" [11, c. 110].

Підготовка до габілітації передбачала складання комплексу усних іспитів, захист наукової роботи й затвердження Міністерством культів і освіти Австро-Угорщини кандидата у званні приват-доцента. Для М. Кордуби відкривався б шлях до науково-педагогічної кар'єри в університеті. Однак матеріально-фінансова незабезпеченість, відмова у стипендії, зламали плани молодого науковця [1, арк. 59; 11, c. 112–113].

Наприкінці 1900 р. вчений залишив Відень і поселився у Чернівцях, де викладав історію та географію у другій державній гімназії.

Він – один із засновників у Чернівцях 12 липня 1902 р. Українського історичного товариства (УІТ), завданням якого було згуртувати українську інтелектуальну еліту. На час відкриття воно налічувало майже 30 осіб, це в основному професори та студенти Чернівецького університету, гімназійні викладачі [13 c. 210]. Спочатку УІТ очолив професор кафедри історії Східної Європи у Чернівецькому університеті В. Мількович, пізніше – С. Смаль-Стоцький та З. Кузеля. Перший голова УІТ запросив М. Кордубу на установчі збори як члена-фундатора. Його ж було обрано скарбником УІТ, а згодом М. Кордуба та О. Маковей стали найактивнішими його членами. Пріоритетними напрямами дослідної роботи цієї інституції визначено історію, демографію, етнографію, статистику та мистецтво Буковини [14, c. 74].

В цілому участь М. Кордуби в УІТ розширила коло його наукових інтересів, спрямувала основний дослідницький акцент на буковинську краєзнавчу тематику. Він відгукнувся на пропозицію В. Мільковича зайнятися складанням ґрунтових (географічних) карт й, спираючись на них, вести дослідження з історії краю. Особлива увага зверталася на назви парцел (земельних наділів), лісів, пагорбів, річок й потоків на Буковині. УІТ розробило методику цих дослідів, залучило до обстежень місцеву інтелігенцію, насамперед учителів, картографічно закріпляло результати експедиційної праці [11, с. 113].

Влітку 1902 р. В. Мількович зробив спеціальну доповідь про використання картографічних методів в історичних дослідженнях. Він запропонував М. Кордубі познайомити з діяльністю Історично-картографічного інституту Чернівецького університету науковців Лейпцига. Проте УІТ не мало коштів на відрядження М. Кордуби, і його голова радив звернутись у Міністерство культів і освіти Австрії з проханням про надання відповідної допомоги. Даних стосовно того, чи відбулася ця поїздка, ми не маємо, але М. Кордуба став збирачем і дослідником української топонімії з чернівецьких часів, і роль В. Мільковича тут незаперечна. Певне значення мало й те, що вчений викладав у гімназії, окрім історії, ще й географію [11, с. 114].

Перші результати експедиційних досліджень слов'янських топонімів Буковини М. Кордуба виклав у брошурі "Найдавніші оселі на Буковині" (1905) [11, c. 115]. У 1908–1909 рр. збирати топографічний матеріал з буковинської України йому допомагали учні старших класів Чернівецької гімназії [15, c. 5]. Під час експедицій 1912–1914 рр. він намагався засобами топонімії віднайти на Буковині сліди літописного міста Хмелів. Власне, Хотин, Цецин, Хмелів відігравали провідну роль в Шипинській землі і були південно-східним кордоном Галицько-Волинського князівства. Цецин і Хмелів лежали на північному узбіччі лісистого гористого хребта, що утворював вододіл між р. Прутом і р. Серетом, прокладаючи вигідний шлях зі Сходу на Покуття та, охороняючи доступ до нього з Півдня. Всі три шипинські міста разом складали оборонну лінію та систему фортифікації [16, с. 5]. Топонімічні дослідження М. Кордуби мали важливе значення, оскільки вони спростовували твердження іншого буковинського історика – Іона Ністора, що румуни єдине автохтонне населення Буковини, а українці на Буковині – це вигадка австрійців, які "винайшли" тут українську націю після 1848 р. [11, c. 115].

1 липня 1903 р. М. Кордубу обрали дійсним членом НТШ у Львові, головою якого тоді був М. Грушевський [17, с. 175].

М. Грушевський надавав особливої ваги виданням джерел до історії України, тому й розгорнув археографічну діяльність [18, c. 72]. Так, його Львівська історична школа відіграла переломну роль у розбудові джерельної бази національної історіографії [19, c. 67]. Він планував видання літописів і хронік, матеріалів правничого, історико-етнографічного характеру, з історії церкви й освіти [20, c. 34]. У зв'язку з цим М. Грушевський направляв своїх учнів вивчати іноземні архіви. Зокрема, М. Кордуба їздив до Відня, Москви, Бухареста (1907–1909 рр.) [18, c. 72].

Хоча збирати матеріали М. Кордуба почав ще в 1905 р., членом Археографічної комісії був обраний тільки у 1911 р. [21, c. 122].

Завдяки кропіткій та наполегливій роботі М. Кордуби та інших членів Археографічної комісії: О. Терлецького, Д. Коренця, С. Томашівського, С. Рудницького, О. Целевича, Ю. Кміта, З. Кузелі, І. Джиджори, І. Кревецького, І. Крип'якевича впродовж 1895–1913 рр. було видано десять томів документів у серії "Жерела до історії України-Руси" [22, c. 52–53]. Напрацювання М. Кордуби ввійшли до дванадцятого тому як "Матеріали до історії української козаччини" [23].

Перша світова війна стала критичним періодом в історії України. У серпні 1914 р. у Львові виник Союз визволення України (СВУ), ініціаторами створення якого стали емігранти з Наддніпрянщини. Організація проголосила своєю метою боротьбу за незалежну Українську державу і вважала, що цього можна добитися після поразки Росії у війні. Саме СВУ став ініціатором створення окремих таборів для військовополонених українців і проведення серед них культурно-освітньої та виховної роботи.

Результати цієї акції передбачали зростання національної самосвідомості українців з Російської імперії та формування боєздатних частин із військовополонених, які б воювали проти Росії. Свою культурно-виховну та видавничу працю СВУ проводив значною мірою силами західноукраїнської інтелігенції [24, с. 137–138]. Так, М. Кордуба як офіцер австрійської армії читав лекції з історії України у таборі військовополонених українців Зальцведеля, співпрацював у виданнях СВУ, зокрема, у "Віснику" [25, с. 27].

Дочка М. Кордуби – Стефанія Ольшанська згадує про ті часи як такі, що принесли багато лиха родині. У Чернівцях до всіх бід додавалося ще вороже ставлення румунів до українців, особливо до галичан. Родина переїжджає до Станіславова, а потім у с. Сушно на Радехівщину [26, c. 2].

У роки Першої світової війни, події якої загрожували знищенням культурно-інституційних здобутків української інтелігенції у Галичині, М. Кордуба відновив традицію підтримки НТШ справи Українського університету у Львові, зокрема практику підготовки спільних меморандумів від Товариства й українських депутатів Віденського парламенту на адресу уряду. Оскільки у довоєнний час австрійський уряд проектував розгляд справи українського університету щонайпізніше у жовтні 1916 р., М. Кордуба у березні того ж року на засіданні Товариства запропонував текст Меморандуму НТШ до Міністерства культів і освіти у даній справі. Після засідання передав його до друку, щоб, їдучи до Відня, завезти його у Міністерство [11, c. 117].

Своїми спостереженнями напередодні Української революції над громадсько-політичним життям Галичини, роллю наукових інституцій, оцінкою галицької преси М. Кордуба ділився у листі до С. Томашівського від 29 січня 1917 р. [27, арк. 15]. Історика хвилював стан справ навколо боротьби за Український університет у Львові. "Складається враження, – писав він, – що наші політичні керманичі нічого так не бояться, як заснування українського університету в Польщі. Кажеш, що у інших народів проти такого трактування справи піднявся б уже крик обурення серед наукових кіл? Так, але у них є десятки тижневиків, місячників, в котрих можна б це зробити, а в нас? Поза "Ділом" і йдучим за ним у хвості "Новим часом" та провокаційною "Радою" нічого нема. Ані до "Громадського Голосу", ані до польських журнальчиків нам з такими статтями не вибратися" [27, арк. 15].

Глибокі знання проблем зовнішньої політики знадобились М. Кордубі на посаді радника посольства Західно-Української Народної Республіки у Відні в 1919 р. [28, c. 2]. Під час боротьби за незалежність УНР він захищав права України в друкованих органах ЗУНР, намагаючись дати оцінку міжнародним подіям. Як кореспондент надсилав репортажі з Чернівців та Відня. М. Кордуба був також одним із провідних редакторів "Републики" (1919) – офіційного урядового органу ЗУНР [29, c. 368]. Як член Крайового Комітету ЗУНР неодноразово бував на його засіданнях. Питання, що обговорювались, фіксував у щоденнику [30]. Так, зберігся запис зібрання, на порядку денному якого стояло питання майбутнього політичного устрою Української держави. В обговоренні взяли участь В. Будзиновський та М. Кордуба. Перший тоді виступив за федерацію України з Росією, М. Кордуба ж наполягав на унітарному устрої [30, арк. 1].

Проблеми тактики й стратегії національно-визвольного руху знаходили своє вирішення на засіданнях Народного Комітету Української народно-трудової партії (УНТП) – провідної політичної сили Галичини, активним членом якої М. Кордуба був з 1919 р., після переїзду з Чернівців до Львова [31, арк. 34]. Необхідність захисту та усамостійнення українства в умовах польської окупації після поразки української революції спонукали його до боротьби як у культурно-освітній, так і в політичній сферах суспільного життя [32, c. 213].

Програма політичної платформи УНТП, викладена у резолюціях Народного Комітету від 10 листопада 1920 р., а саме: невизнання Варшавського договору Пілсудського-Петлюри і легітимності Польської держави на українських землях, боротьба за ліквідацію окупаційного режиму, відновлення західноукраїнської державності, визнання єдиним законним державно-політичним органом Української Національної Ради та її представництва в особі еміграційного уряду ЗУНР – ця програма цілком відповідала державницькому світоглядові та політичній орієнтації М. Кордуби [32, c. 212].

Тому його солідарність з трудовиками була не випадковою. У своїх "Спогадах" історик акцентував, що акт передачі Антантою у 1919 р. Східної Галичини до Польщі став черговим ударом по суверенітету України, залишивши за першою тільки право на автономний сейм, окреме управління і військо як засіб оборони, відсунув злуку її з рештою України на 25 років [30, арк. 2].

Дії національно-державницьких сил знайшли своє продовження в роботі другого Міжпартійного з'їзду 3 вересня 1921 р. у Львові. Широка дискусія, в якій домінували трудовики, розгорнулася навколо університетської справи. Констатуючи той факт, що польська влада зробила практично неможливим подальше навчання українських студентів у Львівському університеті, з'їзд вирішив, що українське суспільство "мусить допомогти університетській молоді іншим шляхом здобути собі знання і відповідні кваліфікації". Професор В. Щурат і більшість тих, хто виступили, наполягали на заснуванні при НТШ приватного українського університету у Львові [32, c. 221–222].

Деякі члени УНТП, зокрема М. Кордуба, І. Куровець, В. Вергановський, висловились за те, щоб українські студенти продовжували навчання у Львівському університеті. Вони застерігали прихильників відкриття приватного українського університету від того, що такий навчальний заклад "не матиме жодного значення, складені екзамени не будуть визнані ані в краю, ані за кордоном". Однак більшість підтримала пропозицію В. Щурата [32, c. 223].

Незабаром обрано перший сенат Українського таємного університету (УТУ), до якого ввійшли В. Щурат, М. Панчишин, М. Кордуба, І. Раковський, І. Крип'якевич, В. Вергановський, М. Левицький, Р. Ковшевич, Г. Куровець, М. Музика, М. Вахнянин [33, c. 67–68]. Ректором університету став відомий літературознавець і письменник, голова НТШ, професор В. Щурат, деканами: філософського відділу – М. Кордуба, правничого – В. Вергановський, медичного – Г. Куровець [34, арк. 2–3]. Запис студентів до УТУ розпочався 15 вересня 1921 р. [33, c. 68].

У 1921 р. на філософському факультеті було 14 кафедр і навчалось 235 студентів, а в 1923 р. – 31 кафедра та 324 студенти [35, c. 12]. Праця професорів відбувалась в умовах переслідування університету польською адміністрацією, арештів студентів, обшуків викладачів. Вибір окремих предметів був спричинений особистими науковими зацікавленнями вчених НТШ. Особливо це стосувалося суспільних дисциплін, де було сформовано унікальні лекційні цикли [36, c. 28]. Так, М. Кордуба читав курс "Доба Людовіка XIV" [37].

Слід зазначити, що студенти філософського і правничого факультетів мали змогу прослухати університетський курс повністю, на відміну від медичного та політехнічного відділів, де навчання тривало лише 4 семестри [38, арк. 5].

Звичайно, умови навчання і праці в УТУ були далекі від ідеальних. Проте навіть те, що зроблено зусиллями викладачів у науковій сфері, варте поваги. Випускники філософського факультету стали згодом працівниками товариств "Рідна школа", "Просвіта", вчителями гімназій, ревізорами та інспекторами у Ревізійному Союзі кооператорів [39, c. 59].

У 1920 р. М. Кордуба як член управи Історично-філософічної секції одночасно увійшов до виділу НТШ. Крім нього, з правом дорадчого голосу були запрошені Б. Барвінський та Ф. Колесса. У листі І. Крип'якевича до С. Томашівського від 8 квітня 1922 р. знаходимо повідомлення, що наукове життя Історично-філософічної секції "дуже ослабло". Вона працює в маленькому складі: голова – М. Кордуба, заступник – В. Вергановський, секретар – І. Крип'якевич. Такий склад зберігався впродовж 1922–1927 рр. [40, арк. 3].

Діяльність Секції, як і Товариства загалом, залежала від політичної та економічної ситуації. У цей період доводилося більше займатися політичною боротьбою, ніж науковими справами. Громадську роботу виконував М. Кордуба. Він відповідав за проведення заходів з нагоди урочистих подій, ювілеїв визначних діячів освіти і культури України.

І. Крип'якевич прагнув створити в НТШ центр з новими поглядами, розраховуючи на В. Липинського, С. Томашівського як засновників державницької школи в українській історіографії. Продовжувачами їх ідей одразу стали М. Кордуба, М. Чубатий, В. Герасимчук, І. Джиджора, Д. Дорошенко [41, c. 30–31].

Політична ситуація першої чверті ХХ ст. диктувала потребу перетворення ідеї самобутності (винятковості) окремого народу на ідею національності, набуваючи дедалі більших форм географічного та мовно-етнічного самовизначення. У сфері історіографії ідея національної самобутності реалізувалася за допомогою принципу локального колориту, що означало розкриття своєрідних рис певної історичної епохи в їх національному та географічному проявах. Звідси особлива увага вчених до традицій, звичаїв, побуту, культури, фольклору, творчості рідного народу.

Якщо історичні, етнографічні, мовознавчі, географічні розвідки попередників М. Кордуби здебільшого мали ознаки аматорства, стояли на межі художньої та наукової творчості, то в М. Кордуби вони набувають справді наукового характеру.

Звичайно, становлення української національної географії в Галичині передусім пов'язане з діяльністю НТШ, а також з творчістю С. Рудницького – засновника української національної географічної школи. До того часу в науковій літературі географічний чинник оцінювався однозначно як важливий, але не визначальний фактор націотворення. Із галузевих суспільно-географічних напрямів початку ХХ ст. в Україні особливого значення набула етногеографія як галузь географії населення, що розвивалась у зв'язку з численними етнографічними дослідженнями, пов'язаними з українським національним відродженням у ХІХ ст. [42, c. 46]. Власне, С. Рудницький заклав початки політико-географічного напряму української географії та основи етногеографії України [43, c. 57].

Водночас у цьому контексті посідає вагоме місце творчість М. Кордуби. Разом з О. Русовим, В. Охримовичем, С. Павловським, В. Кубійовичем вони вперше в українській історіографії обґрунтували ідеї, що процес формування і розвитку держави як політико-географічної одиниці у великій мірі залежить від фізико- і особливо політико-географічного розташування її території та що в основі формування держави повинен лежати етнічно-національний принцип із врахуванням культурних і політичних традицій народу-державотворця [44, c. 167; 43, c. 57].

Праці М. Кордуби з історико-географічної тематики стали новим явищем у розвитку новітньої української історіографії. Це розвідки вченого "Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело" [45], "Потреба організації збирання географічних назв" [46], "Конференція істориків у Варшаві" [47], "Територія і населення України" [48] тощо. У них обґрунтування української державності набирає дедалі більше географічного змісту. Не випадковим є й те, що більшість цих праць написано в 20-х рр. ХХ ст. Саме цей період М. Кордуба проголосив часом державного відновлення східнослов'янських народів і в першу чергу українського. Дослідники відзначають також навчальні географічні атласи професора М. Кордуби (два видання, одне з них у Лейпцигу) [49, с. 93], етнографічні карти, які становлять особливу цінність [44, с. 167], перекладений з німецької мови підручник з географії для гімназій [50, с. 3].

М. Кордуба стверджував, що Україна географічно належить до Східної Європи, але займає у ній самостійне становище, утворює "окрему географічну провінцію" і, що головне, відрізняється від інших східноєвропейських - великоруської, північноросійської, уральської, балтійської, білоруської як з огляду на ландшафт і будову поверхні, так і з погляду геологічного минулого [48, c. 3]. У праці "Північно-Західна Україна" історик писав, що Розточчя, Волинь, Підляшшя, Полісся, Східна Галичина становили певну цілісність не тільки в морфологічно-тектонічній будові та ландшафті, а й в історичному минулому займали окреме становище серед українських земель (малася на увазі Галицько-Волинська держава) [51, c. 4].

Слід зазначити, що дана праця вченого – це типове дослідження з антропогеографії, у якому на багатому фактичному матеріалі обґрунтовано західну і північно-західну межу українських етнічних земель, що на початку ХХ ст. мало принципове значення для українського державотворчого процесу.

М. Кордуба є один з перших українських учених, який зайнявся докладним вивченням географічних назв як історичного джерела. На початок ХХ ст. серед слов'янських народів такі дослідження тільки започатковувались. Найбільше в цьому напрямі було зроблено чехами, поляками, росіянами. У рецензії на працю російського вченого А. Петрова "Карпаторуські межові назви з середини ХІХ – початку ХХ ст." М. Кордуба зазначав, що з часу невеликої розвідки М. Максимовича "Откуда идеть русская земля?" (1837 р.), автор котрої вперше звернув увагу на географічні назви, українська наука не має жодної систематичної студії з цієї галузі [52, c. 136].

Ніхто не опрацював географічних назв повітів, не проаналізував якоїсь окремо взятої групи назв, більше того, не було передумов такої роботи, а саме, наявності зібраних назв осель (міст і сіл), не кажучи вже про спеціальні: полів, лісів, сіножатей, луків, городів [52, с. 136].

Надзвичайно цінний методологічний досвід збору географічних назв М. Кордуби. На сьогодні маємо систематизовані ним матеріали до географічного словника Галичини і Буковини [53], матеріали збірки топографічних назв [54], карти населених пунктів [5]. Історик склав детальний план квестіонару для збірки матеріалів до словників, який запропонував на засіданні Історично-філософічної секції НТШ 27 лютого 1920 р. [56, c. 5]. Секція схвалила цю ідею й доручила справу Археографічній комісії, заступником голови котрої у 1918–1925 рр. був М. Кордуба, а з 1931 р. її очолив [40, арк. 6 зв. ].

Про квестіонар оголосили в часописах "Громадська думка" та "Вперед" і видали окремим листом. До 1928 р. надійшли матеріали вже із 400 громад (їх у Східній Галичині на той час було понад 3500). Робота продовжувалася і в наступні роки.

Квестіонар ученого був складений надзвичайно докладно. Запитальник включав загальні відомості про населений пункт (офіційна, давня або забута, глумлива та жартівлива назви), назви окремих частин: передмість, кутів, вулиць, доріг, стежок, переходів, роздоріж; городів, полів, сіножатей, пасовиськ, долин, полонин, боліт, лісів, гаїв, корчів, зрубів, полян; рік, потічків, криниць; бродів, островів у ріці, озер, ставів, водоспадів, порогів, вирів; фільварків, млинів, дворищ; могил, курганів; гір, горбів, скель, каменюк; копалень; проваль, яруг, котловин; печер.

Перелік включав археологічні та етнографічні питання, за якими треба було вказати: чи знаходилися на території села якісь старовинні речі – монети, знаряддя, зброя; чи є залишки городищ, валів, укріплень; чи є церква, костел, каплиця, монастир, цвинтар, промислові заклади; а також подати перекази і пояснення про заснування села. Обов'язковою вимогою для виконавця квестіонару було фіксувати назви з діалектичною вимовою, із зазначенням точного наголосу.

Учений опрацював зібрані матеріали й опублікував кілька праць, серед них – першу в українській науковій літературі загальну розвідку з топономастики "Що кажуть нам назви осель?", в якій зробив спробу подати класифікацію топонімів за семантикою їх твірних основ, та структурною будовою.

У результаті проведеної роботи було охоплено повіти: Чортківський, Заліщицький, Бережанський, Тернопільський, Збаразький, Скалатський, Теребовлянський, Гусятинський, Львівський, Сяноцький, Мостиський, Березівський, Дрогобицький, Перемишльський, Радехівський, Ходорівський, Коломийський, Перемишлянський, Жидачівський, Золочівський, Рогатинський, Калуський, Струмило-Каменецький, Сокальський, Бродівський, Жовківський [55].

Динаміку праці М. Кордуби в галузі історичної географії формували практичні потреби дня. Це підтверджують його критичні статті і рецензії на роботи інших вчених, в основному польських і чеських.

До 1930 р. були опубліковані збірки так званих "межових назв" Д. Похилевича (Київщина), О. Лазаревського (Чернігівщина), В. Площанського (Галичина). Як стверджував М. Кордуба, вони містили переважно матеріал для історико-географічного словника, а питання топономастики назв кутів, полів, луків, лісів тощо там не розглядались. З досвіду вченого таких назв на території кожного села знайдеться щонайменше 20–50. Власне, М. Кордуба й ввів термін "межові" назви. На практиці його вживали при визначенні границь (меж) конкретних садиб та під час судових суперечок за межу [52, с. 137].

Не випадково історик проаналізував книгу А. Петрова як одну зі спроб опублікувати українські "межові" назви [52]. У ній автор підкреслив, наскільки важливо при систематизації джерельного матеріалу таких назв користуватися одним правописом, ретельно позначати наголос, збирати матеріал одного походження. Про те, що А. Петров поверхнево підійшов до аналізу зібраного матеріалу, свідчать, вважає рецензент, так звані "голі" назви, які він подав, не вказуючи, чи це поля, сіножаті тощо.

Видавець пояснив це тим, що використання землі людиною часто змінюється (поле – стає пасовиськом, чи навпаки). М. Кордуба не погодився з цією думкою, оскільки вважав, що такі зміни можуть бути тільки на панських ґрунтах, а відомості, що на тому чи іншому місці колись був ліс, гай чи діброва, є не менш важливі. Історик вказав на обов'язковість фіксації відмінків у слов'янських назвах (чого немає в збірці А. Петрова), які мають свої особливості і викликають не тільки граматичний інтерес, а й історичний, бо через корінь слова можна дізнатися про походження назви. Тому, записуючи назви поселень, треба вказувати 1-ий відмінок, 2-й та 7-й, прикметникову форму і побутову назву, яку вживають мешканці села. Наприклад: село Тетевчиці, до Тетевчиць, в Тетевчицях, тетевецький, Тетевтюки [52, с. 138].

З метою застерегти від хибних і науково необґрунтованих висновків, які робилися на основі зібраних топографічних назв, вченим були написані рецензії на праці І. Стрийського "Документи старшей истории Подкарпатской Руси. О межевых названиях" та Ю. Зборовського "Вказівки для збирання географічних назв" [58, с. 190–195]. Зокрема, М. Кордуба вважав малопереконливою теорію І. Стрийського про відмінне походження українського населення гірських карпатських областей від населення долин. Верховинці, згідно з нею, походять зі Східної Галичини, а долиняни – з півдня, з Семигороду. Цю теорію автор обґрунтовував вживанням букви "ґ" в словах мамалиґа, ґрехії, ґрунт, ґорган, ґазда, ґудз [58, с. 190].

На іншому прикладі М. Кордуба ілюструє, як на основі подібності слів І. Стрийський з назви гори Звистняк виводить прабатьківщину закарпатських долинян аж з Московщини. Насправді ця назва походить від слова "известь" ("вапно") [58, с. 192].

Цінними є спостереження М. Кордуби, висловлені у рецензії на працю Ю. Зборовського, про те, що недоцільно звертатись з метою запису назв до місцевого духовенства та вчителів. На власному досвіді історик переконався, що інтелігенція дуже схильна перекручувати місцеві назви на "літературний лад", не передавати точної вимови, наголосу. Тому найвдячнішими інформаторами вважав простих селян й робітників, а особливо, жіноцтво, в якого вимова і наголос, як правило, виразніша [58, с. 190].

М. Кордуба підкреслив, що топографічні назви – це найстаріші пам'ятки історії та мови, а часто й побуту народу. Цінність їх також в тому, що українські назви збереглись у мові чужого населення, в околицях, де вже давно немає українців [58, с. 191].

Питання важливості збору географічних назв відображене також у статті вченого: "Конференція істориків у Варшаві" [47, с. 196–199], написаній на основі матеріалів першого конгресу "Федерації історичних товариств Східної Європи", яку проголосив авторитетний польський історик, дослідник європейського середньовіччя і польсько-українських стосунків М. Гандельсман. Її метою було пропагувати ідею Східної Європи як великого історично-культурного регіону, що простягається від східних кордонів Німеччини й Італії аж до українських земель та європейських кордонів Росії [59, c. 171].

У червні 1927 р. у Варшаві відбувалась перша конференція новоствореної "Федерації" з метою налагодження співпраці між усіма східноєвропейськими науковими інституціями. Членами виконавчої комісії "Федерації" і представниками української науки від НТШ стали М. Кордуба та І. Крип'якевич. Це була надзвичайно масштабна подія для наукового світу. До участі в конференції зголосилося 150 вчених. Крім М. Кордуби та І. Крип'якевича, у конференції брали участь І. Свєнціцький, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький, А. Годінка [47, с. 196–199].

На ній учений доповідав про те, яке велике значення для наукових дослідів мають географічні назви, а зокрема так звані межові назви. Наголосив, що в західноєвропейських країнах, особливо в Німеччині та Швеції, проводиться систематичний збір з уст народу таких джерел, більше того, існують окремі інституції та фахові часописи, присвячені виключно топономастиці. Історик охарактеризував ситуацію в галузі топоніміки українських і польських учених.

Вніс доповнення, щоб "Федерація" взяла під контроль справу збирання географічних назв усього слов'янства, запропонував свою методику такої роботи:

  • складання спільного квестіонару для збору назв;
  • обрання спеціальних представників від кожного слов'янського народу, котрі б у своїй адміністративній області організовували систематичний збір назв;
  • зберігання і систематизація зібраного матеріалу в архівах наукових установ;
  • уважна реєстрація (у формі окремої бібліографії) всіх ономастичних публікацій;
  • видання спеціального журналу розвідок про топономастику слов'янських земель. Усі пропозиції М. Кордуби конференція ухвалила і передала до виконання [47, с. 197].

Слід зазначити, що українські делегати відчували себе на цій конференції нарівні з представниками інших народів та держав. І. Крип'якевич був обраний у редакційну комісію словника слов'янських старожитностей, М. Кордуба засідав у президії словникової комісії і 7-членній управі, утвореній на конференції [47, с. 199].

Очевидно, що увага новоствореної наукової асоціації до історичної проблематики даного регіону стимулювалася не лише геополітичними змінами, але й спробою перебрати на себе ті дослідницькі функції й наукові традиції, які на цих теренах виконували провідні кафедри історії Східної Європи, що діяли у багатьох університетах Австро-Угорщини [11, c. 119].

У результаті детального аналізу географічних назв, М. Кордуба означив регіони, які захоплювала румунська міграція; визначив давні етнографічні межі, кордони первісної української колонізації суміжних з Польщею та Словаччиною територій, відшукав не один із "загублених" населених пунктів, що зустрічалися в літописах, давніх грамотах, судових актах (як було з Хмелевим, Цецином, Хотином).

За назвами поселень він встановив хронологію заселення (наприклад, довів, що слов'янські поселення на –иці, -ичі, -ь є дуже старовинні і походять ще з часів родової організації, як-то: Бояничі, Судковичі, Первятичі, Перемишль; і навпаки, назви на –івка, як-от Мазурівка, Богданівка – зовсім нового походження і вперше зустрічаються наприкінці ХІV ст.) [45, с. 7]; показав, що деякі назви вказують на спосіб поселення й заняття населення, а також дають можливість пізнати фізичні прикмети нашого краю в давнину (наприклад, багатство лісів, наявність багна: Корчунок, Копань, Теребовля, Підліски, Руди, Заруддя, Заболотниці, Мочари і т. п.) [45, с. 8].

У топографічних назвах історик віднайшов чимало давніх невживаних і незнаних тепер слів: Станин, Стоян, Добко, Первята, Драгаш та ін. У географічних назвах збереглися і старі звукові та граматичні форми, що є важливим джерелом також для історії мови [45, с. 9].

Десять років життя М. Кордуби безпосередньо пов'язані з Варшавою. З 1929 р. діяльність низки українських учених зосереджується навколо Українського наукового інституту (УНІ) [60, c. 914]. Серед них такі відомі постаті як П. Андрієвський, С. Балей, В. Біднов, Д. Дорошенко, П. Зайцев, О. Лотоцький, І. Огієнко, Р. Смаль-Стоцький, Л. Чикаленко, Ю. Липа, а з 1929 р. – і М. Кордуба. У цей час, знаний вже серед української та міжнародної громадськості, вчений отримав запрошення на посаду професора східноєвропейської історії Варшавського університету. Як згадує дочка історика Стефанія Ольшанська: "Це було визнання. Його інавгураційна лекція у Варшавському університеті мала блискучий успіх. Це був найбільш яскравий період його життя" [26, c. 2].

Згодом М. Кордуба писав І. Крип’якевичу: "Це було 30 січня о 12-й годині, у тому ж залі Варшавського університету, що й два роки тому засідали делегати з'їзду істориків Сходу і Слов'янщини. Слухачів було дуже багато. Прийшла українська еміграція, студенти, польські та наші професори: І. Огієнко, Р. Стоцький, С. Балей, В. Біднов. Організацією заходу зайнявся декан філософського факультету – М. Гандельсман, котрий виголосив привітальне слово та зазначив мої наукові заслуги" [61, арк. 1]. М. Кордуба у виступі зауважив, що Варшавський університет, перший з польських, розширив коло своїх дисциплін з української історії. Потім історик доповідав про найновіші теорії щодо початків Русі.

Уже через два дні М. Кордуба розпочав читати лекції. Слухацьку аудиторію професора складали 30–40 студентів-теологів, серед яких був один українець. Свої заняття з історії України професор розпочав з викладу передісторичних часів [61, арк. 1]. Умови праці були далеко не зразковими. М. Кордуба нарікав на тісні приміщення лекційних та семінарських аудиторій, які були ще менші, ніж у Львівському університеті, невеликий "професорський кабінет", бідну університетську бібліотеку [61, арк. 1].

Переселення до столиці Польщі змусило його відмовитись від посад бібліотечного референта, делегата у виділі НТШ, голови Історично-філософічної секції та Археографічної комісії [62, арк. 15]. З 24 лютого 1934 р. декретом президента Польщі М. Кордубу призначено надзвичайним (позаштатним), а декретом 14 березня 1937 р. – звичайним (штатним) професором кафедри історії України Варшавського університету [56, c. 5].

Палітра наукових зацікавлень М. Кордуби у варшавський період надзвичайно широка. Написано ряд концептуальних праць, розвідок з історії Галичини і Буковини, топоніміки та бібліографії, з життя та діяльності видатних українців. Обґрунтовуючи конепцію українського націотворення, М. Кордуба написав статті "Одне з найважливіших питань в історії України" [63], "Початки української нації" [64], "Виникнення української нації", які вийшли польською та німецькою мовами [65]. Окрім вищеназваних праць вченого, польський річник "Swiatowit" опублікував у 1933 р. німецькою мовою його розвідку "Східнонімецькі торговельні шляхи через Україну на середину І тис. до Р. Х." [66].

Розпочинаючи з 1935 р. Краківська Академія наук видавала "Польський біографічний словник", призначений для широкого кола інтелігенції. Для збору біографічних матеріалів було утворено місцеві комітети у Кракові, Варшаві, Львові, Познані, Катовіцах, Луцьку. Окрім інформативної та популяризаторської, словник мав і наукову мету. М. Кордуба став одним із його співавторів і подав до нього низку статей про видатних українських діячів ХVII - XVIII ст. [67].

Вихід у світ у 1940 р. праць "Болеслав-Юрій ІІ: останній самостійний володар Галицько-Волинської держави" [68] та "Історії Холмщини і Підляшшя" [69] – єдиних наукових творів, що появились у той час на території Генеральної Губернії, – став найважливішою подією в житті М. Кордуби у цей період. У другій з них з метою точного встановлення етнічного походження населення та часу заснування поселень історик розробив свою оригінальну методику аналізу назв населених пунктів Холмщини і Підляшшя. Згодом це дало змогу М. Кордубі зробити висновки щодо територіальних меж первісної колонізації, особливостей міграційних процесів названих територій.

Вчений виділив дві групи таких назв:

  • а) краєзнавчого характеру, які, як правило, позначають якусь прикмету поселення: її зовнішній вигляд, ознаки краєвиду, якість ґрунту, рослинність або назви тварин. Наприклад, Довге, Острів, Піски, Дубинка;
  • б) назви, що походять від особових імен.

Назви, які дані за краєзнавчим принципом, М. Кордуба вважав практично непридатними для розв'язання поставлених завдань, оскільки вони не показували часу заснування тієї чи іншої оселі. Вони могли виникнути як за доісторичної, так і за сучасної доби [69, c. 10–12].

Набагато цінніший досвід з історії заснування поселень подає нам друга група назв, яку М. Кордуба додатково прокласифікував, беручи за основу закінчення слів.

Отже, вчений виділив:

  • а) іменникові назви, закінчені на –ичі, –иці, що виникли зі старослов'янського ишть і надають їм патронімічного значення (вказують на потомків засновника). М. Кордуба так пояснював цей приклад. Оскільки в доісторичних часах люди селилися родами, а поселення складалося з головного двору, де жив голова роду з найближчою ріднею, добудівель для дальших членів роду та для челяді, різних господарських будинків, то від імені голови одержував назву весь рід. Така назва поселення відповідала на питання, хто живе у цьому дворі? Наприклад, назва села Маличі над р. Гужвою складається з імені Мал (від малий) та закінчення –ичі і означає рід, потомки, челядь – мала. З цього випливає, що поселення з патронімічними назвами виникли ще в прадавніх часах початкової колонізації краю українським населенням [69, c. 13–14];
  • б) прикметникові назви із закінченням на –ь, –ів, –ин, що мають значення присвійних прикметників і відповідають на питання: чий це двір або город? Наприклад, Добромишль = город Добромисла, Стан-ків = двір Станка. Оскільки вони вказують на приватну власність, то походять з пізніших часів, з періоду появи державної влади, ніж поселення з патронімічними назвами. Найстаршими з цієї групи поселень М. Кордуба вважав назви з прикметниковим закінченням на –ь, що доводить старовинність граматичної форми, яку потім замінила присвійна форма на –ів або –ин. Сюди історик відніс назви поселень в долині долішнього Сяну – Добромишль, Жужель, Сокаль [69, c. 15];
  • в) службові назви, які вказують на рід заняття населення. Їх виникнення вчений пов'язував з традицією князів, бояр, а пізніше вельмож, замкових старост поселяти на своїх землях людей, що за отриману землю, несли відповідну службу. Так, від роду роботи, що виконувалася, з'явилися назви осель – Токарі, Конюхи, Стрільці, Скоморохи, Огородники [69, c. 16];
  • г) оборонні назви, що пов'язані з городом, найдавнішою слов'янською формою укріплень. М. Кордуба віднайшов п'ять таких назв: Старгород, Городло, Городиськ, Городок, Городище. Вже з ХІV ст. укріплені місця почали називати замками [69, c. 17];
  • д) осельничі назви, які також вказують на давність поселення за його старовинним способом. Наприклад, Двориська, Опілля, Опільсько. Сюди також відносяться оселі, котрі підтверджують давність своїм звучанням: Селище, Сідлиськи, Старе село [69, c. 18];
  • е) колонізаційні назви, що вказують на чужу племінну приналежність жителів. Так, поселення Прусно, Прусся, Пруська безперечно походять з останніх десятиліть ХІІІ ст., коли німецький орден проводив систематичне завоювання Пруссії, і литовське плем'я прусаків масово кидало свою батьківщину, шукаючи в сусідніх землях захисту, а литовський князь Тройден розселяв їх по містах Чорної Русі, а дрібніші громади – в Галицько-Волинській державі. Звідси вчений зробив висновок, що поселення Жмудь виникло з полонених, захоплених князями Данилом або Левом під час військових походів на Литву. Дуже цінною історичною вказівкою вважав містечко Варяж, заснування якого відносив до ІХ–Х ст., коли варязькі ватаги в ролі вояків і купців були в Україні [69, c. 19]. На той же час історик приписував і виникнення м. Холма. Він заперечував версію Галицько-Волинського літопису, в якій заснування міста пов'язується з королем Данилом у 1259 р. Про існування Холму ще в ІХ–Х ст. свідчить сама назва міста скандинавського походження (Холм = holm = горб, так само, як Stock-holm, Born-holm) і є краєзнавчого характеру. А літописне пояснення треба розуміти так, що Данило розбудував і укріпив уже існуюче поселення, яке згодом переросло в місто [69, c. 19–21].

Отож, окреслюючи межі початкової колонізації Холмщини і Підляшшя, М. Кордуба відзначив, що протоукраїнськими племенами було охоплено перш за все долину Бугу, звідки вони просувались долинами його приток на захід та північ. Гирло Вепра, на думку вченого, відіграло в розвитку цієї колонізації другорядну роль. Найбільше старовинних поселень було в трикутнику між Бугом, Гужвою та Солокією, саме ця частина Холмщини в давнину була найгустіше заселена [69, c. 32]. У цьому трикутнику знаходяться також два найдавніші осередки цієї області – Волинь і Червень [69, c. 33].

Праці вченого високо оцінила європейська наукова громадськість. Він став членом Інституту громадознавства та Історико-філологічного товариства у Празі, Угорського товариства імені Ш. Петефі, Польського товариства шанувальників історії, Варшавського інституту дослідження національних справ [2, c. 145].

У 30-х рр. ХХ ст. – М. Кордуба - активний учасник міжнародних конференцій. У травні 1932 р. його обирають членом ради конференції істориків Слов'янства і Сходу, що відбувалась у Празі [62, арк. 5]. У 1933 р. вчений репрезентував українську історичну науку на Міжнародному конгресі істориків, що відбувався у Варшаві. Темою доповіді обрав проблему виникнення української нації [70, арк. 17а]. На початку березня 1938 р. М. Кордуба отримав повідомлення від виділу "Федерації історичних товариств Східної Європи", що її треті загальні збори відбудуться 25–26 серпня 1938 р. в Цюріху перед Міжнародним конгресом істориків. На цих зборах делегатом від НТШ обрали М. Кордубу [61, арк. 5; 71, арк. 1, 2].

Ще до конгресу в Цюріху М. Кордуба одержав запрошення від НТШ на конференцію у Львові 17 травня 1938 р., яку організовував воєвода А. Білик з метою наукової дискусії про історичне походження назв, які вживаються в значенні "південно-західних земель". У запрошенні вказувалося, що оскільки на конференції будуть обговорюватися такі терміни, як "західноукраїнські землі", "Східна Галичина" й загалом "український" і "руський" та з огляду на високий науковий рівень дискусії, присутність на ній М. Кордуби як професора Варшавського університету і спеціаліста в галузі історії, історичної географії й топоніміки – просто необхідна. Виділ НТШ також просив докладно зібрати всі наукові доведення щодо слушності назв "український", "західноукраїнський" і аргументи проти назви "Східна Малопольска" [71, арк. 6, 7].

У серпні 1938 р. вчений виступив на Восьмому Міжнародному конгресі істориків у Цюріху від НТШ та УНІ.

Як бачимо, науково-дослідні центри, громадські організації науковців історичного профілю та вищі навчальні заклади були важливим чинником інтелектуального життя на еміграції. На радянській Україні факт, що у вільному світі хтось говорить за українців, давав поневоленим моральну силу в бо-ротьбі за існування.

У Варшаві М. Кордуба проживав до червня 1940 р. [72, c. 214]. Будучи позбавленим засобів існування, історик вирішив повернутися до Львова. У зв'язку з війною поселився спочатку в Холмі, де в місцевій українській гімназії з вересня 1940 р. до листопада 1941 р. викладав історію України [56, c. 5]. І тільки у грудні 1941 р. М. Кордуба переїхав до Львова, якийсь час працював в бібліотеці НТШ, відтак вчителював: спершу у другій, опісля в першій українській гімназії м. Львова [73, c. 2]. Мізерна оплата змусила професора перекладати, виконувати деяку секретарську роботу в дирекції "Народної торгівлі" [56, c. 5].

У березні 1943 р. М. Кордуба зайнявся підготовкою та проведенням циклів дискусійних лекцій про формування української нації у Львівському літературно-мистецькому клубі. Але, вважаючи таку тематику націоналістичною, німецька влада заборонила продовження дискусійних вечорів [74, c. 115].

Після звільнення Львова від німецької окупації, М. Кордубу запросили у Львівський державний університет і 7 серпня 1944 р. призначили виконуючим обов'язки професора історії України, а з вересня 1945 року - завідувачем кафедри південних і західних слов'ян. Він викладав історію України і читав спецкурс "Історія Галицько-Волинського князівства" [75, арк. 3–4].

У цей час більшовицькі структури перейшли в наступ на концепцію історії України М. Грушевського. Перші доноси на представників школи М. Грушевського в університеті з'явилися в грудні 1945 р. За формулюванням І. Бєлякевича, це подавалося так, що "ворожі шкідливі виступи професорів М. Кордуби, І. Крип'якевича та інших деякі комуністи університету імені І. Франка почали викривати ще в грудні 1945 р." [76, с. 340].

М. Кордубу та інших учнів М. Грушевського почали морально тероризувати. Йому було запропоновано виступити із засудженням М. Грушевського, і навіть названо тему доповіді: "Буржуазно-націоналістичне висвітлення історії стародавніх часів, зокрема Київської Русі, у М. Грушевського" [77, c. 217]. Але М. Кордуба не виступив проти наукової концепції свого вчителя. Більше того, на запланованому засіданні він виголосив доповідь: "Михайло Грушевський як дослідник княжої доби історії України", у якій назвав його одним з найвидатніших істориків України та шкодував, що М. Грушевського критикують деякі його земляки-українці [78, c. 56].

М. Кордуба змушений фактично припинити наукову діяльність. Його "перевихованням" займаються партійні органи всіх рівнів. Мужність і відданість науці коштувала вченому дорого. Не витримав морального терору, принижень, цькувань. Під час роботи у Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника АН України 30 квітня 1947 р. у нього стався інсульт, внаслідок чого 2 травня того ж року вчений помер [73, с. 2]. Поховали М. Кордубу на Личаківському цвинтарі.

Предметне вивчення всебічної наукової та громадсько-політичної діяльності М. Кордуби, з'ясування ролі історика у процесах державотворення наприкінці XIX – в першій половині XX століть спростовують оцінки і погляди, які применшували значення спадщини вченого, відкривають багато нового й цінного в науковій, політичній, культурній сферах. Значення М. Кордуби як вченого – переломне в розвитку української вітчизняної історіографії. Воно безпосередньо пов'язане з національно-культурним відродженням української нації в першій чверті ХХ ст.

Те, що професор продуктивно застосовував допоміжні історичні дисципліни - етнографію, демографію, статистику, історичну географію, топоніміку, джерелознавство – було співзвучне новим віянням західноєвропейської науки наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., зробило його побудову історичної картини розвитку українського народу цілісною, наочно доказовою, довершеною, додало аргументації при розгляді питання окремішності українського народу серед інших східнослов'янських народів. Власне, вчений вперше в українській топоніміці прокласифікував назви населених пунктів за їх семантикою, розробив свою методику збору таких назв. Переосмислення праць М. Кордуби з історичної та етнічної географії сьогодні має свої проблемно-теоретичні та наукознавчі завдання. Інформація, почерпнута в них, стане своєрідним індикатором етнологічного знання, сучасного етнонаціонального буття та процесів державотворення.

Наступні дослідження наукової спадщини вченого відкриватимуть нові сторони гносеологічно-методологічного виміру його як науковця, дадуть змогу збагнути таємницю його життя, з якої він черпав силу та енергію для праці.

Опубліковані праці М. Кордуби з історико-географічної та краєзнавчої проблематики

1. Молдавсько-польська границя на Покутю до смерти Стефана Великого // Науковий збірник, присвячений проф. М. Грушевському учениками й прихильниками з нагоди Його десятилітньої наукової праці у Галичині (1894–1904). – Львів, 1906. – С. 158–184.

2. Де лежав старовинний город Хмелів? – Львів, 1907. – 3 с.

3. Старі й нові держави. – Львів, 1909. – 7 с.

4. Народи Буковини // Читальня. – 1911. – Ч. 5. – С. 3.

5. Північно-Західна Україна. – Відень, 1917. – 89 с.

6. Територія і населення України. – Відень, 1918. – 24 с.

7. Простір і населення України. – Львів, 1921. – 19 с.

8. Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1924. – 14 с.

9. Західне пограниччя Галицької держави між Карпатами та долішнім Сяном // Записки НТШ. – Т. 138–140. – Львів, 1925. – С. 159–245.

10. Конференція істориків у Варшаві // Україна. – Кн. 5. – 1927. – С. 196–199.

11. Потреба організації збирання географічних назв. – Париж, 1928. – 7 с.

12. Рецензія на працю Петрова А. "Карпаторусские межевые названия из пол. ХІХ и из нач. ХХ в.". – Прага, 1929. – 219 с. – (Відбиток з "України"). – С. 136–139.

13. Що кажуть нам назви осель? – Львів: Наша Батьківщина, 1938. – 22 с.

14. Історія Холмщини і Підляшшя. – Краків, 1941. – 127 с.

15. Die ostgermanischen Handelswege durch die Ukraine um die Mitte des ersten Jahrtausends vor Chr. Geb. // Swiatowit. – Warszawa: Warszawskie towarzystwo naukowe, 1933. – T. XV. – S. 179–191.

Неопубліковані архівні матеріали

16. Матеріали до географічного словника Галичини і Буковини. Карти населених пунктів // Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника Національної академії наук України, відділ рукописів, ф. 61 (М. Кордуба), спр. 1, 65 арк.

17. Матеріали до збірки топографічних назв // ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, ВР, ф. 61, спр. 6, 126 арк.

18. Матеріали до географічного словника Галичини. Виписки назв населених пунктів, їх частин і повіту, до якого вони належать // ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, ВР, ф. 61, спр. 2, 163 арк.;

19. Матеріали до географічного словника Галичини. Записки про населені пункти (географічні, топографічні, історичні та інші відомості). Ч. І. // ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, ВР, ф. 61, спр. 3, 500 арк.

20. Стаття про перекручення деяких географічних назв у підручниках географії та історії // Державний архів Львівської області, ф. Р. 2923 (Кордуба Мирон Михайлович, історик, професор Львівського державного університету. 1876–1947 рр.), оп. 1, спр. 10, 5 арк.

21. Підготовчі матеріали до підручника з географії // ДАЛО, ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 45, 82 арк.

22. Картотека географічних назв з бібліографічними посиланнями // ДАЛО, ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 80, 883 арк.

23. Рецензії невстановлених авторів на "Географічний атлас" М. Кордуби // ДАЛО, ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 82, 17 арк.

Література

1. Листи М. Кордуби до М. Грушевського // Центральний державний історичний архів України у м. Києві, Ф. 1235 (Грушевські – історики, філологи), оп. 1, спр. 551–552, 142 арк.

2. Пріцак О. Мирон Кордуба і його життя // Дзвін. – Львів, 1990. – № 7. – С. 144–146.

3. Головин Б. Мирон Кордуба: найважливіші віхи життя і наукової діяльності // Тернопілля’96. Регіональний річник. – Тернопіль: Збруч. – 1996. – С. 109–110.

4. Ярема С. Мирон Кордуба // Ювілейна книга Української гімназії в Тернополі. До 100-річчя заснування. 1898–1998. – Тернопіль, Львів: Видавництво НТШ, Львівське крайове товариство "Рідна школа", 1998. – С. 662–663.

5. Матеріали про прийняття державних іспитів у студента філософського факультету Кордуби Мирона // Державний архів Чернівецької області, ф. 216 (Чернівецький університет), оп. 2, спр. 125, 144 арк.

6. Винар Л. Найвидатніший історик України М. Грушевський (у 50-ліття смерті: 1934 – 1984) // Сучасність. – 1985. – лютий. – Ч. 3. – С. 54–78.

7. Кордуба М. Приїзд проф. М. Грушевського до Львова // Вісник Союза Визволення України. – 1916. – Ч. 128. – С. 795–796.

8. Серкіз Я. Плугатар національної історії // За вільну Україну. – 1994. – 10 лютого.

9. Кордуба Мирон – академік у Львові, член НТШ з 1895 р. // Центральний державний історичний архів України у м. Львові (далі – ЦДІА України у м. Львові), ф. 309, оп. 1, спр. 371, 70 арк.

10. Крип'якевич І. Історично-філософічна секція НТШ під керівництвом М. Грушевського у 1894–1913 рр. // Записки Наукового Товариства ім. Т. Шевченка. – Т. 222. – Львів: Вид-во НТШ у Львові, 1991. – С. 392–411.

11. Зайцева З. Мирон Кордуба й українські наукові товариства // Український історичний журнал. – 2002. – № 6. – С. 108–122.

12. Хроніка і бібліографія // Літературно-науковий вістник. – Кн. 3. – Т. 45. – Львів–Київ: Друкарня НТШ, 1909. – С. 692.

13. Історичне товариство в Чернівцях // Літературно-науковий вістник. – Річн. 6. – Ч. І. – Т. 21. – Львів, 1903. – С. 210–214.

14. Зайцева З. Наукові товариства як інституції української науки другої половини ХІХ – початку ХХ ст. // Питання історії, історіографії, джерелознавства та архівознавства Центральної та Східної Європи. Зб. наук. праць. – Київ–Чернівці, 1997. – С. 74–75.

15. Кордуба М. Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1924. – 14 с.

16. Кордуба М. Де лежав старовинний город Хмелів? – Львів, 1907. – 3 с.

17. Алексієвець М. М., Савенко В. В. Роль Наукового товариства ім. Т. Шевченка в українському національному відродженні (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.). – Тернопіль, 1999. – 188 с.

18. Гирич І. Організація М. С. Грушевським археографічної роботи у львівський період життя і діяльності // Український історичний журнал. – 1997. – № 1. – С. 72–86.

19. Винар Л. М. Грушевський: історик і будівничий нації (Статті і матеріали). – Нью-Йорк, Торонто, Київ: Вид-во Фундація імені О. Ольжича, 1995. – 304 с.

20. Кучер Р. Наукове товариство імені Т. Шевченка: Два ювілеї. – К.: Наукова думка, 1992. – 112 с.

21. Чуприна В., Чуприна З. Видатний дослідник Хмельниччини // Дзвін. – Львів, 2000. – № 3. – С. 121–124.

22. Бутич І. Михайло Грушевський – археограф // Михайло Грушевський. Збірник наукових праць і матеріалів міжнародної ювілейної конференції, присвяченої 125-й річниці від дня народження Михайла Грушевського. – Львів: Атлас, 1994. – С. 50–57.

23. Кордуба М. Матеріали до історії української козаччини. Акти до Хмельниччини (1648–1657) // Жерела до історії України-Руси. – Т. 12. – Львів, 1911. – 545 с.

24. Даниленко В., Добржанський О. Академік Степан Смаль-Стоцький. Життя і діяльність. – Київ–Чернівці: Інститут історії України НАН України, 1996. – 232 с.

25. Срібняк І. Діяльність Союзу визволення України серед полонених старшин-українців царської армії у таборах Німеччини та Австро-Угорщини (1915–1918 рр.). – К., 1996. – 47 с.

26. Ольшанська С. Мій батько // Подільське слово. – 1996. – 24 лютого.

27. Листи Кордуби М. до Томашівського С. // ЦДІА України у м. Львові, ф. 368 (Томашівський Степан, історик, публіцист, політичний діяч, дійсний член НТШ. 1875–1930 рр.), оп. 1, спр. 170, арк. 13–15.

28. Головин Б. Кордуба Мирон // Подільське слово. – 1996. – 24 лютого.

29. Комариця М. Кордуба Мирон – український історик, публіцист, редактор // Українська журналістика в іменах. – Львів, 1998. – Вип. V. – С. 368–369.

30. Кордуба М. Спогади (рукопис) 1919–1925 // Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 2, 152 арк.

31. Протоколи засідань Народного комітету Трудової партії у Львові (1921–1924) // ЦДІА України у м. Львові, ф. 581, оп. 1, спр. 111, 84 арк.

32. Кугутяк М. Історія української націонал-демократії (1918–1929). Т. 1. – Київ–Івано-Франківськ: Плай, 2002. – 536 с.

33. Лазечко П. З історії створення та діяльності Українського таємного університету у Львові (1921–1925 рр.) // Український історичний журнал. – № 6. – К., 1994. – С. 64–71.

34. Довідка про заснування і роботу університету // ЦДІА України у м. Львові, ф. 310, оп. 1, спр. 9, арк. 2–3.

35. Головач О. Вчені НТШ і Український університет у Львові // Вісник НТШ. – 1992. – № 1. – С. 12–13.

36. Мудрий В. Український університет у Львові. – Нюрнберг, 1948. – 60 с.

37. Кордуба М. Доба Людовіка ХІV. Виклади на українському університеті у Львові // Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника Національної академії наук України, відділ рукописів, ф. 61, спр. 7, 548 арк.

38. Меморіал в українській університетській справі, надісланий Сенатом університету Найвищій Раді Мирової конференції в Парижі та Союзу народів у Женеві // ЦДІА України у м. Львові, ф. 310 (Український університет у Львові. 1921–1925 рр.), оп. 1, спр. 6, 31 арк.

39. Хобзей П. Таємний університет у Львові // Наука і культура. Україна. – Вип. 27. – К., 1991. – С. 56–62.

40. Листи І. Крип'якевича // ЦДІА України у м. Львові, ф. 368, оп. 1, спр. 174, арк. 3, 6 зв.

41. Найда О. Окремі аспекти діяльності історично-філософічної секції Наукового товариства ім. Шевченка. 1913–1940 роки // З історії Наукового Товариства імені Шевченка. Збірник доповідей і повідомлень наукових сесій і конференцій НТШ у Львові. – Львів: Вид-во НТШ. – Т. 10. – 1998. – С. 24–33.

42. Жупанський Я. Історія географії в Україні: Навч. Посібник. – Львів: Світ, 1997. – 264 с.

43. Шаблій О. Академік Степан Рудницький – фундатор української географії. – Львів–Мюнхен: Редакційно-видавничий відділ Львівського державного університету, 1993. – 223 с.

44. Ukraine: A Concise Encyclopaedia. – Toronto: Shevchenko scietific society, 1963. – V. 1. – 1185 p.

45. Кордуба М. Земля свідком минулого. Географічні назви як історичне джерело. – Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1924. – 14 с.

46. Кордуба М. Потреба організації збирання географічних назв. – Париж, 1928. – 7 с.

47. Кордуба М. Конференція істориків у Варшаві // Україна. – Кн. 5. – 1927. – С. 196–199.

48. Кордуба М. Територія і населення України. – Відень, 1918. – 24 с.

49. Сосса Р. Становлення української національної картографії // Пам'ятки України: історія і культура. Науково-популярний ілюстрований часопис. Річн. 28. – Ч. 112. – Київ, 1996. – С. 93–96.

50. Серкіз Я. Учений з європейським іменем // Молода Галичина. – 1996. – 5 березня.

51. Кордуба М. Північно-Західна Україна. – Відень, 1917. – 89 с.

52. Кордуба М. Рецензія на працю Петрова А. "Карпаторусские межевые названия из пол. ХІХ в. из нач. ХХ в.". – Прага, 1929. – 219 с. – (Відбиток з "України"). – С. 136–139.

53. Кордуба М. Матеріали до географічного словника Галичини і Буковини. Карти населених пунктів // ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, ВР, ф. 61 (М. Кордуба), спр. 1, 65 арк.

54. Кордуба М. Матеріали до збірки топографічних назв // ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, ВР, ф. 61, спр. 6, 126 арк.

55. Кордуба М. Матеріали до географічного словника Галичини. Виписки назв населених пунктів, їх частин і повіту, до якого вони належать // ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, ВР, ф. 61, спр. 2, 163 арк.; Кордуба М. Матеріали до географічного словника Галичини. Записки про населені пункти (географічні, топографічні, історичні та інші відомості). Ч. І. // ЛНБ ім. В. Стефаника НАН України, ВР, ф. 61, спр. 3, 500 арк.

56. Серкіз Я. Професор Мирон Кордуба // Просвіта. – 1996. – 3 березня.

57. Кордуба М. Що кажуть нам назви осель? – Львів: Наша Батьківщина, 1938. – 22 с.

58. Статті і рецензії на статті з історії України авторів з прізвищами на літери А–К) // ЦДІА України у м. Львові, ф. 402 (Редакція журналу "Стара Україна", м. Львів), оп. 1, спр. 6, арк. 190–195.

59. Грицак Я. Чи була школа Грушевського? // М. Грушевський і українська історична наука. Матеріали наукових конференцій. – Львів, 1999. – С. 162–171.

60. Енциклопедія Українознавства. Загал. частина: В 3 Т. – К.: Національна Академія наук України, Інститут Української археографії, 1995. – Т. 3. – 1230 с.

61. Листи Кордуби М. до Крип'якевича І. з Варшави // ЦДІА України у м. Львові, ф. 357 (Крип'якевич Іван Петрович – професор, історик), оп. 1, спр. 24, 11 арк.

62. Листи Кордуби М. до Левицького В. // ЦДІА України у м. Львові, ф. 771 (Левицький Володимир – професор, голова НТШ у 1932–1935 рр.), оп. 1, спр. 38, 18 арк.

63. Кордуба М. Одне з найважливіших питань історії України // ДАЛО, ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 6, 17 арк.

64. Вирізки з газети "Діло" зі статтями на історичні теми // ДАЛО, ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 15, 7 арк.

65. Korduba M. Geneza narodowosci ukrainskiej // ДАЛО, ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 14, 13 арк.; Korduba M. Die Einstellung der Ukrainisсhen Nation // Contributions a L'histoire de L'Ukraine au VII – e Congres international des sciences historiques, Varsovie aout 1933. – P. 19–67.

66. Korduba M. Die ostgermanischen Handelswege durch die Ukraine um die Mitte des ersten Jahrtausends vor Chr. Geb. // Swiatowit. – Warszawa: Warszawskie towarzystwo naukowe, 1933. – T. XV. – S. 179–191.

67. Korduba M. Agnieszka (1137–1182) // Polski slownik biograficzny. – T. 1. – Krakow, 1935. – S. 31.

68. Кордуба М. Болеслав-Юрій ІІ: останній самостійний володар Галицько-Волинської держави. – Краків, 1940. – 28 с.

69. Кордуба М. Історія Холмщини і Підляшшя. – Краків, 1941. – 127 с.

70. Листування з міністерствами фінансів, іноземних справ, просвіти і віросповідання у Варшаві про надання фінансової дотації, звітів, отриманні закордонних паспортів та з інших питань // ЦДІА України у м. Львові, ф. 309, оп. 1, спр. 54, 36 арк.

71. Листи викладачам університету і запрошення взяти участь в роботі міжнародної конференції // ЦДІА України у м. Львові, ф. 309, оп. 1, зв. 6, спр. 112, 8 арк.

72. З архіву проф. Івана Раковського: Листування. М. Кордуба, В. Сімович, еп. І. Бучко, І. Раковський // Укра-їнський історик. – 1985. – № 1–4. – Нью-Йорк–Торонто–Мюнхен. – С. 212–221.

73. Серкіз Я. Плугатар національної історії // За вільну Україну. – 1994. – 10 лютого.

74. Дашкевич Я. Мирон Кордуба зблизька // Пам'ять століть. Історичний науковий та літературний журнал. – № 6. – 2001. – С. 114–119.

75. Правила навчального розпорядку у вищих учбових закладах; робочі плани кафедри, замовлення на літе-ратуру та устаткування для кабінету (1944–1946) // ДАЛО, ф. Р. 2923, оп. 1, спр. 4, 14 арк.

76. Культурне життя в Україні. Західні землі: Документи і матеріали. В 2 Т. – К.: Наукова думка, 1995. – Т. 1. – 750 с.

77. Рубльов О., Черченко Ю. Сталінщина і доля західноукраїнської інтелігенції: (20–50-ті рр. ХХ ст.). – К.: Наукова думка, 1994. – 350 с.

78. Дашкевич Я. Боротьба з Грушевським та його львівською школою за радянських часів // Воля і Бать-ківщина. – 1996. – № 3. – С. 53–91.

79. Ірина Федорів. Мирон Кордуба як вчений: життя і діяльність // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2006. - Випуск 2 (14). - С. 11-22


24.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!