Osvita.ua Вища освіта Реферати Географія Медична географія в Україні та її історія. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Медична географія в Україні та її історія. Реферат

Офіційною батьківщиною медичної географії визнано Італію. У XVII ст. італійський вчений Б. Раммаціні увів термін "медична географія" і розкрив зміст цього поняття

Перші праці з медичної географії були опубліковані за межами України. Таку ситуацію (українські вчені дуже близько підійшли до народження нової науки, але не зуміли вчасно використати нагромаджений багаж медико-географічних знань) можна вважати особливістю розвитку медичної географії в Україні.

Одна з перших праць з медичної географії "Узагальнення всезагальної медичної практичної географії" була написана в 1792 р. німецьким вченим Фінке. Він зазначає, що назви "медична географія" заслуговує така праця, в якій, описуючи кожну країну, досліджують її географічне положення, стан її землі, властивості повітря, води, клімату, продукти харчування її жителів; повідомляють про мораль і звички людей, що впливають на їхнє здоров'я; розповідають про хвороби та засоби їх лікування в цих країнах, - нарешті, повідомляють про все, що необхідно знати про медичний стан кожної країни.

У 1853 р. в Берліні вийшла праця Фуке "Медична географія", у якій дано таке визначення цьому поняттю: медична географія - це наука, що вивчає закони за якими на Землі розподіляються і поширюються хвороби. Фуке розрізняє "географічну нозологію" і "нозологічну географію".

Французький лікар військового госпіталю Буден у праці "Досвід медичної географії" (1843) дав таке визначення медичній географії: "Народження, життя, захворювання і смерть - все змінюється залежно від клімату і ґрунту, від племені і національності. Ці різноманітні прояви життя і смерті, здоров'я і хвороби, ці неперервні переміни в просторі, що видозмінюються походженням людей, складають спеціальний предмет медичної географії".

В середині XIX ст. медичну географію починають розглядати як галузь загальної географії. Ще одною особливістю розвитку медичної географії є те, що як медико-географічні знання, так і перші медико-географічні праці переважно належали медикам. Навіть у ХХ ст., коли географи довели свої права на медичну географію, медики відігравали не останню роль у розвитку цієї науки.

Важливо зазначити, що всесвітньо відомий український паразитолог С. М. Павловський, який створив учення про природну вогнищевість хвороб людини та концепцію про паразитоценози, був президентом Географічного товариства СРСР у 1952-1954 рр.

Сьогодні доцільно об'єктивно оцінити наукову спадщину відомих українських учених-медиків (М. І. Пирогова, І. І. Мечникова, І. М. Сєченова, Д. К. Заболотного, М. Ф. Гамалії, В. В. Підвисоцького, В. Я. Данилевського, О. Я. Данилевського, О. О. Богомольця та ін.) з позицій медичної географії.

На особливу увагу заслуговує праця ученого-медика С. А. Подолинського "Життя й здоров'я людей на Україні", яка була видана в 1878 р. у Женеві. Наголошуючи на тому, що здоров'я є найкращим добром на світі, С. А. Подолинський зазначає, що воно залежить від обставин життя, насамперед від стану природного середовища (повітря, води, клімату, харчування, рослинного І тваринного світу, взаємодії між ними, між живою і неживою природою). Надзвичайно цінним є те, що цей учений робить спробу визначити такі обставини життя людини, які б не завдавали шкоди її здоров'ю.

С. А. Подолинський називає найважливіші параметри, які визначають здоров'я суспільства: смертність, народжуваність, стать, тривалість життя, темперамент і спадковість, дитяча смертність та ін. Не втратили свого значення міркування С. А. Подолинського з приводу значення характеристики українців у вивченні взаємозв'язку "здоров'я - люди". На його думку, розглядаючи роль природного середовища в життєдіяльності українців, треба враховувати все, навіть розташування будинків на вулицях міст.

Учений дає перелік і характеристику хвороб, які поширені в Україні (чума, холера, тиф, дизентерія, віспа та ін.), наголошуючи, що від багатьох з них можна позбавитись, якщо докорінно змінити господарські і культурні обставини життя українців. С. А. Подолинський дослідив і роль забезпеченості житлом населення, і значення видів та калорійності його їжі для збереження здоров'я. Сказаного достатньо, щоб зрозуміти, що в особі С. А. Подолинського маємо видатного ученого-медикогеографа, роль якого у становленні медичної географії як науки в Україні важко переоцінити.

Четверта особливість розвитку медичної географії в Україні полягає у тому, що праці українських вчених представляли перед світовою громадськістю як медико-географічні дослідження і відкриття російських учених. Бути вченим не однієї країни, а кількох є надзвичайно престижним у світі і цей факт можна було б розцінити позитивно, якби це не здійснювалось з метою применшити роль і значення українських вчених, української науки перед світовою громадськістю і роздути до міфічних розмірів роль і значення російської науки.

Як приклад можна навести відоме ім'я Данила Кириловича Заболотного (1866-1929) - українського мікробіолога та епідеміолога, якого вважали основоположником епідеміології СРСР. Його праці присвячені, зокрема, вивченню чуми, холери, сифілісу, газової гангрени, дифтерії, черевного та висипного тифів. Заболотний створив учення про природні вогнища чуми, виявив, що носіями збудника чуми є гризуни, встановив шляхи передачі бубонної та легеневої чуми та довів лікувальний ефект протичумної сиворотки. Він керував багатьма протиепідемічними експедиціями, виїжджав для вивчення чуми в Індію, Монголію та інші країни.

Д. К. Заболотний був одним із засновників міжнародного товариства мікробіологів. Якийсь час Д К Заболотний жив у Росії: у 1893 році він організував у Петербурзькому жіночому медичному інституті першу в Росії кафедру бактеріології, але більшу частину свого творчого життя він провів в Україні. До 1898 р. Д. К. Заболотний навчався І працював в Україні, в 1920 році він організував першу в світі кафедру епідеміології в Одесі, а в 1929 р. створив Інститут мікробіології та епідеміології в Києві. Належно оцінивши діяльність, вдячні краяни перейменували с. Чоботарка Вінницької області, в якому народився Д. К. Заболотний, у с. Заболотне.

П'ята особливість історичного розвитку медичної географії в Україні полягає у тавруванні окремих українських вчених в період побудови так званого соціалізму і представленні їх наукової діяльності перед власним народом як шкідливої. У цьому зв'язку не можна не згадати ім'я відомого українського географа В. Кубійовича, наукова діяльність якого була розцінена як шкідлива, що до сьогоднішнього дня не дало змоги належним чином вивчити медико-географічну цінність його спадщини.

В "Атласі України і суміжних країн" (Львів, 1937) він наводить карти загальної смертності населення, зокрема смертності дітей та ін., що є зразками медико-географічної оцінки населення та медико-географічного картографування. Вивчення і переоцінка наукової спадщини таких учених у наші дні, безумовно, дасть новий поштовх розвитку медичної географії як самостійної галузі знань.

До таких учених належить і великий українознавець академік Степан Рудницький, ім'я якого замовчувалось майже шістдесят років, а наукові праці знищувались або зберігались у спецхранах. С. Рудницький є не тільки фундатором української наукової географії. Його праці з географії України ("Коротка географія України", "Антропогеографія", "До основ українського націоналізму" та ін.) мають величезне значення для становлення, формування і розвитку української медичної географії.

Зокрема, у роботі "До основ українського націоналізму" С. Рудницький виділяє п'ять рис (прикмет), які об'єднують індивідуумів в одну національну групу:

  • антропологічна расовість (своєрідна будова і вигляд тіла);
  • самостійна мова (разом з літературою, наукою);
  • питомі історичні традиції і устремління (на політичному, суспільному тощо полях);
  • питома культура (як матеріальна, так і духовна) й поспільні культурні стремління;
  • питома суцільна національна територія, на якій була, є або може бути питома національна держава.

Безумовно, виділені цим ученим п'ять рис національної групи формують її стан, тобто визначають якість і кількість суспільного здоров'я. Професор О. Шаблій наголошує на тому, що "біологічне" розуміння С. Рудницьким нації наділяє останню такими рисами, характерними для живих популяцій, як утримання якнайдовше свого існування, здобування найкращих умов існування, здобуття додаткового приплоду. Без такого розуміння неможливе уяснення суті суспільного здоров'я та інших фундаментальних категорій медичної географії.

Суть шостої особливості розвитку медичної географії в Україні полягає у тому, що, незважаючи на складні історичні умови, українські вчені зробили величезний внесок у розвиток світової медичної географії. Так, українські вчені були провідними у дискусії про предмет, об'єкт і завдання медичної географії. Ця дискусія почалася, по суті, у 1929 р. на засіданні Товариства вивчення расової патологи і географії поширення захворювань у Москві, на якому під медичною географією розуміли лише вивчення географічного поширення захворювань.

Цей погляд, зважаючи на тогочасний рівень знань, відстоював український учений Д. К. Заболотний. Він стверджував, що медична географія (нозогеографія) - це галузь медицини, що вивчає поширення різних захворювань, переважно інфекційних, на земній кулі. У завдання медичної географії входить визначення території найбільш уражених даною формою хвороби, а також вивчення зовнішніх факторів, що впливають на зміни карти поширення захворювань.

А. Н. Сисін (1879-1956), якого вважали одним з організаторів і керівників санітарно-епідеміологічної справи в СРСР, вбачав завдання медичної географії у виясненні зв'язків масових захворювань (не лише епідемічних) з умовами місцевості, а також зв'язків цих захворювань з даним зовнішнім середовищем (живим і мертвим) (1929). Цю дискусію продовжили медико-географи різних країн при подальшій участі й українських учених. Так, Ріпман (1934) під медичною географією розумів той напрям географії, який досліджує і пояснює вплив на людину і тварину факторів, що виходять з географічного простору землі, і їх вплив на життя.

Обергулемер (1935) вважає, що поняття і зміст медичної географії випливають з установленого факту поширення певних захворювань у визначених областях земної кулі і знайшли свій вираз як у старій медичній літературі, так і в перших спробах їх картографування. Американський вчений Лайт (1944) писав, що дві пошукові дисципліни - медицина і географія об'єднали свої засоби і можливості для кардинального вивчення впливу оточуючого середовища на виникнення в людей тих чи інших захворювань.

У 1947 р. Шевелев розглядає медичну географію як метод вивчення санітарного стану населення. У 1950 р. Мей, голова відділу медичної географії Американського географічного товариства у статті "Медична географія, її методи і завдання" зазначає, що медична географія вивчає взаємозв'язок між патологічними факторами, які називають "патогенами", і географічними факторами, які можна назвати "геогенами", а можливо, ще й іншими чинниками, які тут не згадано. Це наука про зв'язки, що існують між географічними факторами і виникненням хвороб, або коротше - екологія здоров'я і хвороби.

У 1954 р. створено Комісію медичної географії - організації Географічного товариства (м. Ленінград), яка в дуже стислі строки обговорила і розробила теоретичні основи медичної географії, програми і методики медико-географічних досліджень, принципи надання методичної допомоги в проведенні медико-географічного вивчення території країни і регіонів. Аналогічні комісії медичної географії були створені у Львівському, Новосибірському, Омському, Східносибірському (м. Іркутськ), Приамурському (м. Хабаровськ), Сахалінському відділах Географічного товариства колишнього СРСР.

У 1960 р. в Іркутську відбулася Друга наукова нарада, а у 1962 р. у Владивостоку симпозіум на тему "Медико-географічні дослідження у вирішенні комплексних географічних проблем". Проте до спільного погляду на предмет і завдання медичної географії вчені так і не прийшли. Дискусії тривали. У 1955-1956 рр. Є. Н. Павловський писав: "Важливою галуззю географічної науки є медична географія, яка вивчає поширення і причини поширення захворювань людини на Землі в рамках материків, територій держав чи яких-небудь інших частин земної поверхні, що мають значний інтерес за своїми особливостями.

Аналогічне визначення дає Н. П. Соколов (1958). Японський учений М. Асако у 1956 р. у доповіді на тему "Методи і предмет медичної географії" розкриває суть предмета медичної географії як вивчення патологічних явищ у взаємозв'язку з географічними аспектами людського життя. У 1958 р. Сасне де ля Кальсада у праці "Основи медичної географії" дає історичний огляд розвитку медичної географії.

У Ленінграді 19-24 листопада 1962 р. відбулася Перша наукова нарада з проблем медичної географії, метою якої було ознайомлення учасників з основними науковими напрямами медичної географії, обговорення актуальних проблем цієї науки і шляхів швидкого впровадження в практику результатів медико-географічних досліджень, а також визначення перспектив дальшого розгортання наукових праць у галузі медичної географії.

На всіх конференціях, які проводились у різних містах колишнього Радянського Союзу, українські вчені представляли цінні теоретичні розробки з медичної географії, більшість з яких випробувані на практиці. Про вагомість досліджень українських учених свідчать значною мірою дані таблиці 1, розробленої В. А. Шевченком.

Наведені в табл. 1 дані свідчать про пильну увагу українських учених до медико-географічних проблем, чим і пояснюються їхні провідні позиції у розвитку цієї галузі знань.

Сьогодні є підстави говорити про наявність міцної української національної медико-географічної школи. Вона представлена насамперед географами (медико-географами), лікарями, спеціалістами інших галузей знань. Зокрема, цікаві наукові дослідження з медичної географії були здійснені медичними інститутами (Львівським, Київським, Тернопільським, Івано-Франківським та ін.), Київським науково-дослідним інститутом загальної і комунальної гігієни, Харківським науково-дослідним інститутом охорони здоров'я дітей і підлітків та багатьма іншими вищими медичними закладами і науково-дослідними установами.

У 1988 р. у м. Тернополі відбулась конференція на тему "Регіональні особливості здоров'я населення УРСР і досвід реалізації комплексних програм "Здоров'я" в умовах прискорення НТП". На цій конференції обговорювалися регіональні особливості стану населення України, демографічна ситуація в країні, дані з найбільш важливих класів хвороб, таких як хвороби системи кровообігу, ендокринної системи, органів дихання, органів травлення, відомості з травматизму.

У центрі уваги учасників конференції були й проблеми реалізації обласних і міських цільових комплексних програм "Здоров'я", які у 80-х роках розробляли практично для всіх областей і великих міст, а також спеціальних програм з профілактичними і лікувально-оздоровчими заходами для ліквідації найбільш поширених захворювань. У 1988 р. у Львові відбувся міжнародний семінар Всесвітньої організації охорони здоров'я, на якому наукові працівники кафедри управління охорони здоров'я Львівського медичного інституту зробили першу спробу опрацювати положення сучасної системи охорони здоров'я.

Виборення Україною незалежності надзвичайно активізувало роботу над створенням цих положень. Розроблено декілька концепцій депутатськими комісіями охорони здоров'я Львівської обласної та міської Рад народних депутатів, вченими Львівського медичного інституту і Українського лікарського товариства у Львові. У результаті творчого об'єднання всіх цих матеріалів створено єдиний проект концепції охорони здоров'я громадян України, який був схвалений Комісією з питань здоров'я людини Верховної Ради України і винесений на обговорення науково-практичною конференцією, що відбулась у м. Львові 10 квітня 1992 р.

У резолюції цієї конференції сказано, що концепція є теоретичною основою для формування національної політики в галузі охорони здоров'я, розробки та прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів чинного законодавства та здійснення практичної діяльності в галузі медицини і охорони здоров'я. Конференція ухвалила проект концепції охорони здоров'я громадян України. Однак це не означає, що вирішені всі теоретичні проблеми і дані відповіді на всі запитання.

Не менш цікаві дослідження здійснені в Інституті географії НАН України, в Київському, Львівському, Чернівецькому. Одеському університетах.

Медико-географічні дослідження в Україні особливо активізувались після аварії на Чорнобильській АЕС. Відбувається диференціація медичної географії на окремі самостійні науки, зокрема медичне картографування, величезний внесок у розвиток якого в наші дні зробили Я. І. Жупанський, В. А. Шевченко та ін. З'являються нові погляди на предмет і завдання медичної географії з позицій сьогодення.

Варті уваги визначення предмета і завдань медичної географії професором Львівського університету О. І. Шаблієм, опубліковані у матеріалах конференції "Здоров'я і середовище", яка відбулась у Любліні (Польща) у 1993 р. Згадана конференція є зразком співпраці українських учених з медико-географами інших країн світу.

Всебічне вивчення і належна оцінка цих праць сприятиме дальшому розвиткові медичної географії як самостійної науки.

Таблиця 1. Конференції з медичної географії, проведені з 1962 по 1991 р. в СРСР.

Назва, рівень конференції

Місто, рік

Доповіді та повідомлення з медико-географічного картографування

Усього

у т. ч. від України

з них з використанням карт

Усього

у т. ч. від України

1

2

3

4

5

6

1.

Сучасний стан і перспективи розвитку медичної географії в СРСР (І всесоюзна 1962)

Ленінград, 1962

98

16

18

5

2.

Географічне середовище і здоров'я населення (П всесоюзна)

Ленінград, 1962

295

37

49

6

3.

Нозогеографія і медико-географічні атласи (Ш всесоюзна)

Ленінград, 1968

 

310

 

20

 

66

 

5

 

4.

Медико-географічний кадастр (IV всесоюзна)

Ленінград, 1973

244

26

63

5

5.

Медико-географічне районування і прогнозування (V всесоюзна)

Ленінград, Кіріші, 1979

192

23

11

7

6.

Методологічні і теоретичні питання сучасної медичної географії (VI всесоюзна)

Ленінград, Рєпіно, 1983

263

26

44

6

7.

Регіональні проблеми медичної географії і медико-географічне країнознавство (VII всесоюзна)

Ленінград, Рєпіно, 1987

252

26

50

16

8.

Реалізація і шляхи підвищення ефективності медико-географічних досліджень ОЛІЇ всесоюзна)

Ленінград, Рєпіно, 1991

218

9

38

4

9.

Принципи складання регіональних медико-географічних атласів і карт

Кишинів, 1969

100

10

100

10

10.

Симпозіум комісії медичної географії міжнародного географічного товариства

Москва, 1976

82

5

17

1

11.

Регіональна конференція з медичної географії

Львів, 1964

66

63

5

4

12.

Підсумки і перспективи медико-географічних досліджень у лівобережних областях України (регіональна)

Полтава, 1969

64

58

10

8

13.

Підсумки і перспективи медико-географічних досліджень в Україні (І республіканська)

Полтава, 1977

161

129

13

10

 

Запозичено з: Шевченко В. А. Медико-географическое картографирование территории Украины. К., 1994. С. 20.


20.08.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!