Osvita.ua Вища освіта Реферати Економічна теорія Принципи міжнародної торгівлі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Принципи міжнародної торгівлі. Реферат

Міжнародна торгівля. Спеціалізація і порівняльні переваги. Вільна торгівля. Торгівельні бар'єри. Протекціонізм. Валютні системи. Валютні курси. Міжнародні системи валютних курсів. Регулювання зовнішньоторговельної діяльності на території України

Чому держави торгують? Що складає основу торгівлі між країнами?

В загальному вигляді міжнародна торгівля є засобом, з допомогою якого країни можуть розвивати спеціалізацію, підвищувати продуктивність своїх ресурсів і таким чином збільшувати загальний обсяг виробництва. Суверенні держави, як і окремі особи і регіони країни, можуть виграти за рахунок спеціалізації на виробах, що вони можуть виробляти з найбільшою відносною ефективністю, і наступного їхнього обміну на товари, що вони не в змозі самі ефективно виробляти.

В основі більш поглибленого вивчення питання "Чому країни торгують?" - лежить дві обставини. По-перше, економічні ресурси - природні, людські, інвестиційні - розподіляються між країнами світу вкрай не рівномірно; країни суттєво відрізняються по своїй забезпеченості економічними ресурсами. По-друге, ефективне виробництво різноманітних товарів вимагає різних технологій чи комбінації ресурсів.

Характер і взаємодію цих двох обставин можна легко проілюструвати. Японія, наприклад, володіє великою і добре освіченою робочою силою; кваліфікована праця коштує дешево, оскільки є в надлишку. В зв'язку з цим Японія спроможна ефективно виробляти (з низькими витратами) різноманітні товари, для виготовлення яких вимагається велика кількість кваліфікованої праці.

Фотокамери, радіоприймачі та відеомагнітофони - це лише деякі приклади подібних трудомістких товарів. Австралія, навпаки, володіє великими земельними просторами, але недостатніми людськими ресурсами і капіталом, тому може дешево виробляти такі товари, як пшениця, вовна, м'ясо тощо. Бразилія має родючі ґрунти, тропічний клімат, там випадає велика кількість опадів, у надлишку є некваліфікована робоча сила, тобто є все необхідне для виробництва дешевої кави.

Промислово-розвинені країни знаходяться в кращому стратегічному становищі в плані виробництва капіталоємких товарів, наприклад, автомобілів, сільськогосподарського обладнання, машин та хімікатів. Важливо підкреслити те, що економічна ефективність країн, здатних виробляти різноманітні товари, може змінюватися і дійсно змінюється з часом.

Зрушення в розподілі ресурсів і технологій можуть призводити до зрушень у відносній ефективності виробництва товару в тих чи інших країнах. Наприклад, за останні 40-50 років в Україні істотно підвищилася якість робочої сили і значно збільшився обсяг основних фондів. Тому країна, що експортувала півстоліття тому здебільшого сільськогосподарські товари і сировину, тепер вивозить вироби обробної промисловості. Точно так нові технології, що сприяли розвитку виробництва синтетичних волокон і штучного каучуку, радикально змінили структуру ресурсів, необхідних для виготовлення цих товарів і, таким чином, змінили відносну ефективність їхнього виробництва.

Отже, по мірі еволюції національних економік можуть змінюватися кількість і якість робочої сили, обсяг і склад капіталу, виникати нові технології.

Міжнародна торгівля

Спеціалізація і порівняльні переваги. Припустимо, що світова економіка складається з двох країн, наприклад, США і Бразилії. Припустимо також, що кожна з них здатна виробляти як пшеницю, так і каву, але з різним ступенем економічної ефективності. Виробничі можливості США і Бразилії не співпадають, що пов'язане з відмінностями у структурі ресурсів і рівня технічного прогресу.

Іншими словами, витрати виробництва пшениці і кави двох країн різні. При припущенні повної зайнятості, США можуть збільшити випуск пшениці на 30т, відмовившись від виробництва 30т кави. Тобто за кожну принесену в жертву тону кави можна отримати тону пшениці. Таким чином, в США співвідношення обміну всередині країни чи співвідношення витрат для даних двох продуктів складає 1т пшениці за 1т кави (або 1П=1К). Бразилія ж повинна пожертвувати 20т кави для того, щоб отримати 10т пшениці. Це означає, що співвідношення внутрішніх витрат для двох товарів складає 1т пшениці до 2т кави (або 1П=2К).

Якщо прийняти до уваги відмінності в співвідношенні витрат, виникає запитання: чи існує правило, або принцип, з допомогою якого можна визначити, по яким продуктам слідує розвивати спеціалізацію в США і Бразилії? Так, існує. Це принцип порівняльних переваг, згідно якого - сукупний обсяг випуску продукції буде найбільшим тоді, коли кожний товар буде вироблятися тієї країною, в якої нижчі витрати. В США витрати нижчі для пшениці, тобто США повинні відмовитися лише від 1т кави, щоб виробити 1т пшениці, в той час як Бразилія повинна відмовитися від виробництва 2т кави. Таким чином, Сполучені Штати володіють порівняльною (вартісною) перевагою у виробництві пшениці і повинні спеціалізуватися саме на ньому.

Світова економіка (США і Бразилія) явно неекономно витрачають свої ресурси, якщо певний продукт (пшениця) виробляється виробником з високими витратами (Бразилією), тоді як він міг би випускатися виробником із низькими витратами (США). Якщо Бразилія стане вирощувати пшеницю, то це означає, що світова економіка, повинна буде відмовитися від більшої кількості кави, ніж необхідно для одержання тони пшениці. З іншого боку, витрати виробництва кави нижчі у Бразилії, тобто Бразилія повинна пожертвувати лише 1/2т пшениці для виробництва 1т кави, в той час як США повинні відмовитися від 1т пшениці.

Бразилія володіє порівняльною перевагою у виробництві кави, і тому їй слід спеціалізуватися на ній. Знов-таки світові ресурси не будуть раціонально використані, якщо каву стане виробляти виробник з високими витратами (США).

Раціональне ведення господарства - використання певної кількості обмеженого ресурсу для одержання найбільшого сукупного обсягу виробництва - вимагає, щоб будь-який конкретний товар вироблявся тією країною, у якої нижчі витрати або, іншими словами, що має порівняльні переваги. В нашому прикладі Сполученим Штатам слід виробляти пшеницю, а Бразилії - каву. Спеціалізуючись цілком на пшениці, США можуть взагалі не займатися виробництвом кави. Аналогічно, спеціалізуючись повністю на каві, Бразилія може не вирощувати пшеницю.

Однак, споживачі в обох країнах хочуть мати як каву, так і пшеницю. Спеціалізація породжує потребу в торгівлі чи обміні цими двома продуктами. Якими ж будуть умови торгівлі? В якому міновому відношенні США і Бразилія стануть торгувати пшеницею і кавою? Оскільки в Сполучених Штатах 1П=1К, то вони повинні отримати більше 1т кави за кожну тону пшениці, що експортується. В противному випадку США не виграє від експорту пшениці в обмін на бразильську каву.

Іншими словами, США повинні отримати вищу ціну (більше кави) за свою пшеницю на світовому ринку, у порівнянні з тим, що вони отримали б всередині країни, інакше торгівля не буде вигідною. Аналогічно цьому, оскільки для Бразилії 1П=2К, вона повинна мати можливість одержувати 1т пшениці, експортуючи менше 2т кави.

Бразилія повинна мати можливість платити більш низьку ціну за пшеницю на світовому ринку, ніж всередині країни. В противному випадку вона не побажає брати участь у міжнародній торгівлі. Таким чином, можна бути впевненим, що коефіцієнт міжнародного обміну, чи умови торгівлі, будуть знаходитися між 1П=1К і 1П=2К. Але де точніше в цих межах буде знаходитися коефіцієнт світового обміну? Це питання надзвичайно важливе, оскільки коефіцієнт обміну визначає, яким чином вигоди від міжнародної торгівлі розподіляються між двома країнами.

В кінцевому результаті, Сполучені Штати віддадуть перевагу рівню, близькому до 1П=2К. Американці хочуть отримати більше кави за кожну тону пшениці, яку вони експортують. Точно так же для Бразилії буде бажаний рівень, близький до 1П=1К. Бразилія буде прагнути вивезти якомога менше кави за кожну тону пшениці, яку вона одержує в обмін.

Фактичний коефіцієнт обміну, що розташується між верхньою і нижньою межами, залежить від співвідношення світового попиту на ці товари і їхні пропозиції. Якщо сукупний світовий попит на каву нижче його пропозиції, а попит на пшеницю значно вище пропозиції, то ціна на каву буде нижчою, а ціна на пшеницю - вищою. Коефіцієнт обміну в цьому випадку встановлюється близько до рівня 1П=2К, якому віддадуть перевагу США. При зворотному співвідношенні світового попиту і пропозиції коефіцієнт встановиться близько до рівня 1П=1К, найбільш сприятливого для Бразилії.

Вільна торгівля. На сучасній мові питання про вільну торгівлю зводиться до наступного переконливого висновку. Завдяки вільній торгівлі, що базується на принципах порівняльних витрат, світова економіка може досягти більш ефективного розміщення ресурсів і більш високого рівня матеріального добробуту. Структура ресурсів і рівень технологічний знань кожної країни різні. Отже, кожна країна може виробляти певні товари з різними реальними витратами.

Кожна країна повинна виробляти ті товари, витрати виробництва яких відносно нижчі витрат в інших країнах, і обмінювати товари, на яких вона спеціалізується, на продукти, витрати виробництва яких в країні вищі відносно інших країн. Якщо кожна країна буде діяти таким чином, світ може в повній мірі використовувати переваги географічної і людської спеціалізації. Тобто світ - і кожна окрема країна, що торгує - може отримати більший реальний дохід від використання того обсягу ресурсів, якими вона володіє.

Протекціонізм - бар'єри на шляху вільної торгівлі - зменшують або зводять нанівець вигоди від спеціалізації. Якщо країни не можуть вільно торгувати, вони повинні перенести ресурси з ефективного їхнього використання на неефективне в цілях задоволення своїх різноманітних потреб.

Побічна вигода від вільної торгівлі полягає в тому, що остання стимулює конкуренцію і обмежує монополію. Зросла конкуренція іноземних фірм змушує місцеві фірми переходити до виробничих технологій з більш низькими витратами. Це також змушує запроваджувати нововведення і тримати руку на пульті технічного прогресу, підвищуючи якість продукції і використовуючи нові методи виробництва, й таким чином сприяти економічному зростанню.

Вільна торгівля надає споживачам можливість вибору з більш широкого асортименту продукції. Причини, по яким слід віддати перевагу торгівлі, по суті, ті ж самі, по яким необхідно стимулювати конкуренцію. Тому немає нічого дивного в тому, що більшість економістів оцінює вільну торгівлю як економічно обґрунтоване явище.

Торгівельні бар'єри. Незважаючи на всю переконливість аргументів на користь вільної торгівлі, в дійсності на цьому шляху стоїть велика кількість бар'єрів:

Мито. Мито є акцизним податком на імпортні товари; воно може вводитися з метою одержання доходів чи для захисту. Фіскальне мито, як правило, застосовується по відношенню до виробів, що не виробляються всередині країни. Ставки фіскального мита в основному не великі, їхньою метою є забезпечення бюджету податковими надходженнями. Протекціоністське мито призначене для захисту місцевих виробників від іноземної конкуренції. Хоча протекціоністське мито, як правило, недостатньо високе для припинення імпорту іноземних товару, воно все ж таки ставить іноземного виробника у невигідне конкурентне становище при торгівлі на внутрішньому ринку.

Імпортні квоти. З допомогою імпортних квот встановлюються максимальні обсяги товарів, що можуть бути імпортовані за якийсь період часу. Часто імпортні квоти виступають більш ефективним засобом стримування міжнародної торгівлі, аніж мито. Незважаючи на високе мито, певний виріб може імпортуватися у відносно великих кількостях. Низькі ж імпортні квоти повністю забороняють імпорт товару понад певну кількість.

Нетарифні бар'єри. Під нетарифними бар'єрами розуміється система ліцензування, створення неоправданих стандартів якості продукції і його безпеки або просто бюрократична заборона в митних процедурах. Так, Японія і європейські країни вимагають від імпортерів одержання ліцензій. Обмежуючи випуск ліцензій, можна ефективно обмежувати імпорт. Саме так вчинила Великобританія, заборонивши імпорт вугілля.

Добровільні експортні обмеження. Вони є відносно новою формою торгівельних бар'єрів. Так, японські автомобілебудівельники під загрозою введення Сполученими Штатами більш високих митних тарифів або низьких імпортних квот погодились на введення добровільних експортних обмежень на свій експорт в США.

Чому мито і квоти застосовуються в світовій практиці, якщо відомо, що вони перешкоджають вільній торгівлі й тим самим знижують економічну ефективність? В той час як країни в цілому виграють від вільної міжнародної торгівлі, окремі галузі і групи постачальників ресурсів можуть виявитися в числі постраждалих. Легко зрозуміти, чому групи підприємців, зайнятих відповідним виробництвом, намагаються зберегти або покращити свої економічні позиції, переконуючи уряд ввести тарифи або квоти для захисту їх від шкідливого впливу вільної торгівлі.

Ефект особливих інтересів або концепція про поведінку, обумовлений "погонею за рентою", - відіграє важливу роль. Слідує також додати, що витрати протекціонізму приховані, оскільки тарифи і квоти включені до ціни товару. Таким чином, політичні діячі стикаються з меншими політичними обмеженнями, йдучи на зустріну вимогу ввести протекціоністські санкції.

Припустимо, що економіка країни відкрита для світової торгівлі і підприємці з іншої країни, що має порівняльні переваги і є домінуючою на світовому ринку у виробництві певного товару, стали його експортувати. Країна-імпортер реагує на такі дії введенням мита. Цей крок призведе до зростання внутрішньої ціни і буде мати цілий ряд наслідків.

По-перше, споживання товару впаде. Споживачі, безумовно, постраждають. В зв'язку з введенням мита, вони будуть платити більше за кожну одиницю товару. Крім того, мито примушує споживачів скоротити кількість товару, що купується і переадресувати свої витрати на покупку менш бажаних товарів.

По-друге, місцеві виробники, на яких мито не розповсюджується, одержують більш високу ціну за одиницю товару. Оскільки ця нова ціна вища відповідної ціни до введення мита, або світової ціни. Це пояснює зацікавлення місцевих виробників у лобістській діяльності в підтримку захисного мита. Проте, з точки зору суспільства розширення місцевого виробництва відображає той факт, що мито дозволило місцевим виробникам перетягнути ресурси з інших, більш ефективних галузей.

По-третє, постраждають виробники країни-експортера. Хоча продажні ціни стали вище, ця різниця в ціні відраховується не їм. Світова ціна після встановлення мита і, отже, поштучний дохід зберігаються на тому ж рівні, в той час як обсяги імпорту падають.

І, нарешті, доходи від мита, по суті, є перерозподілом доходу від споживача на користь держави і не виявляють впливу на економічний добробут країни; в результаті держава виграє те, що втрачає споживач.

Існують інші, менш помітні наслідки введення мита. Із-за скорочення обсягів продажу країна-експортер тепер отримає менше коштів для імпорту товару з інших країн, в яких через це відбудеться скорочення виробництва і вивільнення ресурсів. Таким чином, мито прямо сприяє експансії відносно неефективних галузей, що не володіють порівняльними перевагами, і непрямим чином сприяє згортанню відносно ефективних галузей, що мають порівняльні переваги. Це свідчить про те, що мито спричиняє передислокацію ресурсів в нерівномірному напрямку.

Відомо, що спеціалізація і нічим не обмежена світова торгівля, що базується на порівняльних перевагах, ведуть до ефективного використання світових ресурсів і розширення реального обсягу світового виробництва. Мета і наслідки захисного мита - скорочення світової торгівлі. Звідси, окрім своїх специфічних наслідків для споживачів, а також іноземних і місцевих виробників мита скорочують обсяг реального світового виробництва.

Протекціонізм. Хоча в нинішній час переважає концепція вільної торгівлі, думка про необхідність проведення протекціоністської політики ще достатньо широко розповсюджена. Які аргументи наводять протекціоністи для виправдання торгівельних бар'єрів? Наскільки вагомі ці аргументи?

Необхідність забезпечення оборони. Аргумент цей має військово-політичний аніж економічний характер: захисне мито потрібне для збереження і підсилення галузей, що випускають стратегічні товари і матеріали, необхідні для оборони або ведення війни. Стверджується, що в нестабільному світі військово-політичні цілі повинні брати верх над економічними. Підсилення національної безпеки, з одного боку, і послаблення виробничої ефективності, з іншого, супроводжуються перерозподілом ресурсів на користь стратегічних галузей. Нажаль, об'єктивного критерію для оцінки відносних витрат і вигод цього процесу не існує. Економіст може привернути увагу лише до того факту, що введення мита для підсилення обороноздатності зв'язане з деякими економічними витратами.

Збільшення внутрішньої зайнятості. Гасло "Рятуйте робочі місця!", що використовується на захист мита, стає все більш модним по мірі того, як економіка наближається до спаду. Він коріниться в макроаналізі. Сукупні витрати у відкритій економіці складаються з споживчих витрат, капіталовкладень, державних витрат, чистого експорту. Чистий експорт рівний різниці між експортом і імпортом. Збільшення сукупних витрат в результаті скорочення імпорту виявить, що стимулює вплив на внутрішньо-економічний розвиток, оскільки потягне за собою різке зростання доходів і зайнятості. Але така політика має серйозні дефекти:

1. Збільшення імпорту призводить до скорочення деякої кількості робочих місць, але в той же час створює інші робочі місця. Імпорт сприяє ліквідації застарілих галузей, але в той же час сприяє виникненню нових. Таким чином, хоча й імпортні обмеження змінюють структуру зайнятості, вони у дійсності можуть лише незначно, або взагалі не міняти рівень зайнятості.

2. Очевидно, що всі країни не можуть водночас добитися успіху при введенні імпортних обмежень. Експорт однієї країни є імпортом для іншої. В тій же мірі, в якій перевищення експорту над імпортом, досягнуте однією країною, може стимулювати її економіку, надлишок імпорту над експортом в іншій країні загострює проблему безробіття. Немає нічого дивного в тому, що введення мита та імпортних квот з метою досягнення повної зайнятості в країні називається політикою "розорювання сусіда". З її допомогою внутрішні проблеми країни вирішуються за рахунок розорювання торгівельних партнерів.

3. Країни, постраждалі від мита і квот, певно вживуть відповідні дії, викликаючи нове підвищення митних бар'єрів, що в кінці кінців задушить торгівлю до такого ступеню, що всім країнам стане гірше.

4. В довгостроковому плані перевищення експорту над імпортом в якості стимулювання внутрішньої зайнятості приречено на невдачу. Слід пам'ятати: через імпорт держави заробляють валюту, яку вони витрачають на товар місцевого експорту.

В довгостроковому плані, для того щоб експортувати, країна повинна імпортувати. Отже, довгострокова мета полягає не в тому, щоб збільшити внутрішню зайнятість, а в тому, щоб в кращому випадку, передислокувати робочих з експортних галузей в захищені галузі, що орієнтуються на внутрішній ринок. Це переміщення призводить до менш ефективного розміщення ресурсів. Мита перекривають шлях ресурсам в ті галузі, в яких виробництво настільки ефективне, що забезпечує порівняльні переваги. Немає жодних сумнівів, що при виборі анти циклічних заходів розумна своєчасна грошова і податкова політика набагато ефективніші, ніж маніпулювання митом і квотами.

Отже, стверджувати, що мито збільшує чистий експорт і тому створює нові робочі місця - значить штовхати на неправдивий шлях.

Диверсифікація заради стабільності. Відомий і інший аргумент для виправдання мита: необхідність диверсифікації заради стабільності. Основним моментом тут є те, що доходи високо-спеціалізованих економік, наприклад, нафтової економіки Кувейту чи від виробництва цукру, на що орієнтується народне господарство Куби, сильно залежать від міжнародних ринків.

Війни, циклічні коливання, негативні зміни в структурі промисловості викликають крупно-масштабні і подекуди болісні процеси перебудови таких економічних систем. Звідси немовби слідує, що захист митом і квотами необхідний в цих країнах для диверсифікації і, як наслідок, зменшення залежності від кон'юнктури на світових ринках одного чи двох видів продукції. Це допоможе відгородити внутрішню економіку від впливу міжнародних політичних подій, спаду виробництва за рубежем, від випадкових коливань попиту, таким чином забезпечивши більшу внутрішню стабільність.

У сказаному вище є частка істини. Але існують також серйозні обмеження і недостатки. По-перше, цей аргумент має слабке відношення до розвинених країн. По-друге, економічні витрати диверсифікації можуть бути значними; наприклад в монокультурних економіках обробна промисловість може виявитися вкрай неефективною.

Захист молодих галузей. Часто вважають, що захисні мита необхідні для того, щоб дати можливість затвердитися новим галузям вітчизняної промисловості.

Тимчасовий захист молодих національних фірм від жорсткої конкуренції більш зрілих і тому на даний момент більш ефективних іноземних фірм дозволяє новонародженим галузям окріпнути і стати ефективними виробниками. Цей аргумент на користь протекціонізму базується на сумнівному запереченні проти вільної торгівлі. Заперечення полягає в тому, що при наявності зрілої іноземної конкуренції в жодної галузі не буде можливості для здійснення довгострокових заходів, спрямованих на розширення виробництва і підвищення ефективності.

Захист молодих галузей з допомогою мита скоректує існуюче неправильне розміщення світових ресурсів, а також відмінності в рівнях економічного розвитку вітчизняної та іноземної промисловості.

Хоча така позиція логічно вірна, необхідно зробити наступні застереження. По-перше подібні аргументи не мають відношення до індустріально-розвинених країн. По-друге, в слабо розвинених країнах дуже складно визначити, яка з галузей є тим новонародженим, що здатний досягнути економічної зрілості і тому заслуговує захисту. По-третє, на відміну від старих солдатів, захисні мита можуть не щезнути, а скоріше схильні до зберігання, навіть коли промислова зрілість буде досягнута.

Нарешті, більшість економістів вважають, що якщо новонародженим галузям потрібна допомога, то для цього існують більш прийнятні засоби, ніж мито. Прямі субсидії, наприклад, володіють тією перевагою, що вони більш відкрито показують, якій галузі надають допомогу і в який мірі.

Захист від демпінгу. Вважається, що тарифи необхідні також для захисту фірм, від іноземних виробників, що збувають надлишкову продукцію по демпінговим цінам нижче її собівартості. Існує дві причини, чому іноземні фірми можуть бути зацікавлені у продажі свого товару за цінами нижче собівартості. По-перше, ці фірми можуть використовувати демпінг для придушення місцевих конкурентів, захоплення монопольного становища і наступного підвищення цін. По-друге, демпінг може бути складною формою цінової дискримінації - призначення різних цін різним клієнтам.

З метою максималізації своїх прибутків іноземний продавець може прийняти рішення про реалізацію своєї продукції по високим цінам на монополізованому внутрішньому ринку, і скиді надлишкової продукції по низьким цінам в інші країни. Надлишкові обсяги виробництва можуть бути необхідні для зниження витрат на одиницю продукції при крупно-масштабному виробництві.

В зв'язку з тим, що демпінг викликає обґрунтовану стурбованість, у відповідності з законодавством ряду країн він заборонений. В тих випадках, коли демпінг має місце і завдає шкоди місцевим виробникам, уряд запроваджує "антидемпінгові мита" на відповідні товари. Однак в порівнянні з загальним обсягом імпортованих товарів зареєстровано випадки застосування демпінгу трохи. Тому демпінг не може бути виправданням для існування широко розповсюджених, постійно діючих мит. Крім того, звинувачення у використанні демпінгу повинні ретельно перевірятися для визначення їхньої змістовності.

Іноземні підприємці часто стверджують, що безпідставні звинувачення у демпінгу і антидемпінгові мита використовуються як засіб обмеження законної торгівлі. В дійсності деякі іноземні фірми часом виробляють певні товари із більш низькими витратами, ніж їхні конкуренти в країні-імпортері. Отже, те, що на перший погляд може бути розглянуте як демпінг, насправді є результатом дії принципу порівняльних переваг.

Зловживання антидемпінговим законодавством може збільшити ціну імпорту, а конкуренція на ринку обмежиться. Послаблення конкуренції дозволяє фірмам піднімати ціни за рахунок споживача. Але навіть тоді, коли демпінг має місце, споживачі виграють від більш низьких цін на товар в такій же мірі - принаймні в короткостроковому плані, - в якій вони виграють від війни цін між місцевими виробниками.

Аргументів на користь протекціонізму багато, але вони безпідставні. У відповідних умовах аргумент про захист молодих галузей промисловості виступає як справедливе виключення, що має економічне виправдання.

Аргумент на користь самозабезпеченості може використовуватися для обґрунтування протекціонізму з військово-політичних позицій. Проте обидва ці аргументи заслуговують на серйозну критику. Обидва вони ігнорують можливість використання альтернативних коштів для заохочення промислового розвитку і воєнної самозабезпеченості. Більшість інших аргументів є багато в чому емоційними закликами, основаними на явних вигадках. Ці аргументи визначають лише безпосередні і прямі наслідки захисних мит. Вони ігнорують просту істину, що в кінцевому результаті країна повинна імпортувати для того, щоб експортувати.

Валютні системи

Валютні курси. Вільно плаваючі валютні курси. Вільно плаваючі валютні курси визначаються безперешкодною грою попиту і пропозиції. Розглянемо курс, або ціну, по якій, скажімо, американські долари можуть бути обміняні на британські фунти стерлінгів.

Падаючий попит на фунти вказує на те, що якщо фунт стане менш дорогим для американців, то і британські товари стануть для них дешевшими. Це змушує американців розширити попит на британські товари а, отже, на фунти, з допомогою яких можна купити ці товари.

Пропозиція фунтів падає, тому що по мірі того як ціна фунта, виражена в доларах підвищується, у британців з'являється схильність купувати більше американських товарів. Причина, кінцево, полягає в тому, що при більш високих цінах на фунти в доларах, англійці зможуть отримати більше американських доларів і тому більше американських товарів на кожний фунт. Таким чином, американські товари стають дешевшими для британців, що в свою чергу стимулює купівлю більшої кількості американського товару. Купуючи американські товари, вони постачають фунти на валютний ринок, оскільки для придбання американських виробів вони повинні обміняти фунти на долари. Крапка перетину попиту і пропозиції на фунти визначить ціну фунта в доларах.

Валютний курс, що встановлюється вільними ринковими силами, може змінюватися і дійсно змінюється. Коли ціна фунта в доларах збільшується, то кажуть, що вартість долару понизилася або долар знеціниться по відношенню до фунту. У більш загальному вигляді знецінення валюти означає, що для покупки однієї одиниці будь-якої іноземної валюти потрібно більше одиниць національної валюти. Якщо долар знецінюється по відношенню до фунту, то фунт відносно долару дорожчає і навпаки.

Які ж сили здатні зумовити подорожчання і знецінення долару? Розглянемо деякі з найбільш важливих факторів:

1. Зміни в уподобаннях споживачів. Будь-які зміни в уподобаннях і звичках споживачів до виробів інших країн змінюють попит і пропозицію на валюту цієї країни, а також змінюють валютний курс. Наприклад, якщо технологічні досягнення американців у виробництві комп'ютерів роблять їхню техніку більш привабливою для британських споживачів і промисловості, то вони, купуючи більше американських комп'ютерів, постачають більше фунтів на валютний ринок, і курс долару підвищується. І навпаки, якщо англійський товар стане більш популярним в США, то попит на фунт зростає і курс долару знизиться.

2. Відносні зміни в доходах. Якщо зростання національного доходу однієї країни обганяє зростання цього показнику в інших країнах, то курс її валюти, по всій видимості, знизиться. Імпорт країни знаходиться в прямій залежності від рівня її доходу. Наприклад, по мірі підвищення доходів в США американські споживачі стануть купувати більше вітчизняних та іноземних товарів. Якщо економіка США швидко ширшає, а британська економіка стагнує, то американський імпорт британських товарів а, отже, попит в США на фунти буде рости. Ціна фунта в доларах буде підвищуватися, що означає знецінення долару.

3. Відносна зміна цін. Якщо рівень внутрішніх цін в США швидко росте, а у Великобританії залишається незмінним, то американський споживач буде шукати відносно дешеві британські товари, завдяки цьому збільшуючи попит на фунти. І навпаки, британці будуть менш схильні купувати американські товари, знижуючи пропозиція фунтів. Це поєднання зростання попиту і падіння пропозиції фунтів викличе знецінення долару.

4. Відносні реальні процентні ставки. Припустимо, Сполучені Штати з метою підпорядкування інфляції стануть проводити політику "дорогих грошей", як то було, наприклад в кінці 70 – на початку 80-х років. В результаті реальні процентні ставки - процентні ставки, що скоректувалися з урахуванням темпів інфляції - піднялися в США вище, ніж в інших країнах. Незабаром британські приватні особи і фірми переконалися, що США перетворилися в дуже привабливе місце для вкладення фінансових коштів. Це збільшення попиту на американські фінансові активи означало розширення пропозиції англійських фунтів, і тому вартість долару зросла.

5. Спекуляція. Припустимо, очікується, що американська економіка:

  • стане рости швидше, ніж британська;
  • зштовхнеться з більш сильною інфляцією, ніж Великобританія;
  • буде мати більш низькі реальні процентні ставки, ніж Великобританія

Ці прогнози дозволяють сподіватися, що в майбутньому курс долару знизиться, а курс фунта, навпаки, підвищиться. Отже, держателі доларів спробують перевести їх в фунти. Цей обмін, безумовно, викличе зниження курсу долару і підвищення курсу фунта. Теж саме відбувається і в дійсності. Знецінення долару, і дорожчання фунта відбувається постільки, по скільки спекулянти в своїх діях виходять з того, що ці зміни в вартості валют дійсно відбудуться.

Фіксовані валютні курси. На іншому полюсі знаходяться країни, що часто фіксували або "закріплювали" свої валютні курси, намагаючись подолати нестаток, притаманний системі гнучких курсів. Для того, щоб проаналізувати наслідки і проблеми, пов'язані з системою фіксованих курсів, припустимо, що США і Великобританія вирішили підтримувати валютний курс 2$=1ф. ст.

Основна проблема полягає в тому, що уряд, проголошуючи долар прирівняним за вартістю до декількох фунтів, не декретує стабільність у відношенні попиту і пропозиції фунта. Оскільки попит і пропозиція з часом змінюються, держава для стабілізації валютного курсу повинна прямо або не прямо втручатися в функціонування валютного ринку.

Припустимо, що попит на фунти зріс на деяку величину, отже дефіцит платіжного балансу зріс. Це означає, що американський уряд підтримує валютний курс, що нижче рівноважного. Як Сполучені Штати можуть компенсувати брак фунтів, що відображає дефіцит платіжного балансу США? Підштовхувати валютний курс вгору до рівня рівноваги? Відповідь очевидна: необхідно змінити ринковий попит чи пропозицію або і те, і інше таким чином, щоб відповідні графіки перетиналися при курсі 2$=1ф. ст.

Прибічники системи фіксованих курсів стверджують, що її використання зменшує ризик і невпевненість, пов'язану з міжнародною торгівлею і фінансами. Вважається, що застосування фіксованих валютних курсів, призводить до розширення обсягу взаємовигідної торгівлі і фінансових операцій. Однак життєздатність систем з фіксованими валютними курсами залежить від двох взаємопов'язаних умов:

  • наявності достатніх резервів;
  • випадкового виникнення незначних по своїм розмірам дефіцитів або активів платіжного балансу.

Більші і постійні дефіцити можуть звести нанівець резерви країни. Країна з недостатніми валютними резервами стикається з менш бажаними варіантами вибору. З одного боку, вона повинна буде наважитися на болісні і політично непопулярні макроекономічні заходи адаптації у вигляді інфляції або спаду. З іншого боку, цій країні, можливо прийдеться вдатися до протекціоністської торгівельної політики або валютного контролю, що обмежують обсяг міжнародної торгівлі і фінансів.

Міжнародні системи валютних курсів. Золотий стандарт. Система золотого стандарту передбачає наявність фіксованого валютного курсу. Ретроспективний аналіз її функціонування і послідуючого краху важливі для розуміння функцій і деяких переваг й недостатків валютних систем з фіксованим курсом. Необхідно підкреслити, що і в нинішній час ряд економістів виступають на підтримку фіксованих валютних курсів, а деякі навіть закликають до повернення до міжнародного золотого стандарту.

Вважалося, що в країні прийнятий золотий стандарт, якщо вона виконує три умови:

  • встановлює певне золотий вміст своєї грошової одиниці.
  • підтримує жорстке співвідношення між своїми запасами золота і внутрішньою пропозицією грошей.
  • не перешкоджає вільному експорту і імпорту золота.

Якщо кожна країна встановлює золотий вміст своєї грошової одиниці, то різні національні валюти будуть мати фіксоване співвідношення між собою. Наприклад, США прирівнює вартість долару до, скажімо, 25 грамів золота, а Великобританія прирівнює вартість фунта стерлінгів до 50 грамів золота. Це означає, що 1 ф. ст. рівний 2 доларам. І причина тому зрозуміла: ніхто не заплатить більше 2 дол. за 1 ф. ст., оскільки можна завжди купити 50 грамів золота за 2 дол. в США, переправити його у Великобританію і продати за 1 ф. ст.

Система золотого стандарту має наступні переваги:

  • стабільні валютні курси сприяють зниженню невпевненості і ризику, завдяки цьому стимулюють зростання обсягу міжнародної торгівлі.
  • золотий стандарт автоматично вирівнює дефіцити і активи платіжних балансів.

Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, то неминучий рух золота викличе зміщення кривих попиту і пропозиції до їхнього перетину в точці, що відповідає фіксованому валютному курсу. Правила золотого стандарту роблять ці заходи автоматичними; жодні дискреційні заходи не вживалися. Немає нічого дивного в тому, що економісти, що виступають за золотий стандарт, як правило, не довіряють дискреційній політиці держави, тобто гнучкій політиці, незалежній від законодавчих органів і економічних умов.

Золотий стандарт також володіє двома недостатками:

  • головний недостаток золотого стандарту випливає з аналізу заходів пристосування, що він породжує. Країни, в яких діє золотий стандарт, повинні примиритися з внутрішньо-економічними процесами пристосування, приймаючи такі малоприємні форми, як безробіття і скорочення доходів з одного боку, а також інфляція - з іншого. Погоджуючись на золотий стандарт (фіксований валютний курс), країни повинні бути готові піддати свою економіку процесам макроекономічної перебудови. При золотому стандарті політика країни в значній мірі визначається змінами в попиті і пропозиції іноземної валюти. Якщо країна вже рухалася до спаду, втрата золота лише зменшить її грошову масу і посилить проблему. При міжнародній системі золотого стандарту країни повинні будуть відмовитися від проведення незалежної грошової політики.
  • золотий стандарт може функціонувати до тих пір, поки один з учасників не вичерпає свої золоті запаси. Таким чином, якщо країна не є виробником золота і стикається з сталим його відпливом, то вона буде змушена на якомусь етапі відмовитися від золотого стандарту. Інакше кажучи, в якості офіційних резервів в цій системі виступає золото, і країни можуть виконувати вимогу про фіксовані валютні курси лише за умови, що у них є такі резерви.

Бреттон-Вудська система. "Велика депресія 30-х років" призвела до краху системи золотого стандарту. З метою розробки основ нової світової валютної системи в 1944 році у Бреттон-Вудсі була скликана міжнародна конференція союзних країн. В результаті цієї конференції було досягнуто домовленості про створення регульованих зв'язаних валютних курсів, яку називають Бреттон-Вудською системою.

Нова система повинна була зберегти переваги колишньої системи золотого стандарту (фіксованих валютних курсів), відзначаючи при цьому її недостатки. Далі на конференції був створений Міжнародний валютний фонд (МВФ), покликаний зробити нову валютну систему реальною і дієздатною. Ця світова валютна система, що базується на відносно фіксованих валютних курсах і управляється через МВФ, проіснувала з деякими модифікаціями аж до 1971 року. МВФ і дотепер займає найважливіше місце в міжнародних фінансах.

Що представляла собою Бреттон-Вудська система регулювання пов'язаних валютних курсів? Що викликало її розпад? Зберігаючи традиції золотого стандарту, кожна країна - член МВФ була зобов'язана встановити золотий (чи доларовий) вміст своєї грошової одиниці, завдяки цьому визначаючи валютний паритет між своєю валютою і валютами всіх інших країн-учасниць. Далі, кожна країна була зобов'язана зберігати курс своєї валюти незмінним.

Країни, що входили до Бреттон-Вудської системи, зобов'язані вносити вклади в МВФ в залежності від розмірів їхнього національного доходу, чисельності населення і обсягу торгівлі. Таким чином, країна могла б взяти короткострокову позику, необхідну для втручання в функціонування валютного ринку, забезпечуючи стабільність національної валюти.

Бреттон-Вудська система передбачала використання в якості міжнародних резервів золота і долару. Долар був визнаний в якості світових грошей по двом причинам. По-перше, США вийшли з другої світової війни з найбільш сильною економікою. По-друге, США акумулювали величезну кількість золота і за період з 1934 по 1971 роки проводили політику скупки і продажу золота іноземним фінансовим органам по фіксованій ціні 35 доларів за унцію.

Таким чином долар переводився в золото по пред'явленню; долар став розглядатися як замінник золота і тому вважався "таким же добрим, як золото". Але, нажаль, зростання золотих запасів відставало від швидко зростаючих масштабів міжнародної торгівлі і фінансів. Тому отримав зростаючу роль світового валютного резерву. Країни світу одержували долар в якості резервної валюти в результаті дефіциту платіжного балансу США.

По мірі того, як кількість доларів, що знаходилися на руках у іноземців, навально росла, а золоті резерви США скорочувалися, інші країни неминуче стали задавати питання: невже долар був дійсно "таким же добрим, як золото"? Спроможність США зберігати оборотність долару в золото ставала все більш сумнівної. Для збереження за доларом статусу резервних коштів необхідно було усунути дефіцит платіжного балансу США; але ліквідація дефіциту означала б виснаження джерела додаткових доларових резервів для системи. Ця проблема постала у весь зріст на початку 70-х років.

Зштовхнувшись з сталим і зростаючим дефіцитом платіжного балансу США, президент Р. Ніксон 15 серпня 1971 року призупинив конвертованість долару в золото. Нова політика розірвала зв'язок між золотом і інтернаціональною вартістю долару, пустивши долар в "плавання" і дозволивши ринковим силам визначати його вартість. Вільне вагання долару позбавило Бреттон-Вудську систему фіксованих курсів підтримки.

Керовані плаваючі валютні курси. Систему виниклу відтоді можна визначити, як систему керованих плаваючих валютних курсів. З одного боку, загальновизнано, що змінні умови економічних відносин між країнами вимагають постійних змін валютних курсів для запобігання стійких негативних чи позитивних сальдо платіжних балансів; валютні курси повинні мати можливість плавати.

З іншого боку, короткострокові зміни валютних курсів, можливо посилені спекулятивними операціями купівлі-продажу, можуть викликати часті і значні їхні коливання, що призводить до порушення торгівельних і фінансових потоків. Тому існує спільна домовленість, що центральні банки різних країн повинні купувати і продавати іноземну валюту для вирівнювання подібних коливань валютних курсів.

Іншими словами центральні банки повинні "управляти" короткостроковими спекулятивними змінами курсів валют своїх країн, або стабілізувати їх. Ці найважливіші моменти були зафіксовані в 1976 році провідною групою країн-учасниць МВФ. Таким чином, в ідеалі нова система придасть не лише довгострокову гнучкість валютним курсам, необхідну для вирівнювання незбалансованих платіжних балансів, але й забезпечить їхню достатню довгострокову стабільність з метою підтримання і стимулювання міжнародної торгівлі і фінансів.

В дійсності нинішня валютна система дещо складніша. В той час як провідні валюти, такі, як американський і канадський долари, японська єна, британський фунт стерлінгів, коливаються або плавають у відповідності з змінними умовами попиту і пропозиції, більшість країн європейського "Спільного ринку" намагаються прив'язати свої валюти друг до друга. Більш того, багато слаборозвинених країни прив'язують свою валюту до валюти будь-якої провідної промислово-розвиненої країни. Так, наприклад, майже 40 найменш розвинених країн прив'язали свої валюти до долару. Нарешті, деякі країни прив'язують вартість своїх валют до "кошика" або групи інших валют.

Наскільки добре працює система керованих плаваючих валютних курсів? Хоч досвід цієї системи в історичному плані надто нетривалий і тому недостатній для повної оцінки, у системи є як прибічники, так і критики. Прибічники системи доводять, що за час її недовгого існування вона функціонувала добре, набагато краще, ніж припускалося. Однак досі існують вагомі аргументи на користь системи, що характеризується більшою стабільністю валютних курсів. Ті, хто виступають за фіксовані курси, бачать проблеми нинішньої системи.

Регулювання зовнішньоторговельної діяльності на території України. На сьогодні інтеграція України в світовий економічний простір є обов'язковим завданням побудови її державності і економіки. Але для того щоб цей процес дійсно приніс очікувані результати, потрібно зрозуміти і реалізувати декілька важливих положень. Вони повинні ґрунтуватися на:

  • знанні і прогнозуванні тенденцій в змінах зовнішньоекономічного середовища (системи світового господарства), в якому повинно функціонувати національне господарство України, а також прийняття його внутрішнього економічного "регламенту";
  • чітке поняття необхідних - збалансованих з національними інтересами - трансформацією національного господарства, що могло б забезпечити ефективну взаємодію з світовим господарством на основі високого рівня конкурентноспроможної економіки.

Наша держава лише входить в систему світового господарства, і від того, як цей процес буде відбуватися, залежить не стільки динаміка зовнішньої торгівлі, а насамперед - можливість подальшого соціального і економічного розвитку держави як органічної підсистеми світової економіки. У процесі інтеграції в світове економічне господарство Україна буде зустрічатися з величезними складнощами. Це зумовлюється рядом причин.

По-перше, Україна ще не визначилася в повній мірі з основними напрямками і механізмами структурної перебудови економіки, критерії якої повинні визначатися з врахуванням особливостей розвитку світової системи господарювання, а також реальних можливостей інтегрування в неї України.

По-друге, дуже гостро стоять питання як безпеки в сфері зовнішньоекономічних відносин, так і взагалі економічної безпеки, що необхідно вирішувати з позицій активного конкурентного протистояння на світовому ринку.

В третіх, існують явні протиріччя регіонального характеру, рішення яких можливо тільки з допомогою довгострокових договірних принципів, шляхом активного включення в інтеграційні процеси, з визначенням глобальних національних пріоритетів і їхнім балансуванням з іншими, що існують в світовому економічному господарстві.

В четвертих, спроби активного спілкування і діалогу з міжнародними фінансовими інститутами - як гарантами входження України в світовий ринок і оновлення економіки - поки що викликають неадекватну реакцію широких кіл української громадськості, оскільки досі ще не чітко визначені орієнтири нашої країни ні в розвитку її "внутрішньої" економіки, ні в пошуках її майбутнього місця в світовому господарстві.

Перерахування причин, що зумовлюють актуальність розробки концепції довгострокової зовнішньоекономічної політики на 15-20 років, можна продовжити, але достатньо і цих, - тим більше, що й досі, на дев'ятому році самостійності України, не існує, по суті, ані доктрини, ані налагодженої зовнішньоекономічної політики нашої країни. Її зовнішньоекономічна політика - це, в основному, епізодична торгівля, навколо якої сконцентровані зусилля по її так званій "лібералізації" (дебати про ліцензування, квотування, ціноутворення та ін.).

Зовнішньоекономічна політика - це не тільки торгівля, не тільки інвестиційне і науково-технічне співробітництво, не тільки створення договірного простору і забезпечення національної економічної безпеки. Це - весь комплекс проблем, рішення яких націлене на органічне інтегрування національного господарства в систему світового господарства з метою максималізації своєї частки світового доходу.

Існуючі концептуальні підходи до зовнішньоекономічної політики України - при всіх її позитивних аспектах - мають суттєвий недостаток: у них фактично відсутні концепція і організаційні принципи досягнення стратегічних цілей. А саме це і складає стрижень зовнішньоекономічної політики. З точки зору змін, що не тільки мали місце, але й розвиваються в сфері міжнародних економічних відносин, слідує відмітити: саме орієнтація на глобальні зміни і тенденції, їхнє прогнозування в довгостроковому режимі, а також адекватна політика нашої держави можуть призвести до позитивних змін в її становищі на світовому ринку.

Сьогоднішні реалії взаємовідносин України з світовою господарською сферою характеризуються непідготовленістю її економіки до високоефективних форм зовнішньоекономічного співробітництва.

В сучасній світовій господарській сфері зовнішньоекономічні зв'язки національних економік охоплюють більш широкий, ніж раніше спектр взаємодій: торгівельний обмін переріс в науково-технологічне і інвестиційне співробітництво. Склалася нова модель таких зв'язків як виробничо-інвестиційна.

Як справедливо помічає Е. Кочетов, виробничо-інвестиційне співробітництво в результаті інтернаціоналізації виробництва і капіталу, не підриває товарне виробництво, а модифікує, робить більш ефективним.

Виробництво ґрунтується на базі технологічного співробітництва, що вийшло за межі національних меж; на нових поділу праці на сучасних формах проводить обмін товарами; суб'єкти ринку виступають в транснаціональній формі. Але для України є притаманним "постачальницько-збутовий" і "посередницько-торгівельний" менталітет виходу на світовий ринок.

З точки зору на це, щоб побороти відсталість нашого виробництва, його системну несумісність з світовою, необхідно перейти до нової моделі взаємовідносини національного господарства з світовим. Саме тому слід орієнтуватися на виробничо-інвестиційну модель, де в полі зору є не тільки сфера обміну (зовнішня торгівля), але й співробітництво по всім напрямкам виробничо-технічного процесу, з винесенням частини з них за національні рамки.

Орієнтація виключно на зовнішньоекономічну модель співробітництва призведе до ще більшого поглиблення структурної кризи, оскільки вона в значній мірі є похідною від існуючої структури виробництва. В даному випадку мова йде не про вихід на світову арену окремих українських товарів, а про функціонування на цій арені як певних конкурентноспроможних галузевих і міжгалузевих блоків, регіонально-виробничих анклавів і т. д.

Як показує міжнародний досвід, сьогодні прорив на світовий ринок ґрунтується, як правило, не просто продуктом, і навіть не галуззю, а міжгалузевим комплексом, що перебуває з певних заново створених технологічних систем. Його конкурентне ядро позичає необхідну для нього технологічну нішу і інтегрується зі своїми постачальниками і партнерами. Вияв і підтримка розвитку таких галузевих (міжгалузевих) "кущів" в українській економіці - це дуже важливе і необхідне діло.

Головна мета державної зовнішньоекономічної політики полягає в створенні умов для формування довгострокових конкурентних переваг у вітчизняних товаровиробників. Така постановка проблеми не нова. Вона чітко сформульована М. Портером, і підходи до її розв'язання широко використовуються різними країнами. Нагадаємо ряд вихідних моментів на яких така політика базується:

  • національне економічне процвітання ґрунтується на високому рівні продуктивності праці;
  • в галузях конкурують фірми, а не країни;
  • національна конкурентна перевага має відносний характер;
  • динамічне оновлення призводить до певних конкурентних переваг, а не до короткострокового виграшу на рівні зниження затрат;
  • конкурентні переваги в галузях промисловості створюються протягом десятиліть або більшого терміну;
  • країни домагаються переваг завдяки своїм відмінностям, а не схожістю.

Експортна орієнтація економіки і лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків - як основне завдання зовнішньоекономічної політики України - вимагає визначення існуючих і потенційних конкурентних переваг українських товаровиробників, а також причин, що їх формують, і механізму реалізації цих переваг. Причому це питання слідує розглянути в двох площинах:

  • З позицій прирівняних переваг на основі факторів виробництва;
  • З позицій, отриманих (тобто таких, що створюються суспільством) конкурентних переваг.

Ключем до розуміння наших позицій на зовнішніх ринку є інтегрований критерій конкурентоспроможності - рівень ефективності використання ресурсів. Україна має значні природні переваги: достатнє число робочої сили, вигідне географічне положення, багаті природні ресурси і т. д. Але це тільки можливі потенційні переваги, що ще вимагається розвивати і реалізовувати.

Дебати, що часто зустрічаються на сторінках масових видань, а також, нажаль в наукових оглядах, про потужний експортний потенціал України не мають під собою достатніх підстав. Таким чином, якщо придивитися, то наші конкурентні переваги не є закінченими, вони мають кон'юнктурний характер по обмеженій групі товару і на ринку, що не визначає дійсний рівень світової конкуренції. А те, що, так сказати, приховано в нас у ВПК і лабораторіях, то з його конкурентоспроможністю ще потрібно визначитися. Таким чином, без ринку такого не зробити, а ми цих товарів і послуг, по суті, ще не продавали.

Також необхідно відмітити, що слід розуміти під економічним (і в тому числі - експортним) потенціалом. Потенціал соціально-економічної системи - поняття відносне, і його вимір виконується в регіональному зрізі (для країн) по багатомірному динамічному критерію, що інтегрує природно-ресурсні, економічні, соціальні, політичні і інші умови.

Потенціал системи - це її спроможність досягнути поставленої мети при наявних ресурсах і умовах їхнього використання, тобто це рівень ефективності використання обмежених ресурсів.

З такої позиції і слід розглядати експортний потенціал, що можна визначити як суму благ, які національна економіка може виробити і реалізувати за свої межі, без збитків для себе, але в усіх випадках - при певних зовнішніх і внутрішніх обмеженнях - намагаючись максималізувати власний прибуток.

Експортний потенціал країни - це також спроможність національної економіки відтворювати свої конкурентні переваги на світовій арені. Чи спроможна наша соціально-економічна система відтворювати в значних масштабах закінчені конкурентні переваги в стисло - або середньостроковому періоді? Це питання зажадає ретельного аналізу і змусить дати зважену відповідь.

Певні надії дехто з політиків, економістів і чиновників покладає на іноземні кредити і одержання іноземних інвестицій. Але слід звернути увагу на обставини, що супроводжують таку політику.

У високорозвинених країнах необхідність підтримки значної конкурентоспроможності призвела до народження нового типу господарського розвитку, при якому відносна рівновага галузевих і технологічних структур змінилася на постійні, динамічні послідовні реформи структури господарювання.

Слід підмітити вагоме скорочення життєвого циклу продуктів і технологій. Інколи це робиться розвиненими країнами свідомо: ледве застарілу технологію передають в інші країни, а у себе розвивають нову. Завдяки цьому забезпечується лідерство. При таких умовах марно сподіватися, що з допомогою іноземного капіталу Україна посяде гідне місце на світовому ринку. В кращому випадку ми перетворимося в більш-менш ситу країну з розвинутим традиційним і альтернативним виробництвами.

Конкурентоспроможність національної економіки - це вирішальний критерій, на що необхідно звернути увагу при вирішенні проблем лібералізації зовнішньоекономічних зв'язків і рівня відкритості економіки, що є першим каменем у фундаменті зовнішньої політики.

По-нашому, сьогодні економіка України - з точки зору на її безнадійно важке становище і низьку конкурентоспроможність - є дуже відкритою. Як відомо, головним каналом відкритості є зовнішня торгівля. Її частка у ВНП коливається від 8-10% у великих країнах до 70-80% в деяких маленьких країнах (Голландія, Бельгія та інші). По оцінці фахівців, рівень відкритості економіки України, розрахований як частка експортної квоти у ВВП, в 1994 році становив більше однієї треті.

Така ситуація завдає серйозний неспокій для вітчизняної економіки, оскільки високий рівень її відкритості є наслідком не значної конкурентоспроможності, а безсистемної торгівлі на фоні глибокої кризи. Яке-небудь небажане вагання кон'юнктури світових товарних ринків може призвести українських виробників до банкрутства - із-за відсутності запасу міцності.

Спочатку розглянемо, які конкурентні переваги притаманні українській економіці, - для того, щоб, використовуючи їх, можна було б зайняти гідне місце в світових економічних відносинах. Як правило, ставлять на дешеву робочу силу, розвинену промисловість, можливості АПК і ВПК, наявність високих технологій і розвинену науку. Давайте розглянемо ці показники критично, бо перебільшений оптимізм є набагато гіршим, ніж врівноваженість і обережність в оцінці своїх реальних можливостей.

Дешева робоча сила. Як правило, цей постулат приймається на віру, тому що вартість робочої сили ідентифікується з низькою заробітною платою, без обліку продуктивності праці. Наведемо приклад: на Україні реальна заробітна плата зайнятого в матеріальному виробництві становить приблизно 13% від відповідного показника по США, а продуктивність праці - приблизно 20%. Таким чином, якщо порівняти ці показники, то на Україні ціна праці, витраченої на виробництво одиниці національного доходу (НД), не так вже сильно відрізняється від США - всього на 35% менше. Але ця різниця збільшується через низьку якість праці а, відповідно й товару, а також великими затратами на виробництво (30-40%).

Не витримує критики твердження про достатньо високий професійний рівень нашої робочої сили. Згадати, що одна третина працівників промисловості, три четвертих в сільському господарстві, і приблизно одна друга в будівництві зайнято ручною некваліфікованою працею. Якщо взяти інші сфери народного господарства, то і тут ситуація приблизно та ж. Не може бути висококваліфікованим лікар, вчитель, учений і інші спеціалісти, якщо вони не знайомляться з досягненнями НТП і не працюють з застосуванням передових технологій.

Якщо до цього додати низьку трудову і суспільну дисципліну, політизованість "пролетаріату", соціалістичний соціальний менталітет та інші притаманні нам якості, то виходить, що робоча сила не є конкурентноспроможною силою з якою можна виходити на світовий ринок.

На сучасному етапі науково-технічного прогресу, що є основним джерелом підвищення конкурентоспроможності, до виробництва ставляться нові, значно жорсткіші вимоги. Передусім, це відноситься до якісних характеристик трудових ресурсів - дисципліни, кваліфікації, ставлення до праці, організації і управління виробництвом (сучасного менеджменту) і т. д. Хіба відповідає сьогодні наша робоча сила цим вимогам? Звісно ні! Значить вона ще дорожче обходиться для підприємця.

Крім того, значне розширення в індустріально-розвинених країнах електронних і інформаційних технологій, з урахуванням їх працезберігаючого ефекту ставиться під сумнів конкурентні переваги, досягнуті за рахунок дешевої робочої сили. Ці технології, що забезпечують різке підвищення продуктивності праці, не тільки зменшують, але й призводять до мінімуму значення низької заробітної плати.

Відносно розвинена промисловість, що при певних маркетингових і політичних зусиллях може зайняти гідне місце на ринку країн, що розвиваються, і країн СНД. Причому головними причинами реалізації такого напряму визнаються довга "присутність" колишнього СРСР в цих державах, невимогливість його ринку до якості продукції, необхідність підтримувати виробничі процеси "радянського" походження, можливі низькі ціни на українські товари, а також причини політичного характеру. Але слід враховувати певні обставини, що роблять ці "конкурентні" переваги достатньо спірними.

Сучасне світове господарство характеризується застосуванням лідерами міжнародної конкуренції глобальних стратегій, в яких нерозривно зв'язується торгівля і експорт капіталу.

Ринки країн, що розвиваються, вимагають значних кредитів. Адже на цьому будувалася торгівельна політика СРСР. Саме в приливі іноземних інвестицій зацікавлена більшість країн, що розвиваються. Але в найближчі 15-20 років Україна вряд чи зможе реалізувати таку політику в масштабах, достатніх для завоювання позиції лідера.

До того ж слід враховувати так званий "російський слід" на цих ринках. Адже саме з Росією асоціюється колишній СРСР, саме Росії відійшла зовнішньоторговельна і дипломатична інфраструктури, саме вона найбільш активно діє на них. Тому на будь-які світові ринки ми повинні виходити з конкурентноспроможною продукцією, а не шукати абияких клієнтів.

На світовому ринку немає незаповнених ніш (сегментів). Значить потрібно засновувати їх і активно брати участь в їхньому заповненні інакше конкуренти швидко заповнять їх і витіснять з них менш активних учасників ринку. З іншого боку більші можливості - це інший план даної проблеми. Вони оцінюються з позицій запитань ринку, так що вимагається відповісти на питання: а чи зможуть наші виробники зробити те, що необхідно?

Можливість швидкої експортної орієнтації сільського господарства і переробних галузей. З позиції оцінки первинних (тобто природних) факторів конкурентних переваг Україна займає вигідне становище: хороші землі, помірний клімат, велика кількість робочої сили, зручне географічне положення, просторий ринок збуту і т. д. Однак, стан АПК України не настільки задовільний, щоб вести мову про його конкурентні можливості навіть на ринку Росії. Якщо це й стане можливим, то зовсім нескоро. Перспективи на найближчі роки не вселяють оптимізму. Аграрна реформа настільки затяглася, що вона не зможе відразу розв'язати складні питання соціально-економічних взаємин в аграрній сфері і значно підвищити продуктивність праці.

По оцінці експертів, для того, щоб повністю забезпечити себе зерном на використовуваних посівних площах необхідно вирощувати врожай по 33-35 ц. з га. Це зовсім не рекордні врожаї, але вони для нас поки недосяжні.

І нарешті, важливе питання: а кому продавати продукцію? На Заході вона не потрібна. Залишаються лише Росія і колишні республіки СРСР. Однак і тут важливо не переоцінити свої перспективи. Росія - це великий ринок збуту, де розгортається гостра конкуренція між основними виробниками сільськогосподарської продукції.

Наші сільськогосподарські продукти, так сказати, вимінюються на нафту і газ. Такий обмін не може бути еквівалентним, тому що значно легше встановити світові ціни на енергоносії, і практичні ніхто не купує сільськогосподарську продукцію в Україні по світовим цінам. З такими цінами Росія знайде собі продукцію високої якості в якому-небудь іншому місці за кордоном. Так що по так званим світовим цінам наша продукція сільськогосподарського сектора не конкуреноздатна навіть на російському ринку. Продавати значно дешевше - цю про нашу продукцію і не тільки сільськогосподарську. Отже, експортний потенціал України в цій галузі може стати значущим через 15-20 років.

Значний технологічний потенціал ВПК, а також в середовищі науково-дослідних робіт і науки. Розглянемо одну з його сторін, може бути найбільш важливу, - ефективність виробництва.

Слід підкреслити, що основна маса конкурентних технологій сконцентрована у ВПК, де вони розроблялися і застосовувалися, як правило, для випуску малих серій і одиничних примірників, при слабкому контролі за матеріальними затратами. Відомо, що в цій сфері ефективність мала не економічний зміст. Хто сьогодні може сказати, які затрати йдуть на ракети, танки, кораблі, літаки і т. д.? Чи вигідно виготовляти їх і продавати на світовому ринку? І нарешті: розвиток ВПК, з одного боку, і конверсія - з другого, вимагають постійних великих вкладень в НДІОКУ - з тим, щоб його продукція була конкурентноспроможною. Причому йдеться не про необхідність значних затрат на маркетинг цієї специфічної продукції і труднощі, пов'язані з нею на світовому ринку.

З ВПК зв'язуються значні надії виходу на світовий ринок з високими технологіями. Але слід помітити, що цей оптимізм занадто перебільшений. На сьогодні сфера високих технологій (маємо на увазі як самі технології, так і їхнє функціонування) фактично згорнута.

Стагнація є спадщиною паралічу підприємств, що мають ці високі технології. У них звузився внутрішній ринок, а конвертувати підприємства-гіганти дуже тяжко і з економічної точки зору - неефективно.

Першими кроками у вирішенні цієї проблеми стали роздержавлення, демонополізація, реструктуризація, створення системи малих і середніх підприємств, що мають високі технології і можуть їх використовувати у відповідності з попитом ринку. Наприклад, АТ "Арсенал" може об'єднати через холдінг або іншу форму багато різних підприємств, що працюють в сфері високоточних технологій. Вони об'єднуються, кооперуються, роздроблюються, конкурують і всім цим вносять життя в цю сферу, що може стати конкурентноспроможною на світовому ринку. Кожне з них знайде свою ринкову нішу і буде відстоювати її, що можливо тільки з допомогою НТП. Крім того, невеликі підприємства значно легше пристосовуються до ринку - це один з шляхів конверсії.

На мій погляд, ми занадто багато говоримо (саме говоримо) про вияв так званих "технологій світового рівня" і підтримку їх державою.

Експертна оцінка (оцінка з боку державних органів, чиновників) ні до чого доброго не призведе, а навпаки принесе шкоду. Адже у кого більше влади, той і тягне на себе бюджетну "ковдру". Цей пережиток соціалізму залишився в умовах економічної і політичної нестабільності приймає свавільний характер (прикладів тому безліч). Тому рахую, що з допомогою незалежної експертизи треба виявити декілька перспективних напрямків для державної підтримки, а частину, що залишалася потрібно кинути в океан ринкових відносин, який держава повинна створити в першу чергу.

Ще раз хочу підкреслити: головне при цьому - демонополізація в сфері НДІОКУ, науки і високих технологій. Досягненнями науково-технічної думки як товаром повинні володіти люди, що їх винайшли.

Особливу увагу слід приділяти науці, оскільки для виходу на зовнішній ринок необхідний не лише постійний науковий пошук по створенню нового товару і послуг, але й самий науковий продукт має величезне значення як товар.

Українська наука досягла великих висот. В її "портфелі" є безліч готових до реалізації унікальних технологій. Але цього мало. Сьогодні необхідно мати також високорозвинену інфраструктуру, а саме - підготовку високопрофесійних науково-інженерних кадрів, розвинену інформаційну науку і її інтегрування в світовий інформаційний простір, створення обмеженого кола державних наукових органів, що б достатньо фінансувалися державою і були б національними центрами фундаментальних досліджень і т. д. В кінці кінців, потрібно виробити державну стратегію розвитку науки.

Основне завдання, що повинно турбувати державу по відношенню до своїх товаровиробників, до народу, до майбутнього країни, - швидше створити конкурентне середовище. Але потрібно ще раз підкреслити: без справжньої конкуренції на внутрішньому ринку не варта думати про ефективний вихід на міжнародну арену.

Висновок. Важливим фактором розвитку національної економіки є зовнішньоекономічні зв'язки. Для деяких країн зовнішня торгівля - це єдина можливість отримати той чи інший товар, відсутній в її межах. Але завдяки міжнародному поділу праці кожна країна може зосередитися на виробництві тих товарів, що вона може виробляти ефективніше і дешевше у порівнянні з іншими країнами.

Опора на власні сили - це політика, при якій будь-яка держава прагне не допускати перевищення імпорту над експортом, жорстко контролюючи рух товарів і послуг або ж капіталу через свої кордони. Такої політики, як правило, дотримуються тоталітарні країни, політичні режими яких намагаються максимально обмежити зовнішні контакти своїх громадян.

Нерідко опора на власні сили знаходить своїх прихильників серед певної частини населення, які вважають, що слаборозвинена країна може потрапити в залежність від високорозвиненої і не буде обмежувати себе, виходячи з наявних ресурсів. Кожна країна повинна жити і розвиватися, спираючись на свої засоби але все ж таки жодна країна не може досягнути якихось серйозних результатів в економічному і соціальному розвитку, якщо вона не буде вдаватися до використання вигод міжнародного обміну.

Вигода від зовнішньої торгівлі полягає і в тому, що вона дозволяє порівняти економічні умови країн немов би підстібаючи їхній розвиток. При цьому одні країни звільняються від напруги виробництва, а інші одержують зовнішній імпульс для економічного процесу. Будь-які обмеження зовнішньої торгівлі негативно відбиваються на економіці країни, однак це зовсім не означає що вона не повинна бути об'єктом державного регулювання.

Розвинена зовнішня торгівля загострює конкуренцію між товаровиробниками, змушуючи їх закривати неконкурентні і шукати прибуткові виробництва, покращувати організацію праці і т. д. Тому хоча населення в цілому і виграє, становище певних галузей виробництва може погіршитися. Роздержавлення зовнішньої торгівлі в ході просування до ринку носить необхідний характер.

В ідеалі ринок повинен саме визначати, які продукти будуть експортуватися і які імпортуватися. В цьому випадку немає необхідності в тому, щоб держава повністю регламентувала зовнішньоторговельну діяльність підприємств. В справі переходу до ринкових структур без сильного впливу держави не можна обійтися, бо на цьому етапі важливо оптимізувати експортні і імпортні групи товарів і послуг.

Проаналізувавши стан справ, що склалися в міжнародній торгівлі і міжнародних економічних відносинах в другій половині нашого сторіччя можна прийти до наступних основних висновків:

Збільшення експорту у порівнянні з імпортом завдяки дії мультиплікатора буде мати для країни експансіоністський ефект. Якщо до цього в країні мали місце безробіття і надлишкові потужності, то результатом стане розширення зайнятості і збільшення випуску продукції. Якщо ж в країні спостерігалася інфляційна напруга, то вона тільки посилиться.

Політика розорення сусіда, якою характеризувався період депресії 30-х років і шляхом якої кожна нація намагається марно експортувати безробіття за межу, б'є по цій нації другим кінцем.

Міжнародний банк, Міжнародний валютний фонд, широкі програми Маршалла і військової допомоги, Європейський Спільний ринок - все це найбільш важливі фактори, що відіграли позитивну роль в розвитку міжнародної торгівлі у 20-му сторіччі на шляху до вільних економічних зв'язків і співробітництва.

Слід відмітити, що домінуючим напрямком у відносинах між країнами світового співтовариства є шлях до найбільш вільної торгівлі, що не визнає жодних штучних перепон.

В роботі була зроблена спроба розглянути особливості нинішньої міжнародної торгівельної політики України, зовнішньоекономічні проблеми і можливі шляхи їхнього розв'язання з максимальною вигодою для нашої держави. В підсумку я прийшов до висновку, що без наявності відповідних конкурентних переваг Україні нічого й думати про завоювання будь-яких ніш, а тим більше про зайняття лідируючого положення на світових ринках.

Література

  1. Основи економічної теорії / За ред. С. В. Мочерного. – Тернопіль, 1993.
  2. Основи міжнародної торгівлі. – К.: BHV, 1995.
  3. Портер М. Международная конкуренция. – М.: Международные отношения, 1993.
  4. Беляцький З. Міжнародний економічний взаємозв'язок і взаємозалежність: проблеми і тенденції // Економіка України. 1996. №6.
  5. Гончарова О. Торговые барьеры на пути к свободной международной торговле // Российский Экономический Журнал. 1994. №8.
  6. Кочетов Э. Геоэкономика и внешнеэкономическая стратегия России // Мировая экономика и международные отношения. 1994. №11.
  7. Омельянович О. Стан і проблеми торгівлі України // Економіка України. 1995. №7.
  8. Онищенко В. Сучасні проблеми зовнішньоекономічної політики України // Економіка України. 1996. №2.
  9. Сокуренко С. Як організувати торгівлю з країнами Європи // Економіка України. 1994. №6.


26.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!