Osvita.ua Вища освіта Реферати Економічна теорія Основні шляхи подолання інфляції. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Основні шляхи подолання інфляції. Реферат

Світова практика знає цілий арсенал боротьби з інфляцією. Справа полягає лише в тому, щоб уміло його використати. Цей арсенал з певною умовністю можна поділити на дві частини. Відома антиінфляційна стратегія, що об'єднує цілі і методи тривалого характеру. Існує антиінфляційна тактика, від якої можна чекати результатів у межах порівняно невеликого відрізку часу

Гасіння інфляційних очікувань. Одним із найважливіших завдань антиінфляційної стратегії є гасіння інфляційних очікувань, насамперед адаптивних цінових. Для подолання психології суб'єктів економічної системи, позбавлення їх страху перед знеціненням заощаджень, відвернення нагнітання поточного попиту, який зумовлений безперервним подорожчанням товарів і послуг, необхідно зупинити інфляцію. Однак проблему очікувань бажано розв'язувати якнайшвидше – ще до того, як інфляція поставлена під контроль. Світовий досвід говорить про можливість це зробити. Він показує, що інфляційні очікування якнайшвидше долалися там, де виконувалися принаймні дві умови.

Перша із них – всебічне зміцнення механізмів ринкової системи. Тільки вони здатні викликати природне, що супроводжується збільшенням кількості і підвищенням якості товарів, зниження цін або хоча б уповільнення їхнього зростання. Лише за такої умови ймовірна зміна споживчої психології, подолання в ній інфляційних мотивів. Доки споживач не переконається в тому, що коливання цін набули ринкових окреслень, він зберігає пагубну для економіки схильність до інфляційного збільшення поточного попиту.

Другою умовою є існування уряду, який непохитно дотримується курсу на поступове викорінення не керуючої інфляції і користується довір'ям більшості населення. Заслужити це довір'я, щоправда, можна лише тоді, коли уряд ставить перед собою цілком визначені, практично здійснимі і такі, що можна легко перевірити, антиінфляційні завдання, заздалегідь інформує про це населення і неухильно домагається розв'язання цих завдань.

Маються на увазі, наприклад, регулярні повідомлення про той рівень інфляції, який уряд збирається утримувати, і необхідний для цього темп зростання грошової маси. Якщо уряд добросовісно виконує свої обіцянки, то і виробники, і споживачі поступово переконуються в тому, що керівництво країни не тільки з усією рішучістю стало на шлях боротьби з інфляцією, але й здатне контролювати становище, добиватися реалізації оголошених цілей. Чим глибше це усвідомлюється, тим більше довіряють урядові, тим охочіше рішення про ціни, пропозицію, попит, заощадження тощо пристосовуються до заздалегідь установленого ліміту на приріст грошової маси.

Отже даний ліміт стає реальною силою, яка впливає на економічну поведінку, сприяє зниженню інфляційних очікувань. За цих умов учасники економічної системи починають працювати разом з урядом, допомагають йому подолати інфляцію. Тому в інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може собі дозволити мати уряд, до якого не має довір'я. І ступінь останнього визначається зовсім не розмірами протиінфляційних компенсацій. Довіряють не стільки "доброму", скільки сильному уряду, який на ділі довів свою рішучість і здатність протидіяти інфляції.

Ефективна монетарна політика

Другим невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є тривала грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. Цей показник визначається довгостроковим темпом зростання реального виробництва і таким рівнем інфляції, який уряд вважає прийнятним і зобов'язується контролювати.

Для того щоб грошова політика була справді антиінфляційною, вказаного ліміту треба дотримуватися протягом тривалого часу і, найважливіше, незалежно від стану бюджету, інтенсивності інвестиційного процесу, рівня безробіття тощо. Межу грошової експансії треба перетворити у стелю, що обмежує будь-яку діяльність держави, пов'язану зі змінами грошової маси.

При цьому треба пам'ятати, що немає більш підступного шляху розладнання економіки будь-якої країни, як запуск зайвих грошей у сферу обігу. Тільки керуючись цими імперативами, держава має шанси не допустити або зупинити інфляцію. Очевидно, що здійснення антиінфляційної грошової стратегії під силу лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком.

Проведення центральними банками стабілізаційної й антиінфляційної політики передусім здійснюється за допомогою таких економічних важелів, як облікова ставка, норма обов'язкових резервів і операції на відкритому ринку. Перші два важелі (регулятори) запускають механізми непрямої дії, що з'єднують центральний банк з іншими ланками банківської системи. Підвищуючи облікову ставку і норми обов'язкових резервів, центральний банк задає цій системі не інфляційну лінію поведінки. Використовуючи третій регулятор, центральний банк уже безпосередньо впливає на стан грошового обігу. Саме він володіє найбільшою силою впливу на грошову масу.

Ринкове господарство влаштоване так, що йому не під силу здійснювати повний контроль за рахунок грошової маси.

Проте регулюючий потенціал центрального банку навіть за умови, що він діє ідеально, в принципі обмежений. Адже, як було показано вище, в обігу постійно перебувають гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, випущені комерційними банками. Насамперед йдеться про банківські чеки. Отже, покладаючись тільки на правильну грошову політику, держава не зможе впоратися з інфляцією. Незалежний центральний банк, сучасна грошова стратегія, ефективна банківська система, безумовно, необхідні, але не достатні. Потрібні й інші, надійні заходи боротьби з інфляцією.

Скорочення бюджетного дефіциту

Важливим заходом антиінфляційної політики є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації до його здійснення можна йти двома шляхами – через збільшення доходів і зменшення видатків держави. Перевагу все-таки слід надати другому шляху. Річ у тім, що посилення податкового пресу в кращому випадку може принести лише миттєвий антидефіцитний результат. У тривалому плані така політика звичайно веде до підриву стимулів до праці та інвестування, уповільнення економічного розвитку і, як наслідок, скорочення надходжень до державного бюджету. Сучасна податкова система еволюціонізує у протилежному напрямі – у бік лібералізації, зниження ставок. Тобто правильна політика уряду, який хоче покінчити з бюджетним дефіцитом, полягає не в тому, щоб якнайбільше в економіки забрати, а в тому, щоб менше їй давати із державної скарбниці.

Важливо відзначити, що вдосконалення податкової системи можна з успіхом перетворити в елемент антиінфляційної стратегії. Як було показано вище, зниження ставок податку на прибуток дає додатковий імпульс інвестиційному процесу, а від нього у віддаленій перспективі слід чекати збільшення виробництва і зайнятості, отже, маси доходів, що підлягають оподаткуванню. У кінцевому підсумку ймовірні зростання державних доходів і скорочення дефіциту.

Щодо ставок прибуткових податків, то їх зниження приводить до збільшення особистих заощаджень, звичайно, у випадку, якщо вдасться переламати інфляційну психологію споживачів. Приріст заощаджень йде як на фінансування економічного розвитку, так і на покриття дефіциту бюджету. З точки зору приборкання інфляції такий варіант дещо кращий, ніж урядові позики у центральному банку або грошова емісія, але щоб він став реальністю, оподаткування доходів має будуватися за прогресивною шкалою. А зниження ставок охоплює здебільшого високі доходи: отже, саме власники таких доходів схильні перетворювати їх приріст у заощадження, бідні все потратять на потреби споживання.

Однак все це може бути ефективним у перспективі. Коли ж взяти поточний момент, то антидефіцитні і антиінфляційні резерви оподаткування у принципі обмежені, тобто вони швидких ефектів не дають. Тому основне навантаження лягає все-таки на зменшення державних видатків. Однак варто підкреслити, що скорочення бюджетних асигнувань, а водночас і дефіциту – складний процес, який вимагає досить тривалого часу. Ніякі масштабні одномоментні ампутації тих чи інших статей бюджету тут неприпустимі. Потрібна антидефіцитна стратегія, втілена в перспективний план відновлення рівноваги державного бюджету.

Розумна обережність не повинна заважати організації послідовного, безкомпромісного наступу на дефіцит. Проблема настільки гостра, що робить доречним застосування найжорсткіших заходів, характерних скоріше для директивної, ніж для ринкової економіки. Інколи навіть доцільно застосовувати автоматичне пропорційне скорочення всіх видів державних видатків на випадок, коли Міністерство фінансів подає парламенту такий проект бюджету, в якому величина дефіциту перевищує заздалегідь запланований показник.

Боротьба з дефіцитом дасть позитивний результат, коли вона ведеться в межах єдиної антиінфляційної стратегії, підсилюється іншими її елементами. До них належить державне стимулювання: науково-технологічного прогресу і структурної перебудови виробництва; орієнтації інвестиційних потоків на сектори, що забезпечують товарами споживчий ринок; демілітаризації і конверсії військової економіки.

Держава, організуючи раціональну грошову політику і домагаючись скорочення бюджетного дефіциту, підходить до проблеми інфляції з боку попиту, намагається відрегулювати його так, щоб зняти інфляційну нерівновагу ринків. Коли ж держава допомагає структурним перетворенням і налагоджує конверсію військового виробництва, то відкривається другий шлях наступу на інфляцію – той, що проходить через товарну пропозицію.

Вводячи в дію регулюючі механізми (насамперед податкові й кредитні), держава допомагає розширити продаж наукоємних, технічно-досконалих товарів і послуг (побутової електроніки, засобів зв'язку, інформації тощо), сформувати нові динамічні ринки. Приріст пропозиції, компенсуючи надлишковий попит, впливає на зниження ціни, гальмує інфляцію.

Раціоналізація зовнішньоекономічної політики

Ефективна антиінфляційна стратегія має бути побудована так, щоб звести до мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів, особливо тих, що пов'язані з переміщеннями через кордони спекулятивних капіталів. Оскільки рух капіталів отримує концентроване вираження в сальдо платіжного балансу, необхідно зняти його інфляційний ефект.

Припустимо, що сальдо платіжного балансу позитивне, тобто в даній країні має місце чистий приплив капіталів з-за кордону. Останнє, далі, поділяється на два основні потоки. Деякі капітали проникають у банківську систему, частково переводяться в національну валюту і, перетворюючись, припустимо, у короткострокові кредити, набувають ліквідної форми, поповнюють запас грошей в економіці.

Інший потік капіталів приймає уряд, який бере позики за кордоном, даючи свої боргові зобов'язання. І в тому, і в іншому випадку інфляційні ефекти очевидні. І їх можна зняти, коли на виручку прийде національний центральний банк. У зазначених ситуаціях йому доведеться суттєво розширити обсяг продажу державних цінних паперів для того, щоб зменшити збільшену грошову масу, переправити певну її частину в централізовані резерви.

Особливе місце в антиінфляційній діяльності займає державне регулювання валютного курсу. Первісне співвідношення валют різних країн залежить від співвідношення цін на товари, які надходять в обмін. Курс валюти в принципі має бути таким, щоб продавцеві товару було байдуже, за яку валюту його продавати. Наприклад, якщо ціна тонни пшениці на ринку однієї держави становить 100 дол., а на ринку іншої – 100 тис. крб., то курс останнього щодо цього товару становитиме 1000 крб. за дол.

В умовах товарного дефіциту і зменшення обсягів виробництва курс національної валюти кон’юктурно знижується через підвищений попит на імпорт. Держава своїми часто необґрунтованими діями може сприяти "роздуванню" попиту на імпорт, на іноземну валюту. Внутрішня конвертованість національної валюти за значного дефіциту товарів розвиває попит на іноземну валюту.

Торговельний посередник скуповує інвалюту, за неї імпортує товар, який продає з прибутком, знову купує іноземну валюту і т. д. За невеликого дефіциту це сприяє наповненню ринку, після чого попит на іноземну валюту зменшується а валютний курс знову підвищується. Але коли дефіцит гострий і наростаючий, а виробництво різко скорочується - ринок не врівноважується, курс іноземної валюти під тиском шаленого попиту зростає дедалі вище. Він ще підігрівається лихварством і вивезенням валюти за кордон. Такий спекулятивний вихор стає важливим чинником інфляції.

Тактичні антиінфляційні заходи

При виникненні нестерпної інфляційної ситуації, коли одними тривалими механізмами не обійтися, необхідно мобілізувати тактичний механізм, швидкодіючий потенціал антиінфляційного регулювання. Таким першим шляхом антиінфляційної тактики необхідно виділити державну підтримку підвищення ступеня товарності народного господарства.

Мається на увазі, зокрема, пільгове оподаткування підприємств, що організують вільний продаж побічних продуктів виробництва і послуг, або таке ж доброзичливе ставлення до банків, які зайнялися обробкою наявних у них запасів комерційної інформації і торгівлею товарними банками даних. Здебільшого подібний різновид диверсифікації не потребує значних витрат, у тому числі на заробітну плату, а тому сприяє чистому приросту пропозиції і хоча б тимчасовому припиненню інфляційних процесів.

Великий антиінфляційний заряд несе в собі розумно організована приватизація державної власності. Вона повертається збільшенням державних доходів і послабленням напруженості у видатковій частині бюджету, а отже, сприяє розв'язанню проблеми дефіциту. Існує ще й ефект прямої дії: поява на ринку акцій підприємств, що приватизуються, відволікає частину інфляційного попиту. Вказаний ефект був зафіксований в усіх країнах, де здійснювалася великомасштабна приватизація. Він може дати позитивні наслідки і в умовах приватизації в Україні.

Дієвими засобами короткострокової антиінфляційної політики можуть стати масований імпорт споживчих товарів і часткова реалізація державних стратегічних запасів. У країнах з неринковими економіками, зокрема в українській, залишається ще й такий антиінфляційний резерв, як продаж населенню частини нагромаджених підприємствами матеріальних ресурсів виробничого призначення. Варто застерегти, що з кожним витком інфляції сила цього резерву стає дедалі меншою. Чим відчутніші удари інфляції і ближчий параліч грошової системи, тим сильніше діють чинники, що спонукають підприємства утримуватися від торгівлі надлишковими матеріальними ресурсами і приберегти їх для прямого продуктообміну.

Основною метою другого шляху антиінфляційної тактики, що передбачає короткочасне регулювання поточного попиту, є підвищення норми заощаджень і зменшення рівня їх ліквідності. Якщо уряд має намір впливати на поведінку власників грошових доходів, спонукаючи їх до збільшення заощаджень за рахунок поточного попиту, то йому доведеться потурбуватися про істотне підвищення процента за вкладами. Треба домагатися, щоб він ні в якому разі не був меншим суми поточного темпу зростання цін і рівня адаптивних очікувань. Очевидно, однак, що і в цьому плані можливості аж ніяк не безмежні. Швидке підвищення процента за вкладами може призвести до негайного подорожчання кредиту, а отже, матиме згубні наслідки для інвестицій і виробництва.

Важливо пам'ятати, що людина може поміщати свої заощадження не тільки в банки. Її можна і треба заохочувати також достатньо високим процентом за державними облігаціями, поширенням акціонерних форм власності, приватизацією і перспективами вкладень грошей у нерухоме майно.

Антиінфляційний ефект таких засобів значно підвищується, коли уряд не обмежується одним збільшенням норми заощаджень. Адже вони бувають різними. Є, наприклад, депозити до вимоги, які мають дуже високу ліквідність, здатні у будь-який момент перетворитися в готівку, стати додатковим поточним попитом, що посилює інфляційну нерівновагу. Тому в інфляційній економіці потрібні заходи, спрямовані на зниження рівня ліквідності збережень. Практикуються, зокрема, встановлення підвищених процентів за строковими вкладами і безліч інших заходів, розрахованих на те, щоб якнайдовше утримати депозити у банківській системі. Іноді навіть вводиться тимчасове заморожування вкладів до вимоги.

Зрозуміло, що держава завжди має в запасі такий радикальний варіант, як грошова реформа конфіскаційного типу. Однак вона по суті не має відношення до коренів і механізмів інфляції, оскільки може лише тимчасово зменшити величину інфляційного розриву. Конфіскаційні реформи здійснюються нечасто; здебільшого, вони супроводжують завершення війн та інших великих соціально-політичних потрясінь.

Щодо економіки мирного часу, то уряд, який вдається до цього ризикованого заходу, може розраховувати на успіх тільки в тому випадку, коли він користується безмежним довір'ям громадян, готових пожертвувати своїми сьогоднішніми доходами задля майбутнього процвітання, або коли повністю вичерпані інші способи протидіяння інфляції. На превеликий жаль, все це не властиве сучасній Україні.

Саме інфляція стала в сучасній українській економіці проблемою номер один. У такій ситуації "добра" влада, що турбується лише про своєчасне надання грошових компенсацій, придатна хіба що для тимчасового полегшення становища. Якщо ж поглянути на ситуацію ширше, із урахуванням перспективи, то виявляється, що, діючи так, влада тільки нарощує обороти механізму інфляції.

Нічого доброго не приносить подібна доброчинність і для популярності властей, якою вони, звичайно, дорожать, а іноді бачать у ній свою найпершу мету. Адже люди більш-менш швидко все одно усвідомлять, що все це не в їхніх інтересах, оскільки будь-які надбавки до грошових доходів неминуче знищуються зростаючими цінами, а інфляція залишається.

В умовах гіперінфляції настає час сильних урядів, перейнятих рішучістю перемоги її, незважаючи ні на що. Маються на увазі жорсткі обмеження у сфері грошового обігу, прискорення приватизації, демонополізації, неухильне скорочення державних видатків тощо. Формування в Україні уряду, якому б народ повірив, є об'єктивною неминучістю. І чим швидше це відбудеться, тим швидше її економіка вийде на шлях здорового не інфляційного високоефективного розвитку.


24.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!