Osvita.ua Вища освіта Реферати Економічна теорія Латинська Америка у 80-90-х роках: економічні стратегії. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Латинська Америка у 80-90-х роках: економічні стратегії. Реферат

Дослідники виділяють три етапи в економічній історії Латинської Америки XX ст.

Період лібералізму та вільної торгівлі, за якого регіон функціонував як сировинна база для розвинених економік, закінчився в Латинській Америці у період кризи 30-х років. Він змінився етапистським періодом, індустріалізації та формування інфраструктури, з високим ступенем державного втручання, що завершився у середині 70-х років гіпертрофією ролі держави в економіках більшості країн регіону, зростанням інфляції та дефіциту бюджету.

Після цього економічний розвиток латиноамериканських держав уповільнився, а з 1981 р. більшість з них опинилася у найсильнішій за останні 50 років економічній кризі. Відбулося падіння темпів виробництва, зростало безробіття, посилювалася інфляція, погіршувалося зовнішньоекономічне становище. Відповідні зміни сталися у сфері економічної політики. Тому із середини 70-х-початку 80-х розпочався неолібералістський період, що характеризувався приходом до влади у багатьох країнах військових хунт. Вони здійснювали жорсткий курс на обмеження державного втручання, приватизацію тощо.

На кожному із зазначених етапів відбувалося певне підвищення стабільності економік регіону доти, доки економічна політика відповідала потребам економічної системи. Однак через недосконалість насамперед інститутів державної влади ця політика поступово сама ставала дестабілізуючим чинником, викликаючи економічні та соціальні потрясіння. Надмірне одержавлення послабило динамічність економічних систем. Тому вони були неспроможні, на відміну від економік НІК, ефективно включитися до світогосподарської системи, залежність від якої залишалася великою.

Через дефіцит поточних рахунків латиноамериканські країни на початку 80-хроків розпочали процеси врегулювання, що включали зменшення сукупного попиту фіскальними, монетарними заходами, за допомогою політики доходів та підвищення відносної ціни конкурентоспроможних товарів на міжнародному рівні через зміну обмінного курсу, тарифну політику. У деяких країнах відбувалося поєднання цих заходів з програмами публічного інвестування та з іншими діями уряду, спрямованими на імпортозаміщення.

Впровадження МВФ фінансової дисципліни серед боржників та зростання торгових прибутків, що можна було використовувати на виплату боргу, стало причиною чистого відпливу фінансових ресурсів з регіону. Це відбувалося одночасно з відносно повільним зростанням цін на первинні товари, що становили 80% експорту Латинської Америки. Отже, лібералізаційна економічна стратегія, проведена на вимогу Міжнародного валютного фонду, спричинила у країнах регіону на початку 80-х значний економічний спад. Економічна криза і програми МВФ, за визнанням експертів ООН, значно погіршили і соціальну ситуацію.

Таблиця 1. Темпи зростання реального ВНП у країнах Латинської Америки та Карибського басейну, %.

Країна

1985

1986

1987

1988

1989

1990

1991

1992

1993

1994

1995

Аргентина

-4,5

5,8

2,1

-2,8

-4,6

-0,2

8,8

8,6

6,1

7,4

-4,4

Болівія

-0,1

-2,9

2,6

3,0

2,8

2,6

5,3

1,6

4,2

5,1

3,6

Бразилія

8,4

8,1

3,6

-0,1

3,3

-4,0

0,7

-1,1

4,4

5,7

3,8

Венесуела

1,3

6,9

3,9

5,8

-7,9

5,8

9,7

6,1

0,7

-2,5

2,3

Мексика

2,6

-3,9

1,7

1,2

3,3

4,4

3,7

3,0

0,8

3,6

-6,6

Панама

4,8

3,1

2,7

2,0

-16,0

-0,3

8,1

7,5

3,8

3,8

1,9

Парагвай

4,1

-0,3

4,5

6,7

5,9

3,1

2,4

1,6

4,1

2,9

4,1

Перу

2,4

9,0

8,0

-8,4

-11,5

-5,1

2,8

-0,9

5,8

13,9

7,7

Уругвай

0,2

7,1

7,9

-0,2

1,5

0,7

3,2

7,8

3,3

6,9

-2,8

Чілі

2,5

5,4

5,7

7,5

9,8

2,0

7,1

10,5

6,0

4,1

8,2

По регіону

3,6

3,8

3,1

0,9

1,4

0,3

3,2

2,6

3,6

5,2

0,4

 

Відповідно до позичкових угод з МВФ стратегії врегулювання включали реструктивну грошову та фінансову політики, скорочення бюджетних дефіцитів через підвищення податкових ставок та зменшення державних видатків, підвищення обмінного курсу національних валют, зниження заробітної платні й підтримання позитивних процентних ставок.

Скорочення дефіциту такими заходами негативно позначилося на економічній активності та зайнятості. Досвід продемонстрував, що за фінансової лібералізації нерівновага ринків товарів, валюти, активів відбивається на кредитному ринку в абсурдно високих процентних ставках, що не дозволяють ліквідувати цю нерівновагу. Неможливо було спрямувати ресурси у конкурентоспроможні або імпортозаміщуючі галузі.

У зв'язку з цим уряди дійшли висновку про необхідність обмеження кредиту не лише через ціну, а й запровадженням інших засобів. Це видається складним завданням, хоча у такий спосіб можна уникнути кризи фінансової системи, до якої призводитимуть високі реальні процентні ставки. Кредитні рестрикції передусім впливають на такі вразливі сектори, як будівництво, сільське господарство, дрібні та середні фірми, тобто сфери з високою питомою зайнятістю. Це може мати негативні соціальні наслідки.

Намагаючись створити сприятливі умови для розвитку промисловості, у другій половині 80-х років уряди країн регіону застосовували пільгові процентні ставки по кредитах, що у реальному вимірі становили -23,5% у Бразилії, -24,0% - у Мексиці. Однак через недосконалу систему контролю за цільовим спрямування кредитів цей важіль економічної стратегії був малоефективним.

Відплив фінансових ресурсів за кордон погіршив можливості інвестування за рахунок національних заощаджень, незважаючи на збільшення останніх. Відбулося обмеження імпортної здатності, тому через недостатню кількість імпортних комплектуючих стало неможливим використання недозавантажених потужностей. Це стало, фактично, основною перешкодою економічного відродження регіону.

Однак скорочення відпливу ресурсів обов'язково повинно було супроводжуватися використанням отриманих коштів на перетворення у структурі економіки. Зокрема, Бразилія, у відповідь на нафтову кризу 70-хроків, переорієнтувала виробництво на заміну імпорту палива, у результаті їй вдалося поєднувати швидке економічне зростання у 80-х з балансуванням зовнішніх рахунків.

За такої ситуації багато держав регіону змушені були підтримувати неконкурентоспроможні виробництва замість конкурентоспроможних для скорочення кількості імпортованих компонентів внутрішнього виробництва та споживання. Водночас було підвищено ціни на конкурентоспроможні товари.

За оцінками науковців, у Латинській Америці протягом 70-80-х років спостерігалися значна гнучкість цін та різке падіння реальних доходів. Отже, інфляцію там пов'язують з високими інфляційними очікуваннями. Вони, виходячи з досвіду, при стабільній інфляції виявляються вірними. Інфляція враховується в економічних стратегіях приватних економічних суб'єктів, що значно знижує її дестабілізуючий вплив. Водночас при раптовому виникненні чи прискоренні інфляції очікування можуть бути некоректними, державі легше впливати на приватні економічні стратегії.

Тому значних успіхів у поєднанні зменшення інфляції та зростання досягнуто країнами, де відбувалося це скорочення у поєднанні з раптовим зростанням інфляції та гіперінфляції. Натомість скорочення постійної невисокої інфляції здебільшого призводило до спаду виробництва. Так, в Уругваї інфляція зменшилася з 125% до 20% у 1968-1969 рр. без економічного спаду, в Болівії - з 39% до 5,5% у 1974-1976 рр. при 7% зростання ВВП, у Коста-Ріці - з 100% у ІІІ кварталі 1983 р. до 10% у 1984 р. при 6% зростання ВВП.

На думку експертів, у випадку тривалої інфляції важливо передусім скоротити інфляційні очікування через зниження темпів зростання ключових цін з програмою грошової та фінансової рестрикції. До того ж недостатньо примусити економічних агентів змінити ціни відповідно до намічених темпів інфляції. Важливо також переконати їх, що інші агенти планують вжити аналогічні заходи. Тому держава повинна контролювати такі показники, як заробітна платня, обмінний курс, процент, деякі ключові ціни з метою досягнення їхнього врівноваженого стану.

Рекомендовано здійснювати тривалий контроль, зокрема над валютним курсом як найдинамічнішим та найдоступнішим показником на базі відповідного рівня міжнародних резервів, і на цьому тлі проводити відповідну політику для збільшення номінального попиту згідно програми. Різкий спад інфляції підвищуватиме попит на гроші. Якщо держава зволікатиме зі збільшенням їхньої пропозиції, зростатиме позичковий процент, що призведе до економічного спаду через утруднений доступ до фінансових ресурсів, необхідних для постінфляційної перебудови економіки. Отже, в міру зменшення інфляційних очікувань грошові рестрикції повинні послаблюватися.

Через намагання скоротити інфляцію лише ціновим контролем у ряді країн Латинської Америки ціни зменшилися лише тимчасово за рахунок скорочення виробництва, а оскільки програми стабілізації передбачали контроль лише за однією ключовою ціною (зокрема, праці), інші завдяки інфляційним очікуванням продовжували зростати. Якщо інфляцію намагалися контролювати і встановлювали обмінний курс, виходячи з орієнтирів зменшення інфляції, темпи девальвації перевищували скорочення цін. Вони на імпорт зростали до рівня внутрішніх, а не навпаки. Зниження реального обмінного курсу зруйнувало довіру до валютної політики та викликало поступове заміщення імпортом внутрішніх товарів.

Взагалі теорії інфляції попиту та інфляції витрат збігаються в оцінці важелів запуску та розвитку інфляції, суперечності між ними виникають лише у разі її раптового сплеску. Якщо інфляція викликана зростанням споживання, вона не може існувати в умовах спаду. Проте інфляція витрат цілком сумісна з економічним спадом.

Оскільки заходи економічної лібералізації мали переважно монетарний характер і не сприяли перебудові реального сектора, у першій половині 80-х у багатьох країнах Латинської Америки відбулися раптові сплески інфляції, викликані зростанням сукупного попиту через збільшення грошової пропозиції після монетарних рестрикцій. Тому головну увагу було зосереджено на контролі за попитом, а якщо темп зростання цін перевищував світовий, він поєднувався з девальвацією для підвищення міжнародної конкурентоспроможності. Така стратегія становить певну небезпеку економічної дестабілізації, оскільки зростання цін внаслідок їхньої лібералізації може змінити структуру споживання та скоротити попит на ряд товарів, що є еластичним.

Специфіка кризи у країнах Латинської Америки зумовлює те, що політики скорочення зовнішнього дефіциту та стабілізації відбувалися неодночасно. Адже існують несумісні їхні компоненти, зокрема девальвація, що за умов значних обсягів імпорту тиснутиме на витрати, виступатиме інфляційним чинником та утруднюватиме стабілізацію. Тому експерти рекомендували передусім проводити політику скорочення дефіциту, пов'язану зі структурною перебудовою, навіть за рахунок деякого зростання інфляції.

Таким чином, у 1981-1985 рр. скорочення зовнішньоторговельного дисбалансу призвело до значного погіршення життєвого рівня населення і стану економіки країн регіону. Завданням економічної політики стала зміна процесів регулювання, щоб можливим було поєднання підтримки зовнішнього балансу з економічним зростанням, досягнення автономнішого, справедливішого та ефективнішого розвитку.

Після провалу стабілізаційної політики першої половини 80-х років у Мексиці було здійснено другу спробу. Стабілізаційна стратегія передбачала запровадження жорсткої грошово-кредитної, бюджетної економії і зовнішньоекономічної лібералізації. Під контролем Центрального банку було зосереджено близько 92% депозитів приватних банків. Це спричинило різке зменшення кредитування та падіння інвестицій. Водночас протягом 1988р. інфляція скоротилася з 18% до 0,6% на місяць.

Було підписано ряд "пакетів економічної солідарності". Відповідно до них держава зобов'язувалася підтримувати валютний курс, тарифи, деякі споживчі ціни, трудящі - не вживати надзвичайних заходів боротьби за підвищення зарплатні, а підприємці - не збільшувати ціни вище за визначений рівень. Запровадження фіксованого валютного курсу і надто повільна девальвація сприяли зниженню відносних цін на імпорт, до того ж несприятливий інвестиційний клімат зумовлював перевагу в імпорті споживчих товарів. Наслідком такої стратегії стало збільшення заощаджень, кредитування та зменшення кредитного процента, що сприяло відновленню інвестицій. У 1989р. після трирічної стагнації відновилося зростання ВВП. Зросли й обсяги прямих іноземних інвестицій.

Однак стратегія антиінфляційного регулювання через прив'язку курсу національної валюти до долара США у довготерміновому плані не принесла очікуваних результатів у економічній стабілізації. Зокрема, в Мексиці у 1991-1993 рр. номінальний обмінний курс стосовно долара знизився лише на 5,4%, тоді як оптові ціни зросли на 30%. Ревальвація песо створила реальну загрозу платіжному балансу країни, хоча світовими та регіональними фінансовими інститутами, для яких Мексика була взірцем економічного відродження у регіоні, попередження щодо цього не бралися до уваги. Ці структури заохочували проведення її тогочасної економічної стратегії.

Низький рівень внутрішніх заощаджень викликав необхідність фінансування дефіцитів поточних рахунків за кошти від розміщення короткотермінових облігацій в іноземній валюті. До того ж грошові рестрикції, що здійснювалися як антиінфляційний захід, підвищували процентні ставки та сприяли припливу короткотермінових капіталів. Ігнорування важливості промислової політики, несприятливий клімат для розвитку власного виробництва та сприятливий - для імпорту зумовили використання основної маси кредитів на споживання. Політика приватизації, згідно якої акції приватизованих підприємств призначалися на сплату зовнішнього боргу Мексики, стала ще одним чинником відпливу капіталів з країни.

Новий уряд, призначений президентом Бразилії Ф. Мелу де Колора, розпочав у березні 1990 р. виконання програми "Нова Бразилія" з грошово-фінансової реформи. Відповідно до її умов готівка обмінювалася у співвідношенні 1:1, встановлювалися обмеження на конверсію банківських заощаджень у готівку. Було запроваджено декларування доходів при знятті грошей з рахунків на пред'явника, встановлено межу вилучення коштів з рахунків овернайт.

Загалом таким чином було заморожено близько 80% ліквідних ресурсів. Водночас з метою збереження інвестиційного процесу було дозволено конвертувати блоковані кошти в інвестиції за угодою з державою. Встановлювалися регульовані кредитні ставки у реальному вимірі - 7% для кредитів обсягом до 3 млн. крузейро, 10% - до 15 млн. крузейро. Було підвищено державні тарифи, на один місяць з моменту реформи заборонялося будь-яке підвищення цін, а у подальшому їхня корекція дозволялася лише відповідно до опублікованого рівня очікуваної інфляції.

Порушники цінової дисципліни підлягали суворому покаранню. Відповідно до темпів інфляції корегувалася й заробітна платня. Відбулися різке скорочення державних витрат та ліквідація податкових пільг, внаслідок чого замість очікуваного бюджетного дефіциту 8% ВВП у 1990 р. було отримано позитивне сальдо у розмірі 2% ВВП. Розпочалася приватизація, до плану якої включалися 158 федеральних підприємств з 188. Було скасовано фіксацію валютного курсу та лібералізовано імпорт.

Наслідки такої реформи були неоднозначними. Зменшення внутрішнього попиту призвело до зниження цін, падіння інфляції та зростання валютного курсу в перші пореформені місяці. Однак уже в січні 1991 р. інфляція знову досягла 20%. Тому було втілено в життя наступний план, що передбачав замороження цін, підвищення на 25% та замороження заробітної платні, значне підвищення комунальних платежів.

Проте інфляція тривала. Зростання ВВП не відбувалося, через що загострилися соціальні проблеми, президент втратив підтримку підприємців, а вжиті у 1991 р. адміністративні заходи викликали санкції з боку МВФ та МБРР. У 1992 р. президенту Ф. Мелу де Колора було оголошено імпічмент і притягнуто до суду.

З 1994 р. у Бразилії було запроваджено новий "Плано реал", до завдань якого входили ліквідація бюджетного дефіциту, скорочення інфляції. Внаслідок його реалізації вдалося відновити зростання ВВП. З метою оздоровлення фінансової системи та підтримки національного банківського капіталу у 1995 р. було розроблено Програму стимулювання та реструктурування національної фінансової системи. Лише за два останніх місяці того ж року центральним банком за цією програмою було надано фінансову підтримку у загальній сумі 6 млрд. дол..

Стратегію бюджетної економії та грошово-кредитних реструкцій було застосовано в Аргентині, що також пережила наприкінці 80-х-початку 90-х період посилення нестабільності. Було запроваджено фіксований валютний курс та лібералізовано зовнішню торгівлю. Це сприяло різкому зменшенню інфляції з 200% на місяць влітку 1989 р. до 1,5% у серпні 1992 р., скороченню бюджетного дефіциту з 9% ВВП у 80-х роках до 1,8% у 1991 р.. Водночас нерозв'язані соціальні проблеми, нерівномірність розвитку регіонів (економічний спад у деяких з них протягом трьох років становив 25%) призвели до посилення соціальної напруженості, маршів протесту та повстань.

До комплексної програми чилійського уряду Е. Фрея увійшли положення про те, що завдання держави полягають у:

  • створенні умов для розвитку внутрішнього ринку,
  • контролі за забезпеченням рівного доступу всіх учасників економічного процесу до отримання кредитів та субсидій,
  • формуванні інфраструктури, необхідної для підвищення конкурентоспроможності підприємств,
  • забезпеченні гарантій стабільності "правил гри" на ринках.

Програма передбачала також інвестиції в освіту. Роль держави як підприємця, таким чином, було замінено на роль активного регулятора та стабілізатора економічної системи.

Лібералізаційна економічна стратегія стимулювала приплив капіталів до країн регіону в другій половині 80-х - першій половині 90-х років, хоча через відсутність спеціальної промислової стратегії ці капітали не викликали зростання виробництва і перебували переважно у формі короткотермінових.

У 1995 р. приплив прямих іноземних інвестицій до країн Латинської Америки становив 27 млрд. дол. Характерно, що вкладення здійснюються нерівномірно в часі та галузевому вимірі. Так, посилення інтересу інвесторів до Аргентини і Перу був викликаний розпочатими там процесами приватизації. Зокрема, у Перу в 1990 р. до сфери зв'язку та транспорту було спрямовано лише 0,4% прямих інвестицій, а у 1995 р., коли відбувалася широкомасштабна приватизація телекомунікаційного сектора, - 42%. Після реалізації цих заходів надходження інвестицій зменшилося. Це свідчить про невелику довіру іноземних інвесторів до національних економічних суб'єктів, через що вони вкладали кошти, виходячи, імовірно, з кон'юнктурних міркувань.

Визначальною причиною кризи у Латинській Америці 80-х-початку 90-х років є, на думку автора, переоцінка здатності приватних економічних суб'єктів реалізовувати ефективну економічну стратегію в умовах недосконалого ринкового середовища. Внаслідок цього лібералізаційні державні стратегії мали незначний успіх та були ефективними лише у короткотерміновому досягненні економічної стабільності.

Так само як і у НІК, у державах Латинської Америки промислове лобі здійснювало значний вплив на державну економічну політику. Однак питома вага промисловості у ВВП була значно нижчою. Тому орієнтація на інтереси виключно промисловців призвела до занепаду сільського господарства та структурних диспропорцій. Через це приплив капіталів використовувався переважно на приватне споживання, тоді як завдяки стратегії скорочення держсектора та дефіциту бюджету різко зменшилися внутрішні інвестиції. До того ж більшість інвестицій здійснювалася у наявні активи під час приватизації за низькими цінами.

Отже, якщо у 1992 р. ВВП по семи провідних країнах регіону становив 121% рівня 1981 р., то обсяг валових інвестицій зменшився на 8,2%, а у виробничому будівництві - на 24,2%. Незважаючи на це, у латиноамериканських країнах відбувалася прискорена приватизація як необхідна умова надання МВФ кредитів.

Особливістю ряду приватизаційних програм була передача підприємств іноземним фірмам у рамках конверсії зовнішнього боргу. Це не здійснювало в економіки додаткових інвестицій. Фахівці висловлюють побоювання з приводу того, що подібні інституційні зміни є малоефективними і небажаними з точки зору національної безпеки. У зв'язку з цим проти приватизації прибуткових компаній виступив президент Чилі. Приватизувати лише нерентабельні підприємства було вирішено у Парагваї, Болівії, Панамі, Бразилії, Колумбії.

Необхідно зазначити, що в ряді країн, зокрема у Бразилії, Аргентині, відбулося вдале поєднання політики скорочення відпливу фінансових ресурсів з використанням отриманих коштів на структурні перетворення. Так, ще на початку 80-х років Бразилія переорієнтувала виробництво на заміну імпорту палива, через що їй вдалося поєднувати швидке економічне зростання з балансуванням зовнішніх рахунків. У Чилі було створено мережу пенсійних фондів, що виступали інституційними інвесторами. З метою підвищення довіри населення до цих фінансових інститутів держава на початку 90-х років контролювала близько 40% їхнього портфеля акцій, а також надавала гарантії у випадку фінансового краху фонду. Пенсійний фонд та страхові компанії акумулювали на початку 90-х майже 50% ВВП Чилі. Розвиток пенсійних фондів у країнах регіону триває.

Незважаючи на вирішення багатьох питань економічної стабілізації, суттєвим чинником нестабільності у Латинській Америці залишаються соціальні проблеми, що у свою чергу, знижує легітимність державної влади. Про це свідчать повстання 1994 р. на півдні Мексики, громадські заворушення у Перу, Панамі, Колумбії, Аргентині.

У 90-х роках розпочався наступний етап розвитку країн регіону. Відбуваються процеси економічної інтеграції, розробляється специфічна модель регіонального розподілу праці. Вагомішого значення набули соціальні аспекти стабілізаційних стратегій, зваженішим є підхід до питань інституційних змін.

Відновлення у регіоні економічного зростання, пожвавлення споживчого попиту викликало збільшення імпорту (на 16% щороку протягом 1991-1994 рр.). Водночас відбулося зменшення імпорту комплектуючих, що призвело до недозавантаження виробництв і скорочення експорту. Темпи зростання останнього становили всього 6%. Значний внесок у цей процес зробили також політики грошово-фінансової стабілізації, що зумовили високі процентні ставки та, відповідно, високі курси національних валют. Наслідками 80-хроків, коли у регіоні практично не реалізовувалася промислова політика, стали погіршення конкурентоспроможності місцевих виробництв та структури експорту.

Так, за 1980-1991 рр. імпорт латиноамериканських країн збільшився на 23%, ціни на нього - на 6%. Зростання експорту становило 37% у вартісному вимірі, тоді як ціни на експортовані товари знизилися на 78%. Отже, відбулося погіршення торговельних балансів більшості країн Латинської Америки. Впевненість у стійкості відновлення економічної стабільності на початку 90-х років було підірвано, зокрема і кризою 1994 р. у Мексиці, що вважалася взірцем лібералізаційних реформ.

Таким чином, головна суперечність державної стратегії у малорозвинених країнах - між потребами внутрішньої стабілізації та пристосуванням до умов міжнародних економічних відносин. Вона може виражатися у неадекватності економічної політики, що проводиться на вимогу міжнародних фінансових органів та розвинених держав, внутрішнім потребам країн, що розвиваються, або у посиленні зовнішньоекономічних дисбалансів через недосконалу структуру економіки. Велика залежність від експорту примушує ці країни пристосовуватися до вимог більш розвинених партнерів.

Як продемонстрував досвід, країни, які знайшли оптимальний шлях включення у світову економіку, реалізували політику, що відповідає їхнім реальним потребам та можливостям, здійснили у 70-80-х роках потужний прорив і стали за рядом показників поруч з найрозвиненішими країнами світу. На відміну від НІК, країни Латинської Америки зазнають значних втрат від загострення суперечностей між національною і світовою економічними системами. Протягом 80-90-х років ВВП провідних країн регіону характеризувався періодами спаду та зростання, проте загалом залишався практично на рівні 1980 р.. Це дозволяє говорити про зазначений період як про "втрачене десятиліття".

Залежність малорозвинених країн від попиту на експорт та припливу іноземних капіталів робить їх чутливими до циклічних коливань розвинених економік. Зокрема, у 1995 р. уповільнилося економічне зростання у Латинській Америці та розвинених країнах, тоді як у НІК воно прискорилося. Отже, на відміну від останніх, у латиноамериканських країнах процес інтернаціоналізації відбувається у формі зростання ваги екзогенних чинників економічної системи, що можуть здійснювати суттєвий дестабілізуючий вплив. Таким чином, "шокова терапія", що мала короткотермінові успіхи, виявилася малоефективною у стратегічному вимірі.

Складність проведення реформ полягає у необхідності дотримання умов кредиторів. Ці умови фактично перетворюють державу на об'єкт економічної стратегії розвинених країн, міжнародних органів чи транснаціональних корпорацій, завдяки чому порушується цілісність економічної системи самої країни.

Тому ще у 80-х роках дослідниками ООН було висловлено рекомендації країнам-кредиторам щодо надання боржникам більшої свободи у розробці власної економічної політики та введення відповідальності кредиторів за гарантовані темпи зростання. В останні роки з метою протистояння експансії інтересів розвиненого світу відбуваються процеси регіональної інтеграції малорозвинених країн.


22.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!