Osvita.ua Вища освіта Реферати Економічна теорія Відносини власності: сутність, еволюція, принципи та об'єкти. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Відносини власності: сутність, еволюція, принципи та об'єкти. Реферат

Еволюція відносин власності. Індивідуальна власність як вихідна ланка відносин власності. Принципи формоутворення власності. Домінуючий об'єкт власності

Фундаментом усієї системи економічних відносин є відносини власності. Розрізняють економічну та юридичну трактовки власності.

З економічної точки зору власність відображує, з одного боку, відносини між людьми з приводу присвоєння засобів виробництва, га з іншого - спосіб поєднання робочої сили з засобами виробництва.

З юридичної точки зору власність характеризує відносини щодо присвоєння, володіння та використання людиною різних цінностей (матеріальних, духовних).

Конституцією України визначено приватну, державну та комунальну форми власності. В окремих випадках виділяється колективна (кооперативна, акціонерна) форма власності. У ст. 41 Конституції України записано: "Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об'єктами права державної та комунальної власності відповідно до Закону.

Ніхто не може бути протиправне позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним".

Відносини власності виконують системоутворювальну функцію в структурі економічних відносин. Вони визначають:

  • спосіб поєднання робочої сили та засобів виробництва;
  • соціальну структуру суспільства, його поділ на класи;
  • характер використання та споживання створеного в процесі виробництва продукту;
  • специфіку обміну та розподілу створюваного продукту;
  • мету виробництва та характер управління економічними процесами.

Еволюція відносин власності

Ще не так давно сама постановка питання про історизм відносин власності, можливість їхнього еволюційного розвитку, пристосування до умов виробництва, що постійно змінюються, вважалася помилковою. В економічній літературі панівною була точка зору, що якісні зміни у визначальній структурі економічної системи суспільства - відносинах власності - можливі лише на революційній основі, методом "експропріації".

Так було під час революції 1917р. в Росії, коли відносини власності було змінено силою: приватна власність була знищена. На її основі було утворено загальнодержавну власність. Нині все більш очевидним стає недостатня коректність такого підходу. Власність розвивається за власними законами.

У зв'язку з цим постає цілком природне питання: у чому смисл І процесу історичної еволюції власності, на якій основі він розвивається, які чинники його зумовлюють?

Структурна складність відносин власності визначає багатоаспектність процесу її історичного розвитку.

Власність характеризує спосіб взаємодії людини з природою. Визначити сутність еволюційного розвитку відносин власності можна лише з урахуванням загальної спрямованості цивілізаційного прогресу, який підпорядкований інтересам людини. Кожний новий, вищий за своїм змістом ступінь у розвитку відносин власності має розглядатися, виходячи з якісних змін у способі взаємодії людини з природою, характері присвоєння засобів та результатів її праці в інтересах розвитку багатства особистості.

З цих позицій має аналізуватись і розвиток різних форм власності, конкретно історична сукупність яких визначає структуру і зміст виробничих відносин того чи іншого суспільства. Кожна функціональна форма власності має оцінюватися з позицій закладених у її структурі можливостей створення з урахуванням рівня розвитку продуктивної сили праці людини, оптимальних умов для підпорядкування виробничого процесу цілям Та інтересам її всебічного розвитку.

Індивідуальна власність як вихідна ланка відносин власності

Ядром сукупності відносин власності, їхньою вихідною структурою є відносини індивідуальної власності. При цьому власність на засоби виробництва розглядається з позицій розвитку людської особистості, її суспільної природи.

Індивідуальна власність людини характеризує продуктивну силу її праці. У цьому розумінні засоби виробництва розглядаються не тільки як результат втілення минулої праці людини, а і як продуктивна сила І її праці. Мається на увазі те, що матеріально-уречевлені засоби виробництва у процесі продуктивного споживання їх працею людини набувають якісно нових ознак. Вони втрачають свої суто природні характеристики і перетворюються на робочі органи людини, суспільну продуктивну силу її праці та специфічний об'єкт її індивідуальної власності.

Отже, специфічність продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності полягає у тому, що вона є невід'ємною ланкою суспільної природи людини, структурної цілісності її особи.

Цим зумовлюється виключне право кожної людини не тільки вільно користуватися, а й розпоряджатися своєю продуктивною силою, використовувати її цінності у власних інтересах.

Індивідуальна власність людини на суспільно-виробничу силу її особистої праці як з історичної, так і логічної точки зору характеризує сутнісну основу власності взагалі, її якісну природу, те, без чого відносини власності взагалі не існують. Водночас у цій інтерпретації відносини власності ще не розглядаються у органічній єдності змісту і форми. Тут ще відсутні ті ланцюги, які пов'язують власність з усією системою економічних відносин, на основі якої вона реалізується. На цьому рівні власність розглядається поза специфічними характеристиками, як "річ у собі".

Суспільна природа особи, структурним елементом якої є індивідуальна власність, конституюється лише у процесі продуктивної праці людини.

Індивідуальна власність людини на її продуктивну силу не може бути відокремленою від продуктивної праці. Вона формується і реалізує себе лише у цьому процесі. Отже, тотожність праці та власності характеризується як вияв одного з фундаментальних законів економічної теорії.

Цей закон визначає, по-перше, одне з найбільш принципових положень економічної теорії - положення про трудовий характер власності та як наслідок цього об'єктивну обумовленість поєднання в одній особі працівника і власника; по-друге - виключне право кожного працівника на присвоєння, користування і розпорядження результатами своєї праці.

Дія економічного закону, який характеризує тотожність праці та власності, визначає загальноцивілізаційну логіку розвитку виробничого процесу, його підпорядкування безпосереднім інтересам виробника і власника. Однак у цьому разі йдеться лише про загальний стрижень еволюційного процесу, який на кожному історичному етапі розвитку має своє специфічне втілення.

Останнє реалізується через процес формоутворення власності. Тому говорити про конкретний механізм функціонування відносин власності на тому чи іншому відрізку історії можна лише, проаналізувавши всю сукупність функціональних форм власності, що діють у відповідній структурі економічних відносин.

Принципи формоутворення власності

Що ж є вихідною основою розвитку процесу формоутворення власності, які об'єктивні чинники визначають структуру і принципи утворення її окремих функціональних форм та видів?

Кожна функціональна форма власності має відбивати насамперед рівень зрілості суспільного поділу праці, бути адекватною структурі та ступеню складності суспільної продуктивної сили, що використовується у виробництві.

Форма власності визначається специфікою суспільної продуктивної сили праці як об'єкта індивідуальної власності людини. Покликана створювати найоптимальніші умови для реалізації цієї сили, І вона не може бути вищою чи нижчою, ніж ступінь розвитку останньої. Будь-які "забігання" вперед (так само, як і відставання) у процесі формоутворення власності від досягнутого рівня продуктивної або суспільної праці негативно відіб'ються на розвитку її та у кінцевому підсумку стримуватимуть економічний прогрес.

В умовах товарного виробництва і ринкових відносин лише конкуренція здатна виявити ефективність певної форми власності порівняно з іншими та перспективи її економічного відтворення.

Водночас положення про об'єктивну обумовленість процесу формоутворення власності рівнем та характером розвитку суспільної продуктивної сили праці людини не повинно абсолютизуватися.  Економічні явища і процеси завжди являють собою багатомірну структуру.

Такими ж багатомірними є й причинно-наслідкові зв'язки, що "визначають логіку їхнього розвитку. Відношення власності не є тут винятком. Перебуваючи в постійній динаміці, вони зазнають на собі впливу не якогось окремого чинника, а широкого спектру соціально-економічних, політичних, внутрішніх та зовнішніх чинників, а також культурно-національних умов і традицій того чи іншого суспільства. що, у кінцевому підсумку, визначає не лише структурну множинність, |а й можливу альтернативність процесу формоутворення.

Більше того, як свідчить практика, форми власності реалізують себе не у чистому вигляді.

Кожна форма власності за своїм змістом багатоструктурна. Вона неодмінно містить різноманітні структури - нові й старі, ті, що відживають І щойно народжуються, стимулюють і водночас стримують процеси економічного розвитку.

Кожна форма власності за своєю природою історична. Вона життєздатна лише тоді, коли визначені її економічні межі. Виникнувши завдяки дії певних об'єктивно детермінованих чинників і передусім під впливом структурної специфіки суспільної продуктивної сили праці, в умовах, коли дія цих чинників припиняється, вона може і має бути заміненою іншою, більш прогресивною формою. Будь-яка консервація розвитку функціональних форм власності неодмінно призводить до застійних процесів, стримує розвиток продуктивних сил, гальмує суспільний прогрес.

Саме так відбувався процес становлення приватнокапіталістичної форми власності, її елементарні структури з'явилися вже в XIV ст. у вигляді простого мануфактурного виробництва у північних містах Італії та Нідерландах. Пізніше, починаючи з XVI і до XVII ст., відбувався процес первинного нагромадження капіталу, знову-таки пов'язаний з утвердженням приватнокапіталістичного підприємництва. Однак і в цей досить тривалий відрізок часу технологічна структура, заснована на ручній праці та примітивних знаряддях виробництва, не давала змоги капіталу повністю подолати системні зв'язки феодальних відносин. Йдеться про відчуження людини від землі як основного засобу виробництва і перетворення її робочої сили на вільний об'єкт купівлі-продажу.

І лише у першій третині XIX ст., діставши внаслідок завершення промислової революції адекватну собі за ступенем зрілості, засновану на механізації виробничих процесів матеріально-технічну базу, приватнокапіталістична власність утвердилась як панівна структура економічного базису суспільства.

Інакше розвивались економічні процеси у країнах, що стали на шлях державного соціалізму, де утворилася авторитарно-бюрократична система. У структурі їхніх господарств суспільна власність була встановлена силовим методом без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки й можуть бути створені передумови для більш високого ступеня суспільно-історичного процесу.

Це, у кінцевому підсумку, і визначило загальну нестабільність економічної системи суспільства, її саморозпад. "Капіталістична власність, - писав з приводу цього на початку 30-х років XX ст. вчений і політичний діяч Німеччини К. Каутський, - неодмінно буде відроджуватися у тих випадках, коли ще не створено об'єктивних умов для господарської організації, більш прогресивних, ніж капіталізм, якщо навіть тимчасово і вдалося розгромити капіталістичну власність насильницьким шляхом" (Каутський К. Материалистическое понимание истории. - М., 1931. - Т. 2. - С. 434).

Підтвердили це положення події, що розгорнулися у колишньому СРСР та інших східноєвропейських країнах, піднесли досить переконливий знак того, наскільки небезпечно у політиці й суспільній практиці ігнорувати вимоги об'єктивних економічних законів.

Домінуючий об'єкт власності

Історія засвідчує, що кожному типу цивілізації притаманний специфічний для умов її розвитку домінуючий об'єкт власності, який у своєму конкретному втіленні найповніше відбиває спосіб взаємодії людини з природою, досягнутий рівень суспільно-продуктивної сили її праці та відповідно до цього формаційні особливості присвоєння засобів і результатів виробництва.

Для доцивілізаційних етапів розвитку людства таким об'єктом було природне середовище - земля та існуючий на ній тваринний і рослинний світ, які у своїй цілісності органічно зливалися з суб'єктом їх присвоєння - первісною людиною. За цих умов члени первісних суспільних утворень - сім'ї, роду, общини - неосмислено сприймали зовнішнє середовище, яке їх оточувало, як природну передумову власного існування і неорганічне продовження свого тіла.

Домінуючим об'єктом власності аграрної цивілізації стала земля, яка завдяки розвитку суспільної продуктивності праці поступово перетворилася з колективної основи існування людини на відособлений засіб її виробничої діяльності.

Особливість землі як засобу виробництва полягає у тому, що вона у своїй первісній основі не є результатом людської праці, а тому не може бути об'єктом власності в суто економічному розумінні. З теоретичного погляду земля може використовуватися лише як спільне надбання усього суспільства. Як сказано у Святому писанні, Бог дав землю "усім синам людським", тобто усьому людству, усім людям спільно. Саме цим, згідно з Біблією, визначається рівність усіх людей і кожної окремої особи по відношенню до спільних умов проживання і життєдіяльності.

Можна послатися і на вислів одного з відомих англійських економістів XIX ст. Дж. С. Мілля, який писав у "Основах політичної економії": "Оскільки основоположний принцип власності полягає у наданні усім гарантій на володіння тим, що створено їхньою працею і нагромаджено завдяки їхній бережливості, цей принцип неможливо застосувати до того, що не є продуктом праці - до оброблюваної субстанції землі". "Земля не створена людиною", - продовжував Дж. С. Мілль. - Тому вона має бути "надбанням усіх людей".

Порушення цього принципу призведе до того, що "щойно народжений на світ виявить, що всі дари природи уже присвоєні іншими і тим, хто щойно з'явився, не залишилося місця. Зрозуміло, що це вже є певною несправедливістю". За цими міркуваннями було зроблено такий висновок: "Держава може виступати у ролі єдиного землевласника, а землероби мають бути орендарями, що утримують свої ділянки на підставі строкового чи безстрокового договору".

За свідченнями етнографів, на ранніх ступенях розвитку людського суспільства земля не була об'єктом індивідуального (приватного) присвоєння. "Колективна власність на землю, - писав з приводу цього Л. Морган (Древнее общество или исследование линий человеческого прогресса от дикости через варварство к цивилизации. - Л., 1935), - була... загальним явищем у варварських племен". До такого самого важливого з точки зору розуміння логіки історичного розвитку висновку прийшов і відомий російський дослідник М. Ковалевський, "Етнографія й історія, - підкреслював він, - свідчать про те, що індивідуального присвоєння землі та її продуктів на перших ступенях розвитку людства не існувало" (Очерк происхождения и развития семьи и собственности. - М., 1939).

Проте суспільна практика внесла і у це питання свої корективи. В історичних межах аграрної цивілізації в різних районах земної кулі відповідно до природно-кліматичних та інших умов виробництва сформувалися три специфічні (локальні) цивілізації - азійська, антична і германська.

В умовах азійської цивілізації, для якої була характерна екстенсивна форма виробничої технології, збереглась суспільна (племінна чи общинна) власність на землю.

В античній цивілізації панівною була приватна власність на землю, яка стала основою інтенсивної суспільно-виробничої технології.

Своєрідна форма власності на землю склалася в умовах розвитку германської цивілізації. Відповідно до трудової діяльності древніх германців, яка ґрунтувалась на екстенсивно-інтенсивній технології, тут дістала розвиток змішана форма власності, за якої власником землі виступали одночасно община (сім'я) і глава сім'ї. Цілком природно, що ця диференціація у своєму подальшому розвитку зумовила специфічні характеристики різноманітних локальних структур феодалізму - суспільної формації, для якої власність на землю стала фундаментом економічної структури.

Згодом економічна практика довела, що земля як економічний курс найбільш ефективно використовується тоді, коли вона знаходиться у приватній власності товаровиробника. Однак і в цьому разі Держава зберігає за собою функцію контролю за її раціональним з точки зору інтересів усього суспільства використанням.

Конституцією України (ст. 14) гарантується право приватної власності на землю: "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою відповідно до закону".

У період розвитку індустріальної цивілізації, зокрема машинного виробництва, вперше в історії домінуючим об'єктом власності стали створені людиною предмети виробничого призначення, передусім знаряддя праці. Необхідність високої концентрації індустріальних засобів виробництва зумовила прискорення розриву між працею і власністю, відрив робочої сили від об'єктивних умов її продуктивного використання.

Як наслідок, засоби виробництва, відчужені від робочої сили, набули форми капіталу, що перетворився на основу виробничих відносин індустріального суспільства. Згідно І цим приватна власність на засоби виробництва стала панівною формою економічної системи капіталізму.

Принципово нові процеси у відносинах власності зароджуються у зв'язку з розвитком сучасної технологічної революції та становленням постіндустріальної структури виробництва. Домінуючим об'єктом власності стає інформація, яка втілює у собі переважно витрати інтелектуальної робочої сили. Остання, на відміну від робочої сили, що використовується у традиційних галузях економіки, поступово втрачає здатність відчуження від свого власника. Вона перестає бути товаром у традиційному розумінні.

Водночас слід ураховувати й докорінні зміни у структурі інформаційної економіки, процеси деконцентрації та індивідуалізації виробництва, а також інші перетворення технологічного способу виробництва. У своїй сукупності вони призводять до все більшого знецінення тих економічних засад, на яких в епоху індустріалізму ґрунтувалося відчуження від трудівника продуктивної сили його праці, розвивалася приватнокапіталістична власність на засоби виробництва.

Логіка сучасного економічного розвитку засвідчує ефективність змішаної багатоукладної економіки ринкового типу, яка функціонує на органічному поєднанні різних форм власності та використанні диференційованих механізмів регулювання і управління ними.

На цій основі, з одного боку, здійснюється демократизація відносин власності, з іншого - обмежуються економічний простір і діапазон функціонування класичних форм приватнокапіталістичної власності, що утвердилася і дістала всебічний розвиток в умовах індустріальної системи. Мається на увазі її еволюційно-позитивне самозаперечення і формування на її місці економічних відносин прямого поєднання робочої сили і засобів виробництва.

Завдяки цьому створюється фундамент для безпосередньої реалізації індивідуальної (приватнотрудової) власності людини на продуктивну силу її праці, тобто для виходу цієї основної ланки економічних відносин на рівень загальноцивілізаційних принципів розвитку.


22.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!