Osvita.ua Вища освіта Реферати Економічна теорія Форми власності та їхній історичний розвиток. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Форми власності та їхній історичний розвиток. Реферат

Існування форм власності є об’єктивно виправданим, якщо вони відповідають стану продуктивних сил і забезпечують їхній розвиток. Це головний критерій ефективності будь-якої конкретної форми власності

Науково-технічний прогрес призвів до глибокої зміни структури машин, їхньої мініатюризації, появи персональних комп’ютерів, що істотно вплинули на економіку і організацію суспільного виробництва. Середні та дрібні підприємства, як правило, швидше освоюють нову техніку, легше і швидше переходять до виробництва нової продукції. Це зумовило зменшення частки великих підприємств у розвинених країнах, значне поширення середніх і особливо малих.

Державний сектор, де переважали великі підприємства, виявився недостатньо ефективним. Ось чому в більшості розвинених країн в останні десятиліття зародились і поширилися процеси роздержавлення і приватизації державного майна, зменшення частки та ролі державного сектору, а отже, державної форми власності. Ще гостріше ці проблеми постали для країн, що входили до складу колишнього СРСР.

Роздержавлення і приватизація, перехід від абсолютного планування державної власності до багатоманітності форм власності стало головного умовою створення ринково-конкурентного середовища, утвердження ринкової економіки. Багатоманітність форм власності не лише найбільш повно і точно відображає стан реального усуспільнення виробництва, а й створення найсприятливіші умови для розвитку сучасних продуктивних сил. Через багатоманітність форм власності реалізується розширення кола суб’єктів власності, приводиться в дію підприємницькі якості значних мас населення.

Перевага багатоманітності форм власності полягає в тому, що вона створює умови для економічного змагання різноманітних форм власності, їхньої конкуренції в умовах рівноправності, чим самим форми чинників розвитку продуктивних сил і доводять свою ефективність.

Реальне усуспільнення виробництва в ХХ ст. зумовило таку ситуацію, що в одних країнах начебто панувала приватна власність та її різновиди, а в інших – суспільна власність та її форми. При цьому вважалося, що приватна власність, яка панує в капіталістичних країнах, позбавлена можливості змінювати свій соціально-економічний зміст. А панування суспільної власності в країнах з адміністративно-командною економікою зображалася як вищий ступінь прогресу, і держава насильно насаджувала державну власність знову ж таки як найвищу форму суспільної власності.

Життя довело, що таке тлумачення процесів реально усуспільнення наприкінці ХХ ст. далеке від дійсності. Як переконує досвід, нині уже не можна зводити виробничі відносини тільки до приватновласницьких чи суспільних форм власності. Цей підхід надто спрощений і не відповідає реальному стану речей. Адже в розвинених країнах реальне усуспільнення призвело до глибоких змін форм власності, передусім на основі взаємопроникнення приватної та державної форм власності, до різноманітності їхніх форм. Звичайно, це не означає, що приватна власність зникла.

Навпаки, індивідуальна приватна власність і раніше, і нині має значне поширення в розвинених країнах. Вона пов’язана насамперед з малим бізнесом. Для неї характерне поєднання власності та управління. Проте слід визначати, що частка підприємств з цією формою власності у виробництві продукції і в сільському господарстві, у торгівлі і будівництві, у сфері послуг, де ця форма власності є досить поширеною, все ж незначна. При цьому її підприємствами належить значна роль у забезпеченні населення високоякісними і дешевими побутовими послугами, ремонтно-будівельними роботами, продукцією "місцевої" промисловості тощо.

Характер трансформаційного процесу в Україні змушує по-новому розглянути формування відносин власності, значення тих чи інших її форм у розвитку економічної системи країни.

Власність – об’єктивно-суб’єктивна категорія. Коли йдеться про форми власності, мається на увазі критерій, що визначає її суб’єкта, тобто того, кому належать об’єкти власності. Суб’єктами виступають фізичні особи, тобто громадяни своєї країни або іноземної держави, юридичні особи – різного роду колективні об’єднання й організації, а також держава. Об’єктами власності можуть бути матеріальний та інтелектуальний продукт, земля, природні ресурси, акції, облігації, інші цінні папери тощо.

Оскільки власність має економічний зміст і юридичний зміст, в основі виділення форм власності використовуються критерії: форма присвоєння та форми права власності. За формою присвоєння розрізняють власність: індивідуальну, колективну і державну.

Індивідуальна власність включає особисте підсобне і трудове господарство, а також особисту власність громадян.

Колективна власність представлена різного роду кооперативами, колективними підприємствами, колективними підприємствами, товариствами й асоціаціями.

Державна власність виступає залежно від державного устрою у формі загально федеральної, регіональної, муніципальної.

За формою права власності виділяють приватну, державну, змішану і спільну.

Важко знайти в суспільствознавстві більш дискусійну проблему, ніж роль та значення приватної власності.

Приватна власність – це такі відносини, коли економічний суб’єкт становить до об’єктів власності як до своїх, тобто, будучи відокремленим, він незалежно від інших зосереджує усі власницькі правомочності у своїх руках. Таке ставлення з’єднує працівника з працею, власністю і управлінням, створює передумови найповнішої реалізації його економічних інтересів. Йдеться про трудову власність, коли усі власницькі правомочності зосереджені в руках безпосереднього працівника та його родини.

Приватна власність, що ґрунтується на найманій праці характеризує відчуження безпосереднього трудівника від праці, власності та управління. За таких умов виробництво з певного історичного етапу втрачає свою ефективність, загострюється соціальна напруженість, здатна викликати соціальний вибух. Поряд із глибокими змінами, що відбуваються в самому процесі виробництва, такі чинники призводять до виникнення колективної приватної власності, яка може бути поняттям спільно поділена чи відокремлено узагальнена власність.

Види власності – акціонерну і кооперативну можна назвати приватно-колективними, бо вони інтегрують дві основи – приватне та колективне присвоєння засобів виробництва та його результатів. Приватна власність у постіндустріальних країнах є не більше ніж реліктові залишки минулої епохи.

Тепер провідною формою власності є акціонерна – одна з найдемократичніших. Виникнення її пов’язане з прискоренням процесів концентрації і централізації виробництва та капіталу, спричинених стрімким розвитком продуктивних сил у другій половині ХІХ ст. велике машинне виробництво зажадало значних капіталів, котрі можливо було мобілізувати на основі акумуляції вільних коштів усього населення. Будучи добровільною формою, акціонерна власність володіє значною стимулюючою силою, пов’язуючи учасника асоціації з конкретними результатами її діяльності.

Вона знімає покриви анонімності у використанні капіталу, робить їх прозорими для акціонера. При всіх перевагах акціонерної власності, вона не ідеальна, особливо, коли стосується механізму управління, впливу на діяльність товариства рядових акціонерів. Найчастіше управління здійснюється відповідно до принципу: одна акція – один голос, при якому дрібні власники акцій не можуть помітно впливати на діяльність компанії. Йдеться про відкриті акціонерні товариства з великою кількістю акціонерів і акцій.

Проте більшість акціонерних компаній у світі – товариства закритого типу. Тут акціонерами є і працівниками підприємств. Акції поширюється за рішенням засновників, як правило, у формі закритої передплати. Найчастіше це прості, тобто акції, котрі голосують, які, крім дивіденду, дають її власнику право голосу при прийнятті принципових рішень, що визначають діяльність компанії.

Однією з найбільш дискусійних залишилася за всіх часів проблема державної власності. Чи може вона бути економічно ефективною, яка її роль у розвитку соціальної сфери країни, як далеко простягаються її межі, на які об’єкти вона може претендувати? Заведено вважати, що за економічною ефективністю державна власність значною мірою поступається недержавним формам власності і такі думки мають вагомі підстави. Насамперед через те, що державна власність за внутрішньою сутністю не може бути бюрократичною, а отже, менше всього піддаються трансформації. І це – внутрішня риса розглядуваної категорії, вона не залежить від того, в якій економічній системі існує.

Тим часом уявлення про роль державної власності бути й залишаються неоднозначними. Межа державної власності рухлива, як правило, у бік скорочення. Проте у перехідний період штучне форсування тотального процесу роздержавлення і приватизації може призвести до негативного наслідку. Низка галузей – паливно-енергетична, ВПК, виробнича та соціальна інфраструктура, деякі інші можуть залишатися об’єктами державної власності на тривалий період.

Необхідність глибоких перетворень відносин власності є очевидною. Перехід до ринкових відносин – це, насамперед, формування конкретного середовища, що функціонує там і тоді, де і коли створюється багатоукладна економіка, різноманіття форм власності та господарювання, що утворюють економічний фундамент суспільної системи. Таким цілям слугує здійснювана в Україні програма роздержавлення і приватизації.

Під роздержавленням розуміють передачу функції прямого господарського управління на рівень підприємства (організації) без зміни характеру власності. Йдеться про зниження ролі держави в управлінні господарськими об’єктами, надання їм широкої самостійності, заміну переважно вертикальних зв’язків горизонтальними. Деякі економісти в роздержавленні вбачають найефективніший шлях перетворення державно-бюрократичної власності на змішану економіку, в якій домінують колективні, самоврядні державні підприємства.

Приватизація – це процес відчуження майна державної власності на користь громадян та юридичних осіб у вигляді передачі їм у приватну колективної чи змішаної форми власності. Термін походить від латинського "privatus" - приватний і найчастіше пов'язується з процесами формування приватної власності. Іноді терміни роздержавлення і приватизація розглядаються як синоніми. У кожному разі масштаби, у яких здійснюється перетворення монопольної державно-бюрократичної власності, наслідки такого процесу для країни та кожної окремої людини не мають аналогів у світовій практиці. Відбувається не тільки коріння перебудова фундаменту економічної системи, а й ламання звичних стереотипів у свідомості багатьох людей.

Починати такі перетворення у суспільстві можна тільки в тому разі, якщо скрупульозно перелічені можливі варіанти, їх економічні і соціальні наслідки, ціна, що готові заплатити люди за реформи. У нобелівській лекції лауреат Джеймс Б’юкенен говорив, що реформувати суспільство можна "… тільки усвідомлюючи свою відповідальність за політичну реальність і з урахуванням того, що будь-які подібні зміни можливі лише в довгостроковій перспективі. Реформи існуючої системи мають сенс тоді, коли вони сприяють проведенню політики, зрозумілої простим чоловікам та жінкам і не розрахованої на ідеальний свідомий та щедрий народ. Вибір політичних правил не має виходити за межі реальності". Чи відповідає таким принципам приватизація, що проводиться в Україні?

Приватизація – це загальносвітове явище. Головна її мета – домогтися підвищення ефективності підприємств, які у межах державно-бюрократичної власності втрачають функціонування. Для переходу до ринку при будь-якому варіанті перебудови виникла необхідність створити ринкову структуру, спроможну наблизити виробника до власності, оживити потенціал безпосереднього інтересу до результатів господарювання. Про те тільки початок шляху, ринкові відносини, конкурентне середовище ще мають бути створеними. Приватна власність не формувалася. Юридичні закони не досконалі, а іноді, за сформованою у командній економіці традицією підміняються "телефонним правом". Масштаби корупції дивують.

За таких основою першого етапу стала так звана сертифікаційна приватизація.  За задумом сертифікаційна приватизація має вирішити проблему приватизації не тільки дрібних, а й великих підприємств. Приватизація великих підприємств здійснюється в два етапи: розподіл приватизаційних сертифікатів на акції приватних підприємств. Обмін сертифікатів пропускає: через пільгову передплату безпосередньо працівникам підприємств, через центр сертифікаційних аукціонів (для фізичних осіб) та через фінансових посередників (інвестиційні фонди, банки, довірчі товариства).

Проте такий механізм приватизації не розв’язав поставлених завдань. Стратегія роздержавлення і приватизації передбачали: по-перше, створити нового власника, здатного конкурувати на ринку товарів і послуг; по-друге, підвищити ефективність виробництва на макро- і мікрорівні; по-третє, забезпечити передумови для залучення закордонних та вітчизняних інвесторів, щоб за їхньою допомогою здійснити структурну перебудову виробництва, збільшити експортний потенціал країни.

Передбачалося поповнити державний і місцевий бюджети коштами від проданих об’єктів державної власності, що давало можливість пом’якшити гострі соціально-економічні проблеми, пов’язані з боргами по заробітній платі та пенсіях. Жодної із цих цілей нині не досягнуто. Триває спад виробництва (2000-й – перший рік, коли, за попередніми даними виріс обсяг ВВП і промислового виробництва), стагнує інвестиційний процес, зростає безробіття, величезна кількість підприємств залишається збитковими, не переборена криза неплатежів, у формуванні дохідної частини державного бюджету роль приватизації ще не стала вирішальною, помітною.

Сертифікаційна приватизація висвітлили всю неефективність приватизаційної політики України. І все-таки, незважаючи на недоліки проведеної політики, у ході приватизації створюється передумови системної трансформації суспільства. Уже можна твердити – ліквідована монополія державної власності, створюється багатоукладна економіка. Поступово формується ринкова інфраструктура, фондовий ринок.

Триває розробка правової бази, покликаної регламентувати реформування власності. Можна впевнитися: у країні встановилася нова соціально-економічна структура. За даними Міністерства статистики України, на кінець ХХ ст. майже 70% підприємств недержавного сектора економіки – акціонерні товариства. Їхня частка склала 76,9% у виробництві продукції.

Однією з важливих складових ринкових трансформацій є глибокі перетворення у такому системоутворюючому елементі економіки, яким є власність. Остання, визначаючи тип присвоєння, в першу чергу засоби виробництва, виступає першим з найважливіших чинників впливу на всю економічну систему. В командній економіці пануючим типом власності була державна. Саме вона визначала форми економічних зв’язків та методи регулювання економічної діяльності, надаючи їм командного змісту. Тому трансформація такої економіки в соціально орієнтовану неможлива без глибокого реформування власності, її роздержавлення, створення різноманітності форм власності як фундаменту ринкових засад економіки.

Роздержавлення власності є багатоплановим процесом подолання диктату держави у сфері економічного життя. Воно охоплює перетворення державної власності з метою обмеження господарської функції держави, скорочення її ролі у сфері безпосереднього підприємства, заміну централізованої системи організації та управління економікою на демократичну ринкову систему господарювання. Це процес, що передбачає ліквідацію монополії держави і у відносинах власності, і у відносинах господарювання (підприємства).

Світова практика свідчить, що роздержавлення власності може здійснюватися двома основними формами – комерціалізацією і приватизацією. Характерною рисою роздержавлення у формі комерціалізації є позбавлення держави функції управління господарськими використанням об’єктів власності. Досвід розвитку світової економіки протягом останніх десятиріч показав, що зміст економічних відносин може бути змінений у потрібному напрямі без зміни форми власності за рахунок раціонального розподілу інших повноважень власності – роздержавлення, використання, управління, права на розвиток об’єкта власності тощо.

Функція власності (володіння) в основному консервативна. Це контроль за збереження та зростанням об’єкта власності. Інша справа – господарське використання об’єкта власності. З ним пов’язані повноваження розпорядження та управління. У розвинутій економіці доцільно розділяти ці функції. І цей поділ відбувається через відокремлення повноважень контролю за збереженістю і зростанням власності від повноважень управління її об’єктами у господарському використанні, або капіталу-власності від капіталу-функції.

У командній економіці держава як власник основної частини капіталу зосереджує у себе обидві ці функції. Вона виступає не тільки власником, а й управляючим (менеджером). Комерціалізація як форма роздержавлення дає можливість передати функцію управління недержавному підприємцю, а за державою залишити лише функцію власника державних засобів виробництва.

При цьому продукція, створена користувачем таких засобів виробництва, переходить у його власність. Він стає справжнім підприємцем, що несе повну відповідальність за своє господарювання.

Комерціалізовані державні підприємства здійснюють свої відносини з іншими суб’єктами господарювання на договірній основі, самостійно визначають, що і як виробляти, кому і за якою ціною продавати, а прибуток, що залишається після сплати податків та інших платежів у бюджет, надходить у власність господарюючого суб’єкта (підприємця) і використовується на цілі, передбачені статутом. Але при цьому залишається головна умова – його зобов’язання перед власником використованого майна забезпечувати збереженість цього майна і оплату за його користування.

При комерціалізації кардинально змінюється роль держави в економіці, вона перестає управляти виробництвом і переходить до управління державною власністю. Метою комерціалізації є створення реальних умов для перетворення державних підприємств на вільних товаровиробників, формування раціонального конкурентного середовища, посилення трудової, господарської і підприємницької діяльності. Комерціалізація створює умови для перетворення державних підприємств на повноцінних суб’єктів ринку, які самостійно визначають свою техніко-економічну, виробничу, збутову та цінову політику.

Другою формою роздержавлення власності є приватизація. У найзагальнішому вигляді її можна визначити як процес відчуження майна, що перебуває у власності держави, на користь громадян та недержавних юридичних осіб. Тобто, приватизація – це перехід від державної до різних форм недержавної власності.

Головною метою приватизації є ліквідація знеособленості власності, забезпечення господарського ставлення до засобів виробництва, що означає зацікавленість не тільки у високих поточних результатах використання засобів виробництва, а й у їх ефективному само відтворенні та примноженні.

Приватизація в Україні має свої особливості. Вони зумовлені станом економіки на початок трансформаційних перетворень, що характеризується її тотальним одержавленням відсутністю вільних капіталів, що могли б бути використані для приватизації, та нерозвиненістю ринкової інфраструктури.

Ці обставини породили суперечності приватизації. З одного боку, потреба у створенні умов для формування приватного підприємства вимагала здійснення приватизації відносно швидкими темпами, щоб сформувати достатній прошарок самостійних господарюючих суб’єктів. А з іншого боку, цей процес вимагав значної маси вільних грошових капіталів, щоб здійснювати приватизацію державної власності. Розв’язання цієї суперечності було досягнуто шляхом поєднання платних і безоплатних її форм. Саме у цьому поєднанні і полягає основна особливість приватизації в Україні.

Компенсацією приватизації передбачалося частину державного майна, що підлягає приватизації, передати у власність громадян України безоплатно, рівними частинами, а іншу частину приватизувати за гроші. Щоб забезпечити безоплатну приватизацію, законодавством встановлювалися специфічні платіжні засоби, що отримали назву приватизаційних паперів.

Прийнятим у 1992 р. Законом "Про приватизаційні папери" введені два види таких паперів – приватизаційні майнові сертифікати, що використовувалися при приватизації майна державних підприємств, та житлові чеки, за допомогою яких здійснювалася безоплатна приватизація паперів отримував кожен громадянин України. Номінальна вартість їх була однакова для всіх.

Приватизаційні папери, були специфічними платіжними засобами, використати які можна було лише в процесі приватизації. Власник такого паперу, беручи участь у приватизації державного майна, мав право частину ціни цього майна оплатити своїм приватизаційним папером у розмірі його номіналу. Оскільки громадяни України отримували такі папери безоплатно, а оплачували ними приватизоване майно, то таким чином вони одержували частку державного майна безоплатно.

Практичне здійснення приватизації потребувало певного комплексу взаємопов’язаних елементів, що складають її об’єкти методи оцінки майна, що приватизується, способами та порядок приватизації, платіжні засоби приватизації й порядок їх використання. Суб’єкти приватизації визначені Законом "Про приватизацію майна державних підприємств". Це державні органи приватизації, покупці, продавці та фінансові посередники.

Центральне місце займають державні органи приватизації. Їх система була сформована згідно із Законом "Про приватизацію майна державних підприємств". Але в 1994 р. Указом Президента України "Про єдину систему органів приватизації" вона була реорганізована і зараз включає Фонд державного майна України, його регіональні відділення в Автономній Республіці Крим, обласних центрах та містах Києві і Севастополі, а також представництва у районах та містах.

Фонд державного майна України здійснює державну політику у сфері приватизації. Він розробляє і подає Кабінету Міністрів України проекти державних програм приватизації, організовує і контролює їх виконання, змінює у процесі приватизації організаційно-правову форму підприємств державної власності, зокрема перетворюючи їх на відкриті акціонерні товариства, продає державне майно у процесі його приватизації, укладає угоди з посередниками щодо підготовки до приватизації та продажу об’єктів приватизації, видає ліцензії з метою залучення іноземних інвесторів до процесу приватизації, здійснює інші передбачені законодавством функції.

У системі державних органів приватизації важливе місце займає Контрольна комісія Верховної Ради України з питань приватизації. Вона обирається з числа народних депутатів України і здійснює систематичний контроль за виконанням Державної програми приватизації, а також додержанням законодавства України про приватизацію у нормативних актах з питань приватизації, які приймаються кабінетом міністрів України, Фондом державного майна, національним банком та іншими уповноваженими органами.

Крім того, вона здійснює контроль за діяльністю Фонду державного майна України та інших державних органів приватизації, за створенням державними умов для проведення приватизації, за порядком випуску, розміщення та використання приватизаційних паперів, за додержанням встановленого порядку приватизації державних підприємств, житла і землі, за використанням коштів, що надійшли від приватизації майна.

Серед суб’єктів приватизації чільне займають покупці. За чинним законодавством України ними можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи, зареєстровані на території України, та юридичні особи інших держав. Що стосуються юридичних осіб, то ті з них, які зареєстровані на території України і мають у своєму майні частку державної власності понад 25%, не можуть виступати покупцями у приватизації майна державних підприємств. Крім того, законодавством можуть бути покупцями об’єктів, перелік яких визначається Державною чи місцевими програмами приватизації.

Одним із суб’єктів приватизації є продавець майна державних підприємств. Ним, згідно з чинним законодавством, є Фонд державного майна України та його структурні підрозділи. Саме вони укладають з покупцями державного майна угоди купівлі-продажу, за якими майно переходить у власність покупця. У зв’язку з тим, що основним способом приватизації середніх та великих підприємств є продаж акцій відкритих акціонерних товариств, створених на їх основі, на початку 1995 р. сформовані центри сертифікатних аукціонів.

Юридичний статус цих центрів визначається "Положенням про центри сертифікатних аукціонів", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про центри сертифікатних аукціонів", затвердженим постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження Положення про центри сертифікатних аукціонів" від 24 лютого 1995 р. Такі центри створено для забезпечення продажу акцій відкритих акціонерних товариств та інших об’єктів приватизації. Їх мережа складається із Українського центру аукціонів, регіональних центрів сертифікатних аукціонів у Автономній Республіці Крим, областях і містах Києві та Севастополі, а також їх представництв у містах та районах.

Важливе місце серед суб’єктів приватизації займають фінансові посередники. Ними, згідно з чинним законодавством, є інвестиційні фонди та компанії і довірчі товариства. Вони наділяються функцією посередництва при використанні громадянами України приватизаційних паперів.

Складовими елементами механізму приватизації є її об’єкти. Їх визначення ґрунтується на принципі: "дозволено те, що не заборонено". Тому чинне законодавство визначає обсяг державного майна, що не підлягає приватизації. Перелік таких об’єктів визначається Законом "Про приватизацію державного майна" і конкретизується державними програмами приватизації, що затверджуються Верховною Радою України.

Всі об’єкти державної власності, що не входять до визначеного названими законодавчими актами переліку, можуть бути приватизовані. Об’єкти приватизації класифікуються залежно від їх вартості на групи А, Б, В, Г. до групи А входить об’єкти так званої приватизації, вартість яких менша 1 млн. грн. Групи Б і В складають підприємства вартістю від 1 млн. до 700 млн. грн.

Крім того, виділяють групи Д і Е. До групи Д включаються законсервовані об’єкти та об’єкти незавершеного будівництва, а групу Е складають частки (паї та акції), що належать державі у майні підприємств із змішаною формою власності.

Механізм приватизації включає також її способи. На практиці найчастіше використовувалися викуп об’єктів малої приватизації (група А) їх працівниками, викуп державного майна, зданого в оренду, а також продаж на аукціоні за комерційним і некомерційним конкурсом та продаж акцій відкритих акціонерних товариств, створених на основі майна державних підприємств. Приватизація середніх і особливо великих підприємств відбувається через продаж акцій після їх корпоратизації. Цей спосіб був основним і при приватизації через майнові приватизаційні папери.

Важливу роль у процесі приватизації відіграє оцінка майна, що приватизується. Спочатку її здійснювали за залишковою вартістю основних фондів. Однак інфляція зробила такий метод оцінки невигідним для держави, бо ціна об’єктів значно зменшувалася. Тому перейшли до експертної оцінки об’єктів приватизації спеціальними оцінювачами, ліцензія яким видавалася Фондом державного майна України. Зараз така оцінка здійснюється на підставі Закону "Про оцінку майна, майнових прав та професійну діяльність в Україні" від 12 липня 2001 р.

Процес приватизації в Україні розпочався з 1992 р. Після прийняття ряду законів, що його регулювали, і проходив у кілька етапів. До 1995 р. Приватизація відбувалася повільно, було приватизовано лише 9 тис. Об’єктів малої приватизації та 2600 середніх і великих підприємств. Переломним став 1995 р., коли приватизація прискорилася, набрала масовості. Протягом 5 років змінили форму власності понад 18 тис. Об’єктів загальнодержавної та 49тис. Об’єктів комунальної власності.

Переважна більшість малих підприємств перейшла у недержавну власність. У сфері торгівлі та побутового обслуговування понад 90% підприємств стали недержавними. Змінили форму власності й понад 11 тис. Великих та середніх підприємств частка приватної власності перевищила 70%, а понад 8 тис. Їх не мають у своєму майні державної частки. Цей період характеризується і розгортанням масової приватизації з використанням приватизаційних сертифікатів. Переважна більшість власників використала їх для придбання державного майна.

Головним підсумком цього етапу приватизації було набрання ним незворотного характеру. Почався реальний процес формування приватної власності як однієї з умов ринкової трансформації економіки. Масив приватизованого майна досяг розмірів, що унеможливлює масову націоналізацію і гарантують незворотний перехід економіки України на ринкові механізми функціонування.

Однак істотного впливу на ефективність економіки приватизація не здійснила, адже не досягла основної мети – підвищення ефективності виробництва. Нерідко приватизація відбувається поліпшенням формально, не супроводжується поліпшенням менеджменту та збільшенням інвестицій до приватизаційних об’єктів використовується із спекулятивною метою. Недосконалість фондового ринку не дозволяє сформувати ефективного власника корпоративних підприємств.

Потреба усунення цих недоліків приватизації стратегічних підприємств зумовили перехід до нового етапу приватизації, що одержав назву етапу грошової приватизації.

Основними цілями його визначено:

  • Створення ефективного власника, тобто умов, за яких розв’язується проблема інвестицій у приватизовані об’єкти та формування ефективного менеджменту;
  • Збільшення доходів державного бюджет;
  • Формування великого національного капіталу шляхом виведення його з "тіні";
  • Залучення іноземних інвестицій та запобігання іноземній експансії.

Головним завданням на цьому етапі є забезпечення умов підвищення ефективності економіки. Важливе місце тут належить удосконаленню як законодавчої, так і нормативної бази самого процесу приватизації і функціонування приватизованих підприємств.


13.07.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!