Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Реформування командно-адміністративної системи у 1953-1964 рр. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Реформування командно-адміністративної системи у 1953-1964 рр. Реферат

Радянський Союз напередодні реформ. Реформування радянської економічної системи. Перетворення в соціальній сфері. Перетворення в соціальній сфері

Радянський Союз напередодні реформ

Перша спроба реформування командно-адміністративної системи в 1950 - 1960-ті роки тісно пов'язана із закінченням в березні 1953 року сталінського періоду в історії СРСР, коли управління країною зосередилось в руках трьох політиків: Голови Ради Міністрів Г. М. Маленкова, міністра внутрішніх справ Л. П. Берії і секретаря ЦК КПРС М. С. Хрущова. Між цими лідерами почалась боротьба за одноосібну владу, в ході якої кожен із них розраховував на підтримку партійно-державної номенклатури.

Цей новий прошарок радянського суспільства (секретарі ЦК республіканських компартій, обкомів, крайкомів і ін.) були готовими підтримати одного із цих керівників країни за умови надання їм більшої самостійності у вирішенні місцевих питань і, найголовніше, гарантії особистої безпеки, припинення політичних "чисток " і репресій.

При дотриманні цих умов номенклатура готова була погодитися на реформи в певних межах, далі яких вона не могла і не хотіла йти. В ході реформ необхідно було реорганізувати або ліквідувати систему ГУЛАГу, стимулювати розвиток аграрного сектора економіки, провести перетворення в соціальній сфері, понизити напругу постійної "мобілізаційності" у вирішенні господарських проблем в пошуках внутрішніх і зовнішніх ворогів.

Внаслідок складної боротьби на політичному "Олімпі" до влади прийшов підтриманий номенклатурою М. С. Хрущов, який рішуче відтіснив своїх суперників. В 1953 р. був заарештований і розстріляний Л. Берія з абсурдним звинуваченням в "співробітництві з іноземними розвідками" і "змові з метою відродження панування буржуазії". В січні 1955 р. змушений був піти у відставку Г. Маленков. В 1957 р. із складу вищого керівництва було вилучено "антипартійну групу" в складі Г. Маленкова, Л. Кагановича, В. Молотова та ін. Хрущов, знаходячись на посту першого секретаря ЦК КПРС, в 1958 р. став іще й Головою Ради Міністрів СРСР.

Переїхавши до Москви в 1949 р., Хрущов зберіг тісні взаємовигідні стосунки з комуністами України. Тому вони підтримали його в боротьбі за владу й залишилися для нього надійною опорою. Хрущов віддячив послугою за послугу. Через кілька місяців після смерті Сталіна, за звинуваченням у русифікації вищої освіти на Західній Україні та дискримінації місцевих кадрів, було усунуто з посади першого секретаря КПУ малопопулярного російського шовініста Леоніда Мельникова. Натомість було призначено Олексія Кириченка, першого на цій посаді українця. Високі пости отримали також інші українці; Дем'ян Коротченко очолив уряд республіки.

У 1954 р., з метою відзначення російське - українського партнерства, по всьому Радянському Союзу з надзвичайною помпезністю були проведені святкування трьохсотої річниці Переяславської угоди. На додаток до численних урочистостей, публікацій та безлічі промов, ЦК КПРС обнародував тринадцять "тез", у яких доводилась непохитність "вічного союзу" українців із росіянами. Щоб підкреслити ті великі переваги, що їх приніс Україні союз із Москвою, святкування річниці Переяслава вінчав акт передачі Україні Криму - як "свідчення дружби російського народу".

Намагання нового керівництва дістати широку підтримку серед неросійських народів, і особливо серед українців, були частиною великого плану реформ. Сталінський підхід до модернізації, що являв собою поєднання терору ідеології та примусової індустріалізації, виявився ефективним, але штучним методом просування радянського суспільства вперед. Хрущов розумів, що в остаточному підсумку переконання, а не примус, ефективність, а не жорстокий контроль, майстерне управління, а не революційний запал забезпечать надійне зростання Радянського Союзу. Щоб здійснити перехід до нових методів, належало порвати зі старими.

У 1956 році на XX з'їзді партії Хрущов виголосив промову, одну з найдраматичніших у радянській історії. У тривалому і детальному виступі він піддав нищівній критиці Сталіна та його злочини, викликавши серед партійних ортодоксів велику розгубленість. Ця промова стала сигналом до початку десталінізації. Було послаблено ідеологічні постанови, що стало початком "відлиги" в культурному житті. Послаблювалася політика самоізоляції — в міру того як заохочувалися поїздки (хоч і ретельно контрольовані) до СРСР із-за кордону. Це не означало, що зникли тоталітарні риси режиму - вони лишалися великою мірою недоторканими. Проте відчутно послабилися притаманні сталінському періодові всеохоплюючий страх і творчий параліч.

Реформування радянської економічної системи

Політичні зміни в СРСР вимагали змін в економіці. В серпні 1953 року на сесії Верховної Ради СРСР Г. Маленков чітко сформулював основні напрямки економічної політики: різке зростання випуску товарів народного споживання, великі інвестиції в галузь легкої промисловості. Такий крутий поворот, здавалось, повинен був назавжди змінити принципові орієнтири розвитку радянської економіки, що сформувалися в попередні роки.

Одним із основних завдань було вирішення продовольчої проблеми і виведення сільського господарства із глибокої і затяжної кризи. На Пленумі ЦК КПРС у вересні 1953 року була прийнята постанова про невідкладні заходи у розвитку сільського господарства. М. Хрущов визнав, що виробництво зерна на душу населення та поголів'я худоби в абсолютних цифрах були меншими, ніж за царських часів.

Він вказав на причини відставання сільського господарства, що зводилися до низького рівня його фінансового і матеріально-технічного забезпечення, скрутного соціального становища селянства. Відтоді почалося здійснення низки заходів економічного стимулювання сільськогосподарських підприємств: збільшено капіталовкладення, підвищено закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, надано деякі права колгоспам у плануванні виробництва, підвищено оплату праці колгоспників, знижено податки з присадибних селянських господарств, розширено культурно-побутове будівництво на селі. Колгоспи дістали право вносити зміни у свої статути, враховуючи місцеві умови.

Новим могутнім стимулом піднесення селянського господарства були державні капіталовкладення. Лише в 1954 — 1955 роках вони перевищували на 40% загальну суму капіталовкладень за 1946-1950 рр., а в 1954-1958 роках вдвічі перевищили сумарний обсяг капіталовкладень, освоєних у сільському господарстві за 1933-1953 рр. Все це дало позитивні результати в розвитку села.

Збільшення капітальних вкладень в першу чергу позначилось на зміцненні машинно-тракторного парку. Наприкінці 50-х років вдалося досягти довоєнного рівня парку тракторів, збиральних комбайнів, вантажних автомашин. У колгоспно-радгоспному виробництві України працювало 98,4 тис. тракторів, або на 4% більше, ніж у 1940 р. Господарства поновлювалися новими моделями тракторів, зокрема ДТ-54, КД-35, С-80, ХТСЗ-7, а також причіпними й самохідними комбайнами С-4, С-6.

Важливе місце в сільському господарстві займала електрифікація, за допомогою якої підвищувалася технічна і енергетична озброєність галузей. У більшості господарств використовувалася електроенергія місцевих електростанцій. Однак потреби господарств у електроенергії повністю не забезпечувалися. Лише деякі виробничі процеси були механізовані, більшість трудомістких робіт на полях і фермах виконувалася вручну. Значна частина колгоспів взагалі не мала електростанцій і не була підключена до централізованої електромережі.

Комплекс заходів, прийнятих у вересні 1953 р., спричинив пожвавлення в основних галузях виробництва, зокрема в землеробстві та тваринництві. Піднесення виробництва в аграрному секторі тривало п'ять років (1954-1958). Валовий збір зерна в Україні зріс за цей період майже на 20%, цукрових буряків - удвічі, виробництво м'яса зросло більше як удвічі, молока - втричі. Урожайність зернових за період 1950-1961 рр. зросла з 10,2 до 19,9 ц з га.

Запровадження з 1953 р. товарно-грошових відносин на селі, заміна заготівель сільськогосподарської продукції закупівлею сприяли підвищенню морального і матеріального стимулювання колгоспників. У 1958 р. в Україні грошова виплата на трудодень на працездатного колгоспника порівняно з 1953 р. зросла в 3,8 рази. Дещо збільшилася видача зерна на трудодень. Однак оплата праці колгоспників залишилася надто низькою. Вона була значно нижчою, ніж оплата праці робітників міста і службовців.

Послаблення податкового пресу на селян, відсутність диктату щодо їх підсобного господарства викликали зацікавленість у розширеному виробництві сільськогосподарської продукції. Колгоспники за власним бажанням здавали надлишки сільгосппродукції державі, але й мали право вільно продавати її на ринку.

Наприкінці 50-х - початку 60-х років економіку колгоспів і радгоспів було підірвано згубними заходами, направленими на розвиток сільського господарства. Весною 1958 р. М. Хрущов висунув ініціативу щодо реорганізації МТС, мотивуючи це тим, що розвиток сільського господарства і розширення прав колгоспів вимагають зосередження сільськогосподарської техніки в господарстві. Тоді ж було прийнято рішення Верховної Ради про реорганізацію МТС у ремонтно-технічні станції (РТС) та продаж техніки колгоспам і радгоспам.

Вжиті заходи мали надто болісний характер, оскільки для економічно слабких колгоспів в Україні, а їх було дуже багато, одноразові і великі фінансові витрати стали надто обтяжливими. Перед колгоспами гостро постало питання про те, де взяти кошти для придбання сільськогосподарської техніки.

Такі обставини призвели до виникнення значних економічних труднощів у господарствах, що в першу чергу негативно відбилося на оплаті праці колгоспників. Морально і фізично застаріла техніка потребувала значних коштів для ремонту. В той же час на ремонтних підприємствах не вистачало необхідних запасних частин до тракторів, комбайнів, сівалок, молотарок, культиваторів тощо. Таким чином, надуманий центром експеримент виявився невдалим, оскільки колгоспи були не готовими до такого нововведення.

Послаблення морального стимулювання праці колгоспників, недостатність, а в деяких колгоспах відсутність сільськогосподарської техніки, значною мірою викликали різке падіння темпів виробництва тваринницької продукції і продукції рослинництва. Якщо з 1950 р. до 1958 року обсяг валової продукції сільського господарства України зріс на 65%, то з 1958 по 1964 рік - лише на 3%. У результаті обсяг сільськогосподарської продукції, що надходила у державну торгівлю, зменшився, а ціни на неї зросли. Від цього постраждали не тільки міські споживачі, а й економіка колгоспів.

З 1959 р. в українському селі відбувався процес стримування підсобного селянського господарства, внаслідок чого знизилися прибутки сільських трудівників і в цілому було підірвано державний аграрний сектор. Для сільських жителів держава встановила норми по утриманню в особистому господарстві великої рогатої худоби, свиней, домашньої птиці, кількість яких зводилася до мінімуму. Так, дозволялося тримати лише одну корову, одне теля, віком до 8 місяців, не більше двох свиней, норма утримання домашньої птиці не перевищувала десяти. Окремих тварин, зокрема коней, овець, однорічних бичків, взагалі було заборонено мати у селянському присадибному господарстві.

Внаслідок політики обмеження підсобних господарств на селі, на яких по суті базувався матеріальний добробут колгоспника, послабився державний аграрний сектор. Вирощену тяжкою працею сільськогосподарську продукцію заборонялося продавати на ринку.

Центр продовжував втручатися у господарську діяльність колгоспів та радгоспів, народжуючи директиви різного роду: коли орати, сіяти, які культури вирощувати, на якій площі, коли збирати врожай тощо. У галузі тваринництва диктувалися норми утримання великої рогатої худоби, свиней, овець, коней, птиці тощо. Централізований метод управління сільським господарством часто призводив до збитків у колгоспно-радгоспному виробництві.

Починаючи з 1958 р., закупівельні ціни на сільськогосподарську продукцію було знижено і водночас підвищено ціни на техніку, запасні частини до машин, будівельні матеріали, мінеральні добрива. Внаслідок цього збільшилися видатки колгоспів на ремонт машин і механізмів, втрати на підготовку кадрів масових професій, оплату праці спеціалістів. Це негативно позначилося не лише на економіці колгоспів, а й на матеріальному рівні трудівників села.

Великі збитки сільськогосподарському виробництву і сільськогосподарській науці було нанесено "народним академіком" Т. Лисенком. "Лисенківщина" несе значну провину за закупівлю зерна, в тому числі й елітного, за закордоном, яка розпочалася на початку 60-х років. Було безповоротно втрачено величезну мережу селекційних станцій і систему сортовипробування, створену М. Вавіловим.

До числа масштабних кампаній експериментального характеру можна віднести "кукурудзяну епопею", що з 1959 р. почала примусово впроваджуватися у різних природно-кліматичних зонах. Посіви зернових культур, зокрема пшениці, жита та інших, значно скоротилися, замість них розширилися посіви качанистої.

Перенесення американського досвіду вирощування кукурудзи з метою вирішення завдання "наздогнати і перегнати" США по виробництву м'яса й молока на душу, висунутого М. Хрущовим у 1957 р., призвело до згубних наслідків. У більшості районів не стало ні кукурудзи, ні пшениці. У 1963 р. вибухнула продовольча криза. З того часу розпочалися закупки зерна за кордоном.

У 1960-1964 рр. темпи піднесення врожайності основних сільськогосподарських культур значно уповільнилися. Аналогічне становище склалося і в тваринництві. Валова сільськогосподарська продукція в усіх категоріях господарств України в 1963 р. становила лише 95% від рівня 1960 р., виробництво продуктів тваринництва знизилося на 7-9%.

Щоб запобігти спаду сільськогосподарського виробництва, в березні 1962 р. М. Хрущов запропонував перебудувати управління сільським господарством. В Україні до кінця року утворилося 250 територіальних колгоспно-радгоспних виробничих управлінь. Водночас партійні органи поділяли за виробничим принципом. Сільські райкоми партії було ліквідовано і натомість утворено парткоми виробничих колгоспне-радгоспних управлінь. В областях - сільські і промислові обкоми партії. В ЦК компартії України з'явилося Бюро по керівництву промисловим і сільськогосподарським виробництвом. Але нова структура управління сільським господарством практично не змінила критичного становища в аграрному виробництві.

В зазначений період зрушення відбувались не тільки в аграрному секторі, але і в інших галузях економіки. Зокрема, помітна увага приділялась промисловості, особливо її технічному рівню. В 1955 р. на Пленумі ЦК була засуджена, як помилкова, "теорія" про відсутність морального зносу техніки при соціалізмі, яка мала широке поширення в науці. Застосування на практиці даної теорії призвело до того, що вітчизняна промисловість виявилась далекою від досягнень науково-технічної революції, що відбувалась в усьому світі.

Було підкреслено, що основним завданням в промисловості є "всемірне підвищення технічного рівня виробництва на базі електрифікації, комплексної механізації і автоматизації". Стало зрозумілим, що без визнання пріоритетного розвитку нових напрямків в науці Радянському Союзу буде тяжко витримати не просто економічне, а перш за все військове протистояння з Заходом.

В цей час було виділено величезні фінансові, матеріальні і людські ресурси на розвиток окремих напрямків фундаментальних і природознавчих наук (фізики, хімії, біології, кібернетики, космічних досліджень), на підготовку висококваліфікованих наукових кадрів. В результаті цього було досягнуто значних успіхів в галузі науки і техніки. В 1954 році була введена в експлуатацію перша в світі атомна електростанція, в 1959 р. побудовано перший в світі атомний льодохід. В 1957 р. на навколоземну орбіту виведено перший супутник землі, в 1961 р. — перший космічний корабель з Ю. Гагаріним на борту.

В ці роки надзвичайно високими темпами розвивалась енергетична база. Було побудовано ряд гідроелектростанцій, в тому числі на Дніпрі, багато теплоелектростанцій місцевого значення. В результаті виробництво електроенергії зросло із 150,6 млрд. кв/год в 1954 році до 507,7 млрд. кв/год в 1965 році. Одночасно з цим могутній імпульс було надано добуванню нафти і газу. Зростання енергетичної бази дозволило перевести залізничний транспорт з парової на теплову енергію. Значного розвитку досягла хімічна промисловість, металургія, вугільна промисловість.

Однак розвиток промисловості відбувався за рахунок екстенсивних методів. Як і раніше, будувались тисячі нових підприємств, але мало уваги приділялось підвищенню ефективності потужностей, що вже існували. Поступово посилились структурні диспропорції: якщо в 1940 році на долю важкої індустрії припадало 61,2% всієї промислової продукції, то в 1960 році цей показник збільшився до 72,5%, що в свою чергу, привело до зниження обсягів випуску товарів народного споживання.

Вивчаючи зазначений період економічної історії, доводиться констатувати, що радянське керівництво, розпочинаючи надзвичайно масштабні реформи, не мало комплексної перспективної програми подальшого розвитку країни. Лише цим можна пояснити численні, позбавлені здорового глузду колізії економічної політики, які визначалися волею керівників (М. Хрущова в першу чергу), їх бажанням терміново виправити всі недоліки. Це приводило до поспішності у визначенні термінів досягнення поставленої мети, у виборі методів її здійснення, що часто знецінювало позитивний ефект від нововведень.

Заради справедливості слід сказати, що вчені-економісти і практичні працівники намагались розробити нові підходи до проблем економічного розвитку країни, особливо в сфері довгострокового планування і прогнозування, визначення стратегічних макроекономічних цілей.

Оскільки ці розробки не були розраховані на швидку віддачу, то їм не приділялась достатня увага. Керівництву країни потрібні були реальні результати в даний момент, і тому всі зусилля були спрямовані на нескінченні коректування поточних планів. Наприклад, так і не було складено детального плану на п'яту п'ятирічку (1951-1955), а основним документом, що направляв роботу всієї економіки протягом п'яти років, стали Директиви XIX з'їзду партії. Це були лише контури п'ятирічки, але конкретного плану не існувало.

Така ж ситуація склалась і з шостим п'ятирічним планом (1956-1960). В лютому 1956 р. на XX з'їзді КПРС були схвалені основні показники шостої п'ятирічки, але уже в грудні цього ж року стало зрозумілим, що план не відповідає реальним умовам. Нашвидкуруч склали перехідний план на один-два роки, а потім на світ з'явився семирічний план розвитку народного господарства (1959-1965).

Традиційно слабким було так зване низове планування, тобто складання планів на рівні підприємств. Ці плани, як правило, доходили до підприємств (цехів, дільниць) уже після того, як розпочинався повний виробничий цикл (річний, квартальний), через що виробництво зазнавало розладу, його лихоманило. Низові планові завдання часто коректувались, тому план перетворювався в чисто номінальний документ, який мав безпосереднє відношення лише до процесу нарахування заробітної плати і преміальних витрат, які в свою чергу залежали від процента виконання і перевиконання плану.

Оскільки, як говорилось вище, плани постійно коректувались, то виконувались (або, точніше, не виконувались) зовсім не ті плани, які приймались на початку планового періоду (року, п'ятирічки). Держплан "торгувався" з міністерствами, міністерства — з підприємствами відносно того, який план вони можуть виконати при наявних ресурсах. Але постачання ресурсів під такий, план все рівно зривалось і знову розпочиналось "торгування" відносно показників плану, щодо розмірів поставок і т. д.

Все це підтверджує висновок про те, що радянська економіка залежала значною мірою не від грамотних економічних розробок, а від політичних рішень, які постійно змінювались в прямо протилежних напрямках.

В країні здійснювались безрезультатні спроби покращити структуру державного апарату, надати міністрам, директорам підприємств нових прав, чи навпаки, обмежити їх повноваження, поділити існуючі планові органи і створити нові і т. ін.

Таких "реформ" в 1950-1960-х роках було немало, але жодна з них не принесла реального покращення в роботі командної системи.

Як приклад недостатньо продуманої реформи можна навести спробу перебудувати управління за територіальною ознакою (1957). В ході цієї реформи було ліквідовано значну кількість галузевих союзних міністерств, а натомість з'явились територіальні ради народного господарства, які були пов'язані з військовим виробництвом, міністерство оборони, іноземних і внутрішніх справ і деякі інші. Таким чином, була здійснена спроба децентралізації управління, забезпечення контролю за господарськими органами знизу, створено умови для комплексного розвитку економіки в межах одного раднаргоспу, скорочення державного апарату і зменшення коштів на його утримання.

Реформа здійснювалась в умовах надзвичайної поспішності. ЗО березня 1957 року було опубліковано тези про майбутню реорганізацію, а вже 7 травня на сесії Верховної Ради СРСР прийнято Закон "Про подальше вдосконалення організації управління промисловістю і будівництвом". До 1 липня передбачалось завершити перебудову управлінських структур. При цьому не враховувався той факт, що уже була середина року, і вся економіка працювала за іншими принципами. Всього в СРСР було створено 105 економічних адміністративних районів, в тому числі на Україні — 11.

Перші результати реформи управління були досить успішними. Так, уже в 1958 році, тобто через рік після її початку, приріст національного доходу складав 12,4% (у порівнянні з 7% в 1957 році). Виросли масштаби виробничої спеціалізації і міжгалузевого кооперування, прискорився процес створення і впровадження нової техніки у виробництво. Але, на думку спеціалістів, отриманий ефект — наслідок не лише перебудови. Справа в тому, що деякий час підприємства були "безгоспними" (коли міністерства фактично уже не функціонували, а раднаргоспи ще не сформувались).

Якраз в цей період підприємства стали працювати продуктивніше, не відчуваючи ніякого керівництва "зверху". Але як тільки склалась нова система управління, попередні негативні явища в економіці почали посилюватись. Більше того, з'явились нові чинники негативного змісту: більш жорстке адміністрування, постійно зростаюча "своя" місцева бюрократія, місництво.

Місництво проявлялось, зокрема, в тому, що раднаргоспи намагались виконувати перш за все планові завдання по випуску тієї продукції, яка вимагалась для власного споживання, і в той же час всіляко відмовлялись від завдань по виробництву продукції для інших раднаргоспів.

Ці та інші "вузькі" місця в роботі нових структур управління проявились дуже швидко, але в центрі намагались їх не помічати, і всі недоліки відносили до труднощів перехідного періоду. І хоча зовні нова, "раднаргосігівська" система управління істотно відрізнялась від попередньої "міністерської", її сутність залишалась попередньою. Зберігався попередній принцип розподілу сировини, продукції, диктат поставника по відношенню до споживача. Економічні важелі не могли стати визначальними в умовах абсолютного господарювання командно-адміністративної системи.

Вся реорганізація, в кінцевому підсумку, не призвела до помітних успіхів. Більше того, якщо в 1951-1955 роках промислове виробництво зросло на 85%, сільськогосподарське - на 20,5%, а в 1956-1960 роках відповідно на 64,3% і 30%, то в 1961-1965 роках ці показники почали зменшуватись і склали 51 і 11%.

Таким чином, центробіжні сили помітно послабили економічний потенціал країни, багато раднаргоспів виявились нездатними до вирішення великих виробничих завдань. Уже в 1959 р. розпочалось укрупнення раднаргоспів: слабкіші почали приєднуватись до більш потужних. Досить швидко відродилась попередня ієрархічна структура в економіці країни.

В результаті цих "експериментів" економічне становище СРСР на рубежі 1950-1960-х років виявилось досить напруженим, стала більш помітною інфляція. Уряд здійснив спробу покращити становище за рахунок трудящих. Першим кроком на цьому шляху була грошова реформа. 31 січня 1961 року в обіг вводились нові купюри. Обмін грошей проводився у пропорції 10: 1, в тій же пропорції змінювались ціни і заробітна плата. Фактично була проведена деномінація, тобто укрупнення грошової одиниці країни. Але купівельна спроможність нових грошей при цьому продовжувала понижуватись.

Наступним кроком було рішення про загальне зниження тарифних розцінок в промисловості приблизно на 30%. Це було викликано тим, що динаміка росту продуктивності праці по країні виявилась нижчою від запланованої. ЦК партії вирішив організувати кампанію, направлену на скорочення виробничих затрат, що означало скрите пониження заробітної плати робітників. В цей же час була опублікована постанова уряду про підвищення (з 1 червня 1962 р.) цін на м'ясо і м'ясні вироби на 30%, на масло — на 25%. Ці заходи викликали незадоволення і призвели до стихійних виступів робітників.

Як уже підкреслювалось, одним із головних завдань реформ, що розпочались в середині 1950-х років, була відмова від застосування мобілізаційних заходів при вирішенні господарських проблем. Через деякий час стало зрозуміло, що вирішення цієї проблеми для радянської економіки є неможливим, оскільки економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, потрібно було організовувати маси людей для виконання різноманітних проектів.

Як приклад можна привести заклик до молоді про участь в освоєні цілини, про будівництво грандіозних підприємств в Сибіру, на Далекому Сході. В квітні 1958 року колектив залізничної станції Москва-Сортувальна виступив з пропозицією про проведення щорічних Всесоюзних комуністичних суботників. Ці суботники повинні стати зразком комуністичної (безплатної) праці, а зароблені гроші під час суботників передбачалось переводити до різноманітних фондів.

Ці та інші приклади різноманітних громадських ініціатив незабаром були взяті на озброєння офіційною пропагандою і поклали початок новим мобілізаційним заходам. Після деякого піднесення рух за комуністичну працю повернув в русло звичайного формалізму, доходячи часом до абсурду.

Так, співробітників наукових інститутів, вчителів, службовців різноманітних закладів, студентів змушували виконувати безкоштовно непродуктивну працю: підмітати вулиці, працювати на будівництві і овочевих базах, брати участь в збиранні врожаю, де їх використовували як дарову робочу силу. Лікарів зобов'язували після роботи вести прийом пацієнтів за місцем проживання на громадських засадах і т. п. Відмова від таких робіт вважалася антигромадянським поступком і засуджувалась в колективах.

Перетворення в соціальній сфері

Економічна історія була б неповною без вивчення значних зрушень які відбулись на рубежі 1950-1960-х років в соціальній сфері і які зачепили, в першу чергу, міське населення. В квітні 1956 року було скасовано антиробочий закон 1940 року про суворі покарання за спізнення на роботу і прогули, про заборону на зміну місця роботи. У вересні того ж року було встановлено мінімум заробітної плати, нижче якого підприємства не мали права оплачувати робітникам виконану роботу.

Але, напевне, основним серед інших був закон про пенсійне забезпечення, прийнятий в липні 1956 року, який зачепив інтереси мільйонів людей. Розмір пенсій залежав від стажу роботи і віку. Чоловіки могли піти на пенсію у віці 60 років при 25-річному стажу роботи, жінки — у віці 55 років при 20-річно-му стажу. Розмір щомісячної пенсії коливався від 300 до 1200 крб. Однак в цьому законі було відсутнє питання про автоматичний вихід на пенсію при досягненні граничного віку.

Це, в свою чергу, відкривало великі можливості для чиновників вищого рангу (наприклад, міністрів) знаходитись на своїх місцях пожиттєво, хоча їх фізичні і розумові здібності до того часу уже зовсім не відповідали вимогам часу. Поряд з цим значно розширилась система персональних пенсій, які призначались "за особливі заслуги перед державою", їх розмір був непорівнянно вищим від загальнодержавних пенсій, з ними були пов'язані різноманітні привілеї при оплачуванні житла, безкоштовному проїзді в громадському транспорті, отримання можливості безплатного лікування в санаторії тощо.

Питання про пенсійне забезпечення колгоспників вирішилось в 1965 році. Пенсії за старістю стали отримували чоловіки у віці 65 років, жінки — 60 років, і тільки в тому випадку, якщо вони продовжували жити в своєму колгоспі. Для тих, хто на старість переселився в місто до дітей до настання пенсійного віку (навіть при наявності необхідного трудового стажу), питання про пенсії взагалі не ставилось.

Ці люди ніби випадали із сфери соціального забезпечення, оскільки "втратили зв'язок із своїм господарством". Розмір пенсій для сільських жителів був визначений у 8 крб., пізніше він зріс до 12-15 крб. Вважалось, що решту коштів для життя люди зможуть отримати від свого приватного господарства.

В 1956 р. було прийнято закон про скорочення робочого тижня (з 48 до 46 год.), тобто робочий день в суботу ставав коротшим на 2 години. В роки семирічки робочий тиждень скоротився в середньому до 40 годин. Це означало, що робітники і службовці працювали п'ять днів у тиждень по 7 годин, а в суботу — 5 годин. Пізніше, в кінці 1960-х років, ці п'ять суботніх годин розподілили на інші дні тижня, і субота стала другим вихідним днем. Збільшилась оплачувана відпустка жінкам, які були в декреті, з 70 до 112 днів.

В середині 1950-х розпочалось масове житлове будівництво, яке було переведене на промислову основу. Житло будувалось із залізобетонних панелей, що помітно скоротило строки будівництва, правда, часто за рахунок погіршення умов в самому плані помешкання (невеликі за площею кухня і коридор, прохідні кімнати, суміщені санвузли і т. д.).

Але люди, які переселялися із бараків, підвалів, гуртожитків в нові окремі квартири, сприймали це за щастя. Про збільшення міського житлового фонду свідчать такі дані: в 1950 році він становив 513 млн. кв. м., в 1960 — 958 млн. кв. м., в 1964 — 1184 млн. кв. м. За 1956 - 1960 роки в нові квартири пересилилось майже 54 млн. чол., що становило четверту частину населення всього Радянського Союзу. Значного поширення набули житлові кооперативи на досить пільгових умовах з відстрочкою на 15 років виплати всієї вартості квартири.

І все таки, не дивлячись на небувалий розмах будівництва будинків, житлова проблема залишалась далеко не вирішеною. Черга на отримання квартири просувалась досить повільно і дуже часто залежала від виробничих показників працівника, від активної участі в суспільному житті колективу, від відносин з начальством та інших чинників, що дозволяло використовувати зазначені чинники задля тиску на конкретних осіб.

В 1958 році було прийнято рішення призупинити на 20 років виплату коштів за державними позичками, оскільки коштів на зазначені цілі у держави не було. Одночасно відбувалась відміна обов'язкової підписки на державні позички. Населення зустріло таке рішення неоднозначне. З одного боку, у мільйонів людей за довгі роки накопичилась велика кількість облігацій, і оплата за цими облігаціями була додатковим джерелом прибутків. З іншого боку, припинення щорічної підписки на позички зумовлювало деяку економію коштів у сім'ї.

В 1957 році були зменшені податки на категорії низькооплачуваних працівників, збільшились виплати багатодітним сім'ям, виплати по тимчасовій втраті працездатності. Було підвищене - мінімальну заробітну плату з ЗО до 40-45 крб. за місяць. В середині 1960-х років вона досягла 60 крб. Середньомісячна заробітна плата з 78 крб. в 1958 році зросла до 95 крб. в 1965 році. Однак різниця між нижчим і вищим рівнем заробітної плати залишалась значною. В категорію працівників з низьким рівнем заробітної плати входили вчителі, лікарі і молодший медичний персонал, працівники музеїв, бібліотек та ін.

Прибутки сім'ї зростали також в зв'язку з відміною в 1956 році всіх видів платні за шкільну і вищу освіту. Як і раніше, в бюджеті сім'ї незначне місце займали комунальні платежі. Основне місце в сімейному бюджеті займали витрати на продукти харчування - більше 50% заробітної плати.

Не можна не відзначити широкий рух за лібералізацію духовного життя, що розвивався в цей період. Він охопив інтелігенцію: представників академічної науки, викладачів вузів, літераторів, які отримали пізніше назву "шістдесятників". Розпочався випуск художньо-публіцистичних журналів, де друкувались твори, що критично оцінювали сталінську епоху і загальні недоліки тоталітаризму з позицій романтичної віри у світле майбутнє. Цей короткий період отримав назву "відлиги".

Стурбовані зростаючою лавиною критики і кризою довір'я, партійні ідеологи підготували нову програму "великих досягнень". На XXI з'їзді (1959 р.) було підкреслено, що соціалізм в СРСР отримав "повну і незаперечну перемогу", і країна вступила в період "розгорнутого будівництва комунізму". Ця теза була закріплена в третій програмі партії, що була прийнята на XXII з'їзді (жовтень 1961 року).

В програмі стверджувалось, що до 1980 року в СРСР буде побудовано в загальних рисах комуністичне суспільство. Передбачалось до цього часу вийти на перше місце в світі за рівнем продуктивності праці і випуску продукції на душу населення; передбачалось звести до мінімуму або зовсім відмінити всі товарно-грошові відносини в економічному житті, перетворити "Соціалістичну державність в суспільство комуністичного самоврядування", виховати "нову людину", яка відповідала б високим моральним ідеалам.

Передбачалось, що дуже швидко відімруть всі прояви "приватної власності" на побутовому, сімейному рівні, а тому люди повинні пересуватись громадським транспортом або брати автомобіль на прокат, а не купувати їх у приватну власність, відпочивати в будинках відпочинку чи пансіонатах, а не на особистих дачних ділянках. Все це повинно було виховувати в людей прагнення до загальної рівності і колективізму. Передбачалось, що до 1980 року ціла низка продуктів харчування буде розподілятись безплатно, безкоштовним буде проїзд в громадському транспорті, муніципальне житло і т. п.

Ці та інші уявлення економічного примітивізму, викладені в програмі, повинні були посилити у людей віру в "світлі ідеали", викликати спалах ентузіазму серед широких мас населення. Але дуже часто ефект від цих планів був зворотним і породжував у народу бажання соціального утриманства, створював ілюзію близького абсолютно безкоштовного користування всіма матеріальними і духовними благами, не пов'язаного із затратами праці кожної окремої людини.

Під час хрущовського десятиріччя відбулись значні зрушення і в зовнішньополітичній діяльності. На XX з'їзді партії були сформульовані нові принципи в міжнародних відносинах, зокрема, визнана можливість багатоваріантності шляхів побудови соціалізму. Таким чином підкреслювався особливий шлях розвитку Югославії й інших країн.

Але не дивлячись на це, Радянський Союз продовжував нав'язувати свої стереотипи східноєвропейським країнам, в результаті чого в Угорщині, Німеччині, Польщі різко загострились антисоціалістичні настрої. СРСР змушений був втрутитися в події в Угорщині в 1956 році, в 1961 році в Німеччині було побудовано "берлінську стіну", яка на довгі роки розділила німецький народ. Погіршились відносини з Китаєм і Албанією, комуністичне керівництво яких було незадоволене критикою "культу особи" на XX з'їзді КПРС.

На цьому з'їзді була також підкреслена необхідність мирного співіснування країн з різним суспільним устроєм. Виходячи з цього принципу, Радянський Союз намагався домовитись з провідними західними країнами про взаємне роззброєння, про скорочення чисельності збройних сил. В односторонньому порядку була скорочена чисельність Радянської Армії: з 5,8 млн. чоловік (1955 р.) до 2,5 млн. чоловік (1960 р.). Особливо гостро стояло питання про обмеження випробувань ядерної зброї. В 1963 році в Москві був підписаний договір про заборону випробувань ядерної зброї в трьох сферах: в атмосфері, в космічному просторі і під водою. Цей договір підписали представники СРСР, США і Великобританії.

Правда, західні країни не дуже довіряли Радянському Союзу, тому в усьому світі продовжувалась гонка озброєнь. При цьому Радянський Союз розгортав свої нові програми по будівництву атомних підводних човнів, озброював армію і флот міжконтинентальними ракетами з ядерними боєзарядами, розміщував свої військові бази в країнах "третього світу". Особлива напруга виникла в світі після введення на Кубу радянських ядерних ракет, в результаті чого восени 1962 року виникла так звана "карибська криза", яка поставила світ на межу ядерного конфлікту.

Така складна зовнішньополітична ситуація не давала Радянському Союзу можливості зменшити військові витрати, а також видатки на підтримання військово-політичного блоку соціалістичних країн - Організації Варшавського Договору.

До середини 1960-х років було досягнуто межі на шляху часткового вдосконалення командне-адміністративної системи. В подальшому необхідно було піти на більш кардинальні зміни в усіх сферах життя, але політичне керівництво країни уже не могло цього зробити. "Ліміт часу", відпущений М. Хрущову, було вичерпано, як було вичерпано його власний політичний і інтелектуальний потенціал.

Визначально, що Хрущов, як і багато інших політичних діячів сучасності, був більше популярним на міжнародній арені, ніж у себе в країні. Це було пов'язано, перш за все, з тим твердим курсом, який проводив Радянський Союз в міжнародній політиці, з поворотом від конфронтації до розрядки.

Але всередині країни Хрущов ставав все більш непопулярною постаттю як серед своїх соратників, так і серед народу. Партійно-державний апарат був незадоволений постійними і непередбачуваними реорганізаціями, які приносили масу турбот, а переваг не давали ніяких. До того ж широкі верстви громадськості пропонували відмінити або скоротити привілеї номенклатури, щоб не допустити подальшої соціальної диференціації суспільства, а така перспектива не зовсім влаштовувала правлячу верхівку.

Найбільш ортодоксальні партійні керівники вважали, що процес десталінізації, розпочатий на XX з'їзді, зайшов дуже далеко і загрожував "керівній ролі партії" в усіх галузях економічного, політичного і особливо духовного життя країни.

Через масштабне і соціальне небезпечне скорочення збройних сил серед незадоволених політикою Хрущова була велика кількість військових. Адже наприкінці 1950 - початку 1960-х років ліквідувалась велика кількість високооплачуваних генеральських посад, а сотні тисяч офіцерів були, буквально, кинуті на поталу долі. Через поступові заборони на лібералізацію духовного життя і постійне втручання партійних органів в творчу сферу росло незадоволення серед інтелігенції.

Робітники і селяни втомилися від галасливої боротьби за "світле майбутнє" при постійному погіршенні повсякденного життя. Робітники були незадоволені зростанням цін і зниженням тарифних ставок. Селяни виражали незадоволення безкінечними "експериментами" в сільському господарстві, які так і не змогли привести до ефективного функціонування аграрного сектора, лише збільшили імпорт продуктів харчування, які країна здатна була виготовляти сама.

Все це допомогло партійно-державній номенклатурі без особливих зусиль звільнитись від Хрущова. На жовтневому (1964) Пленумі ЦК він був звинувачений у "волюнтаризмі і суб'єктивізмі" і відправлений на пенсію. Було визнано недоцільним, в подальшому, суміщувати в одній особі вищі партійно-державні пости. Першим секретарем ЦК партії став Л. І. Брежнєв, а Головою Ради Міністрів СРСР - О. М. Косигін.

Звільнення Хрущова з партійних і державних постів відбулось досить тихо, його ім'я перестало згадуватись в пресі.


22.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!