Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Економічні реформи 18 століття у Росії та Україні. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Економічні реформи 18 століття у Росії та Україні. Реферат

Проведення управлінської реформи. Особливості грошової і фінансової реформи. Розвиток мануфактурного виробництва

Проведення управлінської реформи

Українському козацтву не вдалося створити рівноправне суспільство. У XVIII ст.. соціальний устрій Лівобережної України був приведений у відповідність з устроєм сусідніх земель. З виникненням у Гетьманщині дворянської верхівки селяни знову стали кріпаками, а козаки за своїм статусом зрівнялися з селянами.

На Правобережжі відновила свій режим польського шляхта, яка повернула старі порядки. У російській частині України соціальне напруження дещо пом’якшувалося завдяки відкриттю для колонізації неозорих родючих земель Причорномор’я, захоплених у запоріжців і кримських татар.

Але у 1768 році на Правобережжі, що перебувало під владою Польщі й де соціально-економічне гноблення поглиблювалося релігійною дискримінацією, українські селяни підняли криваве повстання проти шляхти. Це повстання зазнало поразки, а шляхта відновила свою владу. Здавалося неможливим похитнути суспільно-економічний лад. Зате початок і середину XVIII ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційний рис у всіх регіонах і на всіх рівнях – культурному, соціальному та економічному.

Сільське господарство було у Гетьманщині основною формою життєдіяльності населення, а торгівля та промисловість лишалися слабко розвинутими навіть у порівнянні з російською Північчю. Як і в інших абсолютистських державах Європи, російський імперський уряд робив спроби стимулювати економічне зростання периферії, зокрема України, але тільки в тій мірі, в якій це не перешкоджало розвитку Росії. Так чи інакше результати цієї політики справляли на Україну обмежуючий вплив протягом більшої частини столітті.

Початок 18 ст. було відзначено ускладненням внутрішньої та зовнішньої політичної ситуації на лівобережній Україні. Північна війна між Росією та Швецією за Балтійське узбережжя призвела до збільшення економічного тиску на українських виробників з боку царського уряду та залучення значних людських ресурсів для участі у військових операціях, фортифікаційних та будівельних роботах. Податковий тягар торкнувся не лише пересічних козаків та селян, але й соціальної еліти.

Іван Мазепа (1644-1709), який був обраний Гетьманом в 1687 р., скористався можливістю вторгнення шведів в Україну для свого ризикованого кроку. Разом з союзниками та 4 тисячами козаків він приєднався до армії Карла ХІІ в жовтні 1708 р. Невдовзі було підписано угоду між Україною та Швецією щодо надання Україні незалежності від "будь-якого іноземного володіння".

Нажаль, широка українська громадськість, яка не була достатньо поінформована про наміри Гетьмана, не підтримала його плани щодо повстання проти Петра І. Зокрема, селянство та пересічні козаки не хотіли знову підпасти під владу польської шляхти. Крім цього, вони негативно ставилися до перспективи поновлення правил, які панували на українських територіях з 1648 року.

В російській армії прокотилися масові репресії по відношенню до тих, кого звинувачували у зв’язках з Мазепою. Сотні козаків та офіцерів було покарано – деяких ув’язнено, деяких страчено. Івана Мазепу було проголошено зрадником, а його ім’я піддано анафемі. За наказом царя офіцери обрали новим Гетьманом І. Скоропадського.

Після поразки шведської армії під Полтавою в червні 1709 р. та капітуляції Карла ХІІ з союзниками, наступ царату на автономію гетьманської держави пішов набагато швидше. Найвищі керівні посади в гетьманській адміністрації були віддані прихильникам Петра І. Спочатку в Україні з’явилися російські землевласники (оскільки вони були найближчими соратниками російського імператора у війні), потім сформувався середній клас. В 1709 р. було знищено Запорізьку Січ. Тисячі козаків переселилися до Туреччини в пошуках притулку.

Уряд Петра І планомірно винищував всі спогади про українську державну систему, цілеспрямовано знижував добробут українського народу та руйнував економічний потенціал України. Під час виборів І. Скоропадського (1708) Петро І відмовився підписати традиційну угоду між Росією та Україною. Новий Гетьман був практично позбавлений права на прийняття незалежних рішень. Наступним кроком в обмеженні прав української автономії стало створення Першого Малоросійського колегіуму (1772), який став головним управлінським органом Гетьманату.

Заходи з поступового знищення місцевого козацького самоврядування також вживалися на Слобідській Україні. Така політика Петра І не могла не привести до виникнення опору національної еліти, серед якої ще жили ідеї української незалежності. Ці ідеї були в основному висловлені в Конституції П. Орлика, яка узагальнила попередній досвід українського державотворення та окреслила майбутні шляхи його розвитку. В середині 1720 рр. П. Полуботок (1660-1724), призначений Гетьманом, виступав на захист національної державної системи України.

Однак його плани не були підтримані деморалізованим суспільством, яке роздирали соціальні конфлікти.

За наступників Петра І відносна свідомість щодо стосунків між російською монархією та Україною змінилася на посилення тенденцій до об’єднання. Малоросійський Колегіум було відмінено за Петра І. В 1727 р. українці отримали дозвіл обрати нового Гетьмана. Ним став Д. Апостол (1654-1734), полковник з Миргороду. Під час гетьманства йому вдалося здійснити певні реформи, вдосконалити правову систему, забезпечити повернення козаків до Гетьманату та заснувати Нову Січ.

Але вся діяльність Гетьмана була під контролем царату. Він був позбавлений права ведення зовнішньої політики та підпорядковувався російському генеральному маршалу. Також істотно обмежувалися економічні та юридичні прерогативи гетьманської влади. Царський уряд почав втручатися в українські справи, що сприяло поширенню серед козацьких офіцерів хвилі протесту за відродження гетьманства.

Останнім Гетьманом було обрано в 1750 р. К. Розумовського (1728 – 1803). Він реорганізував козацьку армію, здійснив реформи судової системи, впровадив практику нарад козацьких офіцерів. Він також намагався провадити незалежну зовнішню політику, виступав за переведення українських справ з Сенату до Колегіуму з зовнішніх справ, намагався звільнити українців від участі у військових діях за межами української території.

Однак Катерина ІІ, стурбована зростанням впливу Розумовського, вирішила повністю ліквідувати інститут гетьманства. Другий Малоросійський Колегіум було створено в 1764 році. Його завданням була повна ліквідація прав автономії, якими ще користувався Лівобережний Гетьманат. Наступ царату на залишки української автономії вступив у кінцеву фазу в 1770-1780 рр. Вже в 1765 р. Катерина ІІ наказала розпустити козацьку армію Слобожанщини, де було організовано Слобідську провінцію, пізніше включену до складу Харківського намісництва.

Маніфест від 3 серпня 1775 р. проголошував ліквідацію Запорізької Січі. Соціально-політична система гетьманської України також зазнала фундаментальних змін. На початку 1780 рр. її територію було поділено на регіони, якими управляли генерал-губернатори. Водночас було відмінено традиційну судову систему. Дію "кодексу честі" в 1785 р. було розповсюджено також на Лівобережну Україну. Невдовзі було встановлено загальноімперські адміністративну систему, стандарти та правила. По суті було зруйновано всі органи та інститути української державної системи.

На кінець століття Україна втратила не лише політичну, але й економічну незалежність в результаті економічної політики російської монархії. Посилилася політична та економічна залежність від російської держави, а Гетьманат втратив оригінальність своєї системи. Кріпацтво було законодавчо закріплене на Лівобережній та Слобідській Україні в 1783 році. Цей процес відбувався значно швидше на Південній Україні, яка наприкінці 18 століття була густонаселеною. До 1796 р. кріпацтво було впроваджено російським урядом і тут.

Порушення територіальної цілісності України наприкінці 17 століття в значній мірі визначило певні особливості соціального, політичного та економічного розвитку протягом наступних десятиліть в двох основних регіонах: лівобережній Україні та Слобожанщині та західноукраїнських землях.

Майже до кінця 13 століття Лівобережжя було частиною Речі Посполитої. Здобутки Визвольної війни 17 століття поступово були відмінені та встановився передвоєнний режим. Однак певні елементи державотворчих традицій залишалися важливим явищем соціально-політичного життя країни. На початку 18 ст. на правобережній Україні існували козацькі загони. В регіоні існували великі села, що активно розвивали економічну діяльність. Нажаль, міжнародна ситуація складалася не на користь правобережного козацтва. Невдовзі Польща встановила свою владу на всьому Правобережжі.

Такою ж була ситуація у Східній Галичині, в межах якої діяла королівська влада. Польська шляхта володіла значними маєтками, до складу яких входили сотні міст та селищ. Лише міста (Кам’янець-Подільський та Львів) мали право на самоврядування. В західноукраїнських регіонах було впроваджено Унію. На початку 18 ст. уніатство розповсюдилося на Львівський та Луцький єпископати, а також інші приходи. Серед інших українських земель Транскарпаття залишалося частиною Угорщини, Північна Буковина знаходилася під владою Молдавського князівства, яке було васалом Туреччини. На цих територіях діяли юридичні та зовнішньополітичні правила інших держав.

Наприкінці 18 ст. у політичній ситуації на західній Україні сталися значні зміни. Падіння та розподіл Речі Посполитої відзначило новий переподіл Галичини, Транскарпаття та Північної Буковини. В результаті першої кризи Польщі (1771) майже вся Галичина та західна частина Волині та Поділля були завойовані Австрією. Ці землі разом з кількома польськими областями були об’єднані у "Королівство Галичини та Володимирії". Інші території були захоплені Австрією після третьої кризи Польщі (1795).

Північна Буковина також була окупована австрійськими військами. В 1774 р. до Відня відійшла вся ця область, а в 1775 р. ці здобутки Австрії були закріплені Константинопольською конвенцією. Транскарпаття, де зберігався традиційний адміністративний поділ на комітати, залишалося під владою династії Габсбургів.

Наприкінці 18 ст. австрійський імператор Йосип ІІ та імператриця Марія Тереза провели в країні низку реформ. Вони обмежили владу землевласників над селянами, відмінили особисту залежність останніх від хазяїв та ліквідували окремі податки. Урядом також було запроваджено зміни в духовній сфері (наприклад, відкрито ліцей в Мукачеві та семінарію у Львові). Водночас було організовано школи з викладанням предметів українською мовою, відкрито кілька україномовних факультетів у Львівському університеті, заснованому в 1784 р. Нажаль, ці прогресивні дії австрійського уряду не знайшли продовження в майбутньому.

На правобережній Україні не припинялася визвольна боротьба. Велике селянське повстання вибухнуло в 1702-1704 рр. Повстанці вибили польську армію з Київщини, Поділля та Волині. Правобережні повстанці дістали допомогу від запорозьких козаків, українців Лівобережжя, з Молавії, Білорусі та Валахії. Це "народне повстання" було придушено, однак в регіоні виник рух т. зв. гайдамаків. Невеликі, однак надзвичайно мобільні загони гайдамаків нападали на маєтки землевласників, торговельні фургони, окремих орендарів та ін. Рух гайдамаччини продовжував існувати до середини 1770 рр.

Велике повстання за визволення народу, яке отримало назву Коліївщини, вибухнуло на правобережній Україні в 1768 р. Повстанці захопили фортецю Умань, а також низку інших міст та селищ. В деяких областях влада перейшла до козацьких загонів. Однак кілька місяців потому Польща, за допомогою російської армії, завдала поразки основним козацьким угрупованням.

В другій половині 18 ст. Річ Посполита занепадала. В результаті цього територія Правобережжя перейшла до Росії. Двома роками пізніше землі Волині та Білорусі також потрапили під владу московського уряду. На цих територіях було встановлено звичайні імперські порядки: розподіл на віце-регентства (пізніше перейменовані в провінції), російська система судоустрою, дія "уставу честі" і т. ін. Однак питання возз’єднання українських земель не було остаточно вирішено. Вони стали складовою частиною Російської та Австрійської імперій. Це були десятиліття політичного роз’єднання й відсутності громадянської єдності, за якими йшли роки переслідування українців.

Особливості грошової і фінансової реформи

Серед комплексу заходів щодо оздоровлення і впорядкування грошового обігу особливе місце займають грошові реформи.

Негативні соціально-економічні наслідки інфляції примушують окремі держави вдаватися до таких радикальних заходів, як грошові реформи.

Грошова реформа – проведення деномінації грошей, вилучення з обігу знецінених паперових грошей, випуск нових грошових одиниць, зміна їх золотого вмісту з метою зміцнення грошової системи. Вони являють собою повну або часткову перебудову грошової системи, яку проводить держава з метою оздоровлення чи поліпшення механізму регулювання грошового обігу, відповідно до нових соціально-економічних умов.

Найважливішою метою грошової реформи є надання національній валюті характеру справді єдиного законного платіжного засобу та суттєвого підвищення її купівельної спроможності й конвертованості. Оскільки "твердість" національної валюти має два тісно пов’язані між собою, але не тотожні аспекти: зовнішній – стабільність обміну національної валюти, і внутрішній – стабільність цін, тобто відсутність інфляції, то, вибираючи модель проведення грошової реформи, украй важливо чітко визначитись щодо напрямку "вектора твердості" національної валюти у просторі цих двох вимірів.

Грошові реформи необхідні у випадках:

  • зміни державних устроїв;
  • глибоких економічних криз фінансової системи;
  • економічних потрясінь, коли гроші перестають виконувати свої функції;
  • поглиблення дефіциту бюджету та інфляційних процесів;
  • падіння ролі грошей, розрахунків, кредиту.

Чим би не була викликана необхідність проведення грошової реформи найголовнішою її метою завжди є стабілізація грошового обігу. Для досягнення цієї мети недостатньо прийняти ті чи інші законодавчі акти, а необхідно підготувати відповідні економічні передумови. Без цього гроші і після реформи можуть знецінюватися. Тому успішне проведення грошової реформи вимагає відповідної підготовки: нагромадження золото-валютних і матеріальних резервів, припинення чи значне зменшення темпів зростання грошової маси в обігу, оздоровлення державних фінансів, поліпшення структури суспільного виробництва, збалансування ринку тощо.

Хоч на перешкоді торгівлі на Україні продовжували стояти погані шляхи, брак грошей, надмірні позичкові проценти (від 20 до 50 на рік), вона помітно розвивалася. Торгівля та сільськогосподарське виробництво були взаємозалежними. Труднощі пересування змушували людей з" уїжджатися до певних міст і сіл у відповідні до церковного календаря строки, щоб продавати свій крам і купувати необхідні речі. Великі торговельні ярмарки, що тривали тижнями й пропонували на продаж величезне розмаїття товарів, відбувалися у Ніжині, Ромнах, Києві, Переяславі, Полтаві, Харкові та інших містах.

До 1780 р. на Лівобережжі, що у господарському відношенні було динамічнішим, ніж Правобережжя, проводилося близько 400 ярмарків. Дрібніша торгівля велися тут на 700 місцевих базарах. Іншого поширеною, особливо серед козацтва та заможнішого селянства, формою дрібної торгівлі був продаж солі та риби.

Ті, в кого вистачало грошей на віз і запряжку волів, великими ватагами вирушали у небезпечні мандрівки до Чорного моря, Там, навантажившись сіллю та рибою, вони розвозили їх по всій Україні. Деякі з чумаків накопичували достатньо грошей, щоб вкладати їх у великі підприємства. Так замість бартерної системи, тобто простого обміну товарів на товари, на Україні розвивалося грошове господарство.

До того, як у кінці XVIII ст. Були засновані чорноморські порти, зовнішня торгівля майже не розвивалася. Якщо раніше українські купці підтримували широкі зв’язки з балтійськими портами й західними ринками, то імперська політика спричинилася до того, що торгівля перемістилася на Північ.

У 1714 році Петро I змусив українських купців довозити пшеницю до таких російських або контрольованих росіянами портів, як Архангельськ, Рига і Санкт-Петербург. У 1719 році був заборонений експорт на Захід українського збіжжя, а на польсько-українському кордоні вводилися суворі мита на імпорт, щоб запобігти конкуренції щойно заснованим російським мануфактурам.

У ввозі продуктів на Лівобережжя російські купці користувалися пільгами, тоді як українці за готові товари, які вони возили на Північ, сплачували мито від 10 до 40%. Користуючись таким становищем, російські купці стали активно проникати в українську торгівлю. На 1754 році, коли між Росією та Лівобережжям скасували торгові бар’єри, росіяни вже опанували оптову торгівлю.

Розвиток мануфактурного виробництва

У господарському житті України велику роль відігравала промисловість, у тому числі хатня, якою селяни і козаки займалися у вільний від землеробства час, виготовляючи насамперед вироби побутового призначення. Відбувався подальший розвиток міського і сільського ремесла, що в умовах товарно-грошових відносин з роботи на замовлення переросло у дрібне товарне виробництво.

На його основі формувалось і утверджувалося мануфактурне виробництво. Важливим показником розвитку ремесла в містах була кількість ремісників, їх професій. Внаслідок технічного прогресу міське ремесло вдосконалювалося, появилися нові галузі виробництва.

Ремісники об’єднувались у цехи. Діяльність цехів регламентувалася цеховими статутами, де контролювалися кількість годин робочого дня, розмір плати підмайстрів і учнів, строки учнівства, кількість сировини, що закуповувалась. Однак з розвитком товарно-грошових відносин, розширенням ринку цехи не могли забезпечити попиту на міські ремісничі вироби, який насамперед задовольнявся партачами (позацеховими майстрами).

Набули поширення сільські ремесла та промисли, які дедалі більше відокремлювалися від землеробства та інших галузей сільськогосподарського виробництва. У селах зросла кількість ремісників різного фаху, для яких ремесло стало основним заняттям, а не додатком до сільського господарства.

Сформувалася нова соціальна група — скупники, які ставали посередниками між виробником і споживачем. Широко користувалися послугами скупників партачі Львова, Острога, Луцька. Власники майстерень, купці перетворювалися на підприємців, а частина підмайстрів, позацехові ремісники — на найманих робітників. Створювались умови для переростання дрібного товарного виробництва у нову, вищу форму промисловості — мануфактуру чи фабричне виробництво.

Процес формування промислово-торговельного населення йшов повільно. У Галичині та Правобережжі значна частина його була іноземного походження, що пояснювалося несприятливими для українців політичними та соціальними умовами феодально-шляхетської Речі Посполитої. Розвиток дрібного виробництва в містах і селах сприяв виникненню мануфактур. Найбільш переконливою є точка зору, що мануфактурне виробництво в Україні пройшло дві стадії — нижчу, яка характеризувалася розвитком початкових форм мануфактур, і вищу, коли почали панувати великі централізовані мануфактури.

Початкові форми фабричного виробництва — це переважно дрібні підприємства, в яких поділ в процесі виробництва відігравав уже значну роль, панувала ручна ремісницька техніка, а в деяких галузях почалася механізація виробничих процесів. Такі мануфактури були попередниками розвинених мануфактур, перехідною формою від дрібного товарного виробництва до мануфактурного, їх поява в найважливіших галузях промисловості свідчила про початок мануфактурного періоду.

Виникнення фабричних господарств відбувалося двома шляхами: дрібні підприємства перетворювалися на великі самостійні виробництва, майстерні підпорядковувалися торговому капіталу, який активно проникав у виробництво.

Особливо сприятливим середовищем для виникнення мануфактурного виробництва були міські та сільські промисли. Вони не обмежувалися цеховими майстернями, тому були більш придатними для впровадження нових механічних процесів, прогресивних форм організації виробництва й праці. Найбільшими в економічному та воєнно-стратегічному відношеннях промислами володіла держава.

Однак в умовах фільварково-панщинної системи шляхта почала запроваджувати мануфактурне виробництво, використовуючи не лише найману, а й кріпацьку працю. Більшість вчених вважають, що кріпосницькі мануфактури були своєрідним явищем, специфічною формою товарного виробництва, яке, розвиваючись в рамках феодалізму, широко використовувало натуральні ресурси маєтків і ґрунтувалося на праці кріпаків.

Технічною передумовою для зародження мануфактур в Україні було широке використання водяного колеса, що знаменувало перехід від дрібного ручного виробництва до механізованого. Млини обслуговували наймані селяни. Поширена була оренда млинів мельниками, заможними селянами, козаками.

Розвивалося винокуріння. Сировиною для виготовлення горілки і пива були жито, ячмінь, гречка, овес, пшениця. Дрібні ґуральні та пивоварні діяли в кожному фільварку, маєтку, селі України.

Продовжувало розвиватися металургійне виробництво, найпоширенішою формою якого були рудні. Місцем їх найбільшого зосередження були Чернігівщина, Волинь, Яноцька, Стрийська, Самбірська землі Руського воєводства. У XVI ст. в Україні діяло 70, в першій половині XVII ст. — 120 рудень. В Українській козацькій державі рудні старшини монастирів були під суворим контролем Генеральної військової канцелярії, на користь якої надходила десята частина виробленої продукції.

Рудні Лівобережжя не перетворилися на великі металургійні підприємства, причиною чого були бідність сировинної бази, низька якість і дорожнеча заліза. Рудні не витримали конкуренції російського заліза. В умовах занепаду рудень їх власники закріпачили рудників.

Зароджувалися і розвивалися нові форми виробництва у ткацтві. Центрами його в Західній Україні були Львів, Броди, на території Волині — Луцьк, Кременець, Володимир, у Гетьманщині — північні полки. Технічною основою були ткацький верстат і фолюші, ручні або при млинах. Виробництво організовувалось у формі децентралізованої мануфактури.

Підприємствами фабричного типу були солеварні. Соляні промисли розвивалися в Прикарпатті — Перемишлянському, Дрогобицькому, Коломийському староствах Руського воєводства. Володіли ними держава, феодали, городяни і селяни. Із зростанням феодальної залежності селян їм забороняли виробляти сіль.

Отже, наявність підприємств із застосуванням певних технічних засобів, зокрема гідравлічного двигуна у вигляді водяного колеса, з початковим або виразним поділом праці й застосуванням найманої праці, значною товарністю продукції свідчила про те, що в Україні відбувався процес створення мануфактур. Вони виробляли більшу частку продукції, що надходила на внутрішній ринок, і охопили такі галузі промисловості, як залізоробну, паперову, винокурну, скляну, поташну, селітряну, будівельних матеріалів, борошномельну та ін. Сформувалися кадри постійних робітників. Найману працю широко застосовували в купецьких, козацьких і селянських мануфактурах. Протягом XVIII ст. в Лівобережній і Слобідській Україні відбувався процес монополізації багатьох галузей промисловості.

В Україні найрозвиненішим виробництвом текстильної промисловості було суконне. Більша частина продукції припадала на мануфактури Лівобережжя і Слобожанщини— 88,6%. На мануфактурах Правобережжя виготовляли 7,7%, а Півдня — 6,7% продукції. Значне місце займали вотчинні суконні мануфактури, на яких виробляли 96% сукна.

З'явилися мануфактури з виробництва шовку-сирцю і шовкових виробів. Успішно працювала Кременчуцька, пізніше Катеринославська казенна мануфактура з виробництва шовкових, бавовняних, конопляних панчіх, що призначалися для царського двору, а також продавалися.

У 20-х роках ХІХ ст. і з`явилися перші парові гуральні. Великі гуральні з досконалішою технікою витіснили невеликі. У цукровиробництві почали використовувати машини для подрібнення цукрових буряків, гідравлічні преси, парову техніку.

Почалося мануфактурне виробництво зброї. Виникнення великих розвинених мануфактур було тісно пов'язано з воєнними і господарськими завданнями Російської держави, з фінансовою допомогою, яку вона надавала промисловості. Царський уряд підтримував підприємницькі намагання.

Держава надавала безпроцентні грошові позики, підтверджувала монопольні права власників мануфактур на скуповування вовни і овечих шкур, дозволяла мати власні вівчарні, завозити з-за кордону напівфабрикати. Держава була великим споживачем товарів мануфактурної промисловості, вона часто зобов'язувала власників мануфактур постачати своїми товарами державні відомства.

Отже, в українській промисловості відбулися великі прогресивні перетворення. На зміну цеховому виробництву прийшла мануфактура. На відміну від Західної Європи, де існувала одна форма мануфактур — на основі вільнонайманої праці, в Україні в умовах панування панщинно-кріпосницької системи господарства працювали мануфактури, що ґрунтувалися не лише на вільнонайманій, а й на кріпосницькій праці.

Кріпосна мануфактура була специфічною формою товарного виробництва, що здійснювалося на феодальній основі. Викликана до життя розвитком товарно-грошових відносин, вона сприяла розкладу феодалізму.

Список використаної літератури та джерел

  1. Школа І. М. Міжнародні економічні відносини. Чернівці, 1996.
  2. "Історія України". Посібник. За ред. В. А. Смолія, - К., 1997.
  3. "Історія України". Навчальний посібник для студентів неісторичних спеціальностей. – Донецьк: Центр підготовки абітурієнтів, 1998.
  4. Грушевский М. С. Очерк истории украинского народа. – 2-е изд. – К.: Лыбидь, 1991.


21.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!