Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Економічна думка: соціально-інституціональний напрямок. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Економічна думка: соціально-інституціональний напрямок. Реферат

Загальна характеристика інституціоналізму. Соціально-психологічний інституціоналізм Т. Веблена. Соціально-правовий інституціоналізм Дж. Коммонза. Школа кон'юнктури (емпіричний інституціоналізм) У. Мітчелла. Післявоєнні інституціональні концепції. Дж. К. Гелбрейт: "нове індустріальне суспільство " та "конвергенція"

Історія інституціоналізму як течії політичної економії налічує майже століття. Термін "інституціоналізм" запровадив у економічні дослідження У. Гамільтон у 1919 p., але цілісної течії тоді ще не існувало. Походить цей термін від слів "інституція" (звичай, порядок, традиція) та "інститут" (порядок, що приймає форму закону або установи), а тому й сутність інституціоналізму визначається як неекономічне, інституціональне трактування економічних явищ і процесів.

У марксизмі, наприклад, структура суспільства виражена трьома поняттями: продуктивними силами, виробничими відносинами та надбудовою. Інституціоналісти на противагу цьому підходу запропонували триєдину соціальну структуру, що складається з матеріальної, інституціональної та ідеологічної основ. Інституціоналізм пройшов в еволюційному розвитку три періоди: виникнення інститу-ціональних теорій у 20—30-ті роки XX ст., період затишшя — 40—50-ті роки і нове піднесення, яке почалося в 60-ті роки.

Ранній інституціоналізм не залишив після себе цілісної школи чи сильного лідера. Розрізняють соціально-психологічний інституціоналізм Торстейна Веблена (1857—1929), соціально-правовий інституціоналізм Джона Коммонза (1862—1945) та школу кон'юнктури Уеслі Мітчелла (1874—1948).

Незважаючи на неоднорідність, представники цієї течії економічної думки мають спільні методологічні принципи:

  • еволюційний характер теорії;
  • технологічний детермінізм;
  • розширене трактування предмету політичної економії, застосування так званого міждисциплінарного підходу;
  • чітко означений критицизм.

Інституціоналізм був течією, яка протиставляла себе класичним та неокласичним поглядам і виступала з різкою критикою ортодоксії, а саме: проти теорії гедонізму (максимальної вигоди для себе), ідеології індивідуалізму (з теорією колективних дій та інститутів), статичного підходу (пошуку економічної рівноваги) за динамічний підхід (розгляд явищ в історичній послідовності), проти абстрактного методу аналізу.

Інституціоналісти досліджували три групи проблем, тісно пов'язаних зі сферою державної політики:

  • взаємовідносини праці та капіталу;
  • взаємозв'язок монопольного сектора економіки з дрібним і середнім бізнесом;
  • взаємодію приватних і суспільних інтересів.

Інституціональні погляди Т. Веблена називають соціально-психологічними тому, що в основу розвитку суспільства й економіки як його частини було покладено психологічні чинники — звички, поведінку, традиції, уявлення, прагнення. Предмет політекономії Т. Веб-лен визначив як поведінку людини стосовно матеріальних засобів існування, що свідчить про гіпертрофію психологічних чинників.

Учення Т. Веблена відрізнялось особливим критицизмом — засуджувались і критикувалися не тільки ортодоксальні погляди, а й сам капіталістичний спосіб виробництва. Різко негативним було ставлення Т. Веблена до процесів монополізації, зростання розмірів і сили корпорацій, ліквідації вільної конкуренції. Історичний розвиток він трактував як виникнення, зростання суперечностей між інституційним і зовнішнім середовищами та поступове їх вирішення, а рушійною силою історичної еволюції вважав переважно технічний і технологічний прогрес засобів виробництва.

Т. Веблен підійшов до поділу капіталістичного господарства своїм шляхом, визначивши в ньому сфери "індустрії" та "бізнесу". Під першою він розумів матеріальну форму капіталістичного виробництва, тобто безпосередньо виробництво, а під другою — керуючу силу виробництва, сферу обігу. Т. Веблен стверджував, що бізнес підпорядкував виробництво й індустрію власним фінансовим інтересам, а тому основною суперечністю сучасного йому світу він вважав невідповідність інтересів індустрії та бізнесу.

Причиною суперечності двох ворожих світів — виробництва та обігу — проголошувався розвиток кредиту, що призводить до утворення "абсентеїстської" власності, за термінологією Т. Веблена. Суспільні інтереси, на його думку, повністю збігаються з інтересами індустрії.

Т. Веблен не визнавав революційні методи розв'язання існуючої суперечності та пропонував власний варіант вирішення проблеми: постійне зростання місця й ролі технологічних факторів виробництва, завдяки чому має значно підвищитися значення інженерно-технічного персоналу, а це спричиниться до відокремлення функцій власності, контролю та управління. У теорії Т. Веблена цей процес має назву "революція інженерів"; він призводить до встановлення "влади технократії", інтереси якої збігаються з інтересами суспільства. В усіх працях ученого провідною думкою є встановлення "соціального контролю".

Позитивізм, практицизм, прагматизм — основні ознаки соціально-правового інституціоналізму Дж. Коммонза. Головна мета його вчення — на основі примату права зробити все для збереження й модифікації капіталістичного ладу в цілому. Особливе місце в системі Дж. Коммонза посідає теорія соціального конфлікту, один з різновидів концепції соціального солідаризму.

Соціальні конфлікти, за Дж. Коммонзом, не мають антагоністичного характеру, не базуються на класових виробничих відносинах. Вони є необхідним і неминучим чинником розвитку, проявом багатоаспектної взаємодії різних груп у соціальному організмі. Соціальні конфлікти ліквідуються мирним шляхом, тобто урегульовуються за допомогою інституціоналізації, тобто встановлення процедурних правил, діяльності регулюючих органів, прийняття законодавчих актів.

Ідея класового миру дістала продовження в теорії "колективних дій", що відображає діяльність колективних інститутів, корпорацій, профспілок, політичних партій тощо, які досягають примирення шляхом укладання компромісних, добровільних угод. На такій основі Дж. Коммонз передбачає подальший розвиток економіки й суспільства та формування уряду "різних інтересів", який би відображав у кінцевому підсумку суспільні інтереси. Ці висновки стали базовими для сучасних теорій "держави суцільного добробуту".

Вихідними економічними відносинами в Дж. Коммонза є угоди, під якими він розумів будь-які конкретні зобов'язання суб'єктів суспільного життя. На шляху мирної еволюції угоди можна вирізнити етапи "конфлікту", "залежності" та "порядку" (врегулювання відносин). Поняття вартості в системі Дж. Коммонза має відбиток також правового детермінізму; воно визначається як згода в майбутньому виконати попередньо взяте зобов'язання.

Практичну орієнтацію на конкретні варіанти державного втручання мав інституціоналізм У. Мітчелла, який дістав назву емпіричного. Обстоюючи позиції мінової концепції, У. Мітчелл головними явищами економічного життя вважав гроші та грошовий обіг, а сучасну капіталістичну економіку — "грошову цивілізацію".

Працюючи в Національному бюро економічних досліджень і постійно критикуючи абстрактний метод економічної науки, учений вміло використовував описово-статистичний інструментарій: динамічні ряди, індекси, регресійно-кореляційний аналіз та ін. Займаючись прогнозуванням розвитку капіталістичної економіки, У. Мітчелл розробив так званий гарвардський барометр, який обчислювався на основі середніх величин — індексів спекуляції, бізнесу та грошового ринку. Цікаво, що перед великою депресією у США гарвардський барометр показував "ясно".

Суттєвий внесок У. Мітчелл зробив у теорію економічних циклів, уперше висунувши ідею безкризового циклу, що складається з чотирьох фаз: депресії, пожвавлення, розквіту й рецесії. Проте незважаючи на відсутність фази кризи, У. Мітчелл визнавав постійний характер циклічних коливань і обстоював активне державне втручання у вигляді антициклічних антикризових заходів. Лідер кон'юнктурної школи пропагував навіть капіталістичне планування, під яким розумів постійне державне регулювання економічних процесів, що має індикативний, рекомендаційний характер.

Таким чином, у ранньому інституціоналізмі трактування економічних явищ велося з трьох позицій: психології та технології, права, ринкової кон'юнктури. Негативізм позиції Т. Веблена був урівноважений позитивізмом Дж. Коммонза та практицизмом У. Мітчелла. Ранні інституціоналісти істотно вплинули на економічну думку, особливо на формування ідей ліберального реформізму.

Післявоєнні інституціональні концепції, які сформувались у 60-х роках XX ст. в результаті спроб об'єднати політекономію й соціологію, поклали початок соціологічному (інституціонально-соціальному) напрямку. Представниками його є економісти американські А долф Берлі (1895—1971), Гардінер Мінз (нар. 1896) та французькі Жан Фурастьє (нар. 1907), Франсуа Перру (нар. 1903). Вони скептично поставилися до кейнсіанських спроб знайти закономірність розвитку співвідношення доходів, заощаджень і споживання, піддали сумніву універсальний характер "вічних" законів неокласиків, висуваючи на перший план суспільні відносини людей, сферу обміну, споживання, форми організації ринку, моральні принципи, надавали вирішального значення в економіці інститутам (державі, великим корпораціям, профспілкам).

До технократичного напрямку належать ті теорії, які основою розвитку суспільства вважають зміни в техніці виробництва (теорія стадій суспільного розвитку, теорії індустріального суспільства).

Виходячи з того, що акціонерні товариства стали головною формою капіталістичних підприємств, А. Берлі обґрунтував теорію "демократизації капіталу", революції у відносинах власності. На його думку, організація таких підприємств і повсюдне поширення акцій серед населення означають перетворення всіх їх власників незалежно від частки в сукупному капіталі акціонерного товариства, на співвласників капіталу й одержувачів прибутку.

А. Берлі оголосив США Американською економічною республікою, у якій панує "народний капіталізм". Існувала також теорія "людського капіталу", яку тепер визнає більшість економістів. Під "людським капіталом" розуміють знання, навички та здібності людини, що сприяють підвищенню продуктивності праці та є джерелом майбутніх доходів.

На підставі відокремлення власності на капітал від його застосування виникла теорія "управлінської революції" (А. Берлі, Д. Бернхем). Найманих управляючих, які тепер здійснюють функції керівництва акціонерними товариствами, зображують як "довірених народу", стверджуючи, що вони керуються не мотивом прибутку, а інтересами суспільства.

Сучасний науково-технічний прогрес і посилення суспільного характеру виробництва сприяють підвищенню ролі техніків, інженерів, економістів в управлінні господарством. Робиться висновок, що капіталісти-власники втратили владу над виробництвом, а акціонерні підприємства вже зараз є загальнонародними, хоча питання про форму власності підміняється питанням про форму управління.

Суть теорії "держави загального благоденства " полягає в тому, що держава взяла на себе відповідальність за забезпечення всім громадянам здорового й гідного рівня життя. Вона через бюджет перерозподіляє доходи на користь бідних, у результаті чого багатих і бідних дедалі більше витісняють середні класи із середніми доходами (П. Самуельсон). Держава зображується як надкласовий орган, що діє в інтересах усього суспільства, усіх класів, прошарків і груп.

Концепцію Пола Самуельсона досить часто називають "змішаною економікою", яка поєднує, у теоретичному плані, узагальнююче поняття макроекономіки та традиційний мікроекономічний аналіз (сам учений називав її "великим неокласичним синтезом"). Можливість

такого синтезу випливає з визнання того факту, що сучасні мікро- й макроекономіка є науками переважно короткотермінової рівноваги, а не довгострокової динаміки. Зауважимо, що це твердження було справедливим у 50-х роках, до появи новітніх динамічних моделей економічного розвитку кейнсіанського та неокласичного типу.

Велике значення має теорія "колективного капіталізму ", сформована Г. Мінзом. Вона складається з трьох основних елементів: "дифузії" власності, "революції в доходах" та "управлінської революції". На прикладі цього вченого можна дослідити еволюцію інституціональних поглядів. До війни Г. Мінз солідаризувався з Т. Вебленом у питанні критики монополій, з Дж. Коммонзом та У. Мітчеллом — у питаннях колективних договорів та соціального страхування. У 1962 р. в книзі "Корпоративна революція в Америці" Г. Мінз активно підтримував великий бізнес, оголошуючи корпорацію новим соціальним інститутом, який відображує суспільні інтереси, а не тільки дбає про зростання прибутків, і діє за критерієм соціальної відповідальності.

Він запропонував власний практичний проект реформ (який передбачав державну регламентацію цін, дивідендів тощо), спрямований на об'єднання інтересів монополій з інтересами суспільства.

В умовах посилення науково-технічної революції деякі економісти (Дж. К. Гелбрейт, У. Ростоу та ін.) висунули технократичні теорії, у яких містяться спроби пояснити основні соціально-економічні явища змінами в галузі техніки. На думку вчених, технічний прогрес і розвиток великого машинного виробництва привели розвинені країни до "індустріального суспільства", що характеризується високим рівнем промисловості, провідною роллю міст, єдиним внутрішнім ринком, поглибленим професійним поділом праці, розвиненою системою загальної освіти, наявністю "спільних ідеалів".

"Індустріальне суспільство" зображувалось як єдина для всіх країн модель, у якій посилюється активність держави в галузі економіки, внутрішньої та зовнішньої політики. В "індустріальному суспільстві" зберігаються класи чи соціальні групи, що визначаються на основі поділу праці.

Варіант теорії "індустріального суспільства" Джона Кеннета Гелбрейта дістав назву "нового індустріального суспільства", Техніка й технологія, на його думку, породжують нові економічні ознаки, що стали характерними для сучасного капіталізму (найважливіша з них — планування).

Зміни в техніці спричинили утворення найбільших корпорацій — основи індустріальної системи, а також поєднання корпорацій з державою. Так виникає "нове індустріальне суспільство" — підсумок і прояв науково-технічного прогресу. Реальну владу в керівництві корпораціями мають уже не власники капіталу, а "техноструктура", що складається з інженерів, учених і адміністраторів і діє в інтересах суспільства.

Метою "техноструктури" є не максимізація прибутку, а зміцнення ринкових позицій корпорацій. Планування в межах корпорації потребує стабільності внутрішніх і зовнішніх умов функціонування, що робить ринок передбачуваним і ліквідує вільну конкуренцію.

Дж. К. Гелбрейт писав про виникнення нового класу — "білих комірців", до якого зараховував також кваліфікованих робітників, вважаючи їх продовженням "техноструктури". У результаті робиться висновок про "зменшуване значення робітничого класу", різке зниження ролі профспілок, зближення інтересів "нового класу техноструктури" в досягненні "спільних соціальних цілей".

У книгах "Економічні теорії та цілі суспільства" (1976) і "Вік невпевненості" (1977) Дж. К. Гелбрейт дещо змінює свою концепцію: відмовляється від поглядів відносно прогресивних прагнень великих корпорацій, визнає факт підпорядкування держави корпораціям, висуває програму буржуазних реформ, яку називає "вимушеним соціалізмом". Ідеться про націоналізацію воєнної промисловості, посилення планування, прогресивний прибутковий податок тощо.

Одним з різновидів теорії "індустріального суспільства" є теорія "стадій суспільного розвитку " Уолта Ростоу (нар. 1916). На його думку, усі суспільства відповідно до рівня їх економічного розвитку можна зарахувати до однієї з п'яти категорій: традиційне; перехідне; суспільство, що переживає процес зрушення; суспільство, яке "дозріває"; суспільство, яке досягло високого рівня масового споживання.

Економічну систему США У. Ростоу зображує як найвищу стадію суспільної еволюції, стадію високого рівня споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн. Посилаючись на техні-ко-економічні показники — норму нагромадження, технічний рівень виробництва, рівень споживання, У. Ростоу стверджував, що структура радянської економіки була близької до структури економіки Заходу. Цікаво, що комунізм учений назвав "хворобою перехідного періоду", одним з можливих шляхів переходу до "єдиного індустріального суспільства".

Наприкінці 60-х років XX ст. індустріальне суспільство почали розглядати як певну стадію, а не кінцеву форму суспільства. Дедалі більшого значення набуває концепція "постіндустріального " (інформаційного) суспільства американського соціолога Даніела Белла (нар. 1919).

Постіндустріальне суспільство — це суспільство послуг, де більше половини населення зайнято поза сферою матеріального виробництва, економіка має "узгоджений характер", забезпечується загальний добробут, управління суспільством переходить до вчених, а головною цінністю є інтелект та інформація.

Суть теорії "конвергенціїдвох світових систем" полягає у твердженні, що з розвитком капіталізму й соціалізму в обох системах виникають і посилюються спільні ознаки, а відмінності поступово зникають. Умови виробництва, розвиток науки та культури, техніки та технології не виокремлюються із загальноцивілізаційного прогресу й не можуть суттєво різнитися. Дж. К. Гелбрейт тенденцію "конвергенції" виявив у зростанні великого виробництва, збереженні автономії підприємств, державному регулюванні економіки. "Ми бачимо, — писав він, — що конвергенція двох нібито різних індустріальних систем відбувається в усіх найважливіших галузях".

Теорії післявоєнного інституціоналізму охоплюють надзвичайно різні сфери суспільного життя, формуючи альтернативне (відмінне від неокласичного та кейнсіанського) бачення закономірностей розвитку економічних систем. Ці теорії намагаються відобразити й пояснити новітні явища економічного життя світу, спрогнозувати майбутній напрям руху економіки, політики, науково-технічного прогресу, соціології в їх взаємозв'язку, показати тенденції розвитку суспільства як невіддільного цілого.

Список використаної літератури

  1. Гэлбрейт Дж. Новое индустриальное общество: Пер. с англ. / Под ред. Н. Н. Иноземцева. — М.: Прогресс, 1969. — 480 с.
  2. Жамс Э. История экономической мысли XX века: Пер. с фр. / Под ред. И. Г. Блюмина. — М.: Изд-во иностр. лит., 1959. — 572 с.
  3. Жид Ш., Рист Ш. История экономических учений: Пер. с англ. — М.: Экономика, 1995. — 543 с.
  4. Игнатенко А. А. Ибн Хальдун. — М.: Мысль, 1980. — 160 с.
  5. История экономических учений: Учебник для экон. спец. вузов. — М.: Высш. шк., 1983. —559 с.
  6. Кейнс Дж. -М. Общая теория занятости, процента и денег: Пер с англ. / Под. ред. А. Г. Милейковского, И. М. Осадчей. — М.: Прогресс, 1978. — 494 с.
  7. Костюк В. Н. История экономических учений. — М.: Центр, 1997. — 224 с.
  8. Левита Р. Я. История экономических учений: Учеб. пособие. — М.: Catallaxy, 1995. —191с.


21.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!