Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Розвиток ідей класичної школи у першій половині 19 ст. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Розвиток ідей класичної школи у першій половині 19 ст. Реферат

Різноманітність економічних поглядів "смітіанців". Розвиток ідей класичної школи в Англії (Т. Р. Мальтус, Д. Рікардо). Розвиток ідей класичної школи у Франції (Ж. Б. Сей, С. Сісмонді). Завершальний етап розвитку класичної політичної економії

Видання книги "Дослідження про природу та причини багатства народів" А. Сміта, що поєднала всі відомі людству напрямки економічних досліджень і вперше показала економічну науку як логічну й цілісну систему, спонукало наступне покоління економістів до постійного пошуку нових ідей і теоретичних рішень. Жодному з послідовників А. Сміта — економістів першої половини XIX ст. — не вдалося охопити весь спектр економічних проблем. Кожний з них досліджував лише окремий напрямок економічної науки. До найвідоміших "смітіанців" належать Т. Р. Мальтус і Д. Рікардо в Англії та Ж. Б. Сей і С. Сісмонді у Франції.

Економічне вчення А. Сміта хоч і було всеохоплюючим, але залишалося теорією XVIII ст. (мануфактурного капіталізму та вільної конкуренції). Тому воно потребувало доробки й уточнення внаслідок виникнення нових явищ у капіталістичній системі.

Господарська практика поставила перед економічною теорією нові проблеми: насамперед з'явилися такі незнані соціально-економічні явища, як кризи перевиробництва та безробіття, існування яких не вписувалося в існуючу "смітіанську" схему й потребувало належного теоретичного обґрунтування. З цим пов'язаний перехід від проблематики багатства до досліджень сфери реалізації, причин кризових явищ, соціальної нерівності тощо. Дотримуючись хронології, розпочнемо з Т. Р. Мальтуса.

Томас Роберт Мальтус (1766—1834) трудовій теорії вартості протиставив видозмінений варіант одного з трактувань вартості А. Смі-та. Він визначив вартість працею, що купується на даний товар. Вартість пропорційна витратам виробництва, до яких учений зараховував витрати живої й уречевленої праці та прибуток на авансований капітал. Таким чином, Т. Р. Мальтус включав прибуток безпосередньо у вартість товару разом з працею та вважав його незалежним від праці.

Прибуток він визнавав номінальною надбавкою до ціни товару, а сфера обігу — такою, де цей надлишок з'являється за рахунок продажу товару дорожче від вартості. Із цього випливало, що кожен, хто вигравав би як продавець, одразу втрачав би як покупець, тобто прибуток завжди лишається нереалізованим.

Вирішення проблеми реалізації Т. Р. Мальтус вбачав в існуванні непродуктивних верств населення (землевласників, чиновників та ін.), які купують, нічого не виробляючи, і уможливлюють отримання прибутку капіталістами. У цьому полягає сутність так званої теорії третіх осіб. У праці "Принципи політичної економії" (1820) Т. Р. Мальтус, по суті, спростовує закон Ж. Б. Сея (який ми розглянемо далі), аргументуючи невідповідність між попитом і пропозицією категорією "недоспоживання".

Т. Р. Мальтус надав нового звучання проблемі народонаселення ("Дослід про закон народонаселення", 1798) у зв'язку з виникненням економічних криз, що призводили до втрати роботи й засобів існування значною частиною робітників.

Ідеологічне підґрунтя його книги — боротьба за обмеження впливу соціалістичного вчення, проти вимог рівномірного розподілу матеріальних благ між усіма верствами населення. Т. Р. Мальтус вважав (подібно до китайських філософів), що уникнути бідності широких народних мас можна шляхом морального виховання й освіти населення, а "закони про бідних" лише ускладнюють ситуацію, оскільки привчають людей до безвідповідальності та утриманства.

Т. Р. Мальтус спробував відкрити "вічний" закон народонаселення, базуючись на концепції спадної родючості ґрунту, згідно з якою засоби існування людей не можуть зростати швидше, ніж в арифметичній прогресії. Учений стверджував, що аналогічно до природи, де рослини й тварини здатні безмежно розмножуватися, населення збільшується в геометричній прогресії.

У невідповідності темпів зростання населення та засобів існування Т. Р. Мальтус і бачив свій "вічний" закон, який діє постійно, неминуче прирікаючи надлишок населення на нестатки, голод і смерть. Закони природи він механічно переніс на суспільство, хоча на відміну від живої природи світ людей не тільки витрачає та споживає, а й виробляє та збільшує своє багатство.

Жан Батіст Сей (1767—1832) був першим економістом за межами Англії, який сприйняв, збагатив і розвинув теоретичні постулати А. Сміта. У своїй головній праці "Трактат політичної економії" (1803) він запропонував класифікацію політичної економії, згідно з якою вона поділялася на три самостійні частини: виробництво, розподіл та споживання. У межах кожної з них учений обстоював технологічний підхід до розгляду явищ і процесів. Трудовій теорії вартості Ж. Б. Сей протиставив теорію корисності, згідно з якою виробництво створює корисність, яка надає предметам цінності.

Значне місце в економічній системі Ж. Б. Сея посідає теорія трьох факторів виробництва (модифікований вираз триєдиної формули доходів А. Сміта). Спираючись на те, що у процесі виробництва беруть участь три фактори — праця, капітал (засоби виробництва) і земля — і кожен з них у певний спосіб впливає на створення вартості, Ж. Б. Сей розрізняв три види доходів, стверджуючи, що праця створює заробітну плату, капітал — прибуток, земля — земельну ренту. Відмінність між підприємцями та робітниками відсутня: доходи перших є також винагородою за працю, пов'язану з керуванням, певним талантом і ризиком.

Сучасна економічна наука повністю сприйняла означену теорію факторів виробництва Ж. Б. Сея, додавши четвертий фактор — підприємницьку здібність (її має лише 5-7% працездатного населення). Свого часу теорія трьох факторів була цінною як антитеза трудової теорії вартості, сучасне ж її наукове значення полягає в започаткуванні факторного аналізу виробництва на рівні підприємств. На підтвердження цього наведемо формулу неокласичної виробничої функції Кобба — Дугласа, запропоновану в 1928 p.:

Y = AKaLb

де Y— обсяг виробленої продукції; А — коефіцієнт, що враховує додаткові умови виробництва; К, L — виробничі фактори — відповідно капітал і праця; а, Д — показники, що мають такий економічний зміст: у разі збільшення фактора К (L) на 1% обсяг продукції збільшується на а% (Д%) при постійному факторі L (К).

Теорія збуту, запропонована Ж. Б. Сеєм, обґрунтувала гармонійність капіталістичного відтворення, неможливість загальних криз перевиробництва виходячи з припущення, що інтересом усіх виробників є обмін товарів. Ж. Б. Сей зазначав, що кожен продавець є водночас покупцем, тобто будь-яка пропозиція породжує попит, тому можливе лише часткове перевиробництво в певних галузях, яке пояснюється недовиробництвом в інших.

Твердження про те, що будь-яка пропозиція народжує адекватний попит, називається законом Сея, або законом ринків. Загальні кризи перевиробництва, періодично повторювані з 1825 p., по суті, спростували це твердження, оскільки кризовими явищами були охоплені всі без винятку галузі виробництва. Проте закон Сея й донині зберігає одіозний характер. За ставленням до нього, тобто до питання про можливість саморегулювання ринкової економіки без будь-якого зовнішнього впливу (зокрема, державного), відбувається поділ сучасних економістів на прихильників класичної ліберальної традиції та альтернативних (передусім кейнсіанських) методів.

Сімон де Сісмонді (1773—1842), з одного боку, започаткував дрібнобуржуазний напрямок в економічній думці та критику існуючого суспільного ладу, а з іншого — продовжив класичну економічну традицію. У цій темі висвітлимо ті економічні ідеї вченого, які не суперечать класичній політекономії. По-перше, С. Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості, розглядаючи прибуток, ренту й заробітну плату тільки як різні форми користування продуктами людської праці.

Тому робився висновок про експлуататорську природу доходів. По-друге, проголошуючи примат споживання над виробництвом і ототожнюючи вартість суспільного продукту з доходами, С. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого продукту необхідно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства.

Таким чином, існування кризових явищ в економіці пояснювалося не надмірним обсягом споживчих витрат, а навпаки, недоспоживанням, ситуацією, коли певна кількість товарів не знаходить споживача. Це пояснювалося тим, що заробітна плата робітників зростає значно повільніше, аніж випуск товарної продукції; у свою чергу, капіталісти-підприємці також відносно зменшують своє споживання внаслідок збереження частини доходу для виробничого нагромадження.

У результаті цього сукупний попит на споживчі товари стає недостатнім, і виникає криза перевиробництва, тобто пропозиція не породжує адекватного попиту.

Економічні праці Давіда Рікардо (1772—1823) були написані в період промислового перевороту, переходу від мануфактурної промисловості до великої промислової індустрії на початку XIX ст. У своїй головній праці "Начала політичної економії та оподаткування" (1817) Д. Рікардо спробував довести, що політична економія підпорядковується закону вартості та іншим об'єктивним законам. Він послідовно дотримувався трудової теорії вартості, наголошуючи, що всі доходи утворюються у виробництві.

Предметом економічної науки Д. Рікардо вважав визначення законів розподілу суспільного багатства. Методології вченого бракувало історичного підходу в економічних дослідженнях.

Д. Рікардо, підтримуючи трудову теорію А. Сміта, робив висновок про те, що праця є основою будь-якої вартості. Чітко розмежовуючи споживну та мінову вартість товару, Д. Рікардо виокремлював товари, вартість яких визначається виключно їх рідкісністю. Він наголошував, що на вартість товарів впливає не тільки безпосередньо прикладена до них праця, а й витрачена на знаряддя, інструменти, будови, які уможливлюють її виконання.

Ціну Д. Рікардо розглядав як грошовий вираз мінової вартості, розрізняючи природну та ринкову ціни. Першу він розумів як вираз вартості, а другу пов'язував з відхиленням від природної ціни під впливом попиту та пропозиції.

Проблема розподілу, як відзначалося, займала провідне місце в економічній теорії Д. Рікардо. Як і його попередник А. Сміт, Д. Рікардо стверджував, що праця (категорії робочої сили він не знав), як і будь-який інший товар, має природну та ринкову вартість. Динаміка заробітної плати має натуралістичне пояснення: вона залежить від родючості землі та зростання чисельності населення. Якісно новий підхід Д. Рікардо полягає в розмежуванні реальної та номінальної заробітної плати: "природна" ціна праці визначається не грошовою величиною заробітної плати, а кількістю й асортиментом споживчих благ, які можна придбати за ці гроші.

Спостерігається також ідейна близькість поглядів Д. Рікардо й Т. Р. Мальтуса: їх єдність у тому, що встановлення заробітної плати повинно контролюватися виключно ринковою конкуренцією, а не втручанням держави у сферу трудових відносин і прийняттям "законів про бідних".

Ціна товару, як і в інших класиків, у Д. Рікардо представлена сумою заробітної плати, прибутку та ренти. Під рентою він розумів частку продукту землі, яка виплачувалася землевласнику. Глибокий аналіз природи й динаміки ренти поєднався в нього з фактичним розумінням і поясненням лише першої диференціальної ренти, пов'язаної з переходом до використання гірших земель, та здогадкою про існування другої диференціальної ренти, пов'язаної з інтенсифікацією сільського господарства.

У цілому теорію ренти Д. Рікардо (як і Т. Р. Мальтус) виклав на основі закону спадної родючості землі, згідно з яким кожна додаткова витрата праці в сільському господарстві приносить меншу, або спадну, віддачу (у подальшому, зокрема в маржиналізмі, сфера застосування цього закону була поширена на всі без винятку галузі, а сам закон стали називати законом спадної продуктивності факторів виробництва).

Спадна родючість ґрунту спричиняє підвищення цін на продовольчі товари, що збільшує ренту землевласників і заробітну плату робітників. Звідси Д. Рікардо робить такий висновок: норма прибутку неухильно знижується (рента + заробітна плата + прибуток = сукупний продукт, де дві перші складові зростають), що спричиняє падіння норми нагромадження та загальну тенденцію до стагнації капіталістичного виробництва. Єдиний протидіючий фактор, здатний загальмувати цей процес, — технічний прогрес виробництва.

Слабким місцем економічної системи Д. Рікардо було питання про капітал, який він проголошував вічною категорією. Д. Рікардо зробив крок уперед у розумінні основного та оборотного капіталу, проголосивши вирішальним чинником поділу швидкість зношення. Проблема реалізації суспільного продукту розглядалася ним так: можливість загального перевиробництва заперечувалася, а перевиробництво окремих товарів сприймалося як наслідок особистих прорахунків підприємців.

Багато уваги Д. Рікардо приділив аналізу грошей та грошового обігу, підкреслюючи специфіку грошей як особливого товару, який є мірою вартості інших товарів і засобом обігу. Досліджуючи гроші в пізніх працях, учений повністю відходить від трудової теорії, підтримуючи й розроблюючи кількісну теорію грошей. Д. Рікардо пише, що вартість грошей залежить від їх кількості, а кількість грошей в обігу безпосередньо встановлює рівень цін на товари.

Ще одна визначна ідея Д. Рікардо — теорія порівняльних переваг (витрат) — стосується сфери міжнародної торгівлі. Вона допомогла з'ясувати, як виникає зовнішньоторговельна спеціалізація окремих країн, чому торгівля є взаємовигідною навіть тоді, коли одна країна має значно вищі витрати виробництва (праці), ніж інша. Цікаво, що з моменту опублікування "Начал... " до 30-х років XX ст. ця теорія існувала як здогадка, без належного теоретичного доведення, хоча повсюдно підтверджувалася на практиці (тільки в 1933 р. шведський економіст Б. Улін обґрунтував теорію порівняльних переваг за допомогою математичного інструментарію та факторного аналізу).

Один з послідовників Д. Рікардо Джеймс Мілль (1773—1836) зробив кілька практичних висновків з теорії ренти, вимагаючи державного привласнення земельної ренти. Джерелом вартості він визнавав не тільки живу працю, а й нагромаджену, уречевлену в засобах виробництва. Тому між робітниками й капіталістами існують відносини рівних товаровласників, і кожен з них отримує відповідну частку виробленого продукту.

Джон Мак-Куллох (1789—1864), фактично визнаючи працю джерелом вартості, давав її довільне тлумачення. Він визначав її як будь-які дії та операції незалежно від того, ким або чим вони виконуються — людьми, машинами, силами природи. Прибуток, таким чином, розглядався вченим як частина вартості, створена капіталом.

Завершальний етап розвитку класичної економічної науки пов'язується з представником рікардійської школи Джоном Стюартом Міллем (1806—1873). У його "Основах політичної економії" (1848) підсумовуються всі теоретичні здобутки класичної школи, синтезуються всі економічні знання середини XIX ст., тому ця книга впродовж п'ятдесяти років залишалася загальновизнаним європейським підручником з економічної науки. Вважаючи себе послідовником Д. Рікардо, Дж. С. Мілль прагнув синтезувати, поєднати його трудову теорію з іншими теоріями (Т. Р. Мальтуса, Ж. Б. Сея, Н. Сеніора).

Для методології Дж. С. Мілля характерним було різке протиставлення законів розподілу законам виробництва, які в його вченні не вважалися взаємопов'язаними. Закони виробництва вчений визнавав природними й об'єктивними, а закони розподілу пов'язував із суб'єктивними діями людей та історичними умовами.

Категорію вартості Дж. С. Мілль розумів як "загальну купівельну силу, владу, яку дає володіння цим предметом, над товарами, що продаються", стверджуючи при цьому, що вартість товару визначається вартістю витрат виробництва. Цікаві думки вчений висловлював з приводу впливу ціни товару на попит; саме вони стали основою сучасного аналізу еластичності попиту.

Ренту Дж. С. Мілль визначав як компенсацію, що сплачується за користування землею; він виступав на захист теорії ренти Д. Рікардо. Продуктивною він вважав працю, що виробляє багатство, відносячи до нього майстерність, здібності та інші якості робочої сили. Як і Ж. Б. Сей, Дж. С. Мілль дотримувався думки про можливість безкризового розвитку капіталістичного виробництва, але вважав, що падіння норми прибутку може спричинити депресію й застій в окремих галузях виробництва.

Важливу роль у соціально-економічній концепції Дж. С. Мілля відіграє визнання певних переваг комуністичних асоціацій, але перехід до них він вважав малоймовірним. Поглядам ученого найбільше відповідали вдосконалена система приватної власності, соціальне партнерство, участь робітників в управлінні та розподілі прибутків, колективне володіння капіталом. Засуджуючи політику протекціонізму та обмеження діяльності профспілок, Дж. С. Мілль наголошував на ролі буржуазної держави, яка, на його думку, повинна брати на себе витрати зі створення інфраструктури, розвитку науки та соціального забезпечення, а також регулювати оподаткування.

Полеміка навколо економічних ідей класичної школи представлена у працях Н. В. Сеніора в Англії, Ф. Бастіа у Франції та Г. Ч. Кері у США. Внеском Нассау Вільяма Сеніора (1790—1864) в політекономію була теорія утримання. Витратами виробництва вартості він оголошував два елементи — працю та капітал, трактуючи їх суб'єктивно. Працю Н. В. Сеніор розглядав як "жертву" робітника, який витрачає певний час і силу, а капітал — як "жертву" капіталіста, яка зводиться до утримання від невиробничого, непродуктивного споживання свого капіталу.

Винагородою за такі "жертви" є відповідно заробітна плата й прибуток. Як буржуазний ідеолог Н. В. Сеніор виступав проти скорочення робочого дня, висунувши так звану теорію останньої години, згідно з якою прибуток створюється тільки за останню годину робочого дня працівника, а в перші години лише відтворюється спожита вартість авансованого капіталу.

Особливу популярність в 40—50-х роках XIX ст. мав Фредерік Бастіа (1801—1850), який пропагував ідею свободи торгівлі й заперечував соціалістичне вчення про соціальний антагонізм. "Усі законні інтереси гармонійні. У цьому — основна думка мого твору", — писав він, маючи на увазі свою працю "Економічні гармонії" (1850) [4, с. 168].

Обґрунтовуючи таку ідею, Ф. Бастіа спирався на "теорію послуг" Ж. Б. Сея з тією лише відмінністю, що розглядав особисті послуги, хоч би в якій сфері суспільного життя вони не надавалися. "Послугу" капіталіста, що дає йому право на відсоток, Ф. Бастіа вбачав у тому, що під час авансування, або позички, капіталу є "відстрочка в споживанні". Земельна рента надається як плата за "послугу" землевласника або його предків з обробки чи поліпшення землі. Ф. Бастіа розглядав прибуток як відсоток на капітал, а земельна ренту — як різновид такого відсотка, вкладеного в землеробство. Буржуазне суспільство у нього — це гармонійне співробітництво різних класів, які еквівалентно обмінюються "послугами".

Американський варіант теорії гармонії інтересів виклав Генрі Чарлз Кері (1793—1879). На відміну від Ф. Бастіа він пов'язував її із захистом протекціонізму, який відповідав потребам ще не зміцнілої промисловості США. Згідно із законом розподілу Г. Ч. Кері частка робітника у вартості (національному продукті) завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталу збільшується не тільки абсолютно, а й відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно падає.

Звідси випливає справжня гармонія інтересів усіх класів суспільства. Г. Ч. Кері довів, що з розвитком капіталізму цінність праці збільшується. Всесвітня "гармонія націй", яку проповідував учений, передбачала органічне поєднання землеробства з промисловими мануфактурами та обмеження діяльності монополій.

Як бачимо, класичне економічне вчення не вичерпується грандіозною постаттю А. Сміта; воно представлене плеядою економістів, які пропагували, доповнювали й розвивали теорію "великого Майстра".

Вони своєрідно трактували економічні категорії, по-різному визначали предмет і завдання політичної економії, рушійні сили й закони економічного розвитку, досліджували актуальні економічні проблеми (кризи, безробіття, соціальну нерівність), внутрішню та зовнішню економічну політику, що забезпечувало справжню полеміку й дискусійність економічної науки. Об'єднує "смітіанців" беззастережна віра в прогресивність капіталістичного ринкового устрою, в існування потенційних можливостей його еволюційного розвитку, у переваги ліберальної економічної політики, яка базується на дійових ринкових механізмах.

Список використаної літератури

  1. Мешко I. M. Історія економічних вчень: Основні течії західноєвропейскої та американської економічної думки: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 1994. — 175 с
  2. Ойкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. — М.: Прогресс, 1995. — 352 с.
  3. Осадчая И. М. Консерватизм против реформизма (две тенденции в буржуазной политэкономии). — М.: Мысль, 1984. — 223 с.
  4. Осадчая И. М. Современное кейнсианство. Эволюция кейнсианства и неоклассический синтез. — М.: Мысль, 1971. — 176 с.
  5. Петти У. Экономические и статистические работы. — М., 1940. — 324 с.
  6. Прудон П. Что такое собственность? — М.: Республика, 1998. — 367 с.
  7. Робинсон Дж. Экономическая теория несовершенной конкуренции: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1986. — 471 с.
  8. Самуэльсон П. Экономика: В 2 т.; Пер. с англ. — М.: Алгон, 1994. — Т. 1. — 333 с.


21.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!