Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Критика класичної школи: основні напрямки. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Критика класичної школи: основні напрямки. Реферат

Соціально-економічне вчення утопічного соціалізму. Дрібнобуржуазна критика економічних основ капіталізму. Економічні ідеї історичної школи в Німеччині

Класична школа політичної економії тривалий час утримувала провідні позиції в економічній науці, але це не виключало можливості існування відмінних думок і поглядів.

Початок XIX ст. став періодом не тільки розвитку економічної класики, а й появи нових течій і напрямків економічної науки, представники яких гостро критикували основні теоретичні положення класиків, пропонували інші шляхи й методи вирішення нагальних економічних проблем.

Серед таких напрямків розрізняють:

  • утопічний соціалізм;
  • дрібнобуржуазну критику капіталізму (відому під назвами економічного романтизму, реформізму, анархізму);
  • історичну школу в Німеччині, започатковану Ф. Лістом.

Соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон і Ш. Фур'є у Франції та Р. Оуен в Англії виступили з викривальною критикою капіталізму, указавши на історично обмежений характер капіталістичних відносин. Ідеальний суспільний устрій вони називали по-різному: так, А. Сен-Сімон іменував його індустріалізмом, Ш. Фур'є — гармонією, Р. Оуен — комунізмом.

Соціалісти-утопісти не бачили радикальних шляхів переходу до суспільства соціальної справедливості, а своїм завданням вважали розвиток свідомості та пропаганду своїх ідей. Утопічний соціалізм відзначав протилежність класових інтересів, але заперечував політичну боротьбу й революцію, прагнучи перетворення суспільних відносин мирним, еволюційним, компромісним шляхом.

Анрі Сен-Сімон (1760—1825) проголосив освіту рушійною силою розвитку суспільства. Ідеї класичної політекономії про природний порядок він протиставив ідею розвитку. На думку вченого, економічні фактори, такі як діяльність людей у виробництві, форми власності, мають в історичному процесі велике значення. Він розрізняв такі епохи: ранній період, рабство, середньовіччя, сучасний період і золотий вік.

Концепція суспільного розвитку А. Сен-Сімона була ідеалістичною, тому що в основу його було покладено науку, розум, ідею. Проте в "надрах" його ідеалізму є й деякі матеріалістичні положення, наприклад: "Встановлення власності — суть, саме цей інститут є основою суспільної будівлі... Закон, який встановлює владу й форму правління, не має такого значення й такого впливу на добробут націй, як закон, який встановлює власність, регулює користування нею".

Майбутнє суспільство А. Сен-Сімон називав індустріальною системою, яка розвиватиметься на базі великого промислового виробництва. Промисловість має розвиватися за певним планом; управління нею здійснюватиметься з єдиного центру.

Плани розвитку промислового виробництва й розподілу продукції складатимуть вчені; промислові капіталісти, які мають багатий досвід, організовуватимуть управління, робітники працюватимуть. В індустріальній системі А. Сен-Сімон обстоював збереження капіталістичної власності, виступаючи проти землевласників і лихварів. Він хотів, щоб капіталісти працювали як організатори виробництва, але не мали жодної влади й перетворилися з капіталістів-власників на капіталістів-трудівників.

У програмі А. Сен-Сімона разом з плановим веденням господарства центральне місце посідає принцип обов'язковості праці для всіх. На його думку, дії держави мають бути спрямовані на розвиток науки, мистецтва, промисловості, нової релігії. Пропагуванням учення А. Сен-Сімона займалися його послідовники, які на відміну від учителя категорично були проти приватної власності, пропонували скасувати право успадкування.

Ідеї французького соціаліста-утопіста Шарля Фур'є (1772—1837) були викладені в його праці "Новий господарський суспільний світ" (1829), де зазначено, що суспільство у своєму розвитку пройшло стадії дикості, патріархату, варварства й цивілізації, причому в кожній стадії можна виокремити періоди дитинства, зростання, занепаду й старіння. Період зародження капіталізму визнавався початком цивілізації.

На думку Ш. Фур'є, з розвитком великої промисловості буде досягнуто такого рівня виробництва, який забезпечить перехід від цивілізації до гармонії. Перехід до нового суспільного устрою він ставив у залежність від усвідомлення всіма людьми його необхідності. У творах Ш. Фур'є значне місце приділено критиці капіталізму, а особливо капіталістичної торгівлі, спекуляції, економічних криз, анархії виробництва, бідності трудящих мас. Кризи капіталістичного виробництва він прямо називав лихом від достатку.

Аналізуючи економічні процеси цивілізації, Ш. Фур'є передбачав заміну вільної конкуренції монополіями. Він навіть запропонував власну класифікацію монополій, визначивши такі їх види: колоніальна, кооперативна, або монополія замкнених об'єднань, казенна, або державне управління.

Справедливе суспільство, за планом Ш. Фур'є, складатиметься з асоціацій виробників (фаланг), утворених без примусу, і стане безкласовим і гармонійним. Землеробство відіграватиме вирішальну роль, буде основою ладу, а промисловість задовольнятиме його потребам. Продуктивність вільної праці асоційованих працівників значно зросте завдяки появі такого стимулу, як творче змагання працівників колективу.

Роберт Оуен (1771—1858) — представник англійського утопічного соціалізму — був радикальнішим від Ш. Фур'є та А. Сен-Сімона завдяки повному запереченню приватної власності. Соціальна програма Р. Оуена відрізнялася практичною спрямованістю. Він висунув цілий перелік пропозицій щодо поліпшення умов праці й побуту робітників, розробив англійське фабричне законодавство в частині обмеження робочого дня та заборони нічної праці жінок і дітей.

На думку Р. Оуена, держава повинна охороняти інтереси трудящих. У своїх теоретичних побудовах він спирався на трудову теорію вартості Д. Рікардо. Висновок Р. Оуена був такий: продукт праці має належати тим, хто його виробляє. У сучасному капіталізмі він бачив суперечності між працею та капіталом, зростанням виробництва та зменшенням споживання. Він пропонував знищити гроші як штучну міру вартості та запровадити еквівалент трудових витрат — "робочі гроші".

Р. Оуен спробував реалізувати цей проект, організувавши "базар справедливого обміну", який швидко затоварювався неходовими продуктами, а за квитанціями отримувалися ті товари, які можна було вигідно продати на ринку.

Р. Оуен вірив, що на зміну капіталізму прийде нове суспільство, яке він називав комунізмом і створення якого пов'язував з прийняттям розумних законів та освітою населення. Комунізм, за визначенням Р. Оуена, є виразом абсолютної істини та справедливості. Первісною ланкою комунізму, який базується на суспільній власності, має стати кооперативна община. Проте всі кооперації, які Р. Оуен створював в Англії та США, розпадались і перетворювались на капіталістичні колективні підприємства.

Ідеї А. Сен-Сімона, Ш. Фур'є та Р. Оуена — економістів, філософів, соціальних реформаторів XIX ст. — набули поширення та мали суттєвий вплив на наступну соціально-економічну думку багатьох країн, стали витоком марксизму, соціал-демократизму, соціально-інституціонального напрямку, теорії індустріального суспільства.

На початку XIX ст. почалося формування дрібнобуржуазного напрямку в економічній думці Західної Європи. Як зазначалося, засновником цього напрямку став С. Сісмонді, погляди якого об'єднали як наукові ідеї класичної школи, так і дрібнобуржуазний романтизм. У розвитку соціально-економічних поглядів С. Сісмонді можна виокремити два періоди. Спочатку він був смітіанцем: пропагував ідеї А. Сміта, виступав за свободу конкуренції та вільну гру інтересів.

Але у головній своїй праці "Нові начала політичної економії" (1819) С. Сісмонді вимагав не економічної свободи, а державного втручання, спрямованого на повернення до дрібного товарного виробництва, цехової організації ремісників і патріархального сільського господарства. Критикуючи капіталізм з позицій дрібного буржуа, він уперше розглянув проблему суперечностей капіталізму та його соціальних наслідків і цим суттєво доповнив учення класиків. С. Сісмонді дав нове визначення політичної економії, а саме: "Матеріальний добробут людей, який залежить від держави, становить предмет політичної економії". Вчений заперечував абстрактний метод класичної школи та існування об'єктивних економічних законів, а саму політекономію зводив до проблем економічної політики держави.

С. Сісмонді прагнув знайти теоретичне вирішення найгостріших проблем капіталістичного суспільства — соціальної несправедливості, постійної бідності та безробіття. Визнання ним усіх доходів (прибутку, ренти, заробітної плати) формами користування продуктами праці заклало фундамент для критики існуючого механізму розподілу. Проте аналіз кризових явищ, невідповідності між сукупним попитом і сукупною пропозицією спонукав ученого піддати сумніву можливість ефективного застосування ідеології економічного ліберіалізму. Вихід із кризового стану С. Сісмонді бачив у державному регулюванні ринку, перерозподілі доходу на користь найбідніших верств населення. На його думку, сама держава повинна ліквідувати велике капіталістичне виробництво, відновити дрібнотоварний уклад господарства.

Якщо С. Сісмонді завершив у Франції класичну теорію політичної економії, то П'єр Жозеф Прудон (1809—1865) став засновником ідей реформізму та анархізму. У праці "Що таке власність?" (1840) він заявив, що "власність — це крадіжка", тобто "право, що суперечить природі та розуму", але засуджував не стільки власність (навіть захищав володіння), скільки зловживання нею. Ідеалізм методології П. Ж. Прудона проявився в розумінні виробничих відносин як втілення "абсолютного розуму", а економічних категорій — як безплідних ідей.

Ідеалістичний метод дослідження наклав відбиток і на теорію вартості П. Ж. Прудона: з одного боку, вартість визначається працею, з іншого — розуміється як вічна й абстрактна категорія. Вирішальним пунктом економічної системи П. Ж. Прудона була теорія "конституйованої вартості".

Товар виключався з дослідження, а вартість проголошувалася носієм двох протилежних ідей: вартості споживної та мінової. Споживна вартість є втіленням достатку, а мінова відображає рідкісність. Суперечність між цими тенденціями зникає через "конституювання" вартості, тобто синтезу, що виникає за умови еквівалентного обміну. Для цього, вважав П. Ж. Прудон, необхідно виробляти товарів стільки, скільки потрібно, і створити умови їх реалізації. П. Ж. Прудон висунув проект реорганізації обміну та встановлення безгрошового товарного господарства шляхом уведення "робочих грошей" — квитанцій та дарового кредиту. Вершиною економічних ілюзій П. Ж. Прудона був заклик до відмови від держави як соціального інституту та захист дрібного приватного володіння.

На відміну від вчених Англії та Франції, вчені-економісти Німеччини взагалі не сприйняли визначальні ідеї класичної школи, побудувавши власну систему "національної економії". Це пояснюється тим, що буржуазні економічні відносини почали швидко розвиватися в Німеччині лише в 40—60-ті роки XIX ст., а прусський шлях розвитку ідеалізував феодальне минуле країни. Молода національна буржуазія прагнула об'єднання Німеччини, пов'язуючи його з силою пруссько-юнкерської держави й активним втручанням в економіку. Відображенням цих особливостей політекономії Німеччини стали твори Фрідріха Ліста (1789—1846) і представників історичної школи.

Головний твір Ф. Ліста "Національна система політичної економії" (1841) присвячений проблемам національної єдності Німеччини й перетворення її за допомогою протекціонізму на першорядну індустріальну державу, здатну до економічної та політичної експансії на світовій арені. Економічна програма вченого була різко опозиційна до класичної школи політекономії з її орієнтацією на фритредерство як економічну політику держави.

Ф. Ліст стверджував, що економіка окремих країн розвивається за власними законами, і тому для кожної країни характерна своя "національна економія", завдання якої зводиться до визначення найсприятливіших умов для розвитку продуктивних сил конкретної нації. Держава повинна проводити політику "виховного протекціонізму", тобто забезпечувати швидкий індустріальний розвиток через установлення урядового мита. Добробут нації, на думку Ф. Ліста, зумовлюється не кількістю багатства, а ступенем розвитку продуктивних сил. Продуктивною працею він визнавав не тільки виробничу діяльність, а й управлінську, наукову, освітню та мистецьку.

Найповніше особливості німецької політекономії відображені в працях представників історичної школи Бруно Гільдебранда (1812—1878), Вільгельма Рошера (1817—1894) і Карла Кніса (1821—1898). Ученню класиків про природні закони історична школа протиставила принцип історизму, який заперечував діалектичний розвиток суспільства та будь-які якісні зміни й визнавав лише еволюційну форму розвитку.

Еволюціонізм історичної школи не визнавав об'єктивних економічних законів та історичного характеру розвитку товарно-грошових відносин. Політична економія, таким чином, зводилася до вивчення історії народного господарства. В основу періодизації історії народного господарства Б. Гільдебранд поклав спосіб обміну; він розрізняв три фази: господарство природне середньовіччя, грошове та кредитне.

Останнє було ідеалом Б. Гільдебранда; він визнавав кредит силою, що здатна перебороти панування грошей і капіталу, перетворити сучасний капіталістичний світ на світ справедливості. Метою політичної економії проголошувалося не теоретичне дослідження економічних явищ та формулювання висновків, а каталогізація й опис історичних фактів. Історична спрямованість цієї школи виправдовувала існування залишків феодалізму в економічному житті Німеччини.

Специфіка тлумачення економічних явищ представниками історичної школи виявилась у всебічному піднесенні значення етичних, правових, психологічних і політичних чинників, відведенні саме їм визначальної ролі в господарському розвитку. Класична ж школа, як відомо, рушійною силою розвитку суспільства визнавала економічний егоїзм, особистий матеріальний інтерес. Національна економія закликала вивчати національне господарство, розвиток якого залежав від природних умов, характеру народу й державних установ.

У тлумаченні основних категорій політичної економії представники історичної школи обмежувалися повторенням ідей класичної політекономії. Наприклад, В. Рошер у книзі "Начала народного господарства" повторював теорію трьох факторів виробництва Ж. Б. Сея і зводив вартість товару до його корисності. Цікавою була власна ідея В. Рошера про існування "неречових капіталів" — професійних навичок і вмінь, організаторських здібностей і управлінської майстерності.

Багатоманітність думок і поглядів історичної школи визначила те, що її ідеї присутні як у концепціях маржиналізму та інституціоналізму, так і в теоріях фашизму та шовінізму. Безпосередньою послідовницею цієї школи стали нова історична школа 70—80-х років XIX ст. у Німеччині та соціальна школа політекономії.

Список використаної літератури

  1. Світова економічна думка: Питання теорії та історії. — К.: Либідь, 1992. — 95 с.
  2. Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли: Пер. с англ. — М.: Прогресс, 1968. — 600 с.
  3. Сисмонди С. Новые начала политической экономии: В 2 т. — М., 1936. — Т. 1.
  4. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов — М.: Наука, 1962. — 624 с.
  5. Современная буржуазная экономическая мысль: Критика теории и методологии. — М.: Мысль, 1986. —268 с.
  6. Современная экономическая мысль: Пер. с англ. / Под ред. В. С. Афанасьева, Р. М. Энтова. — М.: Прогресс, 1981. — 815 с.
  7. Туган-Барановский М. И. Социализм как положительное учение. — Пб., 1918.


21.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!