Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Економічна думка в Україні 19 століття: Каразін, Скальковський, Журавський, Степанов, Вернадський. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Економічна думка в Україні 19 століття: Каразін, Скальковський, Журавський, Степанов, Вернадський. Реферат

Розклад феодально-кріпосницької системи, який почався ще в попередні роки, перейшов у першій чверті 19 ст. у тривалу кризу, що загострювалася з кожним десятиріччям

Розвиток елементів капіталізму в промисловості, землеробстві, занепад поміщицького та селянського господарства, посилення кріпосницької експлуатації, пожвавлення визвольної боротьби народних мас, відставання економіки країни від передових західноєвропейських держав тощо дедалі гостріше ставили питання про недоцільність збереження кріпосного права навіть в інтересах панівного класу – дворянства.

Після придушення повстання декабристів уряд встановив у країні режим небувало жорстокої військово-поліцейської диктатури, безжалісно розправляючись навіть із незначними проявами антифеодального протесту.

Проте саме в 30-х роках 19ст. криза феодально-кріпосницької системи в Росії стала досягати небувалих розмірів. У цей період почався промисловий переворот, але кріпосницький лад усіляко гальмував розвиток промисловості, необхідного їй внутрішнього ринку, а також ринку вільної робочої сили.

Невдоволення зростаючим соціальним гнітом охоплювало дедалі ширші маси селянства. Посилився його опір поміщикам, антифеодальний рух (у 1826р. відбулися заворушення селян на Уманщині, в 1831,1833 – на Київщині, 1834 – На Харківщині, 1844 – на Катеринославщині, в 1847 – на Поділлі…). Особливо широкого розмаху набув антифеодальний рух селян після революції 1848р. та поразки Росії в Кримській війні. У країні виникла революційна ситуація.

Зростаючий селянський антифеодальний рух дав поштовх дальшому розвитку суспільно-економічної думки в середовищі передової інтелігенції. Під впливом революційно-демократичних ідей за негайне скасування кріпосництва та звільнення селян з землею без викупу виступили петрашевці, а також члени таємної політичної організації "Товариство св. Кирила та Мефодія".

Поглиблення кризи кріпосницької системи сприяло також посиленню дворянсько-ліберальної течії, яку представляла певна частина поміщиків.

Каразін

Серед передових ідеологів дворян, які прагнули подолання економічної відсталості країни шляхом реформ, помітне місце займав відомий вчений та громадський діяч, засновник Харківського університету В. Каразін (1773-1842). За свої проекти реформ він зазнав арешту, багаторічних поліцейських наглядів, довічної заборони проживати в Петербурзі і Москві, ув’язнення в Шліссельбурзькій фортеці та інших репресій із боку царизму. Але ці репресії не примусили його відмовитись від своїх поглядів.

У корінному соціально-економічному питанні того часу – ставленні до кріпосництва – Карабін займав чітко виражену дворянсько-ліберальну позицію. Будучи прихильником підлеглості селян поміщикам, він, проте, висував ряд ідей, а також робив практичні кроки, спрямовані на обмеження поміщицького свавілля, поступове звільнення селян від кріпосної залежності.

В. Каразін прагнув до ліквідації найтяжчих і найгрубіших форм особистої залежності селян від поміщиків, з її необмеженими поборами та платежами, які негативно впливали на економіку поміщицьких господарств. Він вважав за необхідне визначити обсяг повинностей селян за володіння ними поміщицькою землею, ліквідувати панщину.

Каразін не ставив вимоги повної ліквідації кріпосного права. Він підкреслював, що зовсім не відкидає так зване кріпосне право, а хотів би лише, щоб зловживання цим правом були викоренені, що найголовнішим серед цих зловживань є панщина.

Проект Каразіна мав певне прогресивне значення. Перетворення звичаєво-правових відносин між селянином і поміщиком на договірні створювало умови для особистого звільнення селян у майбутньому і розвитку нових, капіталістичних відносин у землеробстві.

Антикріпосницький характер системи Каразіна проявлявся також у тому, що частина поміщицької землі, яка залишилася після наділення селян земельними ділянками, мала оброблятися не примусовою їхнею працею, а найманою. Коли частина поміщицької землі обробляється поміщицьким реманентом і найманими робітниками, то в такому господарстві вже виникають елементи капіталізму, а поміщик перетворюється на обуржуазненого поміщика-землевласника.

У цілому проект Каразіна являв собою по суті не що інше, як своєрідний варіант так званого прусського шляху розвитку капіталізму в землеробстві.

Проблему поступової відміни панщинно-кріпосницької системи Каразін пов’язував з необхідністю державних реформ в країні.

Отже, погляди Каразіна значною мірою відбивали назрілі нові тенденції в економічному розвитку країни, коли в надрах старого кріпосницького ладу ріс і зміцнювався капіталістичний уклад. Являючи собою по суті поміщицьку програму аграрних реформ, що об’єктивно мали призвести до зміни феодального ладу капіталістичним, погляди Каразіна, таким чином, були прогресивними для свого часу.

Причиною економічної відсталості країни, дедалі зростаючої залежності від промислово розвинутих держав Європи Каразін вважав її однобічний, аграрний розвиток. Вирішальну умову подолання такого стану він вбачав у форсованому зростанні вітчизняної промисловості, в якому держава мала відігравати активну роль. З цією ж метою він наполягав на прийнятті законів, які забезпечили б економічні інтереси підприємців і купців, тобто буржуазії. Каразін висловлював думку про необхідність надання фабрикантам і власникам мануфактур певних привілеїв, головними із яких він вважав звільнення їх від податків, що дуже гальмували розвиток промислового підприємництва.

Прогресивною була й вимога Каразіна щодо розвитку промисловості по всій країні, а не лише в одній столиці. Для розвивання цієї надзвичайно гострої проблеми він запропонував ряд оригінальних планів, у тому числі й залучення до цієї справи іноземних капіталістів.

Каразін розумів, що розвиток вітчизняної промисловості великою мірою залежить від стану фінансової системи країни. Він показує, що зростаючі з року в рік зовнішні державні борги – головна причина безупинного знецінення російських грошей і, отже, повсюдного занепаду промислів, як і інших галузей господарства.

Тому Каразін запропонував ряд реформ у фінансовій політиці, метою яких було підвищення курсу карбованця, зміцнення фінансової системи й м посилення в результаті цього вітчизняної промисловості. Однією з реформ, запропонованих нам, був продаж "приватним людям" усіх казенних земель, що, на його думку, матиме благотворний вплив на всі галузі промисловості.

Каразін визнавав корисним тільки прибуткові підприємства. При цьому перевагу він віддавав не державним, а приватновласницьким підприємствам, оскільки вважав, що приватна власність і породжуване нею приватне підприємництво краще відповідає вимогам часу.

Слід підкреслити, що Каразін дедалі більше усвідомлював необхідність розвитку підприємництва капіталістичним шляхом. В останній період свого життя він вже прямо висловлювався про доцільність використання такої форми капіталістичного підприємства, як акціонерне товариство.

Скальковський

Кризовий характер феодально-кріпосницького ладу знайшов своє відображення і в працях А. Скальковського "Хронологічний огляд історії Новоросійського краю" (1836-1837рр.) та "Досвід статистичного опису Новоросійського краю" (1850-1853).

Виступаючи апологетом великого поміщицького господарства, Скальковський все ж наприкінці 50-х років не заперечував необхідності "звільнення" селян. Тому основна його думка сконцентрувалася на тому, які ж саме "поступки" необхідно зробити, щоб не втратити своїх феодальних привілеїв на землю та кріпосних селян. Скальковський гадав, що найкращий спосіб "звільнення" селян – наділити їх такою кількістю землі, яка здатна задовольнити їхні мінімальні потреби. Тоді вони не втікатимуть від поміщиків, а будуть надійно прикріплені до них в силу залежності економічної і частково адміністративної. Селяни мусили щороку виплачувати поміщикові певну суму грошей, або відробляти на цю суму панщину – 125 днів на рік зі своєю робочою худобою та ін.

Журавський

Найглибший аналіз кризового стану феодально-кріпосницького ладу напередодні реформи міститься у працях видатного українського економіста Д. Журавського (1810-1856), який в 1845р. переїхав із Петербурга до Києва, працював тут чиновником особливих доручень при губернаторі, а пізніше й до кінця свого життя займав посаду вченого секретаря Комісії для опису губернії.

Журавський на прикладі Київської губернії показав стан і перспективи розвитку основних галузей промисловості. Він зазначав, що в поміщицьких мануфактурах, які панували в усіх сферах виробництва ще в 30-х роках 19ст; в 40-х рр.. виробництво різко скоротилося й вони поступилися місцем купецьким мануфактурам. При цьому він дійшов висновку, що занепад поміщицьких підприємств був спричинений застосуванням малопродуктивної кріпосної праці.

Остання ставала дедалі менш вигідною, а примітивна техніка не могла забезпечувати підвищення рівня виробництва. З поміщицьких підприємств розвивалися головним чином ті, які застосовували нову техніку та вільнонайману працю або ж виконували замовлення казни.

Одну з головних причин низького рівня розвитку вітчизняної промисловості Журавський вбачав у зумовленій кріпосним правом бідності народу, тобто нерозвинутості внутрішнього ринку.

На відміну від сучасних йому вчених Д. Струкова, М. Бунге, І. Вернадського, Журавський ґрунтовно вивчав питання про стан та перспективи дрібного виробництва. На його думку, в умовах кріпосної системи господарства споживачами товарів фабричного виробництва були лише "достатні класи", тобто поміщики, купці, чиновники тощо – порівняно незначна частина населення, причому вони віддавали перевагу закордонним виробам.

Потреби ж більшої частини народу могли задовольнятися виробами кустарного виробництва та ремесла – дешевими й тому доступнішими. Журавський пропонував сприяти поліпшенню якості продукції дрібних виробників, з тим щоб вона не поступалася фабричним виробам.

Водночас Журавський не заперечував і необхідності подальшого розвитку великого виробництва – промисловості. На його думку, і дрібна, й велика промисловість мають розвиватися і вдосконалюватися одночасно, але дрібна власність у даних умовах, за відносної нерозвинутості великої, заслуговує на усіляку фінансову підтримку уряду.

Отже, Журавський виступав водночас за розвиток і великого, і дрібного виробництва, виходячи при цьому з різної купівельної спроможності верств населення.

Журавський намагався теоретично узагальнити досвід капіталістичного розвитку Західної Європи. Проте він указував на деякі основні суперечності капіталізму., що відбивалися на становищі народних мас. Такі негативні явища, як безробіття, злиденне життя робітників, були відзначені ним ще до того, як російські революційні демократи виступили з критикою капіталізму на сторінках демократичної преси.

Журавський зазначав, що основою економічних відносин між поміщиками та селянами виступає поміщицька власність на землю – головний засіб виробництва.

Досліджуючи економіку поміщицького господарства, Журавський дійшов висновку, що лише у великих маєтках мала місце часткова капіталізація. Великі хлібні посіви, розведення тонкорунних овець, будівництво цукрових та інших заводів та фабрик, розробка лісів тощо були під силу лише невеликій частині поміщиків, котрі мали значні кошти. Переважна більшість поміщиків не мала можливості займатися підприємницькою діяльністю й здобувала додатковий продукт старим феодальним способом.

Неминучим наслідком малої прибутковості невеликих поміщицьких господарств був їх занепад і розорення. Особливо яскраво вони проявилися у зростанні заборгованості поміщиків перед казною.

Журавський намагався з’ясувати причини занепаду і розорення поміщицького господарства. Він звернув увагу на суперечності, які мали місце в ньому. Кріпак, підневільно працюючи на поміщика, не тільки не прагнув досягти високої продуктивності праці, а й чим гірше виконував господарську роботу, тим більш був задоволений собою.

Журавський одним із перших у Росії та Україні вказав на економічне розшарування селянства в період кризи феодалізму, помітив зародження в господарствах заможних селян підприємницьких тенденцій, перетворення заможного селянина в експлуататора сільської бідноти.

Журавський виступав за звільнення селян. Він висунув свій проект визволення селян від кріпосної залежності, щоправда був прихильником прусського шляху аграрної еволюції. Пропонував визволити селян, надавши їм "права повної власності" й використавши для цього 2/3 або половину тієї польової землі, якою вони користувалися, але без викупу. Журавський вважав також доцільним відокремити селянське господарство від поміщицького "зразу і цілком", забезпечивши тим самим умови для його самостійного розвитку. Це дало б можливість селянам і поміщикам вступити між собою у відносини, засновані на вільному договорі.

Степанов

Т. Степанов (1795-1847), професор Харківського університету, по суті одним з перших у нашій країні створив оригінальний курс політичної економії російською мовою. Вирішальний вплив на формування його поглядів мали А. Сміт і Д. Рікардо, ідеї яких він пропагував серед студентів. Це мало величезне значення, оскільки проголошені видатними англійськими вченими ідеали свободи економічної діяльності були по суті спрямовані проти апологетів кріпосництва, а також доктрини меркантилізму. Степанов виступав проти механічного, некритичного перенесення теорії західних економістів на вітчизняний ґрунт.

Зважаючи на російську дійсність, Степанов акцентував увагу на соціальній несправедливості, яку вважав аморальною, й пропонував своїм слухачам, щоб вони "заглибилися" у предмет політичної економії, відкрили "самі закони" справжніх джерел цього "зла".

Аналізуючи ті чи інші категорії політичної економії, Степанов часто показував факти соціальної несправедливості. В цьому була одна з позитивних сторін його викладу політичної економії. Указував на необхідність посилення соціального аспекту політичної економії, що не було притаманне англійській класичній школі.

Велике значення надавав методологічним проблемам економічної теорії. Він підкреслював, що слід відрізняти політичну економію від політики. Перша відкриває закони фізичного життя держав, а саме закони багатства, а друга показує, закони їхнього морального життя або освіченість взагалі. І хоч обидві ці науки близько стискаються і впливають одна на одну, вони не збігаються: політична економія показує, яким чином багатство в суспільстві накопичується, розподіляється, споживається.

У своїх наукових працях і лекційному курсі Степанов розглядав такі кардинальні питання, як суть і джерела багатства, природа й праця, продуктивні й непродуктивні класи, цінність, суспільний поділ праці, машини, капітал і його нагромадження, відношення між виробництвом і споживанням, зарплата, прибуток і рента, національний доход, процент, кредит тощо. Він торкнувся майже всіх основних проблем політичної економії, які розглядав здебільшого з позиції класичної школи, хоч і з більшим наголосом на соціальних аспектах.

У розділі про джерела багатства він підкреслював, що всі класи мають рівне право на своє фізичне й моральне існування, бо чим правильніше розподілені між усіма громадянами багатства та освіченість, тим держава досконаліша. Степанов вважав, що розмір податків слід встановлювати відповідно з частиною прибутку громадян. Він протестував проти того, що бідний, нижчий клас народу платить більше, якщо порівняти його достатки з достатками багачів.

З’ясовуючи питання про походження багатства, Степанов зазначав, що праця виступає суб’єктом, а природа – об’єктом його дії. Людина діє на природу знаряддями виробництва, підкоряє собі її сили. Знаряддя виробництва за капіталізму він характеризував як капітал, що застосовується для одержання прибутку. Багатство складається в цілому з природи, праці й капіталу, однак основним чинником є праця, діями якої живе й рухається сам капітал. Степанов доводив, що капіталісти отримують надлишок продукції у вигляді додаткової вартості, хоч самої категорії "додаткова вартість" він не розумів.

Степанов стверджував, що праця тим продуктивніша, чим вона вільніша від усяких утисків. Він підтримував положення Рікардо про залежність прибутку від рівня зарплати. Прибуток є частиною вартості, створеної працею. Рівень зарплати не є й не може бути стабільним, бо це залежить від ряду причин, у тому числі й від самовдосконалення робітників, від історичного розвитку тієї чи іншої країни тощо.

При розгляді проблеми розвитку продуктивних сил як основи зростання багатства Степанов також одним із перших у Росії та Україні правильно оцінив реакційну суть поглядів Мальтуса й рішуче виступив проти мальтузіанства. Він писав, що мальтузіанці загрожують своїми думками людству в майбутньому. За їхнею теорією, протягом кількох століть земна куля має перенаселиться й дійде до такого стану, що не зможе забезпечувати необхідну кількість споживчих речей.

Степанов був одним із тих економістів, хто глибоко розумів суспільні процеси, що відбувалися в Росії та Україні. Популяризація ним творів видатних представників класичної політичної економії була спрямована проти ідеології феодалізму й відіграла позитивну роль.

Вернадський

Відомим представником української економічної думки в роки реформи був професор Київського університету І. Вернадський (1821-1884).

В теоретичних питаннях Вернадський був безкомпромісним прихильником англійської економічної школи з її постулатом невтручання держави до економічних справ.

Свої економічні погляди Вернадський найповніше виклав, будучи видавцем і редактором журналу "Экономический указатель".

Уже в перших своїх працях із політичної економії він ставив перед собою завдання дати наукове визначення предмета політичної економії, показати дії економічних законів, під якими він розумів "природні закони виробництва", які є вічними й незамінними й не підлягають сваволі влади".

Вернадський писав, що економічні закони проявляються в усій своїй силі скрізь, де існують праця і обмін, тобто товарне капіталістичне виробництво. Інших форм він не визнавав. Характерно, що докапіталістичні форми виробництва він вважав такими, що зовсім не підлягають вивченню власне політичною економією як наукою про цінність, тобто про товарне виробництво.

Вернадський був прихильником невтручання держави у приватну ініціативу, вільну конкуренцію. Він намагався довести, що протекціонізм суперечить природним економічним законам, під якими він розумів закони товарного виробництва.

Особливості праці в докапіталістичних господарствах, за Вернадським, полягали в тому, що в них були відсутні будь-які стимули підвищення продуктивності праці, передусім через хижацьке ставлення до неї. У докапіталістичних формаціях панувала монополія на засоби праці і позаекономічний примус. За капіталізму ж праця набуває іншого характеру стосовно засобів виробництва.

Вона перебуває у протиборстві з володіннями. Отже, Вернадський зробив спробу показати відмінності в застосування праці на різних етапах розвитку суспільства, виходячи з основного критерію – "володіння засобами виробництва".

Вернадський був послідовним захисником капіталістичного ладу. Він назмагався довести переваги не лише використання найманої праці за капіталізму, а й великої промисловості перед дрібною. Він наголошував, що капітал з’єднує сили, робить можливим розподіл праці, виступає головною умовою для успішного виробництва, тому країни, де є значні капітали, мають незрівнянно більші переваги над країнами, які його мають менше; звідси з’являється можливість створення машинного виробництва, якої немає за малих капіталів.

Вернадський у своїх працях розглянув ряд важливих питань політичної економії. Багато уваги приділяв він проблемі змін форм праці. Й це зрозуміло, оскільки навколо неї точилася гостра дискусія.

Вернадський дотримувався тієї точки зору, що праця є "головним ї єдиним джерелом багатства", що вона й визначає відношення людини до предметів і людини до людини. Він також намагався довести різницю між споживною вартістю та вартістю. Остання, за Вернадським, визначається працею, а не споживчими якостями.

У цьому питанні він відмежовувався від послідовників Рікардо, які працю об’єднували з діями природи. Ці вихідні положення у визначенні праці дали можливість ученому відокремити мінову вартість від вартості (цінності). Політична економія вивчає не багатство, уречевлене в речах, а їхню властивість – цінність. Цінність, як економічна категорія, за його визначенням, є міновою, оскільки без обміну не може бути і цінності. Цінність відображає, на його думку, відношення покупців до речей.

Вернадський був рішучим противником соціалістичних ідей, він звинувачував соціалістів у тому, що вони не розуміли "природи людини", яка, на його думку, прагне до приватно-товарного, тобто капіталістичного способу господарювання. Вернадський був переконаний, що соціалістичні ідеї зароджуються серед прихильників общинних, тобто незрілих форм господарства, тому вважав за необхідне вести боротьбу саме проти того середовища, де ці ідеї зароджуються. Вернадський боровся проти ідей соціалізму, революційної демократії

Використана література

  1. "Історія економічної думки України". К. – Либідь, 1993р.


19.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!