Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст.

Соціально-економічний розвиток України в першій половині XIX ст. Реферат

У першій половині XIX ст. майже всі українські землі увійшли до складу Росії. За її межами залишалися тільки Галичина, Буковина і Закарпаття, які входили до складу Австрійської імперії

Україна в складі Росії офіційно називалася "Малоросія", окремі її частини мали свої назви. Зокрема за Лівобережною Україною утвердилась назва Гетьманщина, а південна (степова) Україна отримала назву "Новороссия".

Господарство України в досліджуваний період стало невід'ємною частиною економіки Росії. Перша половина XIX ст. і для Росії, і для України характеризується розпадом феодально-кріпосницького устрою і формуванням капіталістичних відносин. Ці процеси визначилися вже наприкінці XVIII ст., і у першій половині XIX ст. розвиваються більш інтенсивно. У середині XIX ст. феодальну систему Росії охопила глибока криза.

В першій половині XIX ст. сільське господарство залишалося головною галуззю економіки України. Розвиток сільськогосподарського виробництва відбувався в основному екстенсивним шляхом, за рахунок збільшення оброблюваних земель, перш за все південних (степових) районів. Проте і у феодальних володіннях, які продовжували існувати за рахунок жорстокої експлуатації селян, відбувалися певні зміни. Поміщики були змушені пристосовуватися до потреб ринку: спеціалізувати власне господарство, удосконалювати технічні засоби виробництва. Поміщицьке господарство все більше набувало товарного характеру.

На середину XIX ст. у поміщицьких володіннях вироблялося 90% товарного хліба. Поряд із виробництвом товарного хліба розширювались посівні площі під технічні культури, які користувались попитом з боку зростаючої промисловості. Найбільш характерним було вирощування конопель і тютюну в Полтавській та Чернігівській губерніях, льону — в Катеринославській та Херсонській, цукрових буряків - на Правобережжі та Лівобережжі.

Отже, спостерігаємо певну спеціалізацію районів на виробництві тих чи інших культур. Вирощуванням їх займались у різному обсязі як поміщицькі маєтки, так і селянські господарства. Зрозуміло, що ступінь товаризації поміщицьких і селянських господарств був різним. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у господарствах Південної та Правобережної України. В товарне виробництво втягувалися й державні селяни. Внаслідок особистої свободи, сплати грошового оброку вони мали більше можливостей для підприємницької діяльності.

Грошова рента, яка змінює натуральну, вже є свідченням певного ступеня розвитку торгівлі, промисловості, грошового обігу взагалі. Вона була важливим стимулятором товаризації господарства. Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників перетворювати частину продуктів у товар, розширювати своє підприємство, шукати нові форми діяльності для задоволення зростаючих потреб у коштах. Пристосовуючись до умов товарного господарства, поміщики прагнули збільшувати виробництво хліба на продаж. Це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі.

Аналогічні процеси товаризації сільськогосподарського виробництва спостерігалися у садівництві, городництві та тваринництві. Вони були яскравим проявом пристосування виробників до нових потреб внутрішнього ринку країни.

Переважаючою формою експлуатації кріпосних селян була панщина. На Правобережжі, де одна шоста, а на Лівобережжі - третина поміщицьких селян не мали надільних земель, дуже поширеною стала піша панщина. Офіційно панщина обмежувалась трьома днями на тиждень. Проте поміщики вдавалися до урочної системи, тобто давали селянину такі завдання, які не під силу було виконати за три дні.

Щоб ширше використати працю малоземельних і безземельних селян, поміщики переводили їх до розряду дворових, на місячину. По суті, це була форма примусового найму селян.

Панщина доповнювалася різноманітними натуральними і грошовими поборами. Надзвичайно тяжким її видом була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Експлуатація кріпаків супроводжувалася повним соціальним безправ'ям.

Свідченням нездатності кріпосного господарства до дальшого саморозвитку була низька продуктивність праці. Задавлений малоземеллям, злиденністю існування, селянин не мав стимулів для підвищення врожайності землі. Весь прибуток, який вдавалося отримати від господарства, у переважної більшості селян йшов у казну або ж поміщикові.

Лише певній частині поміщицьких і селянських господарств, які тісніше були пов'язані з ринком, вдавалося запроваджувати більш досконалі знаряддя праці, поширювати кращі сорти сільськогосподарських культур, передову технологію обробітку ґрунту. Капіталістична організація сільського господарства успішніше здійснювалась на Півдні України.

Наявність великих земельних площ, сприятливих умов для збуту сільськогосподарських продуктів, незначне поширення кріпосницьких відносин, використання вільнонайманої праці створювали умови для поступової заміни примітивної техніки машинною. Проте це були лише поодинокі зрушення, дальший розвиток яких гальмувався феодальною системою господарювання. Недостатню продуктивність праці переважна більшість поміщиків надолужувала посиленням експлуатації селян, що вкрай підривало їх господарства, і з рештою, всю систему, засновану на примусовій праці.

Промисловість періоду розкладу феодально-кріпосницької системи була представлена розгалуженою мережею кустарних закладів (дрібні селянські промисли та ремесла в містах), вотчинними і капіталістичними мануфактурами, першими фабрично-заводськими підприємствами.

Протягом першої половини XIX ст. йшло кількісне зростання промислових підприємств. Значну перевагу мала обробна промисловість, що було зумовлене сільськогосподарською спеціалізацією України в загальноросійському масштабі, але розвивалися й галузі з видобутку корисних копалин, засновувалися перші машинобудівні заводи, механічні та металообробні підприємства.

Провідного значення у промисловості України набули дві галузі: харчова і обробка тваринницької сировини. До їх розвитку залучалися різні соціальні стани: поміщики, купці, заможні селяни та міщани. Засновником промислових закладів виступала також і казна. Монополію у ґуральництві та цукроварінні захопили поміщицькі капітали.

Починаючи з 30-40-х років XIX ст. у промисловому розвитку відбуваються якісні зміни. Вони насамперед були пов'язані з початком технічного перевороту у промисловості, переростанням мануфактури в фабрично-заводське виробництво. Капіталістичні мануфактури і перші фабрики, що ґрунтувалися на вільнонайманій праці, починають витісняти посесійні, казенні та вотчинні. Переважно це були підприємства, засновані на купецькі капітали. Купці-підприємці виборюють позиції в обробній галузі, поступово проникають в скляну, паперову, металообробну, полотняну. В їхніх руках зосередилися підприємства по обробці тютюну і виготовленню канатів, значна частина вовномиєнь, олійниць, здійснюються перші спроби по оволодінню цукровою промисловістю.

Занепад кріпосної мануфактури був значною мірою спричинений непродуктивністю праці підневільних селян. Переваги по використанню вільнонайманої робочої сили на купецьких, селянських та міщанських підприємствах були незаперечними. В деяких галузях промисловості продуктивність вільнонайманої праці була майже в чотири рази вищою за кріпосну. Це починали розуміти навіть поміщики.

На час реформи 1861 р. капіталістичні підприємства одержали повну перемогу над поміщицькими. Якщо у 1828 р. на Україні було 53,8% поміщицьких і 46,2% купецьких підприємств, то на початку 1861 р. поміщицькі становили 5,8%, а купецькі - 94,2%. Отже, на кінець дореформеної доби поміщицьке підприємство занепадає, і це з усією ясністю відображає кризу феодальної системи.

Протягом останніх передреформних десятиліть виросла питома вага вільнонайманої праці у промисловості: якщо у 1825 р. вона становила 25%, то на 1861 р. - вже майже 74%.

Вже у 30-50-х роках у ряді галузей промисловості спостерігається використання удосконаленої техніки і технології виробництва. У текстильній промисловості, яка була дуже розвиненою у Росії, впроваджувалися нові моделі прядильних, ткацьких, шовкомотальних машин, у паперовій - машинне устаткування, в гірничозаводській - гаряче дуття. Відчутні зрушення відбулися в суконній та цукровій промисловості, зокрема в останній утверджується паровий спосіб виробництва замість менш продуктивного вогневого.

Зростання потреби в машинах прискорили розвиток машинобудівної промисловості. До 1853 р. на Україні з'явилося до двох десятків механічних заводів, які щорічно виготовляли машини, знаряддя праці (переважно сільськогосподарські) та промислове устаткування загалом на суму близько 930 тис. крб.

Машинобудування, для якого були потрібні метали, спричинило розвиток металургійної промисловості. На зміну дрібним рудням кустарного типу приходять чавунно-ливарні та залізоробні підприємства на Чернігівщині, Луганщині, Київщині, Одещині. Активізувався видобуток вугілля. До 1860 р. на Донбасі він набрав промислового характеру і становив 6 млн. пудів. За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на друге місце в країні.

Таким чином, із заснуванням базових галузей промисловості - машинобудівної, металургійної і вугільної - закладалися основи майбутнього індустріального розвитку. Важливим кроком на цьому шляху було запровадження машин і парових двигунів, що дало могутній поштовх зростанню продуктивності праці. Особливо помітним був прогрес у промисловості Півдня України, де торговельна буржуазія, маючи достатні кошти, займала сильні позиції в економіці.

Одночасно з мануфактурним та фабрично-заводським виробництвом продовжувала діяти значна кількість ремісничих закладів, що зосереджувались у містах і містечках. Протягом першої половини XIX ст. ремісники витіснялися більш крупними формами виробництва, але продовжували зберігати провідне місце в ряді галузей — кравецькій, шевській, ткацькій, фарбувальній тощо. У 1858 р. на Україні налічувалося близько 78 тис. ремісників. Крім того, промисловою діяльністю займалася значна частина селян, господарства яких втягувалися в товарне виробництво.

Збільшення кількості сільськогосподарської та промислової продукції на ринках збуту сприяло пожвавленню торгівлі на Україні. І хоча внутрішня торгівля початку XIX ст. не змінилась порівняно з XVIII ст. ні за структурою, ні за змістом, та вже ближче до середини XIX ст. частка виробів великих промислових підприємств в товарообороті значно збільшилась.

Збут і купівля товарів здійснювались через мережу ярмарків, торгів та базарів. За умови відсутності постійних шляхів сполучення, при наявності примітивних транспортних засобів, ярмарки відігравали виняткову роль в економічному зв'язку різних районів країни. Великих ярмарків з оборотом капіталу більше 1 млн. крб. в Росії було 64. Це, зокрема, Нижньоновгородський, Корінний (під Курськом), Ірбітський (Сибір), три Харківських ярмарки, Іллінський (у Ромнах, а з 1852 р. у Полтаві), Введенський (Суми), Масляний (Ромни) і т. д. Всі ці ярмарки, 10 з яких знаходились в Україні, мали всеросійське значення. Крім того, існувала велика кількість місцевих ярмарків, базарів і торгів, яких в Україні наприкінці 50-х років налічувалось понад 12 тис.

Найбільші ярмарки ставали серцевиною загальноросійського підприємництва. В середині XIX ст. при участі великої кількості іноземних оптових торговців тут укладались великі міжнародні угоди. На ярмарках, крім самого процесу торгівлі, демонструвались технічні новинки, встановлювались ділові контакти, створювались акціонерні товариства. Ярмарки були чуттєвими барометрами економічного життя країни, на них відбувалось стихійне регулювання балансу попиту і пропозицій, координації господарського механізму.

На середину XIX ст. торгівля вже перестала бути привілеєм гільдійського купецтва. В 1842 р. відмінені закони, за якими промисловцям заборонялось займатись роздрібною торгівлею, в результаті чого гільдійські купці втратили монопольне становище на ринку. Поряд з промисловцями на міських ринках і ярмарках з'явились селяни.

Розвиток товарного виробництва втягував Російську державу та її складову частину - Україну - в систему світового ринку. Зовнішня торгівля Росії будувалась в основному з орієнтацією на західноєвропейський ринок, на долю якого приходилось до 20% всього зовнішньоторгового обороту. Головним торговим партнером продовжувала залишатись Англія - більше 30% товарообороту Росії.

Помітну роль в торговому обороті займали Франція і Німеччина. Західні країни купували в Росії хліб, сільськогосподарську сировину, а сюди відправляли машини, бавовну-сирець, фарби і таке інше. Але якщо для західних країн Росія була споживачем сировини і напівфабрикатів, то у відносинах з країнами Сходу, і перш за все Середньої Азії, Росія виступала як експортер промислової продукції, в основному тканин і продукції металообробної промисловості.

Зовнішня торгівля України здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Основною статтею експорту були товари сільськогосподарського виробництва, зокрема пшениця, яка становила 81% загальної кількості продуктів, що експортувалися. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивозу через ці порти зріс з 6,7 млн. до 57,3 млн. крб.

Обсяг імпорту через чорноморсько-азовські порти був набагато скромнішим. Так, через Одесу надходило товарів на суму 8-10 млн. крб. В основному вони йшли на задоволення запитів дворянського класу. Щоправда, в першій половині XIX ст. у зв'язку з потребами промисловості та сільського господарства зростає ввіз із-за кордону машин. У 1859 р. через Одесу було завезено машин на 756 тис. крб., тоді як через всі митниці України - на 826,3 тис. крб.

Говорячи про фінансову систему Росії, слід підкреслити, що на її стан великий вплив здійснила Вітчизняна війна 1812 року, яка спричинила величезні матеріальні і людські втрати. До того ж, Наполеон буквально завалив Росію фальшивими грошима.

В 1839 році проведено грошову реформу, за якою срібний карбованець знову оголошувався основною грошовою одиницею. Було встановлено, що 350 крб. паперових грошей дорівнюють 100 крб. сріблом, а це значило девальвацію асигнацій. До 1843 р. вони були вилучені із обороту і замінені кредитними білетами, що вільно обмінювались на срібло. Але в ході Кримської війни і після поразки в ній уряд неодноразово вдавався до грошової емісії. В результаті такої політики курс кредитного карбованця поступово знижувався в порівнянні з курсом срібного карбованця, тому вільний обмін було заборонено. Країні фактично загрожував фінансовий розпад.

Державні фінанси першої половини XIX ст. постійно знаходились у великій скруті. Дефіцит державного бюджету зростав із року в рік, оскільки основним джерелом державних надходжень залишались податки, в основному із селянства. В той же час дворянство і духовенство майже не сплачували ніяких податей, купецтво ж сплачувало лише невеликі збори. Але ці надходження не могли покрити потреби держави.

Кредитно-банківська система Росії не змінилась з часів Катерини II і продовжувала залишатись в руках держави. В країні практично не було комерційних кредитних закладів. Основна частина банківських субсидій направлялась на пільгове кредитування дворянських господарств, і ці субсидії дуже повільно повертались в банки. Великих обсягів набули внутрішні позики держави у банків для покриття бюджетного дефіциту, а для кредитування торгівлі і промисловості виділялись незначні суми.

Специфічною особливістю Росії, а значить і України, на відміну від Західної Європи було те, що первісне накопичення капіталу відбувалось в умовах посилення феодально-кріпосницьких відносин. Важливим джерелом накопичення виступала феодальна рента, яку землевласники отримували в натуральній і грошовій формі. Але в основному процес накопичення завершився уже після відміни кріпосного права, оскільки дворянство отримало величезні викупні суми, які частково були направлені у виробничу сферу.

Купецький капітал в значній мірі створювався за рахунок надзвичайно вигідних казенних підрядів і відкупів, особливо на винокуріння. В середині століття до 40% всіх надходжень до бюджету складав так званий "питійний прибуток" - від торгівлі вином.

Процес розкладу феодально-кріпосницької системи, розвиток в її надрах капіталістичного устрою зумовили певні зміни в класовій структурі. Основні класи феодального суспільства - дворяни та селянство - зазнають руйнування. Серед дворян, селян, міщанського та купецького станів з'являється соціальний тип, який, займаючись підприємницькою діяльністю, прибирає до своїх рук основні засоби виробництва. Із цього середовища формується клас буржуазії. Поряд з процесом народження буржуазії складається клас найманих робітників, джерелом формування яких стають розорене селянство, міські ремісники тощо.

Перетворення певної частини феодальних станів у класи буржуазії та найманих робітників було довготривалим і складним. Принципово новим чинником суспільного розвитку стало вкладання капіталів у сферу промислового виробництва і використання його для подальшого розширення підприємницької діяльності. В розвитку соціальної структури суспільства наставав період капіталістичного класоутворення, який завершився з остаточною індустріалізацією країни в кінці XIX ст.

У 30-50-х роках зростала кількість поміщиків, які засновували у своїх маєтках промислові підприємства, вели товарне сільське господарство, тобто вдавалися до різних видів підприємництва, що давало їм можливість одержувати значні прибутки. Група таких поміщиків на першу половину XIX ст. була ще незначною і зосереджувала свою діяльність переважно у цукроварінні та ґуральництві.

Серед власників механічних і машинобудівних заводів було чимало вихідців із класу поміщиків - Потьомкін на Полтавщині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Чернігівщині тощо. Вдаючись до підприємництва, частина дворянства все більше набувала буржуазних рис, хоч її соціальні зв'язки із застарілими структурами суспільства залишалися ще досить міцними.

Активніше формувався торговий прошарок буржуазії. Чисельність купців протягом 1816-1859 рр. збільшилась з 18,2 тис. до 104 тис. чоловік. Зростали суми зосереджених в їх руках капіталів. Ці гроші купці починали вкладати у промисловість, яка вабила їх чималими прибутками. Таким шляхом відбувалося формування торгово-промислового прошарку буржуазії.

Політичне місце у промисловому розвитку України посідали російські купецькі капітали; з'являються в цей час і перші капіталісти - іноземці. Чимало підприємців капіталістичного типу виходило із демократичного середовища, зокрема селянства. Майнове розшарування, яке спостерігалося у XVIII ст., в період дальшого розвитку товарно-грошових відносин поглиблюється, набуваючи класової диференціації. Серед селянства виділяються: заможна верхівка - сільська і торгово-промислова буржуазія; середня група, яка була досить чисельною; малоземельні та безземельні виробники, які складали армію найманої робочої сили.

Так складалася українська буржуазія, що формувалася з середовища купецтва, капіталізованих поміщиків, міщан, заможних селян. Вона ставала все активнішою суспільною силою.

На початку XIX ст. в містах України з'являється нова суспільна група. Вона стояла поза міськими станами.

Офіційні акти називали людей цієї групи "робочие люди" та зазначали їх соціальні ознаки:

  • відсутність власного дому;
  • відсутність постійного місця проживання;
  • джерело існування - праця по найму.

Це паупери, вільнонаймані робітники. У 1828 р. вони складали 25% загальної кількості робітників, а у 1861 р. - 75%.

У першій половині XIX ст. цей прошарок багато в чому поповнюється за рахунок державних селян. За законом 1834 р. в наймані робітники зараховувалися ті державні селяни, які при переході з селянського стану не отримали згоди міського товариства на приєднання до міщанства міста чи не змогли представити поручительства шести благонадійних хазяїв і сплатити подушний податок раз в рік. Таким чином вони опинялися серед мешканців міста, але поза їхніми становими групами та організаціями.

Кадри вільнонайманих робітників поповнювалися за рахунок міського населення. Лише в ремісничих майстернях у 1858 р. на Україні налічувалося 24869 робітників і 15935 учнів. Кадри робітників створювалися і шляхом позаекономічного примусу: такими були кріпосні селяни, що працювали на поміщицьких підприємствах, приписані до казенних підприємств селяни тощо. Поміщики перетворювали в робітників найбільш розорену частину селян, бездомних, сиріт.

Швидке розорення селян створювало надлишок робочої сили, яка знаходила собі застосування у господарствах заможних селян, капіталізованих поміщиків чи у промислових закладах. Люди тисячами рухалися в пошуках заробітку на Південь України, в область Війська Донського, де в цей час постійно відчувалася потреба в робочих руках. Особливо велике число заробітчан давали губернії Лівобережжя - район зосередження державних селян, серед яких процес розшарування проходив досить активно. Наприкінці 50-х років звідси повітові казначейства щорічно видавали відхідникам до 200 тис. паспортів. Цю найману силу поглинало переважно сільське господарство: отже, йшов процес формування загону сільськогосподарських робітників.

Формування промислового і сільськогосподарського пролетаріату України відбувалося також за рахунок зайшлих, особливо російських, селян та ремісників. Отже, так само як і буржуазія, робітничий клас України був багатонаціональним.

В досліджуваний період завершується юридичне закріпачення селян України (укази від 1800, 1804, 1808,1828 рр.). Кріпаки складали 3 млн. осіб - приблизно 50% усієї кількості селян (у 1857 р.). Основним обов'язком кріпаків було відбування панщини. У першій чверті XIX ст. на панщині знаходилося 99,3% кріпосних селян Лівобережжя і степової частини України та 97,4% селян Правобережжя.

В різних місцевостях розміри панщини були неоднакові, але по всій Україні вони зростали і часто доходили до шести днів на тиждень. Інша особливість даного періоду в становищі кріпаків — переведення їх на місячину. Товаризуючи своє господарство, поміщики віднімали у селян землю і надавали їм місячне утримання. У 40-х роках XIX ст. загальна кількість місячників по Україні складала до 25% усіх кріпаків.

Слід враховувати, що хоча юридичний стан кріпаків був однаковий, але за майновим становищем вони відрізнялись. Розвиток товарно-грошових відносин поглиблював диференціацію поміж кріпаків. Сформувалася заможна верхівка, так звана сільська буржуазія. Відомі українські капіталісти Ях-ненко та Семирненки вийшли якраз із цієї групи.

Державні селяни складали другу верству українського селянства. У 1857 р. їх налічувалося 5,2 млн. Найбільше державних селян проживало на Лівобережжі - 50%, на Правобережжі - 13%, решта на півдні України - 37%. Основною формою їх залежності були грошова рента та податки державі, розмір яких постійно зростав.

Відчутного впливу на становище селянства завдало утворення військових поселень, які мали за мету полегшити царському уряду утримання армії. Військові поселення засновувалися здебільшого в Україні. У 1817-1895 рр. 16 кавалерійських і 3 піхотних полки у формі військових поселень було розміщено у Харківській, Катеринославській та Херсонській губерніях. У 1819 р. на півдні України у військові поселення було перетворено 250 сіл, де проживало приблизно 20000 селян.

Все життя військових поселенців суворо регламентувалося. Вони поділялися на солдатів діючих частин та хазяїв. Основний обов'язок солдатів - військова служба. Хазяї забезпечували військові поселення засобами існування, а також виконували обов'язки військовослужбовців.

Розвиток капіталістичних відносин вплинув і на становище державних селян. У 1837 -1841 рр. було проведено реформу управління ними. Вона відома також як реформа графа Кисельова, міністра державних маєтностей. Реформа управління державними селянами дещо полегшила економічне становище селян: збільшилися їх земельні наділи, феодальні платежі - перш за все подушне обкладання - замінялися поземельним промисловим податком. Заборонялося в майбутньому віддавати державні землі в оренду.


01.10.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!