Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Економічна історія України на початку 20 століття. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Економічна історія України на початку 20 століття. Реферат

У рефераті подано відомості про господарське становлення України в 1918-1920 рр. та економічну політика УНР

Складний і суперечливий етап економічної історії України ознаменувала національно-демократична революція 1917-1919 p. Першочерговим завданням Центральної ради була підготовка та проведення аграрної реформи. Передбачалося, що землі казенні, удільні, монастирські та великі поміщицькі маєтки "повинні бути забрані", а землі землевласників треба було викупити коштом українського державного скарбу (скарбниці) і роздати в користування тим, хто на них працюватиме.

Ідеї про землю та про власність знайшли втілення в ряді документів Центральної ради та її виконавчого органу - Генерального Секретаріату. Так, третій Універсал проголосив про скасування приватної власності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх "земельним комітетам, обраним народом".

Перед урядом Української Народної Республіки (УНР) було поставлено завдання - піднести народний добробут, відбудувати зруйновані війнами підприємства. Встановлювалася державна монополія на ряд промислових товарів (залізні вироби, тютюн, шкіри). Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народу без викупу.

В офіційному роз'ясненні Генерального Секретаріату підкреслювалося: "Колишнім власникам забороняється землю продавати, купувати, закладати, дарувати чи передавати будь-кому у власність іншим способом, оскільки ці землі визнаються Українською Центральною Радою такими, що належать не окремим особам чи інституціям, а всьому трудящому народу". Потім цей принцип було покладено в основу земельного законопроекту, ухваленого наприкінці січня 1918 p. Ним, зокрема, встановлювалося, що "землі відводяться земельними комітетами в приватнотрудове користування сільським громадянам та добровільно складеним товариствам". Незважаючи на те, що закон дозволяв "перехід права користування в спадщину", ця проблема так і залишилася неврегульованою, що врешті-решт призвело до фатальних наслідків.

На початку 1918 p. в УНР з'явилися власні українські паперові гроші з державною символікою. В обігу були і карбованці, і гривні (1 крб. дорівнював 2 гривням).

Ухвалою Української Центральної ради від 1 січня 1918 р. надруковано перший державний кредитний білет вартістю 100 крб. Він з'явився в обігу 6 січня 1918 p. (розмір 167 х 103 мм) з написом чотирма мовами: українською на лицьовій стороні, російською, польською і єврейською на звороті.

Відповідно до закону Центральної ради від 1 березня 1918 p. грошовою одиницею УНР стала гривня. В обігу були "державні кредитові білети" вартістю 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень, "розмінний знак державної скарбниці УНР" вартістю 5 гривень, "білети державної скарбниці" вартістю 50, 100, 200 і 1000 гривень. Гривні всіх вартостей, за винятком 5-гривневої купюри, надруковано в державній друкарні у Берліні.

Дрібна розмінна монета - шаги (1/100 гривні) друкувалася на тих кліше, що й поштові марки, тільки на картонному папері з написом на звороті "ходить на рівні з дзвінкою монетою". В обігу були монети вартістю 10, 20, 30, 40 і 50 шагів.

Функції головної скарбниці та Українського державного банку попервах виконували Київська губернська скарбниця і Київська контора Держбанку.

Нестача потрібної кількості розмінної монети та інші обставини викликали появу окремих міських грошей з різними назвами (бони, чеки, розмінні знаки). Свої гроші, зокрема, були на Волині: Кременець (розмінні білети вартістю 1, 3 і 5 крб.), Дубно (чек вартістю 10 крб.), Луцьк (розмінні знаки вартістю 20 гривень).

У 1917-1918 p. в Україну плив потік російських грошей з друкарень Петрограда і Москви. 9 лютого 1918 p. представники Центральної ради підписали мирний договір із центральними державами. За ним Німеччині та Австро-Угорщині надавалася можливість використовувати сировинні та продовольчі ресурси України. В Австро-Угорщині, де вже розпочалися голодні бунти, цей договір називали "хлібним миром".

У Бресті була досягнута усна домовленість про оплачування збройної допомоги Центральній раді з боку Четверного союзу українським хлібом. Окупанти розробили і здійснювали в Україні загарбницьку воєнно-економічну політику, яка повинна була не лише забезпечити термінові потреби Німеччини та Австро-Угорщини в українському хлібі та промисловій сировині, а й переслідувала далекосяжнішу мету - назавжди перетворити Україну на свій аграрний придаток й навічно закріпити її за собою. Про це з відвертим цинізмом писав А. Шмідт - один із співробітників командуючого Східним фронтом генерала Гофмана: "Аграрна Україна економічно становить собою чудове доповнення до розвиненої промисловості центральних держав".

З приходом до влади гетьмана П. Скоропадського в українській національно-демократичній революції розпочався новий етап, який характеризувався намаганням відновити правопорядок та ліквідувати "соціалістичні експерименти" Центральної ради, насамперед в сфері економіки.

Засуджуючи діяльність "соціалістичної Центральної ради" П. Скоропадський виступив за відновлення приватної власності й свободи підприємництва. Ці його погляди було втілено у "Грамоті до українського народу" від 29 квітня 1918 p.

Неабиякого значення у державі набуло аграрне питання. З перших днів своєї діяльності гетьманський уряд вживав заходів щодо нормалізації становища на селі. Для підготовки нового аграрного закону було створено губернські та повітові комісії. "Тимчасові правила про земельні комісії" зобов'язували селян повернути поміщицьке майно та відшкодувати збитки, заподіяні великим землевласникам. У жовтні 1918 p. створено Вищу земельну комісію, яку очолив П. Скоропадський.

На початку листопада з'явився проект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп державою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами не більш як по 25 десятин в одні руки. Лише господарства, які мали культурне значення, обслуговували цукроварні, вирощували племінну худобу, могли мати по 200 десятин. Досить успішно йшла відбудова залізничних магістралей України. Уже в середині літа 1918 p. вдалося налагодити регулярне перевезення вантажів та пасажирів.

Відновлювалася розбалансована фінансово-кредитна система України. Вдалося створити державний бюджет. Законом від 9 травня встановлювалася національна грошова одиниця - карбованець, стабільність якого зміцнилась. Він забезпечувався природними багатствами України, головним чином цукром. У гетьманській державі допускався неконтрольований обіг російських рублів та "керенок", німецьких марок та австро-угорських крон. Україна платила велику контрибуцію іноземним державам своїми природними багатствами, виробами народних промислів.

Гетьманське правління пішло на більші поступки німецько-австрійським окупантам. Так, згідно з економічним договором від 10 вересня 1918 p. на 1918/19 господарський рік уряд Української держави надав право вивезти не менше 100 млн. пудів хліба, худоби до 11 млн. пудів (у живій масі), овець - 300 тис. голів, птиці - 2 млн. голів, до 400 тис. пудів сала, масла, сиру, близько 200 тис, пудів м'ясних консервів, ковбаси і м'ясних товарів (за місяць), 2,5 млн. пудів цукру, а також багато іншого продовольства та промислової сировини.

Наприклад, з 16 травня по 30 жовтня було вивезено 4 500230 пудів вовни, 173 836 пудів волосу і щетини, 379 352 пуди різних тканин, 479 000 пудів шкур і хутра, 449000 пудів різних металів, 144 734 пуди руди, 286 965 пудів тютюну, 78 250 пудів конопель і льону, 18 641 пуд гуми. Ця економічна угода ще більше посилила залежність України від західних союзників.

Тривало подальше скорочення промислового виробництва. На металургійних заводах Півдня з 63 доменних печей на кінець травня 1918р. працювало чотири, а на кінець серпня - лише дві. До осені з 102 мартенівських печей були в дії тільки 7, працювало також лише 7 прокатних станів. Виплавляння чавуну в 1918 p. скоротилося порівняно з 1913 p. в 11 разів, сталі - в 13, виробництво прокату - в 15, видобуток залізної руди - в 17, марганцю - у 10 разів. Весь гірничопромисловий і металургійний регіон Донбасу та Криворіжжя був суцільним промисловим кладовищем.

Масового характеру набуло безробіття. Так, за далеко неповними даними, у 1918 p. тільки у 23 містах України налічувалося 180,6 тис. безробітних. Лише в Києві, Катеринославі, Харкові й Одесі кількість безробітних досягла 75 тис. На Луганському заводі Гартмана з 6100 робітників залишилося 160, на Донецько-Юр'ївському було звільнено 4100. На криворізьких рудниках безробітними стали понад 90% всіх робітників. Підірваними були продуктивні сили сільського господарства. Через скорочення в 1918 p. посівних площ майже наполовину порівняно з довоєнним періодом зменшилася товарна маса зерна. Внаслідок цього зросла спекуляція. Ціни на продукти харчування та товари масового вжитку дуже підвищилися. Так, фунт білого хліба коштував 300 крб., фунт цукру - 600 крб., сала - 700 крб. Робітники великих міст і промислових центрів одержували, і то не щодня, лише по фунту хліба на день.

У грудні 1918р. Гетьманат був повалений Директорією. 26 грудня 1918 p. вона видала Декларацію, в якій заявила про свій намір експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і "трудової інтелігенції".

У зв'язку з критичним політичним та воєнним становищем, в якому з самого початку діяла Директорія УНР, звужувалась її соціальна база. Новій українській владі не вдалося налагодити управління економікою.

У ряді галузей промисловості України внаслідок загальної розрухи, "хазяйнування" окупантів посилився процес роздроблення виробництва. Навіть у такій галузі, як кам'яновугільна, в 1919 p. з 61 підприємства залишилося лише 23. Зросла частка середніх і невеликих підприємств. В умовах господарської розрухи вони виявилися більш життєздатними.

Зменшувалися ресурси важливих для державного господарства матеріалів, продуктів, сировини. У 1918 p. було видобуто 34,8% вугілля порівняно з 1913 p., а в 1919 p. - лише 20,5%. Паливний голод в Україні надзвичайно загострювався. Залізорудна і марганцева промисловість у 1919 p. повністю припинили свою діяльність. Не працював жоден рудник. Різко скоротила виробництво машинобудівна промисловість України. Так, випуск паровозів у 1918 p. проти 1917 p. зменшився в 2,5 рази, а в 1919 p. - в 15 разів. Істотно зменшилося виробництво цукру. Якщо у 1918 p. було вироблено тільки половину випуску 1913 р., тов1919 р. - п'яту частину. В такому становищі перебували й інші галузі харчової промисловості. Все це надзвичайно негативно відбивалося на матеріальному становищі населення, особливо міського.

Українське селянство, яке на початку боротьби проти гетьманщини підтримало Директорію, почало виявляти політичне невдоволення її економічною політикою. Поштовх до поглиблення конфлікту дав земельний закон Директорії, опублікований 8 січня 1919 p. Декларувавши ліквідацію приватної власності на землю, закон у той самий час, по суті, не відповідав на головне запитання: коли ж селянство одержить землю? Земельна власність іноземних (польських, австрійських, німецьких) землевласників була оголошена недоторканою. Її долю мав вирішити спеціальний закон. Недоторканими залишалися 15-десятинні господарства. Все це й обумовило виступ проти Директорії Виконавчого Комітету Всеукраїнської Ради селянських депутатів ("Спілки"). Комітет заявив, що Директорія не здійснила обіцяних соціальних реформ.

З великим запізненням згідно з законом Директорії УНР від 4 січня 1919 p. українські гроші було визнано єдиним законним засобом виплат на території України. І хоч українська влада швидко втратила більшу частину території, все-таки українські гроші мали більшу купівельну вартість, ніж "керенки", більшовицькі рублі чи "денікінки". Український карбованець на звільнюваних в ході війни територіях зазвичай вимінювали за чотири радянських чи денікінських карбованці. Щоб піднести функціональне значення українських грошей і довіру до них у населення, тогочасний міністр фінансів Б. Мартос випускав час від часу на ринок значну кількість цукру, борошна, спирту та інші продукти, які були в розпорядженні уряду.

В результаті успішного збройного повстання, яке відбулося на початку листопада 1918 p., відкрилася нова сторінка історії Східної Галичини. Була повалена влада Австро-Угорської монархії й проголошена Західноукраїнська Народна Республіка. Законодавчим органом ЗУНР, а потім ЗОУНР стала Українська Народна Рада. У її програмній декларації, виданій 5 листопада 1918 p., проголошувалося народовладдя, основи економічної політики молодої республіки, гарантувалися права і свободи громадян, їх національна та соціальна рівність.

Законодавчим органом Української Народної Ради стала Рада Державних Секретарів, створена 10 листопада 1918 p. Перед урядом ЗУНР стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення та армії продуктами харчування. В Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промислових товарів.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам - було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування (в тому числі 500 вагонів цукру) й асигновано певну кількість грошей для закупівлі продуктів харчування. Проте ця допомога виявилася недостатньою. Тому Державний Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити ряд радикальних заходів. Усі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності Секретаріат зосередив у своїх руках.

Чималу роботу провів Секретаріат залізниць, пошт і телеграфів, йому вдалося налагодити рух поїздів, які з листопада 1918 p. по січень 1919 p. перевезли сотні тисяч військовослужбовців та полонених. Для підготовки нового залізничного персоналу Секретаріат подбав про залізничнотехнічні курси. З січня 1919 p. налагодилася робота пошт. Діяли телеграф, а почасти й телефон.

З найбільшими труднощами зіткнулися секретаріати фінансів й торгівлі та промислу. Першому Секретаріату підпорядковувалися митне управління, скарбова сторожа, управління мір та маси. Обом секретаріатам не вистачало фахівців. Прибутки державної скарбниці були мінімальними. З огляду на повне зубожіння населення надходження від податків були незначні. З великими зусиллями уряд вишукав кількасот тисяч крон, щоб виплатити "добове" фронтовикам. Державні секретарі одержували невелику заробітну плату, і то лише з січня 1919 p.

Секретаріат громадських робіт займався використанням корисних копалин (нафти, вугілля, солі). Він здійснював нагляд за шляхами і державними пилорамами. Пекучим завданням Секретаріату була відбудова зруйнованої економіки Галичини. З цією метою в повітах діяли технічні, будівельні експозитури. Взимку 1919 p. заготовлено необхідну кількість лісу для відбудовчих робіт. З настанням весни планувалося розпочати відбудову краю.

Секретаріат земельних справ займався реалізацією земельного закону, прийнятого Українською Національною Радою, здійснював нагляд за тим, щоб вся земля оброблялася. З цією метою при повітових комісаріатах були призначені рільничі референти. Діяли повітові, а в селах сільські аграрні комісії. Для проведення реформи створювалися земельні органи. Секретаріат здійснював керівництво лісовими інспекторами й управами державних маєтків.

Навесні 1919 p. економічний стан ЗОУ HP наближався до катастрофи. Внаслідок жорстоких боїв на її території протягом п'яти років були зруйновані й спалені сотні містечок і сіл, промислових об'єктів. Різко зменшилася кількість працездатного населення. Крім великих людських втрат на фронтах, близько 700 тис. галичан були вивезені в Росію та Австро-Угорщину. 100 тис. чоловік воювали в лавах Української Галицької Армії. При цьому в гірських районах краю, передусім на Гуцульщині, лютував голод. 19 населених пунктів Зборівського повіту було повністю зруйновано. Ось про що йшлося у зверненні селян на початку літа 1919 p.: "Матеріалу будівельного... не можна дістати за жодну ціну. Поле лежить облогом, люди не засіяли до тепер навіть 10% своєї ріллі". Телеграми, листи про розпачливий стан краю надходили до столиці ЗОУ HP м. Станіслава щоденно.

Лютували інфекційні хвороби. В листопаді-грудні 1919 p. на Поділлі поширився тиф. Кількість хворих станом на 20 грудня становила 26 тис. Багато з них померло. Взагалі у ті часи смертність у Східній Галичині досягала майже 100 тис. чол. В кінці 1918 - на початку 1919 p. більшовики знову захопили значну частину території України. Вже 5 лютого 1919 p. вони зайняли Київ. Більшовицький режим проводив в Україні сувору економічну політику під назвою "воєнного комунізму". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів.

Важлива роль у формуванні економічної політики в цілому належала організації продовольчої справи, введенню продрозверстки. Одним з перших законодавчих актів Уряду УСРР було проголошення 26 січня 1919 p. державної монополії на хліб, цукор, сіль і гас. Введено також в дію Декрет від 5 лютого "Про вилучення хлібних лишків". Одночасно встановлювалися тверді ціни заготівлі та продажу цих продуктів. Ці законодавчі акти були спрямовані, з одного боку, на експропріацію хліба у заможних селян, а з іншого - на "добровільне" здавання лишків зерна середняками за твердими цінами та організацію постачання селянству в обмін на здане зерно промислових товарів. Отже, передбачалася заготівля його як примусовими методами, так і налагодженням товарообміну в державному масштабі. Однак цих заходів було недостатньо навіть для мінімального забезпечення армії і міських робітників.

Хоча відповідні постанови Наркомпроду УСРР і встановлювали хлібні норми, що не підлягали відчуженню, однак визначити фактичний розмір лишків у селянському господарстві практично було дуже важко. Крім того, відсутність у розпорядженні продорганів достатньої кількості товарів для обміну, "політика твердих заготівельних цін" змушували селянина користуватися приватним ринком, де йому було вигідніше обміняти продовольчі товари.

Все це потребувало суворого дотримання хлібної монополії й більш рішучого застосування позаекономічних заходів щодо вилучення лишків урожаю. 12 квітня Раднарком УРСР видав Декрет "Про розверстку лишків урожаю 1918 p. та попередніх років", який встановлював обов'язкову розверстку лишків продовольчих товарів і зерна на насіння та зернового фуражу. При вилученні лишків розверстка передбачала орієнтацію не на їх фактичну наявність і потреби селянства, а на потреби у хлібі держави. На відміну від попередніх декретів продрозверстка означала відчуження лишків зерна фактично без компенсації промисловими товарами.

У 1919 p. розверстка дала 10,5 млн. пудів українського зерна. Створення за допомогою армійських працівників розгалуженого продапарату дало змогу в 1920 p. охопити системою державної продрозверстки значно більше районів, ніж у 1919 p. На кінець 1920 p. було заготовлено вже 71,5 млн. пудів зерна.

Продрозверстка мала згубні економічні та політичні наслідки. Вона позбавляла селян матеріальної заінтересованості виробляти більше продуктів, що призводило до зниження сільськогосподарського виробництва і занепаду всього господарства. Фактично безплатне вилучення у селян не тільки лишків, а й частини необхідного насіннєвого матеріалу, а також зловживання, які припускалися при його проведенні, викликали невдоволення селян, яке переросло в широкий повстанський рух.

З теоретичної установки більшовиків випливала необхідність ліквідувати товарне виробництво на селі. Це означало на практиці ліквідувати заможних селян, особливо тих, які застосовували найману працю. Проте й середняки теж хотіли торгувати продуктами своєї праці, а торгівля, за уявленням більшовиків, вела прямо до капіталізму. Тому кардинальне вирішення цього питання бачилося в створенні колективних форм обробітку землі.

В лютому 1919 p. опубліковано "Положення про соціалістичний землеустрій і про шляхи переходу до соціалістичного землеробства", де зазначалося, що на всі види одноосібного землекористування слід дивитися як на такі, що своє відживають, а їх замінюють радгоспи, комуни та інші товариства зі спільним обробітком землі. В 1919 p. Народний Комісаріат землеробства України залишив за державою 65% колишньої поміщицької землі. Це близько 1700 колишніх поміщицьких економій площею більше ніж 1 млн. десятин, які було розділено між радгоспами в середньому по 600 десятин на радгосп. Селяни в ці об'єднання не йшли, незважаючи на вимоги Уряду.

Для того щоб заспокоїти українське селянство, третій український радянський уряд, сформований 21 грудня 1919р., припинив колективізацію, яка в Україні зустріла значно більший опір, ніж в Росії. Однак, продовжуючи відбирати у селян зерно, більшовики стверджували, що воно призначається для української радянської армії, а не для Росії.

Зрозумівши безнадійність усіх спроб схилити на свій бік близько 500 тис. заможних селян, більшовики взялися за середняків, запевняючи їх, що ті отримають можливість зберегти свої землі. З метою нейтралізації впливу заможних селян партія більшовиків почала активніше здійснювати свою стару політику створення комітетів незаможних селян. Ці органи діяли проти основної частини українського селянства, внаслідок чого було ліквідовано матеріальну базу заможних хліборобів України.

У системі "воєнно-комуністичних заходів" була спроба негайно запровадити "соціалістичний ідеал" і в промисловості. Відбувалася прискорена націоналізація середніх і частково невеликих підприємств, яку здійснювали насамперед місцеві органи влади. Так, Чернігівський губревком прийняв рішення про повну націоналізацію текстильних, цукрових, сірникових і тютюнових фабрик та заводів, серед яких переважали середні та малі. Спостерігалися випадки стихійної націоналізації, коли з тих чи інших причин робітники без відповідних санкцій державних органів влади брали управління підприємством у свої руки, тоді як місцеві господарські органи ще не мали змоги фінансувати та організувати процес виробництва.

Поступово складалася характерна для економіки "воєнного комунізму" система управління - главкізм з його жорстким централізмом. Територіальна система господарського управління, хоча і продовжувала функціонувати, однак її роль поступово зменшувалася. Раднаргоспи керували роботою в основному місцевих підприємств. На кінець 1920 p. 45 главків та виробничих відділів Промбюро зосереджували керівництво роботою близько 10 720 підприємств. Такі тенденції в управлінні економікою були зумовлені суттю диктатури пролетаріату.

Важливими напрямами політики "воєнного комунізму" стали введення загальної трудової повинності та мілітаризація праці. 21 січня 1920 p. спільною постановою Раднаркому РРФСР і Всеукрревкому була створена Українська трудова армія, яка на кінець 1920 p. налічувала ЗО тис. чол. Її завданням було максимальне збільшення заготівель продовольства, видобутку палива, сировини, встановлення трудової дисципліни на підприємствах, постачання підприємств робочою силою. Лише протягом 1920 p. червоноармійці відпрацювали 2,8 млн. людино-днів.

Характерними для економіки "воєнного комунізму" були натуралізація господарських відносин і різке знецінення грошових знаків. Запровадження продрозверстки, скорочення промислової та сільськогосподарської товарної маси, обмеження торгівлі й товарообороту зумовили знецінення карбованця. Внаслідок цього для покриття державних витрат радянський уряд був змушений стати на шлях посиленої емісії паперових грошей, які дедалі більше втрачали свою цінність, їх роль почали виконувати різні дефіцитні товари: сіль, сірники, мило, цукор тощо.

Так, Смілянське районне управління Головцукру в червні 1920 p. повідомляло Промбюро, що оплату праці робітників цукрових заводів здійснюють цукром. У Донбасі набув поширення обмін вугілля на хліб, фураж та інші сільськогосподарські продукти. Отже, інфляція посилювала процес натуралізації господарських відносин.

Стан господарства України у 1920 p. в результаті здійснення більшовицької політики був катастрофічним. Тисячі робітників, рятуючись від голодної смерті, тікали з підприємств у села. Торгівля набула спотворених форм. Негативно вплинула на економіку заборона кооперації та кустарних промислів. Найбільших руйнувань зазнали галузі важкої промисловості. Виробництво кам'яного вугілля, залізної та марганцевої руд, чавуну і сталі скоротилося до мінімуму. На початку 1921 p. в Україні не працювала жодна домна, не було вироблено жодної тонни прокату.

Великі економічні втрати, яких зазнала Україна внаслідок першої світової війни, ще більше зросли в наступні роки. Часта зміна політичної влади зривала роботи з налагодження виробництва. Кожного разу цей процес слід було починати знову.

Особливого занепаду та руйнування зазнали промисловість та сільське господарство. Трагічні соціально-економічні наслідки мала більшовицька політика "воєнного комунізму", необхідність скасування якої на початку 1921 p. стала очевидною.


30.09.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!