Osvita.ua Вища освіта Реферати Історія економічних вчень Економічні ідеї чартизму ісоціалістів-рікардистів. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Економічні ідеї чартизму ісоціалістів-рікардистів. Реферат

Промисловий переворот в Англії і повалення феодалізму у Франції поклали початок бурхливому розвитку капіталізму у ведучих країнах Європи

Програма капіталістичного розвитку суспільства одержала обґрунтування в буржуазній політекономії й у політико-правових теоріях лібералізму. Критика капіталізму містилася в численних соціалістичних і комуністичних теоріях, що з'явилися в перші десятиліття XIX в.

У цей час і прогресують економічні ідеї соціалістів-рікордіанців і виникає така течія як чартизм. Стимулом до виникнення цих теорій було різке майнове розшарування суспільства і погіршення положення трудящих, особливо найманих робітників, у результаті промислового перевороту, економічних криз і безробіття. У противагу буржуазному лібералізму й індивідуалізму соціалізм стала вираженням гуманізму своєї епохи.

Соціалістичні (колективістські, комуністичні) теорії спочатку одержали поширення в Англії й особливо у Франції. У 20-40-і рр. XIX в. було опубліковано багато різних по жанрі (науковий трактат, роман, стаття) добутків, що містять соціалістичні ідеї, більше, ніж за всю попередню історію людства. Соціалістичні теорії були численні і різноманітні.

У XIX в. комуністичними називалися теорії, що обґрунтовували ідеал, близький до ідей Мору, Кампанели, Морелли, Бабефа й ін. Тип суспільного ладу, за яким у марксистській термінології установилася назва "перша фаза комунізму (соціалізм)", у XIX в. частіше називався колективістським (див.: Волгін В. П. Нариси історії соціалістичних ідей. Перша половина XIX в. М., 1976. С. 341).

У цей період теорії соціалізму з усіма їхніми різновидами впливали на суспільну думку найбільше як критика зростаючого капіталізму, як протиставлення ідеї "соціальності" буржуазному індивідуалізму й егоїзму. При усім своєму різноманітті політико-правова ідеологія соціалістів XIX в. істотно відрізнялася від попередніх соціалістичних доктрин по своїй методології, змісту і програмним вимогам.

Початок розвитку соціалістичної думки цього періоду поклали Шарль Фур'є (1772-1837 р.), Клод Анрі де Сен-Симон (1760-1825 р.) і Роберт Оуен (1771-1858 р.), основні праці яких були видані в 20-30-і рр. XIX в. Тоді ж (1828 р.) Буонаротті опублікував книгу "Змова в ім'я рівності, іменований змовою Бабефа".

У 1841 р. був перевиданий "Кодекс природи" Мореллі. Історично сформованим центром розробки й обговорення колективістських (соціалістичних) і комуністичних теорій у 20-40-і рр. став Париж. Тут створювалися напівлегальні чи таємні суспільства, видавалися газети, журнали і книги комуністичного напрямку, проводилися збори прихильників соціалізму і комунізму.

Республіканський рух, сильне у Франції з часів Великої революції, усе більш здобувало соціальне фарбування, засвоюючи ряд колективістських ідей. Ідея політичної революції всі частіше з'єднувалася з ідеєю революції соціальної, політико-правові проблеми усе тісніше погоджувалися з проблемами власності, майнових гарантій прав і воль, з питанням, що загострюється, про протиріччя праці і капіталу. На початку 40-х рр. у журналі республіканського напрямку "Братерство" затверджувалося, що народний суверенітет повинний знайти своє вираження не тільки в конституції, але й в економічних відносинах.

Усі соціалісти гудили капіталізм, що розвивається, і різко критикували властиві йому пороки. Капіталізму протиставлялися проекти ідеального ладу. Різне представлення про ідеали і способи їхнього досягнення породило ряд шкіл і кружків. Крім фурьєристів, сен-сімонистов, оуенистов, бабувістов існувала безліч інших напрямків, що сполучила ідеї різних шкіл або оригінальних доктрин, що розробляли.

Соціалістичні теорії XIX в. містили нові ідеї, що відрізняли їхній від попередніх доктрин.

Більшість соціалістів надавало великого значення промисловому перевороту. Оуен підкреслював, що впровадження машин у виробництво створило в Англії (і в усьому світі) зовсім нове суспільство і підготувало умови переходу до ладу комун (асоціацій). За допомогою великого виробництва, писав Фур'є, людство могло б минати самі злощасні періоди своєї історії, незабаром перейшовши до вищих етапів розвитку.

Уся теорія Сен-Симона і сен-сімонистов заснована на ідеї розвитку економіки, становлення нового "промислового суспільства". Парові машини, затверджував Пеккер (сен-симонист, потім фурьєрист), створюють умови для переходу до нової індустріальної організації, відкривають "еру асоціації". Оскільки машини забезпечують достаток, "ріст промисловості, - писав Кабе, - уможливлює комунізм тепер більш, ніж коли-небудь,..."

Визнання впливу машинного виробництва на суспільство і його добробут не избавило ряд комуністичних концепцій від зрівняльних тенденцій (наприклад, однакові будинки, меблі, форма одягу в Ікарии Кабе), але практично виключило відтворення ідей патріархального аскетичного комунізму XVIII в. (Дешан, Марешаль, Мелье).

У соціалістичній літературі з 20-х рр. XIX в. твердо позначилася тенденція пошуку змісту історії, закономірностей суспільного розвитку, що обумовлюють неминучість соціалізму і комунізму.

Прагнення створити соціальну науку, подібну до фізики, було властиве Сен-Сімону і його учням; вивченню закономірності історії велике значення додавав Фур'є, що розробив оригінальну концепцію суспільного розвитку; свою систему Оуен оцінював як важливе наукове відкриття, засноване на вивченні сучасного суспільства і його передісторії.

Пошук наукової теорії соціалізму і комунізму різко підвищив інтерес соціалістів 20-40-х рр. до історії, до визначення етапів розвитку суспільства і закономірностей переходу від одного етапу до іншого, до політичної економії (зміна форм власності, техніко-економічних умов виробництва і т. п.).

Прудон затверджував, що соціалізм стає науковим тільки тоді, коли спирається на висновки політекономії (всі інші види соціалізму він вважав утопічними). Прагнення наукове осмислити промисловий переворот, розробити "нову теорію соціальної і політичної економії", засновану на понятті причинно обумовленої закономірності (Пеккер), у кожній із впливових шкіл вело до неоднакових теоретичних результатів (по-різному визначалися фактори чи прогресу регресу, а також зміст самої історії і її етапів і ін.), але загальним висновком залишалося визнання неминучості суспільства, вільного від експлуатації людини людиною, заснованої на загальній праці, гарантованих правах і волях, матеріальному статку і високій духовній культурі.

У той же час було чимало прихильників соціалізму, що бачили в ньому здійснення не "науки", а заповідей Христа чи розпоряджень загальнолюдської моралі або здорового глузду. Висловлювалися також побоювання у відношенні доктринерського підходу до соціалізму (див. нижче).

Усі соціалісти XIX в. підкреслювали розподіл суспільства на класи, їхні протиріччя і боротьбу. Зміст попередньої історії людства звичайно визначалося ними як історія експлуатації людини людиною, гноблення й опори, боротьби між антагонізмом і асоціацією. Уже для республіканської преси 30- 40-х рр. були характерні протиставлення: "аристократія багатства - народ", "буржуазія - працюючі". У "Журналі. народу" у 1841 р. говорилося: "Суспільство розділене на два табори: на одній стороні хазяїни, на іншій - робітники".

Соціалісти чітко бачили економічні основи класового розподілу суспільства й експлуатації пролетаріату буржуазією. "Саме захоплення знарядь праці, - писав у 1834 р. бабувіст О. Бланки, - а не той чи інший політичний лад, перетворює маси в рабів". У тім же дусі висловлювався колишній сен-симонист Леру (1833 р.): "У даний час боротьба пролетарів проти буржуазії є боротьба тих, хто не має знаряддя праці, проти тих, хто ними володіє". Боротьбу класів схвалювали далеко не всі соціалісти, але всім були ясні її причини. "Капітал і праця, - писав фурьєрист Консидеран, - знаходяться в стані явної війни".

Оскільки суспільство без класів, експлуатації і гноблення, відзначали соціалісти, відповідає насамперед інтересам пролетаріату, деякі з них призивали звертатися з пропагандою комунізму тільки до робітничому клас (Дезами), затверджували: "Усі робітники повинні стати комуністами" (Кабе). Не рідкі були заклики до з'єднання пролетарів для боротьби за своє звільнення: "Поєднуйтеся, у єднанні сила!" (Тристан).

У той же час багато соціалістів зверталися до імущим і правлячим класам, переконуючи їх у перевагах безкласового суспільства. Боротьба класів нерідко засуджувалася; особливо засуджувалися насильницькі дії, не здатні створити ідеальний суспільний лад.

Представлення соціалістів першої половини XIX в. про сучасну і майбутню державу, а також про його роль у переході до ідеального суспільства були дуже різноманітні.

Приділяючи головну увагу соціальним проблемам, значна частина теоретиків соціалізму відносилася чи негативно байдуже до політики, державі і праву.

Так, Оуен був принциповим супротивником державних реформ. Його звертання до королеви і до парламенту Англії з проектами комуністичного перетворення країни були продиктовані скоріше прагненням зробити ці проекти надбанням гласності, чим надією на їхнє здійснення державною владою Англії. Аналогічними мотивами визначалися і багато звертань Фур'є й інших соціалістів до видних державних діячів і політиків.

Деякі соціалісти розраховували на допомогу сучасного їм держави в проведенні соціальних реформ.

Більш поширені були серед соціалістів надії на допомогу демократично перетвореної держави. Соціалістична думка 30-40-х рр. зазнала впливу від сильного чартизму.

Чартизм (Chartism) - політичний і соціальний рух в Англії з кінця 1830-х до кінця 1840-х рр., що одержало ім'я від поданої в 1839 р. парламенту петиції, що називалася чи хартією народною хартією. Головна вимога петиції, виражена в 6 пунктах (виборче право для всіх чоловіків старше 21 року, таємне голосування, скасування майнового цензу для депутатів, рівні виборчі округи, винагорода депутатів, річний термін парламентських повноважень.

Інші вимоги чартистів, які мали економічний і соціальний характер, були виражені в їхніх петиціях у менш визначених формах, не у вимогливих пунктах, а в мотивуванні. Проте саме вони, не дивлячись на всю їх невиясненість для самих вождів, були центром ваги руху. Чартисти сподівалися, що реформований, відповідно до їхніх бажань, парламент зуміє знайти вірні засобу для усунення соціальних лих, проти яких вони протестували.

Для них побудований на принципі загального голосування парламент повинний був з'явитися організацією працюючих мас у видах захисту їх економічних інтересів; тому Ч. можна вважати попередником соціал-демократії, хоча власне соціалістичні прагнення в ньому були дуже слабкі.

Безпосередньою причиною, що створила чартистський рух, були промислові кризи 1835 і 1836 р. і створена ними безробіття 1825-30 і 1836-40 р., що поширилася переважно на Ланкашир, але захопивші також і інші частини Англії, що викинула на ринок десятки тисяч робочих рук і значно понизила заробітну плату інших.

Безробіття викликало ще в 1820-х рр. довгий ряд робочих бунтів у

різних містах Ланкашира, що супроводжувалися пограбуваннями булочних і їстівних крамниць. Рух буржуазії, які призвели до парламентської реформи 1832 р., знайшло гарячу підтримку й у робочих масах. Але успіх цього руху зовсім не задовольнив робітників. Парламент, обраний на підставі нової виборчої системи, провів у 1834 р. скасування стародавнього закону (часів Єлизавети) про піклування бідняків приходами і замінив колишню систему піклування робочим будинком, із украй суворим і навіть образливі м для ув'язнених у ньому людей режимом; тим часом безробіття саме в цей час заганяла в робочий будинок маси народу.

Закон викликав страшну ненависть і вона поширилася на реформований парламент. Рух і виразилося спочатку у формі протесту проти закону про бідних 1834 р. Починаючи з 1836 р., у країні відбувалися мітинги з десятками і навіть сотнями тисяч присутніх, спрямовані проти цього закону й закінчилися подачею в парламент петицій про його скасування.

Соціальна й економічна програма чартистів демонструвала слабкий рівень економічних і фінансових зведень. У неї входило знищення хлібних законів і зниження таким образом ціни хліба, скасування закону про бідний, руйнування робочих будинків і перегляд фабричних законів. Крім того наполягали на відновленні паперової валюти, вважаючи "дорогі гроші", тобто золоту валюту, джерелом багатьох бід. У травні 1838 р. мав місце грандіозний мітинг у Глазго, на якому, за показниками (може бути перебільшеним) чартистів, було присутнє 200000 чоловік, переважно робітників; героєм мітингу був Аттвуд.

Наприкінці 1842 р. мав місце судовий процес проти чартистів, що закінчився суворим осудом. Чартистський рух завмер, цього разу на 6 років. Промислове пожвавлення 1843-46 р. зробило його немислимим. Чартистські вожді вели пропаганду у своїх журналах, але великого успіху не мали.

Чартисти (до 1851 р., коли рух пішов на збиток) не були прихильниками соціалізму, але були переконані, що робітничий клас Англії, завоювавши загальне виборче право, стане хазяїном у країні. "Політична влада - наш засіб, соціальне благоденство - наша мета", - говорили чартисти. "Передайте політичну владу в руки народу - і зло, що давить нас тепер, ніколи не змогло б існувати".

Ідеалом цих теоретиків була не традиційна демократія, а наукова організація керування суспільством. У найбільшій мері це прагнення наявні Сен-Сімону і сен-симоністам (Базар, Родріг, Анфантен). У промисловому суспільстві не буде керування людьми, панування і підпорядкування. Їхнє місце займе централізована система керування виробництвом, підлеглим єдиному плану. Банки будуть становим хребтом громадської організації виробництва. Носіями управлінської влади, що перемінить урядову, стануть учені, промисловці, художники, що складають ієрархію, очолювану Академією наук, "Радою Ньютона" (у ньому представлені математики, фізики, економісти).

Різні варіанти з'єднання науки, індустрії, мистецтва в керуванні комуністичним суспільством розробляли деякі інші теоретики.

Багато теоретиків соціалізму і комунізму думали, що в майбутнім суспільстві взагалі не буде потреби в керуванні й у примусі.

Ще одна популярна у той період течія, пов'язана з плануванням соціальних і економічних перетворень належить соціалістам-рікордіанцям, які розвивали ідеї економіста Рікардо. Хто ж такий був Д. Рікардо і які економічні ідеї він розвивав і відстоював?

Давид Рікардо (1772-1823) - видатний представник класичної політичної економії. Він народився в сім'ї лондонського біржового маклера. Два роки навчався в торговій школі в Амстердамі. Повернувшись до Лондона, допомагає батькові в біржових операціях. Згодом займається біржовими операціями самостійно і нагромаджує значний капітал.

У своїх працях Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуазного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії з землевласниками.

Як і Сміт, Рікардо бачить капіталістичні відносини природними і вічними. Він розвиває ідею свого попередника про особистий інтерес як головну рушійну силу суспільного розвитку за умов повної свободи дії. Але для нього не всі егоїстичні інтереси є рівноцінними. На чільне місце він ставить інтереси промислової буржуазії, рішуче виступаючи проти великих землевласників - лендлордів.

Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Якщо Сміт досліджує природу зростання багатства (тобто економічного зростання), то Рікардо фактором зростання вважає розподіл. У передмові до першого видання своєї праці він пише: "Визначити закони, які керують цим розподілом (на прибуток, ренту й заробітну плату. - Л. К.), - головне завдання політичної економії" 2. У передмові до третього видання Рікардо підкреслює намагання повніше, ніж у попередньому виданні, викласти свої погляди на цінність.

Рікардо розрізняє споживну й мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел - рідкісності і кількості праці, що необхідна для їх добування.

Існують товари, цінність яких визначається виключно їхньою унікальністю (статуї, картини, раритетні книги, монети). Цінність цих товарів не обмежується кількістю праці, витраченої на їх виготовлення, і змінюється залежно від багатства і смаків споживача. Проте їхня кількість у загальній масі товарів незначна. Мінова цінність переважної більшості товарів визначається тільки працею.

Оскільки мінова цінність - категорія відносна, яка визначається через певну кількість іншого товару, Рікардо запроваджує поняття ще й абсолютної цінності, субстанцію якої становить праця. Проте сам він зосереджує головну увагу на дослідженні тільки мінової цінності.

Рікардо підтримує Сміта в його поясненні цінності працею і критикує за її визначення працею, що купується. Не сприймає Рікардо й тлумачення А. Смітом цінності як суми доходів. У Рікардо цінність є первинною величиною, що визначається працею і розподіляється на доходи.

На цінність товарів, підкреслював Рікардо, впливає не лише праця, безпосередньо витрачена на їх виробництво, а й капітал, тобто праця, витрачена на знаряддя, інструменти, будівлі, що беруть участь у виробництві.

Рікардо, як і Сміт, ототожнює капітал із засобами виробництва. Але якщо Сміт цю категорію зв'язує із капіталістичним способом виробництва, існуванням найманої праці, то Рікардо трактує її позаісторично. У нього все, що бере участь у виробництві, навіть знаряддя первісної людини, стає капіталом. Капітал у нього - нагромаджена праця. А звідси й висновок про правомірність прибутку на капітал. Решта цінності йде на оплату праці.

У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він вважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару. "Цінність товару, - писав він, - або кількість якогось іншого товару, на яку він обмінюється, залежить від відносної кількості праці, необхідної для його виробництва, а не від більшої чи меншої винагороди, яка виплачується за цю працю". Зміни в заробітній платі позначаються лише на величині прибутку. Рікардо не погоджується із твердженням Сміта, що зростання ціни праці призводить до зростання цін товарів.

Рікардо, як і Сміт, натрапив на значні труднощі, коли вирішував проблему цінності на капіталістичній основі. Він бачив, що прибуток на капітал визначається розмірами капіталу, що норма прибутку має тенденцію до вирівнювання. А це було б неможливо, якби товари обмінювались лише відповідно до витрат живої праці. Тоді галузі, де основний капітал є незначним або швидко обертається, мали б переваги перед галузями, що в них основний капітал займає більшу частку або обертається повільніше.

Перша група галузей продавала б товари дорожче, тому що в них були б більші витрати праці і згідно з трудовою теорією цінності створювалась би більша цінність. Але тоді відбувалося б переливання капіталів у ці галузі, а решта галузей не могла б розвиватись.

Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Це не випадково. Досконало знаючи правила біржової гри, він намагається теоретично обґрунтувати проблему грошового обігу. Крім того, це питання було тоді надзвичайно актуальним у зв'язку з припиненням Англійським банком у 1797 p. обміну банкнот на золото, що зумовило їхнє знецінення. Саме тому Рікардо взяв активну участь у полеміці, що розгорнулася з цього приводу.

Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото. Цінність золота і срібла, як і будь-якого іншого товару, визначається витратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Проте використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу.

Паперові гроші, писав Рікардо, не мають внутрішньої цінності. Для надання їм цінності необхідно, щоб їхня кількість "регулювалась згідно з цінністю металу, який служить грошовою одиницею". Пізніше, однак, Рікардо відійшов від цієї правильної концепції і виступив як прихильник кількісної теорії грошей. Він заявив, що в обігу може бути будь-яка кількість не лише паперових знаків, а й золотих монет, якій протистоятиме сукупна маса товарів. Співвідношення цих величин і визначає як рівень цін, так і цінність самих грошей.

Основною проблемою політичної економії Рікардо називав розподіл. Саме тому основу його системи становить теорія заробітної плати, прибутку й ренти. Ці категорії він розглядає з погляду їхньої величини і співвідношень..

Заробітна плата у Рікардо це - дохід робітника, плата за працю. Праця як товар також має природну й ринкову ціну. "Природною ціною праці є та, яка необхідна, щоб робітники мали можливість існувати і продовжувати свій рід без збільшення або зменшення їхньої кількості" '. Отже, природна ціна праці визначається в Рікардо цінністю засобів споживання робітника і його сім'ї. Природна ціна не є незмінною: "Вона, - писав Рікардо, - змінюється в різні часи). І в тій самій країні і суттєво різниться в різних країнах" 2. Хоч Рікардо й розумів, що сутність поняття "засоби існування" визначається історично і залежить від традицій і рівня розвитку продуктивних сил, проте в нього теж бачимо тенденцію зводити природну ціну праці до ціни мінімуму засобів існування.

Ринковою ціною праці є та, що фактично виплачується робітникам. Рікардо ставить її в залежність від попиту і пропозиції, тобто узалежнює рух заробітної плати від руху народонаселення. За умов швидкого зростання населення попит на робочі руки відстає від пропозиції і заробітна плата знижується. Якщо ж внаслідок уповільнення приросту населення на ринку буде бракувати робочих рук - заробітна плата зростатиме. Отже, під впливом руху народонаселення ринкова заробітна плата має тенденцію до зближення з природною.

Рікардо, на відміну від Сміта, вважав, що становище робітників із розвитком суспільства буде погіршуватись. Цю думку він пояснював тим, що зі зростанням населення і збільшенням потреби в продуктах сільського господарства зростатиме цінність останніх. Грошова заробітна плата якщо й зростатиме, то значно повільніше від зростання цін на продовольчі товари. Отже, реальна заробітна плата буде зменшуватись. Рікардо, солідаризуючись із Мальтусом, зазначає, що робітники не повинні претендувати на більшу частку в суспільному продукті. Їхня заробітна плата має регулюватись законом попиту й пропозиції. Рікардо виступає проти втручання держави у функціонування ринку праці й наполягає на необхідності скасування законів на захист бідних.,

Прибуток у Рікардо - це перевищення цінності над заробітну плату. Він не має жодних сумнівів, що робітник створює своєю працею цінність більшу, ніж одержує у вигляді заробітної плати. Головне, що цікавить Рікардо, - це проблема величини прибутку і його співвідношення із заробітною платою.

Рікардо підкреслював, що рівновеликі капітали дають однакові прибутки незалежно від того, яку кількість праці вони приводять у дію. Але водночас визнавав, що на величину прибутку впливає зростання продуктивності праці. Відтак прибуток у нього є то породженням капіталу, то породженням праці. Цієї суперечності Рікардо навіть і не помічав.

Велику увагу приділяє Рікардо проблемі зниження норми прибутку. Із розвитком суспільства, зазначав він, норма прибутку має тенденцію до зниження. Вона зумовлена, на думку Рікардо, тим, що продуктивність праці в сільському господарстві зменшується (дія "закону спадної родючості ґрунту"), а це призводить до зростання цін на продукти харчування, отже, до зростання заробітної плати й відповідного зниження прибутку. Фактором, що протидіє спаданню норми прибутку, Рікардо вважає розвиток продуктивних сил.

Зменшення прибутку у зв'язку зі зростанням заробітної плати Рікардо розглядає як надзвичайно складну проблему, що загрожує нагромадженню капіталу, тому що зменшується джерело нагромадження і зникають "стимули до нагромадження".

Виникнення ренти Рікардо зв'язує з утвердженням приватної власності на землю. Основна теза Рікардо полягає в тім, що рента виплачується за користування землею лише тоді, коли кількість землі обмежена, а її якість неоднакова] Зі зростанням населення починають обробляти менш родючі та гірше розміщені земельні ділянки. У такому разі ліпші землі створюватимуть ренту, а її величина залежатиме від різниці в якості цих ділянок.

Мінова цінність усіх товарів (у тім числі й промислових) у Рікардо регулюється найбільшими витратами праці, необхідними для їх виробництва. За цих умов на ліпших землях, де затрати на одиницю продукції менші, утворюється додатковий дохід. Під впливом конкуренції фермери задовольняються середнім прибутком, а додатковий дохід привласнюють власники землі як ренту. Отже, рента в розумінні Рікардо - це перевищення цінності над середній прибуток.

Критикував Рікардо і смітове фізіократичне розуміння дії сил природи. Він підкреслював, що ці сили діють і в промисловості. Водночас він цілком поділяв думку про те, що основою будь-якого економічного розвитку, матеріального достатку і навіть зростання промисловості є додатковий продукт землі.

Динаміку ренти Рікардо правильно зв'язував із нагромадженням капіталу, розвитком продуктивних сил, зростанням міського населення. Але і в цьому питанні він був непослідовним, а його погляди суперечливими.

Зв'язуючи ренту із законом спадної родючості ґрунту, Рікардо писав, що порівняльна цінність сирих продуктів підвищується тому, що на виробництво їхньої останньої добутої частки витрачається більше праці, ніж на попередні. Це призводить до підвищення цін, отже, й до зростання ренти. Так само діє і зростання капіталу. Зростання капіталу також збільшуватиме ренту, тому що збільшуватиметься різниця у продуктивності ділянок. Зменшення капіталу призведе до зменшення ренти, оскільки будуть послідовно вилучатись з обробітку найменш родючі землі і відповідно зменшуватиметься рента з ліпших ділянок. Зростання населення, за теорією Рікардо, також є неможливим за умов підвищення цін на продовольчі товари.

Теорія ренти Рікардо відіграла велику роль у боротьбі промислової буржуазії проти землевласників. Буржуазії імпонував висновок Рікардо про те, що в підтримуванні високих цін на хліб заінтересовані лише землевласники, тому що це забезпечує їм високу ренту. Промислова буржуазія використала теорію Рікардо для обґрунтування вимог щодо скасування хлібних законів.

Проблема відтворення і криз. Як ідеолог промислової буржуазії Рікардо був заінтересований у забезпеченні постійного зростання її прибутків. З огляду на корисливі прагнення буржуазії, досліджуючи валовий і чистий дохід, він, на відміну від Сміта, віддає перевагу останньому.

Сміт виходив з того, що зростання валового доходу збільшує зайнятість, а відтак забезпечує зростання могутності всієї країни. А Рікардо підкреслював, що податкова спроможність країни пропорційна не валовому, а чистому доходу. Саме з нього виплачуються всі податки. Економічною метою суспільства Рікардо вважає не народногосподарські проблеми, як у Сміта (зростання зайнятості), а збільшення прибутків капіталістів.

Аналізуючи процес нагромадження капіталу, Рікардо помилково обмежував його перетворенням доходу лише на змінний капітал, на заробітну плату. Ігноруючи суперечності капіталізму, він твердив, що застосування нового капіталу не може натрапляти на ринкові труднощі. Рікардо поділяв погляди Сея, який заперечував можливість надвиробництва і криз.

Однак не варто забувати, що книжку Рікардо було опубліковано за вісім років до першої глибокої кризи, яка охопила економіку Англії в 1825 p.

Посилаючись на Сея, Рікардо стверджує, що попит обмежується лише виробництвом. Кожна людина виготовляє продукцію або для власного споживання, або на продаж. Отже, продукти завжди купують за продукти чи послуги. Гроші є лише "мірилом, за допомогою якого відбувається обмін".

Рікардо розумів, що існує можливість виготовлення будь-якого товару в кількості, що значно перевищить попит. Але цю можливість він розглядав лише як тимчасову і таку, що "не може статись одночасно з усіма товарами" '. Він не погоджувався з висновком Мальтуса про вирішення проблеми відтворення за рахунок споживання непродуктивних верств (чиновників, духовенства, землевласників).

Головну причину застою торгівлі в окремі періоди він убачав тільки в прорахунках підприємців щодо виробництва товарів. Але це ускладнення, на думку Рікардо, буває тимчасовим і вирішується швидко й ефективно завдяки переходу на виробництво інших товарів.

Велика заслуга Рікардо полягає в розробці теорії порівняльних витрат як основи спеціалізації країн у зовнішній торгівлі. Про причини спеціалізації писав і Сміт, проте Рікардо розробив цю теорію значно ґрунтовніше, побудувавши її на трудовій теорії вартості й наголосивши на національних відмінностях у величині вартості, зумовлених різними витратами праці.

Він першим з економістів розробив теорію міжнародної торгівлі і показав, чим вона відрізняється від внутрішньої торгівлі. Якщо внутрішня торгівля розвивається й зумовлюється тенденцією норми прибутку до вирівнювання, то зовнішня - "порівняльними витратами".

А. Сміт сформулював тезу про "абсолютні переваги" у міжнародній торгівлі, які має конкретна країна у виробництві якихось товарів порівняно з іншими країнами. Ці переваги зумовлюються як природними, так і набутими факторами. Рікардо довів, що взаємовигідна торгівля можлива навіть за умов, коли різні країни мають відносні переваги щодо виготовлення тих чи тих товарів. Відносні переваги означають, що країни мають абсолютні переваги щодо якогось одного фактора виробництва.

Зазнавши певних змін і модифікацій, теорія порівняльних витрат трансформувалась у теорію порівняльних переваг, яка тепер ґрунтується на теорії факторів виробництва і врахуванні попиту і пропозиції.

Рікардо, як і Сміт, - видатна, хоч і суперечлива постать в історії економічної думки. Понад півстоліття його теорія була панівною в економічному житті Англії. "Рікардо, - писав Кейнс, - підкорив Англію, так само цілковито, як свята інквізиція підкорила Іспанію". Цю перемогу він назвав "явищем дость цікавим і навіть загадковим" і пояснив її тим, що теорія Рікардо багато в чому імпонувала тому середовищу, до якого звертались, зокрема владі. Сам Кейнс наголошував на її цілковитій непридатності для наукових прогнозів.

Англійський економіст Блауг, порівнюючи внесок у розвиток економічної теорії Сміта і Рікардо, пише, що "Багатство народів" містить більше суттєвих узагальнень, які стосуються функціонування економічної системи, ніж "Основи" Рікардо. Заслуга Рікардо в тім, що він "винайшов техніку економічної науки", заклав підвалини модельного підходу до побудови економічної теорії.

До першої половини XIX в. належать майже всі ідеї, що склали зміст основних напрямків політико-правової ідеології соціалізму і комунізму наступних часів. Однак на основі цих ідей тоді ще не склалися масові рухи і політичні партії. До найбільш впливових теоретичних напрямків того часу належало до декількох десятків людей.

Більш того, численність варіантів соціалістичних теорій у 20-40 р. XIX в. породила часом запеклу їхню боротьбу. Виходячи з переконання, що істина одна, а оман багато, кожний з теоретиків соціалізму щиро вважав свою доктрину єдино наукової, а всі інші - неправильними й утопічними. Це вело до роз'єднаності шкіл, кружків, окремих мислителів, до швидкого розпаду сформованих було союзів чи соціалістів комуністів.

Лише Вейтлінг і Лаотьєр епізодично призивали соціалістів до єдності; значно більш розповсюдженим було відкидання і спростування усіх варіантів чи соціалізму комунізму, крім власного. Дезами кликав пролетаріат до об'єднання, до єдності, але був упевнений, що для такої єдності необхідна єдність філософської доктрини.

Тому він різко критикував Кабе, Ламенне, Сен-Сімона і сен-симоністов, усіх узагалі соціалістів і комуністів, що не визнають його доктрину єдино вірної і науковий.


28.09.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!