Osvita.ua Вища освіта Реферати Військова справа, ДПЮ Бойові засоби та збройні сили на Запорізькій Січі. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Бойові засоби та збройні сили на Запорізькій Січі. Реферат

Окольський пише, що в давнину за знання степових місць козаки отримували в нагороду полковництво чи якесь інше старшинство

Уся маса запорізького низового товариства, середньою чисельністю 10- 12 тисяч чоловік, розподілялася на три роди війська: піхоту, кінноту й артилерію. Про існування такого поділу свідчать джерела часів запорізьких козаків. Так, Боплан, описуючи збройні сили України напередодні повстання Богдана Хмельницького, повідомляє, що у запорожців було близько 5-6 тисяч козаків піхоти.

Григорій Грабянка, говорячи про бойові засоби козаків, свідчить, що запорожці мали як піхоту, так і кінноту. Літописець Самійло Величко, розповідаючи про прибуття Богдана Хмельницького з Криму в Січ, передає, що на Запоріжжі зібрано було 10 тисяч чоловік піхоти.

Історик минулого століття Симоновський, вказуючи також на існування у запорожців піхоти, визначає її кількість, як і Боплан. Запорізька піхота виконувала три функції: частина її складала гарнізон Січі, адже ми знаємо, що коли у Січ прибув Хмельницький, там було 300 чоловік гарнізону; частина займала пости на Дніпрі (на човнах) і становила лінійну сторожу; частина або вела війни з турками, татарами й ляхами у воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством у мирний час. Вважається, однак, що в запорізькому війську лише бідні люди служили в піхоті, а заможні чи ті, хто несподівано здобував коней на війні, завжди переходили в кінноту.

Про існування кінноти у запорізьких козаків також є дані у джерелах запорізької історії минулих століть. З літопису Величка, зокрема, ми довідуємося, що кожний "справний" козак мав по двоє коней, а коли запорожці поверталися з перемогою, наприклад з-під Жовтих Вод чи Корсуня, то деякі з них мали навіть по п'ять коней. За словами віце-адмірала Корнелія Крюйса, який писав про запорожців 1699 р., запорізькі козаки були переважно кінним військом, оскільки завжди мали справу з татарами, які "всі були вершниками на конях".

У народних думах і піснях козак без коня майже немислимий: козак і кінь так само нерозлучні між собою, як молоді чоловік і жінка, що кохають одне одного. Кращих коней запорожці частково розводили у своїх власних степах, частково здобували в татар; витривалість, прудкість і порода запорізьких коней відомі були в Польщі, Росії і навіть у Західній Європі. Сам характер місцевості, на якій діяли запорожці, робив їх переважно кінним військом - це рівний відкритий степ, на котрому кінь так само необхідний, як човен на ріці. Лише верхи на коні можна було наздогнати такого невловимого і всюдисущого вершника, яким був татарин, особливо буджак.

Артилерія, безсумнівно, також була у запорізьких козаків; за словами Боплана, в Січі завжди було безліч гармат, які зберігалися запорожцями у найзахищеніших місцях. За точною вказівкою Величка, в Січі постійно було 50 гармат; тому Богдан Хмельницький, виступаючи з Січі проти поляків, отримав 1648 р. від запорожців три польові гармати з необхідним для них запасом пороху й куль.

За словами історика Скальковського, жоден запорізький кінний загін не виступав у похід без артилерії". У Січі були особливі військові чини, так звані пушкарі, які відали військовою артилерією, а для самої артилерії існувало окреме приміщення, пушкарня. Звичайно, воюючи із швидким і невтомним ворогом, переважно з татарами, запорізькі козаки повинні були завжди мати легку й рухливу артилерію; тому ми й бачимо, що збережені до нашого часу так звані запорізькі армати рідко важать більше 6-7 пудів.

Поділяючись на піхоту, кінноту й артилерію, запорожці, однак, не настільки спеціалізувалися, щоб піхотинець мав силу лише будучи пішим, а вершник лише на коні. У запорожців часто практикувалося і спішування кінноти, і дії піхоти з гарматами ("водними арматками"), і дії кінноти в пішому строю '2. Зрештою, такі методи використовували в той час і поляки; у битвах Богдана Хмельницького спішену кінноту часто зустрічаємо як у козаків, так і в поляків.

Уся вогнепальна й холодна зброя, що була у вжитку в козаків, була частково власного виробу, а частково чужого. Холодну ручну зброю найчастіше виготовляли в Січі, де жили для цього майстерні зброярі; але власна ручна зброя не виключала й привізної. У приватних колекціях запорізької старовини є безліч ручної зброї східного виробу, як і російської зброї з Тули, з клеймом імператриці Катерини II. За свідченнями багатьох письменників минулих століть, кожен запорожець, ідучи в похід, брав із собою 5 чи 6 рушниць.

Отже, якщо взяти середній запорізький похідний загін чисельністю в 6 тисяч і найбільший у 15 тисяч козаків, то отримаємо 30 і 90 тисяч рушниць. Немало було в запорожців і рухомих гармат. Так, якщо запорожці виступали в морський похід середньою кількістю в 60 і найбільшою у 300 чайок, кожна з яких була озброєна 4-6 фальконетами, то отримаємо від 240 до 1800 залізних пересувних фальконетів. Слід, зрештою, зауважити, що певну частину зброї спеціально присилали козакам з України в Запоріжжя перед спільними походами гетьманських і запорізьких козаків проти ворога.

Порох запорожці також частково виготовляли самі в Січі, але більше отримували його у вигляді царського жалування, або ж купували у гетьманців, поляків і турків; привізний цінувався у козаків вище, ніж власний, оскільки був якіснішим, ніж січовий.

Армата, тобто гармати й мортири, у запорізьких козаків були виключно привізними, оскільки власного виробництва артилерії у них, здається, зовсім не було. Гармати козаки частково отримували, на знак особливої милості, від польських королів, наприклад Сигізмунда І, Стефана Баторія; частково як подарунки від українських гетьманів, наприклад Богдана Хмельницького, який прислав у Січ замість узятих там трьох гармат шість; частково від російських царів, наприклад Олексія Михайловича, але переважно здобували на війні у поляків, татар і турків.

Щодо цього є кілька історичних вказівок. Так, 1556 р. відомий гетьман князь Дмитро Вишневецький, захопивши турецьке місто Іслам-Кермен, узяв у ньому гармати й перевіз їх на острів Хортицю |5. Коли запорожці виходили на своїх чайках у відкрите море, зчіплювалися з турецькими галерами, то вони завжди намагалися судна потопити, а гармати захопити на свої чайки. Таким чином запорожці якось перевезли в Січ понад 100 мідних гармат.

Саме запорізьке військо поділялося на полки й сотні; такий поділ, як свідчать джерела, існував уже на початку XVI ст. Так, відомий ватажок дніпровських козаків Остафій Дашкович не раз командував полком, що складався з 3-4 сотень. У XVII ст. кількість козаків у полку була 500 чоловік; а у XVIII ст., під час російсько-турецьких воєн, двотисячна команда запорізьких козаків, що була в авангарді генерала Зорича, ділилася на 4 частини, кожну з яких очолював окремий полковник.

Тактичною одиницею війська, за точним розрахунком Коховського, була сотня, яка найбільше підходила для дрібних сутичок із татарами, головними ворогами козаків. Таке міркування виводиться, головним чином, на основі цифрових даних про охорону запорізьких кордонів: 1767 р. кордон низових вольностей охороняло 3644 чоловіки простих, крім старшин, козаків; ці 3644 чоловіки розділялися на 20 постів; отже, на кожному посту в середньому налічувалося 180 чоловік. Взята тричі, ця цифра, тобто 540 чоловік, становила один полк. Втім, як справедливо зауважує той же Коховський, сама сотня містила в собі значно більше буквального значення: в літописі Самійла Величка він знаходить свідчення, що в декотрих сотнях гетьмана Богдана Хмельницького було по тисячі чоловік.

Розповсюдженим засобом захисту від неприятеля під час степових походів був у запорізьких козаків так званий табір. Табором рухалися запорожці, перенаступни ворога у відкритому степу; табором виходили вони на бій і табором захищалися від натиску неприятеля.

Мовою козаків, табором звали чотирикутний чи круглий ряд возів, розташованих певним чином для захисту війська, яке було всередині укріплення; у німців цей спосіб захисту звався вагенбургом. Щоб улаштувати табір, козаки ставили кілька возів у ряд, скріплювали їх колесо до колеса залізними ланцюгами, піднімали вгору, мов списи, голоблі, а всередині, між возами, робили так звані долки, тобто глибокі улоговини, по кутах ставили гармати і замкнувши таким укріпленням піхоту, а часом і кінноту, стійко й мужньо відстрілювалися з нього, мов із найміцнішої фортеці. Іноді навколо табору запорожці робили ще рови, вали і вовчі ями, виходили на самі вали й звідти влучно вражали своїх ворогів.

У влаштуванні таких таборів запорізькі козаки, за свідченням сучасника, були справді неперевершеними майстрами. Вцілілі до нашого часу запорізькі укріплення хоча досить часто відзначаються нерегулярним характером спорудження, зате виявляють чудове вміння козаків пристосуватися до умов місцевості, як це, зрештою, завжди буває там, де одиницям надається більшої самостійності, ніж масам.

Щоб зробити свої похідні вози більш рухомими на випадок несподіваного відступу перед неприятелем, запорожці прикріпляли до них спереду і ззаду по одному "війну", в котрий могли запрягати коней з одного чи з другого боку і потім утікати від ворогів у той чи в інший бік, не повертаючи возів. За словами Боплана, для татар запорізькі козаки в таборі були абсолютно непереможними: він бачив, як 500 кримчаків не могли подолати 50 козаків, замкнутих у таборі.

Малодоступними в таборі були вони і для поляків. "Дивувався не один інженер праці й винахідливості грубого хлопа, - пише хроніст Симон Окольський, оглядаючи після битви козаків з поляками 1638 р. на Усть-Старці вали, шанці, батареї й куртини. - Хоча б коронне військо і проникло за козацькі рови, вали, привалки й дубові частоколи, але ще більших сил треба було б на те, щоб узяти козаків приступом усередині їхніх окопів".

У поході запорожці рідко вдавалися до облоги міст, оскільки облога фортець була не для них, а відкриті сутички складали славу їхніх воєнних подвигів. З двох видів битв, кінної й пішої, запорожці були майстернішими в останній: аби кінні козаки, як зауважує очевидець, відзначалися такою майстерністю, як піші в таборі, то вони були б непереможними, оскільки сотня їх у таборі не боялася ні тисячі ляхів, ні кількох тисяч татар.

Ставши навпроти неприятеля, запорізькі козаки зазвичай не відразу вступали з ним у бій: влаштувавши табір, окопавши й увійшовши в нього, козаки спочатку відкривали загальну канонаду по неприятельському табору, причому стрільці, що стояли у задніх шеренгах, безперервно заряджали рушниці й подавали їх тим, хто стояв попереду, а ті постійно приймали рушниці і безупинно стріляли в неприятеля.

Випустивши кілька зарядів і обстрілявши ворога з усіх боків, козаки далі висилали зі свого табору найбільш сміливих, спритних і гострих на язик вершників для так званих "герців" чи "гречі", або "татарських танців", тобто окремих поєдинків, молодецьких сутичок і верхових перестрілок. Кружляючи на своїх конях перед неприятелем, знущаючись над ним і під'юджуючи до битви в'їдливими словами, козаки вимахували в повітрі своїми кривими шаблями, випускали кулі у ворожий стан і потім блискавично кидалися в табір.

Герці давали козакам можливість роздивитися сили й розташування неприятеля, ще не розпочинаючи справжньої битви, - це була лише прелюдія до справжньої навальної баталії.

Якщо вірити історику воєнного мистецтва у поляків і козаків Зеделлеру та історикові України Маркевичу, запорожцям були відомі досить складні бойові прийоми: лава, або розгорнутий стрій, тобто побудова у фронт; батовий, чи тришеренговий, стрій для оборони; тріангула, тобто трикутник або стрій гострою колоною; сакма, чи соганний хід, тобто в колону марш. Битву мішаного характеру, своїх і чужих, вони називали галасом, битву окремими загонами, кожен на свій розсуд, називали розгардіяшем; умовний клич для розпізнання своїх і чужих, звали гаслом; партизанська війна звалася у них загонами.

Д. І. Яворницький. Історія запорізьких козаків

Розохотивши нетерплячих і чванливих ворогів окремими сутичками, козаки раптово припиняли герці, складали загальний план атаки й розпочинали ломову битву. Попередньо, щоб налякати неприятельську кінноту і завдати їй такої чи інакшої шкоди, запорізькі козаки, вибравши темну ніч, підкрадалися до неприятеля і пускали поміж нього ракети, що давали водночас шість пострілів і звалися "блазнихами великого калібру"; ці ракети з великим шумом перескакували з місця на місце, лякали неприятельських коней, викликаючи замішання серед вершників.

У справжній ломовій битві запорізькі козаки надавали перевагу атаці з флангів і з тилу. З цією метою вони розподіляли своє військо на чотири частини: одну залишали в таборі, другу посилали в тил, а третю й четверту - на обидва фланги. Бій розпочинали одночасно з усіх чотирьох сторін, і якщо вислані частини діяли згідно з головними силами, а вороги передчасно не зауважували козацької хитрості, то досить часто, якщо не в більшості випадків, доля битви вирішувалася на користь запорожців. Такою була битва козаків з поляками біля Жовтих Вод і Княжого Байрака, розіграна ними за всіма правилами власного воєнного мистецтва, в якій вони поклали на місці майже всіх до єдиного ляхів.

Водночас з діями в тил і на обидві фланги неприятельського війська козаки скеровували свої сили і проти його фронту: тут діяла козацька артилерія. Стріляючи безупинно протягом кількох годин, козаки врешті розривали передні ряди ворожого табору, відразу припиняли гарматний вогонь і висилали в неприятельський стан свою піхоту з ручною зброєю, а кінноту висували проти ворожої кавалерії. Вражаючи кінних і піших ворогів, козаки водночас докладали зусиль, щоб перебити у неприятеля обозних коней, перепинити йому цим шлях до відступу й захопити у свої руки всі його продовольчі запаси. Якщо це вдавалося козакам, доля битви була вирішена.

Воєнні успіхи запорожців пояснюються значною мірою, крім особистої хоробрості й постійних занять військовою справою, ще й досконалим знанням тієї місцевості, на якій вони діяли проти ворогів. Що знанню місцевості запорожці надавали великого значення, видно зі слів польського хроніста Симона

Збройні сили та бойові засоби запорізьких козаків

Окольський пише, що в давнину за знання степових місць козаки отримували в нагороду полковництво чи якесь інше старшинство.

Незважаючи на дикість, безмежність і безлюдність степів, у яких, "мов у сухому морі, не було ні дороги, ні стежини, ні сліду", запорожці знали свої вольності, як власну пазуху: вдень вони визначали дорогу за сонцем, високими могилами, "кряжами земляними", великими балками, скрутнями трави, одинокими деревами, що стриміли серед степу, а вночі "вухом та слухом", за течією рік, розташуванням певних зірок, наприклад Воза (Велика Ведмедиця), Волосожара (Плеяди), Єрусалим-дороги (Молочного шляху), врешті, за напрямом вітру, який козаки, залежно звідки він дув, називали "москалем", "бусурменом", "донцем" чи "ляхом".

Ховаючись, мов звірі, по тернах та очеретах, вміючи вити вовком, кричати перепелом, харчуючись усім, що лише траплялося в дорозі, запорізькі козаки пильно виглядали ворогів, раптово нападали на них і з малими силами розбивали й перемагали безліч неприятелів.

Гідне уваги щодо характеру козацьких війн зауваження генерал-лейтенанта Всеволода Коховського. Він звертає увагу на ту обставину у воєнних прийомах козаків, що вони намагалися впливати і на моральний стан неприятелів, а саме: козаки завжди приховували частину своїх сил, і їх несподівана поява згодом спантеличувала ворогів. Справді, не лише завдати поразки, а навіть налякати, нагнати страху ворогові вже славилося як подвиг "доброго" запорожця. Той же Коховський відзначає і слабке місце запорізьких козаків як воїнів - незгоди, ворожнечу і навіть зрадництво у випадку невдачі воєнних дій проти неприятелів.

У бою з неприятелями і правильним строєм, і окремими масами запорізькі козаки виявляли дивовижну стійкість і мужність, і якщо неприятель перемагав їх двадцять разів, вони все-таки йшли на ворога з новими силами двадцять перший раз. "Це - гідра України, у котрої замість однієї відрубаної голови виростає кілька нових", - казали про них поляки. Запорожці не дорожили своїми головами, знаючи лише одне, що "раз родила мати, раз і умирати". Не про голову думав козак, ідучи на війну, а про свою любу вітчизну, яку він пристрасно любив, про свою предківську віру, якій він свято зберігав вірність, думав він і про те, щоб не заплямувати козацької слави, доброго імені "лицаря".

На війні козаки були немилосердними: вони не шкодували ні ворога, ні його жінок і дітей, і в озлобленні вигадували для них найлютішу страту: проштрикували розпеченим залізом, саджали голими на розпечені сковороди, засипали приску за халявки чобіт, душили дошками дітей, палили католицькі костьоли, протикали списами, рубали сокирами і прострілювали кулями ікони, топтали ногами святощі, шаткували перед вівтарем ксьондзів і ченців, заводили в костьоли коней і т. ін.

І зі своєї точки зору, і з точки зору свого часу вони мали рацію: на ворога Христової православної віри вони дивилися, як на найбруднішу тварину - "Жид, лях та собака - віра однака". Тому й були безжальними до них. До того ж у ті часи скрізь і всюди з поняттям війни поєднувалося поняття про грабунок, насильства й поголовне винищення ворогів. Отже, у цьому розумінні запорізькі козаки були лише старанними дітьми свого віку.

Під час битви запорожці вбивали незнатних, знатних намагалися захопити в полон, за що отримували згодом певний викуп; коней, рогату худобу, овець і верблюдів відганяли у свій табір, зброю, одяг і гроші брали як здобич.

Відступали з поля битви запорожці рідко, а якщо й відступали, то виконували це з великим ладом і, завдяки своїм легким і жвавим коням, надзвичайно швидко. Щоб уникнути погоні, козаки нерідко вдавалися до степових пожеж: дочекавшись зручного моменту, коли вітер подує ворогові в лице, влаштовували такий "пал", від якого і люди, й коні падали в степу, мов мухи на морозі.

Після походів запорожці поверталися в Січ і тут насамперед відправляли вдячний молебень "Господові-Вседержителю і пресвятій Богородиці"; далі доручали своїм священикам служити сорокоусти по вбитих козаках, поранених вміщували у шпиталі, що існували при монастирях і парафіяльних церквах, і віддавали їх на лікування цирульникам, які замінювали в Січі лікарів, завжди визначаючи лікарям певну платню із спільного військового скарбу.

Врешті, після всього цього розділяли захоплену здобич спочатку на дві великі частини, - одну для храмів божих, другу для себе, потім ділили між собою, а після поділу або ховали її на островах і в руслах рік, відвівши попередньо течію води вбік, або продавали купцям і дрібним торговцям чи протринькували корчмарям та шинкарям.  Полонених, захоплених на війні, або відсилали в міста України й Росії, або ж за певний викуп відпускали на батьківщину.

Здійснені ними воєнні подвиги оспівували їхні кобзарі, бандуристи й лірники: "Оце, бувало, як повоювали, так і пісню склали, - чи поб'ють турка, чи пошарпають ляха, відразу ж і пісню складуть про те".

Література

  1. "Історія Русів", автор Георгій Конискаго, Київ, 1991 рік.
  2. "Українська Історія", автор Орест Субтельний, Київ "Либідь", 1993рік.
  3. "Основи національного виховання". Міністерство освіти України інститут системних досліджень освіти. За загальною редакцією: В. Г. Кузя, Ю. Д. Руденка, З. О. Сергійчик. Київ, інформаційно-видавничий центр "Київ", 1993 рік.
  4. "Історія Запорізьких козаків", автор Д. І. Яворницький, том 1, Львів, видавництво "Світ", 1990рік.
  5. "Історія українського війська", з 383 ілюстраціями в тексті, написали: Іван Крип'якевич, Богдан Гнатович, видання Івана Тиктора, Львів, 1936 рік.


18.09.2011

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!