Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Українська наука та культура на рубежі 18-19 століть. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Українська наука та культура на рубежі 18-19 століть. Реферат

Починаючи з кінця XVIII століття - трагічна доба в історії України, коли завершено було ту послідовну політику позбавлення України не тільки державності, а й національних досягнень та культурних здобутків попередніх століть

До кінця XVIII ст. Україна не була тісно зв'язана з Росією економічно, бо Правобережна Україна ще входила до складу Речі Посполитої. Тільки два останні розбори Польщі (1793 та 1795 p.) передали Правобережжя Російській імперії, але в перших часах продовжувало воно економічні зв'язки з Польщею та Західною Європою, яка довгий час дивилася на Правобережжя очима Польщі й вважала, що російське панування тимчасове.

Україна опинилася між двома конкурентами - російським і німецьким капіталом, які намагалися використати її господарство, як джерело сировини. У процесі цієї боротьби 1822 року російський уряд митним тарифом запровадив систему протекціонізму, дуже шкідливу для українського господарства. Припинився довіз чужоземних товарів, що особливо відбилося на торгівлі Одеси.

Тоді вперше в економічній літературі чітко поставлено принцип: інтереси частини (себто України) повинні поступатися перед інтересами цілого (себто цілої імперії). Цей принцип червоною ниткою проходить через всю історію господарства України. Тариф 1822 року зустріли вороже і на Україні, і в Західній Європі, і російський уряд пішов на поступки: Одесі залишено порто-франко.

Реформи 1861 року, звільнення селян, конкуренція промислового капіталу - російського і західноєвропейського - викликали гостру потребу в новому виді транспорту - в залізницях. У цьому питанні виразно виявилось нехтування інтересами України: їй потрібна була насамперед залізнична магістраль від українських центрів до Одеси та інших чорноморських портів. Проте, під впливом російської буржуазії, перша магістраль була проведена від Москви через Харків до Феодосії.

Цей факт так глибоко порушив інтереси України, що навіть у російському виданні (Центрального статистичного комітету міністерства внутрішніх справ) року 1864, в брошурі "Про напрямок залізниць в Південно-Західній Росії" зазначалось: "Південна Росія... переконується, що її інтереси уряд ставить на другому плані, і що прибутки цілої держави використовується на користь і вигоду північної частини". Важко знайти чіткішу характеристику взаємовідносин України та Росії, ніж дав її автор російської офіціозної брошури.

Професор політичної економії та статистики Київського університету Л. Яснопольський у своїй капітальній праці "Про географічний розподіл державних прибутків і витрат Росії" аналітичним шляхом з'ясував, якою послідовною була система колоніального визиску і національного пригнічення, що її російський уряд запровадив в Україні.

Буйний розквіт української економіки в другій половині XIX ст. ще більше загострив це питання. Розвиток цукроварної промисловості й особливо відкриття криворізьких руд у 80-х роках XIX ст. висунули Україну на видатне місце серед інших країн світу. Під впливом західноєвропейського капіталу на Криворіжжі швидко зростає велика металургійна промисловість.

Разом із тим загострювалась колізія між квітучим економічним становищем України та політичним її станом. Спробу розв'язати цю проблему зробив 1895 року галицький діяч, Юліян Бачинський у своїй книжці "Ukraina irredenta". Він писав, що процес капіталістичного розвитку Російської імперії (економічна європеїзація) мусить привести її до політичної європеїзації, прилучення до кола буржуазно-конституційних держав, до перемоги національно-визвольних елементів і врешті - до розпаду Російської імперії. У цьому процесі політична незалежність України буде головною умовою її економічного та культурного розвитку.

Головним досягненням видатних українських економістів кінця XIX ст. було те, що вони у своїх дослідах довели, що Україна є окремий господарчий терен; територіальна проблема української економіки зв’язана з національними та соціальними інтересами. Для українського громадянства XIX ст. була ясна суперечність між економічними інтересами України і її політичним станом. Єдиний вихід із цього стану - національне визволення України.

Наприкінці XIX ст. в національних колах порушують проблеми економічної незалежності України поруч з її політичною незалежністю. М. Грушевський у своїх статтях підкреслював, що економічні умови України цілком відмінні від умов Росії. Так вивчення економіки України кінця XIX ст. закладало підвалини для переконання в необхідності політичної незалежності України.

Політика Російської Імперії супроти культурних цінностей України була своєрідною формою імперіалізму Росія намагалася забрати з України все, що вона мала цінного, не тільки збіжжя, сало, а пізніше - цукор та руду: забирала вона й людські скарби, знекровлюючи тим українську культуру. І ця сторона російського імперіалізму виявилася найбільш небезпечною.

Уже в XVII ст. почався рух українських вчених до Москви. Жодна видатна подія культурного характеру в Москві не обходилась без участи українських фахівців. Фахівців для виправлення Біблії, творіння Четі Мінеї, мистецтва, церковного співу, театральних вистав, навчання царських дітей, організації шкіл, навіть шевців, кравців, ремісників, городників - все це щедро давала Україна.

У XVIII ст. українські діячі йшли до Росії і з примусу, і добровільно, бо там відкривалося ширше поле для діяльності. Перші діячі Церкви за Петра І були українці, і Синод на три чверті складався з українців. Був час, коли всі єпископи Росії, з Сибіром включно, були українці, і більшість з них були вихованці Київської Академії. Вони засновували семінарії, школи при своїх кафедрах, викладали в школах усіх ступнів у всіх містах Росії. Граф П. Завадовський, українець, голова комісії "об учреждении народных училищ", вимагав від Київського митрополита року 1789 присилати вчителів з Київської Академії, бо вони найкращі і сприяють довір'ю народу до шкіл.

Протягом XVIII і значної частини XIX ст. в Росії вживали українські підручники: історію -- Гізеля, граматику - М. Смотрицького. Великий попит на українців був у Колегії Закордонних Справ, де завжди були потрібні перекладачі Серед української інтелігенції було багато знавців латини, грецької, польської, німецької, турецької мов, яких виряджали з посольствами до різних міст Європи. Українці перекладали російською мовою різних чужинецьких авторів Г Полетика - твори Аристотеля, Епіктета, Ксенофонта; С. Гамалія -- твори Сен-Мартена, Я. Бема, Юнґа. О. Лобисевич переклав з французької мови, "Слово президента де-Монтеск'є", "Описание пещеры бога сна из Овидиевых превращений" та ін.

Україна дала Росії видатних економістів: А. Рубановського, О Самборського, М. Ліванова, Є. Десницького, І. Комова, які познайомили Росію з англійською системою хліборобства; Р. Бужинський упорядкував перший словник термінів ботаніки, перекладав твори Пуфендорфа, Страттемана, Морер'єра; Т. Прокопович був, мабуть, найвизначнішим ученим-енциклопедистом (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України. В 1786 році вийшла друком "Поетика" Т. Прокоповича, а його чотири томи богослов’я були видані в Німеччині в 1782-1784 роках. Найбільше значення для Росії мали два трактати Т. Прокоповича: "Правда волі монаршої", який дав обґрунтування царського самодержавства, і "Духовний регламент", який поклав підвалини для російського цезаропапізму.

Багато письменників дала Україна Росії: С. Полоцький приніс драматичні вистави та новий стиль віршування; драми Д. Туптала, І. Хмарного, С. Ляскоронського поклали початок театрові; поет В. Капніст - автор "Сатири" і "Оди на рабство", яка була першим проявом демократизму" Тонічний розмір, відкриття якого приписували В. Тредьяковському, насправді принесли українці; так само теорія - яку приписували Ломоносову - про три "штилі" в російській мові, українського походження.

Величезна роль українців у галузі малярства: К. Головачевський, А. Лосенко, І. Саблуков, Д. Левицький, В. Боровиковський, різьбар Г. Мартос та інші прославили своїми творами російське мистецтво, до якого їх зараховували. У галузі музики, не кажучи про виконавців, співаків, досить нагадати славетні імена композиторів М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя.

Ряд видатних адміністраційних постів Російської імперії посідали українці; найвидатніші з них - князь О. Безбородько, канцлер Російської імперії; граф П. Завадовський - міністр освіти; Д. Трощинський - міністр фінансів, не згадуючи маси інших урядовців, які переповнювали столичні установи імперії.

У XIX ст. кількість українців у різних російських установах, у різних галузях культури збільшується одночасно з тим, як зменшуються можливості знайти відповідні посади, відповідно використовувати свої здібності в Україні, їх поглинала російська імперська культура і часто потрібні дослідження генеалогічні, антропологічні, психоаналітичні, щоб встановити українське походження особи. Кількість діячів, які включилися в російську культуру, дуже велика, і вони збагатили цю культуру видатними творами.

Мова йде не тільки про окремі особистості. В XIX ст. офіційно "кооптовано" величезну Південну Україну з її серцем - Запоріжжям, і її стали вважати за "Нову Росію" на підставі адміністраційної термінології XVIII ст. Цікаво, що наприкінці XIX ст., коли єдиний в Україні український часопис "Киевская Старина", до редакції якого входили видатні історики України з В. Антоновичем на чолі, оголосив конкурс на курс історії України і дав програму цієї праці (там були Правобережна, Лівобережна, Слобідська Україна, але не було Південної), - потрібні були праці істориків, щоб довести, що Новоросія це Південна Україна.

Дуже багато українських вчених працювали в університетах, духових академіях, політехнікумах, технічних інститутах та інших високих школах, в Російській Академії Наук, у Воєнній Академії. Викладали, за умовою часу, польською, німецькою, російською мовами, і завойовували славу тим державам де працювали. Софія Ковалевська, народжена Круковська, була професором Стокгольмського університету. Мало хто знає, що вона родом із Полтавщини, родичка Косачів. З Харківщини походив її чоловік, М. Ковалевський, світової слави соціолог.

Великої слави здобув математик М. Остроградський, родом із Полтавщини, іменем якого названо деякі математичні формули. Українцями були - К. Ушинський, славетний педагог; історик літератури Д. Овсянико-Куликовський; академіки Російської (Всесоюзної) Академії Наук: Д. Петрушевський, історик; І. Грабар, унук А. Добрянського; історик мистецтва, професор А. Ясинський - славіст; філософ П. Юркевич, академік Російської, Чеської, Паризької та Української Академій Наук; основоположник геохімії та біогеохімії, іменем якого названо мінерал - вернадіт - В. Вернадський.

Не наводячи довгого реєстру українських вчених, яких зараховується до російської культури, згадаю філософа В. Соловйова: за нього йде суперечка між двома таборами - російським і українським, хоч не викликає сумніву походження його від роду Сковороди по матері і походив він з українського роду й по батьківській лінії. Але це невідомо російським авторам, і С А. Левицький пише "Три разговора" В. Соловйова, наряду з "Легендою о Великом Инквизиторе" Достоевского - безсмертные памятники пророческого духа русской литературы. "Три разговора" - это русский Апокалипис".

Величезне число українських митців зараховано до російської культури: Флавицький, Трутовський, Ге, Репін, Савченко-Бєльський, Врубель, Маковський, М'ясоєдови - Г. Г. та І. Г. і ряд інших збільшували славу російського малярства. Доля П. Чайковського, славетного композитора, дуже показова: українські історики музики вважають ТІ. Чайковського за росіянина, а в Московській консерваторії вважали за чужинця, бо в його творах не знаходили елементів російської музики. Багато українців прикрашали ї прикрашають російські театри: краса російської драми, М. Савина, походила з Ізюма, М. Доліна, І. Алчевський, Л. Собінов, І. Козловський та багато інших були українці.

Трагедія ХІХ ст. полягала в тому, що, на відміну від XVIII ст., у тому столітті почали вважати за росіян ("русских") усіх, що працювали в російських установах, розмовляли російською мовою, друкували твори в російських часописах і т. д. Здійснилося побажання Катерини II, щоб сама назва Гетьманщини зникла; у XIX ст. стала зникати сама назва України, яку офіційно замінила спочатку "Малороссия", а далі "Юго-Западный Край" та "Южнорусские губернии".

Проте - не все втратила Україна. Залишилося те, чого не можна було знищити: спогади про волю, про Державу. І оці спогади лякали російський уряд. Якраз тоді, коли ланцюг затягувався щораз тугіше, в Україні щораз з більшим болем згадувалося славне минуле. Одним із спонук до того послужили заходи Катерини II щодо упривілеювання російського дворянства. Ці привілеї не стосувалися української старшини, навпаки, їй загрожували злиття з масою "простого" козацтва і можливість бути записаною у кріпацтво. Тоді серед старшини почався рух: почали розшукувати літописи, хроніки, договори, всякого роду акти, які доводили право на дворянство. Не зважаючи на практичну мету, ця праця принесла велику користь українській культурі, викликала інтерес до минулого, збудила почуття національної гідності.

Одночасно пробуджується інтерес до побуту, звичаїв українського народу, як підсвідомий протест проти русифікації, яка все зростала. Першою працею такого роду була книжка Г. Калиновського:

"Опис весільних українських простонародних обрядів...", видана в Петербурзі 1777 року. Вона перша поклала початок українській етнографії. Я. Маркович видав 1798 року в Петербурзі "Записки про Малоросію...", де були відомості про природу, населення, його історію. Одночасно вийшла праця І. Котляревського, яка не втратила інтересу до цього часу: це - "Енеїда", в якій, використавши фабулу Берилієвої "Енеїди", автор подав чудову, мистецьку картину побуту козаків-запорожців. З цього погляду "Енеїда" Котляревського не була першою спробою використати класичну форму, щоб змалювати сучасний побут.

У середині XVIII ст. О. Лобисевич написав твір, в якому подав "Вергилиевых пастухов... в малороссийский кобеняк переодетых" "Енеїда" І. Котляревського була написана надзвичайно талановито; автор виявив у ній глибоке знання козацького побуту та блискучий український гумор. Другий твір Котляревського — "Наталка Полтавка" до цього часу не втратила свого чару. Обидва твори малювали старий побут України з його привабливою красою.

Ще більше значення мали твори, які характеризували взаємовідносини України та Росії. Ще 1762 року С. Дівович написав "Разговор Великороссиии с Малороссиею в честь, славу и захищение Малороссии", в якому доводив, що Україна (Малороссия) добровільно вступила в персональну унію з Великоросією: "Не тебе, государю твоєму (Великороси) поддалась... Не думай, что ты сама была мой властитель, но государь твой и мой общий, повелитель". Твір Дівовича був великої сили літературним протестом проти московської централізації. Цілком зрозуміло, що в XVIII ст. його не надруковано.

Ще більше значення мала славетна "Історія Русів". Дата написання цього твору та ім'я автора залишилися таємницею до наших днів, не зважаючи на те, що це була одною з найпопулярніших книг в Україні в першій половині XIX ст.; її можна було побачити в палаці магната, у священика, і у ремісника.

"Історія Русів" - блискучий політичний трактат, автор якого сховався за ім'я архиепископа Георгія Кониського, і понад сто років дослідники не можуть розшифрувати цього псевдоніма й виявити дійсного автора. Написана "езопівською" мовою, "Історія Русів", використовуючи історію, давала картину не реальної України, а такої, якою вона мусила б бути: вільної, незалежної, перейнятої почуттям національної гідності, високої моралі.

Автор - український патріот, переконаний конституціоналіст, демократ, ворог деспотизму. Свої думки приписує він дійсним історичним діячам або вигадує їх, щоб мати носія своїх ідей. На "Історії Русів" виховувалися сотні українських патріотів і вплив її позначився на М. Маркевичеві, Д. Бантиш-Каменському, М. Костомарові, М. Гоголеві, П. Кулішеві, Т. Шевченкові. Влучно назвав цю книгу дослідник її, О. Оглоблин, "декларацією прав України".

Те, що численні дослідники протягом понад ста років не можуть встановити справжнього автора "Історії Русів" свідчить за те, що в першій половині XIX ст. погляди, висловлені її автором, не були чимсь винятковим, навпаки: вони були властиві широкому колу інтелігенції. Згадувалося вище ім'я Архипа Худорби, автора історії України, ще більш ворожої до Росії.

Безперечне існування гуртків однодумців, українських "автономістів" робило цілком реальною місію В. Калніста, який у 1791 році шукав підтримки в Прусії на випадок збройного повстання України проти Росії. Не завмирали надії на поновлення гетьманату, і не були перебільшенням слова історика М. Марковича, який писав К. Рилєєву в 1825 році, що "в душі кожного українця живе дух Полуботка", і слова Костамарова І. Аксакову, що "на дні душі кожного думаючого українця... сплять Виговський, Дорошенко й Мазепа і прокинуться, коли настане слушний час".

Придушена реакцією після повстання декабристів, Україна затихла, але в глибині її не вгасали революційні ідеї. Геніальні твори Шевченка знайшли родючий ґрунт у серцях українців - і знатних панів, і неписьменних селян, вони будили приспані почуття, надії, що "прокинеться воля, козак заспіва"...

Кирило-Мефодіївське Братство, що скупчило цвіт української думки, виробило першу політичну програму українських прагнень: це - федерація слов'янських народів, в якій перше місце належить Україні.

Кінець XIX ст. можна характеризувати, як добу підготовки українських сил до боротьби за незалежність. Різні організації йшли різними шляхами, які вели до спільної мети, і марні були заходи царського уряду, щоб припинити цей рух. Стара Громада Києва, Громади Одеси, Полтави, Чернігова провадили велику культурну та національну працю, об'єднуючи українську інтелігенцію.

"Киевская Старина", десятки наукових товариств збирали та публікували дорогоцінні джерела історії України. Київський університет св. Володимира, завдяки В. Антоновичеві, став метрополією, з якої, наче апостоли, ішли молоді історики проповідувати слово істини - історію України в інших університетах. Так мальовничо характеризував становище молодий професор Д. Багалій, коли дістав кафедру в Харківському університеті.

Новий могутній фактор - український театр, створений корифеями сцени - братами Тобілевичами, М. Кропивницьким, М. Заньковецькою та іншими талановитими акторами, притягав сотні тисяч глядачів і ніс українське слово, українську пісню, красу українського побуту. Заборона грати в Києві сприяла поширенню мистецтва по всій Україні. Українське земство, охоплюючи все життя села, підносило добробут, освіту, культуру й давало практику самоврядування.

Кінець XIX ст. - доба "соборности" України. В єдиний могутній рух об'єднуються українці заходу та сходу і творять об'єднаними силами спільну культуру: "Русалка Дністрова" М. Шашкевича любовно згадує свою "старшу сестру", Україну Наддніпрянську. Вплив українців східних на українців західних був дуже великий. Обмеження українства в Росії сприяло передачі великих матеріальних коштів і ще більших, духових - Галичині та участи українських інтелектуальних сил у товариствах та виданнях Галичини. Цим сприяли вони національному та політичному розвиткові галичан, виводячи їх з того своєрідного гетто, що створило німецьке панування - до широкого національного та громадського життя українського народу.

Народжувалося нове покоління: молодь, що з дитинства вбирала віру в українські національні сили, що в школі середній та високій знаходила українські гуртки, що захоплювалася красою українського театру. На Тарасовій горі, 1890 року, коло Канева, на могилі Шевченка, група юнаків засновує Братство Тарасівців і офірує своє життя справі звільнення України. У Києві, за ініціативою Д. Антоновича, 1897 року відбувається Всеукраїнський з'їзд представників українських студентських громад і засновується Загальна українська безпартійна організація.

1899 року в Харкові гурток студентів засновує Революційну Українську Партію (РУП), гасло якої - самостійна Україна. Ця партія захоплює Галичину, Буковину. А коли перетворюється вона на Соціал-Демократичну Партію і обмежує свої політичні вимоги автономією України, гасло самостійної України проголошує Народна Українська Партія під проводом М. Міхновського. І в Галичині Ю. Бачинський в своїй книзі "Ukraina irredenta" поставив у 1895 році вимогу створення власної Української Соборної Держави. 1899 року ліве крило Національно-демократичної Партії, Соціал-Демократична Партія, заявила, що її мета - створення вільної Української Республіки.

Так на світанку XX ст. молодь Західної та Східної України об'єдналася в єдиному прагненні волі, незалежності, власної держави.

Щоб розуміти вибух революції 1917 року і постання Української Самостійної Держави, треба врахувати величезну підготовчу працю, яку під гнітом окупантів невпинно вело українське громадянство, ті селянські та робітничі повстання, що характеризують кінець ХІХ ст. Те ХІХ століття не було "пропащим часом", як вважав його М. Драгоманов. Навпаки, це був час підготовки великих національних сил.

Література:

  1. П. С. Гуревіч "Філософія культури". 1993 р.
  2. "Введення у філософію" – підручник для Вузів. 1989 р.
  3. "Морфологія культури. Структура і динаміка" 1994 р.
  4. К. Х. Момджян "Соціум. Суспільство. Історія". 1994 г.
  5. "Питання філософії" № 1,3, 4,5, 7.9,10, 11,12 за 1998 р.


30.06.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!