Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Концепція та досвід реалізації культурних прав. Реферат
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Концепція та досвід реалізації культурних прав. Реферат

Загальні засади правового забезпечення культурної сфери в країнах Заходу

У будь-якому суспільстві держава через органи влади приймає закони, втілює політику, збирає податки і розподіляє ресурси. Тому будь-яка державна політика, включаючи культурну, може бути визначена як система законів, регуляторних заходів, конкретних дій та пріоритетів фінансування у певній сфері (галузі), що впроваджується державними органами.

Головним важелем державної політики є законодавство. Отже, не дивно, що дискусії щодо державної політики, як правило, стосуються законів та розподілу ресурсів.

Незалежно від змісту культурної політики та ставлення до культури загалом, органи державної влади та управління мають у своєму розпорядженні визначений набір засобів для формулювання та втілення цієї політики. Фактично, ці засоби є тими загальними інструментами, що їх уряди використовують у будь-якій сфері.

Відомі культурологи Марк Девідсон Шустер і Джон де Моншо свого часу визначили п’ять головних інструментів, які використовуються для впровадження культурної політики:

  • Майно та управління ним;
  • Регуляторна діяльність;
  • Пільги;
  • Встановлення, розподіл і забезпечення прав власності;
  • Інформування.

Конкретний добір інструментів, їх різна пріоритетність, можливість їх різноманітного комбінування – всі ці питання тісно пов’язані з різними моделями державної культурної політики. З іншого боку, регуляторна діяльність - це одна з головних функцій урядування, поруч із податковою політикою та фінансуванням.

Взаємини культурної сфери та права в найголовніших рисах можна звести до двох ділянок:

  • по-перше, це формування системи правових норм, яка б гарантувала та забезпечувала громадянам сприятливі умови культурного розвитку, тобто - вільне творче самовираження, доступ до культурних надбань, розвій свого творчого потенціалу тощо; іншими словами увесь комплекс так званих культурних прав;
  • по-друге, це законодавчо-нормативне забезпечення успішного існування й розвитку усієї культурної інфраструктури - її інституцій, індивідуальних митців та їхніх об'єднань, збереження культурної спадщини тощо.

Зупинімося докладніше на першому з названих напрямків, а саме – так званих культурних правах.

Концепція культурних прав та досвід її реалізації

Поняття культурних прав виникло як продовження й поглиблення загальної концепції прав людини й широко дебатується та пропагується сьогодні не лише світовою культурно-мистецькою громадськістю, а й такими авторитетними міжнародними організаціями, як ЮНЕСКО.

Хоча культурні права повинні займати центральне місце не лише в культурній політиці, але і в контексті прав людини загалом, донедавна ці права чи не найменше розумілися і розвивалися порівняно з іншими правами, що гарантуються міжнародним правом.

Цей парадокс походить частково з того, що, як правило основна увага приділялася, з одного боку, громадянським та політичним правам, а з іншого – економічним та соціальним правам. Складність визначення поняття "культура" збільшило складність питання культурних прав.

Під культурними правами у вузькому сенсі розуміють, як правило, права, передбачені "Загальною Декларацією прав людини" ООН (Ст. 27):

  • (1) Кожен має право вільно брати участь у культурному житті своєї спільноти, користуватися здобутками мистецтва та науковими досягненнями.
  • (2) Кожен має право на захист своїх моральних і матеріальних інтересів, які випливають із його авторства наукових, літературних чи мистецьких творів.

Хартія Європейського Союзу формулює ряд прав та свобод людини, включаючи свободу думки, совісті та релігії, свободу висловлення та інформації, свободу мистецтва та науки, і створює умови для культурної, релігійної та мовної різноманітності.

Свобода мистецтв і науки проголошується в Статті 13: "Мистецтво та наукові дослідження мають бути вільними від будь-яких обмежень".

Культурні права набули обов’язкового характеру в статті 15 "Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права", який вступив в силу 1976 року і декларує, що:

1. "Держави-учасники цього Пакту визнають право кожної особи на:

  • а) участь у культурному житті;
  • б) користування здобутками наукового прогресу і їхніми практичними застосуваннями;
  • в) користування захистом моральних і матеріальних інтересів, що випливають з будь-яких наукових, літературних або мистецьких творів, автором яких є ця особа.

2. Заходи, які повинні прийматися державами-учасниками Пакту, для повного забезпечення цього права, включають ті, що необхідні для охорони, розвитку і розповсюдження здобутків науки і культури.

3. Держави-учасники Пакту зобов'язуються поважати свободу, безумовно необхідну для наукових досліджень і творчої діяльності.

4. Держави-учасники Пакту визнають корисність заохочення і розвитку міжнародних контактів і співпраці в науковій і культурній сферах".

Інші міжнародні документи в царині культурних прав мають декларативний характер, констатуючи принципи і спонукаючи уряди розпочати якісь дії щодо визнання та задоволення різноманітних культурних прав. До таких документів, зокрема, належать:

Декларація ЮНЕСКО про принципи міжнародного культурного співробітництва, прийнята 4 листопада 1966, стаття 1 якої твердить:

  • "Кожна культура має гідність і цінність, які слід поважати і зберігати.
  • Розвиток власної культури є правом і обов’язком кожного народу.
  • У своєму багатстві й різноманітності, і взаємному впливі всі культури складають загальну людську спадщину".

Декларація Мехіко з політики в галузі культури (1982), яка визначає у другому принципі: "Збереження культурної ідентичності сприяє звільненню народів. І навпаки, будь яка форма домінування приводить до заперечення чи порушення цієї ідентичності".

Універсальна декларація ЮНЕСКО про культурне різноманіття (2001), також прямо стосується питань прав людини і культурної різноманітності.

Все ж нині визнається, що задовільної класифікації культурних прав, а тим більше – їх належної кодифікації поки що не існує.

У доповіді ВККР при ЮНЕСКО "Наша творча різноманітність" (1996) ставилося завдання "створити перелік (іnventory) культурних прав" (навіть розробити "Міжнародний кодекс поведінки в культурній сфері"), однак констатуються великі труднощі в їх законодавчому оформленні.

Втім, на рівні загально-описовому практично сформовано консенсус щодо того, що входить до таких прав. Передусім - це права творчого самовираження та доступу до культурних цінностей, що їх згаданий звіт ВККР визначає таким чином: "... Метою будь-якої культурної політики має стати вивільнення людського духу, що його головним елементом повинна бути подвійна мета: [вільна] творчість та [вільний] доступ, тобто право творців на можливості задумувати, творити, продукувати й поширювати свої твори; та рівне ж право громадськості на якнайширші можливості участі в культурному процесі, духовного збагачення як творами сучасного мистецтва, так і всією культурною спадщиною свого власного та інших народів".

Окрім того, до "інвентаря" культурних прав звичайно включають мовно-культурні права етнічних меншин, мало-захищених расових, соціальних, вікових груп (їх часто зводять в узагальнююче поняття захисту культурного різноманіття), специфічні права у сфері мас-медіа (головною проблемою є в цій області поєднання свободи слова із захистом моральних та культурних цінностей) та ін.

Один з прикладів виведення культурних прав на міжнародний рівень - це Європейська культурна конвенція 1954 року, до якої в 1996 році приєдналася й Україна. Цією конвенцією передбачаються зобов'язання країн-учасників надавати своїм громадянам можливість безперешкодно знайомитися з культурним надбанням інших європейських країн (що включає вільне пересування територіями цих країн, вільне вивчення європейських мов та культур, в тому числі - надання можливості громадянам інших європейських країн безперешкодно вивчати культуру, мову, історію України).

У підсумковому документі Міжнародного форуму з культури й розвитку (Оттава, червень 1998) національним урядам пропонується:

"Урядам слід взяти на себе зобов'язання бути провідниками культурного різноманіття, а не уніформізації, й адекватними заходами підтримувати різноманіття культур в їхніх країнах. (...) Культурне різноманіття є фундаментальним правом людини, тому держави повинні забезпечувати його збереження й розвиток".

Розуміння культурних прав як базових прав людини веде до визначення ряду принципів, серед яких найважливішими слід вважати такі:

  • Кожен має право на задоволення своїх культурних потреб;
  • Забезпечення культурних прав є обов’язковим для гідності та розвитку людини;
  • Кожен має право брати участь в культурному житті спільноти;
  • Кожний народ має право і обов’язок розвивати свою культуру;
  • Кожен має право брати участь і отримувати вигоди від наукового прогресу;
  • Кожна країна повинна визнавати та захищати культурне та мовне різноманіття.

На погляд експерта Ради Європи, румунського культуролога Делії Мучіки, нині практично досягнуто консенсусу в тому, що має належати до культурних прав; це, зокрема:

  • Право зберігати свою культурну ідентичність;
  • Право належати до певної культурної спільноти;
  • Право доступу до культурного надбання;
  • Право захисту наукових досліджень;
  • Право на вільну творчу діяльність;
  • Право захисту інтелектуальної власності;
  • Право на освіту, включаючи мистецьку;
  • Право вільно займатися культурною діяльністю, включаючи право на вільне пересування митців та їхніх творів.

Таким чином, правове й практичне забезпечення державою міжнародно-визнаних культурних прав має бути нормою для цивілізованої демократичної держави.

Якими ж повинні бути сучасні стандарти державної політики у цій галузі, згідно з досвідом розвинених демократичних держав, передусім європейських? Вочевидь, однозначно відповіді (на кшталт того, чи має бути прийнятий окремий закон про культуру, чи якою має бути норма пільгового оподаткування для культурних некомерційних організацій і т. п.) дати неможливо через значний вплив конкретних традицій та нинішніх умов кожної країни.

Однак можна все ж говорити про певні загальні принципи та підходи до правового забезпечення культурної сфери – принаймні, спробу окреслити такі принципи робить згадана вище Д. Мучіка. На її погляд, існує кілька основних джерел формування національного законодавства у сфері культури.

Ці джерела можна об’єднати в кілька груп:

  • Міжнародні чи регіональні (європейські) законодавчі акти, як-от договори, конвенції, хартії, угоди і т. ін., де держава виступає однією з сторін;
  • Міжнародні та регіональні документи, які не мають статусу законів, як-от резолюції, рекомендації, плани дій, декларації тощо;
  • Норми, рекомендації чи принципи, розроблені міжнародними НДО, які не мають обов’язкового характеру, але базуються на кращому міжнародному досвіді у відповідній сфері;
  • Національні культурні політики інших держав;
  • Національні правові та культурні традиції і національні конституції.

Проте існуючі документи не враховують всієї різноманітності культурних проблем, з якими стикаються країни світу, особливу у зв’язку з такими новими тенденціями, як глобалізація, вільна світова торгівля тощо.

Країни не зобов’язані включати до свого національного законодавства норми, принципи і кращі практики, розроблені міжнародними неурядовими організаціями. Проте слід пам’ятати, що вони репрезентують набутки, знання і досвід різних країн, вироблені в різних обставинах, підсумовують найуспішніші підходи в різних питаннях.

Слід пам’ятати, що національне законодавство є механізмом впровадження національної культурної політики. Тому нові закони, так само як підзаконні акти повинні відображати цілі, засади, пріоритети національної культурної політики.

Міжнародна спільнота на сьогодні дійшла згоди в тому, що такими аспектами культури, які потребують спільних законодавчих підходів, є:

  • Захист мистецької творчості через авторське право і пов’язані з ним інструменти;
  • Охорона культурної спадщини;
  • Розповсюдження культурних товарів та послуг.

У 2000 році "Міжнародна мережа за культурне розмаїття" підготувала Перелік міжнародних принципів стосовно культури, що є доволі повним, хай і не вичерпним описом інструментів та документів, зібраних і прокоментованих відповідно до 10 робочих категорій:

  • Культурні права як основні права людини;
  • Захист культурної спадщини;
  • Захист авторських прав;
  • Поширення культурних товарів і послуг;
  • Культура як складник розвитку;
  • Між-культурний діалог і міжнародне культурне співробітництво;
  • Ко-продукція і поширення культурних благ;
  • Культурна політика;
  • Митці і творці (статус і поширення творів);
  • Стимулювання мовної різноманітності.

Фінансові й фіскальні стандарти державної підтримки культури виглядають особливо важливими, якщо поглянути на проблему забезпечення культурних потреб з позицій споживача (і то якнайширшого, масового) культурної продукції та послуг. У цьому плані логічною для держави виглядає підтримка наймасовіших культурних практик своїх громадян. До таких практик належать - перегляд телебачення та слухання радіо, читання преси та книжок, відвідування концертів (передусім - популярної музики) та інших розважально-дозвіллєвих заходів.

Менш поширеними, але більш "просвітницьки цінними", на погляд багатьох, є відвідування театрів, музеїв, бібліотек тощо.

Ще один важливий напрям правового регулювання культурної сфери - це регулювання інституційної та інвестиційної діяльності, тобто прямого створення й фінансування державою чи місцевим самоврядуванням культурно-мистецьких закладів, а також держзамовлення на культурну продукцію (фільми, книговидання, телепрограми, видовищні заходи, твори монументального мистецтва тощо). Такі прямі механізми державної підтримки культури логічно випливають із того погляду на мінімальні культурні потреби, який передбачає потребу суспільства (а отже, й відповідальність демократичної держави) у збереженні й розвитку національної культури у всій її цілісності.

Ринкові й навіть фіскальні механізми далеко не у всьому й не завжди здатні таке збереження забезпечити, особливо в сучасних умовах дедалі потужнішого впливу глобалізаційних процесів на культури невеликих країн і націй. Тому на окремих ділянках роль прямої організаційно-бюджетної підтримки для виживання національних культурних інституцій (іншими словами, для забезпечення мінімальної потреби суспільства у даному складникові своєї національній культурі) є незамінною.

До таких ділянок, де державі в сучасних умовах доцільно й далі продовжувати повне бюджетне утримання чи значне дотування культурних закладів, на думку більшості європейських фахівців, належать:

  • публічні та спеціальні бібліотеки (повне бюджетне утримання та поповнення фондів);
  • музеї, заповідники, заклади культури клубного типу, школи естетичного виховання, зоопарки (утримання переважно за рахунок бюджетної дотації із платним характером послуг, але при контрольованих низьких цінах усіх чи більшості послуг);
  • театри (драматичні, музичні, дитячо-юнацькі) та академічні мистецькі колективи (симфонічні та камерні оркестри, хори, ансамблі) істотне дотування з державного (для національних закладів) та місцевого бюджетів, в межах згаданої базової мережі культурно-мистецьких закладів;
  • один-два державних (громадських) радіо- і телеканали (бюджетні дотації при загальному госпрозрахунковому характері господарювання).

Однак в умовах відкритого, демократичного суспільства з ринковою економікою інституційно-бюджетна підтримка культури дає реальний результат (саме культурний результат, а не збереження зайнятості працівників бюджетних культ-просвіт-закладів) лише за умови, коли вона є логічним продовженням, свого роду надбудовою на механізмах підтримки першого та другого типу - тобто законодавчим забезпеченням культурних прав та податковими пільгами для діяльності в культурній сфері.

Підсумовуючи проблематику загальних підходів до правового регулювання культурної сфери, спробуймо сформулювати основні засади, яким має відповідати правова основа культурної політики сучасної демократичної держави.

На нашу думку, це такі засади:

  • забезпечення самоцінності та незалежності культури й мистецтва в усіх їх численних проявах;
  • гарантування культурних прав громадян та доступу до культурного надбання;
  • забезпечення свободи літературної і художньої творчості, захист інтелектуальної власності, авторських прав;
  • збереження цілісності національної культури, підтримка національного виробника культурної продукції;
  • законодавчий захист національної історико-культурної спадщини;
  • утримання державою та місцевим самоврядуванням базових елементів культурної інфраструктури, найзначніших культурно-мистецьких закладів;
  • забезпечення державної підтримки та сприятливого правового й господарського режиму для культурно-мистецьких організацій, об'єднань, окремих митців незалежно від підпорядкування, виду культурної діяльності та форм власності; створення сприятливих умов для розвитку "третього сектора" в культурі;
  • створення правових та економічних стимулів для залучення недержавних коштів та засобів до підтримки культури та мистецтва.

Література

  1. Adam, Christopher, Cavendish, William and Mistry, Percy S., Adjusting Privatization: Case Studies from Developing Countries. London: James Curray, 1992.
  2. ANDERSON James, O'DOWD Liam, WILSON Thomas. Culture and cooperation in Europe's borderlands. Amsterdam, New York: Rodopi, 2003.
  3. Barzelay, Michael, The New Public Management. Improving Research and Policy Dialogue, Wildavsky Forum Series 3, The University of California Press, 2001.
  4. Bernier, Ivan, Catalogue of International Principles Pertaining to Culture, Ottawa, International Network on Cultural Policy, 2000.
  5. Cultural Policies in Europe: a Compendium of Basic Facts and Trends, Council of Europe.
  6. Dahrendorf, Ralph, Reflections on the Revolution in Europe, Random House, New York, 1990.
  7. Dahrendorf, Ralph, A precarious balance: economic opportunity, civil society, and political liberty, in The Responsive Community: Rights and Responsibility, Volume 5, Issue 3, Summer 1995.
  8. DONDERS Yvonne. "The protection of cultural rights in Europe: none of the EU's business?", Maastricht Journal of European and Comparative Law, v. 10, n. 2, 2003, p. 117-147.


30.06.2012

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!