Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Слов’янська релігія та індоєвропейські системи світогляду: порівняльний аналіз
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Слов’янська релігія та індоєвропейські системи світогляду: порівняльний аналіз

Говорячи про релігійні уявлення певного народу, дослідники розглядають це питання як відбиття світогляду та соціальної структури в даному культурному середовищі. У рефераті зроблено спробу прослідкувати поступову зміну головного божества в пантеоні давніх слов’ян і провести паралелі з подібними процесами у інших індоєвропейських народів

Якщо говорити про походження вірувань, треба спочатку торкнутися питання про походження самого народу. Одразу звертаю увагу на суперечливість деяких питань та недостатній огляд теорій, що існують, про більшість етапів формування слов’янської єдності. Дозволю собі обмежитись стислим викладом.

Загальновідомо, що слов’яни та українці, зокрема, належать до індоєвропейської етномовної спільності. У верхньому палеоліті з единої “прамови“ виокремилися великі етномовні масиви, а саме: афразійській, сінокавказький та ностратичний (бореальний). Останній існував у XX-XV тис. до н.е.

До його складу сучасні дослідники відносять індоєвропейську, уральську, алтайську, картавельську, еламо-дравідійську та ескалеутьску мовні сім’ї. Нас цікавить переважно індоєвропейська мовна сім’я до якої, безумовно, належать слов’яни.

За Андрєєвим, бореальна (ностратична) спільність розпалася на межі пізнього палеоліту та мезоліту та відбулося виокремлення індоєвропейської мови, яку можна, спираючись на лінгвістичний аналіз, на той час локалізувати у Північному Причорномор’ї – Передкавказзі у напрямку схід-захід та між дельтами Волги-Дунаю на півночі-півдні.

Центр єдності містився десь в басейні Азовського моря. Індоєвропейська мовна праєдність існувала від початку мезоліту аж до неоліту десь у Передкавказзі-Північному Причорномор’ї. Північ від неї була заселена, можливо, носіями ескалеутської прамови. На схід знаходилася уральська спільність (десь між Каспіем та Аралом). Також дуже важливими є зв’язки між індоєвропейцями та носіями “північнокавказьких” та прасемітських і пракартавельських мов, з яких остання належить до бореальної спільності, семітська – до афразійськоїа північнокавказька до сінокавказької.

В часи неоліту просліджується значний вплив на індоєвропейців “північнокавказців” та семітів, які поступово рушили у напрямку сучасної України. Від них індоєвропейці запозичили більшість культурно-господарських досягнень. В Україні ми можемо знайти пам’ятки неолітичних культур, з яких приазовську, сурсько-дніпровську та кримську можна впевнено віднести до індоєвропейських.

З меншою вірогідністю до індоєвропейських можна віднести буго-дністровську культуру. Таким чином, за доби раннього неоліту степи від Північного Причорномор’я до Каспію складали окрему історико-господарчо-культурну та етномовну спільність, носіями якої були індоєвропейці.

Згідно з сучасними даними, органічна спільність індоєвропейського масиву порушуеться не пізніше IV тисячоліття до н. е. , а можливо і раніше. За часів середньостоївської культури (приблизно IV тис до н. е.) вже фіксується розшарування родоплемінної організацією з чітко виділеною верхівкою та сакралізація “царя” – вождя-жерця, який стояв на чолі. У V-IV тис. до н. е. в межах Центральної, Південно-Східною та південної частині Східної Европи співіснували два великі протилежні історичні спільності: давньоєвропейська Балкано-Дунайсько-Карпатська, кола культур мальованої кераміки, і курганна Північнопричорноморсько-Прикаспійська з мотузчаною орнаментацією посуду.

У першому випадку економіка спиралася на землеробство з допоміжною роллю скотарства (велика рогата худоба). Люди мешкали у глинобитних будинках, істотного розшарування не було, що певним чином пов’язане з системою матрилінійних та матрилокальних шлюбів. Вони шанували верховне жіноче божество продуктивних сил природи. Ця богиня персоніфікувала не тільки родючі сили природи, але й людський колектив.

Вона щороку одружувалися з Биком-Сонцем, володарем небесного світла та тепла, і Змієм-Драконом, господарем вод і підземного світу. Подібні сюжети відслідковуються у творчості переважної більшості землеробських народів світу, і є закономірним відбиттям способу життя таких суспільств. Жінка в уяві давніх народів була нерозривно пов’язана із землею (так само, як жінка народжує дітей, так земля – зерно). Але для жінки обов’язково потрібен чоловік, який забезпечив би виконання її природної функції. Їм і стає Бик-Сонце або Бик-Зоря (реальний бик борознив землю, і, за аналогією, цей образ перейшов на небо).

На противагу цьому, провідною галуззю економіки курганної Північнопричорноморської спільності було скотарство, де велика роль відводилася конярству. Суспільство мало патріархальний характер з культом чоловічого божества – воїна і розвиненою небесно-солярною символікою. У культурах між Дніпром і Уралом (маріупольска, середньостогівська, ямна), простежується посилення військової загрози. Престижною стає військова справа, боротьба за пасовиська і худобу. В центрі міфології – боротьба Бога Грози, носія військових функцій, із змієм за жінку та худобу.

За твердженнями деяких дослідників, індоєвропейська спільність розпалася на два мовних ареали, один з яких (анатолійсько-італо-кельто-іллірійсько-тохарський) пов’язаний із середньостогівською групою племен, а інший (балто-слов’янсько-германо-греко-вірмено-арійський) із суспільствами азово-чорноморської лінії розвитку.

З останнього масиву відокремлюється балто-слов’яно-германська спільність десь у часи енеоліту. Приморську смугу займало населення з культурою, близькою до ранньомайкопської, а також усатівська культура, яка близька до культур Північного Кавказу та навіть Середнього Подніпров’я. Існувала також маріупольська культурна спільність, що заклала підвалини середньостогівської та нижньомихайлівської культури, які контактували з трипільцями. Спадкоємицею нижньомихайливської стає усатівська культура, яка мала безпосередні та тісні зв’язки із трипільцями (а, можливо, і походила від них).

Знаменита трипільська культура виникла як результат взаємодії нащадків буго-дністровської та дніпродонецької культур з землеробами з Карпато-Дунайського регіону: Боян, лінійно-стрічкової кераміки. Поява трипільських пам’яток є своєрідним продовженням розвитку культури Кукутені в Румунії. Чмихов говорив про доцільність розділення цієї спільності на два блоки: західний (кукутені) та східний (синтез західного з місцевим). Трипільську культуру взагалі розглядають як північно-чхідну частину індоєвропейської прабатьківщини неолітичної епохи. Досліджено зв’язки від трипільського мистецтва до найархаїчніших шарів фольклору у індійців, іранців, слов’ян, молдаван, литовців.

Давні землероби вирізняли:

  • зміну дня і ночі;
  • світла й темряви;
  • зміну сезонів;
  • небо й землю;
  • сонце, зорі та місяць;
  • холод і жар;
  • дощ і вітер;
  • поняття Часу;
  • послідовність подій;
  • напрями;
  • причинні зв’язки;
  • пахоту й засівання;
  • стада і хліб;
  • свято;
  • Верховне Божество.

Це свідчить про досить розвинену міфологію, бо на прикладі індоєвропейських а також деяких інших народів відслідковуються спільні тенденції та етапи міфотворення. Звісно, ці спроби відбудувати міфологію не можуть претендувати на точність.

Початком світу усі міфології уявляють хаос, який бачиться як світовий океан а також пустота.

Непрямим підтвердженням цього міфу можна вважати уявлення слов’ян, засвідчені в казках, про те, що землю тримає Риба-Кит. Уявлення про воду як першооснову Сущого ми знайдемо також і в добре вивченій грецькій міфології.

Океан тут є прабатьком богів і титанів (до речі, це єдине в індоєвропейській міфології уявлення про Океан як про “прабатька”; в інших народів це завжди жіноче божество). В Шумерії Намму (мати) –богиня океану, яка оберігає Небо і Землю, які сама породила. В процесі розвитку міфології богиня-прамати відходить на другий план. У хеттів Аруна стоїть в кінці списку богів, грецький Океан не втручаються у справи своїх синів та дочок.

Спостерігається також цікавий зсув першості у бік інших богів. Тепер римський Нептун уявляється як молодший брат Юпітера і Плутона які володіють Небом та Землею, а Нептуну залишили безлюдне море. Грецький Посейдон (Нептун) має своїм символом тризуб (головний жезл з однією верхівкою належить Зевсу, двозуб – Аїду). Зображення тризуба знаходимо у трипільців і зараз він є державним символом України. Цікаво порівняти з цим міфом схожість долі Київської Русі, привласнення її досягнень Московією, та теорію про українця як молодшого брата росіянина.

Мотив третього брата як жертви, вигнанця або шукача чогось (нареченої, цілющого засобу) червоною ниткою проходить крізь численні індоєвропейські казки. В міфі давніх іранців про тріта герой відкриває напій безсмертя Сому, а шлях його лежить через підземне царство.

Б. Рибаков висунув гіпотезу, що під образом Риби-Кита (Чуда-Юда у росіян) та самим образом гігантського змія глибин прадавні люди уявляли мамонта з великим хоботом, якого заганяли в яму (порівняйте: у індусів світ тримається на спинах у слонів). В Хаосі поняття життя та смерті нерозділені; вони взаємодіють та взаємопереходять. Це відчувається в корні “mor” (“смерть” та “море”). Можливо, одним з найдавніших способів поховання людини було її повернення у рідну стихію, тобто утоплення. Доречі, з кореня “mor” веде початок ім’я римського бога війни Марса, що був пов’язаний зі смертю.

Ідея смерті та відродження, воскресіння та осмислення природи як матері просліджується у звичаї ховати небіжчиків у скорченому положенні (як ембріон в утробі). Це також пов’язано з ідеєю реінкарнації, що знайшло свій розвиток в індуїзмі.

Відлуння цієї стадії розвитку міфології ми знаходимо у давніх слов’ян в образах русалок (в Європі – ундін), водяників та Морени – Мокоші. З цим шаром вірувань пов’язані обряди, які дійшли до наших днів, а саме:

  • пускання чучел у воду;
  • пускання вінків по воді;
  • жертвоприношення джерельцям (ідея жертви);
  • русальський тиждень;
  • Купала.

У трипільців три чи чотири жіночі фігури підіймають угору велику чашу. Фігури стилізовані, рук та голів не видно, але підкреслені статеві особливості. На трипільських сосудах часто зображені жіночі груди. Це пов’язано з ідеєю життєдайної вологи (молока) та вологи небесної (дощу), і, відповідно, шлюбу Великої Матері з Биком, повелителям хмар та земноводним Змієм – охоронців запасів землі. Свято Купала, яке дійшло до наших днів, уособлює два першопочатку – вогонь та воду (небесний Бик – вогонь – повелитель блискавок).

Образ небесного Бика перейде потім від прабатька до сина (Індри – Перуна – Зевса), якого іще не буде у трипільській культурі.

Усі магічні обряди робилися над сосудом з водою, і в давнину їх зводили до відвертання чи заклику дощу (до речі, слово “чарувати” походить від “чари” з водою).

Ідея родючості знайшла свої відображення у трипільських зображеннях вагітних жінок, на животах яких іноді бачимо відтиск зерна або (та) чотири квадрати з точками в кожному (можливо, символ поля). Іноді дві змії охороняють живіт матері. На цьому етапі йдеться вже не про Морену, а про майбутніх рожаниць, культ яких певно існував і у трипільців.

Другим етапом розвитку міфології у трипільців за аналогією з іншими індоєвропейцями можна припустити виникнення образа світлого неба та прабатька. У наведеному вище уривку з “Рігведи” “ясне небо та велич світла” усвідомлюється як перше, що виникло з нічого. В Біблії ми читаємо: “Спочатку Бог створив Небо і Землю. Земля була невидима і пуста…, і Дух Божий носився над водою. І сказав Бог: нехай буде світло.” Далі ми бачимо, що Бог робить розмежування води небесної і земної. “І створив Бог твердиню, і відокремив воду, яка була під нею, від води, яка над нею. І назвав Бог твердиню Небом” (Буття I, 1-7).

В гімнах “Рігведи” також визначаються три шари побудови світу:

  • “Свах” – верхне небо із запасами вологи;
  • “Бхувах” – повітряний простір разом з сонцем, місяцем та зірками;
  • “Бхух” – земля-ґрунт.

У трипільців зображення на сосудах збігаються з подібною тричленною побудовою світу:

  • верхній ярус (біля горла сосуду) – вода – горизонтальна хвиляста лінія;
  • середній ярус, найбільш широкий, заповнений спіралями, солярними татмісячними знаками, косими та вертикальними лініями, які нагадують дощ;
  • нижній ярус – низький, утворений двома паралельними лініями, між якими часто нема малюнків, на верхній лінії – ростуть дерева, стоять люди та тварини.

Цікаво, що підземного світу нема, земля – не середня межа двох світів (підземного та небесного), а просто товща ґрунту, де визріває колосся.

В індійському міфі читаємо: “Спочатку не було нічого, крім води, води моря. Вода захотіла продовжити себе… і тоді… виник в ній золотий зародок. За рік виникла з нього людина, це був Праджапаті.” У китайців з яйця формується небо Тянь, яке пізніше усвідомлюється як вища божа сила, з якої формується п’ять стихій.

Небо відтворює зв’язок Хаоса з земним ладом. У римського Януса (спільний корінь з Дьяусом, про якого мова піде далі) одне обличчя повернуте у минуле, а інше – у майбутнє. Янус виник з кулі, що не має форми, і став творцем сущого. Йому були присвячені арки, яки символізували небо. Він володів ключами від входу у невідоме (Хаос) (аналогія із ключами св. Петра від раю). У індусів є свій рай “сварги”, це слово означає “небо” і має спільний корень з іменем загальнослов’янського бога неба Сварога.

Сварог не має певних функцій, він просто творить Небо. Ім’я шумерського Ана, небесного творця і прабатька богів, перекладається як бог. Давні слов’яни за численними свідченнями сучасників, відокремлювали Вище Божество Сварога від похідних богів. За Нестором Летописцем слов’яни називали Сварога іноді просто Богом. У слові “Сварог” помічається слово “свар”, що з санскриту перекладається як світ або небо.

У полабських слов’ян був храм із дерев’яними зображеннями божеств з яких найвищий – Сварожич (син або онук Сварога). Ідол мав такий вигляд: на голові – орел з простертими крилами, на грудях – голова бика, яка зображена на щит; цей щит він тримав правою рукою а в лівій в нього біла сокира з двома лезами. Тут ми бачимо вже трансформацію Світлого Бога Неба у наступну свою іпостась грізного Бога Грози, Блискавок та Війни Перуна.

Дійсно, грецький Уран породжує Зевса та його братів, яки керують світом богів та людей, але сам відпочиває. Ім’я Урана походить від Варуни, а Дьяус (праіндоєвропейський бог світла) має спільне коріння з Янусом (Діанусом), етруським Ані, германським Тіу та Юпітером. Спільне для багатьох індоєвропейськіх мов слово “Deus” означає бог. З цим богом пов’язаний образ світового дерева, підтримки небесної сфери, яке було присвячене Варуні. У слов’ян духом вершини дерева є Дий. З образом світового дерева одного з найуніверсальніших образів світу пов’язана ідея розвитку світу, еволюції. Як ми побачимо, цей атрибут перейде до наслідника прабатька – Перуна.

Недостатня обізнаність з образом у слов’янській міфології примушує добудовувати більшість схем, але можна припустити, що трипільці мали образ прабатька, уособлений Небесним Биком, який у слов’ян потім викристалізувався у Сварога. Такі уявлення є у найпримітивніших народів, і вже, напевне, мали бути у трипільців, розвинених хліборобів.

Осілість обумовлює появу наступної групи богів: богів епохи Кроноса, з яким пов’язані такі поняття як час, рідна земля, доля, рід. Люди починають ідентифікувати із землею, де живуть протягом багатьох поколінь, де ховають представників свого роду. Усвідомлення нерозривного зв’язки поколінь, відокремленості від інших, поняття “своє-чуже”, зміна сезонів, поняття часу, послідовність та причинні зв’язки пов’язані саме з цим міфологічним образом. Рибаков стверджує, що давні трипільці розрізняли ці поняття, більше того, вони займають майже половину у списку, що наведений вище. Все це наштовхує на думку, що давні трипільці зупинилися приблизно на цій стадіях розвитку. Бог Род та його супутниці рожаниці у давніх слов’ян вважалися чи не за найважливіших богів. Переважно сільська культура визначала розвиток суспільства. З розвитком землеробства люди стали дуже залежними від змін сезонів, а також від погоди. Тому ці поняття в уяві давніх трипільців є тісно пов’язані між собою.

З цього часу веде початок поняття свята. Род за своїми функціями близький до Сатурна. Відомі Сатурналії де відбувалася своєрідна зміна ролей між господарями та рабами, як раз і виводить нас до першого свята. Люди згадували часи, які збереглися в їхній свідомості, часи рівності усіх.

Уявлення про культури давніх хліборобів як про “золотий вік” людства відбито у Гесіода:

“Жили ті люди, як боги, зі спокійною та ясною душею,
Горя не знали, не знали й праці і печальна старість
До них наближатись не сміла… А помирали
Наче охоплені сном… Великий врожай
Давали плодючи їх землі.”

Звісно, існувало багато інших ідей, наприклад образ божеств, що вмирають та воскресають, праобраз солярного божества, але у Трипіллі вони не отримали належного розвитку. Початки міфології слов’ян закладено, мабуть, саме трипільцями, хоча ми не можемо стверджувати, що саме вони стали безпосередніми прабатьками слов’ян.

У трипільців ще не було образу перуна (Зевса – Індри), який виникає тільки у розвинених суспільствах з класовим розшаруванням, яке ми спостерігаємо пізніше, можливо за доби бронзи.

За цієї доби культурно-історична спільність бойових сокир та мотузчаної кераміки (на Україні – середньодніпровська культура) надійно пов’язується з балто-слов’яно-германською спільністю. Вона межує з племенами греко-вірмено-фракійсько-індоіранської спільності, а також з хетто-лувійцями в східній Анатолії, італо-кельто-іллірійцями у середньому подунав’ї, західних Балканах та приальпійській зоні; тохарцями - у Казахстано-Середньоазійськіх степах.

Існує декілька концепцій щодо батьківщини слов’ян: дунайська, вісло-одерська та вехньодніпровська. Не заглиблюючись в кожну з них, можна припустити, що за доби бронзи на Україні жили майбутні слов’яни у таких місцевостях як Середнє Подніпров’я, Поділля, Прикарпаття, Волинь та Полісся.

Протягом другого тисячоліття до н. є. германо-балто-слов’янська спільність розпалася на балто-слов’янську та германську, з яких перша розпалася не пізніше початку першого тисячоліття до н. е. У кінці III – першій третині II тис. до н. е. на теріторії України досліджено декілька культур, які належать до спільностей мотузканої керамики та бойових сокир: середньодніпровська, прикарпатська, городсько-здолбицька та стжижовська культури. Вони мають багато спільних рис, і можна говорити про середньодніпровсько-прикарпатську спільність доби ранньої бронзи. За часів середньої бронзи виокремлюеться саме праслов’янський масив. Він відділяється від балтського під впливод чинецько-комарівської культури.

Можливо саме в той час з’являється ідея нового божества Перуна. По-перше за доби середньої бронзи зростає роль кочового тваринництва, що зумовлює зростання культу військової сили. Саме Перун (Перкунас) та Сварожич (син чи оук Сварога) є найбільш схожими божествами у балтів та слов’ян. Починається також розшарування населення, що завжди обумовлює висування на перший план образа царя-жерця, посередника між людьми та Богом Неба. Спочатку новий бог і виконує таку роль посередника, але потім він вийде на перше місце в пантеоні. Мабуть за доби бронзи Перун-Перкунас-Сворожич і виконує поки що цю скромну роль.

За останньої третини бронзи формується праслов’янська спільність, яку доцільно пов’язувати з білогрудівською культурою. Протягом I тис. до н. е. відбувся важливий процес переходу до ранньокласового суспільства у слов’ян. В межах України це відбувалося завдяки впливу Великої Скіфії. Скіфи, цей великий кочовий народ, прийшли в Україну десь у VII ст. до н. е. і , звісно, мали великий вплив на культуру майбутніх слов’ян, але Ю. Павленко стверджує що в межах Лісостепу існували ранньокласові відносини ще до появи скіфів.

Складені процеси взаємопроникнення культур скіфів та праслов’ян можна об’єднати в такі:

  • відокремлення ремесел від землеробства, з виникненням двочленної структури ремісничої діяльності;
  • поява багаторівневої суцільно-майнової стратифікації;
  • розвиток феномену “двох культур”.

Виникають поселення ранньоміського типу. Основний міф скіфів такій: від шлюбу “Зевса” та дочки Борисфена – Дніпра народився Таргітай, в якого було 3 синів: Ліпоксай, Арпоксай, та Колоксай. В їхній присутності на Землю впали священні речі: золоті рало, ярмо, сокира та чаша. Старші брати не змогли доторкнутися до речей і тільки Колоксай відніс їх додому. Від цих братів пішли племена, які мають спільну назву сколоти.

Б. Рибаков, на підставі ґрунтовного вивчення проблематики, доводить, що сколоти і є праслов’янами. Дуже помітний збіг між “сколотами” та “склавенами”. Після розладу Великої Скіфії сколоти-склавени, змішуючись з неврами Волині та Полісся, утворюють нову етномовну спільність, в якій вже можна впізнати слов’ян.

А тепер спробуємо реконструювати пантеон древніх слов’ян за даними середньовічних джерел та порівняльного аналізу з іншими народами.

Через те, що слов’яни взяли свій пантеон від двох субстратів, що утворили їх як єдине ціле (землеробів на Півночі та кочівників на Півдні), спробуємо припустити, що вони шанували богів тієї та іншої культур. Обидві цивілізації були вже достатньо розвинені, щоб їхній Небесний Прабатько відійшов на другий план.

Майже доведеним можна вважати той факт, що згаданій вище Сварог і є Прабатьком у слов’ян-землеробів, а функції Зевса в них виконує Дажбог, який є реалізацією потенційних функцій батька. Також Дажбог доносів до батька ритуал, виконання якого забеспечувало нормальну життєдіяльність суспільства. Це здавалося би зрозумілим, якби не голова “пантеону Володимира” – Перун. На відміну від “адміністратора” – Дажбога, Перун виступає як воїн – громовержець.

Це воїн, який перемагає Змія – Дракона, відбиває в нього худобу та жінок. Хто ж був батьком войовничого Перуна? Деякі дослідники припускають, що це мало досліджений Стрибог, володар стихій, хаосу, магічних заклять. Можемо, спираючись на викладене вище припустити, що пара Стрибог – Перун дійсно були провідними богами кочівників, а Сварог – Дажбог – землеробів. Тоді Сварога можна ідентифікувати з індійським Дьяусом, а Стрибога – з Варуною. Сина Сварога – Дашбога можна розглядати як доброго адміністратра – Мітру. Але, будучи слабшим за бога кочівників – громовержця Перуна, Дашбог поступається своїм місцем і переймає образ Божественного коваля, який відповідає давньогрецькому Вулкану, продовжувача та виконавця вищої волі Зевса-Перуна.

Громовержець – головний бог всіх індоєвропейців та інших народів – виступає в образі бога-царя та царя-жерця. Очевидно, що сакралізація царя у кочових народів знайшла своє продовження саме в цьому образі.

Індра відповідає германському Тору, грецькому Зевсу, римському Юпітеру. Він – покровитель свого народу, допомагає у війнах. Будучи пов’язаним з адміністративно-військовою функцією, Перун встигає битися зі Змієм та забезпечує визрівання врожаю, володіючи хмарами.

“Індру, кличемо мив битві великій, Індру – в малій,
Як спільника, коли побиваємо ворогів, як громовержця…
Наче могутній бик – отари, силою гонить він народи,
Як цар, що ніколи не знав непокори
Того, хто людьми та багатствами володіє одноосібно,
Індру – над п’ятьма поселеннями племен,
Цього Індру кличемо ми звідусіль,
Хай буде він тільки наш.”

Як видно з останніх слів уривка, Індра (Перун) уявляється власним богом народа, покровителем, захисником від інших племен-варварів. Поняття “своє-чуже”, яке виникає у попередній міфологемі, отримує новий розвиток. Індра має бути також покровителем міст, але крім Перуна у слов’ян такі функції виконує Дашбог. Індра спирається на традиції свого батька, але реформує їх. Це вже не бог всіх людей, а бог конкретного народу, з яким люди обов’язково ідентифікують себе.

Давня людина ще не уявляла собі, що може бути її особистий бог, з яким можна спілкуватися віч-на-віч як у євреїв. Лише. Християнство дасть їй таку можливість, але словяни вже чітко відмежовують себе від інших, и Перун для них є власним богом. Один з найпопулярніших сюжетів, як Перун-Індра б’ється зі Змієм за стада корів, відбиває природну містерію грози. Змій ховає корів під скелею, а громовержець б’ється з ним та перемагає.

Перун пов’язаний з високими місцями (Зевс – з Олімпом) і індоєвропейською мовою слово “perqunos” означає “скеля”. Крім скелі з ним пов’язують образ “світового дерева” про який вже йшлося у зв’язку з попередником Перуна, “perquus” індоєвропейців означає “дуб”. Також з цим коренем пов’язують таких богів, як балтійський Перкунса, хетський бог Пірві, фракійській Перкона, індійський Парджаньї (його часто ідентифікують з Індрою), іранський Пейрумуна, албанський Перенді, культській Перкуній та християнській Петро (це ім’я означає “камінь”, що добре узгоджується з назвою скеля, а також він є “своїм” апостолом, на відміну від “апостола язичників” Павла).

Часто ім’я громовержця звучить у слові “грім” – германського Тора, на честь якого названий день четвер “donnerstag”, який традиційно пов’язують з Юпітером. Атрибутом Тора є молот, який, за логікою, має бути переданий Ковалю, відповіднику Дажбога-Вулкана. Образу Громовежця відповідає скіфський Папай (порівняти: Папай-Перун).

Отже, цілком природно, що в центрі пантеону Володимира стояв саме Перун, цар-жрець, колишній посередник між своїм батьком та людьми, а згодом – центральна фігура язичницької релігії.

Образ Дажбога трансформується у бога-ремісника, Божественого Коваля, як вулкан у греків, або сонячного бога Геліоса-Аполлона. Витіснення його з головного місця в пантеоні Перуном спровокувало невизначеність його ролі: то він, дійсно, Божественний коваль разом зі Сварожичем, то поділяє місце з Ярилом. Але Ярило несе в собі скоріше марсіанську функцію, ще не ідентифіковану повністю. Сварожич, у свою чергу, може бути одним персонажем, що й Дажбог, бо ім’я “Сварожич” означає “син Сварога”, а Дажбог і був сином Бога Неба. Таким чином, можна вважати, що єдиний персонаж, виступає то сонячним богом, то ковалем, залежно від тих функцій, виконання яких в даний момент потрібно.

Кочівники принесли з собою класичну для розвинених народів тричленну схему світу, яка відрізняється від землеробської. Тепер світ складається з небесної, земної та підземної частин, а у слов’ян цей перехід ще не встиг повністю відбутися. Пара земних-підземних богів ідентифікуються як Род-Велес. Давній бог землеробів Род вже був розглянутий. Єдине, що можна додати, це те , що культ Рода як найважливішого божества зберігся у хліборобів аж до прийняття християнства, в той час як Перун був Богом верхівки на чолі з князем. Цієї думки дотримується, наприклад, М. Попович.

Род виступає в парі з Матір’ю-Землею, своєю дружиною, яка трансформується в Мокош.

Розглянемо іншого бога підземного світу Велеса, безперечно, бога кочівників. Його називають “скотым богом” вже за часів слов’янства, що підкреслює його роль бога кочових племен. Цей бог, мабуть, злився з образом трипільського вужа-охоронця (нагадаю, що у хліборобів трипільців, скотарство відігравало певну допоміжну роль). Зміїна сутність Велеса неодноразово підкреслювалася; він пов’язується з низинними місцями, є богом, можливо чорної магії.

Доказом того, що Змій – образ дуже давній, може бути просто перерахування подібних персонажів у інших народів. Це і індоєвропейський Будха, іранський Ажи-Дахакі, скандинавський Нідхегг, монгольський Аврвга Мобоя, хеттський Іллюнуки, грецький тіфон, біблійний Сатана-Змій.

Можливо Велес виконує такі функції як Плутон у римлян та Аїд у греків, але прямих свідчень цьому нема. Можливо, культ Перуна, стикнувшись з культом Велеса (вужа-охоронця) ніяк не може перемогти його, тому пристосовується до існування разом з ним (як Зевс з Аїдом) віддавши йому нижнє царство. Це добре узгоджується з теорією, що Перун – бог князів, а Велес – народу. Нагорі – Перун, а внизу (на Подолі) – Велес.

Жіночі божества вивчені набагато менше. Єдине, що можна сказати впевнено, це те, що Велика Мати стала Мукощщю, дружиною Рода, або дружиною Велеса. (Згадаємо, що Велика Мати щороку одружується з Небесним Биком та Змієм-Драконом).

Інше жіноче божество – Лада - Аргімпаса - Латона є богинею кохання, весни та життевих сил. Кохання – поняття досить пізнє, і з того, що Лада є його покровителькою, можна зробити висновок, зо слов’яни стояли на дуже високому щаблі духовного розвитку.

Трансформація цього образу у слов’ян не досліджена, алде у індоєвропейців вона виступає спочатку як стихійна природа (Афродіта, Уранія), і може бути пов’язаною з Мокошею. Другий етап розвитку богині – воїтельниця у слов’ян взагалі не визначений, але має бути зіставленим з Ізідою, та Іштар (Астартою). Ми зустрічаємо Ладу вже в останній іпостасі, як богиню кохання, можливо, покровительку шлюбу, покірну Перуну. Але другий етап розвитку цього розвитку мав бути, бо процес трансформації матріархального устрою хліборобів в патріархат кочівників не міг не зустріти опору.

Божества Леля та Лель усвідомлюються супутниками (дітьми) Лади і Лель є, можливо, слов’янським Амуром.

Завершуючи стислий огляд богів слов’янського пантеону, я роблю висновок, що зміна богів, характерна для усієї індоєвропейської спільності, простежується чітко, зберігаються загальні тенденції, хоча в той самий час специфічною рисою слов’янського пантеону є співіснування двох груп богів – кочових та землеробських.


19.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!