Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Доба Відродження та її гуманістичний характер
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Доба Відродження та її гуманістичний характер

Історіографічне значення терміну «гуманізм». Проторенесанс. Раннє Відродження. Філософська основа гуманізму. Філологічна культура гуманістів. Сутність гуманізму

Історіографічне значення терміну “гуманізм”. Відкриття древнього світу було зроблено діячами Відродження таким шляхом, що стало одночасно відкриттям людської індивідуальності. Як це стало можливим? Щоб відповісти на це запитання, перш за все звернемо увагу на значення терміна «гуманізм». Його походження зв'язано з поняттям studia humanitatis — букв, «гуманітарні студії».

Починаючи з XIV в. позначали комплекс учбових дисциплін, в котрий входили граматика, риторика, поезія, історія, етика. Викладачів цих дисциплін стали називати гуманістами. Відродження, звісно, було зв'язано з заняттями саме цими дисциплінами.

Їх вивчення здавна будувалось на знайомстві з античними авторами. Однак гуманісти Відродження побачили в «гуманітарних студіях» не просто деякі дисципліни, зайняті вивченням людини, а головне — засіб її розвитку и піднесення.

Якщо інші навчальні предмети покликані формувати практичні навички оволодіння визначеною професією, то гуманітарні науки зайняті вихованням і утворенням людини, формуванням людяного в людині.

Усвідомивши особливе значення гуманітарних занять, Відродження особливо акцентувало на значенні античної спадщини для виховання людяності. Починаючи з Ф. Петрарки (XIV ст.), виявилась чітка тенденція вважати класичну латинську і грецьку стародавність, перш за все стародавню літературу, єдиним зразком для всього, що стосується духовної і культурної діяльності. Латинські і грецькі автори розглядались тепер в якості справжніх учителів людяного.

Під "людяним" гуманісти стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людяного. ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

Проторенесанс. Період з 13ст. до сер. 14 ст. називається Проторенесансом. Ця доба особливо цікава тим, що показує передумови й підґрунтя для подальшого розвитку й розквіту гуманізму в Італії. Ближче вивчаючи художні пам'ятники XІV ст. в Італії, включаючи і літературу, ми наштовхуємося на окремі культурні явища, що своїм швидким ростом і дозріванням, безсумнівно, сприяли надалі появі справжнього італійського Ренесансу. Значним кроком уперед є естетична позиція знаменитого філософа і поета Франческо Петрарки (1304 - 1374).

Інтерес представляє як доля Петрарки, так і ті елементи нового погляду на життя, що проявилися в нього з надзвичайною виразністю. Його можна назвати як першим індивідуалістом, так і першим гуманістом. М.Корелин, говорячи про Петрарку, називає його три характерні риси: індивідуалізм; звертання до авторитету античної літератури тільки в тому випадку, коли він підтверджує його погляди або дає йому формулу для його настрою; прагнення примирити нові потреби із середньовічним християнством. "Перший гуманіст не бажав поривати з попередньою епохою, замінивши її античною культурою, і прагнув, навпаки, примирити з нею нові прагнення". Якщо Петрарка призиває звернутись людину до самої себе, то не в останню чергу для того, щоб в глибині душі знайти божество і пізнати його.

На цьому прикладі ми бачимо, що навіть той напрям думки, що здавалось повинен схилитись перед божественними й священними предметами, увесь пронизаний самоствердженням людини. Якщо ж взяти загальний результат цієї епохи, то можна сказати, що не залишалося вже нічого матеріального, що не приписувалося б тут священним предметам. Таке панібратство з віковими святинями стало можливим тільки напередодні зовсім нової епохи, а саме напередодні справжнього й остаточного Ренесансу.

Раннє Відродження. Нас не повинне дивувати та обставина, що в ранньому Ренесансі висувається на перший план вільна людська індивідуальність і що ця індивідуальність звичайно виражена тут досить сильно. Вже в естетиці проторенесанса, у лоні католицької ортодоксії, ми відзначили поступовий і неухильний ріст філософсько-естетичного мислення в напрямку індивідуальних характеристик. Однак в XIII ст. все це було з'єднане з іншими філософськими і художніми стилями.

Тепер же, з початку XV в., сильна і вільна людська індивідуальність виступає досить помітно і вже на досить міцній основі. І подібного роду вільна людська індивідуальність назавжди залишиться характерної для епохи Ренесансу, хоча розумітися вона буде скрізь по-різному. Людська особистість, що висунулася на перший план, обов'язково мислиться фізично, тілесно, об'ємно і тривімірно. Це важливо насамперед для характеристики самого мистецтва епохи Ренесансу.

Але ця тілесно-рельєфна індивідуальність, ця індивідуально-матеріальна людська суб'єктивність зовсім заново орієнтує людину і все її життєве самовідчуття. Людина як би обновляється, молодіє і починає знаходити щастя свого життя в безтурботності, у легкій і естетичній самозадоволеності, у красивому житті.

Ось як характеризує цей ренесансний індивідуалізм французький історик літератури і культури Ф.Монье: «Ще недавно, в середні віки, заборонялось, як ідолопоклонництво, спорудження статуй сучасникам; кватроченто ж нічого другого не робить, як возводить вівтарі в честь ренесансної людини. Краса людини, воля людини, перевага людини, нескінченна можливість людини - не думки, а догми.

Століття відкривається трактатами старого богослова Джаноццо Манетті "Про достоїнство і перевагу людини " і закінчуються трактатом "Про достоїнство людини" молодого князя Піко делла Мірандола, що розраховував представити Європі живий доказ цього достоїнства своєю вченістю, своєю молодістю і своєю красотою. Якщо всерйоз сприйняти такого роду особливості ренесансного вчення про людину, то можна сказати, що в ті часи відбувалася абсолютизація людини. Те х саме знаходимо у Ф.Монье: «Так, людина – бог. Якщо кватроченто, зовсім забувший про першородний гріх, мав релігію, то це було релігія людини.

І ця нечестивість, знаходить собі виправдання в тому, що сучасна епоха створила стільки прекрасних зразків роду людського, стільки досить здорових створінь, стільки універсальних геніїв…». Однак, історична справедливість змушує визнати, що рання і безвідповідальна юність Ренесансу скінчилася досить швидко.

Дуже скоро стала зрозумілою повна неспроможність базуватися тільки на такій безвідповідальній особисто-матеріальній основі життя. Можна сказати, що весь Ренесанс уявляється нам боротьбою між цією юністю, з одної сторони, і постійним прагненням базувати норми людської поведінки на чомусь іншому, набагато соліднішому, а не просто тільки на одній ізольованій і ілюзорно-вільної людської особистості. Чим більше дозрівав Ренесанс, тим більш інтенсивно переживалась трагедія цієї ілюзорно-вільної людської особистості.

Філософська основа гуманізму. Микола Кузанський (1401 - 1464) - це найбільший мислитель не тільки епохи Ренесансу, але і узагалі всієї нової і новітньої європейської філософії. Він, безумовно, неоплатонік у самому строгому і справжньому змісті слова. Однак у неоплатонізмі він висував і підкреслював такі моменти, що цілком відповідали індивідуалізмові, що тоді назрівав. М.Кузанський синтезував у своїй філософії традиції німецької містики, середньовічної схоластики і, нарешті, - що послужило активним початком його творчості - італійського ренесансного гуманізму, що тільки почав створюватись.

Однак його схоластика зовсім втратила свою середньовічну форму і виражалася лише в універсалізмі, систематичності і логічній чіткості, а його ренесансний гуманізм був цілком позбавлений риторики і психологізму. Він віртуозно балансує на якомусь ледь помітному вістрі, що відокремлює середньовіччя від Ренесансу. Тому таке велике значення естетики Миколи Кузанського.

Йдучи по шляху зростаючого відходу від середньовічної ортодоксії, в епоху Відродження ми насамперед наштовхуємося на чудове явище не тільки в історії італійської культури, але і взагалі в історії європейської культури, як Флорентійська академія, на чолі з неоплатоніком Марсіліо Фічіно. Неоплатонізмом в епоху Ренесансу пронизані твори не тільки Миколи Кузанського, але і майже всіх діячів цієї епохи. Але ніде ім'я Платона не звеличується так, як у Флоренції другої половини XV в. Шанування Платона було тут перетворене майже в релігійний культ. Перед його погруддям ставилися лампади, і, власне кажучи, він шанувався на рівні з Христом.

Іншим найважливішим діячем італійського Відродження був Піко, правитель республіки Мірандоли. Загальна хвиля неоплатонічного ентузіазму, що відрізняє всіх учасників Флорентійської академії, особливо сильно позначилася на ньому. Людська особистість висувалася на перший план у таких тонах, що були цілком співзвучні хвилям Ренесансу, що зростали в ті часи.

Хоча сам Піко зумів все-таки залишитися тут формально вірним середньовічної ортодоксії. Вчення про особистісну активність людини є предметом його спеціального трактату "Про достоїнство людини". У цьому трактаті доводиться, що людина, що представляє собою четвертий, і останній, світ після піднебесного, небесного і підмісячного, є максимальний синтез всіх областей буття, не властивий ніякому з інших трьох світів.

Самому ж головне в зазначеному трактаті Піко - навчання про створення людиною самої себе. Він стверджує, що якщо бог є творець самого себе, а людина створена по образу і подобі божій, то і людина теж повинна створювати сама себе. Таким чином, формально Піко рівно нічим не відрізняється від християнської ортодоксії. Однак у період висхідного індивідуалізму подібного роду міркування Піко могли служити тільки прогресові вільнодумства, і нічому іншому.

Філологічна культура гуманістів. Як зазначалося вище під "людяним" гуманісти стали розуміти сукупність якостей (humanіtas), що вимагають спеціального тренування по їх формуванню. Серед них: вишуканість смаку, краса мовних форм і мови, витончене відношення до життя, здатність викликати відповідну симпатію. Звертає на себе увага яскрава естетична спрямованість у розумінні людського. Ренесансний гуманізм є в першу чергу естетичний феномен. Звичайно, у ньому присутній і моральний момент. Однак він розуміється специфічно і стоїть далеко не на першому місці.

Не дивно, що звертання до античних авторів як до перших учителів людяного в людині міцно зв'язало ренесансний гуманізм зі словесністю, з культурою слова. Гуманісти зводять поклоніння перед мистецтвом слова на небувалу висоту. Особливий захват визивають у них стиль і склад античних авторів, а разом з тим латинська і грецька мова.

Помітимо, що поширенню грецької мови в Північній Італії - одному з головних центрів Відродження - сприяв приплив грецьких емігрантів, що змушені були залишати Візантію після узяття Константинополя турками (1453). Разом з тим філологічна культура гуманістів не звелась лише до відновлення й акцентування того, що було відомо античності. Навпаки в області словесності ними був зроблений крок уперед величезної ваги. Завдяки цьому крокові ренесансний гуманізм можна вважати відкривачем і творцем основ філології як науки.

Новий підхід до мови став можливим завдяки вже згаданому відчуттю історичної дистанції, в рамках якої сприймається гуманістами стародавність, в тому числі і стародавні мови. Мова стає предметом рефлексії (тобто міркування, вивчення), а не залишається чимось подібним повітрю, яким дихають, не зважаючи на нього, - так користувалися латинню середньовічні схоласти. Стихія мовної і мовленнєвої творчості - справжня стихія гуманізму Відродження.

Поза цією стихією неможливі організація і творення життя відповідно до античних зразків. А саме таким життям прагнуть жити гуманісти. Характерно, що розуміння гуманістами вивчення античної спадщини зберегло своє значення на довгий час. Культура письмового й усного мовлення виходить на передній план і складає невід'ємну і характерну рису ренесансного гуманізму.

Високо ціниться витонченість мови, її правильна тональність, уміння привернути увагу співрозмовника і одночасно зачепити і переконливо розкрити теми, в першу чергу не побутові, а піднесені. Піднесеність і урочистість мови гуманістів - характерна її риса, про яку легко скласти уявлення по численних здобутках, що дійшли до нашого часу. У культі мови яскраво виявляється сутнісна риса ренесансного гуманізму - його не теоретична, а в першу чергу практично-життєва спрямованість.

Сутність гуманізму. На думку А.Ф. Лосєва, "гуманізм є, по-перше, типова для Ренесансу вільно мисляча свідомість і повною мірою світський індивідуалізм". "По-друге, це не просто світське вільнодумство, а суспільно-політична, громадянська, педагогічна, побутова, моральна і інші практичні сторони цього вільнодумства". По-третє, “це практична спрямованість Ренесансу, що нарівні з неоплатонічною теорією досить владно і з великим темпераментом говорила спеціально про людську мораль, про прогресуючу громадськість і про різні наукові, художні і педагогічні тенденції, про самосвідому людську особистість".

Таким чином, головною рисою гуманізму є його практична спрямованість. Звідси аж ніяк не слідує, що гуманісти не будують теорій або не намагаються них будувати. Це значить, що теорія для них не самоціль. На відміну від середньовічної схоластики, у якій бездоганність теоретичної побудови була важлива сама по собі, у гуманізмі теорія повинна прямо і безпосередньо служити практично-життєвим інтересам.

Вона повинна відповідати на запитання "як жити?". Як жити конкретній живій людині, індивіду, що в значній мірі живе не церковним, а світським життям. Індивід, особистість ставиться в центр теоретичних побудов.

Як справжнього зачинателя гуманістичного руху вважають звичайно Колюччо Салютаті (1331 - 1404). Він - передовий суспільний діяч, демократ, супротивник тиранії, засновник строгої, але цілком світської моралі і попередник того самого флорентійського способу мислення, що до кінця XV в. розцвіте у вигляді Платонівської академії у Флоренції.

Слідом за Салютаті звичайно характеризуються ще інші діячі гуманізму, що поступово поглиблювали ідею про самостійність, силу і могутність людини, залишаючись, утім, далеко за межами якої-небудь антицерковності або антирелігійності. Назвемо Ніколо Ніколі (1365 - 1437), Леонардо Бруні (1374 - 1444), Поджо Браччоліні (1380 - 1459), Джаноццо Манетті (1396 - 1459). Останній у своєму трактаті "Про достоїнство і пишноту людини " (1452) дає те, що, мабуть, можна назвати дійсною гуманістичною естетикою, оскільки тут прославляється людська особистість, і вона розглядається як осередок космічної краси, ідеальний зразок гармонії усього світу.

У цьому виді гуманістична естетика, незважаючи на свою релігійність, уже здобувала характер єресі, яка і була виявлена тодішніми поборниками консервативної догматики. Усі зазначені зараз імена і філософські напрямки зв'язані з тим, що можна назвати раннім італійським гуманізмом і що відноситься, узагалі кажучи, до початку XV в. Історики літератури відрізняють від цього періоду так званий римський гуманізм, що приходиться вже на середину XV в. Тут, безсумнівно, початковий італійський гуманізм здобував більш радикальні форми, що почасти уже виходили за межі Ренесансу у власному смислі слова.

У науці досить часто називають гуманістами навіть таких корінних неоплатоніків, як Микола Кузанський, Марсіліо Фічіно або Джордано Бруно, що абсолютно правильно. Тільки при цьому потрібно розуміти і вміти аналізувати ту обставину, що сам ренесансний неоплатонізм, навіть без спеціальних суспільно-особистих теорій, не міг не ставати гуманізмом. Між неоплатонізмом і гуманізмом в епоху Ренесансу не тільки існувала єдність, але, можна сказати, навіть і тотожність. Щоб бути гуманізмом, ренесансному неоплатонізмові не треба було мати спеціально які-небудь підкреслено прогресивні суспільно-особисті і взагалі практичні вчення. І щоб бути неоплатонізмом чи по крайній мірі бути близьким до нього вченням, гуманізму не потрібно було спеціально базуватися на тих чи інших античних або середньовічних різновидностях неоплатонізму.

Висновки. Економічною основою Ренесансу є та особлива форма товарно-грошового господарства, що передує капіталістичному виробництву, яке виникло тільки в XVІ ст. На цьому ґрунті виростає міська культура, протилежна культурі монастиря, замка, закріпаченого села й армії, що обслуговує феодальну систему.

Гуманізм і Ренесанс були явищем винятково міським. Зовсім безсумнівна та обставина, що міський характер культури Ренесансу і зв'язаний з ним ренесансний індивідуалізм відбилися на всіх шарах тодішньої культури і, зокрема, естетика Ренесансу назавжди залишилася в очах культурного європейського суспільства як естетика індивідуалістична.

Але аж ніяк не можна говорити про повну незалежність індивідуалістичної естетики Ренесансу як від середньовічної ортодоксії, так і від античної скульптурної тілесності. Усім цим визначається людина ренесансної естетики по її змісту й сутності. Однак їй була властива і своя власна, теж цілком специфічна духовна структура, що виявлялася в двох видах, що завжди переходили один в інший і часто навіть мало чим відрізнялися, а саме в неоплатонізмі і гуманізмі. Неоплатонізм Ренесансу додавав його естетиці піднесений, оживлений, завжди поетичний і часто навіть веселий, художньо-грайливий і життєво-радісний, майже богемний характер. При цьому неоплатонізм естетики Ренесансу зберігав свою специфіку й у порівнянні з античністю, і в порівнянні із середніми століттями.

На відміну від теоретичного неоплатонізму ми розуміємо гуманізм як практичну систему вільнодумних переконань в області моралі, громадськості, політики, педагогіки і взагалі історичного прогресу. Власне кажучи, усі ренесансні неоплатоніки теж були гуманістами, включаючи і тих, котрі минулого ближче усього до середньовічної ортодоксії.

Ці напрямки думки могли і нескінченно близько сходитися одне з іншим, аж до повної тотожності, і досить значно розходитися, аж до їхнього повного протиставлення. Епоха Відродження в історії світової культури має революційну, поворотну роль. Не можна назвати таку сферу культури, в якій би не виникли явища, процеси, що визначили весь подальший розвиток, аж до сучасного їх стану. На зміну церковній ортодоксії, яка панувала неподільно, приходить новий погляд на світ, в центрі якого стоїть людина, гуманізм, об'єктом вивчення стає і саме людське суспільство, починаються пошуки шляхів його справедливого устрою.

Список літератури

1. Лекції з ісорії світової та вітчизняної культури: Навч. посібник / За ред. Яртися А., Мельника В. - Львів: Світ, 2005.

2. Философия / Под ред. М.Ф. Пахомкиной: Учебно-практическое пособие – Хабаровск.: ХГТУ, 2002.

3. Шаповалов В.Ф. Основы философии : От классики к современности. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 1998.

4. Реале Дж., Антисери Д. Западная философия от истоков до наших дней. Книга 2, 1994.


19.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!