Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Культурне життя України початку ХІV - першої половини ХVII століття
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Культурне життя України початку ХІV - першої половини ХVII століття

Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав. Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність. Розвиток освіти і науки. Медицина. Книгодрукування та література. Архітектура та образотворче мистецтво. Музика

Умови культурного розвитку України у складі Литовська-Руської та Польської держав. Розвиток української культури в XIV - першій половині XVII ст. органічно пов'язаний з історичними обставинами, що мали місце на землях України, яка входила тоді до Великого князівства Литовського.

Кревська унія (1385 р.) поклала початок об'єднанню Литви і Польщі, надавши польській шляхті право володіння українськими землями, тим самим узаконила експансію латинської культури на кілька віків. Позитивним моментом у цьому процесі було входження українських земель у простір західної цивілізації. З іншого боку, Польща повела тотальний наступ на українську культуру, православну віру, звичаї, традиції, мову.

Неймовірно тяжкою для українського народу була перша половина XV ст. через щорічні напади татарських орд. Цей фактор негативно позначився на економічному і культурному розвитку України. У XVI ст. Україна вступила руїною. Люблінська унія (1569 р.) остаточно узаконила політику національного, релігійного й соціального гноблення українського народу, що в свою чергу спричинило відкритий протест українського населення.

У колонізаційному наступі на Україну провід вели польські магнати. Опанувавши Холмщину, Галичину і Поділля, вони перейшли після Люблінської унії на Волинь, Брацлавщину, Київщину і, врешті, на Лівобережжя. Струсі, Язловецькі, Замойські, Синявські, Жолкєвські, Калиновські, Потоцькі та інші магнатські роди зайняли величезні простори, створюючи справжні латифундії, до яких належали сотні сіл, десятки містечок і замків, цілі просторі провінції. Ці "короленята" були необмеженими володарями своїх земель, бо займали найвищі посади в державній адміністрації. Всякі скарги місцевого населення до влади не доводили ні до чого, бо магнатська верхівка всю владу зосередила в своїх руках.

Разом з магнатами сунула в Україну дрібна польська шляхта, голодна і незаможна, що при панах і собі сподівалася надбати маєтків і багатств. При магнатах поживу для себе знайшли також євреї, що були панськими агентами і факторами, брали в оренду корчми, млини, мита і навіть церкви.

Головну колонізаційну акцію повело латинське духовенство. Вже в XV ст., окрім Львова, Перемишля і Холма, засновано латинські єпископства також у Кам'янці, Луцьку і Києві. У першій половині XVII ст. незвичайно широку пропаганду на сході повели єзуїти, які осіли в Ярославлі, Перемишлі, Львові, Бересті, Луцьку, Острозі, Кам'янці, Барі, Вінниці, Києві та інших містах. Єзуїти вели пропаганду серед магнатів, шляхти, міщанства, особливу увагу звертали на заможних, талановитих і визначних людей, намагаючись залучити їх до латинської церкви і тим самим до польського національного табору. Єзуїти засновують школи з добрими вчителями, для того щоб прилучити до себе українську молодь і цим денаціоналізувати її. Отже, процес колонізації здійснювався одночасно як в економічній, так і в культурній сферах життя українського суспільства.

У найближчі три десятиліття після Люблінської унії процесу колонізації протистояли українські аристократичні роди. Вони вважали своїм обов'язком обороняти культуру, протегувати церкву, освіту, доброчинні установи. Так робили такі визначні представники аристократії, як Григорій Хоткевич, що заснував у Заблудові друкарню, або Костянтин Острозький, заклавши академію в Острозі, чи Василь Загоровський, що фундував у своєму селі школу.

Проте патріотизм аристократії був тісно пов'язаний зі службою державі. Коли Литовської держави не стало, нові покоління скоро забули її традиції і почали прихилятися до нової держави, що обіцяла значущість і гідність, - до Польщі. Про шлях ренегатства, яким пішли майже всі панські роди, писав Мелетій Смотрицький у своїм "Треносі, або ляменті святої східної церкви" (1612 р.).

У нових умовах особливо зросло значення духовенства. Під польською владою православна церква втратила своє привілегійоване становище і опинилася перед загрозою повного знищення. Але, незважаючи на це, зросла роль церкви як національної організації. Митрополит і єпископи вважалися представниками всього народу, а церковні собори стали всенародними з'їздами. У своєму тяжкому становищі церква шукала захисту і підтримки серед громадян і мусила наближатися до них, цікавлячись не тільки їх духовним життям, але і світськими потребами. Під церковною опікою гуртувалися братства, школи, шпиталі, розвивалося письменство і мистецтво. Дещо змінилося релігійне життя суспільства і місце церкви після прийняття Берестейської унії (1596 р.). В релігійному житті стався розкол, який особливо негативно відбився на політичній боротьбі, яку вів український народ у XVII ст.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, постала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток самобутності шляхом плекання своєї мови, культури, духовності.

Церковні братства та їхня культурно-просвітня діяльність. В той час, коли вищі класи почали підпадати під польські впливи, провід та ініціатива в національному житті перейшли до низів. Спочатку провідну роль на себе взяло міщанство, пізніше активізувалися селянські маси, які стали співтворцями козаччини.

Величезна роль у розвитку культури в Україні належала братствам. Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу.

Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство. Братства існували в містах Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: "... православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...".

Внутрішня структура братств була нескладна. Всі дійсні члени сплачували членські внески і вступне. Членів братства мали небагато: у Львівськім Успенськім братстві їх бувало не більше як 20-30, а в Луцьку доходило до 15. Луцьке братство було засноване в 1617 р. і мало більшість членів із шляхти, а київське, засноване в 1615 р., переважно складалося з духовенства. Для того щоб підтримати діяльність Київського братства, до нього вступив сам гетьман Петро Сагайдачний з усім Військом Запорозьким і так узяв цей культурний центр під свій протекторат.

У XVII ст. братства стають загальнонаціональними установами, і цей бік своєї діяльності вони підкреслювали свідомо: наприклад, у статуті Львівського братства зазначено, що членом може бути "чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану". Виразна всенародність братської організації - особливо помітна риса.

Братства стояли у тісних взаємозв'язках, вели жваве листування; братчики посилали одні до одних своїх посланців, повідомляли про свої плани, радились у різних справах. У кінці XVI ст. серед братств виділяється Львівське, яке в цей період поширило свою діяльність на різні сторони життя суспільства і котрому в 1586р. антиохійський патріарх Йоаким доручив нагляд над іншими братствами.

Львівське братство дало тоді ініціативу до заснування братств по всіх містах і містечках. А Віденське братство випустило друком зразок статуту, і братська організація набула всюди однакових форм. Саме в цей час (1583 р.) Львівське братство купує друкарню Івана Федорова і організовує середню школу. За прикладом Львова інші братства теж почали засновувати свої школи. Це була перша мережа освітніх товариств в Україні.

У Галичині школи засновано в Галичі, Рогатині, Стрию, Миколаєві, Комарнім, Перемишлі, Ярославлі, на Холмщині - в Холмі, Красноставі, Замості, на Підляшші - у Більську, Бересті та Володаві, на Волині - у Володимирі, Луцьку, Дубні, на Поліссі - в Пінську, на Поділлі - в Межибожі та ін. Дещо пізніше активізувалася Наддніпрянщина. Цей буйний розвиток шкільництва становить досить характерне явище для життя України на зламі XVI-XVII ст. Братські друкарні видавали книги, які поширювалися не тільки в Україні, але й в Білорусії, Московщині та на Балканах.

Вихованці братських шкіл, шукаючи собі хліба, мандрували по містах та селах, всюди розносили нові знання і гасла боротьби. Це нове, освічене покоління, що пізнало і власні традиції, і чуже знання, виховане в атмосфері боротьби, визначалося сміливістю й активністю, їхні впливи можна побачити в завзятій національній боротьбі, що охопила міста, і в селянських повстаннях, і в зачатках козаччини. Наставала епоха національного відродження.

Розвиток освіти і науки. Медицина. Освічені люди того часу шукали різноманітні засоби, щоб стримати польський наступ. Найважливішою була справа заснування нових шкіл. Недостатній розвиток освіти вважали за головну причину занепаду культурного і національного життя. Найглибше висвітлив це питання автор "Перестороги" (мабуть, майбутній митрополит Іов Борецький), який писав: "Вельми зашкодило державі Руській, що не могли поширити шкіл і наук всенародних і їх не фундували, бо якщо науку мали б, то за несвідомістю своєю не прийшли б до такого занепаду".

Першочергово на цю потребу відгукнулися братства. Так, перша братська школа була заснована у Львові у 1585 р. і звалася греко-слов'янською школою, або гімназією. Навчання в школі велося слов'янською мовою, з давніх мов вивчалася грецька. У якій пошані була грецька мова, можна побачити із заповіту гетьмана Петра Сагайдачного, що встановив у львівській і київській школах окремі кошти на утримання грецьких учителів.

Навчання носило літературний характер. Після вивчення основ граматики приступали до вивчення поетики та риторики, торкалися основ філософії. Поза літературною освітою учень виносив зі школи деякі знання з математики, астрономії, музики. Дуже високі вимоги ставилися до вчителів-дидасколів, останні повинні бути розумними, благочестивими (не п'яницями, розпусниками, хабарниками, завидниками, а являти собою взірець добра і всяких чеснот у всьому). Учні в школі мали рівні права, які визначалися шкільним статутом. Викладали в цій школі молоді вчителі і письменники: Зизаній Тустановський, Кирило Ставровецький, Іван (Іов) Борецький та ін. Головне завдання школи було підготувати нових духовників, учителів і письменників, що словом і письмом могли послужити громадянству.

Існувала братська школа й у Луцьку. В ній працювали відомі педагоги Єлисей Ілковський, Павло Босинський, Августин Славинський, видатний художник Йов Кондзелевич. Школа мала свій статут "Порядок шкільний" і правила для учнів "Артикул прав", котрі є пам'ятками прогресивної педагогічної думки того часу. В Луцькій братській школі навчався видатний український поет і громадський діяч Данило Братковський, закатований шляхтою у 1702 р. за участь у національно-визвольному русі. Певну роль у розвитку освіти відіграла Запорозька Січ.

Вже у 1576 р. на землях Війська Запорозького була заснована перша школа, в якій навчалися бажаючі - як малолітні, так і дорослі. На Чортомлицькій Січі (нижче від Нікополя) в 1650 р. збудували січову військову церкву із центральною головною школою при ній. У цій школі, як свідчать документи, навчалося 80 учнів. Всього на Запорожжі було 44 церкви, при 16 з них працювали церковнопарафіяльні школи. Діяли також, за твердженням історика О. Апанович, 3 спеціальні школи підвищеного типу.

Головним учителем січової школи був ієромонах. Він турбувався про здоров'я хлопчиків, ховав померлих і про все, що відбувалося в школі, доповідав кошовому отаманові та прикордонному лікареві. Навчання в усіх школах Запорожжя велося рідною - "руською" - мовою. Крім рідної, у січових школах вивчали старослов'янську і латинську мови, письмо й лічбу, закон Божий, піїтику, риторику, геометрію, географію, астрономію, музику тощо. Учні проходили курс військово-фізичного виховання, мали досить широкі права. Щороку обирали двох отаманів: одного для учнів старшого, другого - для учнів молодшого віку. Виняткову увагу запорозькі козаки приділяли добору вчителів, стежили за їхніми поведінкою і працею. Проте довгий час залишалася невирішеною справа вищої школи, яка могла б дати освіту інтелігенції і протидіяти впливам єзуїтських шкіл.

Створенням вищої школи першим зайнявся князь Костянтин Острозький, волинський магнат, що займав високі урядові посади і, розуміючи вагу освіти, заснував у своєму маєтку в м. Острозі у 1576 р. школу, відому під назвою Острозької академії. Щоб забезпечити школі вищий рівень, Острозький запросив викладати в ній видатних українських та іноземних вчених.

Очолив Академію Герасим Смотрицький, професорами були греки: Кирило Лукаріс, Протосінгел Никифор, Діонісій Палеолог. Тут викладали ієромонах з Острога Купріян, котрий свого часу вчився в Падуї та Венеції, математик та астроном Ян Лятос, який був раніше професором Краківського університету, острозькі священики Дем'ян Наливайко та Василь - автор трактату "О єдиной вірі". Були і світські люди: Клірик Острозький, Христофор Філарет (М. Броневський) - автор "Апокрисису", пізніше - Мелетій Смотрицький. З 1576 р. тут діяла друкарня Івана Федорова, яка видала понад 30 найменувань книжок, особливим досягненням було видання Острозької Біблії в 1581 р. В Академії навчалися майбутній гетьман Петро Конашевич-Сагайдачний та вчений, письменник Мелетій Смотрицький.

Але проіснував навчальний заклад недовго. В 1608 р., коли князь Острозький помер, його син Януш, який був уже католиком, справи батька продовжувати не бажав. А онука князя Острозького, Анна Алоїза Ходкевичева, заснувала в Острозі єзуїтську колегію.

Знову потребу вищої школи в Україні підняв Петро Могила, об'єднавши в 1632 р. школу Києво-Печерської лаври з братською школою і створивши навчальний заклад, який стали називати Києво-Могилянським колегіумом, а пізніше, з 1694 р., Києво-Могилянською академією. Новий навчальний заклад мав за основу західноєвропейський зразок.

З самого початку колегіум, крім чотирьох нижчих класів (фари, інфіми, граматики, синтаксими), мав класи поетики, риторики, філософії. Лекційні курси читалися переважно латинською мовою, як і в тогочасних західноєвропейських колегіумах та університетах. На цьому дуже наполягав сам Петро Могила, хоча проти вивчення латини в Україні стояла значна частина духовенства.

Як і тогочасні європейські університети, Києво-Могилянський колегіум мав у своєму підпорядкуванні школи, що працювали за його програмою: у Вінниці (заснована 1634 р.; в 1639 р. перенесена до Гощі); у Кременці (відкрита в 1639 р. за участю фундаторів Кременецького братства Лаврентія Древинського та Данила Малинського).

У цьому навчальному закладі викладалися арифметика, граматика, музика, нотний спів, геометрія, астрономія, грецька, латинська та польська мови. Щорічно в академії навчалося близько тисячі учнів як з України, так і з Білорусії, Молдови, Сербії, Чорногорії, Болгарії, Греції та інших країн. Вчилося багато росіян, зокрема Михайло Ломоносов. У 1698 р. цар Петро наказав патріархові: "Священники у нас ставятся, грамоти мало умеют ... й для того в обучение хотя бы послать 10 человек в Киев в школы".

У той час, коли в Московії західної науки і культури завжди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подібного не спостерігалося і західний вплив широкою рікою котився до нас. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалась атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання в ній філософії. Кожен професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього навіть зобов'язував статут академії. Оригінальні курси філософії залишили після себе професори Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Кали-новський, Йосип Туробайський, Мануйло Козачинський.

Києво-Могилянська академія була не лише освітнім, а й науковим центром. Професори, як свідчать нотатки лекцій Йосипа Горбацького в 1639-1640 рр. та Інокентія Гізеля в 1645-1647 рр. ("Підручник логіки" та "Загальний нарис філософії"), не обмежувались лише викладом концепцій, загальноприйнятих у тогочасній європейській науці, а ще самостійно розробляли проблеми логіки, психології та інших наук.

Пам'ятками православної полемічної літератури стали "Палінодія" Захарія Копистенського і польськомовний трактат "Літос", який вважають твором Петра Могили. Обидва твори засвідчують ерудицію авторів, їхню обізнаність як з богословською думкою Сходу і Заходу, так і з тогочасною слов'янською та західноєвропейською літературою.

Та основна заслуга цього навчального закладу полягала в тому, що українці вже в XVII ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, Реформації і Просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства та здійснила величезний вклад у справу формування української еліти.

Проте спочатку, до відкриття в Україні вищої школи, рівень вітчизняної науки представляли вихованці монастирських шкіл, що часто продовжували свої студії в Празькому, Лейпцігському, Болонському, Падуанському та Краківському університетах. До найбільш знаних належить, наприклад, поет-гуманіст Павло Русин із Кросна (бл. 1470-1517 рр.). Також чималий вплив на розвиток тогочасної гуманістичної думки справив художник Максим Грек, його ревним учнем був князь Андрій Курбський, діяльність якого на Волині (у Миляновичах) сприяла значному культурно-освітньому пожвавленню. Протягом 60-80-х років XVI ст. А. Курбський був оборонцем православ'я перед наступом католицизму і полонізації. Його перу належать переклади творів Івана Златоуста, Івана Дамаскина та інших авторів. А. Курбський листувався з князем Острозьким, Чарторийською, А. Бокієм.

Першою видатною постаттю в українській медичній науці після Євпраксії був Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494). Справжнє прізвище Котермак, народився в м. Дрогобичі біля Львова. Закінчив Краківський університет і одержав звання магістра. Продовжив навчання в Болонському університеті, став професором медицини і філософії, відомим астрономом і згодом ректором цього університету. В 1483 р. в Римі була надрукована його праця "Прогностичне судження". В 1488р. Ю.Дрогобич повернувся до Кракова і очолив кафедру медицини в місцевому університеті.

Вірогідно, Ю. Дрогобич був не єдиним українським вченим-медиком у XV-XVI ст. В архівах Краківського університету згадуються студенти з різних населених пунктів України. Професором медицини в Краківському університеті в середині XVI ст. був Йосип Струсь, який написав знамениту працю про пульс.

Українцями, на думку дослідників, були професори першої в Україні медичної школи, заснованої в Замості у 1593 р., Симон Бирковський, Іоан Ірсин. Велику роль у підготовці медиків України в XVII ст. відігравала Києво-Могилянська академія. Вона не була медичною, а загальноосвітньою школою, та завдяки високому науковому рівню давала дуже добру підготовку для подальшого студіювання медицини в загальноєвропейських університетах.

За далеко неповними даними колишніми учнями Києво-Могилянської академії були близько 740 українських лікарів, її закінчили такі видатні українські вчені-медики, як Нестор Амбодик-Максимович, Степан Андрієвський, Данило Веланський-Кавунник, Денис Волчанецький, Михайло Гамалія та ін.

Після закінчення академії сотні молодих українців ішли для продовження навчання до відомих університетів Західної Європи: Лондона, Парижа, Лейдена, Галля, Кіля, Падуї, Лейпціга, Единбурга, Кракова та ін. Бідніші або менш здібні учні академії йшли до госпітальних шкіл, медико-хірургічних шкіл Польщі, а пізніше - Московщини.

Книгодрукування та література. Основою освіти була книга, і українські прогресивні діячі не шкодували коштів на формування бібліотеки з творів античних та європейських письменників, філософів, просвітителів. Книга в Україні була дуже шанована, на ній виховувалися різні прошарки освічених людей. Подарувати книгу храмові вважалося справою честі. Книги перекладали з іноземних мов, переважно грецької, потім латини.

За умов чужоземного поневолення, коли український народ був позбавлений власної державності, одним із найважливіших факторів розбудови національної свідомості стала рукописна книга. Центром освіти і книгописання в XIV-XVI ст. були монастирі, зокрема Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Зимненський. Книгописні майстерні функціонували по всій Україні. Професія переписувача книжок, - а цією справою займалися здебільшого ченці, - була в пошані.

Несприятливі історичні умови призвели до значної втрати культурних і мистецьких цінностей, зокрема й рукописних книг. Серед книг далекої епохи назвемо "Пандекти Антіоха" (1307 р.), переписані у Володимирі-Волинському; "Євангеліє" із Спаського Красносільського монастиря в Луцьку; "Київський Псалтир" (1397 р.), створений дияконом Спиридонієм, - це найвидатніша пам'ятка XIV ст., оздоблена майже 300 мініатюрами, які виконані надзвичайно майстерно.

Книги, датовані XIV ст., виконувалися на пергаменті, з XVст. пергамент замінив папір. Це полегшило і характер оздоблення, і позитивно вплинуло на поширення самих книжок. До видатних пам'яток середини XVI ст. відносяться: "Служебник", "Холмське Євангеліє", "Загорівський Апостол" (1554 р.), "Пересопницьке Євангеліє", створене у 1556-1561 рр. у Пересопницькому монастирі на Волині.

Поява багатьох українських рукописних книг на землях Волині - підтвердження того, що цей регіон протягом XIV-XVI ст. залишався в центрі суспільного життя. Українська література в XIV-XV ст. не мала сприятливих умов для свого розвитку; в наступні періоди на перший план виходить перекладна література, що пробуджувало патріотичні почуття у зв'язку із засиллям латинської культури.

Наприкінці XV ст. в Кракові з'являються перші друковані книги, виконані кирилицею. Серед них "Октоїх" (1491 р.); "Часословець" (1491 р.); "Тріодь пісна"; "Тріодь цвітна" (1491 р.). їхній автор - механік за фахом, німець Швайпольт Фіоль (р.н. 1525). За переказами, католицький суд спалив наклади книг, а самого друкаря покарав за те, що в такий спосіб пропагував грецьку, а не латинську віру.

Значний внесок у розвиток кириличного книгодрукування зробив також білоруський просвітитель і культурний діяч Франциск Скорина (1490-1540). Книги Ф.Скорини, зокрема Біблія, були в Україні надзвичайно популярні.

У Львові перша друкарня існувала вже в середині XV ст. Збереглися записи, що в 1460р. львівський громадянин Степан Дропан для матеріальної підтримки подарував монастирю свою власну друкарню.

У 1572 р. російський першодрукар Іван Федоров прибув до Львова і при підтримці свідомих громадян організував друкарню, в якій у 1574 р. надрукував "Апостол" і грецький "Буквар", що використовувався навіть болгарськими книжниками. У 1576 р. І. Федоров переїхав до Острога, де надрукував близько ЗО творів, а саме - Читанку Божого Слова, Буквар, "Хронологію" Андрія Римші; "Ключ Царствія небесного" Герасима Смотрицького та ін. Найціннішою серед них була Біблія (1581 р.). Пізніше І. Федоров знову повертається до Львова, де члени Львівського Ставропігійського братства викупляють заставлені у лихваря верстати Івана Федорова і зорганізовують братську друкарню.

У цій друкарні було опубліковано ряд віршів і драматичних творів - "Просфонима" (1591 р.), "Лямент" на смерть Григорія Желигорського (1625 р.), "Вірші на Різдво Христове" Памва Беринди (1616 р.), "Розмишлєніє о муці Христа Спасителя" Иоаникія Волковича. Тим самим було зроблено значний внесок у розвиток різножанрової української культури. Львівська братська друкарня дала поштовх бурхливому розвиткові друкарства в Україні, переважно в Галичині і на Волині. У 1604-1606 рр. спершу в Стрятині (поблизу Рогатина), а згодом у Крилосі (поблизу Галича) діяла друкарня Федора та Гедеона Балабанів.

Цікавим явищем культурного життя на західноукраїнських землях були "мандрівні" друкарні. Зокрема, у різних селах і містах випускав книжки мандрівний друкар Павло-Домжив Люткевич-Телиця: в Угорцях, коло Самбора, в с.Четвертні Луцького повіту, а далі в Луцьку і в Чорній біля Рівного. Спільник Телиці ієродиякон Сильвестр передав цю друкарню Луцькому братству. У цій друкарні у 1628 р. було видано "Лямент", єдиний примірник цієї книги зберігається у Львівському музеї українського мистецтва, а в 1646 р. було випущено "Апостол і Євангеліє на все дни недели й праздники".

У Кременці діяла друкарня, що випустила в 1638 р. "Граматику" церковнослов'янської мови, автором якої був єпископ Луцький і Острозький Афанасій Пузина. Мандрівну друкарню мав Кирило Транквіліон Ставровецький. У 1639- 1667 рр. у Львові, крім братської, діяла друкарня Михайла Сльозки, яка видала 42 книги. Найціннішими серед них були твори українського письменника Іоаникія Галятовського.

З 1615р. розгорнула свою діяльність друкарня Києво-Печерської лаври, заснована архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. За кілька років вона стала найпотужнішою в Україні, відзначалася розмаїттям тематики і високохудожнім рівнем друків. Зокрема, тут вийшли "Вірші на жалосний погреб... Петра Конашевича-Сагайдачного" К. Саковича, полемічна "Книга о вірі" Захарії Копистенського та церковнослов'янсько-український словник Памва Беринди (1627 р.).

Отже, у першій половині XVII ст. вже працював цілий ряд друкарень, кожна з яких зробила свій внесок у розповсюдження книжкової справи та літератури в цілому.

З середини XVI ст. в розвитку української культури почалося пожвавлення. Підготовка і запровадження унії народили багату полемічну літературу. В кращих творах відбилися погляди на унію, її організаторів. Це, насамперед, стосується трактатів і послань Івана Вишенського, спрямованих проти соціального і національно-культурного гніту. Відомо 16 творів полеміста. На межі XVII ст. І. Вишенський частину своїх творів об'єднав у збірку під назвою "Книжка" і мав намір видати її в Острозькій друкарні.

Ці твори, писані на чужині, мають форму послань, порад, листів, адресованих народові або окремим особам. У центрі уваги І. Вишенського перебувало животрепетне для українського суспільства питання про напрям культурної орієнтації, про характер освіти для успішної протидії польсько-католицькій експансії. У плеяді полемістів виділяється автор "Апокрисиса", що виступав під псевдонімом Христофор Філарет. Здавна він жив на Волині, мав близькі взаємини із князем К. Острозьким і X. Радзивилом - одним із відомих керівників протестанського руху.

"Апокрисис" був відповіддю на твір польського єзуїта Петра Скарги "Синод брестський" (1597 р.). У ньому Філарет обстоював у релігійній формі ідею рівності людей, незалежно від місця і становища у житті. Також він виступав проти католицизму, передусім тому, що він був опорою денаціоналізації і поневолення українського народу.

Архітектура та образотворче мистецтво. Музика. Архітектура і будівництво XIV-XVI ст. підпорядковувалися завданням обраної політики. В цей період активно розвиваються міста, що стимулювало інженерно-архітектурну думку. Другою причиною, що прискорила містобудування, було введення Магдебурзького права, яке зміцнювало самоврядування і відкривало простір для цехової організації ремісництва.

У церковній архітектурі ще зберігав вплив візантійсько-руський тип трьохапсидної церкви поряд з унікальним зразком церкви-ротонди. У XVI ст. набули поширення готичні або ренесансові типи будівництва церков.

Оборонні зразки мали класичне завершення в замковій архітектурі з силуетами високих башт і мурів з бійницями (Луцьк, Кам'янець, Збараж). Давні замки органічно вписувалися в довколишній пейзаж і розташовувалися на вершинах гір, берегах річок та озер. У замках з княжим двором і службами, пристосованих до оборони, концентрувалося тогочасне життя. Відповідно з ними були пов'язані муровані укріплення міста й передмістя. Із середини XVI ст. форми оборонної архітектури поступаються місцем ренесансного палацового будівництва (Бережани, Межибіж).

Архітектура монастирів, також обумовлена оборонними функціями, включала укріплення з вежами і храмовими спорудами (Унів, Дермань, Межиріччя). До унікальних пам'яток церковного будівництва початку XIV ст. відносяться церкви-ротонди, наприклад, у Володимирі-Волинському церква св. Василія (кінець XIII - початок XIV ст.). Західна архітектура виявила себе у храмових спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Багато церков мали компактні силуети і були пристосовані до оборони (Успенська церква в Зимно, Богоявленська в Острозі, Покровська в Ситківцях).

Високу інженерну та будівничу культуру принесли із собою пришлі народи (вірмени, німці, євреї), що оселялися в містах і стимулювали розвиток ремісничо-міщанського середовища.

Із становленням міського самоврядування в містах споруджують ратуші, арсенали, ринки; вдосконалюється планування вулиць, міський пейзаж.

Яскрава сторінка національної архітектури - дерев'яне зодчество, що виробило неповторно-самобутні типи церков, органічно вписувані у навколишню місцевість.

Традиції дерев'яного будівництва пов'язані з декоративним різьбленням. Ці роботи, як правило, виконували ремісники-міщани. Серед елементів дерев'яної різьби виділяється іконостас, що відкрив необмежені можливості для декоративного жанру. Наступне, XVII ст., подає вже класичні форми іконостаса, якими захоплювався Павло Алепський (іконостаси Софіївського собору в Києві, у Густинському монастирі).

Пам'яток іконописного малярства XIV ст. залишилося мало. Не збереглося жодного твору, який міг би, наприклад, засвідчити високий рівень іконописної школи Києво-Печерського монастиря. Збережені твори представляють лише певні регіони (західногалицькі, волинські, карпатські).

Волинські землі дали одну з найсвоєрідніших шкіл українського ікономалювання. Немає точних даних про стиль волинських ікон доби Київської Русі, але в період монголо-татарської навали волинські майстри створюють низку богородичних ікон; деякі з них дійшли до нашого часу. Наприклад, Луцька (або Волинська) чудотворна ікона Богородиці (XIII ст.), Дорогобузька ікона Богородиці (XIII ст.), ікони, приписувані пензлю Петра Ратного (XIVст.).

Видатними пам'ятками цієї доби є ікони "Преображення" з Бусовиська, "Нерукотворний Спас" з Терла, "Собор Іоакима та Анни", "Страшний суд" з Мшанця, "Микола з житієм" з Горлиць, "Богородиця Одигітрія" з Красова.

У XVI ст. зросла кількість авторських ікон, що засвідчує високу цехову організацію малярства.

Ікони львівської школи відносять до "блакитного стилю" ("В'їзд до Єрусалима"). Близькі до львівської стилістики ікони, виконані майстром Федуском з Самбора ("Благовіщення"), ікона луцького художника Андрія Русина "Синє успіння", яка зберігається в Третьяковській картинній галереї у Москві. Грамотою 1425 р. Ягайло дозволяє українським майстрам розписувати інтер'єри храмів у сандомирській, суразькій та краківській землях.

Для українських майстрів, які розписували інтер'єри Колегіатського костьолу у Вислиці (XIV ст.), каплиці св. Трійці в Любліні (1418 р.), в Сандомирі (1430-ті роки), каплиці св. Христа на Вавелі (1470р.), це доба творчої зрілості, визначення їхнього високого професійного рівня.

Настінне малярство XIV-XV ст. тісно пов'язане з будівництвом, декоративною творчістю. Уявлення про тогочасний український стінопис дають осередки, де концентрувалася і пульсувала культурна думка. Такими центрами були Львів, Перемишль, Теребовля, Луцьк, Володимир-Волинський, Бузьк, Київ тощо.

Українське образотворче мистецтво розвивалося в складну епоху заперечення будь-яких національних культурних форм життя.

Українська професійна музика цієї доби представлена церковними творами, довгий час вона стояла на засадах візантійської відправи. Проте поряд з візантійським, виникають болгарський, сербський і київський знаменні розспіви. Розспіви фіксувалися відповідною крюковою нотацією, що налічувала кількасот знаків-крюків і заступила у XIV ст. досі не розшифроване кондакарне письмо.

У XVII ст. знаменний розспів поступається місцем акапельному співу, сповненому багатоголоссям.

На основі народної інструментальної музики, що мала ужитковий характер як атрибут обряду, побуту, у XIV-XV ст. виділяються чіткі форми цього жанру. В цей час при дворах короля і шляхти з'являються музиканти-професіонали. Так, з XV ст. збереглися імена бандуриста Тарашка, лютнярів Стечка, Подоляна, Лук'яна, Андрейка, а при дворі Зигмунда Августа зажив слави бандурист Чурило, в Острозі - музика Лаврентій. Існували такі музичні інструменти: бубон, тулумбаси, сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, бугай, ріг, кобза, бандура, тримба, скрипка, цимбали, ліра. Розвивається одна з ранніх форм музичного театру - вертепна драма. Вертеп згодом став тим національним ґрунтом, на якому зростав театр.

Підводячи підсумок розвитку культурного життя в Україні наприкінці XIV- початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувалися впливи культур Сходу І Заходу, ідей Відродження, гуманізму і Реформації. Ці впливи знайшли в Україні сприятливе підґрунтя в умовах запеклої боротьби за національну державність. Вони дали прекрасні сходи у вигляді відродження національної культури.


16.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!