Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Рим як культурний центр античного світу
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Рим як культурний центр античного світу

Спираючись спершу на здобутки більш розвинутої культури етрусків, пізніше поглинувши досягнення грецької, єгипетської, месопотамської цивілізацій Рим став культурним центром всього античного світу, поширюючи свій вплив на все нові й нові території

Протягом багатьох століть Рим був наймогутнішою державою античного світу. Історія Римської держави – це історія нескінченних завоювань, розширення території, загарбань та численних воєн. З невеликого міста-держави Рим розрісся до світової імперії, рівної якій не знає історія стародавнього світу. На шляху римських легіонів траплялись і первісні племена, і високорозвинуті цивілізації.

Та важливою рисою римської культури, на відміну від багатьох інших, є дивовижна спроможність римлян сприймати надбання різних культур та здатність застосовувати їх в своєму житті. Знайомлячись з новою культурою римляни намагались перейняти її досягнення, завойовуючи нову територію вони поглинали досягнення народу, що її заселяв.

Починаючи військові дії, римляни намагались задобрити богів, але не тільки своїх, а й ворожих, бажаючи переманити бога, відвернути його ласку від ворожого війська та схилити божество на бік римлян. Дуже часто бог заслуговував повагу римлян і залишався серед римських божеств. Саме цим, напевно, можна пояснити численність римського пантеону та різноманітність культів та обрядів, що існували в Римі.

На зорі своєї історії Рим був невеличким містечком у Лацію, області в середній Італії на південь від Тібру. Спершу Рим нічим не вирізнявся серед інших сусідніх міст та перебував під впливом більш високорозвиненої етруської культури, що панувала на той час Лацію, але в VI та на початку V ст. римляни звільнилися від етруського панування.

Культура етрусків наклала відбиток на подальший розвиток римського суспільства, римляни перейняли найважливіші здобутки етруської культури та спираючись на ці досягнення створили свою державу. Та на відміну від етрусків римляни відмовилися від царської влади, їх держава спиралась на пересічних громадян і враховувала їхні інтереси.

Протягом V ст. римляни утвердили свою гегемонію в Лацію, поступово під їхню владу переходять і етруські міста. В IV–ІІІ ст. Римляни підкорили Етрурію, Кампанію, Самній та ряд інших областей Італії, до складу їхньої держави було включено грецькі міста-держави. В 265 р. римляни захопили етруське місто Вольсінії, і цим було завершено завоювання Італії.

Таким чином, завоювання Італії Римом, що почалося встановленням римської гегемонії в Лацію, тривало майже 200 років. Не можна говорити про безперервний переможний наступ римлян, бо Рим не раз зазнавав поразок.

Римові довелося зіткнутися, з такими противниками, які своїм суспільним розвитком стояли нижче за римлян: у більшості італійських племен зберігався ще родовий лад; з другого боку, Рим боровся з народами, які стояли вище за нього в культурному відношенні, – з етрусками та італійськими греками, але в цих народів не було політичної єдності, їх армія була переважно найманою, тоді як римські воїни захищали власні інтереси.

Мабуть, саме тому ці народи змушені були підкоритися Римові. В успіхах Риму велику роль відіграла дипломатія : принцип divide et impera – поділяй та володарюй – був провідним у зовнішній політиці Риму. Майже в кожній війні Рим виступає в союзі з іншими племенами чи містами. Він нерідко розладнує союз своїх противників, і це дає перемогу. Наслідком римських завоювань було утворення федерації підкорених Римові племен та міст і поширення рабовласницьких відносин на території всього Апеннінського півострова.

Підкорення Римом італійських племен та міст не означало створення централізованої держави. Міста та племена жили ще самостійним, відособленим життям. Сам же Рим зберігав риси міста-держави, з яким підкорені міста і області перебували в договірних відносинах. Цей договір був примусовим. Різні племена та міста ввійшли до федерації не на однакових правах. Деяким з них було дароване право римського громадянства.

Такі міста називались муніципіями. Муніципії зберігали автономію у розв’язанні питань внутрішнього життя. Деякі з них користувалися повними правами, інші не мали політичних прав – їх громадяни не могли брати участь у політичному житті, тобто не мали права голосу. Нижче міст, які дістали римське громадянство, стояли міста, що мали латинське громадянство. Третьою (найчисленнішу) групу складали союзники.

Умови союзних договорів також були неоднаковими. Спільним було те, що всі союзні міста позбавлялись права вести власну зовнішню політику і зобов’язувались надавати військову допомогу.

Населення Риму та завойованих областей поділялося на кілька груп, які розрізнялися за ступенем правоздатності. Повну правову здатність мали тільки римські громадяни (cives). Повна правоздатність характеризувалась такими рисами:

  • jus connubii – право шлюбу, тобто право брати квіритський шлюб, який супроводився певними юридичними наслідками (батьківська влада, право дітей на спадок та ін.);
  • б) jus commercii – повна майнова правоздатність з правом звертатись до римського суду для захисту своїх майнових інтересів;
  • в) jus sufragii – право голосу, тобто участі у народних зборах;
  • г) jus honorum – право висувати свою кандидатуру на державні посади.

Поняття “латини” стосувалось спершу жителів вільних латинських міст. За договорами з Римом їм було надано jus comercii (майнову правоздатність) , а деяким надавалося і jus connubii (право шлюбу). Jus migrationis давало право громадянам союзних міст дістати право повного громадянства при переселенні в Рим.

Після Латинської війни (340-338 рр.) деякі жителі міст Лацію дістали право римського громадянства, інші ж продовжували називатись латинами. За ними зберігалось право шлюбу та майнова правоздатність, однакова з римлянами, але вони не брали ніякої участі у римському політичному житті. Правда, коли вони переселялися до Риму і проходили ценз, вони ставали повноправними громадянами. Так утворилась категорія латинського громадянства, яка поширювалася і на племена нелатинського походження.

Заморські території були організовані на інших засадах, ніж італійські області, де послідовно було впроваджено принцип примусової федерації. До них починають застосовувати термін “провінція” (provincia), що спершу означав доручення, як правило військове, яке давалося магістратові. Пізніше це слово стали застосовувати також і до завойованих територій. На перших порах Рим не встановив будь-якої певної системи провінційного управління. Провінційна система управління склалась поступово.

Не було прийнято будь-яких загальних законів, що стосувались управління та становища всіх провінцій. Існували окремі положення для тих чи інших провінцій, які визначались сенатом або правителями провінцій. Завойована область перебувала у віданні римського магістрата, який повновладно в ній розпоряджався. Вступаючи на посаду, провінційний магістрат видавав звичайно едикт, в якому зазначав, якими положеннями він керуватиметься при розгляді тих чи інших питань.

Майже всі підкорені міста мали платити великі податки, а частина завойованої території оголошувалась “громадським полем” (ager publicus). У своєму ставленні до жителів провінцій римляни взяли багато від карфагенян та Сіракузької держави, де утворилась еліністична система управління підкореними народами з характерним для неї поділом завойованої території на привілейовані міста та позбавлене прав сільське населення.

Становище міст, які входили до складу провінції, було різне. Більша частина міст, які платять податок, підлягають правителеві провінції і зберігають автономію лише у вирішенні внутрішніх питань. Поряд з ними існували вільні міста, які в свою чергу поділялись на кілька категорій. Права міста його свобода могли бути встановлені спеціальним союзним договором. Вони користувались повною автономією, не платили податків, але під час війни мусили надавати допомогу військом та кораблями.

В окремих випадках свобода не випливала з договору, а була гарантована сенатом. Такі міста користувались автономією та вели власне судочинство. Організуючи провінції римляни користувалися принципом : “поділяй та володарюй”. Провінції розглядалися, як помістя римського народу, в першу чергу його прибуткова стаття.

Завоювання проводились часто з винятковою жорстокістю. Під час захоплення Сардінії, було частково перебито, а частково захоплено в полон близько 80 тисяч сардинців. Обернені в рабство вони продавались по такій ціні, що склалось прислів’я: “Дешевий, як сард”.

Після захоплення Карфагену, місто було спалене, потім зрівняне з землею. Територія його була піддана прокляттю, і на ній на вічні часи було заборонено селитись. Уцілілі після героїчної оборони рідного міста, жителі були продані в рабство, значна частина володінь була перетворена на римську провінцію Африку.

У 146 р., після загарбання Греції, прямим наказом сенату було зруйновано Корінф, жителів було продано в рабство.

Завдяки завоюванням та експлуатації провінційного населення зміцнилося становище римської держави та різних верств її населення. Війни супроводжувалися захопленням великої кількості здобичі та полонених, яких перетворювали на рабів. Приріст державного прибутку був такий великий, що після битви коло Підни (168 р. до н.е.) римські громадяни перестали платити прямий податок, який стягувався на військові потреби. Захоплення заморських земель перетворило Римську державу з федерації італійських племен на могутню західну державу.

За часів Імперії експлуатація провінцій перетворилася у систему. Уже в епоху Августа була накреслена політика Імперії щодо провінцій. Ставлення до різних провінцій було не однакове. Старі провінції діставали при ньому пільги. Упорядковувалась податкова система. Привілейований прошарок провінційного населення допускався до місцевого управління. Інакше стояла справа у новозавойованих провінціях.

Жорстока й безсоромна експлуатація місцевого населення викликала ряд повстань: в Іспанії (24–19 рр. до н. е.), Паннонії (6–9 рр. н. е.), Германії (9 р. н. е.). Політику Августа продовжував Клавдій, але на відміну від попередників він проводить іншу політику щодо надання провінціалам римського громадянства. Видатним провінціалам, за ті чи інші заслуги перед Римською державою, надавались права римського громадянства. За Клавдія були випадки надання прав римського громадянства всьому вільному населенню певних міст. Це був важливий поворот у римській провінційній політиці, який сприяв романізації провінцій та зрівнянню їх прав з Римом та Італією.

У 48 р. н. е. імператор запропонував сенатові надати jus honorum жителям Галлії. Нова постанова стосувалась тільки Галлії, але цим було покладено початок залученню в сенат найвидатніших і найзнатніших провінціалів. Продовжувачами політики Клавдія виступають імператори кінця І і ІІ ст. Особливе значення в цьому відношенні мала діяльність імператорів династії Флавіїв та Антонінів.

За імператора Адріана у римські війська почали приймати провінційних жителів, що не мали римського громадянства. Це нововведення мало неоднозначний вплив на всю подальшу історію. З одного боку була вирішена проблема комплектування легіонів, з іншого це дало початок провінціалізації та варваризації римського війська. Багато солдат набули прав римського громадянства вступаючи в армію. Пізніше з часів Каракалли громадянами стали майже всі провінціали.

Римська імперія являла собою певну політичну єдність, але вона була ще далека від централізованої монархії. Кожна провінція складалась із самоврядних міст, а також окремих племен, які зберегли свої звичаї, свою мову і лише поступово засвоювали римську культуру на Заході та елліністичну культуру на Сході.

Історія ранньої Римської імперії характеризується розвитком міст, кількість яких досягає кількох десятків тисяч. В економічному житті Імперії провінційні міста відігравали дуже велику роль як промислові і торгові центри. Становище міст було неоднакове. В одних випадках вони обслуговували тільки даний округ, а інші – були великі торгові і ремісничі центри. Часи Антонінів характеризуються розвитком інтенсивного обміну.

Розвиткові обміну сприяв мир, установлений імперією. Велике значення мало і те, що імператорський уряд дбав про шляхи сполучення. Провінції були прорізані зручними шляхами, на будівництво яких витрачалось багато праці і коштів. Шляхове будівництво мало передусім стратегічну мету, а шляхи сприяли також і розвиткові обміну.

У промисловому відношенні східні міста стояли вище, ніж міста західної частини Імперії; особливо виділялись центри, розміщені на березі морів або на схрещенні торгових шляхів. Кожна область римського сходу мала свої господарські особливості. Східні міста зберегли й надалі свою самобутність як у господарському, так і культурному відношенні, хоч і з Заходом були встановлені регулярні торгові зв’язки.

У значній своїй частині західні провінції залишались переважно сільськогосподарськими областями. Лише в І ст. н. е. на Заході виникають ремісничі центри, які виробляли товари, що поширювалися навіть у суміжних з Імперією варварських країнах.

У ІІІ–V ст. процес романізації провінційних міст супроводжувався поступовою втратою домінуючого становища італійських міст. Після реформи Діоклетіана (284–305 рр. н. е.) Рим та Італія втратили своє панівне становище. Імперію було поділено на 12 діоцезів, кожен з яких у свій час поділявся на провінції.

Італію було поділено на два діоцези: Італійський та Римський. Італійське населення наряду з іншими повинне було платити податки. Рим все ще залишався столицею, але імператор вже не обирав його своєю резиденцією. Після заснування у 330 р. Костянтином нової столиці – Константинополя, Рим остаточно втратив своє провідне значення.

Одночасно з цим відбувався процес варваризації Імперії. Деяким племенам, що підкорились римському імператорові, було дозволено селитись на римських землях. Поступово деякі провінції майже повністю заселялись варварами. Варвари стали складати основну частину римського війська, за дозвіл селитись на римських землях, варвари зобов’язувались нести прикордонну службу.

Вихідці з варварських племен досягали високих посад у римському війську, мали велику вагу при імператорському дворі та часто визначали долю імперії. Водночас ці племена часто повставали проти римського панування, протестуючи проти непосильних податків та свавілля римських чиновників. Часто вдало користуючись з нестабільності влади та політичних проблем, що раз за разом виникали в неосяжній імперії, варвари ставили під загрозу знищення всю імперію.

У 410 р. готи на чолі з Аларіхом захопили Рим, у 455 р. його пограбували вандали. А у 476 р. повсталі варварські найманці, на чолі з Одоакром здобули місто, імператора позбавили влади, а знаки імператорської влади Одоакр відіслав у Константинополь. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії.

На ранньому ступені розвитку, при переході від первіснообщинного ладу до розвиненої держави, релігія відігравала виняткову роль у приватному і суспільному житті римлян. Римська релігія ніколи не мала закінченої системи. Залишки давніх вірувань уживались в ній з релігійними уявленнями, запозиченими у народів, які стояли на вищому ступені розвитку.

Римляни перебували в постійних взаємовідносинах з іншими народами. Від яких вони запозичали релігійні уявлення, але й самі часто впливали на релігійні вірування своїх сусідів.

Спочатку серед римських богів виділялась трійця: Юпітер, Марс, Квірін. Юпітер вшановувався як божество неба майже всіма італіками. З Юпітером же пов’язувалось уявлення про найвище божество, батька богів. У класичні часи Марс був божеством війни, покровителем римської могутності, але в давні часи він був покровителем рослинності. Квірін був його двійником.

Запозичення з циклу релігійних уявлень сусідніх племен починаються досить рано. Однією з перших починають вшановувати латинську богиню Діану – покровительку жінок, богиню місяця, а також рослинності, яка щороку народжується. Порівняно пізно почали вшановувати іншу латинську богиню – Венеру – покровительку садів та городів і водночас божество достатку і процвітання природи.

Юнона була споконвічною італійською богинею, вона вважалась генієм-охоронцем жінки, була прийнята в Етрурії під ім’ям Уні, а повернувшись в Рим стала однією з шанованих богинь. Мінерва також була італійською богинею, запозиченою етрусками; в Римі вона перетворилася на покровительку ремесел.

Від етрусків перейшло до римлян вшанування багатьох божеств, деякі з них спершу були покровителями окремих етруських родів, потім набули загальнонародного визнання. Так, наприклад, Сатурн спершу вшановувався в етруському роді Сатріїв, потім дістав загальне визнання; у римлян його вшановували як божество посівів. Вулкан вшановувався спершу в етруському роді Велка. У Римі він був божеством вогню, а потім покровителем ковальського ремесла.

Від етрусків римляни перейняли ритуал і своєрідну систему забобонів та ворожінь. Але вже в ранню епоху впливали на римлян і грецькі релігійні уявлення. Запозичені вони були з грецьких міст Кампанії. Грецькі уявлення про ті чи інші божества зв’язувалися з латинськими іменами. Церера асоціювалася з грецькою Деметрою і перетворилася в богиню рослинного царства, а крім того, і в богиню мертвих. Грецький бог виноробства, вина і веселощів Діоніс став називатися Лібером, а грецька Кора, дочка Деметри, перетворилася в Ліберу.

Трійця: Церера, Лібер і Лібера вшановувалися на грецький зразок і були плебейськими божествами, тоді як храми капітолійської трійці і Вести були патриціанськими релігійними центрами. Від греків переходить у Рим вшанування Аполона, Гермеса (Меркурія) та інших божеств.

Еллінізм вплинув на різні форми римської ідеології. В галузі релігії процес еллінізації відбувався повільно. Римляни вволили римських богів, зберігаючи їх імена, або ототожнюючи їх з певними римськими божествами. Грецький олімпійський пантеон здобуває кінець кінцем остаточного визнання. До дванадцяти олімпійських богів належали: Юпітер (Зевс), Юнона (Гера), Нептун (Посейдон), Мінерва (Афіна), Марс (Арес), Венера (Афродіта), Діана (Артеміда), Вулкан (Гефест), Веста (Гестія), Меркурій (Гермес), Церера (Деметра) і Аполон.

Поряд олімпійськими божествами вводяться в Римі й інші грецькі культи. Визнання нових культів пов’язане з тими чи іншими політичними подіями. Так, наприклад, Геракла вшановували тільки два роди, а з часів цензури Аппія Клавдія культ його набуває загальнодержавного значеня. Закон Огульніїв, який допускав плебеїв до важливих жрецьких посад, сприяв офіційному визнанню грецьких божеств, яких особливо вшановували в Південній Італії.

Це пояснюється найімовірніше тим, що видатні плебеї, які зараховувались у жрецькі колегії, були діловими людьми, зв’язаними з південноіталійськими грецькими містами. У ІІІ ст. до н. е. вводиться культ бога-цілителя Асклепія, вводяться жертвоприношення та ігри за тарентинським зразком на честь Юпітера-батька та Прозерпіни. Цим визнавались грецькі уявлення про загробний світ. Храми, присвячені грецьким богам, будуються в середині міської смуги.

Ще в епоху ранньої Республіки з’являються зображення богів, узяті від етрусків та греків. Після захоплення грецьких міст у Рим звозять статуї богів і ставлять їх у різних храмах. Грецькі зображення сприяють поширенню антропоморфізму, що був чужий ранній римській релігії. Разом з грецьким культом та зображенням богів поширюється і грецька міфологія, її популяризують поети. В перекладах з грецької вони на підставі всякого роду асоціацій знаходять еквіваленти грецьким божествам.

Римський пантеон не залишався замкнутим. Римляни не відмовлялися приймати в нього інших богів. Так, не один раз під час воєн вони старалися дізнатися яким божествам моляться їхні противники, щоб залучити цих богів на свою сторону.

Наприкінці Другої Пунічної війни в Римі вводиться вшанування Великої Матері богів. Втіленням її вважався метеорит, який був раніше в малоазійському місті Пессінунті, а потім його перевезли в Рим. Матері богів влаштували врочисту зустріч, камінь поклали в храмі Вікторії, на її честь проводились щорічні ігри на грецький зразок. Велику Матір вшановували в Малій Азії під ім’ям Реї та Кібели. Її вважали матір’ю богів, початком всякого життя.

Запровадження цього культу означало запровадження в Римі й Італії східних елліністичних релігій, які стали поширюватись ще до Другої Пунічної війни в італійських грецьких містах. У Рим вони стали проникати разом з жителями цих міст, але головним чином разом з рабами, уродженцями східних країн, які залишались прихильниками своїх релігійних вірувань та звичаїв.

Раби поширювали їх в будинках, де жили, дуже часто прищеплюючи свої релігійні вірування малолітнім вільним, яких вони доглядали й виховували. Разом з ними вірування проникали навіть у доми знатних римлян; відпущені на волю колишні раби розчинялись серед міського плебсу і сприяли поширенню своїх релігійних поглядів серед міської бідноти.

Зв’язок з елліністичним Сходом сприяв проникненню в Рим різноманітних містичних культів. Греко-фракійський культ Діоніса, єгипетський культ Ізіди та Серапіса, культ малоазійської Ма-Белонни, фрігійської Великої богині і навіть іудейського Ягве знаходили немало прихильників серед різних верств суспільства. Нові культи приносили з собою солдати, купці, мандрівники, що побували далеких країнах; велику роль щодо цього відігравали раби.

Ще більшого поширення набули східні культи за часів Імперії. Торжество єдиної світової монархії, якою була Римська імперія супроводжувався занепадом традиційних грецьких і римських вірувань. Релігійні шукання того часу були ідеологічним відображенням загального процесу розпаду античного суспільства.

Римське завоювання руйнувало в усіх підкорених країнах попередній політичний порядок і старі суспільні умови життя, насамперед в результаті поборів від імені римської держави. Доведені до крайньої нужди широкі маси населення Римської імперії, які втратили віру в свої сили і сенс існування, були особливо сприятливі до різних забобонів та ворожінь, властивих східним релігіям з їх таємничими культами і вірою в загробне життя.

Підвищення релігійних настроїв виявлялося не тільки у поширенні східних культів, а й в захопленні всілякими оракулами, ворожіннями, відродженням магії. Про це свідчать магічні папіруси, які містять релігійні тексти, де химерно поєднані найрізноманітніші релігійні вчення та уявлення.

З часів Сулли в Рим було занесено культ малоазійської богині Ма, яку римляни вшановували під ім’ям своєї старої богині війни Беллони. Богослужіння на честь Ма-Беллони супроводжувались несамовитістю. Поширилися різні сірійські культи, з яких найбільш відомим був культ великої богині Атаргатіс. В епоху імперії стали популярними різні солярні культи, які проникали з Сирії. Для цих культів характерним є розвиток учення про загробне життя. Надзвичайно поширювались астральні уявлення, що походили від старовавилонських традицій. Разом з іншими сирійськими релігіями поширювалась також іудейська релігія.

У ІІ ст. до н. е. з Єгипту в Рим було занесено культ Ізіди і Серапіса. Деякий час він був під забороною, але вже Калігула збудував храм Ізіди на Марсовому полі, а ІІ ст. н. е. єгипетські культи набули великого поширення на всьому римському Заході. Прихильники Ізіди і Серапіса зустрічалися в різних італійських містах, особливо приморських, бо Ізіда вважалась покровителькою мореплавства, тому серед моряків було багато прихильників єгипетських культів. Шанувальниками єгипетських богів були представники різних класів населення; культ Ізіди був популярним серед жінок.

Особливої популярності у часи Імперії набув культ іранського божества світла – Мітри. Вперше занесли його на Захід солдати Помпея, які боролися з піратами. Особливо поширився цей культ після того, як внутрішні малоазійські області були включені до складу Імперії і там почали набирати солдатів для римської армії. Серед військових завжди було багато шанувальників Мітри, які молилися йому як уособленню “непереможного сонця”, сліди його вшанування знаходять у прикордонних районах Британії та придунайських областях.

Стародавні іранські уявлення про вічну боротьбу двох начал, доброго і світлого із злим і темним, поєднувались у мітраїзмі з вавилонськими астральними вченнями, містикою чисел, вавилонським магічним мистецтвом. Мітраїзм мав складну космогонію, в якій народження і подвиги Мітри займали центральне місце. Мітру зображали поборником правди, борцем з усім злим і нечистим, спасителем праведних людей, яких хотів згубити Аріман – злий бог. Разом з тим у мітраїзмі було розвинене і складне вчення про загробне житті, настануть суд і відплата за земне життя, а також вчення про кінець світу.

Культи ці не були замкнутими. Обряди і вчення однієї релігійної системи запозичалися іншими, східні божество ототожнювались з богами грецького і римського пантеону.

Окремі елементи східних культів були сприйняті офіційною релігією. Культ імператорів був особливою релігійною системою, поширеною по всіх провінціях, яка мала свою організацію. Але він не став справжньою релігією, яка б доповнювала всесвітню Імперію. Культ імператорів був лише виявом політичної лояльності, що мала релігійний відтінок, а не релігією у власному розумінні цього слова.

З усіх релігійних систем, що поширювались у межах Римської імперії, особливого значення набуло християнство, яке перетворилося у всесвітню релігію і передало наступним вікам деякі елементи античної культури.

Християнство приваблювало своєю ідеєю рівності і надією на спасіння у загробному житті. Воно менше, ніж інші синкретичні культи, було зв’язане з традиційними національними релігіями. Християнство спростило культ, скасувало жертвоприношення. Найдавнішими обрядами (таїнствами), було хрещення при вступі в громаду та причащання хлібом та вином під час релігійних зборів. Жоден з культів не відзначався такою суворою виключністю, як християнство. Християнин не міг брати участі в жодній “язичеській” релігійній церемонії. А через те що всякий громадський акт у муніципіях, колегіях і т. п. супроводжувався релігійними обрядами, то християни повинні були зайняти особливе становище в суспільстві.

Негативне ставлення до всього, що зв’язане з язичеським культом, створювало певну відчуженість християн, які не брали участь у муніципальному житті, у діяльності колегій, не справляли загальних свят, не брали участі у всіляких процесіях і таке інше. Усе це викликало негативне ставлення до християн з боку пануючих груп римського населення, яке посилювалося ще й тим, що більшість членів християнських громад належала до нижчих верств суспільства, а сама християнська проповідь утверджувала рівність людей перед богом.

Християнам приписували вбивства малих дітей і причащання кров’ю. Поширювалися чутки, що відступництво християн від богів і їх таємне чаклунство викликають суспільне лихо (мор, посуху і т. д.). Сутички між християнами і їх противниками нерідко закінчувалися вбивствами найбільш фанатичних християн. Урядова влада ставала звичайно на сторону їх переслідувачів. Таким чином виникають гоніння на християн.

Будь-якого закону, спрямованого проти християн не існувало. Їх притягували здебільшого за звинуваченнями в безбожності (оскільки вони відмовлялись брати участь в офіційних культах) та в ображенні величності (християни не приносили жертв перед статуєю імператора). Іноді в зв’язку з суспільним лихом правитель провінції засуджував християн до страти. Християн карали надзвичайно суворо: віддавали на розтерзання звірам, спалювали, побивали камінням.

Та починаючи з правління імператора Костянтина, що видав так званий Міланський едикт 313 р. про віротерпимість, християнська релігія перетворюється з релігії гнаної на пануючу, а пізніше стає державною.

Список літератури

1. Кнаббе Г. Древний Рим – история и современность. – М., 1986.

2. Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М., 1990.

3. Машкін М. О. Історія Стародавнього Риму. – К., 1952.

4. Нечай Ф.М. Рим и италики. – Минск, 1963.

5. Редер Р.М. История древнего мира. – М., 1975.


15.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!