Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Феномен театру давньої Греції
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Феномен театру давньої Греції

Походження давньогрецької драми і театру. Театр демократичних Афін. V сторіччя до нашої ери. Театр епохи еллінізму. Архітектура давньогрецького театру

Походження давньогрецької драми і театру. Появі драми в Греції передував тривалий період, протягом якого чільне місце займали спочатку епос, а потім лірика. Всі ми знаємо багатий героїчний епос-поему "Іліада" і "Одіссея", дидактичні (повчальні) епоси-поеми Гесіода (VII ст. до н.е.); це твори ліричних поетів VI ст. до н.е. Народження грецької драми і театру пов'язано з обрядовими іграми, що присвячувалися богам-покровителям землеробства: Деметрі, її дочці Корі, Діонісу.

Такі обряди іноді перетворювалися в культову драму. Наприклад, у місті Елевсіна під час містерій (таїнств, на яких були присутні лише присвячені) влаштовувалися ігри, під час яких зображувалося одруження Зевса і Деметри, викрадення Корі Плутоном, блукання Деметри в пошуках дочки і повернення Корі на землю. Діоніс (або Вакх) рахувався богом творчих сил природи; пізніше він став богом виноробства, а потім богом поезії і театру. Символами Діоніса служили рослини, особливо виноградна лоза. Його часто зображували у вигляді бика або цапа.

На святах, присвячених Діонісу, розспівували не тільки святкові, але і веселі карнавальні пісні. Гучні веселощі влаштовували ряжані, що складали свиту Діоніса. Учасники святкового параду мазали лице винною гущавиною, надівали маски і козлині шкіри. З обрядових ігор і пісень на честь Діоніса виростили три жанри давньогрецької драми: трагедія, комедія і сатирівська комедія (названа так по хору, що складався із сатирів). Трагедія відбивала серйозну сторону діонісійського культу. Сатирівська драма рекомендувалася середнім жанром. Веселий ігровий характер і щасливий кінець визначили її місце на святах на честь Діоніса: сатирівська драму ставили як висновок до уявленню трагедій.

Трагедія, за свідченнями Аристотеля, брала початок від заспіву дифірамба, а комедія – від заспіву пісень, у яких прославлялися плодоносні сили природи. До діалогу, який вели ці заспівуючи з хором, приєднались елементи акторської гри, і міф ніби оживав перед учасниками свята. Багато чого про походження грецької драми можуть сказати самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від двох грецьких слів: трагос -"цап" і оде -"пісня", тобто "пісня цапів". Ця назва знову веде нас до сатирів-супутників Діоніса, козлоногим істотам, що славили подвиги і страждання бога.

Слово комедія походить від слів “комос” і “оде”. "Комос"- це хід підхмеленої юрби ряджених, що обсипали один одного жартами і глузуваннями, під час сільських свят на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає "пісню комоса". Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з міфології, котра добре була відома кожному греку. Інтерес глядачів зосереджувався не на фабулі, а на трактуванні міфу автором.

Використовуючи міфологічну оболочку, драматург зображував у трагедії сучасне йому суспільно-політичне життя, висловлював свої етичні, філософські, релігійні погляди. Тому роль трагічних уявлень в суспільно-політичному етнічному вихованні громадян була величезна. Вже в другій половині VI ст. до н.е. трагедія досягла значного розвитку. Антична історія передає, що першим афінським трагічним поетом був Феспід (VI ст. до н.е.). Перша постановка його трагедії (назва її невідома) відбулася навесні 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій. Цей рік прийнято вважати роком народження світового театру.

Феспіду приписують удосконалення масок і театральних костюмів. Але головним нововведенням Феспіда було виділення з хору одного виконавця, актора. Цей актор, або, як його називали в Греції, гіпокріт ("відповідач"), міг обертатися до хору з питаннями, відповідати на питання хору, зображувати по ходу дії різноманітних персонажів, покидати сценічну площадку і повертатися на неї.

Таким чином, рання грецька трагедія була своєрідним діалогом між актором і хором і за формою нагадувала скоріше кантану. При цьому, хоча кількісно партія актора в початковій драмі була невелика і головну роль грав хор, саме актор із самої своєї появи став носієм діючого, енергійного початку.

У комедії набагато ширше, чим у трагедії, до міфологічних мотивів підмішувались життєві, що поступово стали провідними або навіть єдиними, хоча в цілому комедія як і раніше рахувалась присвяченою Діонісу. Так, під час комоса стали розігруватись невеличкі сценки побутового і пародійно-сатиричного змісту. Ці імпровізовані сценки являли собою просту форму народного балаганного театру і називалися мімами (в перекладі значить "імітація", "відтворення"; виконавці цих сценок також називалися мімами). Героями мімів були традиційні маски народного театру: горе-воїн, базарний злодюжка, вчений-шарлатан, простак, що задурює всіх, і т.д. Пісні комоса і міми - це головні початки древньої античної комедії.

Комедія, яка виникла з античного комоса в V ст. до н.е. була політичною по своєму утриманню. Вона постійно торкалась питань політичного ладу, зовнішньої політики Афінської держави, питання виховання молоді, літературної боротьби й ін.

Злободенність древньої античної комедії усугублялась тим, що в ній припускалася повна свобода в карикатурному зображенні окремих громадян, виведених до того ж під своїми справжніми іменами (поети Есхіл, Софокл, Еврипід, Агафон, керманич афінської демократії Клеон, філософ Сократ і інші). При цьому древня антична комедія створює образ не індивідуальний, а узагальнений, близький до маски народного комедійного театру. Наприклад, Сократ у "Хмарах" Аристофана наділений не рисами реальної особи, але усіма властивостями вченого-шарлатана, однієї з улюблених масок народних карнавалів. Така комедія могла існувати тільки в умовах афінської рабовласницької демократії.

Театр демократичних Афін. V сторіччя до нашої ери

Свого найвищого розквіту старогрецьке театральне мистецтво досягло у творчості трьох великих трагіків V ст. до н.е. - Есхіла, Софокла, Еврипіда - і комедіографа Аристофана, діяльність якого захоплює і початок IV в. до н.е. Одночасно з ними писали й інші драматурги. Проте до нас дійшли тільки невеличкі уривки їхніх творів, а інколи - лиш імена й маленькі відомості.

Есхіл (525-456 до н.е.). Його творчість пов'язана з епохою становлення Афінської демократичної держави. Ця держава сформовувалась у період греко-перських війн, що велися з невеликими перервами з 500 до 449 р. до н.е. і носили для грецьких держав-полісів визвольний характер.

Есхіл походив зі знатного роду. Він народився в Елевсині, біля Афін. Відомо, що Есхіл брав участь у боях при Марафоні і Саламині. Битву при Саламині він описав як очевидець у трагедії "Перси". Незадовго до своєї смерті Есхіл відправився на Сіцилию, де і помер (у місті Геле). У написі на його надгробку, складений, по заповіту, ним самим, нічого не говориться про нього як про драматурга, але сказано, що він проявив себе мужнім воїном у битвах із персами.

Есхіл написав біля 80 трагедій і сатирівських драм. До нас дійшли цілком тільки сім трагедій; з інших творів збереглись невеличкі уривки.

Трагедії Есхіла відбивають основні тенденції його часу, ті великі зсуви в соціально-економічному і культурному житті, які були викликані аварією родового ладу і становленням афінської рабовласницької демократії.

Світогляд Есхіла в основі своїй був релігійно-міфічним. Він вірив, що існує споконвічний миро порядок, що підкоряється дії закону світової справедливості. Людина, яка вільно або невільно порушила порядок, буде покарана богами, і тим самим рівновага відновиться. Ідея невідворотності кари і прагнення справедливості проходить через усі трагедії Есхіла. Есхіл вірить у судьбу-Мойру, вірить, що їй підкоряються навіть боги. Проте до цього традиційного світосприймання домішуються і нові погляди, породжені розвиваючуюся афінською демократією. Так, герої Есхіла - не безвладні істоти, які беззастережно виконують волю божества: людина в нього наділена вільним розумом, мислить і діє цілком самостійно. Майже перед кожним героєм Есхіла стоїть проблема вибору лінії поведінки.

Моральна відповідальність людини за свої вчинки - одна з основних тем трагедій драматурга. Есхіл ввів у свої трагедії другого актора і тим відчинив можливість більш глибокої розробки трагічного конфлікту, підсилив діючу сторону театрального уявлення. Це був дійсно переворот у театрі: замість старої трагедії, де партії єдиного актора і хору заповнювали всю п'єсу, народилася нова трагедія, у якій персонажі зштовхуються на сцені один з одним і самі безпосередньо мотивували свої дії.

Зовнішня структура трагедії Есхіла зберігає сліди близькості до дифірамба, де партії заспіву перемежовувалися з партіями хору.

Майже всі трагедії, які дійшли до нас, починаються з прологу, у якому міститься зав'язка дії. Потім випливає парод - пісня, яку виконує хор. Далі йде чергування писодіїв (діалогічних частин, що виконуються акторами, іноді при участі хору) і стасимів (пісень хору). Заключна частина трагедії називається ексодом; ексод - це пісня, яку виконує хор покидаючи сцену. У трагедіях зустрічаються також гіпорхема (радісна пісня хору, що звучить, як правило, у кульмінаційний момент, перед катастрофою), комоси (спільні пісні-плачі героїв і хору), монологи героїв.

Звичайно трагедія складалася з 3-4 еписодіїв і 3-4 стасимів. Стасими розділяються на окремі частини-строфи й антистрофи, що строго відповідають за структурою одна іншій. При виконанні строф і антистроф хор рухався по оркестрі то в одну, то в іншу сторону. Строфа і відповідна їй антистрофа написані завжди в тому самому розмірі, а нова строфа й антистрофа - в іншому. Таких пар у стасимів буває декілька; їх замикає загальний епод (висновок).

Пісні хору обов'язково здійснювалися під акомпанемент флейти. Крім того, вони нерідко супроводжувалися танками. Трагічний танець називався емелейя. З дошедших до нашого часу трагедій великого драматурга особливо виділяються такі: "Перси" (472 р. до н.е.), де прославляється перемога греків над персами в морському бої при острові Саламіні (480 р. до н.е.); "Прометей Прикутий" - можливо, сама відома трагедія Есхіла, що розповідає про подвиг титана Прометея, який подарив вогонь людям і за це був жорстоко покараний; трилогія "Орестея" (458 р. до н.е.), відома тим, що єдиний зразок трилогії, який дійшов до нас цілком і у якій майстерність Есхіла досягла свого розквіту.

Есхіл у своїх трагедіях показує перемогу прогресивних початків у розвитку людства, у державному устрої, у моралі. Творчість Есхіла зробила помітний вплив на розвиток світової поезії і драматургії.

Софокл (496-406 до н.е.). Софокл походив з заможної сім'ї власника збройної майстерні і одержав гарну освіту. Його художня обдарованість проявилася вже в ранньому віці: з шістнадцяти років він керував хором юнаків, що славили саламинську перемогу, а пізніше сам виступав як актор у власних трагедіях, користуючись великим успіхом. У 486 р. Софокл одержав на конкурсі драматургів свою першу перемогу над самим Есхілом.

Взагалі вся драматургічна діяльність Софокла супроводжувалася незмінними успіхами: він жодного разу не одержував третьої нагороди - займав частіше всього перші і рідко другі місця. Софокл брав участь і в державному житті, займаючи відповідальні посади. Так, він був обраний стратегом (воєначальником) і разом із Периклом брав участь в експедиції проти острову Самоса, що вирішив відокремитись від Афін. Після смерті Софокла співгромадяни шанували його не тільки як великого поета, але й одного зі славнозвісних афінських героїв.

До нас дійшло тільки сім трагедій Софокла, написав же він їх більше 120. Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо в Есхіла головними героями були боги, то в Софокла діють люди, хоча і декілька відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорять, що він змусив трагедію спуститися з неба на землю. Основну увагу Софокл приділяє людині, її щиросердечним переживанням. Звичайно, у долях його героїв відчувається вплив богів, навіть якщо вони і не з'являються по ходу дії, і ці боги також владні, як і в Есхіла, - вони можуть розтрощити людину. Але Софокл малює насамперед боротьбу людини за здійснення своїх цілей, його почуття і думки, показує страждання, що випали на його долю.

У героїв Софокла звичайно такі ж суцільні характери, як і в героїв Есхіла. Борючись за свій ідеал, вони не знають щиросердечних почуттів. Боротьба втягує героїв у найбільші страждання, і іноді вони гинуть. Але відмовитися від боротьби герої Софокла не можуть, тому що їх веде цивільний і моральний борг. Шляхетні герої трагедій Софокла тісними узами пов'язані з колективом громадян: - це втілення ідеалу гармонійної особистості, що була створена у роки розквіту Афін. Тому Софокла називають співаком афінської демократії.

Проте творчість Софокла складно і суперечливо. Його трагедії відбили не тільки розквіт, але і кризу, системи, що закінчилася загибеллю афінської демократії.

Грецька трагедія у творчості Софокла досягає свого апогею. Софокл увів третього актора, збільшив діалогічні частини комедії (еписодії) і зменшив партії хору. Дія стала більш живою і достовірною, тому що на сцені могли одночасно виступати і давати мотивування своїм вчинкам три персонажі. Проте хор у Софокла продовжує грати важливу роль у трагедії і число хоревтів було навіть збільшено до 15 чоловік.

Інтерес до переживань окремої особистості спонукав Софокла відмовитися від трилогій, де просліджувалася звичайно доля цілого роду. За традицією він подавав на змагання три трагедії, але кожна з них була самостійним твором. З ім'ям Софокла також пов'язане введення декораційного живопису.

Найбільше відомі трагедії Софокла з фіванського циклу міфів. Це "Антигона" (біля 442 до н.е.), "Цар Едіп" (біля 429 до н.е.) і "Едіп у Колоні" (поставлений у 441 р. до н.е., уже після смерті Софокла).

У основі цих трагедій, написаних і поставлених у різний час, лежить міф про фіванського царя Едіпе і про нещастя, яке обрушилося на його рід. Самий того не знаючи, Едіп убиває свого батька і жениться на своїй матері. Через багато років, узнавши жахливу правду, він виколює собі очі і добровільно відправляється у вигнання. Ця частина міфу лягла в основу трагедії "Цар Едіп".

Після довгих мандрівок, очищений стражданнями і прощений богами, Едіп божественною уявою вмирає: його поглинає земля. Це відбувається в пригороді Афін, Колоні, і могила страждальця стає святинею афінської землі. Про це розповідається в трагедії "Едіп у Колоні".

Трагедії Софокла явилися художнім втіленням громадських і моральних ідеалів античної рабовласницької демократії періоду її розквіту (Софокл не дожив до страшної поразки афінян у Пелопонеській війні 431-404 р. до н.е.). Цими ідеалами були політична рівність і свобода всіх повноправних громадян, беззавітне служіння батьківщині, повага до богів, шляхетність прагнень і почуттів сильних духом людей.

Еврипід (біля 485-406 до н.е.). Соціальна криза афінської рабовласницької демократії й обумовлена їм ломка традиційних понять і поглядів найбільш повно відбилися у творчості молодшого сучасника Софокла – Еврипіда. Батьки Еврипіда, очевидно, були заможними людьми, і він одержав гарну освіту. На противагу Софоклу Еврипід не приймав особистої участі в політичному житті держави, проте він жваво цікавився суспільними подіями. Його трагедії повні різноманітних політичних висловлень і натяків на сучасність. Великого успіху в сучасників Еврипід не мав: за усе своє життя він одержав лише 5 перших нагород, причому останню - посмертно. Незадовго до смерті він залишив Афіни і переїхав до македонського царя Архелая, де користувався пошаною. У Македонії він і помер (за декілька місяців до смерті Софокла в Афінах).

Від Еврипіда дійшло до нас цілком 18 драм (усього він написав від 75 до 92) і велика кількість уривків.

Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями Аристотеля, зображував людей такими, "які вони і були". Персонажі його трагедій, залишаючись, як і в Есхіла і Софокла, героями міфів, наділялися думками, прагненнями, пристрастями своєрідними поету. У ряді трагедій Еврипіда звучить критика релігійних вірувань і боги подаються більш підступними, жорстокими і мстивими, чим люди.

По своїх суспільно-політичних поглядах Еврипід був прихильником обмеженої демократії, опорою якої він вважав дрібних землевласників. У деяких його п'єсах зустрічаються різкі випади проти політиків-демагогів: тішачи народу, вони домагаються влади, щоб скористатися нею у своїх корисливих цілях. У ряді трагедій Еврипід жагуче викриває тиранію: панування однієї людини над іншими людьми всупереч їхній волі – це йому здається порушенням звичайного цивільного порядку. Шляхетність, по Еврипіду, заключається в особистих гідностях і чесності, а не в знатному походженні і багатстві. Позитивні персонажі Еврипіда неодноразово висловлюють думку, що невтримне прагнення до багатства може штовхнути людину на злочин.

Заслуговує увага відношення Еврипіда до рабів. Він вважає, що рабство - це кривда і насильництво, що природа в людей одна і раб, якщо в нього шляхетна душа, нітрохи не гірше вільного.

Еврипід часто звертав увагу у своїх трагедіях на події Пелопонеської війни. Хоча він пишається військовими успіхами своєї країни, але в цілому ставиться до війни негативно. Він показує, які страждання несе війна людям, насамперед жінкам і дітям. Війна може бути виправдана тільки в тому випадку, якщо люди захищають незалежність своєї батьківщини.

Ці ідеї висувають Еврипіда в число самих прогресивних мислителів людства. Еврипід став першим відомим нам драматургом, у творах якого характери героїв не тільки розкривалися, але й одержували свій розвиток. При цьому він не боявся зображувати низькі людські пристрасті, боротьбу суперечливих прагнень в однієї і тієї самої людини.

Аристотель назвав його найтрагічнішим із усіх грецьких драматургів. Слава прийшла до Еврипіда після смерті. Вже в IV ст. до н.е. його називали найбільшим трагічним поетом, і таке судження про нього збереглося на всі наступного сторіччя.

Театр епохи еллінізму

У епоху еллінізму (VI-I ст. до н.е.) грецький театр класичної пори перетерпів істотні зміни, які стосувалися і драматургії, і акторського виконання, і архітектури театрального здания. Ці зміни пов'язані з новими історичними умовами. У театрі елліністичної епохи як і раніше ставляться комедії і трагедії. Але від трагедій IV в. до н.е. збереглися лише невеличкі фрагменти, і, очевидно, художні гідності елліністичної трагедії були невеликі. Набагато більше даних є для суждения про комедію, тому що до нас дійшли - цілком одна п'єса і декілька уривків з інших п'єс найбільшого комедіографа того часу - Менандра.

Комедію елліністичної епохи називають новою античною (або новоатичною) комедією. Час її розквіту - кінець IV-III ст. до н.е. У новій античній комедії по-своєму відбилися зміни, які відбулись в суспільно-політичному житті Греції до середини IV ст. до н.е.

На зміну уявлень про божественний миро порядок і вірі в кінцеве перемогу справедливості приходить переконання у всемогутності випадку. Життя людини, її особисте щастя, положення в суспільстві - все залежить від волі випадку. Випадок визначає виникнення і рішення конфліктів і в самій комедії, що ставить своєю задачею відтворювати сучасне їй життя тільки в плані сімейно-побутових відношень. Велику роль у новій комедії відіграє мотив любові.

Автори нової античної комедії широко використовували психологічну теорію учня Аристотеля Теофраста, відповідно до якої усі властивості характеру виявляються в зовнішності людини й у її поступках. Фізіономічні описи Теофраста безсумнівно впливали і на оформлення масок, що допомагали глядачам розпізнавати той або інший персонаж.

У новій комедії помітний був вплив Еврипіда. Близькість багатьох його героїв до життя, розкриття їх щиросердечних переживань - ось те, що нова комедія взяла в Еврипіда.

Основною особливістю нової комедії була відсутність хору, який був би органічно пов'язаний із розвитком дії, - хор виступав тільки в антрактах. У пролозі новій комедії давалося стисла розповідь подій, що повинно було допомогти глядачу розібратися в тяжкій інтризі.

Іншою особливістю нової комедії була її гуманно-філантропічна спрямованість. У кращих творах проводилися передові ідеї елліністичної філософії. Незважаючи на відсутність політичної тематики, у новій комедії одержували відбитки такі важливі проблеми, як методи виховання, відношення до жінки, до представників різноманітних станів, до чужоземців. Причому постійно проповідувались більш м'які, більш гуманні відношення між людьми.

Нова антична комедія користувалася величезним успіхом у публіки. Глядачів залучало те, як розробляється навіть банальний сюжет або звична маска: пружиною дії стала спритно улаштована інтрига, розвиток якої вівся тонко і мистецьки.

Архітектура давньогрецького театру

Спочатку місце для вистав було вкрай просте: хор із своїми піснярами і танками виступав на круглій втрамбованій площадці-орхестрі (від дієслова орхеомай-"танцюю"), круг якої і збиралися глядачі. Але в міру того, як зростало значення театрального мистецтва в суспільної і культурному житті Греції і в міру ускладнення драми виникла необхідність в удосконаленнях.

Горбкуватий ландшафт Греції підказав найбільше раціональний устрій сценічної площадки і глядацьких місць: орхестра стала розташовуватися в підніжжі пагорба, а глядачі розміщувались на схилі. Всі давньогрецькі театри були відкритими і уміщали величезну кількість глядачів. Афінський театр Діоніса, наприклад, уміщав до 17 тисяч чоловік, театр у Епідаврі - до 10 тисяч.

У V ст. до н.е. у Греції склався стійкий тип театрального спорудження, характерний для всієї епохи античності. Театр мав три головні частини: орхестру, театрон (місця для глядачів, від дієслова теаомай -"дивлюся") і скену (скене-"намет", пізніше дерев'яна або кам'яна будівля).

Розмір театру визначався діаметром орхестри (від 11 до 30м). Скена розташовувалася по “касательной” до окружності орхестри. Передня стіна скени-проскеній, що мала звичайно вигляд колонади, - изображал фасад храму або палацу. До скени примикали дві бічних будівлі, що називалися параскеніями. Параскенії служили місцем для збереження декорацій і іншого театрального майна.

Між скеною і місцями для глядачів, що займали трохи більше половини кола, знаходилися проходи-пароди, через які в театр до початку спектаклю входили глядачі, а потім вступали на орхестру хор і актори. Простота сценічного устаткування була обумовлена не слабким рівнем розвитку античної техніки. У театрі класичної пори увага глядачів зосереджувалась на розвитку дії, на долі героїв, а не на зовнішніх ефектах.

Планування грецького театру забезпечувало гарну акустику. Крім того, у деяких театрах для посилення звуку серед глядацьких місць розміщалися резонуючі судини. Завіси в давньогрецькому театрі не було, хоча можливо, що в деяких п'єсах деякі частини проскенію тимчасово закривалися від глядачів.


07.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!