Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Взаємовплив релігії та національної культури
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Взаємовплив релігії та національної культури

Релігія як органічний елемент культури. Біблія - найвизначніша пам'ятка і джерело розвитку світової культури. Взаємодія релігії з національними культурами

Релігія як органічний елемент культури. З'ясуємо суть зв'язку релігії та духовної культури. Філософія свого часу розробила поняття «духовне виробництво» для характеристики виробництва ідей, знань, уявлень, художніх цінностей («духовне виробництво даної суспільної формації»). Ймовірно, саме продукти духовного виробництва в широкому розумінні й складають елементи духовної культури.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. О. Флоренський, який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття «культура» з слова «культ». Оскільки слово «культура» має корінь «культ», вважає православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. О. Флоренського, людина орієнтує власну діяльність на «матеріальні інтереси», розвиваючи лише матеріальну культуру. «Одухотворятися» душа людини починає лише після Ісуса Христа. Саме з «богоявлення» особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану «духовного сну» і забезпечує розвиток духовної культури.

П. О. Флоренський розробляє цілу концепцію, яка здобула назву «софіологія», де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софії, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він повністю заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не врахував динамізму історичного розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за П. О. Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують П лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, П першочергове значення, нерозривна єдність матеріальної і духовної сторін культури.

Подібна точка зору існує в католицькій та протестантській культурології. Зокрема, в пастирській конституції, схваленій II Ватіканським собором, підкреслюється, що християнське віровчення обновлює і очищує духовну культуру, підносячи П розвиток на новий щабель. Протестантська теологія також розглядає релігію як субстанцію духовної діяльності людини, як форму осмислення і правильного сприйняття культурних цінностей.

У свою чергу мусульманські культурологи називають іслам «цивілізаторською релігією» і стверджують, що всім досягненням в науці, культурі мусульманський світ зобов'язаний ісламу.

Таким чином, наведені богословські системи вважають релігію тією єдиною основою, лише на ґрунті якої могла виникнути і досягти висот духовна культура.

З наукової точки зору духовна культура не має нічого надприродного. Вона виступає механізмом передачі накопичених суспільством різноманітних цінностей і традицій, охоплює сферу духовного виробництва, куди входять такі форми суспільної свідомості, як філософія, мистецтво, політика, право, етика, наука, в т. ч. і релігія. Наукова концепція виходить з органічної єдності матеріальної і духовної культури. При цьому вирішальна роль надається матеріальним основам культури.

Духовна культура має власні особливості: вона носить класовий характер, має історичну обумовленість, фіксує національні особливості, включає в себе загальнолюдські цінності. Все це є характерним для усіх елементів духовної культури, в т. ч. й для релігії.

Отже, релігія є складним духовним утворенням. Зазначимо, що до недавнього часу наша література надавала їй вкрай спрощену оцінку. Релігія визначалась як система «невіглаських» уявлень про світ і людину.

Як особлива система духовної діяльності людей релігія має власну специфічну структуру. В ній можна виділити такі основні елементи, як релігійна свідомість, релігійні почуття, релігійний культ, релігійні організації.

Релігійна свідомість включає два взаємопов'язаних і водночас відносно самостійних рівні: релігійні психологію та ідеологію.

Релігійна психологія - це сукупність властивих масі віруючих уявлень, почуттів, настроїв, звичок, традицій, пов'язаних із певною системою релігійних ідей.

Релігійна ідеологія - це більш чи менш струнка система ідей, розробкою та пропагандою яких займаються релігійні організації, професійні богослови та служителі культу.

В історичному аспекті релігійні психологія та ідеологія стають сходинками розвитку релігії.

Релігійна ідеологія в сучасних релігіях включає в себе теологію, або богослов'я, богословські концепції економіки, політики, права, мистецтва, релігійну філософію тощо. Найважливішою частиною релігійної ідеології є теологія. Вона формулює «докази» ідеї Бога, дає систематизований виклад релігійних поглядів на світ, людину в світі, на сенс її буття.

Джерелом ідеології кожної релігії є її «Святе письмо» (Трипітака - у буддистів, Біблія - у християн, Коран - у мусульман та ін.). Підкреслимо, що богослови неоднозначне тлумачать одну й ту саму «святу» книгу і що це залежить від їхніх власних соціально-політичних позицій, умов конкретної історичної епохи. Наприклад, православні християни, католики, протестанти за основу свого віровчення беруть Біблію, але тлумачать окремі її положення по-різному. Отже, основою релігійної ідеології кожного віровизнання можна вважати його власне розуміння і тлумачення «божого одкровення», тобто текстів «Святого письма».

Релігійна ідеологія виступає у формі фантастичних уявлень про надприродний світ, настанов святих пророків і відіграє для широких мас віруючих роль популярної, життєвої філософії.

Суттєвим елементом релігії є емоційне ставлення людей до створених їхньою уявою надприродних сил. Специфіка релігійних почуттів полягає в тому, що вони спрямовані не на реальні, а на вигадані, ілюзорні об'єкти, на надприродне.

Невід'ємною частиною будь-якої релігії, її реалізації у сфері повсякденної практичної діяльності є культ - сукупність символічних дій, за допомогою яких віруючий намагається вплинути на надприродні об'єкти. До культу відносяться: обряди, ритуали, жертвоприношення, таїнства, богослужіння, пости, молитви, а також матеріальні предмети, які при цьому використовуються - храми, священні реліквії, посуд, одяг.

Конкретні форми реалізації релігійного культу в різних конфесіях неоднакові. Так, католицизм і православ'я зберігають вірність пишній театралізованій обрядності. Вони широко використовують мистецтво: живопис, скульптуру, музику, спів тощо. Обряди у протестантизмі носять більш скромний і суворий характер: зменшено кількість таїнств та свят, спрощено богослужіння. Основу культу в ньому складають індивідуальні форми спілкування віруючого з Богом - молитви, покаяння, містичні одкровення.

Релігія матеріалізується також у релігійних організаціях - об'єднаннях послідовників тієї або іншої релігії, що виникають на основі спільності вірувань та обрядів. Релігійні організації виконують широке коло функцій, головними з яких є задоволення релігійних потреб віруючих, регулювання культової діяльності, розробка і пропаганда віровчення, забезпечення цілісності організації.

Релігійні організації можуть виконувати і нерелігійні функції (політичні, правові та ін.), що допомагає релігії зберігати свої позиції в соціальному і духовному житті суспільства.

На практиці іноді змішують елементи релігії або видають одне за інше. Скажімо, відомі визначення «релігія є опіум народу», «релігія - один з видів духовного гноблення» або «орган буржуазної реакції» стосуються політики і функцій церкви в далекому минулому. Однак ми не можемо віднести їх до сучасності, до кожного з елементів релігії; скажімо, не можна трактувати Біблію - видатний твір духовної культури людства - як «опіум». Не можна також назвати сучасні церкви, релігійні громади в нашій країні «органами буржуазної реакції».

Перенесення оцінок елементів релігії, які виносилися в минулому, на релігію і церкву за нових соціальних умов може призвести (і призводило) до небажаних, навіть трагічних соціальних наслідків.

Таким чином, релігійні уявлення, настрої, дії і організації становлять єдиний релігійний комплекс, усі елементи якого нерозривно пов'язані між собою, а також із конкретними соціально-політичними умовами життя нашої країни.

Біблія - найвизначніша пам'ятка і джерело розвитку світової культури. Біблія - видатна пам'ятка християнсько-іудейської культури. Біблія являє собою зібрання релігійних творів, написаних протягом величезного історичного періоду з XIII ст. до н. е. по П ст. н. е. Вона складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Слово «завіт» означає «заповіт», «настанова», «порада». Іудейська релігія визнає за святу лише першу частину Біблії, тобто Старий (або Ветхий) заповіт; християнська вважає святою, за винятком окремих книг, всю Біблію.

Біблійні книги, що їх християнство визнає «богодуховенними», свого часу були канонізовані церквою. До числа канонічних книг належать: Буття, Ісход, Левіт, Числа, Второзаконня, книги Екклезіаста, Ісайї, Єремії, чотири Євангелія (від Матфея, Марка, Луки, Іоанна), Одкровення Іоанна Богослова та ін.

До складу Біблії також входять ряд книг, які церква не вважає канонічними, але визнає корисними. До них належать друга і третя книги Ездри, Іудіфі, Премудрості Соломона, Мудрості Ісуса, сина Сірахова, Послання Єреміі, книга пророка Варуха, книги Маккавеїв. Неканонічними є і деякі фрагменти канонічних книг.

До Біблії не включено апокрифи, що їх церква відкидає як підроблені та єретичні. Причиною невключення багатьох творів ранньохристиянської літератури до складу Біблії була боротьба у перші століття існування християнства між різними сектами і групами. Численні течії в християнстві обґрунтовували свої віровчення посиланнями на одкровення і Євангелія, яких налічувалося в той час кілька десятків. Церква вела жорстку боротьбу проти так званих єретичних тлумачень «святого письма» і докладала зусиль до викорінення апокрифічної літератури.

Понад 200 старозаповітних і новозаповітних творів віднесено церквою до апокрифічних, серед них: книга Еноха; заповіти 12 патріархів; апокаліпсиси Ездри і Варуха; сходження Ісаів; євангелія Аппелеса, Варнави, Варфоломея, Іуди, Маніфеїв, Сірійців, Василіда та ін. Незважаючи на зусилля церкви щодо викорінення апокрифічної літератури, багато книг збереглося до наших днів. Вони мають велике значення дл вивчення боротьби різних суспільних груп і дослідження економічного, релігійного, філософського, морального і етичного життя того часу. Склад Біблії затверджено 364 р. на Лаодікейському соборі й доповнено Апокаліпсисом (або Одкровенням Іоанна Богослова) у 692 р. на Константинопільському соборі.

Формування біблійних книг іудейської та християнської релігії тривало тисячоліття. Окремі елементи Старого заповіту виникли задовго до того, як склалися біблейні книги. Стародавніми фрагментами є пісня Девори з Книги Суддів, похоронна пісня Давида з приводу смерті Саула та Іонафана з другої Книги Царств. У книгах Старого заповіту отримали релігійне осмислення події з життя стародавніх єврейських племен - їхні господарські заняття, соціальні процеси, війни і походи, у яких вони брали участь.

Утворення давньоєврейської рабовласницької держави висунуло перед панівними класами завдання літературного оформлення тих релігійних уявлень і міфів, які давали можливість узагальнити й виправдати існуючі порядки. Біблія описує царствування першого царя Ізраїля Саула, його наступника Давида та виділення при їхньому правлінні бога Ягве у центральну фігуру іудейського пантеону. Особливо докладно описане будівництво в Єрусалимі за царя Соломона (X ст. до н. е.) храму Ягве, який повинен був стати символом єдності й гармонії «всіх синів ізраїлевих».

Релігійно-правовим актом, спрямованим на остаточне впровадження культу Ягве, стала основна частина Второзаконня - Книга закону, яку начебто знайдено в Єрусалимському храмі царем Іосією. Фактично Книга закону була написана у зв'язку з необхідністю здійснення релігійних реформ з метою зміцнення царської влади за рахунок посилення позицій суддівських і жрецьких корпорацій. Активними прибічниками реформаторських починань Іосії були жерці, серед яких міг бути і Єремія, за йменням якого названо книгу. В ній містяться пристрасні заклики відмовитися від інших богів і в ім'я вічного спасіння навернути своє серце до Ягве. Дослідники Біблії довели, що передрікання Єремії вилучені й зібрані з різних літописів і скомплектовані так, щоб зміст їх виправдовував й освячував впровадження порядків, які сдавали великі матеріальні й релігійно-політичні вигоди храмовим жерцям на чолі з царем, які правили суспільством.

Однак ні цар Іосія, ні пророк Єремія, ані жреці не змогли прищепити народові думку щодо вірності єдиному богу Ягве. Це сталося набагато пізніше й було викликане іншими історичними подіями. 586 р. до н. е. війська вавілонського царя Навуходоносора напали на Іудейське царство, знищили Єрусалимський храм, вивезли до Вавілонії правлячих сановників, жерців і частину народу. Жреці Єрусалимського храму поставили перед собою завдання зафіксувати у зв'язному вигляді основи віровчення Ягве, розпорядок, правила і ритуали храмового культу, правила поведінки в побуті, численні заборони, що стосувалися їжі, одягу, змішаних шлюбів. Все це було спрямоване на консолідацію єврейської народності на релігійній основі, переборення тенденцій до асиміляції іудеїв.

Зібрання цих матеріалів жерці подали в п'яти книгах Мойсеевих під назвою Тора. В них викладено жрецькі уявлення про божественне творення Всесвіту і людини, оповідь про далеких пращурів євреїв та їхніх нащадків, про так званий єгипетський полон ізраїльтян і вихід з нього під проводом Мойсея, митарства євреїв у пошуках землі «обітованої» і, нарешті, про щасливе завершення усіх нещасть завдяки постійному заступництву Ягве «обраному народу».

Зазначимо, що старозавітні міфи і легенди щодо створення світу й людини, гріхопадіння Адама і Єни, народження і законодавчу діяльність Мойсея та багато інших, подібні до стародавніших шумерських, вавілонських, єгипетських, фінікійських і хетських легенд; наступна за П'ятикнижжям книга Ісуса Навіна включає численні тексти з тих самих джерел.

Після вавілонського полону народна фантазія в релігійній формі продовжувала складати нові твори, які увійшли згодом до збірки Старого заповіту. До них належать Псалтир, складений з Псалмів, створених у різні часи, Екклезіаст та ін. Останньою за часом стала книга Даниїла, датована 60-и роками II ст. до н. е.

Кодифікація, а пізніше і канонізація Старого заповіту відбулася в останні століття до н. е. Остаточний склад старозавітного канону встановлено близько 90 - 100 р. н. е. в м. Ямнії (Палестина) іудейською богословською академією і Синендріоном - релігійно-законодавчим центром іудаїзму.

Поява біблійних книг Нового заповіту пов'язана з виникненням християнства. Першою новозаповітною книгою за часом було Одкровення Іоанна Богослова, або Апокаліпсис. Вона написана 68 р. н. е. Науковий аналіз її тексту засвідчує, що зміст ще тісно пов'язаний з іудаїзмом. В ній йдеться про наближення кінця світу й прихід месії. У Апокаліпсисі в алегоричній формі відображені події іудейської війни (66 - 73 рр.), антиримські настрої повсталих євреїв, прагнення відплати і передбачення найближчого майбутнього.

Поразка повсталих, крах надій на швидку загибель усього старого світу, на падіння Римської імперії привели до того, що створені на цей час іудейські секти почали виявляти лояльніше ставлення до римських керівників. У наступних біблійних книгах - Посланнях апостолів, які почали з'являтися наприкінці І ст., переважають вже інші мотиви: будь-яка влада - від бога, раби повинні підкорятися господарям, кесарю необхідно давати те, що йому належить.

У посланнях, які приписуються Павлу та іншим апостолам, формується віровчення нової релігії. В них намітилася еволюція християнства у двох напрямах - відриву від іудаїзму та посилення соціального консерватизму. Поступово християнство, яке спочатку спиралося на євреїв, починає поширюватися серед широких мас населення багатонаціональної імперії.

Нова релігія систематизує численні усні й письмові легенди про месію, вміщені у різних Діяннях і Посланнях. З-поміж кількох десятків євангелій які поширювалися в різних общинах, всередині II ст. вирізнилися чотири - де, як і в інших, описувалося народження, життя, діяльність і смерть Ісуса Христа. Вони найбільше вшановані найвпливовішими християнськими общинами. Природно, що Євангелія не могли збігатися як у деталях, так і по деяких спільних питаннях.

Таким чином, Біблія є конгломератом записів і фрагментів, що з'явилися протягом багатьох століть. Фантастичне вчення про «богодухновенність» Біблії не витримує критики наукових досліджень, які спираються на численні дані етнографії, історії, палеонтології та інших наук, на конкретно-історичний аналіз життя суспільства - його господарства, класової структури, політичного устрою і політичних відносин, його духовної культури, тобто на всі різноманітні, відомі науці фактори життєдіяльності людей тих часів, коли писалися біблійні книги.

Взаємодія релігії з національними культурами. Єдиної думки про співвідношення культури і релігії у вчених немає. Перша культурологічна концепція - богословська, або релігійна: практично всі її представники виходили з того, що оголошували релігію основою культури. Цю точку зору з всією повнотою вирази відомий англійський етнограф Джеймс Фрезер. Він вважав, що «вся культура - з храму». Такому підходу протистоїть інший атеїстичний, що взагалі виключає релігію з поняття культури, що вважає їх явищами різними, що протистоять один одному. Джерела таких поглядів сходять до «просвітницької концепції» (Гольбах (1723 1799), Гельвеций (1715 1771), Дідро (1713 1784), Ламетр (1709 1751), Фейербах (1804 1872) і інш.). Згідно з нею релігія протистоїть духовному прогресу. Фейербах вважав, що релігія виникає «лише у пітьмі неуцтва, потреби, безпорадності, некультурності» і, отже, тому містить в собі елемент істотно протидіючі освіті.

Як бачимо, ці точки зору є крайніми, діаметрально протилежними і, отже, взаємовиключають одна одну Крім них, існують і інші точки зору.

Релігія і мистецтво мають загальні джерела, коріння. Джерела мистецтва - в людській практиці, з того її боку, де знаходить свій вияв людська ініціатива. Бо свобода творчості є вираження трудової діяльності, що заглиблюється, що розвивається, в процесі і внаслідок якої людина створює знаряддя труда, освоює навколишній світ, заглиблює спілкування з подібними собі, реалізовує себе, свої можливості, естетично освоює мир.

Історія культури зберегла немало релігійних письмових пам'ятників, серед яких найважливіші Веди, Біблія, Коран.

Веди (дослівно з санскриту «священне знання») - найдревніший пам'ятник індійської релігійної літератури, що складалася протягом багатьох віків (кінець II - початок I тис. до н.е.). Веди складаєшся з чотирьох збірників:

  • Ригведа гімни міфологічного і космологічного змісту;
  • Самаведа - співу, що повторюють тексти Рігведи і доповнюючу їх ритуально-обрядовими наставленнями;
  • Яджурведа опис ведичних ритуалів, правил, здійснення жертвоприносин;
  • Атхарваведа магічне заклинання і формули.

На їх основі склалася ведична релігійна традиція, багато образів якої і філософські концепції якої увійшли згодом в такі релігійно-філософські системи, як брахманізм, індуїзм, джайнізм, буддизм.

Коран (читання, декламація) пам'ятник арабо-мусульманської і світової культури. Згідно з переказом складання і редагування Корану почате під спостереженням перших арабських халіфів із залученням записів, зроблених при пророкові Мухаммеді. У ньому 114 сур (розділів) різних об'єми, від 286 аят (віршів, «знамень») у II розділі до 36 аят в останніх розділах.

У Корані є розповіді про походження і структури світу, створенні людини; велике місце займають положення соціально-правового характеру. Коран дозволяє прослідити вплив древніх арабських племен і інших народів кінця VI першої чверті VII вв. на розвиток культури інших народів.

Найважливішим пам'ятником християнської літератури є Біблія, створена в I тис. до н.е. Книга під назвою «Біблія» має підзаголовок «Книги Священного Писання Старого і Нового Заповіту», який показує, що це не єдина книга, а збірка книг: їх нараховується 77 (разом з неканонічними книгами Старого Заповіту).

Зміст тексту Біблії різноманітний. Окремі її частини були написані в різний час, вони дописувалися поступово протягом цілого тисячоліття. Спочатку Старий Заповіт був написаний на староєврейській мові (дуже небагато які фрагменти - на арамейском), первинний текст Нового Заповіту - на древньогрецькій.

Біблія, як проте, і інші релігійні пам'ятники оцінюється людьми з різною світоглядною орієнтацією. Одні вважають їх священними, інші вважають, що це чудові культурно-історичні пам'ятники, створені людьми в певних історичних умовах. У будь-якому випадку потрібно визнати, що вони вельми складні, багатошарові, багатоаспектні, в них міститься величезний пізнавальний матеріал.

Крім літературно-письмових, світові релігії вміщують і інші пам'ятники: культові будівлі (храми, церкви, каплиці, монастирі, абатства, мечеті), живопис (ікони мініатюри), музика, свята і обряди і т.д.

Маючи функціональний характер, багато які релігійні пам'ятники одночасно є досягненнями світової культури. У їх споруді брали участь геніальні архітектори, художники, майстри завивання живопису, іконописці, композитори. Тим самим релігії величезний вплив на розвиток всіх видів мистецтва, а, отже, культури взагалі.

Протягом всього історичного розвитку людства створило безліч різноманітних типів споруд, що є архітектурною спадщиною різних епох і народів.

У феодальному суспільстві церква була найвищим органом існуючого феодального ладу, тому в епоху середньовіччя величезне значення мали культові будівлі, церкви, абатства в Західній Європі, мечеті, мінарети - на мусульманському Сходом.

Важливий етап в розвитку архітектури - архітектура Візантії, в столиці якій, Константинополі, з метою зміцнення нової держави і прославляння державного культу, яким стало християнство, створювалися грандіозні споруди: храми, палаци, укріплення. Зодчі Візантії удосконалили мистецтво зведення куполів будівель, створивши самобутній архітектурний стиль, особливо в церві в Константинополі. Купол його перекривав проліт в 31,4 м.

У країнах феодального Ближнього Сходу, а також в Іспанії, що знаходилися в зоні арабської експансії, склалися своєрідні типи культових споруд (як і інших), що відображають межі національної культури і мусульманського культу - мечеті, мавзолеї, караван-сараї. Найцікавішим пам'ятником такої архітектури є Мавританська мечеть в Кордове (Іспанія).

Своєрідні архітектурні типи буддійських і брахманських культових будівель були створені в Індії: сховище реліквій - ступа, печерні і надземні храми - чайшья, монастирі - вихара, високі вежоподібні храми - шикхара і вимана (наприклад, храми в Каджурахо і Тавджоре). У Китаї будівлями культового призначення були. як вже відмічалося, вежоподібні пагоди, що складаються з великого числа однаково влаштованих поверхів із заломленими кінцями дахів (пагода «Краса дракона»), а також храми.

З культових пам'ятників романського стилю у Франції відомі собор в абатстві Клюні, церква Святого Стефана в Кане, церква Сен-Сернен в Тулузе. Найбільш значні пам'ятники романської архітектури в Італії собор в Пізе, церква Мініато у Флоренції.

Видатними пам'ятниками церковної готичної архітектури є створені в XII XIV ст. собори Нотр-Дам і Сен-Шапель в Парижі, собори в Шартре, Реймсе, Амьене, церква абатства Сен-Дені і інш. Готичний стиль в цю епоху був ведучим не тільки у Франції, але і в інших країнах. Так, в Німеччині це собори в Кельне, Ульме; в Англії собор в Лінкольне, в Італії собор в Мілане. У кожній з цих країн готика мала національні відмінності.

Світове значення мала італійська культова архітектура. У епоху Раннього Відродження архітектура пориває з образами і формами готики. Початок цьому встановлений Ф.Брунеллеськи. Побудований ним собор Санта-Марія дель Фьоре у Флоренції увінчаний куполом. Вся його творчість (церкви Лоренцо, Спіріто, капела Пацци і інш.) відрізняються ясними і життєрадісними образами.

Найбільшим архітектором Високого Відродження (1-я підлога. XVI в.) був Д.Браманте, що побудував в Римі невеликий храм Темпьетто і величні палаци Ватікану. Їм був створений також проект грандіозного собору Святого Петра (Рим). Його наступниками були Рафаель і Мікеланджело, який продовжив будівництво собору Святого Петра, створивши нові пластично виразні форми, хоч і близькі до задуму Браманте. При Мікеланджело собор був зведений до купола, завершили будівництво пізніше по його кресленнях.

Релігія вплинула величезним чином на розвиток музики. Релігійні сюжети послужили основою для створення багатьох творів світської музики (оперної, симфонічної). Головним центром музичного професіоналізму аж до XVII в. т.е. до початку Нового часу, була церква.

Формування ранньохристиянської церковної музики відбувалося в тісному зв'язку з традиціями таких культур, як іудейська, єгипетсько-сиро-палестинская, пізньоантична. Поступово складалися різні музичні жанри, розвивалася теорія музики, методика її викладання. У числі церковних співів - псалмодія, гімни (урочиста пісня, молитва перед божеством з проханням про допомогу), літургія (найважливіше богослужіння православної церкви, аналогічне католицькій месі), всенощна (богослужіння православної церкви, що здійснюється напередодні воскресіння або окремих святкових днів).

Розділення церкви на Західну, католицьку, і Східну, православну, офіційно було закріплено в 1054 р. Виник ряд місцевих центрів католицизму зі своїми варіантами літургії. Але поступово всі регіональні традиції були витіснені римським хоралом (григоріанський спів). Всі співи ділилися на дві групи: меса (головне богослужіння католицької церкви) і оффіций (служба добового циклу). До IX в. католицький церковний спів був одноголосним. У IX-XIII вв. виникли різні форми багатоголосся. Реформація XVI в. призвела до виникнення автономних протестантських церков (кальвіністська, англіканська, лютеранська), які функціонували нарівні з папською католицькою церквою.

Друга половина XVI – початок XVII вв. – рубіж в розвитку церковної музики, пов’язаний з творчістю італійських композиторів.

Класичним зразком римської школи, що втілює суворий церковний стиль, була творчість Д.П. Палестріни (ок.1525 1594). Новий концертний стиль склався в Венеції, де звучали багатохорові композиції з багатим інструментальним супроводом А.Вілларта (бл. 1485-1562) і його учнів та послідовників – К. де Роре (1515 або 1516 1565), К. Меруло (1533 1604).

На рубежі XVI і XVII вв. На церковну музику впливає оперний стиль, що народжується в церковних композиціях: з’явився генерал-бас, сольне аріозо, речитативний спів, посилилася роль інструментального початку.

Ще одним матеріальним представленням релігійної культури є ікони: зображення Ісуса Христа, Богоматері і святих, яким приписується особливе значення. Широке поширення іконопис отримав в період переходу від античності до Середньовіччя, зумовлене це зникненням одних і появою інших форм і жанрів образотворчого мистецтва. Важливу роль починає відігравати мистецтво, пов’язане з церквою, передусім іконопис. Одна з перших ікон російського іконопису - «Сергий і Вакх» (VI в.).

Вагомий внесок в релігійну культуру внесли художники епохи Відродження, бо сюжетами їх творів продовжували залишатися вічні теми. Джотто ді Бондо (1266-1337), з ім’ям якого пов’язаний початок нової епохи в живописі, належать фрески «Страшний суд», «Благовіщення».

Мистецтво італійських художників, порівняно короткого по тривалості Золотого віку Відродження, пронизано вірою в творчі сили людини, його високе призначення. Художники звертаються проблемам цивільної відповідальності, високих етичних норм, розумового розвитку людини. Леонардо да Вінчи, Рафаель, Мікеланджело створили найбільші твори, в яких через релігійну основу розкрили вічні людські питання: любові і ненависті, відданості і зрад, амо відторгнення і користолюбства.

«Таємна вечеря» Леонардо да Вінчи, що відображає реакцію апостолів Христа на його слова «Істинно говорю вам, один з вас зрадить мене»; «Сикстинськ мадонна» Рафаеля, де переданий трагізм молодої матері, що віддає сина-бога у спокутування гріхів людських; «Створення світу» і «Страшний суд» (Сикстинська капела в Ватіканськом палаці) Мікеланджело, в яких втілені торжество і трагізм людського роду.

Література

1. Арутюнов С. А. Народы и культуры.- М., 1989.

2. Бичко А. К. та ін. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Курс лекцій.- К., 1992.

3. Кармин А. С. Основы культурологии: морфология культуры.- СПб.: Издательство "Лань", 1997.

4. Культура и развитие человечества,- К., 1989.

5. Полікарпов В. С. Лекції з історії світової культури: Підручник.- Харків, 1990.

6. Теорія та історія світової і вітчизняної культури: Падручник.- Львів, 1992.

7. Шар Ю. М. Очерки теории культуры: Учеб. пособие.- М., 1989.


01.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!