Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Гончарство Європи: традиції, види, асортимент, особливості та значення
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Гончарство Європи: традиції, види, асортимент, особливості та значення

Традиції європейського гончарства. Асортимент виробів гончарів Європи. Гончарство у системі духовної культури

Вивчення явищ духовної культури висувається в число найбільш важливих завдань, що стоять перед етнологами. Осягнення головних закономірностей архаїчного світогляду не просто збагачує наші знання про минуле, відкриваючи якісь нові, невідомі раніше сторінки життя наших предків.

Суспільствознавство все ближче й ближче підходить до усвідомлення тієї фундаментальної за значенням обставини, що духовний світ людини за всієї своєї гаданої вторинності, похідності від матеріального буття становить один з найважливіших факторів існування і поступального розвитку людства.

Самовільна чи несамовільна недооцінка, не кажучи вже про саме ігнорування цього, неуникно обертається ущербністю і навіть необ'єктивністю загальної картини. Більше того, самі базисні явища соціально-економічного порядку у більшості випадків не можуть бути правильно зрозумілі у відриві від найтіснішим чином пов'язаних з ними феноменів духовної культури.

З такої точки зору глибоко закономірно, що по мірі розширення досліджень середньовічних і новочасних ремесел дедалі більше увагу дослідників привертає саме світогляд ремісників, бо ясно, що вивчення тільки економічних аспектів не дозволяє повністю відтворити картину ремесла. Гончарство є одним з найтрадиційніших занять людини; ще наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ ст. воно зберігало чимало матеріальних і духовних прикмет середньовіччя. І разом з тим воно є найменш дослідженим.

До того ж, результати попередніх досліджень західноєвропейських вчених-керамологів невідомі широкому загалові науковців України. Даний реферат є спробою відреагувати на актуальність даної теми, запропонувавши на розгляд деякі етнографічні розробки європейської керамології.

Керамікою як феноменом культури, семантикою і символікою керамічних виробів, роллю і місцем гончарів у суспільствах різних країнах і народів у своїх численних працях цікавилися Г. Сейвідж, Х. Ньюмен, Й. де Клевін, П. Еберхард, М. Пенкала, В. Шойфлер, Ш. Спейт, Р. Ллойд, М. Гімбутас, М. Еліаде, В. Гебауер, Р. Берендс, Р. Воссен, В. Еберт, Д. Дрост та інші етнологи, мистецтвознавці й історики культури. Окремо варто виділити праці німецьких дослідників К. Кокошки, В. Метцгера, Е. Остерло-Гессат, присвячені фігурній покрівельній кераміці, написам і малюнкам на кахлях та черепиці, їхній семантиці та ролі в духовній культурі, хоча багато що з цього все одно залишається недостатньо дослідженим. Праці Р. Вайнхольда покликані висвітлити як мистецькі традиції і сучасність у кераміці Східної Німеччини («Кераміка у НДР: Традиція і сучасне» (Ляйпціг, 1988, у співавторстві), так і роль кераміки в історії світової культури («Глина у багатьох іпостасях: Культурна історія кераміки» (Ляйпціг, 1982).

Натомість книга шведської дослідниці Ані Нотіні «Європейське мистецтво гончарства : Ремесло з традицією» (Франкфурт-на-Майні, 1987) висвітлює дещо інші аспекти. В 1980-х роках А. Нотіні здійснила низку етнографічних експедицій по Данії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Німеччині, Франції, Іспанії, Греції, Угорщини, Португалії, Румунії.

Метою їх було з'ясувати сучасний стан ремісницької традиції у країнах Західної Європи, соціальний статус гончарів, гендерний розподіл їхньої праці, традиційний асортимент виробів і їхнє місце у народній культурі, елементи стародавньої духовної культури, що досі побутують у багатьох гончарних осередках нашого часу, і нарешті, — показати самобутні творчі особистості митців-гончарів, які бережуть традиції предків, присвятивши життя самобутньому ремеслу. Їхні обличчя — серйозні і ледь сумні, веселі і заклопотано-зосереджені — дивляться на нас із численних кольорових фото, якими щедро проілюстрована книга, що складається з їхніх інтерв'ю. Також праця А. Нотіні містить порівняльну таблицю форм горщиків і глечиків у країнах Європи, інструкцію з видобування і обробки глини, словничок фахової термінології, список літератури з технології гончарювання.

Книга угорського керамолога Й. Сабадфальві «Угорська чорна кераміка» (Будапешт, 1987) написана у більш традиційному стилі. Це наукова монографія, присвячена феноменові «димленої» («чорної») кераміки в Угорщині (найвідоміші осередки її виробництва — Мезотур, Ходмезьовашаргель, Мохач). Праця Й. Сабадфальві містить історію «димленої» кераміки, опис загальної території її поширення (Центральна Америка, північ Південної Америки, окремі країни Африки й Азії, у Європі — в Данії, Нідерландах, Норвегії, Литві, частково в Німеччині й Австрії, Чехії, Словаччині, Угорщині, Польщі, Румунії, Білорусі, Україні, Росії, Сербії, Словенії), розгляд історії угорських гончарних осередків, технологію виробництва «димленого» посуду, його асортимент і застосування, опис традиційної орнаментики і технології орнаментування, бібліографію, альбом ілюстрацій.

«Димленій» кераміці присвячена також стаття Й. Сабадфальві. Праці об'єднує ретельність дослідження, цікавість до гончарства як до явища як матеріальної, так і духовної культури, відсутність соціально-економічних абстрагувань, повага до культурних традицій народів Європи. Книги А. Нотіні та Й. Сабадфальві, насичені вагомим фактичним матеріалом, цілісні за стилем і логікою викладу, є чудовим зразком методології для вітчизняних дослідників.

Традиції європейського гончарювання: соціальний статус, гендерний розподіл праці, передача професійних знань

Розгляд даних про гончарство Європи, що містяться у працях А. Нотіні та Й. Сабадльві, варто почати із з'ясування статусу гончарства у традиційному суспільстві. Так, в багатьох місцевостях Угорщини (наприклад, у Подунав'ї і трансильванському Секлерланді) гончарство є домашнім ремеслом. Про громаду Мадарас у Секлерланді жартівливий віршик говорить, що там навіть парафіяльні священики є гончарями [1, с. 29-30]. У с. Легецені (провінція Біхар, західна Румунія) ще на початку ХХ ст. також гончарювали всі у селі — включно з попом і сільським вчителем [6, с. 36]. На тлі загальноєвропейських даних дисонансом виглядають Німеччина, Чехія, Словаччина, де гончарство вважалося «брудним», магічно «страшним» і «диявольським» ремеслом [11, с. 74-75, 79; 8б с. 14].

Як правило, гончарство належало до шанованих, «високих», ритуально «чистих» ремесел. Здебільшого ним займалися чоловіки, а жінки виконували другорядні роботи. В Угорщині, згідно з традиційним розподілом праці, прикрашання ремісничих виробів часто було справою дівчат і жінок. Хоча гончарі часто виконували цю роботу й самі, здебільшого розпис глиняних виробів за допомогою ріжка доручався жіночим членам родини. До речі, в Угорщині жінки також розписували виготовлені чоловіками різьблені меблі [1, с. 32].

Проте були й винятки. У селі Мадьяргертеленд виготовлення посуду було суто жіночою роботою, яку мусила опанувати кожна жінка, кожна дівчина і якій також мусили навчатися жінки, що вийшли сюди заміж з інших сіл. Вони виготовляли лише певні види посуду: глеки і глечики, які вручну формували по спіралі з глиняних валиків. Цей архаїчний спосіб гончарювання без круга чи на ручному крузі був жіночою роботою на Балканському півострові, особливо у зонах архаїки — як, наприклад, у віддалених місцевостях Албанії, Боснії, Сербії і Хорватії.

Таку технологію виготовлення глиняного посуду у Європі ХХ ст. можна ще було знайти у північній Іспанії, а саме в Піренеях, в Португалії, у Франції (Бретань), а також у Східній Прусії. У Данії — на півдні Середньої Ютландії — ще в 30-х рр. ХХ ст. виготовленням горщиків та іншого начиння з глини займалися виключно жінки. Вони робили «димлений» посуд, працюючи лише для власних потреб і не використовуючи гончарного круга[14, с. 6, 15]. Оскільки жінки займалися гончарством також у багатьох країнах Африки, Азії та Америки, чимало вчених робить висновок, що гончарство первісно було жіночим ремеслом і лише згодом його перейняли чоловіки. Ми ж відзначимо високий суспільний статус гончарства, якому мусили вчитися усі прибулі в село жінки, яким не цуралися займатися священики.

Цікавим аспектом є також передача професійних знань. Так, наприклад, у гончарів Східної і Західної Фінляндії вона відбувається по-різному. Східнофінська традиція гончарювання має корені у Росії та східній Польщі. Її принесли з собою переселенці з Карелії. Згідно з цією традицією, професія мусить передаватися усередині родини, від батька до сина. Противагу цьому становить західнофінська традиція, витоки якої — у місцевості навколо шведського міста Гевле, на острові Готланд та в Німеччині, і за якою фаху навчалися у майстра. Підмайстри часто здійснювали мандрівку до Швеції й Німеччини. У західній Фінляндії жінки не брали участі в гончарюванні, проте іноді гончарі працювали разом з жінками і дітьми. Раніше, як вже мовилося, ремесло передавали від вчителя до учня.

Згідно з західнофінською традицією, будують у приміщенні поза майстернею і комин виводять так, що він обігріває робоче приміщення. У Карелії гончарському фаху вчилися всередині сім'ї, його передавали від батька до сина.

За західнофінською традицією, навпаки, вимагалося йти в учні до майстра, щоб потім мандрувати в якості підмайстра на великі відстані і часто подорожувати в інші країни. При поверненні, коли показували, що вміють, складали екзамен на майстра. Нині діти гончарів не хочуть кудись їхати, та й самі майстри не прагнуть брати учнів [6, с. 44, 136, 180].

Грецькі гончарі доручають своїм дружинам розмальовувати посуд, лише жінки відповідальні за його декорування. Іноді вони не лише малюють квіти на горщиках і тарілках, але також глазують їх і закладають горно [6, с. 14 — 15]. Марія, дружина гончаря Васіліоса Конторойдаса з острова Самос, зізнається: «Я охоче малюю квіти і охоче готую щось смачне — це те саме почуття. Коли мій чоловік недавно взяв і почав їсти шматок горіхового пирога пальцями в глині, я запитала його, чи то правду кажуть, що гончар проковтне шість тон глини, перш ніж помре» [6, с. 16]. У Греції гончарська професія передається від батька до сина, гончарем стають, якщо цей фах є родинним.

Усі сини гончаря продовжують його справу [6, с. 14, 70]. На острові Кріт в Фрапсаноні гончарством займаються у літні місяці. Традиційно гончар роблять перерву в своєму ремеслі у жовтні, перед сезоном дощів, і взимку. У грецькій мові слово «весна» буквально означає «відкриття», і гончарі знову беруться за свою діяльність, коли відкривається природа… Раніше гончарі часто працювали колективно, групами по п'ять-шість чоловік. Пара працювала за кругами і ще пара діставала сировину — глину й дрова.

Продавали посуд по сусідству, а транспортом, як і сьогодні, були віслюки. Після сезону ділили гроші, які отримали за продаж. Це була дуже міцна команда, і чоловіки під час сезону жили у наметах в полях коло майстерень [6, с. 168], а звідси, мабуть, можна простежити витоки цехів.

Гончарі з Муньяно (провінція Умбрія в Італії) щовівторка й щосуботи продають свої вироби у м. Перуджія на сходах собору. Так робили ще їхні батьки й діди (можливо, це вказує на культовий характер їхнього ремесла). Гончар Маріо Ансельмі розповідає: «Я маю grande passsione… — велику пристрасть, і це — гончарне ремесло. Це важко пояснити, але це — як вогонь, що горить тут, всередині. Можливо, я можу це пояснити тим, що покажу вам старі моделі, які моя родина виготовляла протягом трьох поколінь, а тоді я вам … покажу справжнього «великого» гончаря…», — він має на увазі свого друга Даніеле Вінчіолі.

Гончарське ремесло передається у спадок в родині [6, с. 78]. У Ріпаб'янка коло Перуджії майже всі гончарі є родичами, фах передається від батька до сина, від тестя до зятя. Щоб зробити кухонний горщик, вчаться рік, на урну в стародавньому стилі — 15 років; гончарі використовують найману робочу силу для добування глини і випалу [6, с. 58].

Цікаво, що в Умбрії ченці й черниці виготовляли черепицю [6, с. 81]. В Дерута (Умбрія) особливо цінується стара традиція розпису, «при якій всі знають, як воно має бути», і змінюють її дуже мало. В Дерута гончарське ремесло звичайно поділене між тими, хто ліпить, і тими, хто розмальовує посуд. Причина цього полягає в пишному, складному розписі з визначальною для майолікового посуду технікою, яка часто опановується вже після багатьох років навчання [6, с. 108]. У Бассано дель Граппа (північна Італія) гончарству учаться підмайстри, котрі, проте, є спадковими гончарями, часом упродовж чотирьох поколінь; на легких роботах — розписі виробів — задіяні жінки, на важчих — формуванні виробів і коло горна — чоловіки. Часом і останні розписують [6, с. 138].

В Румунії гончарне мистецтво також передається від батька до сина, від дядька до племінника [6, с. 50, 64,88]. У румунів розписом посуду традиційними орнаментами, які мають назви «змія», «ріка», «пшеничні висівки», займаються жінки [6, с. 20, 88]. Давня румунська традиція розпису базується на геометричних фігурах [6, с. 130]. Гончарі з Легецені їздять продавати свої вироби на ярмарок у Беіус, перед Великоднем, — край села, коло річки [6, с. 130]. У Горецу (Румунія) гончарський фах передається понад чотири покоління [6, с. 130]!

В Португалії жінки також займаються декоруванням і глазуруванням [6, с. 40, 41, 114]. Однак вони не гончарюють. Ця робота вважається занадто важкою для жінок, але вони можуть покривати посуд поливою і заповнювати горно [6, с. 114]. У португальців гончарський фах також передається протягом кількох поколінь від батька до сина [6, с. 142].

У гончарських осередках Швеції — Сторторпгоф, Раа, Едане, Хьоганез — ремесла також вчаться у батька, воно передається в роду поколіннями, до того ж, беруть учнів і підмайстрів [6, с. 33, 84-85, 164-165, 172]. Шведські гончарі вважають, що в понеділок і вівторок працюється найгірше, а найкраще в середу, четвер і п'ятницю [6, с. 172]. У Данії ремесло гончаря теж передається від батька до сина [6, с. 120-121]. Аналогічно в Норвегії гончарське ремесло передається від батька до сина, зяті гончарів також успадковують фах. [6, с. 156].

У італійців в Валларіусі (Прованс, Франція) — так само. Прикметно, що гончарі були шанованою групою ремісників, незважаючи на низькі прибутки. У ремеслі була задіяна вся родина: батько формував з глини посуд на крузі, мати ставила вироби сохнути, прикріплювала ручки і вкривала поливою, діти допомагали. Відпочивали гончарі по неділях і четвергах [6, с. 98].

Жан Баптістен Спада з Валларіуса, що працює у техніці «La poterie Provençale», зізнається: «Я кажу сьогодні моїм дітям, що не можна навчитися ремесла за вісім днів. Треба трошки дещо потерпіти… Тоді всі тут сміються, оскільки кожен в родині також знає, як сильно я люблю свої гончарські знаряддя…» Діти Жана Баптістена бачать, яке важке ремесло їхнього батька, тому не дуже прагнуть продовжити його справу. Однак Жан Баптістен вірить, що його діти відчують, як сильно він любить свою професію, і що вони побачать, можливо, одного разу навчаться, що речі одночасно можуть бути важкими і хорошими [6, с. 98].

Деметріо Каріді з того ж міста, описуючи свою професію, вживає слова «пристрасно», «закохано» і «любов», свій фах вважає найкращим. Навчився він його у батька й діда. Раніше жінки у Провансі не гончарювали, оскільки вони були пов'язані з домом і піччю. Жінки могли працювати лише мимохідь або частину часу. І найважливіше: згідно з французькою традицією, за кругом мусять сидіти чоловіки.

І щоб змінити її, потрібен час. Крім того, працювати на керамічній фабриці — то часто важка робота, і через це жінки почуваються не при ділі. Нині жінки найчастіше є дизайнерами форми чи керамістками у майстернях. Прихід жінок у професію завдяки керамічній школі в Каннах радує провансальських гончарів. Раніше серед жінок гончарювали хіба що черниці. Вони славилися своєю прекрасною керамікою і мали майстерні в монастирі [6, с. 187].

В Іспанії (Убеда) гончарі працюють цілий рік, іноді навіть по неділях. Будучи віруючими християнами, вони все одно переконані, що «Бог сказав «о'кей» неділям. Бог пробачить, Він знає, що, коли не працюють, нема чого їсти» [6, с. 26].

У Гранаді іспанські гончарі — нащадки мусульман — передають ремесло від батька до сина протягом багатьох поколінь (до 14!), не змінюючи техніку й дизайн. В Убеді теж сини і зяті переймають ремесло, воно передається також протягом багатьох поколінь. І ліпкою, і декоруванням, і поливою займаються чоловіки — жінки у іспанців не повинні бути присутні в майстерні. «Майстерня — для чоловіків, так це зветься у нас, наші жінки — вдома». Ремесло, як і в Убеді, передають від батька до сина, протягом багатьох поколінь [6, с. 26, 124]. В Ля Рамбля (Кордова) малюють жінки. Вони розписують посуд квітами. Вважається хорошою справою залучати до роботи родину [6, с. 150]. В Байлен (Хаен, Іспанія) також вважають, що «майстерня — це дім чоловіків, тут не повинні працювати ніякі жінки». Це чоловіча територія. Раніше гончарювати вчилися у майстра, тепер сини гончарів переймають батьківське ремесло [6, с. 182].

Аналогічні явища можна відзначити у німецькому гончарстві. У Бокенау (західна Німеччина) гончарський фах передавався у родинах протягом чотирьох і більше поколінь. Чоловіки гончарювали, жінки (до 1914 р.) продавали посуд [6, с. 166]. У Штрутгоф-Мюнхвальді (західна Німеччина) також існували гончарські роди, у яких ремесло передавалося від батька до сина протягом п'яти поколінь і більше. Нині гончарі навчають своєму фаху як синів, так і доньок, ще беруть пару учнів і наймають тимчасових працівників для різної практичної діяльності. Розписують посуд їхні дружини.

Якщо дівчина виходила заміж за гончаря, вона мусила неодмінно навчитися розпису [6, с. 176-177]. У Верхніх Лужицях (східна Німеччина) фахові знання у гончарстві ще в другй половині ХІХ ст. передавалися майже виключно усним шляхом. Збереження традиції усередині родини не було метою, але об'єктивно проявлялося саме воно [6, с. 11], що підкреслює езотеричність гончарського ремесла. У професійній педагогіці тюрінгських гончарів ХІХ ст. (м. Бюргель, східна Німеччина) велике місце займало копіювання старих зразків. Новаторства не заохочувалися, при цьому посилалися на авторитет релігії, Святого Письма (книга Левіт) [16, с. 60].

У Бюргелі (Тюрінгія) посуд також розписували жінки [16, с. 157]. Соціальне становище гончарів у Німеччині було не найкраще. Можливості для заробітку у них в середньому були нижчі, аніж в інших ремісників [16, с. 58]. Це спонукало до створення цехів. Гончарська корпорація Бюргеля (1706 — 1863) передбачала щорічні вироби головного майстра, прийом учнів, визначала час навчання і визвілки підмайстрів, встановлювала час мандрівки, екзамену на майстра, щоквартальні збори, ярмаркові приписи, брала на себе похорони майстрів, побори й штрафи [16, с. 53].

В Угорщині мистецтво гончарювання також передається від батька до сина протягом кількох поколінь, прикладом чого може бути рід Фазекаш з Надудвара. Жінки там займаються декоруванням, в Надудварі не прийнято. Що жінки гончарювали, хоча нині з цього правила бувають винятки [6, с. 94]. У Каруагу фах теж передають синам, хоча беруть також підмайстрів (на 4 роки). У ХІV ст. гончар був важливою особою в угорському селі, у ХVІІІ-ХІХ ст. угорське народне мистецтво переживало розквіт ужиткової кераміки [6, с. 146]. Зяті тамтешніх гончарів переймають фах тестів.

Жіноцтво займається розписом, але чоловіки також можуть малювати [6, с. 160]. В Сексарді (Угорщина) тарілки розмальовують чоловіки. На селянських подвір'ях глеки для вина чіпляли під дахом для краси, проте й це мало власне обґрунтування. Колись за часів релігійних переслідувань могли дозволити хрестити своїх дітей не в церкві. Тоді священика приводили до себе в дім, він приносив з собою із церкви святу воду і хрестив дитину благословленою водою із щойно зробленого, красиво розписаного глечика для води. Цей глечик більше не використовували, а вішали його на такий борт під дахом.

Якщо родина була благословенна кількома дітьми, з часом вона отримувала також красиво прикрашені стіни. Згодом підвішені глеки для вина увійшли в моду, і їх почали просто купувати, щоб прикрасити дім або щоб зробити подарунок [6, с. 174]. Це звичайно, сприяло зростанню важливості і авторитету гончаря в суспільстві, як і увага до гончарства з боку коронованих осіб. У ХVІІІ ст. Марія Терезія, королева Угорщини і Богемії, подарувала гончарям землі Сексард глинище [6, с. 174]. У Сексарді гончарний фах майстри передають своїм синам і зятям вже понад три століття. Існує попит на вироби певних гончарів: старі люди, що звикли їсти з тарілок одного й того ж майстра, коли тарілка розіб'ється, посилають онука замовити нову [6, с. 174]. Угорські гончарі поділялися на три великі групи:

  • «Горшечники» (fazekas) — гончарі, що робили кухонний посуд;
  • «Глеківники» (korsos) — гончарі, які виготовляли високі, так звані прямостійні посудини;
  • «Мисочники» (tálas) — гончарі, які виготовляли низькі і широкі посудини — передовсім, миски й тарілки [14, с. 51].

При розгляді тенденцій традиційного європейського гончарства ми можемо зробити деякі висновки. У більшості країн Європи гончарство було традиційно чоловічим ремеслом. Жінки або зовсім ним не займалися, або були задіяні на допоміжних роботах. Подекуди зберігалося архаїчне жіноче гончарство — без круга.

Нині спостерігається прихід жінок у це ремесло. Професійні знання гончарів концентрувалися у ремісничих родах, передаючись з покоління в покоління. Часом носіями таких знань виступали не родини, а цехи — ремісничі корпорації, що поповнювалися учнями. Гончарі традиційно посідали високий щабель у суспільній ієрархії, їхнє ремесло відносили до шанованих, «високих» і «чистих» (у деяких країнах були, втім, винятки), гончарством не цуралися займатися священики, ченці і черниці. Самі гончарі країн Європи теж дуже високо цінують власний фах, щиро люблять прадідівське ремесло, вірять у його майбутнє.

Асортимент виробів гончарів Європи

Як правило, при розгляді гончарського ремесла якоїсь однієї країни найбільше уваги приділяється продукції гончарів. Кераміка є предметом розгляду мистецтвознавців, етнографів, маркером археологічних культур, етнічним покажчиком.

Кожна країна Європи, звичайно є, має свій традиційний набір виробів з глини, котрі мають застосування у побуті. Так, у Греції в глиняному горщику запікають в печі півника [6, с. 14]. Для напоїв греки виготовляють посуд у вигляді птаха (kanata pouli) [6, с. 19]. Для олії — великі горщики [6, с. 74]. Такі ж самі, тільки довгастіші — для вина [6, с. 76-74]. У круглій, пласкій мисці з вінцями, як у горщику, варять на вогні м'ясо, великий глиняний чан (glastra), призначається для квітів в саду [6, с. 170]. Виробляють також горщики з прозорою поливою всередині — для оливок і сиру [6, с. 171], глеки для води (stamna), у яких вода впродовж цілого дня зберігається чистою і свіжою [6, с. 171]. Колись попит на такі глеки був визначальним для прибутків ремісників [6, с. 14].

Німці виготовляють полив'яні горщики з покришкою, щоб готувати у печі кислу або червонокачанну капусту, кавники, глеки й глечики, маслянки, посуд для зберігання припасів, форми для пирогів, чашки й миски, глечики для вина й води, глеки для води чи горілки, посудини зі зйомною верхньою частиною, у якій збирається масло [6, с. 166-167, 170].

В Румунії угорці у глиняному посуді традиційно варять м'ясо і капусний суп [6, с. 20] . Такі посудини (oale) мають дві ручки по боках, оздоблені білим ангобом, продряпаним і розмальованим декором, вкриті шаром прозорої поливи [6, с. 22]. Посудини, в яких чоловікам приносять суп чи боби (oala pentru dus mincare la cimp), — ще один традиційний їх виріб [6, с. 22]. Весільна тарілка (far furie) для традиційної весільної страви з м'яса і овочів (sarmale). Зображення птаха у центрі такої тарілки має виразні корені в угорській традиції, яка в Байа Маре змішується з румунською [6, с. 23].

Глеки для вина (cana de breaslǎ) вкриваються чорною поливою, на них — ліпний орнамент у вигляді змії [6, с. 24]. Румуни з Біхара (західна Румунія) виготовляють великі обв'язані посудини з покришкою й ручкою для капустного чи бобового супу — традиційної їжі на похоронах (oalǎ de pomana) [6, с. 50, 52 (мал.)]. Виготовляють глеки для води (ol), вина (cana), посудини для варіння (oalǎ) [6, с. 55, 135]. В Хальмагелі (Румунія) виготовляють великі миски(blid mare) [6, с. 64], полив'яні форми для пирогів (forme de colac). Гончарі, звичайно ж, вживають у господарстві посуд власного виготовлення. [6, с. 65-66].

Провансальські гончарі виготовляють глеки для води (cruche provençale) із сяючо-жовтою, зовні дуже блискучою поливою, і вогнестійкі миски (terrine) з прозорою поливою на внутрішній стороні [6, с. 98, 100-101], прямі високі горщики (marmite haute ronde), круглі миски з ручкою (terrines), каструльки з ручками (poélon normal, poélon suisse), все з вогнестійкої глини. У ручки звичайно вставляють шматок дерева, щоб користувач не обпікся [6, с. 103]. Також у Валларіусі виготовляли горщики для квітів (jakre a fraises) [6, с. 155].

У багатьох фінських родинах є звичай їсти традиційну різдвяну страву — солодку рисову кашу — у глибоких глиняних чашках [6, с. 44]. Східнофінська (карельська) гончарська традиція узагалі спеціалізується на посуді для варіння їжі. Східно- й західнофінська традиції гончарювання виникли у ХVІІІ ст. Первісно російська, східна традиція виходила з того, що в кухні був не камін, а лише піч, у якій готували всю їжу. Кожного дня у ній випікалися млинці, пироги і хліб. Мурована піч мала багато місця для випікання хлібу, і для горщиків, і місце для відкритого жару, над яким можна було повісити триногий казанок. Господарська кераміка, ясна річ, користувалася попитом.

За західнофінським звичаєм, їжа готувалася у відкритому каміні, в горщиках, які висіли на гаку. Вже в пізніші часи з'явилася плита, на якій кухонний посуд для варіння ставився прямо на залізну накривку. Багато разів на рік був великий день випічки, і хліб зберігався у вигляді сухарів. Через це відповідна домогосподарська кераміка тут виглядала інакше [6, с. 136].

Італійці роблять глеки для вина й води (truffa), глечики для вина (vasella) і посудини, у яких готують коричневі боби (pignatto), вогнестійкі посудини з покришкою для варіння (stufarola), зокрема, для традиційного півника в горщику з томатами, глиняне сито (scola pasta) для овочів або макарон, вогнестійкі горщики для страв (soletto, чи також називається tegame), спеціально для традиційної великодньої страви — пирога «Torta di Pasqua», який готується із солоного тіста з яйцями і сиром [6, с. 61]. Глек для води чи вина (brocca) — з довгою шийкою і двома ручками — все ще вживаються у повсякденні [6, с. 63].

Іспанські гончарі (Убеда) роблять глеки для вина й води (jarra de artesania) [6, с. 26], ангобовані глеки для олії та оцту (alcuzas), декоративні глеки (zaira), глечики для вина (tarro de vino) [6, с. 28], глечики, у яких можна вчиняти тісто (orzas), глеки для води (cantaro), супниці з чашками (cuenco, чи cunca y sopera) на гачечках [6, с. 29-31].

Гончарі з Гранади — нащадки мусульман — роблять кавники (cafetera), глеки для води (cantara), ємкості для вина, свинини, салямі чи води з покришкою (orza), карафки для вина й оцту (jarzo), арабські декоративні глечики в старому стилі (anfora arabe), і глеки для води (jarro de aqua) [6, с. 106]. В Убеді також роблять глеки для води (cantero) [6, с. 125] , глеки для вина за арабською моделлю (azumbre) і ще багато чого — усього 77 сталих моделей [6, с. 124, 129]. В Ля Рамбля (Кордова) теж роблять глеки для води (botijo) [6, с. 150]. В Байлені виготовляють миски (lebrillos) з прозорою пливою, горщики для зберігання запасів (orzas) [6, с. 182].

Португальці з Барцелоса роблять тарілки чи пласкі миски (prato) розписані мотивом двох риб, квітів, птаха, горщика для зберігання запасів (boiǎo), гриль для ковбасок (chouriceira), вогнестійкі форми (lisboa), глеки (caneca), вогнестійки горщики (tacho) [6, с. 42]. В Ух'а (Португалія) роблять неполив'яні горщики для квітів (vasos) великі миски, глеки (cantaros) з ручкою для води, оливок чи сардин і поїлки для курей (bebedouros) [6, с. 142], кавники (cafeteira), маленькі глиняні пічки, щоб смажити каштани (fogareiro or assador de castanhas), у яких, якщо зняти верхню «чашу» і поставити решітку, можна смажити сардини, коробочки для письмового приладдя (caixa) [6, с. 145].

Шведи роблять спеціальні маленькі мисочки для кислого молока (filbunksskal), миски для молока (mjolkfat), горщики для мармеладу (syltkrukor), тарілки, підставки для горщиків, кружки і чашки для молока, горщики для квітів, миски для тіста і чашки, гірчичниці (senapsskal), у які кладуть велику залізну кулю і ставлять на коліна для катання, щоб перемолоти. Також виготовляють пивні бокали старовинної моделі [6, с. 173].

Угорці в Надудварі роблять великі «димлені» миски з ручками (gomolya tál), які вживають як супниці чи для приготування сиру, глеки для вина, молока й олії (boros kancso, tejescsutor, vizes kanla) [6, с. 97], глеки у вигляді чоловіків в національному вбранні (miska-kaneso), скарбнички, табакерки і цукерниці у вигляді голів [6, с. 160]. Гончарі з Сексарда виготовляють великі «lakodalmas fazek» — вид кухонного посуду, у якому готують гуляш на весілля [6, с. 174], там же, роблять глеки для вина (boros kancso) в хабанському стилі [6, с. 175].

Один з найтиповіших виробів «димленої» кераміки є глек для питної води (korso) з решіткоподібним ситом у шийці. Так глеки, як «димлені», так і інші неполив'яні, використовувалися підчас польових робіт, оскільки в них питна вода була завжди холодною через повільне випарювання рідини, яка проникає через пори стінок. Глеки для питної води із решітчатим ситечком у шийці відомі в Угорщині з ХІІІ ст., численні їхні варіації поширені по всій країні [14, с. 51-53]. Іншу велику групу посудин для води утворюють глечики без решітчатого сита, з дещо ширшою шийкою (kanta, у Мохачі називається bendis) [14, с. 53-54]. Також характерними для «димленої» кераміки є різноманітні глечики, горщики для молока і для готування страв, посудини для виробництва свічок, миски, сита і ситечка, горнята, фляжки, горщики для квітів, ступки, місткості для пряностей і мила, тарілки, покришки, поїлки для курей чи качок [14, с. 54-57].

Варто відзначити також виробництво глиняних іграшок. Перед Другою світовою війною фінські гончарі виготовляли півників-свістунців (kukkopilli) без ніжки і продавали їх випаленими та неполив'яними як дитячі іграшки. Тепер вони мають ніжку і розмальовуються у червоне й чорне лаковими фарбами [6, с. 44].

Угорці в парадній кімнаті ставлять на розписному столику глиняну фігурку жінки, а поряд тарілку (Сексард) [6, с. 175].

У Швеції (Сторторпгоф) також виробляють півників-свістунців [6, с. 33]. Фінни ставлять декоративні фігурки півнів (kukko) у дворі [6, с. 180-181].

Збут гончарних виробів теж є дуже цікавим моментом. У багатьох країнах, в тому числі в Україні, Білорусі, Словаччині, зберігалася архаїчна мінова торгівля. В Угорщині, в Мохачі (комітат Баранья) посуд міняли на зерно. Вартість зерна вимірювали поудиною. Її слід було раз чи двічі повністю наповнити.

У Швеції, в Сторторпгофі також раніше час від часу вдавалися до мінової торгівлі з селянами: коли ті тричі наповнювали гончарям миску вівсом, тоді вони отримували миску [6, с. 33].

Особливо цікавий збут «димленого» посуду в угорському селі Горзафальва в румунській Молдавії. Восени доньки гончарів, а з ними також інші дівчата з угорського населення, у віці тринадцяти-п'ятнадцяти років (їх звуть cinka), малими групами з мішком на спині (а в ньому кілька посудин) вирушають у сусідні селища угорців-чанго, поблизу Бако. Там вони міняють свій товар на коноплі — сировину для ниток і збирають таким чином придане одруження [6, с. 20-21].

Малодослідженим є також питання ритуального посуду. В Угорщині багато свят є приводом для внесення радісної різноманітності у буденність тижня. Це і збори чоловіків у давильнях після збирання винограду, і святкування на честь забою свиней, і відвідини іменин. Урочистості схожого характеру властиві також весільнім бенкетам, які іноді тривають по кілька діб. Такі приводи для спільного перебування і спілкування членів громади дають подставу гончарям для весело-грайливих мотивів у прикрашанні.

Це, наприклад, призначені для вжитку на свята посудини для вина й горілки, які здебільшого виготовлялися з глини, хоча були також скляні й дерев'яні. Багато з них відзначаються вишуканим декором і серйозною святковістю, як, наприклад, глеки для вина для офіційних зборів ради громади або цехів. Однак відзначимо, що навіть прикрашений релігійними мотивами цеховий глек на зворотній стороні містить веселе запрошення випити.

Більшість посудин для вина й горілки передають своєю веселою формою чи декором веселий настрій гостин-застілля. Багато посудин виразно переслідують мету звеселяння, як от глеки-«загадки» з пробитим горлом, з яких можна напитися, лише знаючи їхню таємницю. Схильність до ігрової образності можна спостерігати у поширеній на Великій Угорській Рівнині посудинах для горілки у формі людей і тварин. Серед них були постаті чоловіків і жінок, гусарів і піхотинців, селян з люльками, музик зі скрипками, дам з віялами, свинок і їжачків, овечок і гусей у різних виконаннях.

На Великій Паннонській Рівнині дуже популярні були пляшки для горілки у формі книжки. Написи на них наслідували молитовники чи пісенники. Подібно до посудин для горілки виготовляли й потішні табакерки — у вигляді людей; на Великій Паннонській Рівнині гончарі виготовляли місткості для тютюну у формі людської голови, покришки яких імітували шапки [1, с. 23-24].

У Західній Угорщині виготовляли горщики для закваски; відомий один, на якому намальовані досить примітивні пташки, зате під ними у крузі можна прочитати молитовну формулу «Захисти наш хліб». Глеки, які виготовлялися для цехів і об'єднань, звичайно, теж треба було прикрасити. На передній стороні такого глечика з'являвся переважно знак цеху: ножиці, ткацький човник, рубанок, чобіт, глек та інше, на глечику цеху винарів — гроно винограду, мотика, виноградський ніж, на рибальському — рибалка в човні. Іноді цехові глечики прикрашалися розп'яттям і святими, і рідко бракує імен сановників. Хоча західноугорські гончарі взагалі-то не підписували свої витвори, на цьому святковому посуді вони часом ставили під написом також своє власне ім'я. Глек для вина католицького гуртка з Сентгаля не лише містить ім'я гончаря Йожефа Варги, там також видно його постать, як він місить глину, а коло його ніг стоїть глек-шедевр.

Поряд з рельєфними фігурками і мотивами для кераміки західної Угорщини характерні накладені на стінки маленькі кружки із штампованою зіркою всередені. Серед них розсіяні букви, числа років і фігури з наліплених глиняних шнурів з подібними штампами. Архаїчним є зображення плуга на глечику з Варпалоти [1, с. 84].

За легендою, гончарне мистецтво Надудвара квітло ще за часів панування турків: чорний глек з подвійним дном (Csalikorso — «обманий глек»), у якому одночасно можна принести воду й вино, врятував вродливу доньку надудварського сільського старости від горему турецького сультана. Варадський паша відпустив дівчину лише за таку посудину, у якій вода перетворюється на вино. «Csali»-глек був даний паші як викуп [1, с. 84].Роль гончарства і гончарних виробів у духовній культурі народів Європи заслуговує на окремий розгляд.

Гончарство у системі духовної культури

Вірування народів Європи, що гончар (горшечник, черепичник) є не зовсім звичайною людиною, що він наділений особливою силою і може спілкуватися з надприродними силами, виразно підкріплюється специфічною обрядовістю гончарів. В угорців, як і в українців, побутував звичай ставити відбиток великого пальця знизу на ручці посудини — знак-оберіг (пор. наведений у книзі Йожефа Сабадфальві глек для питної води з Чікмадараса) [13, с. 129]. Там же наводиться місткість для прянощів з Тісафюреда у вигляді «двійнят», покришка одного з яких прикрашена хрестом [13, с. 123].

У Мохачі, як і в інших місцях Подунав'я побутували великі глеки для води, які вміщали понад десять літрів, для посилення стінок посуду накладали довкола облямівку з відбитків пальців. Раніше у таких глеках тримали воду з джерел і колодязів, у Мохачі — з Дунаю. У багатьох місцевостях їх називають — із вказівкою на вжиток — «глек врожаю». Якщо треба було принести воду з великої відстані, використовували — як у етногрупи шоказів в Мохачі — коромисло (abranyica). На обох кінцях добрячого, з метр завдовжки, коромисла, були гаки, на яких можна було повісити посудину. Тоді коромисло брали на плечі. Коромисла часто пістряво розмальовували, також прикрашали дзеркальним різьбленням і виготовляли для дівчат як запоруку кохання [14, с. 53].

Гончарі комітатів Ваш і Зала в західній Угорщині на вимогу своїх покупців малюють на стінках глечиків для молока хрест, щоб захистити молоко від відьомських чар [1, с. 83-84]. Йожеф Сабадфальві пише: «Додатково до згаданого досі посуду є також задимлені глечики для молока (tejesfazek, tejesköcsög). Це високі пузаті посудини і, здебільшого, з ручкою. Вони виготовлялися на Великій Рівнині, наприклад, у Мезьотурі та Надудварі, але також у Подунав'ї, там, в основному, без ручки.

Оскільки народна віра знає уявлення, що корови легко можуть бути зачакловані, гончарі часто наділяли молочні глечики хрестами» [14, с. 56]. Така магічна позначка не є особливістю виключно угорського (і українського) гончарства. Хрестовидний знак трапляється на вінцях пізньосередньовічного австрійського посуду. Керамолог Аксель Штеєнберг (Швеція) описує датський середньовічний глечик, на шийці якого видно сліди двох хрестів [13, с. 392].

Грецькі гончарі перед тим, як зачинити заповнене горно, завжди його хрестять [6, с. 14]. Перший горщик, який вони ставлять у піч, мусить при виготовленні стояти над шматком хліба — тоді випал вдається. У верхній частині горна вони ставлять маленьку глиняну фігурку — вона утримує зло на відстані —, і нарешті, коли горно зачиняють і закладають, його хрестять. Робити це не забувають ніколи, все це робиться, за словами самих гончарів, ніби автоматично, як умивання вранці. Розповідати чужим про ці ритуали не прийнято [6, с. 70].

Датські гончарі, як і українські та чеські, не люблять, коли приходить під час роботи цілий виводок жінок-домогосподарок — «вони стають такі схвильовані, що легко щось стається…». Раніше на гончарному крузі креслили хрест, коли було свято — це повинно було допомагати від нещастя і кобольдів (германського аналогу нашого домовика). За старим звичаєм, не слід забувати покласти у ще не готовий виріб вологу губку, коли хочеш зробити перерву. Якщо забували про хрест чи губку, мусили на знак покари поставити всім у майстерні пиво — а це робили, звісно, неохоче.

Раніше перед кожним випалом робили також маленьку фігурку з хрестом на ній і ставили її у горно — невдалий випал був врешті-решт, справжньою катастрофою, якщо врахувати, що випалювали лише чотири-п'ять разів на рік. Для певності датські гончарі ще й сьогодні виготовляють глиняні фігурки і креслять хрести [6, с. 121].

Норвезькі гончарі також ніколи не забувають, коли закінчують працювати за кругом, вмочити пальці у воду і намалювати хрест на крузі, як це робили ще їхні діди і прадіди. Це робиться, щоб утримати кобольдів на відстані. Інакше «підземні» можуть спричинити у майстерні, якусь прикрість — закип'ятити поливу або під час випалу залишити сліди ніг на випалу. Норвежці вірять, що у кожного гончаря є кобольди в майстерні [6, с. 156].

Гончарні вироби часто були часткою певних ритуалів. Вже мовилося про роль посуду у родинній обрядовості — на весіллі, похоронах, у календарній — при приготуванні великодних або різдвяних страв. Виготовлення глиняних іграшок теж колись певно, було приурочене до певних календарних днів чи періодів.

Сліди цього збереглися у народів Центральної та Східної Європи. У північній Угорщині (комітат Земплин), наприклад, ліпили з глини фігурки тварин і пастухів — для ясел, які напередодні Різдва носили від дому до дому. Пізніше їх почали продавати як дитячі іграшки на ярмарках [1, с. 194, мал. 113].

Міф про створення людини з глини також мусив бути тісно пов'язаний із сакралізацією гончарського ремесла як Божого промислу. Але якою мірою його сприймали самі ремісники? Чи був він частиною традиційних ремісничих вірувань?

Певною мірою відповідь на це дають напіси на гончарних виробах. Вони здебільшого є виявом щирого, безпосереднього релігійного почуття, не обтяженого канонами. Для таких написів характерне міфологічне осмислення, «обігрування» символічного зв'язку «любина — глиняний горщик». Так, на чорному глекові з Ходмезьовашаргелі (Угорщина, комітат Чорград), що зберігається у місцевому музеї Торньяі-Янош, написано: «Keszült 1827 dikev. Mit nezel oh Ember Lad'hogy Korso vagyok. Veled együtt en is Födböl valo vagyok» («Виготовлено у 1827 році. На що ти дивишся, о людино, поглянь, я — глек. Як і ти, я також зроблений з глини» [14, с. 5].

«Earth I am, it is most true.
Disdain me not, for so are you»

(«Я є глиною, і це найбільша правда. Не зневажай мене, бо й ти такий, як я»), — попереджає напис на ранньоанглійській тарілці [12, с. 115].

На німецьких кахлях традиційно писалися вислови як веселого, так і повчального змісту:

«Mensch und Krug von armer Erden
können doch gerühmet werden,
wenn was Gutes drin ist»

«Людина й глечик з бідної глини, можуть, однак, прославитися, якщо є щось хороше всередині» [3, с. 132]. Такі ж чи подібні написи стрічаються на домашньому посуді, мисках та глечиках [3, с. 129]. На черепиці ХVІІ-ХVІІІ ст. у Німеччині часто траплявся віршик-прислів'я:

«Ich bin von erd und Thon
und du mensch bist auch davon»

(«Я — з землі та глини, і ти також звідти, людино») [7, с. 45].

Ці сентенції писалися, ясна річ, самими майстрами, відображаючи світогляд їхніх замовників, навряд чи залежний від офіційної релігії та ідеології, не стримуваний жодними постулатами. Маленький глечик — «загадка» (puzzle jug), виготовлений у ХІХ ст. Джоном Смейлом з Ленгтрі (Велика Британія), розкриває дещо з його простої філософії:

«No art like Potters can compare
We make our pots with what we potters are.
John Long Potter Bideford July 2 1803»

(«Жодне мистецтво не може зрівнятися з гончарським, ми робимо наші горщики з того, чим ми, гончарі самі є. Довгий Джон Гончар. Байдфорд, 2 липня 1803») [4, с. 46].

Звідси дуже легко перекинути місток від антропоморфізації гончарних виробів до антропогенезу і Бога, що ліпить Першолюдину з глини. Кахля гончарської родини Відманн, виготовлена в Хаймшаймі (Німеччина) перед 1750 р., що зберігається в Музеї землі Баден-Вюртемберг в Карлсруе, пояснює:

«Got der Schöpfer,
war der erste Töpfer»

(«Господь — Творець, який був першим гончарем») [5, с. 7]. Подібне зустрічаємо на кахлях печі з Хольцгерлінгена (1796), виготовлених кахлярем Йоганном Каспаром Шмідом (зберігаються у приватній колекції):

«Got unser Schöpfer,
der war der erste Töpfer»

(«Бог, наш Творець, який був першим гончарем») [7, с. 91].

Уявлення про Бога як про горшечника, гончаря було поширене за середньовіччя як у Західній, так і в Східній та Центральній Європі (наприклад, екзегетичні тексти ХVІІ-ХVІІІ ст.: Кліментій Зіновіїв, Михайло Андрелла-Росвиговський (Україна), Аввакум Петров (Московщина)). Цей антропогоністичний міф визначив престижність гончарського ремесла у суспільстві, зараховуючи його до святих, благочестивих діянь.

Стародавня пісня чеських гончарів також стверджує, що гончарство є нині найстарішим ремеслом на світі і бере свій початок від створення Адама [10, с. 51]. Тут ще справа в тому, що в окремих регіонах Європи гончарство вважалося нечистим, презирливим ремеслом. Втрата давніх знань, відхід від правічних традицій етносу, як гадають деякі дослідники, спричинювали інверсію народної свідомості, принижуючи його апологета — народного майстра-гончаря.

Втім, можливе і інше обґрунтування віднесення гончарства до категорії «нечистих», «безчесних» професій: вірування у певну надприродну силу гончаря-жерця, оточення його ремесла побожним страхом. Будучи адептами стародавніх правічних язичницьких культів, після прийняття Європою християнства як державної релігії гончарі опинилися неінкорпорованими до християнської системи сакрального. В той же час їхній фах виключав можливість профанічної атрибутації. На користь такого припущення свідчить той факт, що в ряді європейських країн — Польщі, Словаччини, частково в Україні і Білорусі — «нечистість» гончарського ремесла пов'язувалася передосім не з фізичною чи ритуальною «нечистотою», а з «нечистою силою», і часом мирно уживалася з визнанням високого суспільного статусу гончаря.

1488 року королівською постановою було затверджено мотив Адама і Єви як герб гончарів Чехії, що зайвий раз посилило народні погляди на гончарство як на найдавніше в світі ремесло. Чеський дослідник-керамолог Владимир Шойфлер гадає, що ця королівська постанова якраз і мала на меті підвищити суспільний статус гончарів, вилучивши гончарство з-поміж «нечистих» занять та професій, включивши його до системи християнських цінностей. Зображення Адама і Єви стало типовим чеським гончарним символом і часто трапляється у гончарській геральдиці, а також на кахлях і горщиках аж до ХІХ ст. (пор. кахлю ХІХ ст. з Чеської Тржебови (Чехія), що зберігається у тамтешньому міському музеї, та горщечок, вкритий світлою поливою, із Гожіцької області (Чехія), що зберігається у міському музеї Горжіце [11, с. 74, 98, 164, XLIII, XXXI].

Не випадково мотив гріхопадіння Адама і Єви зображений і на фаянсовій тарільці, виготовленій у Брістолі близько 1690 року (зберігається у Національному музеї Ірландії в Дубліні) [16, с. 133, 135]. Зображення Адама та Єви досить часто трапляється в англійській кераміці ХVІІ ст. особливо на великих стаффордширських ангобових тарелях та англійському «делфтському» фаянсі [9, с. 22]. Адам і Єва в раю, дерево життя зі змієм на ньому — на голландській тарелі 1589 року (виготовленій в Алкмаарі (Нідерланди), зберігається у Нідерландському музеї під відкритим небом в Арнхемі) [2, с. 155]. Райський сад, де Бог вправлявся у створенні людей, однозначно розглядався у народній екзегетиці як майстерня Божественного Гончаря, а саме гончарство, подібно до алхімії, — і як своєрідна духовна техніка, яка показує, спираючись на тотожність виробничого процесу із міфічним сотворінням людини, що чесноти можна культивувати за будь-яких, навіть зовні найпростіших видів діяльності і що душа зміцнюється, а індивід розвивається (згадаймо сентенцію з німецької кахлі).

Висновки. У німецькій літературі міститься чимало важливих даних про традиційне гончарство Європи і світу. Праця Р. Вайнхольда «Глина у багатьох іпостасях: культурна історія кераміки» (Ляйпціг, 1982) розглядає гончарство як невід'ємну частину світової культури з давніх-давен. Книга Р. Вайнхольда, В. Гебауера та Р. Берендса «Кераміка в НДР. Традиція і сучасне» (Ляйпціг, 1988) присвячена історії кераміки в Східній Німеччині. Книга шведської дослідниці А. Нотіні «Європейське мистецтво гончарства: Ремесло з традицією» (Франкфурт-на-Майні, 1987) описує традиційне гончарство Іспанії, Італії, Франції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Португалії, Греції, Німеччини, Угорщини, Румунії.

Побудована вона у вигляді інтерв'ю з гончарями, з яких можна багато дізнатися про їхній життєвий шлях, смаки і уподобання, бажання і мрії, звичаї і обряди, прийоми і традиції гончарювання, асортимент гончарних виробів, роль і місце гончарства у культурі тієї чи іншої країни. Тим часом праця угорського керамолога Й. Сабадфальві «Чорна кераміка в Угорщині та її східноєвропейські зв'язки» (1958) та монографія «Угорська чорна кераміка» (Будапешт, 1986) присвячені виключно феноменові угорської димленої кераміки, центрам її виробництва, її історії і технології, асортименту, ролі і місцю в угорській народній культурі.

Знайшлося місце для гончарства як частини народної культури і в книзі Е. Фель, Т. Гофер, К. К.-Чіллері «Угорське селянське мистецтво» (Будапешт, 1969). Статті В. Метцгера, К. Кокошки, Е. Остерло-Гессат у збірці «Я з глини зроблений»: Фігурна будівельна кераміка» (Карлсруе, 1990) присвячені фігурній черепиці та кахлям і їхній історії, технології виробництва, значенню в німецькій народній культурі.

Гончарство традиційно було чоловічим ремеслом, жінки виконували допоміжні роботи, зокрема, розпис. Лише в деяких регіонах Європи зберігалося архаїчне жіноче гончарство — без круга. Передача професійних знань у європейському гончарстві традиційно здійснювала всередині родини: від батька до сина, від тестя до зятя. Існував і прямо протилежний звичай, коли в науку до майстра йшли учні, що ставали підмайстрами. У ряді країн ці дві традиції співіснували.

Гончарство зосереджувалося в осередках — селах і містах. Часто ним займалися усі мешканці села. Незважаючи на відносно невеликі заробітки, гончарство було дуже шанованим ремеслом, воно мало високий суспільний статус. Ним не цуралися займатися навіть священики, ченці і черниці.

Гончарі, серед яких існувала градація, часто об'єднувалися у ремісничі корпорації — цехи, які виступали носіями професійних знань, допомагали гончарям і їхнім родинам в разі скрути тощо. Свою продукцію, асортимент якої відповідав національно-культурним традиціям країни (посуд для традиційних страв національної кухні, ритуальний посуд, обрядові глиняні іграшки), гончарі продавали на ярмарках або возили по селах. Раніше у країнах Північної і Центральної Європи побутувала архаїчна мінова торгівля, при якій посуд вимінювали на відміряне ним зерно. В деяких країнах з міновою торгівлею гончарними виробами пов'язувалися цікаві звичаї, зокрема, збір дівчатами приданого. З деякими видами посуду були пов'язані легенди. Гончарська професійна обрядовість була давньою і розвиненою. Були певні дні тижня і свята, в які гончарі не працювали. Гончарі різних країн мали особливі ритуали, щоб вдався випал (вони, наприклад, хрестили горно, ставили в горно разом з посудом маленьку глиняну статуетку). Посуд прикрашали знаками-оберегами від відьомських чар: хрестиками, відбитками пальців.

Для написів на посуді характерне міфологічне осмислення, своєрідне обігрування символічного зв'язку «людина — глиняний горщик», адже людина, за міфами, також зроблена з глини Богом . Згідно з написами на посуді, кахлях, черепиці, Бог-Творець був першим гончарем. Уявлення про Бога як про горшечника, гончаря було поширене по всій Європі. Недарма гончарі різних країн полюбляли зображати на посуді Адама і Єву в раю. Мотив Адама і Єви навіть був гербом гончарів Чехії, він був затверджений 1488 р. королівською постановою, щоб підвищити соціальний статус гончарства.

Ототожнення людини з глиняним горщиком у традиції гончарів Європи мало, крім релігійного, ще й високе гуманістичне значення, адже, як стверджує напис на німецькій кахлі, і людина, й глечик, зроблені з бідної глини, можуть, однак, прославитися, якщо є щось хороше всередині них.

Митці-гончарі щиро вірять у майбутнє свого стародавнього, величного і цікавого ремесла, овіяного міфами і легендами.

Література

1. Fel E., Hofer T., K.-Csillery K. Ungarische Bauernkunst. — Budapest: Corvina, 1969. — 224 S.

2. Klevyn J. de. Volksaardewerk in Nederland: Sedert de late middeleeuwen. — Lochem-Gent: Uitgeversmaatschappij de Tijdsroom, 1986. — 256 S.

3. Kokoska K. Sprüche auf Ofenwandplättchen// «Von erd bin ich gemacht»: Gestaltete Baukeramik. Ofenwandplättchen und Feierabendziegel. —Karlsruhe: INFO Verlagsgesellschaft, 1990. — S. 129-136.

4. Lloyd R. Widebottoms, Gulleymouths and Pinchguts //Studio Pottery. — Exeter, 1993. — №2. — p. 40-46.

5. Metzger W. Einführung: «Von erd bin ich gemacht». Eine volkskundliche Ausstellung zur gestalteten Baukeramik// «Von erd bin ich gemacht»: Gestaltete Baukeramik. Ofenwandplättchen und Feierabendziegel. — Karlsruhe: INFO Verlagsgesellschaft, 1990. — S. 7-12.

6. Notini A. Europäische Töpferkunst. Handwerk mit Tradition. — Frankfurt am Main: Umschau Verlag, 1987. — 192 S.

7. Osterloh-Gessat E. «Dieser Zieget ist mir lieb und wer ihn stihlt der ist ein dieb»// «Von erd bin ich gemacht»: Gestaltete Baukeramik. Ofenwandplättchen und Feierabendziegel. — Karlsruhe: INFO Verlagsgesellschaft, 1990. — S. 32-128.

8. Pličkova E. Pozdišovske hrnčiarstvo. — Bratislava: Slovenske vydavatel'stvo krasnej literatury, 1959. — 236 S.

9. Savage G., Newmann H. An Illustrated Dictionary of Ceramics. — London: Thames and Hudson, 1992. — 320 p.

10. Scheufler V. Hrnčiřsky ornament// Uměni a řemesla. — Praha, 1973. — №3. — S. 51-54.

11. Schenfler V. Lidove hrnčiřstvi v českych zemich. — Praha: Academia, 1972. — 224 s.

12. Speight Ch. Hands in Clay: An Introduction to Ceramics. — Mountain View: Mayfield Publisching Company, 1989. — 474 p.

13. Szabadfalvi J. Die schwarze Keramik in Ungarn und ihre osteuropäischen Beziehungen// Acta Ethnographica Academiae scientarum Hungariae. — Budapest, 1958. — T. VII. — Fasc. 3-4. — S.387-428.

14. Szabadfalvi J. Ungarische Schwarzkeramik. — Budapest: Corvina, 1986. — 156 S.

15. Weinhold R. Ton in Vielerlei Gestalt: Eine Kulturgeschichte der Keramik. — Leipzig: Edition Leipzig, 1982. — 250 S.

16. Weinhold R., Gebauer W., Behrends R. Keramik in der DDR: Tradition und Moderne. — Leipzig: Edition Leipzig, 1988. — 274 S.


01.11.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!