Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Середньовічна культура V-XV ст. як відображення історичної реальності
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Середньовічна культура V-XV ст. як відображення історичної реальності

При всій розмаїтості середньовічна культура, сповнена внутрішніх протиріч, що знала зльоти і падіння утворює ансамбль, ідейну, духовну і художню цілісність, що визначалася, насамперед, єдністю історичної реальності, що лежала в її основі

Культура середньовіччя охоплює більш ніж дванадцятивіковий відрізок важкого шляху. У цю епоху були істотно розсунуті обрії середньовічної культури, утворилися життєздатні нації і держави, склалися сучасні мови, були створені шедеври світової культури, досягнуті значні економічні і культурні успіхи.

Етапи формування середньовічної культури

Занепад і варварство, у який занурювався світ наприкінці V-VII ст. у результаті завоювань і війн, що не припинялися, протиставлялись не тільки досягненням римської цивілізації, але і духовного життя Візантії, що не пережила настільки трагічного перелому при переході від античності до середньовіччя. Але саме в період раннього середньовіччя вирішувалися кардинальні задачі, що визначили майбутнє. Саме раннє середньовіччя, що не дало досягнень, порівняних із висотами античної культури або зрілого середньовіччя, поклало початок власне європейської культурної історії, що виростила на спадщині Римської імперії, що розпадалася, породженого нею християнства, і з іншого боку - племінних, народних культур варварів.

Ще в пізній античності християнство стало тією об'єднуючою оболонкою, що змогла вмістити самі різні погляди, уявлення і настрої. По суті, християнство часу переходу від античності до середньовіччя було дуже сприйнятливою формою, що відповідає потребам масової свідомості епохи.

Це було однієї з найважливіших причин його поступового посилення, поглинання їм інших ідеологічних і культурних явищ і з'єднання їх у відносно уніфіковану структуру. Середньовічна культура формувалася в регіоні, де ще нещодавно знаходився центр потужної римської цивілізації, що не могла зникнути історично одномоментно, у той час, коли ще продовжували існувати соціальні відношення й інститути, культура, породжені нею, були живі люди, вигодувані нею.

Навіть у найважчий для Західної Європи час не припинилася римська шкільна традиція. Середньовіччя сприйняло такий найважливіший її елемент, як система семи вільних мистецтв, що ділилася на два рівні: нижній - що включав в себе діалектику, граматику, і риторику, і вищий - у який входили арифметика, геометрія, музика й астрономія.

Найбільш яскраві явища в культурі кінця V-першої половини VII в. пов'язані з засвоєнням античної спадщини, що стало живильним середовищем для пожвавлення культурного життя в остготській Італії і вестготській Іспанії.

Магістр остготського короля Теодориха Северін Боецій (бл. 480- 525) входить у число найбільш шанованих вчителів середньовіччя. Його трактати про арифметику і музику, твори по логіці і теології, переклади логічних творів Аристотеля стали фундаментом середньовічної освіти і філософії. Виношуються вже плани створення першого університету на Заході.

Вестготська Іспанія висунула Ісідора Сивільского (бл. 570- 636), за яким закріпилася слава першого середньовічного енциклопедиста. Його головний твір «Етимології» у 20 книгах - зведення того, що збереглося від античного знання.

Спадкоємність у культурі того часу не була і не могла бути повною спадкоємністю досягнень класичної античності. Боротьба йшла за те, щоб зберегти лише незначну уцілілу частину культурних цінностей і знань попередньої епохи.

Але наприкінці VI- початку VII ст. проти ідеї допущення язичницької мудрості у світ християнського духовного життя різко виступив папа Григорій Великий (590-604), що засуджував суєтне мирське знання. Його позиція на декілька сторіч восторжествувала в духовному житті Західної Європи, та й у надалі знаходила прихильників серед діячів церкви до кінця середньовіччя. Житія святих надовго стають улюбленим жанром у ці сторіччя соціальних потрясінь голоду, бідувань і війн, а святий - новим героєм, змученої страшною реальністю людини, що жадає чуда.

У результаті варварських завоювань на території Західної Римської імперії утворилися десятки варварських королівств. Вестготи в 419 р. заснували в Південній Галії королівство з центром у Тулузі. Наприкінці V - початку VI сторіччя Вестготське королівство поширилося на Піренеї та в Іспанію. Столиця його була перенесена в місто Толедо. На початку V в. свеви і вандали вторглись на Піренейський півострів. Свеви захопили північний захід, вандали якийсь час жили на півдні - у сучасній Андалузії (спочатку називалася Вандалусія), а потім заснували королівство в Північної Африці зі столицею на місці древнього Карфагена. У середині V в. на південному сході сучасної Франції утворилося Бургунське королівство з центром у м.Ліоні. На території Британії до кінця VI в. утворилося сім варварських королівств. Створені німецькими племенами держави безупинно воювали між собою, їхні кордони були непостійними, а існування більшості з них нетривалим.

В усіх варварських королівствах германці складали меншість населення. (від 2-3% в остготській Італії і вестготській Іспанії до 20-30% у державі франків). Оскільки в результаті вдалих завойовницьких походів франки розселилися згодом на значній частині території колишньої Західної Римської імперії, частка німецьких народів у середньому дещо збільшилася, але концентрація франків у Північної Галії скоротилася.

Звідси випливає, що історія середньовічної Західної Європи - це історія переважно тих же самих народів, що населяли її в епоху античності. Проте суспільний і державний лад на завойованих територіях істотно змінився. У V-VI ст. у межах варварських королівств співіснували німецькі і пізньоримскі інститути. В усіх державах була проведена конфіскація земель римської знаті - у більших або менших масштабах. У середньому, перерозподіл власності торкнувся від 1/3 до 2/3 земель.

Значні земельні володіння роздавалися королями своїм дружинникам, що відразу переводили рабів, що залишилися в римських віллах, у положення залежних селян, вирівнюючи їх із колонами. Дрібні наділи одержували рядові германці - общинники. Спочатку община зберігала власність на землю.

Таким чином, на території варварських королівств співіснували значні вотчини нових германських землевласників, у яких працювали колишні римські колони і раби (по походженню - часто корінні жителі цих місць, звернені у свій час у рабство за борги, тому що скасоване в Римі боргове рабство зберігалося в провінціях), римські вілли, де старі землевласники продовжували вести господарство пізньоримськими методами, і поселення вільних селянських общин, як германські, так і общин корінного населення.

Для державного ладу також був характерний еклектизм. У містах продовжували існувати римські міські комітети, що тепер підпорядковувалися варварському королю. У сільській місцевості функціонували народні збори збройних общинників. Збереглася римська система оподатковування, хоча податки були зменшені і надходили королю. У варварських державах співіснували дві системи судочинства. Діяло германське право - варварські "правди" (для германців) і римське право (для римлян і місцевого населення).

Варвари раннього середньовіччя принесли своєрідне бачення і відчуття світу, ще сповнене первісної мощі, що харчується родовими зв'язками людини і спільноти, до якого він належав, войовничої енергії, почуття невіддільності від природи, неподільності світу людей і богів.

Раннє Середньовіччя - час росту самосвідомості варварських народів, що вийшли на авансцену європейської історії. Саме тоді створюються перші письмові «історії», що освітлюють діяння не римлян, а варварів: «Гетика» історика готів Іордана (VI в.), «Історія франків» Григорія Турського (друга половина VI в.), «Історія про королів готів, вандалів і свевів» Ісидора Севільского (перша третина VII в.), «Церковна історія народу англів » Біди Високоповажного (кінець VII- початок VIII в.) «Історія лангобардів» Павла Диякона (VIII в.).

Становлення культури раннього середньовіччя являло собою складний процес синтезу пізньоантичної християнської і варварської традицій. У цей період викристалізовується певний тип духовного життя західноєвропейського товариства, головна роль, у якій починає належати християнської релігії і церкві.

З другої половини VII ст. культурне життя в Західної Європі приходить у повний спад, воно ледь жевріє в монастирях.

Етап каролінгського відродження

На території ряду варварських держав почався синтез пізньоримських і германських інститутів, але повною мірою цей процес, результатом якого стало становлення західноєвропейської середньовічної цивілізації, розгорнувся в межах держави франків, що у VIII- початку IX ст. перетворилося у велику імперію (у 800 р. Карл Великий був коронований у Римі папою як "імператор римлян"). Імперія об'єднала території сучасної Франції, значну частину майбутніх Німеччини й Італії, невеличкий район Іспанії, а також ряд інших земель.

Період каролінгського Відродження - підйому культурного життя, відбувався при Карлові Великому і його найближчих нащадках. У культурно-ідеологічному відношенні він прагнув до консолідації різноплемінної держави на основі християнської релігії. Про це свідчить той факт, що реформи в культурній сфері були початі з зіставлення різноманітних списків Біблії і встановлення її єдиного канонічного тексту для всієї каролінгської держави. Тоді ж була здійснена реформа літургії, установлена її одноманітність, відповідність римському зразку.

Реформаторські устремління государя співпали з глибинними процесами, що відбувалися в суспільстві, що потребувало розширення кола освічених людей, спроможних сприяти практичному здійсненню нових політичних і соціальних задач. Біля 787 р. був виданий «Капітулярій про науки», що зобов'язує створювати школи у всіх єпархіях, при кожному монастирі. У них повинні були навчатися не тільки клірики, але і діти мирян. Поряд із цим була проведена реформа письма, складалися підручники по різноманітних шкільних дисциплінах.

Головним центром освіченості стала придворна академія в Ахейні. Сюди були запрошені найбільш освічені люди тодішньої Європи. Після смерті Карла, культурний рух швидко йде на спад, закриваються школи, поступово згасають світські тенденції, культурне життя знову зосереджується в монастирях. У монастирських скрипторіях були переписані і збережені для майбутніх поколінь твору античних авторів. Проте основним заняттям учених ченців була все ж не антична література, а богослов'я.

Верденский роздів імперії (843 р.) поклав початок трьом сучасним державам: Франції, Італії і Німеччині, хоча їхні кордони тоді не збігалися з теперішніми. Становлення середньовічної європейської цивілізації відбувалося також на територіях Англії і Скандинавії. У кожному регіоні Західної Європи позначений процес мав свої особливості і протікав різними темпами.

У майбутній Франції, де римські і варварські елементи були урівноважені, темпи виявилися найвищими. І Франція стала класичною країною середньовічного Заходу. У Італії, де римські інститути переважали над варварськими, на територіях Німеччини й Англії, що відрізнялися перевагою варварських початків, а також у Скандинавії, де синтезу не було взагалі (Скандинавія ніколи не належала Риму), середньовічна цивілізація складалася повільніше і мала трохи інші форми.

Наприкінці раннього середньовіччя на півночі Європи - в Ісландії і Норвегії розцвітає не маюча аналогів у світовій літературі поезія скальдів, що були не тільки поетами і виконавцями одночасно, але ще і вікінгами, дружинниками. Їх хвалебні, ліричні або «злободенні» пісні - необхідний елемент життя двору конунга і його дружини.

Відгуком на потреби масової свідомості епохи було поширення такої літератури, як житія святих і ведення. Вони несли на собі відбиток народної свідомості, масової психології, властивих їм образного ладу, системи представлень.

До X ст. імпульс, доданий культурному життю Європи каролінгським відродженням, висихає через війни і усобиці, що не припиняються, політичного занепаду держави. Настає період «культурної безмовності», що протривала майже до кінця століття.

У XI-XIII ст. виникає багато нових міст, збільшується їх населення і розміри змінюються суспільні функції. Міста стають центрами ремесла і торгівлі. Бурхливий ріст міст був обумовлений поліпшенням загальної економічної ситуації в Європі, ростом народонаселення і внутрішньою колоніалізацією. Економічний підйом, пов'язаний із завершенням формування інститутів нового ладу і відносного скорочення в зв'язку з цим усіляких військових дій на території Європи, призвів до активізації процесу відділення ремесла від землеробства, наслідком котрого і були ріст кількості і розмірів міст, зміна їхніх суспільних функцій.

У XI-XIII ст. у зв'язку з ростом економічної значимості міст і згуртованості міського населення багатьом містам вдалося звільнитися з-під влади своїх світських або духовних сеньйорів шляхом викупу або ж шляхом повстань. У боротьбі міст із феодалами їх підтримувала королівська влада, бачачи в містах опору у власній боротьбі з великими феодалами.

Економічний підйом Х-ХШ ст. , що привів до росту народонаселення Західної Європи і як наслідок - до нестачі продовольства і земель призвів до початку військової експансії. Зовнішньо хрестові походи носили релігійний характер, тому що їхньою офіційною ціллю вважалося звільнення Палестини від "невірних" (мусульман) і повернення християнам «гробу Господнього». Організуючи ці експедиції, церква прагнула підсилити свій вплив у Європі і поширити його на нові території.

Результати хрестових походів у цілому були негативними. Захоплені на Ближньому Сході землі утримати не вдалося, у ході військових експедицій загинула велика кількість людей, загострилися відношення між католицькою і православною церквами, розгром Константинополя завдав Візантії удар, від якого вона так і не змогла оправитися. Правда, хрестові походи сприяли розвитку торгівлі з Ближнім Сходом, тому що захоплені території служили посередниками в торгівлі між Європою і мусульманським світом.

Кількість товарів, що привозилися зі Сходу, різко зросла, на Середземному море затвердилася гегемонія італійських, південно-французьких і східно-іспанських міст (замість арабських і візантійських). У європейців у результаті спілкування зі Сходом помітно розширився кругозір. Раніше вони не припускали, що на Сході існують культурні народи. Але значення хрестових походів у плані ознайомлення Європи з мусульманською культурою не варто перебільшувати.

Культура Арабського світу проникала в Європу крім хрестових походів, через Іспанію, захоплену арабами. До числа позитивних наслідків хрестових походів можна віднести ту обставину, що, не розв'язавши на Сході земельне питання, європейці були змушені шукати засоби його вирішення в себе вдома, а зробити це можна було тільки шляхом інтенсифікації сільського господарства.

Боротьба держави і церкви проходила зі змінним успіхом. Досягнувши максимуму в XII-XIII ст. могутність церкви згодом стала падати, і перемогла в остаточному підсумку королівська влада.

Ріст міст, їхні успіхи в боротьбі із сеньйорами, руйнація натурального господарства в результаті розвитку товарно-грошових відносин, поступове ослаблення, а потім (XIV-XV ст.) і майже повсюдне припинення особистої залежності селянства, пов'язане з розгортанням грошового господарства в селі, ослаблення впливу католицької церкви на суспільство і державу як наслідок посилення королівської влади, що спиралася на міста, зменшення впливу католицизму на свідомість у результаті його раціоналізації (причина - розвиток теології як науки заснованої на логічному мисленні), поява світської лицарської і міської літератури, мистецтва, музики- усе це поступово руйнувало середньовічне суспільство, допомагаючи накопиченню елементів нового, того, що не вписувалося в стабільну середньовічну суспільну систему. Переломним вважається XIII ст.

Але становлення нового суспільства відбувалося вкрай повільно. Епоха Відродження, викликана до життя подальшим розвитком тенденцій XII-XIII ст. , доповненими зародженням ранньобуржуазних відношень, являє собою перехідний період. Великі географічні відкриття, що різко розширили сферу впливу європейської цивілізації, прискорили її перехід у нову якість. Тому багато істориків розглядають кінець XV в. як межу між Середніми віками і Новим часом.

Світогляд. Теологія, схоластика, містика

Теологія, або релігійна філософія, стала вищою формою ідеології, призначеної для еліти, у той час як для величезної маси неписьменних, ідеологія виступала, насамперед, у вигляді «практичної», культової релігії. Сплав теології й інших рівнів релігійної свідомості створював єдиний ідеолого-психологічний комплекс, що охоплює всі прошарки феодального суспільства.

XI ст. - час народження схоластики як широкого інтелектуального руху. Схоластика- філософія, що виростає з теології і нерозривно з нею пов'язана, але не тотожна з нею. Сутність її - осмислення догматичних посилань християнства з раціоналістичних позицій і за допомогою логічного інструментарію. Цим обумовлено те, що центральне місце в схоластиці зайняла боротьба навколо проблеми універсалій -  загальних понять. У її інтерпретації позначалися три основних напрямки: реалізм, номіналізм і концептуалізм.

XII сторіччя іноді називають віком «середньовічного гуманізму», «середньовічним ренесансом». Саме тоді відбувається зростання інтересу до античної спадщини, зміцнення раціоналізму, виникає європейська світська література, змінюється масова релігійність у напрямку до індивідуалізації віри; зароджується особлива культура міст, що піднімаються. У XII столітті з протиборства різноманітних напрямків у схоластиці виріс відкритий опір авторитету церкви. Її виразником був Петро Абеляр (1079-1142), якого сучасники називали «самим блискучим розумом свого століття». У своєму творі «Да і ні» Абеляр розвив методи діалектики, чим значно просунув схоластику вперед.

У філософії наростання інтересу до греко-римської спадщини виражається в більш поглибленому вивчанні древніх мислителів. На латинську мову починають перекладатися їхні твори, насамперед твори Аристотеля, а також трактати Евкліда, Птолемея, Гіппократа й інших античних авторів.

Вчення Аристотеля швидко завоювало величезний авторитет у наукових центрах Італії, Франції, Англії. Проте на початку XIII ст. воно зустріло величезний опір.

У XIV в. ортодоксальна схоластика, що підтверджувала можливість примирення розуму і віри на підставі підпорядкування першого одкровенню, була піддана критикі з боку радикально настроєних англійських філософів Дунса Скотта і Вільяма Оккама, що відстоювали позиції номіналізму. Оккам говорив про вічність руху і часу, про нескінченність всесвіту. Боротьба церкви з окканізмом сприяла розвитку і поширенню в XV ст. іншого його напрямку - формально-логічного, у центрі уваги якого було вивчення знаків - «термінів» як самостійних логічних категорій. Схоластика вироджувалася в абстрактну гру слів.

Найбільшим мислителем, що вплинув на становлення натур філософії відродження, був Микола Кузанський (1401-1464). Микола Кузанський наполягав на відособленні предмета раціонального пізнання (вивчення природи) від богослов'я, тим самим нанісши суттєвий удар по ортодоксальній схоластиці.

Освіта. Школи й університети

Середньовіччя успадкувало від античності основу, на якій будувалася освіта. Це були сім вільних мистецтв. Граматика вважалася «матір'ю всіх наук», діалектика давала формально логічне знання, основи філософії і логіки, риторика навчала правильно і виразно говорити. Арифметика, музика, геометрія й астрономія мислилися як науки про числові співвідношення, що лежали в основі світової гармонії.

З XI ст. починається стійкий підйом середньовічних шкіл, система освіти удосконалюється. Школи підрозділялися на монастирські, кафедральні (при міських соборах), парафіяльні. З зростанням міст, появою увесь час зростаючого прошарку городян і розквітом цехів набирають силу світські, міські приватні, а також гільдійні і муніципальні школи, не підвладні юрисдикції церкви.

Навчання в школах велося на латинській мові, тільки в XIV в. з'явилися школи з викладанням на національних мовах.

У XII-XII ст. Західна Європа переживала економічний і культурне піднесення. Розвиток міст як центрів ремесла і торгівлі, розширення кругозору європейців, знайомство з культурою Сходу, насамперед візантійською й арабською, послужили стимулами удосконалювання середньовічної освіти. Кафедральні школи в найбільших міських центрах Європи перетворювалися в загальні школи, а потім в університети, що одержали назви від латинського слова universitas- сукупність, спільність.

У XIV-XV ст. географія університетів значно розширюється. Одержують розвиток колегії. Університети прискорили процес становлення в Західній Європі світської інтелігенції. Вони були справжніми розплідниками знань, відігравали найважливішу роль у культурному розвитку суспільства. Проте до кінця XV ст. відбувається деяка аристократизація університетів, усе більше число студентів, викладачів і професорів університетів складають вихідці з привілейованих прошарків суспільства.

Знання про природу

У XII в. певний процес відзначився в області механіки і математики. Це викликало побоювання ортодоксальних богословів, які прозвали практичні науки «прелюбодійними». У Оксфордському університеті перекладалися і коментувалися трактати з природних наук вчених давнини й арабів.

До XIII ст. звичайно відносять зародження інтересу до дослідного знання в Західній Європі. У XIII ст. Оксфордський професор Роджер Бекон, почавши зі схоластичних штудій, у кінцевому рахунку, прийшов до дослідження природи. Бекон досяг значних результатів в оптиці, фізиці, хімії.

Продовжувачами його справи стали Уільм Оккам і його учні Микола Отрекур, Буридан і Микола Орезмський (Орем), що чимало зробили для подальшого розвитку фізики, механіки, астрономії. Так, Орем, наприклад, наблизився до відкриття закону падіння тіл, розвинув вчення про добове обертання землі, обґрунтував ідею застосування координат. Микола Отрекур був близький до атомізму.

Значно збагатилися географічні знання європейців. Ще в XIII ст. брати Вівальді з Генуї спробували обігнути західноафриканське узбережжя. Вениціанець Марко Поло зробив багаторічну подорож у Китай і Центральну Азію. У XIV-XV ст. з'являються досить численні описи різноманітних земель, зроблені мандрівниками, удосконалюються карти, складаються географічні атласи. Все це мало немаловажне значення для підготовки великих географічних відкриттів.

Місце історії в середньовічному світогляді

У духовному житті середньовіччя важливу роль відігравали історичні уявлення. У цю епоху історія не розглядалася як наука або як цікаве читання; вона була істотною частиною світогляду. Різноманітного роду «історії», хроніки, літописи, біографії королів, описи їхніх діянь та інші історичні твори були улюбленими жанрами середньовічної словесності. Це обумовлювалося значною мірою тим, що християнство надавало історії велике значення. Існування людини розгортається в часі, має свій початок (акт творіння) і кінець- друге пришестя Христа, коли здійсниться Страшний суд і здійсниться мета історії. Сама історія представлялася як шлях порятунку людства Богом.

Універсальний «історизм» сполучався з надзвичайною на перший погляд відсутністю в людей середньовіччя почуття конкретної історичної дистанції. Минуле вони представляли в образі і костюмах своєї епохи, вбачаючи в ньому не те, що відрізняло людей і події давніх часів від них самих, а те, що здавалося їм загальним, універсальним. Минуле як би ставало частиною їх власної історичної реальності. Олександр Македонський видавався середньовічним лицарем, а біблійні царі правили на манер феодальних государів.

Героїчний епос

Хранителем історії, колективною пам'яттю, своєрідним життєвим і еталоном поведінки, засобом ідеологічного і естетичного самоствердження був героїчний епос, що концентрував у собі найважливіші сторони духовного життя, ідеали і естетичні цінності, поетику середньовічних народів. Корені героїчного епосу Західної Європи ідуть у глиб варварської епохи. Перші записи епічних творів у Західній Європі відносяться до VIII-XIX ст. Ранній етап епічної поезії пов'язаний із розвитком ранньофеодальної військової поезії - кельтської, англосаксонської, германської, древньоскандинавської, що збереглася в нечисленних фрагментах.

Епос розвиненого середньовіччя - народно-патріотичний за своїм характером, водночас він відбив не тільки загально людські цінності, але і специфічні феодальні. У ньому відбувається ідеалізація древніх героїв у дусі лицарсько-християнської ідеології. Виникає мотив боротьби «за праву віру», як би підкріплювальний ідеал захисту батьківщини.

У Західноєвропейському епосі можна виділити два прошарки: історичний (героїчні сказання, що мають реальну історичну основу), і казковий, більш близький до фольклору.

Пов'язаний із певним типом історичного осмислення світу героїчний епос середньовіччя був засобом ритуально-символічного відображення і переживання дійсності, що характерно як для заходу, так і для сходу. У цьому проявилася певна типологічна близькість середньовічних культур різних регіонів світу.

Лицарська культура

Яскравою, і настільки романтизиваною згодом,сторінкою культурного життя середньовіччя була лицарська культура. Її творцем і носієм був військово-аристократичний прошарок, що зародився ще в ранньому середньовіччі і досягнув розквіту в XI-XIV ст.

Лицарський кодекс жадав від того, хто повинний йому слідувати, безлічі гідностей, тому що лицар, по виразу Раймонда Луллія, автора відомого наставляння це те хто «шляхетно чинить і веде шляхетний спосіб життя». З лицарством пов'язане виникнення куртуазної (придворної) культури, особливого стилю поведінки, побуту, вираження почуттів. Культ дами став найважливішим елементом куртуазності.

У XII столітті поезія воістину стає «володаркою» європейської словесності. Лицарська література була не тільки засобом вираження самосвідомості лицарства, його ідеалів, але й активно їх формувала. Зворотній зв'язок був настільки сильним, що середньовічні хроністи, описуючи битви або подвиги реальних людей, робили це відповідно до зразків із лицарських романів, що, виникнувши в середині XII ст., за декілька десятиліть стали центральним явищем світської культури. Вони створювалися на народних мовах, дія розвивалася як черга пригод-авантюр героїв.

У XIV в. в ідеології лицарства починає наростати хворобливий розрив між мрією і дійсністю. Куртуазний роман поступово занепадає. У міру того, як значення військового прошарку зменшувалося, лицарські романи усе більш втрачали зв'язок із реальним життям. Кастова замкнутість проявилася в створенні в XIV-XV ст. різноманітних лицарських орденів, вступ у який обставлявся пишними церемоніями. Гра підміняла реальність. Занепад лицарства виразився в глибокому песимізмі, непевності в майбутньому, прославлянні смерті як рятунку.

Міська культура

З XI ст. центрами культурного життя в Західній Європі стають міста. Вільнолюбна антицерковна спрямованість міської культури, її зв'язки з народною творчістю найбільш яскраво проявилися в розвитку міської літератури. У XII-XIII ст. релігійність мас переставала бути пасивною. Величезна «мовчазна більшість»» з об'єкта церковного впливу починала перетворюватися в суб'єкта духовного життя.

Визначальними явищами в цій сфері ставали не богословскі суперечки церковної еліти, а вируюча, чревата єресями народна релігійність. Зростав попит на «масову» літературу, якою в той час були житія святих, розповіді про бачення і чудеса. У порівнянні з раннім середньовіччям вони психологізувались, у них посилювалися художні елементи. Улюбленою народною книгою стала складена в XIII в. «золота легенда» єпіскопа Генуї Іакова Вор Агінського,до сюжету котрої європейська література зверталася аж до XX в.

Розвиток міської літератури в XIV-XV ст. відбило подальше зростання соціальної самосвідомості бюргерства. У міській поезії, драмі, і виниклому в той період новому жанрі міської літератури - прозаїчній новелі - городяни наділяються такими рисами, як життєва мудрість, практична кмітливість, любов до життя. Бюргерство протиставляєтся дворянству і духовенству, як опора держави. До XIII ст. відноситься зародження міського театрального мистецтва. У XIV-XV ст. широке поширення одержали фарси - юмористичні сцени, у яких реалістично зображувався побут городян.

XIV-XV ст. час розквіту середньовічної світської архітектури. Для багатих городян споруджуються великі, гарні будинки. Замки феодалів те ж стають більш комфортабельними, поступово втрачаючи значення військових фортець і перетворюючись у заміські резиденції. Розвивається ювелірне мистецтво, виробництво предметів розкоші. Більш різноманітним, багатим і яскравим стає одяг не тільки знаті, але і заможних городян. Вінчає середньовіччя й у той же час височіє біля витоків відродження велична фігура італійського поета і мислителя флорентійця Данте Алігєрі (1265-1321). Його поетика світоглядний синтез - «Божественна комедія»- результат кращих духовних стремлінь зрілого середньовіччя, що у той же час несе в собі прозріння наступаючої культурної історичної епохи, її сподівань, творчих можливостей і нерозв'язних протиріч. Про нові віяння в міській літературі, що відбила стремління народу до рівності, його бунтарський дух, свідчить та значимість, якої набуває в ній фігура селянина. Це виявляється в німецькій повісті «селянин Гельмбрехт», написаної Вернером Садівником наприкінці XIII ст. Таким чином, міська культура відкидає рамки, що обмежували її, і поєднується з народною культурою в цілому.

Народна культура

Творчість трудящих мас є фундаментом культури кожної історичної епохи. Насамперед, народ- творець мови, без якої неможливо розвиток культури. Народна психологія, образність, стереотипи поведінки і сприйняття - живильне середовище культури. Середньовічною людиною світ не стільки освоювався, скільки присвоювався, робився своїм у тяжкій боротьбі з природою. Середньовічні література і мистецтво не знають інтересу до точного, конкретного зображення простору. Іншим ніж у сучасну епоху було уявлення про час.

У повільно розвиючійся цивілізації середньовіччя тимчасові орієнтири були розпливчасті, необов'язкові. Християнство наповняло його сакральним змістом, часове коло розривалося, час виявився лінійно направленим, що рухається від створення світу до першого пришестя, а після нього - до Страшного суду і завершення земної історії. У відношеннях між людьми величезне значення надавалось їхній формі. Звідси випливала вимога скрупульозного слідування традиціям, дотримання ритуалу. Деталізований етикет- те ж породження середньовічної культури.

У XIV-XV ст. відбуваються великі зміни в народній культурі і ментальності Західної Європи. В міру усе більшої секуляризації суспільства затверджується його прагнення до звільнення від церковної опіки. Поширюються ідеї, що деякі області життя суспільства, насамперед політика повинні уникнути керівництва з боку церкви, що й у релігійній сфері миряни можуть виявляти себе так само, як клірики. Збільшується непорозуміння між церквою і народом. Пережитки язичництва, елементи народної релігії, що зберігалися у свідомості простих людей протягом усього середньовіччя знаходять вираження в поширенні засудженої церквою магії демономанії.

Бідування й епідемії, що уразили Європу в XIV-XV ст. призвели до різкого загострення переживання людьми ідей смерті, Страшного суду, спокути гріхів через аскетизм, страждання, самокатування. Цим ідеям відповідають у літературі і мистецтві образи колеса Фортуни, хороводи смерті, що спричиняють до загибелі представників усіх станів.

Важливою рисою духовного життя XIV-XV ст. були зростання і зміцнення національної самосвідомості народів Європи і виникнення нових уявлень про суспільство. Саме в цей період з'являються і закріплюються такі поняття, як кордон, народ-нація.

Художній ідеал

Середньовіччя створило свої форми художнього вираження. Мистецтво було засобом відображення вищої незримої краси, що перебуває в надприродному світі, за межами земного буття. Середньовічна культура з моменту свого виникнення тяжіла до енциклопедизму, цілісного охоплення всього існуючого. У філософії, науці, літературі це виражалося в створенні всеохоплюючих енциклопедій. Середньовічні собори те ж були своєрідними кам'яними енциклопедіями універсального знання. Майстри, що будували собори намагалися показати світ у його різноманітті і завершеній гармонійній єдності.

У X ст. складається романський стиль. Він яскраво поданий у Франції. Італії, Німеччині. Романські собори, кам'яні зі склепінчатим перекриттям, прості і суворі. У них могутні стіни, це, по суті, храми фортеці. Романська скульптура, що прикрашає храми, утілює не тільки ідеалізоване уявлення, але й напружені образи реального життя і реальних людей середньовіччя.

Новий етап у розвитку середньовічного мистецтва й архітектури знаменувало виникнення в середині XII в. готики. На відміну від романського, готичний собор неозорий, часто асиметричний, спрямований угору. Його стіни стають ажурними, легкими, із високими вузькими вікнами. Прикрашеними кольоровими вітражами. Кожний портал має особливе оформлення. Гармонія пропорцій, домірність, чіткість конструкцій - основні риси французької готики.

У XIV-XV ст. в архітектурі більшості країн Європи продовжував панувати готичний стиль. Готика цього періоду одержала найменування «полум'яніючої». Для неї характерна витонченість у конструкціях, надмірна вишуканість в оздобленні, особлива експресія скульптур. У готичному мистецтві скульптура переважала над живописом. Живопис у готичних соборах був поданий головним чином розписом вівтарів. У XIV в. у Франції й Англії з'являється станковий портрет, розвивається світський монументальний живопис.


30.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!