Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Історико-культурні передумови розвитку мистецтва Польщі у XVIII –XIX століттях
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Історико-культурні передумови розвитку мистецтва Польщі у XVIII –XIX століттях

Історичне тло розвитку польського мистецтва кінця XVIII – першої половини XIX століття. Особливості польської культури періоду класицизму

Історичне тло розвитку польського мистецтва кінця XVIII – першої половини XIX століття. Часи правління Станіслава Августа для Польщі – були несприятливі. В цей час країна переживала розподіли своєї землі. Під час першого поділу до Прусії відійшли Мінськ, Слуцьк, Пінськ і Правобережна Україна з містами Житомир, Кам'янець-ІІодільський, Брацлав і Звенигород.

Прусія захопила Велику Польщу і Куявію з містами Гнізно, Познань, Каліш, Серазд Плоцьк, Торунь і порт Гданськ. Як і за першим поділом, до Прусії відійшли території з етнічно польським населенням, тоді як Росія включила території, де поляки складали незначну меншину. Кожна з держав наводила аргументи, прагнучи обгрунтувати законність своїх "придбань".

Між другим і третім поділами пройшло менше трьох років, але це був період важливих драматичних та історично важливих подій. В червні 1793 р. в Гродно відкрився останній, поділський сейм, який ратифікував договори з Росією та ІІрусією про поділ країни. В той же час була розпущена Торговицька конфедерація, а 23 листопада 1793 р. сейм без обговорення прийняв конституцію Польської держави, яка повністюперетворювала Річ Посполиту у васала Російської імперії.

Поразка повстання 1794 р. зробила неминучим третій поділ польських земель і остаточну ліквідацію польської державності. За договором між Росією та Австрією від 3 січня 1795 р., Росією та Прусією від 24 жовтня 1795 р., які узаконили третій поділ, Росія не отримала етнічно польських територій, до неї відійшла Курляндія, Литва, Західна Білорусія, Західна Волинь. Під владою Австрії опинилася Мала Польща з Краковом і Любліном, а також вся територія лівого берега Західного Бугу від Варшави до Бреста. Основну частину етнічних польських земель, включаючи Варшаву, захопила Прусія; її кордони пересунулися на схід до Німану і проходили по лінії Каунас - Гродно - Брест.

Ліквідація незалежності Речі Посполитої негативно позначилася на історії польського народу. Він був приречений на тривале іноземне панування, яке не лише принесло велике страждання багатьом поколінням поляків, але і залишило незгладимий відбиток на його духовному житті, культурі і соціальній психології. Суттєво вплинули поділи Польщі і на міжнародні відносини в Європі.

З 1795 р. історія Польщі розпадається на частини відповідно до адміністративно-правових рамок, в які були поставлені польські землі умовами поділів. За трьома поділами Прусія захопила 135 тис. кв. км з населенням 2,3 млн. чоловік, де проводилася жорстока політика онімечення.

Землі Речі Посполитої, що відійшли до Австрії, були об'єднані в провінцію під назвою "Королівство Галіції й Лодомерії". Воно підкорялося губернатору, який перебував у Львові, і було поділено на 18 округів. Метою Австрії було "поступове перетворення галичан у німців".

У пруських і австрійських володіннях не згасав польський визвольний рух. Проявом національно-визвольного руху була діяльність еміграції й створення польських легіонів. Найбільш активна частина польської еміграції зосередилася у Франції. З 1798 р. там поселився Т.Костюшко, визволений з полону за розпорядженням Павла І.

З ініціативою створення польських легіонів виступило радикальне крило емігрантської організації під назвою "Депутація". Командування легіонами взяв на себе генерал Ян Домбровський. Передбачалося, що легіони будуть діяти разом з французькою армією, збережуть свою самостійність, щоб стати в майбутньому ядром збройних сил незалежної Польської держави. Але насправді легіони залишилися іграшкою в руках Наполеона. В 1799 р. Наполеон передав два польських легіони італійській армії, а третій включив до збройних сил Франції. З 6 тис. польських легіонерів, відправлених в 1802р. для придушення повстання чорних рабів у Французьку Вест-Індію, живих залишилося лише 500 чоловік.

Польське питання почало відігравати досить помітну роль в європейській дипломатії з першого десятиріччя XIX ст, А. Чарторийський, який увійшов до найближчого оточення Олександра І і став міністром закордонних справ, висунув проект відновлення Польської держави, яка була б зв'язана з Російською імперією династичною унією. Олександр І до 1805 р. не заперечував цього проекту, але вбачав в ньому не стільки реальну мету, скільки засіб дипломатичного тиску на Прусію. В 1806 р. французи захопили більшу частину польських земель, розгромивши Австрію і Прусію. В 1807 р. після важкої для французької армії поразки від російських військ під Прейсіш-Ейлау Наполеон запропонував польську корону пруському королю Фрідріху Вільгельму III, але той відмовився.

Після поразки французів під Фрідландом в червні 1807 р. Наполеон вирішив розколоти воєнно-політичний блок Австрії, Прусії й Росії іншим способом. Він звернувся до Олександра І з пропозицією прийняти польську корону і всі польські землі, які перебували під владою Прусії. Російський імператор досить розумно відхилив цю пропозицію. Однак при заключенні Тильзитського договору обидві сторони змушені були зробити поступки, в тому числі й з польського питання. В результаті компромісу на карті з'явилася держава, яка воскресила на деякий час надії поляків на відновлення незалежності.

Це було васальне Франції Князівство Варшавське - конституційна держава на чолі з призначеним Наполеоном саксонським королем Фрідріхом Августом. Князівство Варшавське включало польські землі, що опинилися під владою Прусії, і розширилось за рахунок польських земель, підвладних Австрії, загальною площею 142 тис. кв. км і населенням 4,3 млн. чоловік.

Польські діячі висловилися за відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Однак Наполеон запропонував власний варіант, за яким в князівстві створювалися сейм і державна рада, а його територія поділялася на 6 департаментів і 60 повітів. Декретом 1807 р. селянство звільнялося від кріпосної залежності. За конституцією Князівство Варшавське мало право на створення власної армії чисельністю до 40 тис. чоловік. Командування цією армією Наполеон доручив племіннику останнього польського короля Ю. Понятовському. В 1809 р. армія князівства успішно діяла з французькими військами проти збройних сил Австрії, яка напала на Князівство Варшавське.

В умовах загострення воєнно-політичних сутичок Франції з Росією та її союзниками Князівство Варшавське все більше перетворювалося у форпост Наполеона на сході. Тільки після поразки Наполеона доля князівства була вирішена в 1815 р.

В 1814-1815 рр. на багатомісячному Віденському конгресі поряд з 216 дипломатами високого рангу з усіх європейських країн брали участь російський імператор Олександр І і австрійський монарх Франц І. В травні 1815 р. були підписані "Основи Конституції" Королівства Польського, в підготовці яких важливу роль відіграв А.Чарторийський. Конституція проголосила, що Королівство Польське назавжди приєднувалося до Російської імперії і зв'язувалося з нею особистою унією.

За рішенням Віденського конгресу Прусії були повернуті два департаменти Князівства Варшавського, з яких утворилося Велике князівство Познанське, і місто Гданськ. Краків з околицями ставав ''вільним містом". Решта території Князівства Варшавського увійшла до Королівства Польського. В ньому виконавча влада належала російському імператору, який одночасно був і польським королем.

Вищим урядовим органом була Державна рада, управління королівством здійснював призначений царем намісник. Його територія ділилася на 8 воєводств. Згідно конституції законодавча влада розподілялася між сеймом і королем, формувалося польське військо; адміністрація і судочинство велося на польській мові, жителі королівства мали право на недоторканість особи, свободу слова і друку. Таким чином, полякам Олександр І надав значно більше прав, ніж усім іншим підданим Росії.

Своїм намісником у Королівстві Польському російський імператор призначив вже немолодого генерала Ю. Зайончика, який був депутатом Чотирирічного сейму, брав участь у повстанні 1794 р. і був замісником Т. Костюшка. Ю. Зайончик був польським патріотом і в той же час не проявляв великої ворожості до Росії і всього російського, влаштовував Варшаву і Петербург. "Противагою" можливим сепаратистським тенденціям стали великий князь Костянтин Павлович, призначений головнокомандуючим польською армією, і сенатор М. Новосільцев - комісар в Адміністративній раді Королівства. Механізм "рівноваги" працював бездоганно, поки Костянтин не закохався в польську красуню Іоанну Грудзинську і не вступив з нею в морганатичний шлюб. Після цього почались деякі збої, що турбували Петербург, але не мали серйозних наслідків.

Перші сейми Королівства Польського хоча і продемонстрували вірність монарху, в той же час засвідчили ілюзорність існування королівства.

Велике князівство Познанське, включене до складу Прусії за рішенням Віденського конгресу, недовго залишалося на особливому становищі. Невдовзі на нього поширилась з усією силою політика онімечення, що проводилася пруською владою на "старих" польських землях.

Становище Королівства Галіції і Лодомерії в складі Австрійської монархії протягом 1815-1830 рр. суттєво не змінилося. Краківська республіка була формально незалежною державою. Фактично нею управляла створена в 1816 р. "Організаційна комісія" з резидентів Австрії, Прусії й Росії.

Польське питання в європейській політиці 30-50-х років XIX ст. зазнало суттєвих змін. Об'єктивні умови, в яких відбувалася боротьба навколо польського питання, мали свою специфіку. Вона визначалася насамперед тим, що розподілені польські землі міцно утримувалися трьома державами, які створили Священний союз із солідною вагою в європейській політиці. Механізм австрійсько-прусько-російської взаємодії в цій сфері залежав від конкретних історичних умов і від смаку і пристрастей Миколи І, зовнішня політика якого істотно відрізнялася від політики Олександра І.

За свідченням останнього з його дореволюційних біографів, Микола І був з дитинства вихований в дусі антипатії до поляків і ніколи цього не приховував. Повстання 1830-1831 рр. він називав зрадницькою війною, а національні почуття вважав химерою і будував свої зовнішньополітичні плани виключно на династичному принципі. У вересні 1833 р. в Мюнхенгреці була заключена конвенція між Росією і Австрією про дотримання сторонами статус-кво на польських землях і взаємну видачу політичних злочинців. Через місяць до цієї конвенції приєдналася Прусія. Було зрозуміло, що це створювало тристоронні гарантії тому порядку, який створювався в російській частині Польщі після придушення царизмом повстання 1830-1831 рр.

Цей порядок Микола І встановлював разом з генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем, який отримав за придушення повстання звання "світліший князь Варшавський" разом з посадою царського намісника у Варшаві і командуючого військами в Королівстві Польському. Була скасована Конституція 1815 р. і почалось планомірне руйнування автономії Королівства Польського.

Були ліквідовані сейм, Державна рада і вищі судові установи Королівства, перестала існувати польська армія. Замість воєводств були створені п'ять губерній, запроваджено воєнне становище. Закриті університети у Варшаві і Вільно, ліцей у Кременці. На території Королівства поширювалася діюча в усій Росії монетна система, система мір і ваги. Польське дворянство Микола І урівняв у правах і привілеях з російським дворянством.

Зміни поширилися до певної міри і на релігійну сферу. Царизм почав втручатися в справи католицької церкви. В Україні й Білорусії була ліквідована уніатська церква. Прагнучи залучити на свій бік вищі прошарки католицького духовенства, Микола розпорядився підвищити жалування єпископам і створити у Варшаві римо-католицьку академію.

Повстання 1830-1831 рр. викликало хвилю репресій і на польській території в складі Прусії й Австрії. В 1836 р. три держави під приводом висилки емігрантів окупували Краків. Під час придушення Краківського повстання 1846 р. територія "вільного" міста знову була окупована державами Священного союзу.

Невдовзі вони підписали між собою угоду про остаточну передачу цієї території Австрії, яка перетворила її у Велике князівство Краківське.

Загострення польського питання викликала революційна хвиля, що прокотилася по всій Європі в 1848-1849 рр. На польських землях, підвладних Австрії і Прусії, це вилилося у великі збройні виступи. В Королівстві Польському активізувалася діяльність конспіраторів, які не припиняли боротьбу проти національного і соціального гноблення. Польський визвольний рух схвалювали і реально підтримували прогресивні сили різних країн, включаючи і Росію. На його захист виступив Союз комуністів - перша в історії комуністична організація.

З початком революції в Європі Микола І зосередив на західних кордонах Росії 400-тисячну армію, відправив до Відня і Берліна послання про негайну необхідність “придушити смуту в Галіції й Познані”.

До Трансільванії були направлені царські війська, які воювали разом з австрійськими проти революційної армії Угорщини. Угорською армією командував активний учасник польського повстання 1830-1831 рр. генерал Ю.Бем, а добровольцями до неї входили поляки, а також солдати і офіцери російської армії, які не бажали бути карателями.

Кримська війна 1853-1856 рр., що закінчилася поразкою царизму, підірвала міжнародний престиж Росії. Однак в польському питанні інтереси Австрії і Прусії практично співпадали з інтересами Росії. Іншим європейським країнам польське питання було байдужим: вони лише використовували його для різних дипломатичних спекуляцій і надзвичайно мало турбувались про справжні інтереси польського народу.

Аналогічна ситуація склалася на початку 60-х років, коли суспільне піднесення охопило насамперед Королівство Польське. Сподівання повстанців на підтримку європейських держав виявилися марними, спроби польської еміграції налагодити ділові контакти з їх урядами не дали істотних результатів.

В придушенні повстання 1863-1864 рр. активну допомогу надала царизму Прусія, а Англія, Франція і Австрія виступили лише з словесними демаршами. Виражали співчуття і надавали деяку допомогу повстанню прогресивна громадськість західних країн і діячі міжнародного робітничого руху, включаючи К. Маркса і Ф. Енгельса. Практичне співробітництво налагодилось у польських повстанців лише з революціонерами-шестидесятниками в Росії.

Головним підсумком соціально-економічного розвитку Польщі був кріпосницький панщинний фільварок, який виробляв зерно для зовнішнього і внутрішнього ринків. Будучи справжнім нервовим вузлом господарського життя країни, він визначив характер взаємовідносин між двома основними соціальними величинами польського суспільства - селянством, яке становило абсолютну більшість населення, і шляхетським станом.

Найяскравішою особливістю суспільного устрою Речі Посполитої була безпрецедентна для Європи багаточисельність привілейованого стану. До середини XVIII ст. майже кожен десятий житель держави був шляхтичем.

Досить значний прошарок польського дворянства складала застінкова шляхта, яка володіла господарством селянського типу і власноручно обробляла землю. Цей прошарок найбільш чисельним був у Мазовії й Підляшші.

Як і раніше, в XIX ст. соціальну піраміду польського суспільства вінчали можновладці-магнати. Особливо могутніми були магнати Галичини, де їм належало 70 % всіх приватних земель. Австрійський імператор охоче наділяв польських латифундистів практично незнайомими Речі Посполитій князівськими, графськими і баронськими титулами в обмін на ліквідовані спеціальним патентом традиційні звання сенаторів, воєвод, каштелянів, старост. Група магнатів, біля ста чоловік, виділялася в Королівстві Польському. Притягальна сила цих історичних фамілій давала про себе знати протягом багатьох десятиріч після поділів, за які вони несли чималу відповідальність.

Селянство, яке складало понад 70% населення країни, також було соціальне неоднорідним. Крім приватновласницьких селян (64%), особливими категоріями були церковні (17%) і державні селяни на королівських землях (19%). Одночасно продовжував існувати поділ селян на повнонадільних кметів, загродників, коморників і халупників, що колись відповідало певному розміру їх земельної ділянки і характеру повинностей.

Після першого поділу Речі Посполитої доля польського селянства почала вирішуватися вже не лише на сеймі у Варшаві, але також у Відні й Берліні. В ході так званих юзефінських реформ імператора Йосифа II селяни отримали особисту свободу і право на спадкове користування наділами. Панщина була замінена грошовим оброком (чиншем). В Прусії були проведені описи селянського майна і повинностей, в 90-ті роки за селянами були закріплені земельні наділи.

На території створеного під егідою французького імператора Князівства Варшавського почав діяти знаменитий Кодекс Наполеона, спрямований на розвиток буржуазних відносин. Селяни були переведені на становище орендарів. Але зберігалися попередні форми селянських повинностей - панщина, грошовий і натуральний оброк, а також адміністративно-поліцейська влада поміщика. Нове законодавство принесло селянам особисту свободу, але, не забезпечена економічно, вона була справедливо названа сучасниками "пташиною". За влучним визначенням тих років, "кандали були зняті з селян разом з чобітьми".

В 1869 р. була проведена селянська реформа у Королівстві Польському, в результаті якої біля 200 тис. сімей батраків отримали наділи. Викупні платежі вносилися шляхом збирання казною нового податку розміром 2/3 попереднього чиншу. Селянська реформа в Королівстві Польському більш наближалася до австрійської моделі, ніж до пруської і йшла дещо далі Положення 19 лютого 1861 р. для російських губерній.

Сільське господарство було основним заняттям не лише сільського населення. Польське місто також мало переважно аграрний характер. Однак з часом міста почали відігравати все більшу роль. Саме у першій половині XIX ст, з ростом промислових Катовіц, Забже, Лодзі починають закладатися основи економічної географії сучасної Польщі. Втіленням індустріалізації польських земель було стрімке піднесення старовинного містечка Лодзі, яке за лічені роки стало "польським Манчестером".

Паралельно з урбанізацією почали змінювати своє обличчя і різні прошарки міського населення. В епоху збройної боротьби за незалежність ремісничо-плебейські прошарки поряд з шляхтою активно включалися у національно-визвольний рух, а варшавський ремісник Ян Килинський зайняв одне з найбільш почесних місць в польському пантеоні національних героїв.

Польський пролетаріат був малочисельним. Для нього характерний багатонаціональний склад. Багатогранні джерела рекрутації пролетаріату, регіональні, галузеві і національні особливості його формування перешкоджали соціальній інтеграції робітничого класу на польських землях і зростанню його самосвідомості. Лише незначна частина робітників була зайнята на великому фабричному виробництві, мала високу кваліфікацію, походила з робітничих сімей, розірвала з сільським господарством і цехами.

На перехідний період від феодалізму до капіталізму припадає становлення інтелігенції, яка виконує обширний і особливо складний обсяг робіт в країнах запізнілого розвитку, де саме нею компенсується соціально-політична пасивність буржуазії. Так було в Росії, Польщі, на сході Європи в цілому.

Для Польщі характерна пряма залежність людей науки і мистецтва від королівського двору і меценатствуючих магнатів, що перетворила діяльність в сфері культури в різновид служби можновладцям, а самих її носіїв - в частину клієнтели аристократичних домів. Серед інтелектуалів польського походження особливо багато було духовенства, яке висунуло з свого середовища багатьох корифеїв національної культури. Головними джерелами формування інтелігенції була пауперизована частина шляхти і міщанство, у меншій мірі - селянство. Якщо чиновників, вчителів і духовенства нараховувалося в польських землях по декілька тисяч, то рахунок осіб інших професій - лікарів, літераторів, музикантів і художників йде на сотні.

На формування польської інтелігенції суттєво впливала політична ситуація. Втрата незалежності і драматична боротьба за її відновлення привела до еміграції інтелігенції, внаслідок чого поляк міг викладати в Петербурзькому університеті, вести науковий пошук в сибірській висилці, або, як Міцкевич, Шопен, Лелевель, створювати шедеври національної культури в еміграції. Протягом XIX ст. всім трьом частинам поділеної Польщі в різний час довелося виступати в ролі центра польського інтелектуального життя.

Поділи Речі Посполитої мали важливий вплив на соціальний розвиток польських земель і процес їх переходу від феодалізму до капіталізму. Не дивлячись на відсутність національної державності і територіально-політичну роз'єднаність народу, соціально-економічний розвиток польських земель відбувався в тім же напрямку і такими ж темпами, що і Східної Європи в цілому. Додатковим гарантом цього протягом всього періоду, що розглядається, була принципова єдність стратегічного курсу трьох феодальних монархій.

Соціальною базою національно-визвольного руху виступали: селянство, більшість шляхти, духовенство, міські низи, інтелігенція, яку сам хід подій висунув керівником визвольного руху. Осібно стоїть визвольна війна українського і білоруського народів середини XVII ст., в якій воєдино злилися антифеодальний протест селян і національно-визвольний рух широких верств населення проти польського панування.

Об'єктивні умови для об'єднання різних верств населення під національно-визвольними знаменами склались на польських землях в кінці XVIII ст. Перший великий збройний виступ польського народу почався 12 березня 1794 р. відмовою кавалерійської бригади генерала А. Мадалинського підкоритися наказу уряду про значне скорочення польського війська. 24 березня 1794 р. Т. Костюшко захопив Краків і проголосив себе начальником повстання, а 4 квітня 1794 р. він отримав перемогу над царськими військами під Раулавицями.

В середині квітня повстання перемогло у Варшаві при активній участі міських низів під керівництвом чоботаря Яна Килинського, а через декілька днів - у Вільно, де повстанцями командував полковник Якуб Ясинський. Однак в червні 1794 р. з'єднані сили Росії, Прусії й Австрії перейшли в контрнаступ, який став особливо успішним, коли царські війська очолив О.В. Суворов. В жовтні 1794 р. важкопоранений Т.Костюшко був взятий в полон, а 6 листопада 1794 р. царські війська штурмом оволоділи Варшавою. Незабаром повстання було остаточно придушене.

Соціальною базою повстання було кріпосне селянство, міська біднота, ремісники, міська інтелігенція, а також звільнені в запас військові. Повстанці виступили проти реакційного магнатства, яке прийшло до влади, проти другого поділу Польщі. Вони добивалися відновлення кордонів 1772 р. і Конституції 1791 р., вимагали продовження прогресивних реформ Чотирирічного сейму.

Серед учасників повстання були представники різних прошарків населення. Провідне становище займала заможна і середня шляхта; серед найбільш радикальної частини керівництва - "польських якобінців" - переважали представники інтелігенції.

Після придушення повстання 1794 р. значна частина активних учасників національно-визвольного руху залишила Польщу, багато вступило до польських легіонів під командуванням Я. Домбовського. В середині країни виникли конспіративні антиурядові організації, в яких переважала дрібна і неімуща шляхта. Найбільш великою і радикальною організацією було Патріотичне товариство, яке існувало в 1821-1826 рр. Очолював його В. Лукасинський. Одним з керівних діячів товариства, крупним теоретиком шляхетської революційності був М. Мохнацький. Він визнавав лише революційний шлях боротьби за незалежність і головною рушійною силою її вважав шляхту.

Національно-визвольне повстання почалося 29 листопада 1830 р. і отримало в польській літературі назву "Листопадового". Його початок був прискорений повідомленням про те, що Микола І вирішив направити польські війська для придушення французької революції. Озброєні повстанці під керівництвом Л. Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер - резиденцію царського намісника у Варшаві великого князя Костянтина. Одночасно інша група під командою П. Висоцького зробила спробу захопити казарми російської армії.

Атака на Бельведер не принесла успіху. Польські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очолити повстання. Однак їх гаряче підтримали робітники і ремісники Варшави. 30 листопада 1830 р. польська столиця опинилася в руках повсталих. Після цього шляхетські верхи вступили в переговори з намісником, але перервали їх під тиском знизу. Був утворений тимчасовий уряд, а 5 грудня 1830 р. диктаторську владу в Королівстві отримав генерал Ю.Хлопицькй.

Він направив до Миколи І делегатів, розпустив Патріотичне товариство, всіляко заважав розгортанню повстання. 18 січня 1831 р. диктатура Ю. Хлопицького впала під тиском народних мас. На зміну їй прийшов консервативний уряд А. Чарторийського. Відновлене Патріотичне товариство організувало у Варшаві багатолюдну маніфестацію на честь декабристів, яка примусила сейм проголосити скинення Миколи І з польського престолу. На деяких прапорах варшавських маніфестантів 25 січня 1831 р. були написані слова: "За нашу і вашу свободу". Вони стали надовго символом співробітництва польських і російських революціонерів.

Царські війська під командуванням спочатку І. Дібича, з потім І.Паскевича перейшли в наступ, форсували Віслу і підійшли до Варшави. Новий уряд на чолі з генералом Я. Круковецьким відмовився озброїти жителів столиці. 6 вересня 1831 р. війська І. Паскевича штурмом оволоділи передмістям - Волею, а через два дні повстанська Варшава підписала акт капітуляції.

Аналіз соціального і національного становища повстанців свідчить, що повстання не було ні виключно польським, ні виключно шляхетським. На чолі повстання перебували представники із знатних і багатих родин. За поєднання далеко не прогресивних соціальних цілей з радикальним способом дій К. Маркс і Ф. Енгельс назвали польське повстання 1830-1831 рр. консервативною революцією.

Особливості польської культури періоду класицизму. Велич архітектури бароко виросла на базі феодального устрою, який вже заважав розвиткові країни і який вів її до економічного упадку і втрати політичної незалежності. Зрозуміло, що прогресивні ідеї раціоналізму XVIII століття знайшли в Польші живий відголос. Винекненню цих ідей заважало те, що більшість їх носіїв належало до привілейованих класів, серед яких було багато противників нового, які всіляко противилися реформам і прийняттю нової державної конституції.

Бургундія була тоді ще слабкою і вела постійну боротьбу за укріплення свого положення в житті країни. Тому переміни в архітектурі того часу виражені спочатку у зміненні форм палаців, і лише пізніше з’являються проекти будівель шкіл, наукових будівель, академій, музеїв, лікарень, приютів, торгових домів, театрів та інших споруд. Виникають проекти нового планування міських вулиць, площ і загального благоустрою.

У Варшаві почала діяльність “Комісія доброго порядку” (благоустрою), робота якої принесла важливі результати. З’являються спроби створення в країні перших промислових підприємств, мануфактур, які будувалися за ініціативою короля і деяких магнатів. Економічні умови в країні не дозволили здійснити багато цікавих проектів. І все ж таки ідеї соліття Просвітництва поступово змінювали вигляд Польщі.

Архітектурі класицизму другої половини XVIII – початку ХІХ століть притаманне намагання дотримуватись простоти форм і композицій будівель. В придворній архітектурі Польщі велике значення отримали французькі зразки. Розвиткові нових форм посприяв інтерес до античного мистецтва і в меншій мірі до середньовіччя, розфарбованому ореолом романтики. Нові естетичні принципи втілилися у зміненні планування парків, де замість геометричних форм партерів і острижених дерев з’являються пейзажні сади і парки з гротами, штучними руїнами і хатками пастухів.

Найбільш цікаві твори архітектури початку цього періоду, як і раніше – королівські резиденції. Король Станіслав Август оточив себе видатними художниками, які, не дивлячись на матеріальні труднощі в країні, створили ряд високохудожніх творів. Ще до вступу на трон Станіслав Август замовив французькому архітектору Кусту проект палацу у формах класики (1761), а в 1764 році французький архітектор В. Луї розробив проект перебудови Варшавського замку. Але перебудова замку велася під керівництвом архітектора Якуба Фонтани, а потім придворного архітектора Доменіку Мерліні, який частково перебудував Уяздовський замок (1766 - 1771) і в Лазенках Палац на воді, Білий домик, Мисливецький палац та ін. (до 1793).

У Варшавському замку роботи велися переважно по зміненню інтер’рів. Були створені анфілади великих парадних залів, які відрізнялися багатством і витонченістю деталей, чудовими плафонами роботи Бачіареллі і підлогами з різних порід дерева. Деякі зали, наприклад тронний, побудований ще в саксонський період, і після перебудови мав у своїй архітектурі відголоски барокко. Перші споруди в Лазенках – це літній павільйон, який називають Білим домиком (1774 – 1775), Квадратний в плані і Мисливецький палац (1775 – 1777) з фасадом, який має риси барокко у вигляді крил і форм великої ніші у центрі. В 1784 році почалися роботи по будівництві Палацу на воді.

Центральною частиною палацу на воді був круглий зал Купальні кінця XVII століття. До нього прибудовані зі всіх боків нові кімнати і зали. Невеликий палац, прямокутний в плані, прикрашений нішею з колонами з півдня і колонадою портика з півночі (1778), є шедевром архітектури того часу. Інтер’єри палацу з’єднують простоту планування з високим художнім рівнем деталей, багатством живопису, скульптури і бронзових прикрас.

Квадратний чи прямокутний план з круглим залом у центрі став зразком для палаців другої половини XVIII століття. Серед них можна назвати так звану “Круликарню” у Варшаві (1786 – 1789, архітектор Мерліні, і палац у Любостроні (1800, архітектор С.Завадський); цікавим варіантом є невеликий палац у Наталині, у якому центральний зал еліпсовидний у плані, висунутий вперед і замість зовнішньої стіни має відкриту колонаду (1782, архітектор Ш. Цуг). В інших палацах (палац в Яблонні, 1775 – 1779), архітектор Домінік Мерліні; Мала Весь, Рогалин, Смелів, 1797, архітектор С. Завадський), зали висунуті вперед, утворюють центральний ризаліт. У великих резиденціях продовжував використовуватися парадний двір, оточений флігелями, але зараз з’являються заокруглені галереї чи колонади між флігелями і головним корпусом (Рогалин, Смелів, Павловіце, Святськ, Бялачев та ін.).

Теж саме було і в міських палацах, наприклад у палаці примасу у Варшаві (1783, архітектор Єфраїм Шрегер). Але магнатські міські палаци часто будують вже без двору, вздовж червоної риски вулиці, як наприклад, палаци Рачинських і Тишкевичів у Варшаві (1785-1791, архітектори Станіслав Завадський і Ян Християн.Камзетцер), палац Дзялинських в Познані (1780-1790) чи палац Яблоновських і Возницьких в Кракові (1777-1793).

У 80-90 роках XVIIІ століття в Польщі зароджуються нові капіталістичні економічні відносини. Представники міської буржуазії будують у столиці торгівельні і банкірські будинки, які складалися із залів для банківських чи торгівельних операцій і складів. Такі палаци Теппера (1774, архітектор Єфраїм Шрегер) і палац Резлера (архітектор Ш. Цуг) у Варшаві.

У зв’язку з розвитком у Польщі міст виникають нового типу житлові будинки і ратуші у формах класицизму, як наприклад, в Седлуці (близько 1780, архітектор Станіслав Завадський), Коцькі (до 1784, архітектор Д.Мерліні), Блоні (1782, архітектор Д. Мерліні, в районі Лєшно у Варшаві (1785, архітектор Ш.Цуг). Ратушу в Любліні в 1787 році і верх башти Познанської ратуші перебудував Д. Мерліні.

Розвиток шляхів викликав будівництво дорожних станцій – “заїздів”, які складалися із готелю і широкої конюшні з каретним сараєм (заїзди “Деканка” і “Під орлом” у Варшаві). Будувалися будівлі наукових закладів і учбових закладів. В Кракові збудовано будівлю астрономічної обсерваторії (1788, архітектори Завадський, Радваньський). Перебудовано будівлю Колегіум Нобіліум (1785) у Варшаві; в Тшемешні побудована бурса (1773).

У Варшаві і Каменце зведені великі комплекси казарм (архітектор Завадський). У Варшаві побудований театр на площі Красинських (1779, архітектор Соларі), театр в так званій “Помаранчарні” (1786 – 1793, архітектор Мерліні) і Літній театр в Лазенках (1790 – 1793, архітектор Мерліні).

Війна з Росією і Австрією в кінці XVIII століття і внутрішні чвари, які закінчилися третім розподілом Польщі в 1795 році, стали причиною великих труднощів, поглиблених в роки наполеонівських війн. Група варшавських архітекторів розпалася і до 1815 року вони працювали у провінціальних помістях. Палаци в них будувалися звичайно двохповерховими, з портиком і фронтоном, в центрі будівлі розміщувалася кругла чи овальна зала (Бейсця, Павловіце, Нездів, Гестків, Колачкове та ін.).

Портики з фронтонами часто зводилися і в одноповерхових будинках (Слешин, Петрики, Халчув та ін.), нарівні з висотою будинку чи у вигляді галереї вздовж всього фасаду (Могильніца, Рожнов та ін.). У резиденції Чарторизьких в Пулавах архітектор П. Айгнер побудував палац Маринку близький до Палацу на воді в Лазенках, і павільйони в пейзажному парку, які нагадували античні будови, як храм Сівілли, чи своєрідно трактовані готичні (Готичний домик, 1809). В Пулавах Айгнер побудував церкву – ротонду з портиком (1803).

Після віденського конгресу (1815) на території так званого Царства Польського, не дивлячись на політичний гніт, виникли порівняно сприятливі умови культурного, і економічного розвитку. Зросла промисловість, розвивалися міста, виникали нові промислові ценри – Лодзь, райони Кельци і міста Домбровського вугільного басейну. Розвиток дрібної промисловості викликало наплив населення в міста, що привело до розширення житлового будівництва в них. Виникає багатоквартирний тип житлового будинку, в якому квартири здаються під найм. В промислових районах будуються робітничі селища, які зазвичай складалися з типових дерев’яних споруд, спрощуючись по мірі росту кількості робочих.

Плани реконструкції міст і проекти нових промислових центрів все ще слідують старим традиціям: осьової системи плану, радіальним вулицям, круглим, напівкруглим і багатокутним площам. По такому типу побудовані міста Лодзь, Озорків, Бялогон та інші промислові центри міста і поселення. Багато уваги приділялося композиції промислових будівель, які проектувалися частіше в класичних формах, іноді в готиці. Для них, а також для житлових будинків для робітників, поштових станцій і заїздів і навіть церкв випускалися типові проекти (альбоми Айгнера).

З розвитком капіталізму аристократія та політики переселяються з міст в заміські помістя, а в їхніх палацах розміщуються адміністративні заклади, і до того ж змінюється їхній вигляд. Виникає новий тип адміністративної будівлі в суворих класичних формах з портиком, часто піднятому на рустованих арках. Цей тип, з’явившись ще у Варшавському герцогстві (1807 – 1815), розповсюдився в 20-30-ті роки, а остаточно сформувався у творчості архітектора А. Корацци, який розпочав свою діяльність в Польщі в 1818 році побудовою будівлі Громадства друзів наук у Варшаві, чи, як його називають, палац Сташица.

Він має купол і колонаду над аркадами першого поверху, але наявність бокових ризалітів зі здвоєними колонами ще говорить про вплив барокко. В перебудованих Корацци в адміністративні будівлі в палацах Мостовських, Лещинських, Огинських і ін. елементів барокко вже немає. В споруді Казначейства (1824) Корацци з’єднав декілька старих палаців в одне ціле і додав до них нову споруду Польського банку (1825), де двохповерхові аркади оточують великий купальний круглий зал.

Найбільший витвір Корацци – будівля Великого театру у Варшаві, один із найбільших у Європі того часу (1825-1833). Театр зведено на місці знесеного палацу Марівілла, де флігель з колонадою, побудований в 1820 році за проектом архітектора Айгнера, Корацци включив у вигляді крила головної будівлі театру, а з іншої сторони побудував таке ж крило, створивши великий ансамбль на всю довжину площі. Центральна частина будівлі прикрашена великою колонадою над аркадою (пізніше до неї приєднався портик з колонами).

Нові будови і перебудова старих змінили вигляд Варшави, де почала переважати архітектура класицизму, особливо на нових вулицях. В цьому стилі будувалися адміністративні і господарські будівлі: бані, склади, гауптвахти і міські застави (1816–1818, архітектор Я.Кубицький). Будуються чи перебудовуються в класичних формах ратуші в Ловиче, Лодзі, Коло, Конині, Калиші, Плоцьку, Александрові та інших містах. У таких же формах з колонадами будують міські будинки, заїзди, торгівельні ряди (Сохачев, Гура, Кальварія).

На польській території, яка потрапила під австрійське панування, економічне положення не сприяло будівництву. У Кракові лише фасади декількох будинків були перебудовані у формах класицизму – без колонад і портиків.

Належне місце в будівництві займають в цей час світські, громадські будинки. Час існування Царства Польського був періодом великих змін і задумів, які повинні були привести до здійснення ідей епохи Просвітництва.

Список літератури

1. Банфи А. Философия искусства. – М.: Сов. энцикл., 1989. – 102 с.

2. Виппер Б.Р. Введение в историческое изучение искусства. – М.: Сов. энцикл., 1995. – 381 с.

3. Власов В.Г. Стили в искусстве. Словарь. Из. “Кольна” Санкт-Петербург. 1995. – 671 с.

4. Всеобщая история архитектуры: В 12 т./Изд. литер. по строит. – М., 1969. Том VII. – 620 с.

5. Захватович Я. Архитектура Польши XVII – начала ХIХ в. – М.: Сов. энцикл., 1978. –178 с.

6. Каплун А.И. Стиль и архитектура. – М.: Сов. энцикл., 1985. – 98 с.

7. Краткая художественная энциклопедия. И-во стран и народов мира. Т.З. – И-во. “Сов.энцикл” – М., 1971. – 786 с.

8. Крип’якевич І. Всесвітня історія: У 3 кн. Кн.2. – К.: Либідь, 1995. – 424 с., іл.

9. Кшижановський Л. Гданськ. – Л.: Искусство, 1980. – 272 с.

10. Левчук Л.Г. Історія світової культури. – К., 1994. – 195 с.

11. Лисаковський И.В. Искусство в понятиях и терминах. Словарь-справочник. – М., 1995 – 787 с.

12. Лорентц С. и Роттермунд А. Классицизм в Польше. Изд. Аркады. – Варшава, 1984. 58 с., Илл.

13. Лосев А.Ф. Проблема художественного стиля. – К., 1994. – 155 с.

14. Медерский Л.А. Гданськ [Очерк]. Л., 1974. – 87 с.

15. Молева Н.М. Варшава. – М.: Искусство, 1973. – 192 с.

16. Мистецтвознавство: Короткий тлумачний словник / Упор. Ничкало С.А. - К.: Либідь, 1999. – 208 с.

17. Роттермунд А. Королевський замок в Варшаве – Варшава: Аркады, 1993. – 110 с.

18. Саверенская Т.Ф. Западноевропейское градостроительство XVII – ХIХ веков. – М.: Стройиздат 1987. – 190 с.

19. Станкевич Е. Шермер Б. Гданськ. Пейзаж и архитектура. – Варшава: Аркады, 1972. – 77 с.

20. Станькова Я. Пехар И. Тысячелетнее развитие архитектуры. – М.: Стройиздат, 1984 – 296 с.

21. Старый город и королевский замок в Варшаве. – Варшава: Аркады, 1988. – 197 с.

22. Ткачёв В.Н. История архитектуры. М.: Высшая школа, 1987. – 272 с.

23. Устюгова Е.Н. Стиль как явление культуры. – Спб, 1994. – 108 с.

24. Холл Дж. Словарь сюжетов и символов в искусстве. – М.:Высшая школа, 1997 – 225с.

25. Хросцицкий Ю.А., Ю.А. Роттермунд А. Архитектурный атлас Варшавы. – Варшава: Аркады, 1978. – 256 с.

26. Черній А.І., Черній В.А. Історія південних і західних слов’ян в 3-х частинах. Частини І, ІІ, ІІІ (від найдавніших часів до кінця ХХ ст.). – Рівненський інститут слов’янознавства Київського слов’янського університету. – Рівне, 1999. – 444 с.

27. Chodуn'ski A. R. Malbork. Wуdawn. Arkadу. Warszawa., 1982. – 43 s.

28. Janusz Kuczyn'ski, Alojzy Obozny. Pałas w Kielcach. Przewodnik. – Krako'w, 1981. – 109 s.

29. Zamek Kro'lewski w Warszawie. Dzieła Marcella Bacciarellego. – Warszawa. 1987. – 235 s.

30. Kazimiers Nowacki. Architektura krakowskich teatro'w. – Wydawnictuo literackie, Krakow, 1982. - 569 s.

31. Kozakiewiczowa H. Renesans w Polsce. Santi Gucci. Architekt i rzeżdiarz. Arkady. - Warszawa, 1983. - 40 s.

32. Kozakiewiczowa H. Renesans w Polsce. Kaplica Zygmuntowska. Arkady. – Warszawa, 1983. – 40 s.

33. Krako'w. Swiatowe dziedzictwo kultury. - Krakow, 1982. – 15 s.

34. Maria Borowiejska – Birkenmajerowa. Barbakan Prokowski. Wydawnictwo literackie – Krako'w, 1979. – 208 s.

35. Maria I Kwiatkowska. Ko'scio'ł Ewangelco-augsburski. Pan'stwowe wydaunictwo Naukowe. – Warszawa, 1982. – 236 s.

36. Michał Rożek. Kro'lewska katedra na Wcwelu. Wydawnictwo interpress - Warszawa, 1981 – 180 s.

37. Miłobedzri A. Zarys dziejo'w architektury w Polsce. - Warszawa, 1968. – 368 s.

38. Stanisław Lorentz. Pałac Prymasowski. - Warszawa, 1982 – 180 s.

39. Sztuka XIX wieku w Polsce. - Warszawa, 1979. – 285 s.

40. Tomasz Grygiel. Pałac Małachowskich i dom Roeslera. - Warszawa, 1982. – 124 s.


30.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!