Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Особливості такого ужиткового мистецтва як різьба по дереву
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особливості такого ужиткового мистецтва як різьба по дереву

Історія розвитку різьби по дереву. Регіональні особливості різьби по дереву. Композиційна структура художнього різьблення даного регіону, образність її орнаменту

Велич нашого карпатського краю підносить народ на мудрість народний епос, який оточує нас навколо. Коли побуваєш на Косівському, Кутському чи Яремчанському базарах, назавжди залишиться в душі глибокий спогад про чудові твори народних умільців: різьблені з дерева тарелі, пудренички, зображення тварин (скульптурна різьба), побутові речі прикрашені різьбою, ворсисті ліжники, вишивані сорочки, рушники, як кольори райдуги виграють на сонці.

А які чудові речі побуту прикрашені випалюванням! Це майстерно виготовлені бондарські вироби, цікавої форми, декоровані технікою випалювання.

Недалеко пролунало бринчання музичного металевого інструменту - дримба. Жайворонком заспівала сопілка у вмілих руках сопілкаря. Не втрималася старенька гуцулка, яка продавала великі сірі ліжники, заспівала коломийку:

"Різьбярику, Гриньку,
Вирозьби нам на співанки
Яворову скриньку".

Справжнє свято для душі. Тільки тут не можна не розуміти талановитого народу, який з давніх-давен заселив Карпати, навчився виживати у цьому краї, полюбив його, зумів використати дари гір для свого життя у пісні і праці творити чудові дерев'яні речі для вжитку, прикрашаючи їх чудовою різьбою, випалюванням, інкрустацією металом, бісером, різними породами деревини.

У цьому краї митець з колиски і до глибокої старості. Відомі на весь світ, гуцульські вироби з дерева, овечої вовни, гончарні вироби, вишивка, прекрасний весільний та святковий одяг, гуцульські писанки (мініатюрний розпис на курячих або гусячих яйцях). Народ-творець ніколи не тратить своїх народний традицій у будівництві, у побуті, в одязі. У новостворених творах відчуваються народні традиції з якими вдало гармоніюють нові форми виробів.

Ще збереглися до наших часів нечисленні зразки об'ємної народної скульптури 18-19 століття. Головне зображення - розп'яття, фігури святих.

У Центральній та Східній Україні, де здавна було розвинуте різьбярство, зразків народної скульптури 17-19 ст. збереглося дуже мало. Тут переважали вироби побутового призначення, окремі деталі яких можна віднести до народної скульптури - це закінчення ковшів, черпаків, ложок, стовпців воріт.

Зображення цих виробів мали зааморфну форму і відрізнялися дуже узагальненим, без зайвих деталей характером.

На початку 20 ст. на Україні вирізьблювали фігурні та прикрашені барельєфами вулики.

Тематика зображень на них, мотиви декору були світськими і культовими. У південній та лісостеповій частині України зустрічалися вулики-довбанки у вигляді ведмедя, голови козака з оселедцем або цілої сидячої постаті.

У 18-19 ст. різьблення на Україні досягло найвищого рівня. Різьбленням оздоблювали деталі будівель - одвірки, сволоки, балки, наличники, піддашні дошки, горішні вікна. В інтер'єрі житла різьбленням прикрашали віконниці, одвірки, полички, мисники. Особливу увагу різьбярі приділяли сволоку, який займав більше місця в інтер'єрі. Часто його оздоблювали плосковиїмчастим різьбленням з мотивами розеток, кіл, смужок, ламаних ліній, бокові частини іноді профілювали крученим орнаментом. Традиція оздоблення сволоків існує в народному будівництві досі.

Майстри щедро оздоблювали різьбленням предмети побутового і господарського призначення. Скрині, столи, ліжка, миски, тарілки прикрашались орнаментальним різьбленням.

Майстри-різьбярі оздоблювали різьбленням дерев'яні цвинтарні та придорожні хрести, що споруджувалися на роздоріжжях, перехрестях шляхів, коло церков і криниць.

До наших часів збереглися унікальні зразки різьблених виробів - чумацьких маж, саней, різного хатнього начиння, предметів домашнього вжитку.

Важливою галуззю художньої деревообробки в українців було виготовлення музичних інструментів: ударних, духовних, струнних. Народні музичні інструменти є одним із відгалужень традиційної культури і за своїм походженням, розвитком, стилістичними засадами пов'язані з народною обрядовістю і побутом українців.

Окремі види народних інструментів музичних побутували на певній території України, наприклад, бандура - переважно в Центральних районах і на півдні України, на Гуцульщині особливо шанували трембіту.

Історія розвитку різьби по дереву

Найдавніші пам'ятки народного мистецтва на території сучасної України, що зійшли до нас, належать до епохи палеоліту (20 тис. років до н.е.). Це вироби з кістки, оздоблені різними геометричними мотивами. Їх знайшли археологи під час розкопок Мізенської стоянки на Чернігівщині. Предметів із дерева із тих далеких часів не збереглося. Пізніше почала розвиватися кераміка, ткацтво, художня обробка кістки, а потім і дерева.

Розкопки скіфських поховань дають уявлення про різноманітність видів і технік художньої обробки деревини, які були у скіфів. В давнину скіфи користувались дерев'яним посудом. Археологічні розкопки скіфських поховань свідчать, що скіфи спілкувались з іншими народами, вміли обробляти дерево на високому художньому рівні. Вони оздоблювали дерев’яні похоронні ложа багатокольоровими породами дерева.

У ІІ ст. до н.е. сармати витіснили скіфів широко використовували колір у оформленні дерев'яних виробів. Скіфо-сарматський період і вплив античної культури грецьких міст Північного Причорномор'я сформували принцип художнього створення виробів, орнаментики, прийомів виконання та технік декорування. Поєднання реалізму з творчою фантазією, з підвищеною декоративністю, створення неповторної образної системи стали основою для творчої праці багатьох поколінь майстрів і утверджувались народною творчістю тривалий час.

Слов'яни вийшли на історичну арену на початку І тисячоліття до н.е. вони займали територію між Дністром і Віслою. В І-ІІ ст. н.е. на землях середнього Придністров'я, як свідчать археологічні знахідки, розвивається культура, за назвою місця знахідки Зарубинецька.

У дохристиянський період відображались також уявлення стародавніх майстрів про магічні сили Землі та природи. Символічно зображувались Сонце, Земля, Кінь. Також був поширений геометричний орнамент із борозенок, ямок, штрихів. Уявлення про виникнення та побудову світу передавались у народній творчості у вигляді геометричних фігур-символів, зображень тварин і частин їхнього тіла - голови, ніг.

Літописець Нестор у Х ст. зазначає наявність розвиненої дерев'яної скульптури, за його свідченням Київський князь Володимир поставив у княжому дворі Перуна дерев'яного. Після прийняття християнства на Русі (989 р.) дерев'яних ідолів топили у річках. З часом розвивались токарні роботи, довбання, різьблення. Це засвідчує знайдені залишки дерев'яних мисок із Райковецького городища на Житомирщині і в інших районах України.

Токарні вироби прикрашали художнім розписом, що засвідчують зображення на мисці ХІІ ст. із Києва. Майстри Русі працювали в різних стилях. У кожному регіоні художня обробка дерева мала стилістичні особливості. Вироби відрізнялися формами та прикрасами. На виробах зображали майстри фантастичних звірів, міфічних птиць.

Татаро-монгольська навала затримала розвиток ремесел, знищила численні їх досягнення. Центри ремесел переміщуються з Києва, Чернігова та інших міст Галицько-Волинської землі. Ця земля менше потерпіла від монгольської навали. Під час князювання Данила Галицького художні ремесла, у тому числі й деревообробка, досягають значного розвитку. В середині 13 ст. зароджуються міста Львів і Холле, будуються численні фортеці.

Для художньої обробки дерева у 14-18 ст. характерні такі напрями: виготовлення побутових предметів, знарядь праці, засобів пересування в домашньому виробництві. Ремісничі цехи та мануфактури беруть участь у декоративному оформленні церков, предметів культу. Створюють набійні дошки для вибивання узорів на тканинах, пряникові дошки, меблі для різних верств населення.

На першому етапі 14 ст. перша половина 16 ст., коли з'являються специфічні ознаки українського мистецтва, художньої обробки дерева. Майстри виготовляють палаци, церкви, прикрашаючи пишним різьбленням. В орнаментиці з'являються мотиви листків аканто, квіток гранато-виноградних лоз і грон, серед них зображають щасливих ангелят.

Меблі цієї доби відрізняються гармонійністю античних пропорцій, прикрашаються пишним різьбленням, інколи розписом, накладними точеними профілями, використовують різні види дерева. Меблі складні за силуетом, масивні надто декоровані різьбленням або інкрустацією. Стіни оббивають тканинами, двері роблять із цінних порід дерева - стелі прикрашають золоченими орнаментами.

У творчості народних майстрів-меблярів переважали прості форми. Такою була потреба соціального замовника-селянина, міщанина. Часто кращі кріпосні майстри оформляли палаци і замки магнатів. Вони прикрашали будови тригранно-виймчастим різьбленням, рельєфним різьбленням.

В 18-19 ст. остаточно формуються центри народного мистецтва - народні художні промисли. Після 1861 року народні промисли одержують подекуди новий творчий розвиток. Їх центри: Полтавщина, Київщина, Гуцульщина, Поділля, Лемківщина де формується своя стилістика оформлення, характер орнаменту, прийоми виконання.

В архітектурно-меблевому виробництві різьбленням прикрашають балки-сволоки, стовпці, столи, лави, скрині у Західних областях України, а також вибійчані дошки прикрашали рослинним орнаментом.

В 1878 р. відбулася важлива подія в історії художньої обробки дерева - відкрилося губернське ремісниче училище в Полтаві з токарно-столярним відділенням. Училище підготувало чимало різьбярів.

У Західних землях готуються форми гуцульських стилів художньої обробки дерева. Своєрідність його у поєднанні плоского різьблення з тригранно-виїмчастим, з особливою манерою композиційної побудови орнаменту, форми виробів, прийомами виконання, інструментами. Тут дуже виявлені етнографічні особливості.

В 90-х роках 20 ст. ученими дослідниками проводиться значна робота щодо вивчення народної творчості, відродження забутих або занедбаних ремесел. У губерніях створюються відділи мистецтва і промислові кооперації в яких об’єднуються сільські і міські майстри, організовуються виставки, що сприяють підняттю престижу народної творчості.

На початку 20-х років створюється художньо-промислові школи в Києві, Харкові, Полтаві, Переяслові. З другої половини 20-х років на виставках разом з досвідченими майстрами активну участь бере молодь.

В 30-40 роках змінюються естетика, зміст і призначення виробів художніх промислів. Вони зазнають сильної ідеологізації, натиску влади. У виробах основна увага приділяється декору державно-політичного змісту, який витісняє традиційну естетику і практичність. Задана "зверху" тематика і геральдика, по суті, відривали промисли від народних традицій. Ця тенденція зберігалася в народному мистецтві довгі роки.

У 1934 році організована Українська художньо-промислова спілка, яка очолює артілі - кооперативні об'єднання художнього виробництва. У Дніпропетровську відкривається школа декоративного розпису. Активно й швидко розвивається народне мистецтво України в передвоєнний час.

В післявоєнний період відроджується художня обробка дерева, особливо в західних областях України. Відновлюється робота в артілі "Гуцульщина" в Косові, ім. Л.Українки у Львові, у Чернівецькій області, відкриваються училища декоративно-ужиткового мистецтва. В 1946 р. в Львові відкривається перший на Україні художній інститут (нині Львівська академія мистецтв). Наприкінці 50-х років художні артілі переорганізовуються у державні підприємства, які підпорядковуються Міністерству місцевої промисловості.

Народне мистецтво знаходить широке застосування в дизайнерських розробках у сфері побуту, праці, виробництва меблів, оформленні житла та виробничого середовища.

Сучасні майстри володіючи широким естетичним кругозором, достатньою професійною підготовкою, інтерпретує традиції народного мистецтва. Він здатний розв'язувати творче завдання комплексно, створювати художню цілісність, робити композицію більш насиченою, виразною. Це підтверджують виставки професійних художників-майстрів декоративно-ужиткового мистецтва. Експонати різноманітні за тематикою і призначенням. Одні з них мають ужитковий характер, а інші декоративний, але всі вони єдині, нерозривно зв'язані в аспекті народного і професійного мистецтва, сучасності і традицій.

Регіональні особливості різьби по дереву

Різьба по дереву мала свої регіональні особливості.

Вражає розмаїтість профілів віконних рам та дверних наличників, дерев'яних балок - сволоків у будівлях різних областей України, стилізованими рослинними й геометричними візерунками прикрашали скрині, вази, саклі, мисники, лави.

Для виробів гуцульських майстрів характерний суворий режим і системний порядок розміщення декоративних елементів, застосування інкрустації.

Цікаві за своєю формою, декором, композиційним трактуванням дерев'яні букові скрині, які виготовлялися у с. Слобода, Рунгури Коломийського району. Народні різьбярі багатим геометричним орнаментом прикрашали вікна, стінки, ніжки скринь, для кольору використовували сажу.

Скрині Східної України прикрашалися рослинним орнаментом більше. Цікаві скульптури святих (церква с. Йосафата, музей історії міста Коломия) зберігаються в нашому місті, виготовлені учнями коломийської школи деревного промислу. Об'ємна культова скульптура була характерною для Галичини та Поділля. Традиції не переривалися з часів Галицько-Волинського князівства, і коріння яких сягало ще більше віддалених епох. На Поділля і в Галичині існували ремісничі майстерні різьбярів. У творах різьбярів відчувався насичений культурний зв'язок, який приносив зміни в образну сутність, декоративних зразків. Дерев'яна фігурка ХVІ ст. з Львівського музею українського мистецтва повторює відомий в Польщі тип так званої сикстинської богородиці, з характерною для даної іконографічної схеми конусоподібною формою фігури.

Для східного і західного регіонів України фігурки і барельєфні скульптурки - своєрідний зразок народної скульптури. Образотворча сторона виступала у фігурних формах або деталях знарядь праці, елементах народної архітектури, предметах оформлення житла.

Варто згадати форму коника. Зображення коня зв'язана з давніми уявленнями про його охоронні функції. На Чернігівщині кінь вважався твариною віщою, одночасно й зловіщою. Тут вірили в "оборотню" охоронну силу конячої голови. Форму коня обрав майстер для ковила, яким засипали зерно до млинового ковша на камінь. Їй майстер придав форму гостровухих кінських голів. Породу кінських голів мають різні солонки з Чернігівщини, притики і холки від ярма на Київщині, Полтавщині, Харківщині. Мотив голови коня у побутових речах широко використовувався в майстернях Полтавського земства. Сам факт звернення до мотиву коника свідчить про його значне побутування в народному мистецтві на цій території. Широко відомий мотив коника в елементах різноманітних світильників.

З кінця 19 ст. на Гуцульщині традиційна об'ємна культова скульптура витісняється виробництвом різьблених речей сувенірного характеру, декорованих плоскою різьбою, інкрустацією . На Західному Поділлі на зміну дереву для скульптури використовували камінь.

На господарсько-промисловій виставці в Коломиї (1880 р.) поряд з традиційними речами, виконаними в рельєфі, експонувалися предмети подарункового призначення. На початку 20 ст. Прикарпаття стає місцем туризму, лікування, відпочинку, що стимулювало виробництво сувенірів. На сувенірний характер виробів із дерева націлювали і школи по різьбі у карпатських осередках - Вижниці, Ясинях.

Вже протягом першого післявоєнного десятиліття в українській народній скульптурі чітко виділилась лемківська різьба. В її основі була ще та сюжетно-стилістична спрямованість, яка традиційно склалась в попередні роки і була зумовлена орієнтацією на виготовлення сувенірних виробів міщанського характеру. Перебуваючи з 1945 р. на Україні, вони працюють над політичною скульптурою, вступають в художні артілі, переходять до нових тем, сюжетів, композиційність рішень і збагачення способів художнього вислову, працюють по-новому, більшість з них звертається до однофігурних композицій. Форми вирішують більш узагальнено, урізноманітнюють.

Помітних успіхів досягла різьба на Закарпатті. Відродження давніх традицій місцевої фігурної та рельєфної різьби. Його розвиток зв'язали з іменем майстра В.І.Свиди. Його творчість приклад продовження і розвитку народних традицій в скульптурі.

Композиційна структура художнього різьблення даного регіону, образність її орнаменту

Найпоширенішим видом народної творчості гуцулів є художня різьба по дереву. Вона широко використовується насамперед як декоративна прикраса на предметах домашнього вжитку - на скринях, столах, мисниках, полицях, лавах, сундуках, веретах, кушках, тарницях, декоративних тарелях, ліжках, барильцях, ложках, топірцях, на деталях житлової архітектури - сволоках, на лицьовій стороні дверей, воротах, намісниках вікон і дверей, пам'ятних спорудах. Різьба широко використовувалась в інтер'єрі гуцульських церков і на церковних речах.

Поряд з геометричною площинною різьбою, найпоширенішою на Гуцульщині є скульптурна і об'ємна різьба. Багато творів є безіменними, починаючи з 19 ст. майстри ставили датування, авторські підписи на виробах. Особливе місце в історії розвитку гуцульського народного мистецтва посідає найвидатніший майстер-різьбяр і мосяжник Юра Шкрібляк. Боджарства навчався від батька, але працював над різьбою. Вісімнадцятий у сім'ї син став талановитим різьбярем. Твори митця експонувалися у Львові, Відні, Коломиї, Одесі. Численні роботи потрапляли за кордон.

Для своїх робіт використовував грушу, явір, сливу, бук, черешню. Крім чистої сухої різьби, що є домінуючим способом художнього оздоблення, майстер вдало використовував інкрустацію рогом і чорним деревом, кольоровими металами, часом крученим мідним дротом. Часто застосовував декоративні мотиви, виконані технікою художнього випалювання.

Як найхарактерніші орнаментальні і декоративні мотиви він вживав півкола, трикутники, рельєфно-пластичні, пшеничні колосочки, "головкаті", "ільчасте письмо", трилисники, "карпатець", "копанички", "кривульки", "слізки". Він вводив нові мотиви власної композиції, урізноманітнював їх, збагачуючи нові декоративні засоби художнього оздоблення. Орнаментальні мотиви Шкрібляка відрізняються чіткістю, якістю, виразністю і простотою.

Він оперує визначною кількістю основних декоративних мотивів, про те, володіючи винятковим умінням, і відчуттям організації їх, створює завершену орнаментальну композицію, що дає чудову гармонію переходів пластики геометричного орнаментально-декоративного рельєфу. Почуття ритму і симетрії в декоративних засобах майстра було надзвичайно витонченим, виявом великої обдарованості природної. Він глибоко розумів і відчував органічний зв'язок декоративних мотивів з формою предметів, їх пропорціональний взаємозв'язок щодо встановлення розмірів чи величин самого орнаменту або його частин до всієї площі і її окремих членувань.

Крім того, декоративні мотиви завжди узгоджені не тільки з самою формою виробів, але і з їх побутово-вжитковим або громадським призначенням. Особливе місце в художній творчості майстра належать техніці гравірування і карбування по кольорових металах. У сполученні різьблених і металевих орнаментальних мотивів він домігся органічної художньої єдності, з допомогою яких вироби, не втрачаючи свого вжиткового призначення, одночасно були витворами справжнього народного мистецтва.

Його творчий шлях - величезний поступ у розвитку української народної художньої культури на Гуцульщині 19 ст. Майстер своєю творчістю утверджував високі самобутні, прогресивні художні традиції в народному мистецтві, чим здобув визнання, заслужену популярність за межами Гуцульщини, за що його народ назвав основоположником класичних зразків гуцульської народної різьби по дереву.

Найвиразнішим художнім пожинанням до різьбарства відзначався син Василь. В його творчості зустрічаємо дуже багато спільного з батьком. Спільність полягає у асортименті виробів, у способах їх художнього оздоблення, в матеріалі, в характері вжиткового призначення, в техніці виконання.

Василь розвинув техніку інкрустації, застосовуючи її в мотивах чистої геометричної різьби. Він прагнув надати своїм виробам більшої пластичності, соковитості, вводячи рельєфну орнаментальну пластику, рельєфні вставки та накладки у вигляді геометричних форм, що виступають над площиною. Цей декоративний засіб зустрічаємо і у В.Девдюка. Василь Шрібляк чудово володів технікою випалювання.

Брати Микола і Федір добре володіли різцями, Микола неодноразово брав участь у виставках, на яких представляв свої твори, що мали неабиякий успіх.

Ділки-спекулянти зацікавились оригінальністю і самобутністю виробів гуцульських майстрів. Майстрам платили дещицю за їхні твори, диктуючи їм замовлення. Почали популяризуватися вироби багато оздоблені бісером, а сама форма або конституція їх надмірно ускладнювалась.

Марко Мегеденюк із с. Річки відіграв особливу роль в історії розвитку художньої різьби на Гуцульщині. Він розвив техніку викладання кольоровим бісером, яка зустрічалася і в інших різьбярів - його сучасників. Кольорова гама бісеру в роботах майстра була порівняно небагата, але він умів згармонізувати різноманітність кольорів з особливим художнім почуттям.

Мегеденюк першим поєднав чеканку і гравірування у своїх виробах з деревом та бісером. Характерним для нього є ввадення в художньо-декоративні засоби рельєфно-пластичних мотивів. Як винятковий виріб, вони одночасно виступають і як декоративні деталі.

Смугастий малюнок рельєфних накладок - це гармонійно вишуканий композиційний елемент орнаментального характеру. У виробах майстра приваблює простота конструкції, практичне призначення, органічна єдність форми і декоративних мотивів, високе почуття ритму і симетрій в орнаментальних оздобах його робіт, цілісність декоративних плям є характерною рисою в творчості М. Мегеденюка.

Відомим майстром художньої різьби на Гуцульщині був Василь Девдюк із Косова. Він багато зробив для розширення і розвитку народного мистецтва, для організації спеціальної фахової школи художніх народних ремесел на Гуцульщині. В.Девдюка, В.Шкрібляка і М.Мегеденюка як фахівців різьби офіційно запросили з Косова до фахової школи у Вижниці, яку відкрили у 1905 р. Тут Девдюк пропрацював до 1914 р.

В.Девдюк у Косові продовжував кращі традиції гуцульських різьбярів, розширював можливості і способи застосування інкрустації не тільки перламутром і рогом, але природнім кольором текстури дерева, кольоровим металом, почав фарбувати дерева, як матеріал для своїх виробів, на ньому виконував декоративні прикраси, викладанку бісером. Майстер у своїх роботах застосовував художні випалювання. Асортимент виробів дуже широкий як за вжитковим призначенням, так і за формами і розмірами.

Розглядаючи творчість майстрів періоду 30-х р., помітно, що вони вводили дедалі більше в техніку чистої різьби інкрустацію. Інкрустували чорним рогом, чорним деревом, металом, перламутром, бісером. Їм належать авторство багатьох нових композиційних "рішень у техніці інкрустації". Мотиви: "доріжка", "доріжка з підківками", "зірниця", "драбинка" є нововведеннями Ю.Карпатюка.

Творчість різьбярів: Шкрібляків, Мегеденюка, Девдюка, Карпатюків являє собою визначні сторінки великої школи в історії розвитку народного мистецтва різьби на Гуцульщині. Велика когорта річківських різьбярів: Томюк, Медведчук, Кіщук М.Ф., Кіщук З.М., Шмадюк, В.Ф.Кіщук і інші. На циліндричних формах Томюк майстерно застосовує стрічкову композицію орнаментальних мотивів, яка створює своєрідне багатоярусне розміщення декор і ще більше підкреслює саму форму виробу.

Цікаві роботи майстра - Тимкова М.П. Самостійно почав свою роботу з 1929 р. Працює з різними матеріалами, різною технікою. Виконує ряд декоративних тарелів, ювілейних альбомів.

Вперше почули про вихованця Косівського училища прикладного мистецтва М.Ю.Федірка у 1955 р. на Всесвітньому фестивалі у Варшаві, де молодь представляла свій творчий здобуток в різних напрямах та видах мистецтва. Виділився Федірків таріль, виконаний технікою інкрустації та різьби. Це був одним із типових зразків багатобарвної гуцульської народної творчості. Майстер виконує багато робіт присвячених історичним датам, веде педагогічно-виховну роботу з молоддю училища.

Відомий майстер Гуцульщини В.Гавриш чудово і досконало застосував орнаментальні прикраси в найдрібніших деталях, способом інкрустації кольоровим металом, рогом, перламутром, дрібним різнокольоровим бісером, мініатюрною різьбою, твори його технічно досконалі, композиційно і художньо завершені. Виготовляє різьбярський інструмент.

Для техніки виробів його, характерним є поєднання рельєфно-пластичних засобів, переважно в портретних зображеннях.

Використана література

1. Різьбярі Коломийщини. Облвидав "Галичина" / Каталог виставки. 1992 р.

2. Культура і побут населення України. - Київ: "Либідь", 1991.

3. Соломченко О.Г. Гуцульське народне мистецтво і його майстри. Серій №1, №16. - Київ, 1959.

4. Бузан А.Ф. Різьба по дереву в Західних областях України. - Київ, 1960.


30.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!