Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Культура Візантійської держави
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Культура Візантійської держави

Історичні передумови становлення культури Середньовіччя. Наука і освіта в епоху Середньовіччя. Розвиток медичних знань. Література й образотворче мистецтво середньовічної Європи

Історичні передумови становлення культури Середньовіччя. Протягом усієї своєї тисячолітньої історії Візантія була центром своєрідної культури, яка формувалася під впливом римської, грецької та елліністичної традицій.

У культурному житті розмаїта візантійська культурологія розмежовується на такі основні періоди:

  • відмирання античності і встановлення нової середньовічної культури в дусі християнського віровчення (IV— VII ст.);
  • культурний спад у зв'язку з економічним занепадом та аграризацією міст (кінець VII— початок IX ст.);
  • нове культурне піднесення Константинополя та інших провінційних міст (середина IX—X ст.);
  • найвищий розвиток візантійської культури, зумовлений розквітом міського життя (XI—XII ст.);
  • занепад культури, викликаний політичним ослабленням Візантії (кінець XII—XIII ст.);
  • зародження обмеженого візантійського гуманізму, характерною ознакою якого було відновлення античної освіченості (XIV — початок XV ст.).

Слід підкреслити, що культура Візантії — це своєрідний міст від античності до середньовіччя. Одночасно цей міст єднає культури Заходу і Сходу, є особливим проявом їхнього синтезу, зумовленого географічним положенням і багатонаціональним характером Візантійської держави. Переплетення європейських та азіатських впливів, греко-римських і східних традицій наклало відбиток на суспільне життя, релігійно-філософські ідеї, літературу та мистецтво Візантії. Своєрідність візантійської цивілізації полягає в тому, що вона відрізняється від середньовічної культури Західної Європи елементами східних цивілізацій і спадкоємністю культур Стародавньої Греції та Стародавнього Риму.

У Візантії існувала мовна та релігійна спільність. Етнічну основу цієї держави становили греки та еллінізоване населення областей, де панували грецька мова й античні звичаї. Тут довго зберігалася романізація адміністративного апарату, армії та судочинства. Державною мовою була латина, а з VII ст. — грецька мова. В духовному житті візантійського суспільства панувало християнство, антична культурна спадщина тут була піддана відчутному впливу його греко-православного різновиду.

Відмінності православ'я від католицизму відбились у своєрідності філософсько-богословських поглядів грецького Сходу, в догматиці, літургії та обрядовості православної церкви, системі християнських етичних та естетичних цінностей Візантії.

Оскільки візантійська культура, на відміну від середньовічної західноєвропейської, спиралася не лише на християнство, але й на античну спадщину, це проявилося не тільки в мистецтві, але й в науці, зокрема медичній. Лікарі Візантії були добре знайомі з творами медиків Греції і Риму.

Лікар візантійського імператора Юліана Відступника Орибазій (326—403 рр. н.е.) зібрав грецьку медичну літературу і створив численну медичну енциклопедію "Синопсис" у 70-ти томах. Крім витягів з робіт різних авторів, Орибазій включив у книгу власні висновки і узагальнення.

Подібно до Орибазія, енциклопедистами у Візантійській імперії були Олександир Тральський, Аецій Амідійський (VI ст.), Павел Егінський (VII ст.). Створення таких енциклопедій стало значним вкладом візантійських вчених у збереження наукових знань стародавнього світу.

У середині IX ст. у Візантії утворюються вищі навчальні заклади, де поряд з філософією, математикою, астрономією, філологією викладалася також медицина.

Великою заслугою середньовічної медицини Сходу стало створення громадських лікарень і аптек. Лікарні виникали на основі притулків для подорожніх, цьому сприяв розвиток торгівлі і необхідність надавати допомогу хворим, які зупинялися в заїзних дворах. Утримання лікарень у Візантії знаходилось у віданні церкви. В статутах візантійських монастирів містився детальний опис розпорядку лікарень, організації навчання лікарській справі, надання допомоги хворим.

Завдяки постійним зв'язкам з Візантією Київська Русь раніше, ніж народи Західної Європи, ознайомилася з культурними досягненнями античного світу.

Після занепаду Римської імперії та поділу її на дві частини центром Східної Римської імперії стає Константинополь, заснований у 330 р. на місці давньогрецького поселення Візантій. Звідси й походить назва величезної наддержави — Візантії, до якої входили в різні часи Македонія, Сирія, Мала Азія, Єгипет. Природно, що на мистецтво Візантії, яке розвивалося майже протягом тисячоліття (395—1453), впливали не тільки греко-елліністичні традиції, а й художня культура Передньго Сходу, а також варварських держав, у тому числі сусідів-слов'ян.

За епохи Середньовіччя християнська ідеологія проникає в усі сфери Суспільного життя, підкорюючи собі філософію, науку, мистецтво. Світська і духовна влади взаємно доповнюють одна одну: могутні феодали були водночас і всесильними церковниками. Мистецтво цього періоду мало виразно релігійний характер. Фізично й духовно досконала людина провідний мотив античного мистецтва — більше не привертає уваги художників. Відтепер проповідуються аскетичні ідеали, віра у потойбічний світ стає могутнім знаряддям у руках церкви, диктує мистецтву основну тематику.

Мистецтво Візантії було підпорядковане догмам християнства. Художник повністю залежав від вироблених раз і назавжди, встановлених православною церквою канонів. Значні досягнення мистецтва Візантії пов'язані із храмовим будівництвом. Шедевром ранньовізантійської архітектури є собор св. Софії в Константинополі (532—537 рр.). Це величезна й масивна споруда заввишки 55 м. В основі її композиції — тринефна базиліка — видовжена, прямокутна будівля. Високе склепіння увінчувалося гігантським куполом (його діаметр — 31м), оточеним з обох боків напівкуполами. Сорок вузьких вікон, розміщених в основі центрального купола, пропускають у внутрішнє приміщення світло, завдяки чому конструкція здається легкою і просторою.

Пізніше, у IX ст., панівним в архітектурі стає так званий хрестово-купольний тип церковних споруд. Ці храми увінчувалися банями-куполами. Прикладом пам'ятників такого типу є храм Феодора в Афінах.

До визначних пам'ятників візантійської архітектури належать храми, побудовані в Равенні: тринефна базиліка Сан Аполінаре (549 р.) і центральнокупольна церква Сан Вітале (526—547 рр.), оздоблені розкішними мозаїками.

На Візантійський живопис, який, на жаль, погано зберігся до наших часів, помітно вплинули елліністичні традиції. Мозаїка в церквах Нікеї, Равенни та Фессалонік, фрески в Кастельсепріо зображують сцени, пов'язані з життям Христа.

Уявлення про ранній період живопису Візантії дають мозаїки Равенни, зокрема церкви Сан Вітале. Серед кращих — композиції "Імператор Юстиніан з почтом" та "Імператриця Феодора з почтом". Кольорова гама мозаїк насичена яскравими золотистими, білими, блакитними, червоними барвами, що мерехтять і переливаються.

Живописна культура Візантії досягає розквіту в IX—X ст. До цього періоду належать мозаїки церкви св. Софії, які зображають сцени міфічних персонажів та історичних осіб: імператор Лев Мудрий перед троном Христа, імператор Костянтин дарує Богоматері засноване ним місто тощо. Об'ємне моделювання, портретна схожість, благородні пропорції фігур, контрастна, багатокольорова гама характеризують ці мозаїки.

Зразки пізніших мозаїк збереглися в церквах Успіння в Нікеї та Дафні (біля Афін). Мозаїки тут складають органічну єдність з конструкцією храмів. Вони розміщені у верхній частині будівель і добре узгоджені із загальними архітектурними формами.

Нищівного удару Візантійській імперії на початку XIII ст. завдали хрестові походи. Храми і палаци були пограбовані, художні цінності — вивезені, майстри, які залишилися живими, емігрували. Проте вже на межі XIII і XIV ст. у візантійській культурі почалося своєрідне відродження мистецтва.

Повернення до традицій античності сприймалось як утвердження свого національного стилю. У живописі в цей час розширюється сама тематика, у композиціях переважають розповідні елементи, зростає роль пейзажу. Стіни храмів вкривають багатошаровими фресками, більше використовується декор. Відомими пам'ятками цього часу є мозаїки монастиря Хора в Константинополі. Сцени на біблійні, сюжети пройняті життєвою вірогідністю та емоційністю.

Значного розвитку досягає у Візантії іконописне мистецтво. У багатьох музеях світу зберігаються чудові зразки візантійських ікон. Третьяковську галерею прикрашає знаменита ікона Володимирської богоматері, привезена з Візантії до Київської Русі ще в VII ст. Вона втілює благородство, ніжність, материнську красу. До жіночого лиця горнеться дитя. Мати ніби передчуває трагічну долю сина. В її очах застиг смуток. Один із шедеврів живопису — ікона "Дванадцяти апостолів" — знаходиться в Музеї образотворчого мистецтва у Москві. Роботі властиві чіткий композиційний ритм, тематично-смислова спорідненість, благородство барв.

Значне місце у візантійській художній культурі займала мініатюра. Вона значною мірою відбивала реальну дійсність, подекуди наслідуючи античну традицію. До кращих творів слід віднести Паризький псалтир (X ст.). У мініатюрі "Давид, що грає на лютні" образ музиканта приваблює реалізмом, значне місце в композиції посідає пейзаж.

Зберігаючи античні традиції, візантійське мистецтво виробило власний урочисто-репрезентативний стиль, пов'язаний головним чином з церковними догмами. Майстри Візантії зуміли надихнути канонічні форми реалістичністю, живими ознаками часу, емоційно наситити зображення.

У 1453 р. внаслідок турецького завоювання Візантійська імперія припинила своє існування. Проте вплив її культури яскраво позначився на мистецтві Західної Європи, південних слов'ян, Київської Русі, Закавказзя.

У період середньовіччя закладаються основи європейської цивілізації, оскільки в стародавні часи не було Європи у сучасному розумінні культурно-історичної спільноти. Позитивний вклад середньовіччя в історію культури людства величезний, він дістав прояв в усіх її галузях — в освіті, філософії, конкретних наукових знаннях, мистецтві.

Для глибшого розуміння змісту і напрямків культурного прогресу середньовіччя необхідно з'ясувати особливості історичних обставин даного періоду.

Крах Західної Римської імперії ознаменував початок нової епохи — епохи Середніх віків, основним змістом якої була трансформація феодальних відносин, насамперед землеволодіння. Розвинута форма феодальної власності являла собою спадкоємну земельну власність представника панівної верхівки, за яку він мусив відбувати військову чи іншу службу в сеньйора. Політична система феодального суспільства відзначалася, перш за все, тим, що влада була безпосередньо пов'язана з земельною власністю, виступала її атрибутом. Як не дивно, але в часи середньовіччя набрали реальності перші форми демократії в ширшому застосуванні, ніж, наприклад, в античному рабовласницькому суспільстві.

В XI—XIII ст. стало утверджуватися міське самоврядування. Якщо місто повністю звільнялося від влади сеньйора-феодала, воно отримувало статус комуни. Комунальний тип самоврядування міг перетворюватися в місто-державу з республіканською формою правління. Міські республіки мали власну виборну адміністрацію, свої суди, поліцію й армію, чеканили монету. Такий тип самоврядування набув поширення в італійських містах — Венеції, Флоренції, Генуї.

На чолі комуни стояла міська рада, яка здійснювала керівництво адміністративно-господарською діяльністю, видавала загальнообов'язкові розпорядження. Радою керували виборні особи: мер (Франція, Англія), бургомістр (Німеччина), консул (Італія). Міська община, неоднорідна за соціальним складом, включала різні корпорації і стани. Торгове населення об'єднувалось у гільдії, а ремісники — в цехи. Цех також був політичне спрямованою організацією, очолюваною виборним магістром.

У XV ст. феодальна держава сягає найвищого ступеня централізації через посередництво абсолютної монархії, позитивне значення якої полягало в тому, що, зміцнюючи економічну і культурну єдність народів, остання сприяла формуванню європейських націй. Однак вона ж створила і величезний апарат насильства, який, наче велетенський спрут, душив суспільство.

В епоху Середньовіччя Європа стала головним носієм культури католицької церкви, могутність якої постійно зростала. Вже у XII—XIII ст. римські папи видавали загальнообов'язкові акти (булли), володіли виключним правом скликати собори і санкціонувати їх постанови. Папа був вищою судовою інстанцією як у церковних справах, так і в справах світської влади. За Інокентія III (1160 — 1216) багато європейських монархів визнали себе його васалами. В боротьбі з непокірними папи використовували інтердикт — заборону відправ усіх богослужінь і релігійних обрядів на території тієї чи іншої держави, а також відлучення монархів від церкви, звільнення підданих від присяги королю.

На ниві духовного життя панувала папська курія, яка включала колегію кардиналів, канцелярію і судові установи. Це була справжня "духовна імперія", котра для боротьби з єретицтвом створила репресивний апарат — інквізицію; згідно з постановами IV Латеранського (1215 р.) і Тулузького (1229р.) соборів церква повинна була виявляти єретиків, засуджувати їх і передавати світській владі для покарання. Світські правителі під загрозою відлучення від церкви мусили негайно виконувати вироки, очищати свої землі від єресі.

Для боротьби з Реформацією і зміцнення папської влади католицька церква у 1534 р. створила чернечий орден єзуїтів, який також контролював у Європі майже всю освіту. Церква розробила своє правництво, основні норми якого іменувалися канонами. Джерелом канонічного права були Святе письмо, постанови церковних соборів, нормативні акти пап — конституції, булли, енцикліки. Це право регулювало не тільки внутрішньоцерковні відносини. Церковним судом вирішувалися справи про шлюб і сім'ю, підробку грошей, наклепи, фальшиві свідчення, оскільки вважалося, що такі проступки безпосередньо пов'язані з гріхопадінням.

Католицька церква була своєрідною папською теократією, заснованою на взаємовиключних принципах — аскетизмі та всесвітній владі. Поборники цих принципів вели вперту і жорстку боротьбу за те, щоб встановити у світі панування теократії й підкорити релігійному (католицькому) світогляду всі сфери людського життя — державу, економіку, право, літературу, мистецтво, науку.

Тому-то культура Західної Європи набрала виразного теологічного забарвлення. Антична філософія була замінена католицьким богослов'ям, у надрах якого зародилися оригінальні естетичні, етичні і логіко-філософські течії. Так, С. Боецій (480—525) — римський філософ-неоплатонік, автор праць з математики, теорії музики — своїми трактатами і коментарями до творів Арістотеля і Порфірія з логіки справив великий вплив на середньовічну схоластичну філософію. Зокрема, він чітко розмежував поняття буття (існування) і сутності.

За Боецієм, сутність і існування як поняття співпадають тільки в Богові, який є простою субстанцією; що ж стосується створених речей, то вони за своєю природою не прості, а складні; щоб сутність отримала існування, вона повинна стати актом творіння Божої волі. Широкою популярністю користувався трактат Боеція "Про музику" в п'яти книгах, який містив виклад музично-теоретичних вчень стародавніх греків — від Піфагора і Арістоксена до Птолемея. Цей трактат став головним джерелом пізнання античної музичної теорії.

Видатними схоластами були Альберт Великий (1193— 1280) і монах-домініканець Фома Аквінський (1225—1274). Завдяки коментарям Альберта праці Арістотеля стали надбанням середньовічної культури. Він не тільки систематизував знання античних і арабських вчених у галузі природознавства й етики, але й провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду. Фома Аквінський створив своєрідну енциклопедію католицького богослов'я "Сума теології", в якій усі питання пізнання природи і суспільства розглядалися з позицій теологічного раціоналізму. Висуваючи ідею гармонії віри і розуму, він намагається підкорити науку богослов'ю, а тому розрізняє істини розуму та істини одкровення, вважаючи останні недоступними розуму, підвладними лише душі (вірі).

Природничо-раціоналістична тенденція знайшла яскравий вияв у працях англійського вченого, монаха францисканського ордену Роджера Бекона (1214—1292). Він одним із перших наполягав на необхідності дослідного пізнання природи, протиставляючи його хибним авторитетам. У своїх працях він висуває ряд цікавих ідей про літальні апарати, підйомні крани, про способи добування багатьох хімічних речовин, утому числі пороху. Церква виголосила його творам анафему, а самого автора запроторила у в'язницю на 14 років.

Поряд з раціоналістичним богослов'ям існувало і містичне. Містики виступали проти вивчення творів Арістотеля і використання логічних доказів віри, стверджуючи, що релігійні істини пізнаються не за допомогою розуму і науки, а шляхом інтуїції, осяяння, або "споглядання".

Наука і освіта в епоху Середньовіччя. В епоху середньовіччя високого рівня досягла шкільна й університетська освіта. Для навчання кліриків використовувались єпископські й монастирські школи, у яких С. Боецієм і Ф. Кассідором (487—578) було введено поділ "семи вільних мистецтв" на дві частини: тривіум (три шляхи знання: граматика, риторика і діалектика) та квадріум (чотири шляхи знання: геометрія, арифметика, астрономія і музика). У XII — XIII ст. саме на базі таких шкіл виникли університети.

В 1200 р. у Франції засновано Паризький університет; в Італії набули популярності Болонська юридична та Солернська медична школи. Паризький університет мав чотири факультети: "молодший", або артистичний, на якому вивчалися "сім вільних мистецтв", і три "старші" — медичний, юридичний та богословський, де можна було навчатися після закінчення артистичного.

У XIII ст. з'явилися й інші європейські університети: Оксфордський та Кембріджський в Англії, Саламанський в Іспанії, Неапольський в Італії. В наступному столітті засновані (у переважній більшості з санкції римської курії) Празький, Краківський, Гейдельберзький, Кельнський і Ерфуртський. Наприкінці XV ст. в Західній Європі вже налічувалося 65 університетів. Студенти об'єднувалися в організації ("земляцтва", "провінції" і "науки").

На чолі "науки" стояли виборні прокуратори. Виборними були також посади ректорів. Навчання в університетах проходило у формі професорських лекцій: влаштовувалися публічні виступи з проблем філософії і богослов'я, у яких брали участь професори і студенти. Іноді такі диспути переростали у повчальні мистецькі дійства. Наприклад, оксфордський магістр Дуне Скотт (1266—1309) в одному диспуті вислухав і запам'ятав двісті тез, тут же послідовно їх заперечивши. Навчання провадилося латинською мовою, було дуже складним для засвоєння, і тому не дивно, що лише третина студентів отримувала ступінь бакалавра і тільки кожний шістнадцятий — ступінь магістра.

Наука в середні віки була в основному книжною справою. Вона спиралась, головним чином, на абстрактне мислення і лише незначною мірою на експеримент, оскільки ще не ставила перед собою прагматичної мети, не втручалася у природний хід подій, а намагалася зрозуміти світ у процесі споглядання. В науці виділяли чотири напрямки. Перший — фізико-космологічний, ядром якого було вчення про рух на основі натурфілософії арістотелізму; він об'єднував сукупність фізичних, астрономічних і математичних знань, що підготували ґрунт для розвитку математичної фізики Нового часу.

Другий — вчення про світло: оптика у вузькому розумінні була частиною загальної доктрини — "метафізики світла", що випливало із засад неоплатонізму. Третій — наука про живе: цей напрямок охоплював комплекс питань про душу як джерело рослинного, тваринного і людського життя, в дусі філософії Арістотеля. Четвертий напрямок стосувався астролого-медичних знань, у тому числі алхімії.

Центрами середньовічної медицини були університети. Лікарі, які викладали в них, часто належали до монаших орденів. Догматичними в медицині вважалися твори лікарів античності Гіппократа та Галена, основні думки яких вивчалися напам'ять і під час диспутів коментувалися. В університетах Західної Європи розвивалася схоластична медицина, істиною в науці загалом було те, що написане, а не досліджене. Через це в західноєвропейській медицині поряд із засобами, здобутими практикою, часто використовувались і такі, застосування яких випливало із вказівок алхімії чи астрології.

Для медицини середніх віків характерні складні лікарські прописи. Фармакологія була безпосередньо зв'язана з алхімією. Число інгредієнтів в одному рецепті доходило до декількох десятків. Особливе місце серед ліків займали протиотруйні засоби: так званий теріак (в основному — зміїне м'ясо), а також мітридат (опал). Теріак вважався також засобом проти всіх внутрішніх захворювань. Ці засоби були дуже дорогими, їх виготовлення відбувалося публічно, з великою урочистістю і в присутності представників влади.

Розтин трупів, який міг сприяти розширенню медичних знань, суворо заборонявся. Лише час від часу окремим університетам дозволялося робити такі розтини, але це регулювалося законом і траплялося так, що протягом року розтинали лише один труп (або й навіть один за п'ять років). Так, у Віденському університеті за 94 роки (з 1404 по 1498 рр.) було препаровано лише 9 трупів. У 1316р. Мон-діно де Луччі склав підручник з анатомії, проте обмежені можливості анатомічних досліджень призвели до того, що книга являла в основному не зовсім досконалий переклад твору Галена. Та ця обставина не перешкодила використовувати підручник при вивченні анатомії протягом двох століть.

Середні віки на Заході і Сході характеризуються таким явищем, яке не було відоме стародавньому світові, як епідемії. Середньовічні пандемії часто називали загальним терміном — мор (дослівно "чума"). Проте, судячи з описів, які збереглися, мором називали різні захворювання: чуму, тиф, віспу, дизентерію та ін.

Широке розповсюдження прокази (під цією назвою розумілася низка шкірних захворювань, зокрема і сифіліс) спонукало до створення ордена св. Лазаря. Звідси і назва закладів для прокажених — лазарети. Для боротьби з проказою були прийняті й інші заходи, зокрема: хворі носили роги, дзвінки, які служили сигналом для здорових, також біля міських воріт вартові перевіряли перехожих, затримуючи підозрілих на ці хвороби.

Для боротьби з епідеміями в торгових містах створюються карантини (дослівно — сорокаденки), де проходили ізоляцію екіпажі суден, а також вводяться посади міських лікарів, які виконували головним чином наглядацькі протиепідемічні функції. Стаціонарні лікувальні заклади виникають у VI—VII ст. здебільшого при монастирях (богодільні). Монахи лікували в основному травами і молитвами, хоча траплялись серед них і талановиті лікарі.

Серед галузей практичної медицини в зв'язку із багато-численними війнами розвиток одержала хірургія, якою займалися не стільки вчені-лікарі, як костоправи і цирульники.

Найвідомішим хірургом XVI ст. був француз Амбруаз Паре, який також вийшов із військових цирульників.

Незважаючи на різноманітні заборони і перешкоди, які існували на шляху розвитку науки в середні віки, медицина досягла певного рівня, що було зумовлено потребами суспільного розвитку.

Література й образотворче мистецтво середньовічної Європи. Література XII—XIII ст. мала переважно викривальне спрямування щодо існуючих порядків. Особливе місце займала поезія вагантів (від німецького — бродячі люди), які вперше з'явились у Німеччині і Франції. Творчість вагантів була вільнодумною, бешкетною, а отже дуже далекою від аскетичних ідеалів середньовіччя — вони оспівували безтурботні веселощі, вільне життя, викривали зажерливість католицького духовенства.

У XI—XII ст. сформувався героїчний епос. Найбільш відомим твором цього жанру у Франції стала "Пісня про Роланда", у якій підступній зраді протиставляється патріотична вірність. Задля свого сеньйора головний герой готовий витерпіти великі страждання і, навіть, віддати своє життя. Видатною пам'яткою німецького героїчного епосу є "Пісня про Нібелунгів", у якій розповідається про загибель Бургундського королівства під ударами гунів у 437 р., звеличуються лицарські звичаї Німеччини XII ст. Морально-етичний образ лицаря наділявся рисами, які можуть бути визнані загальнолюдськими моральними цінностями, — лицар повинен молитись, уникати гріха, пихатості та негідних вчинків, захищати вдів і сиріт, воювати лише за справедливу справу.

При дворах сеньйорів з'явилася куртуазна поезія, що прославляла інтимні почуття і культ служіння "прекрасній дамі". Цей культ займав центральне місце у творчості трубадурів — провансальських поетів, серед яких були і лицарі, і великі феодали, і прості люди. Поезії трубадурів властива різноманітність жанрів: пісні любовні, ліричні, політичні, пісні, які висловлюють тугу з приводу смерті якогось сеньйора. Великою популярністю користувалися й куртуазні романи з таємничими пригодами, зачарованими людьми, чудотворними явищами тощо.

Характеризуючи середньовічне образотворче мистецтво, треба підкреслити його стильові особливості, які дістали найбільший прояв у церковній архітектурі і скульптурі. З часів Карла Великого виробляється так званий романський стиль: монастирські церкви нагадують фортеці з малими і вузькими вікнами, приземленими колонами, масивними вежами. Все багатство скульптурних зображень зосереджено на головному фасаді і в середині вівтаря, розташованого на узвишші. Все, разом узяте, повинно демонструвати церковну могутність, велич духовного кліру і породжувати в людині усвідомлення власного безсилля і нікчемності.

У другій половині XII ст. на Заході, перш за все у північній Франції, народжується інший архітектурний стиль — готичний. Для готики характерне устремління споруди вгору за рахунок гострих стрілчастих шпилів, у стінах — величезні вікна з кольоровим, мальовничо розписаним склом (вітражами). Численні гостроконусні арки, багатство скульптур, пишних оздоб — усе це надавало готичним соборам (Кафедральний у Львові, собори в Ам'єні, Парижі, Кельні) динамічності, пробуджувало релігійно-містичні почуття. Готичний стиль використовувався і в світських будовах.

Таким чином, у надрах середньовіччя була нагромаджена величезна духовно-культурна енергія, яка сприяла яскравому спалахові людського генія в часи Відродження і Реформації.


29.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!