Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Святенництво села Середній Березів
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Святенництво села Середній Березів

У рефераті дано огляд історії виникнення священиків і просвіти у селі Середній Березів. Зокрема, надано відомості про отця Михайла Сулятинцького, родину Озаркевичів, отця Миколу Томича та діяльність культурно-освітнього товариства «Просвіта»

Отець Михайло Сулятицький. У карпатському передгір’ї на пограниччі Гуцульщини розкинулося давнє поселення Березів, відоме в середні віки як осередок дрібної української шляхти. На його території тепер існують села Баня-Березів, Вижній Березів, Нижній Березів та Середній Березів. Ці села особливі тим, що тут майже не було міжконфесійної ворожнечі, всі громади дружно перейшли в лоно ІГКЦ ще на самому початку її виходу з підпілля.

Немалу роль в формуванні релігійної свідомості людей зіграли священики – вихідці з цих сіл. Вони були і залишаються прикладом вірного служіння Богові та Церкві. Одним з них був отець Михайло Сулятицький, який незважаючи на переслідування, провокації та арешти, залишився несхитним у своїй вірі до останніх днів тижня.

Народився Михайло Сулятицький 17 листопада 1894 року в селі Середньому Березові в сім’ї Івана та Олени Сулятицьких, які були свідомими господарями і зробили все для того, щоб дати освіту всім своїм п’ятьом дітям. Після здобуття початкової освіти в сільській приватній школі Михайло в 1904 році вступив до підготовчого класу Коломийської гімназії. Скупі гімназійні звіти все ж дають змогу переконатися, що він успішно завершив у 1914 році навчання і готувався студіювати теологію. Та спалахнула світова війна і молодий випускник гімназії змушений був відкласти свої наміри на тривалий час.

Поки що невідомо, чи брав участь М.Сулятицький у бойових діях, знаємо лише, що за свої патріотичні переконання він був вивезений москалями до Росії. І лише у 1919 році, після повернення в ріднйи край, Михайло став студентом Станіславської духовної семінарії. Приїжджаючи на вакації додому, він проводи культурно-просвітницьку роботу серед земляків, листувався з Хвальним Виділом товариства “Просвіта” у Львові щодо відкриття в Середньому Березові читальні “Просвіти”. Про це свідчать документи Львівського державного історичного архіву.

Після закінчення духовної семінарії Михайло Сулятицький прийняв целібат і в 1923 році був рукоположений у сан священика. Свою першу Службу Божу отець Сулятицький відправив у липні того ж року в церкві Успення Пресвятої Діви Марії свого рідного села в присутності великого числа віруючих. А далі – душпастерська діяльність на посаді першого співробітника в церкві Святого Архистратига Михаїла міста Коломиї. З 1924 року в цій церкві другим співробітником був отець Микола Данилович, значна частина життя і діяльності якого пов’язана з Середнім Березовом і з яким отець Михайло Сулятицький дружив протягом багатьох років. Мешкав отець Сулятицький разом з отцем Даниловичем в домі братства святого Архистратига Михаїла і весь свій вільний час віддавав роботі з вірними, будучи провідником чисельного братства Пресвятої Родини.

Найбільш значною втіхою в житті отця Михайла була його душпастерська праця на парохії в Заболотові. Спочатку він – завідувач, а з 1928 року – парах. Одночасно з цим відправляв Служби Божі в селах Трійці та Тулукові, викладав у музично-дяківській школі, був містодеканом, а пізніше деканом Коломийського деканату. 1935 року отець Сулятицький у складі великої групи священиків на чолі з митрополитом Андрієм Шептицьким відвідав Ватикан. Священик плідно працював на ниві піднесення національного духу народу. Як декан він брав участь у багатьох патріотичних заходах у селах Коломийського деканату. Такі спогади зустрічаємо, наприклад, у “Літописі нескореної України”: в Балинцях в неділю 5 жовтня 1941 року, і відбулося торжественне посвящення могили при великому здвизі народу. До Служби Божої стануло 5 священиків під проводом отця декана Сулятицького”.

Парох Заболотова немало допомагав людям, рятуючи їх від голодної смерті. Про один такий випадок згадує житель Середнього Березова Дмитро Скільський: “За німців мій тато поїхав у покутські села міняти дерево на хліб – треба було рятуватися від голоду. Коли було майже все поміняно, виникла проблема: як доїхати додому – адже німці з хлібом не пропускали. Тоді люди порадили звернутися за допомогою до Заболотівського священика, якого дуже поважали в окрузі. То був отець Сулятицький. Він прийняв тата на ночівлю, нагодував коней, а вранці тато виїхав у дорогу, маючи на руках документ від отця Михайла на зерно, з яким щасливо доїхав додому. Той документ тато довго зберігав і вважав, що отець Михайло врятував йому життя”.

З приходом Радянської Влади на наших землях почалися арешти духовенства, насильне насаджування православ’я які “закінчилися сумнозвісним Львівським собором”. Отцю Сулятицькому також було запропоновано прийняти православ’я. І коли отець не погодився, більшовики вигнали його із Заболотова. Залишивши майно, бібліотеку, яку збирав більше 20 років, священик повернувся додому, в Середній Березів, де став виконувати обов’язки пароха Березовів. Сповідаючи хворих на тиф земляків, отець Михайло заразився цією хворобою, але Бог поміг йому видужати…

Сумнопам’ятним не тільки для отця, але й для багатьох земляків стало 19 січня 1946 року, коли отця Михайло після освячення води на річці в Нижньому Березові заарештували і відправили до Коломийської тюрми. Розповідають, що коли більшовики після допитів підіслали в камеру свого агента з намовою перейти на православ’я, отець Сулятицький відповів словами молитви: “Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську церкву”.

Після вироку суду – 25 років позбавлення волі – отця Михайла чекала довга дорога до мордовських таборів, де йому довелося не лише виконувати важку працю, але й терпіти приниження та знущання лише через те, що не зрікся своєї віри. Спочатку священик працював на будівництві, про що у вересні 1946 року писав у одному з листів у рідний край: “Я при відбудові монастирських будівель, приспособлюваних для світського вжитку”.

Про подальше перебування отця в неволі розповідає пані Марія Матковська з Бучача в статті “Українські душпастирі в неволі”, яка також пройшла через муки таборів і поселень: “Отець Михайло мав особливий дар впливати на змучених, голодних в’язнів, підбадьорювати їх, вселяв у них віру і надію… Разом з в’язнями ходив за 8-10 кілометрів копати рови для поливу городів. Земля була замерзла до півметра і глибше. Розбивали ломом, молотом до незамерзлого грунту. Не кожному це під силу. Та ще була норма. Якщо норми не виконував, це означало замість 600 грам хліба отримати тільки 200 грам. В’язні слабли, взимку дошкулював мороз (30-40 градусів, а то й більше), сильний вітер, заметіль”.

Після дев’яти років ув’язнення священик був засланий у Караганду, де працював сторожем із великим ентузіазмом зайнявся душпастирською діяльністю. Житель Білих Ослав Надвірнянського району Іван Панівник, який разом з сім’єю також відбував заслання, розповідає, що отець Сулятицький обслуговував не лише українців.

З його приходом німці ніби ожили, стали гуртуватися навколо отця. А це тому, що він досконало знав німецьку мову, якою здійснював обряд для німців. Спогади доповнює згадана вже пані Марія Матковська: “Однієї неділі німці підготували своїх дітей до першого причастя. Такої події тут ще не бачили. 18 дівчаток у білих суконочках, віночках і хлопчиків йшли парами до домівки, де отець Михайло відправляв Службу Божу і всіх причащав. Казахи, чеченці дивилися на все з великим захопленням”.

Восени 1957 року отець Сулятицький повернувся в рідне село і активно включився у підпільну роботу з віруючими ГКЦ, всяко допомагав немічним. За ним постійно стежили. Траплялося, що серед ночі виламували двері і проводили обшук, тому обряди проводилися в умовах суворої конспірації, а релігійну літературу та атрибутику доводилося переховувати під підлогою. Однак, старий священик прихильно ставився як до віруючих, так і до тих, хто його переслідував, розуміючи, що не все вони роблять зі своєї волі.

Отець Зіновій Семинишин (Надвірнянський деканат), який народився в неволі, відгукнувшись на нашу публікацію про отця Сулятицького в замітці “Це був мій перший сповідник” пише: “Після повернення в Україну отець Сулятицький часто відвідував нашу родину… Служив у хаті Службу Божу, сповідав, причащав, де і я з його рук прийняв Причастя. У 1970 році, маючи 76 років, приїхав отець Михайло у Вигоду. Сповідав, служив Службу Божу, причащав і дав шлюб моїй сестрі. Пам’ять про доброго сповідника отця Михайла Сулятицького назавжди залишиться у моєму серці”.

У цей час дали про себе знати хвороби. Нелюдські умови таборів, напруженість підпільницької діяльності призвели до тяжкої хвороби – катаракти і священик на старості літ переніс дві операції на очі.

Помер отець Михайло Сулятицький 8 вересня 1977 року і похоронений у родинній гробниці в Середньому Березові. Відійшла у вічність людина, яка заслужила пошану і добре слово за свою відданість Богові та невтомну працю в ім’я становлення істини. Молімо Господа за те, що прийняв покійого до свого царства.

Озаркевичі в Березові. У березні 1908 року парохом на березівському парохію , до складу якої входили Вижній, Нижній та Середній Березови, був призначений отець Володимир Озаркевич. Походив він з відомої галицької родини і народився 3 лютого 1853 року в селі Белелуї в сім’ї священика Івана Озаркевича (1826-1903). Досить відомими були брат Володимира Євген (1861-1916), засновник і директор “Народної лічниці” у львові, та сестра Наталія Кобринська (1851-1920), письменниця, організаторка жіночого руху в Галичині, а також їхній дід Іван Озаркевич (1794 - 1854) був відомим громадським діячем, письменником і ініціатором створення українського театру в Галичині.

Навчався спочатку Володимир у німецькій гімназії в Чернівцях, а потім у Львівській духовній семінарії, звідки його двічі виключали за народовські погляди. 14 вересня 1879 року Володимир Озаркевич одружився з Ольгою Рожкевич, дочкою священика з села Лалина. Ім’я цієї жінки також досить відоме. Їй Іван Франко присвятив ряд своїх творів.

Того ж 1879 року Володимир Озаркевич був висвячений на священика і переїхав з імостю в Белелую, де став виконувати обов’язки співробітника в місцевій церкві, через деякий час єпархіальна влада перевела священика в село Скопівку, а пізніше в Село Сілець коло Станіслава, де народився син. Назвали його Іваном, на честь Франка. Але через 2 роки Іван помер, а в 1890 році народилася дочка Олена-Ольга.

Березів для священицької сім’ї не був невідомим. Роман Горак у книзі “Тричі мені являлася любов” пише, що ще в 1880 році Іван Франко повідомляв Ольгу на отця Володимира листом про те, що після зустрічі з ним в Коломиї він їхатиме в Березів. Ольга у відповідь написала: “Тобі, видно, весь світ не чужий – то добре”.

Наступного листа Іванові Франкові Ольга написала вже в Нижній Березів і відправила на ім’я Кирила Геника, до якого приїхав письменник. Але, стверджує Роман Горак, Франко на той час вже сидів у тюрмі і листа так ніколи і не прочитав…

Приїхавши на парахію, отець Володимир з їмостю проживали деякий час в Нижньому Березові, а згодом переїхали в Середній Березів і поселилися в будинку священика. Поряд з виконанням душпастирських обов’язків отець Володимир активно займався культурно-просвітницькою діяльністю. З книги “Березуни” дізнаємося, наприклад, що в 1908-1909 роках парох очолював читальню товариства “Просвіта” у Вижньому Березові. В 1910 році, за архівними даними, в Середньому Березові були утворені товариства “Січ” та “Народна спілка”, що, напевно, відбулося завдяки впливу священика.

Жителька Середнього Березова Розалія Симчич про сім’ю Озаркевичів знає із спогадів своєї матері. Ось що вона розповіла: “З дитячих років моя бабка служила в Нижньому Березові в Ільницьких, званих Даниловими. Коли приїхали отець Озаркевич з їмостю до нас у Березів, то Ільницькі порекомендували їм за служницю мою бабку, чесну і працьовиту робітницю. Ставилися Озаркевичі до бабки дуже тепло, одягали її не як служницю, а як свою дочку. коли отець помер, їмость переїхала на короткий час до Нижнього Березова, а потім, здається, десь до Коломиї. Бабка була весь час з нею.

В кінці служби їмость Озаркевичева розраховувалася з бабкою дуже справедливо. Вона приїхала в Середній Березів і в присутності місцевої влади оплатила одному сільському чоловікові гроші, щоб той побудував бабці хату. Після того вони більше не зустрічалися”. Отець Володимир Озаркевич помер 10 березня 1912 року в Середньому Березові. Вже наступного для львівська газета “Діло” помістила некролог на смерть священика, вказавши, що покійний “належав до найвідоміших священиків українців”, а про березівський період було сказано: “Перед кількома літами перенісся до Березова, де знайшов дуже важкий терен до народної праці, і де почав занепадати на здоровлю з надмірної праці парохії. Мимо того вмів встановити гарний дім читальнку – касу взаємодопомоги і взагалі розпочав діяльність на економічній основі. Нагла смерть не дала йому здійснити намірені плани. Честь його пам’ятати”.

Похоронили священика в Нижньому Березові. Можливо, в цьому селі їмость мала добрих знайомих з родини Геників або Ільницьких, яким і хотіла доручити догляд за могилою священика після виїзду з Березова. та Це лише припущення.

Після смерті чоловіка Ольга Озаркевич проживала то у Львові, то в його околицях – про це пише рідна сестра Ольги – Михайлина Рошкевич у “Спогадах про Франка” – і померла 30 травня 1935 року в селі Миклошеві коло Львова, де і похоронена. На її смерть відгукнулися газета “Діло”. В 1943 році пішла з життя внучка Ольги – Оксана, в 1946 році – дочка та її чоловік, а ще через деякий час – внук Володимир. На навчання до Відня виїхала внучка Марія і пізніше поселилася в еміграції.

А в Березові пам’ятають священицьку сім’ю Озаркевичів і молять Бога за спасіння їхніх душ.

Отець Микола Томич. Отець Микола Томич також походив із сільської галицької родини. Народився отець Микола 10 січня 1877 року в Середньому Березові в сім’ї Михайла Томича та Параски з Гудим’яків. На той час в селі школи не було, тому, імовірно, початкову освіту Микола разом із старшим братом та молодшою сестрою здобували вдома від найманих вчителів. З архівних джерел відомо, що 1901 року Микола Томич закінчив Коломийську гімназію і зразу ж вступив до Львівської духовної семінарії, звідки був направлений на навчання до Відня.

Одружившись з Марією Смалько, дочкою пароха з Брустур, 1905 року Микола був рукоположений в сан священика і почав душпастирську роботу у селі Річці на посаді співробітника місцевої церкви. В травні 1907 року священик перейшов до Нижнього Березова на посаду співробітника церкви Перенесення мощей святого Миколая, де 17 січня 1908 року народилася дочка Олександра. 1912 року в сім’ї Томичів народився син Мілько. На той час отець Микола працював співробтником-експозитом в Чорному Потоці – Надвірнянщина.

Та 28 січня 1915 року молодий священик помер від туберкульозу і на утриманні матері залишилося двоє маленьких дітей. Осиротіла сім’я переїхала до Брустур. В цьому гуцульському селі діти здобули початкову освіту, звідси пролягли їхні дороги в світ, такі важкі, трагічні і сумні. Мілько, закінчивши інститут, виїхав з рідного краю і проживає зараз в Америці. А Леся в 1926 році закінчила Коломийську учительську семінарію і через кілька років отримала роботу на Волині, де одружилася з Денисом Паєвським. Народився син – первісток, чекали другу дитину… Але жорстока війна перекреслила мрії і сподівання молодих інтелігентів: Денис змушений був емігрувати, а Леся в поважному стані із синочком Юрчиком знову повернулася в Брустури до матері.

1944 року в Брустури до сім’ї приїхав Денис Паєвський, але невдовзі був заарештований і пізніше загинув в мордовських таборах.

В 1947 році Леся в двома дітьми та старою матір’ю переїхала в село Бабин і влаштувалася вчителькою в школі.

У 1952 році Леся та її син були заарештовані. За вироком суду Лесю було розстріляно 8 квітня 1952 року, а Юрія Паєвського, як неповнолітнього на час арешту, засудили до 25 років каторги.

Юрій Паєвський, пройшовши через муки, трагедії й горе, проживає зараз в місті Червонограді на Львівщині. Про долю своєї матері він розповідав у вересні 1995 року на сторінках косівського “Освітянського вісника”.

Просвіта в Середньому Березові. Українське культурно-освітнє товариство “просвіта” було засновано у Львові в 1868 році. “Просвіта” засновувала українські школи в Галичині, опікувалася виданням українських книжок, проводила заходи для підвищення агротехнічної культури, засновувала кооперативи, крамниці, молочні, ощадно-позичкові каси для українців, призначали стипендії здібній молоді. Поштовхом до розвитку української національної освіти стало видання 22 підручників для українських гімназій.

На початку 1890-х років товариство отримало можливість відкривати власні читальні, які зіграли важливу роль в освітній роботі серед галичан. Головний відділ “Просвіти” у Львові видавав періодичні видання “Читальня”, “Аматорський театр”, “Народна просвіта”, “Бібліотечний порадник”. Про важливе значення товариства в житті краю говорить і те, що воно стало основою державного Державного секретаріату освіти ЗУНР, проголошеної в 1918 році.

Польська влада перешкоджала діяльності “Просвіти”, під різними приводами відкладала реєстрацію нових філій та читалень. Але, незважаючи на труднощі, товариство організувало широку мережу розповсюдження української книги: проводилися виставки – ярмарки книг, організовувалися “мандрівні” бібліотеки, розсилалися книги поштою, проводився різний книгообмін з іншими регіонами України.

Вся ця робота давала свої результати. В перше десятиріччя нашого століття читальнями “Просвіти” було охоплено 85% населених пунктів краю. У Середньому Березові вперше порушив питання про відкриття читальні “Просвіти” в 1922 році уродженець села, студент-богослов духовної семінарії Михайло Сулятицький, який звернувся з листом до головного відділу товариства у Львові з проханням дати поради щодо цього почину. В скорому часі – протягом тижня – Михайло Сулятицький отримав 5 примірників Статуту і книжечку “Просвіта до українського народу”, в якій містилися відповідні поради. Але чомусь у той час читальня не була заснована. Про це все ми дізналися з матеріалів Центрального Державного історичного архіву у місті Львові.

У 1926 році парох села Юрій Генсьорський, війт Іван Сулятицький та Микола Левицький повідомили воєводство в Станіславі про намір заснувати читальню “Просвіта” в Середньому Березові. Саме з того часу починається діяльність середньоберезівської читальні “Просвіта”. У 1927 році читальня вже мала власну печатку, створювала бібліотеку з дарованих та закуповуваних книг, передплачувала часописи “Громадський колос” та “Новий час” діяла сільськогосподарська кооператива “Сила”. У цьому ж році відпоручникам від сільської просвіти на загальні збори Матірного товариства у Львові був обраний отець Генсьорський.

Незважаючи на відсутність будинку читальні та заборону польських властей, у стодолі Івана Ігнатюка, де влаштували імпровізовану сцену, було поставлено більше десятка п’єс: “Знахарка Солоха”, “Сатана в бочці”, “Чорт не жінка”, “Знімчений Юрко”, “Пещена дитина”, “Захотіла пана, втратила Івана”, “Свідки”. Всі кошти від вистав, з коляди, членські внески збиралися на будівництво читальні. Чимало допомагав і сільський гурток Союзу України. Березівський газда Іван Клим’юк в кінці 20-х років передав безплатно земельну ділянку в центрі села під будівництво, але будова розпочалася лише в 1934 році.

Головою читальні в перші роки був Микола Левицький, заступником – Володимир Сулятицький, писарем – Дмитро Мошкович, скарбником – Микола Ігнатюк, бібліотекарем – Анна Ігнатюк, господарем – Іван Ігнатюк.

З новою силою закипіла просвітницька робота в 1936 році, коли був зведений будинок читальні, який будувала вся громада. В той час читальня нараховувала 172 члени. Під керівництвом Василя Симчича – пізніше відомого актора і режисера – працювали драматичний та самоосвітні гуртки. Діяв гурток “Сільський господар”, заснований у 1935 році, велася хроніка читальні.

Головою “Просвіти” в той час був Василь Жураківський, член гуртка “Рідна школа” в Нижньму Березові, заступником – Петро Негрич, Степан Арсенич, сільський вчитель – інтелегент, виконував обов’язки вчителя з 1929 року, скарбником був Петро Брустурняк, господарем – Василь Ігнатюк. Членами комітету читальні “Просвіта” в різні роки, крім згадуваних, обиралися Петро Сулятицький, Іван Стріпачук, Іван Геник, Ілько Симчич, Петро Бодруг, Михайло Малкович, Степан Ігнатюк, Микола Симчич, Степан Урбанович.

Відомо, що у 1938-1939 роках на території Березова проводилася пацифікація – поляки арештовували активних людей, знищували українські книги. Зараз важко сказати, як вдалося зберегти в той час книги бібліотеки, але в 1942 році, за свідченням колишніх членів “Просвіти” бібліотека була досить великою. Драматичний гурток продовжував свою роботу і після розпаду Польщі, коли Галичину захопила радянська армія і в1940 році посів перше місце в огляді серед драмколективів Станіславської області. Саме тому, стверджує Іван Кузич – Березовський в “Автобіографії”, в лютому 1941 року до Середнього Березова приїжджали режисери з Київської кіностудії імені Олександра Довженка для зйомок масових сцен до кінофільму “Олекса Довбуш” за участю членів середньоберезівського драмгуртка та, фільм не був створений через те, що почалася війна. В час німецької окупації роботою гуртка керував Микола Симчич.

Роки віддаляють нас від минувшини. Більшість з цих людей вже померли, та залишили вони після себе згадку про добрі справи, які є гідними для наслідування. Нехай ці слова будуть даниною пам’яті померлим та шаною – живим.

1996 рік для Середнього Березова був ювілейним – виповнилося 70 років з часу заснування читальні “Просвіта” та 60 років – відколи побудовано будинок читальні, який зберігся донині і служить людям.


28.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!