Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Соціокультурні кордони об’єднаної Європи
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Соціокультурні кордони об’єднаної Європи

У першій половині нового тисячоліття загалом має бути вирішено проблему культурної самоідентифікації Європейського Союзу. Конкретна форма і риси цього процесу ще перебувають у стадії “проектування”

Один із батьків європейської інтеграції – Жан Монне наприкінці свого життя наголошував, що, якби йому дали можливість розпочати цей процес заново, він започаткував би його з соціокультурної складової єднання європейських народів.

Тим самим, на його думку, було б розчищене “поле” для побудови спільного дому – єдиної Європи – на основі ментальної єдності її народів. Аналізуючи пройдений у другій половині ХХ ст. шлях розвитку європейських країн, можна вже стверджувати: соціокультурний чинник, діалог європейських культур став дійсно вагомою компонентою у справі розбудови сучасного Європейського Союзу.

При цьому культура розглядається переважно як квінтесенція всіх видів людської діяльності, звичаїв, вірувань, тобто всього матеріального та духовного, що створено людьми. Таке визначення культури наголошує на важливій ролі соціально-історичної спадщини і традиції.

Нормативний підхід до культури виокремлює специфічний спосіб життєдіяльності людини, суспільства чи людства в цілому, детермінований відповідним соціокультурним оточенням. Культурні цінності формують соціальні інститути, утримують генетичний код культури.

Під культурою розуміють також поведінку, якій людина навчилась упродовж всіх етапів своєї соціалізації. Культура – це також організація різноманітних феноменів за допомоги використання певних символів [1]. Отже, культура є невід’ємною від людини, суспільства і людства, їх соціальної сутності. Тому не може бути суспільства без певної культури, так і культури без суспільства.

Зміна соціокультурних меж пов’язана перш за все з трансформацією відповідних архетипів, тобто своєрідної “закодованої” часово-просторової моделі певного соціального організму. Зрозуміло, що на цей надзвичайно складний процес історія мусить витратити доволі багато часу.

Вектори європейського інтеграційного процесу

Загалом проект європейської інтеграції сформувався та розвивався у відносно єдиному соціокультурному середовищі Західної Європи в умовах чіткого розподілу на ліберальний Захід та комуністичний Схід.

1 січня 1995 року внаслідок вступу до Європейського Союзу Австрії, Швеції, Фінляндії народилася сучасна “Європа – 15”. Новий ЄС простягається від Полярного кола до Півострова Пелопоннес, від французького Бреста до Бреста білоруського. Його територія складає 3,2 млн. кв. км. (приблизно дві третини площі США), чисельність населення – 366,9 млн. осіб, а валовий продукт становив на початку 1996 року 6 трильйонів 210 мільярдів 100 мільйонів доларів США. Жодне з нових інтеграційних угруповань в світі не може зрівнятись із ЄС за рівнем розвитку та зрілістю об’єднання. Модель Європейського Союзу стає привабливим прикладом для всього світу.

До середини ХХ століття інтелектуальні проекти об’єднання Європи випереджали інтеграційні можливості держав Старого континенту. Лише дві світові війни та третя світова, якою по суті була “холодна війна”, стимулювали процес єднання європейських держав із метою самозбереження та навіть певного заперечення песимістичного прогнозу О.Шпенглера щодо наступаючих “сутінок Європи”. Хоча, з нашої точки зору, цей прогноз має під собою певні підстави. Особливо, якщо подивитись на нинішню розбудову єдиної Європи як на новий проект “побудови” Вавілонської вежі, тобто прискореного в часі та розширеного у просторі об’єднання принципово різних соціокультурних традицій.

Проте, ми розуміємо європейську інтеграцію як живий, творчий процес цивілізаційного самовдосконалення континенту під впливом тісно пов’язаних між собою соціально-політичних, соціально-економічних та соціокультурних, в тому числі, духовно-культурних чинників.

Заглиблюючись у минуле, можна знайти принаймні два духовні джерела сучасної європейської культури: класичну античну традицію (з її політеїстичним духовним началом) та духовну іудейсько-християнську монотеїстичну традицію. Західний світ живе напруженим діалектичним поєднанням цих двох полюсів, його динамізм – з точки зору російського політолога Василенко І.А. – пояснюється саме цим конструктивним конфліктом.

Вирішальним чином на становлення політичної культури Заходу вплинули політичні цінності Римської імперії, яка в цілому забезпечила комунікації для поширення християнства. При цьому римо-католицька духовна традиція сприяла формуванню єдиного політико-правового західноєвропейського простору. Протестантська ж культура перетворила активну світську діяльність на релігійний обов’язок віруючого.

Отже, розвиток демократичної політичної культури Заходу був санкціонований культурою релігійної участі. Водночас, альтернативна позиція, коли віросповідання є приватною справою, відкрила шлях до революційного марксизму [2]. Тим самим певним чином поглибилась й духовно-релігійна криза, яку переживає сучасна європейська людина.

Перехід до розвинутого споживацького суспільства “матеріалізувало” духовні потреби, наблизило своєрідний період “гедоністичного атеїзму”. Розвиток цієї тенденції прискорює глобалізація цінностей західної цивілізації. Внаслідок цього соціокультурна прірва між суб’єктами різних цивілізацій драматичним чином збільшується.

На відміну від економічних аспектів європейської інтеграції, які більш тісно пов’язані із матеріальними потребами і швидким пошуком компромісних рішень, політичні аспекти здебільшого пов’язані з проблемами функціонування національних державних механізмів, із поняттям суверенітету, національної ідентичності, узгодженням позицій різних політичних еліт тощо. Зараз викристалізувались дві гіпотетичні моделі розвитку Європейського Союзу.

Одна з них пов’язана з формуванням конфедеративного союзу національних держав, інша – з формування федеративних Сполучених Штатів Європи. “Третій шлях”, який полягає у певному поєднанні цих двох напрямків, поки що як чіткий політичний проект не сформувався.

Важливим фактором соціокультурної ідентифікації завжди була національна валюта. Символом формування нового гомогенного простору є спільна грошова одиниця Євро. Про збереження сталих соціокультурних бар’єрів свідчить досить складний процес розробки дизайну цієї валюти. Спочатку пропонувалось розмістити на банкнотах зображення “батьків” об’єднаної Європи та виокремити місце для національної символіки.

Але врешті-решт ці ідеї не були прийняті, оскільки такий підхід міг би закріпити домінуюче становище провідних країн-членів Європейського Союзу та негативно вразити почуття малих народів. Після гострих дебатів був обраний варіант своєрідного “соціокультурного компромісу”. Було вирішено на купюрах Євро зображувати логотипи архітектурних стилів Західної Європи, причому репрезентувати не конкретні будівлі, а окремі деталі, характерні для європейських архітектурних стилів різних епох: класицизм, романтизм, бароко, рококо, модерн.

Отже, соціокультурний вектор європейської інтеграції залишається найменш “просунутим” із суто об’єктивних причин, пов’язаних із особливостями національного історичного розвитку. У сучасному Європейському Союзі зберігається соціокультурна “полярна” вісь Північ-Південь.

Тобто Скандинавські країни, які не зазнали прямого впливу античної культури, на відміну, наприклад, від італійців, іспанців, греків, певною мірою французів та німців, досить відчутно відрізняються за своїм менталітетом від Середземноморських країн, які в свою чергу за цим критерієм досить суттєво відрізняються від британців. Не випадково важливим напрямком європейського інтеграційного процесу є формування так званих “європейських реґіонів”, які по суті є еманацією глибинних соціокультурних меж на рівні локальних територіальних об’єднань.

На Південному Сході Європи виділяються Балкани як історичне перехрестя соціокультурних впливів різних цивілізацій, що їх уособлюють сучасні Європа та Близький Схід. Внаслідок цього в умовах кризи перехідних суспільно-історичних періодів тут формуються центри напруги, які, вибухаючи на тривалий час, перерозподіляють в рамках сучасного цивілізаційного утворення людства зони впливу між різними народами, країнами та цивілізаціями [3].

Вплив глобалізації на зміну соціокультурних меж та політичних кордонів у Європі

Передусім зазначимо, що соціокультурні властивості історичних суб’єктів призводять до встановлення соціокультурних меж – своєрідних “демаркаційних ліній” як в історичному міжцивілізаційному контексті, так й між окремими групами (блоками) країн сучасного, переважно європейського за своєю сутністю, цілісного цивілізаційного організму.

Історично так склалося, що соціокультурні межі, як правило, не співпадають із політичними кордонами, які є віддзеркаленням розвитку тенденцій іншого, ніж духовність чи культура рівнів. Соціокультурні “демаркаційні лінії” досить повільно змінюються у часі і певною мірою протистоять політичним чи економічним змінам. Політичні кордони держав змінюються значно частіше, ніж геополітичні та соціокультурні межі.

Наприклад, у 2001 року виповнилось сорок років із часу побудови Берлінського муру, який став символом холодної війни та, водночас, політичним і соціокультурним кордоном між комуністичним Сходом та ліберальним Заходом.

Здавалось, що падіння 9 листопада 1989 року Берлінського муру неминуче прискорить процес єднання принаймні німецького народу. Але й через 11 років, що минули з часу об’єднання Німеччини, суттєва ментальна різниця між східними та західними німцями зберігається [4]. Таке становище склалось всупереч титанічних зусиль, докладених німецьким суспільством заради утворення гомогенного ментального простору, що його розірвали політичні кордони лише сорок років тому (1949-1989 рр.). Певно, що знадобиться зміна принаймні трьох поколінь, аби нарешті синхронізувати соціокультурну динаміку (ритми) у відповідності до “інтегрованих” ціннісних орієнтирів.

Отже, лише з суто політичної точки зору та лише певною мірою можна говорити щодо посилення гомогенності сучасного Європейського Союзу. В цілому ж він ще довго зберігатиме відчутний прояв (в тому числі в політиці) соціокультурних меж між англосаксонською та романською Європою, між Північною протестантсько-католицькою та Південною, переважно католицькою, Європою.

Іншою сутнісною рисою сучасної західної цивілізації є посилення тенденцій до глобалізації, що виявляє сьогодні себе у всіх аспектах життєдіяльності людини, суспільства і людства. Кожен з аспектів глобалізації приховує в собі певну небезпеку, але найнебезпечнішим з них є, на нашу думку, організаційно-технічний компонент глобалізації.

Скажімо, в контексті політичної європейської інтеграції глобалізація може розглядатись в цілому як позитивний фактор, що стимулює стандартизацію (уніфікацію) широкого розмаїття культурно-правових норм і тим самим забезпечує політичні завдання європейської (певною мірою – світової) спільноти. Зрозуміло, що іншої політичної оцінки можуть дотримуватись, наприклад, країни так званого фундаменталізму.

Цілком іншу картину оцінок ми можемо спостерігати в науково-технічному аспекті глобалізації. Перейнявши характерну для періоду становлення європейської цивілізації традицію технічної “перебудови” світу на угоду людині, глобалізація переважно оцінюється сьогодні як така, що несе величезну загрозу. Це проявляється, зокрема, в практично необмежених потенціях сучасної генної інженерії, яка може стати складовою дегуманізованої частини соціальної інженерії.

Радикально змінюють традиційні уявлення про соціокультурні межі європейської цивілізації й сучасні інформаційні технології. І все ж серед усіх соціокультурних факторів глобалізації найгостріше виявляють себе під час епохальних історичних змін духовно-релігійні, етнокультурні та расові соціальні відмінності. Саме ці фактори тривалого часу продовжують формувати зони напруження в Ольстері, Басконії та Корсиці.

Великобританія впродовж тридцяти років докладає максимум зусиль до замирення Ольстеру. В 1998 році була створена Асамблея Північної Ірландії. Але формування нової культури толерантності між католицькою більшістю та протестантською меншістю в провінції все ще не відбулось, свідченням чого є складнощі з роззброєнням Ірландської республіканської армії.

Після падіння автократичного режиму Франко проблема демократичного забезпечення національної самоідентифікації одного з найстародавніших народів сучасної Європи – басків є постійною головною білю іспанської держави.

Батьківщина Наполеона Бонапарта – Корсика продовжує створювати суттєві політичні проблеми для Парижа, наполягаючи на дуже широкій автономії, якої не має жодна французька територія.

Очевидно, що порівняно невисокий ефект процесу європейської політичної інтеграції (централізації) дедалі продовжує стримувати не менш вагомий феномен ідентифікації (реґіоналізації), який живлять існуючі соціокультурні стереотипи.

Таким чином, глобалізація, котра досить суттєво впливає на зміну політичних кордонів у Європі, потребує більш тривалого часу для її вирішального впливу на існуючі соціокультурні межі. Остаточно соціокультурна глобалізація стане дійсним історичним фактом лише тоді, коли вона “ліквідує” як зовнішні, так й внутрішні соціокультурні межі в Європі.

“Роз’єднана” Європа: етнічно-релігійний фактор

Насамперед розглянемо зовнішні соціокультурні межі Європи, яка намагається стати об’єднаною.

Починаючи з 70-х років ХХ ст. Європейський Союз вже чотири рази приймав нових членів. Вперше у 1973 року з вступом Великобританії (де провідною є англіканська церква), Данії (більшість датчан сповідують лютеранство), Ірландії (пере важно католицька країна); вдруге – 1981 року з вступом православної Греції; втретє – 1986 року, коли членами ЄС стали переважно католицькі Іспанія та Португалія; вчетверте – 1995 року, коли членами ЄС стали католицька Австрія, та протестантські Швеція і Фінляндія. Таким чином, з релігійної точки зору сучасний ЄС є об’єднанням католицьких та протестантських народів, за винятком лише православної Греції. Порушення етнічно-релігійної гомогенності Європейського Союзу може відбутись внаслідок чергового розширення.

На межі ХХІ століття процес розширення ЄС стимулюється, з одного боку, великим бажанням країн-кандидатів повернутись до материнського лона європейської цивілізації, а з іншого, об’єктивною зацікавленістю “старих” членів ЄС у експансії впливу, здобутті нових ринків, завершенні процесу політичного об’єднання Європи.

Ще точиться дискусія навколо визначення геополітичних меж нової об’єднаної Європи. Визнавши мусульманську Туреччину кандидатом на вступ, ЄС гіпотетично зупиниться на соціокультурному кордоні Сирії, Іраку, Ірану. Проте розширення до самого Близького Сходу, говорячи термінологією С.Хантінгтона, може спровокувати “зіткнення цивілізацій” у структурі самого Європейського Союзу.

Багатьох західних аналітиків турбує перспектива, за якої Європа отримає нових сусідів, які є політично не стабільними, етнічно поляризованими і економічно відсталими. Замість “залізної завіси” часів холодної війни Європа може отримати “оксамитову завісу”, що зафіксує нові соціокультурні межі в Європі. Цілком можливо, що нинішні політичні заяви щодо “відкритих дверей” для нових членів Європейського Союзу та Північноатлантичного альянсу можуть лишитись суто риторичними.

Упродовж 90-х років визначились дві групи країн-кандидатів на вступ до ЄС. Перша з них – так звана “люксембурзька”, що визначилась у березні 1998 року у складі Польщі, Угорщини, Чехії, колишньої югославської республіки Словенія (в яких завжди відчутним був соціокультурний вплив німецького мовного світу), колишньої радянської республіки Естонія (з переважно лютеранським віросповіданням) та середземноморського Кіпру (який соціокультурна та політична межа поділила між греками та турками). Друга так звана “гельсінська” група “абітурієнтів” була названа в грудні 1999 року у складі прибалтійських республік Латвії та Литви (переважно католицьких країн), Словаччини, Мальти (католицькі країни) та православних Румунії та Болгарії.

Отже, ми бачимо, що за межами планів розширення ЄС залишились католицька Хорватія (принаймні, поки що), православна Сербія, “коктейль” із католиків – хорватів, православних сербів та босняків – мусульман у Боснії та Герцеговині, а також переважно православна Македонія. До остаточного замирення Балкан говорити про їхню європейську інтеграційну перспективу є справою досить необачливою.

Таким чином, ключовою проблемою, що стає перед країнами на шляху до єдиної Європи, є питання розвитку ейкуменістичного релігійного руху та формування релігійної терпимості в регіоні.

Національні меншини та іммігранти в діалозі європейських культур

Національні меншини формують насамперед внутрішні соціокультурні бар’єри для європейської спільноти. Своєрідним джерелом, що живить і множить цей фактор, стають іммігранти, котрі по суті є “щепленням” на європейський цивілізаційний організм ментальних традицій інших цивілізацій.

Спроможність щодо здійснення соціокультурної інтеграції іммігрантів до європейських цінностей стає питанням конкурентоспроможності Європейського Союзу.

Існуюча європейська правова система достатньо надійно захищає права національних меншин, за винятком циган, басків, корсиканців та деяких інших. Однак, ставлення до іммігрантів, як свідчать повсякденні повідомлення преси, є ще досить конфронтаційним. Причини цього полягають насамперед у конфлікті соціокультурних цінностей.

Сучасну європейську імміграцію можна поділити на декілька категорій: представники колишнього соціалістичного табору Східної Європи, вихідці з колишніх колоній європейських метрополій та соціокультурно цілком “чужі”, які відчувають на собі найбільш потужні прояви ксенофобії. З них найбільш вороже ставлення випробовують сьогодні на собі мусульмани, яких сприймають переважно як “терористів”, “ісламських фанатиків” тощо.

Мусульманський світ певною мірою намагається адаптуватись до сучасних тенденцій глобалізації, але темпи цієї адаптації суттєво відмінні від європейських, і він ще довгий час проявлятиме “неадекватну” реакцію на приниження віри правовірних витворами сучасної масової культури у вигляді наркотиків, рок-музики, моди або інших винаходів “гуманітарної інтервенції”. Як наслідок, ще досить тривалий час спостерігатиметься напруження між традиційною християнською та мусульманською цивілізаціями.

Тому нагальною потребою стає налагодження діалогу культур, адже сьогоднішні іммігранти неминуче стануть завтра національними меншинами. Отже, соціокультурна інтеграція іммігрантів до “титульної” нації (із збереженням умов для культурної ідентичності етнічних груп) стає справжнім викликом, від ефективності відповіді на який залежить перспектива мирного співіснування або зіткнення цивілізацій з усіма негативними наслідками для формування нової глобальної системи [5].

У першій половині нового тисячоліття загалом має бути вирішено проблему культурної самоідентифікації Європейського Союзу. Конкретна форма і риси цього процесу ще перебувають у стадії “проектування”.

Україна як повноцінна держава нової Європи знаходиться в процесі засвоєння нею європейських реалій у всіх їх проявах та стрімкій динаміці. Справа загальноєвропейської стабілізації ще попереду. Однак, з огляду на соціокультурні характеристики України [6], є певні підстави вважати, що Україна перетворюватиметься на соціокультурний центр східнослов’янських народів [7], адже вітчизняна “філософія серця” неодноразово допомагала обирати гідний шлях духовного самозбереження нації у надзвичайно складних історичних умовах. Цілком вірогідно також, що разом із розширенням Європейського Союзу на Схід виникатиме й потреба у новому політичному центрі посттрансформаційної Європи. Україна – один з таких вірогідних кандидатів.

Європа безумовно може розраховувати на реалізацію своїх амбіційних планів досягнення нового рівня гомогенності європейського економічного, соціального та соціокультурного простору, але лише за умови врахування інтересів всіх своїх країн-членів та адекватної реалізації їхніх культурних запитів. Не менш важливим завданням є подолання як внутрішніх, так і зовнішніх соціокультурних меж або, принаймні, створення надійних систем комунікацій між різними народами.

Література

1. Крёбер А., Клакхон К. Культура. Обзор концепций и определений. –М., 1964.

2. Василенко И.А. Политическая глобалистика. – М., 2000.

3. Afonin A., Martynov А.National minorities of Balkan countries in the focus of globalization // Proceedings of the Third international symposium on Ethnic Identities Political Action in post-cold war Europe, Xanthi – Greece, August 16-19, 2001.

4. Oskar Gabriel, Hans Rattinger. Wirklich ein Volk? Die politische Orientirungen von Ost und Westdeutschen im Vergleich. – Opladen., 2000.

5. Василенко И.А. Диалог цивилизаций: социокультурные проблемы политического партнёрства. – М., 1999.

6. Афонін Е. Розвиток України: макросоціальний підхід // Віче. – 1996. – № 1.

7. Афонін Е., Мартинов А. Проблема свободи та порядку, або бельгійський варіант для української перспективи // Віче. – 2001.– № 4.


27.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!