Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Література, театр та музика як провідні види мистецтва
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Література, театр та музика як провідні види мистецтва

У рефераті зроблено огляд таких визначних видів мистецтва як: література, музика та театральне мистецтво. Дано окрему характеристику кожному виду, вказано його особливості

Література. Одним із найважливіших чинників культурного життя усіх без винятку народів є, безперечно, література – мистецтво слова. Сам термін “література” походить від фр. litterature, яке, у свою чергу, веде до походження від латинського littera – літера. Виникнення цього терміна вчені відносять до початку ХVІІІ ст. Проте й дотепер термін “література” вживається в двох значеннях.

У широкому розумінні – це вся писемність; у вузькому – це скорочене позначення художньої літератури (вона якісно відрізняється від інших видів літератури – наукової, філософської і т.д.).

Розуміння мистецтва слова як4існо змінювалися протягом його багатовікової історії. Своїм корінням література сягає в глибоку давнину, в од літературний і дописемний період. Розвиток мистецтва слова тісно пов’язаний із прогресом мислення. Адже слово, мова є дійсністю думки.

Основна цінність слова в первісних формах була у тих властивостях мови, які зближують її з музично-театральним дійством.

У подальшому на більш вищому щаблі первіснообщинного ладу, мистецтво слова відособлюється як міфологічний усний епос – міфи, легенди, перекази, що в сукупності утворювали епопеї.

Розвивається оповідна поезія. Слово входить у свої права і стає самостійним мистецтвом. Щоправда, і тут воно ще зрощене музикою. Поет, розповідач і співець – одна особа. Сказання “Іліади”, поезії “Махабхарати” – все це співалося під музику. Отже, усна народна творчість є тим джерелом, з якого виникають майбутні літературні жанри: драма, лірика, епос. Це основні літературні роди, які проявилися ще в долітературному періоді стали тими шляхами, котрими розвивалась вся історія літератури.

В основі літературного роду лежить певний спосіб освоєння явищ дійсності в основі епосу – естетично освоєна подія, в основі драми – дія, в основі лірики – безпосередній поетичний вияв душевного стану самого поета.

Тож до епосу відносяться такі види: літературний міф, казка, епопея, епічна поема, роман, повість, оповідання, новела. Поняття лірики охоплює собою такі різновиди: пісня, ода, романс, елегія та ін.

Драматичний рід – це трагедія, комедія і власне драма.

Зазнаючи серйозних змін літературні види, у свою чергу, породжують чимало жанрів.

Героїчний епос містить цілісну картину народного життя у формі героїчної розповіді про минуле. В епосі завжди присутній глибокий інтерес до історичної долі народу. Історичний фон концентрується завжди навколо певної історичної події (війни), яка має всенародне значення (“Одіссея”, “Пісня про Роланда”, “Пісня про Сіда”, “Дума про Байду”, “Дума про козака Голоту”).

Більш високий рівень патріотизму притаманний для народів. які зазнають національного гноблення. Так, в українських історичних піснях та думах (згадувались вище) головні герої втілюють у собі всенародне прагнення до незалежності, уособлюють зростання національної самосвідомості.

Згодом епос відходить на другий план, поступаючись місцем драмі та новим епічним формам (Данте “Божественна комедія”).

Ще в античній літературі виникає специфічна галузь словесної творчості, яка, з одного боку, знаходиться на межі літератури і повсякденного мовного спілкування, а з іншого – на межі літератури та філософії. Ця жанрова лінія дістала особливий розвиток в епоху Відродження і мала найбільше значення для народження роману (Ф.Рабе “Гаргантюа і Пантагрюель”).

У всіх великих країнах Західної та Центральної Європи в епоху Відродження виникають і перші національні літератури – за мовою і своїм значенням. В Італії фундаторами італ. літератури були Петрарка та Боккаччо. Проте слід зазначити, що цей процес не у всіх народів відбувався одночасно. Так, в Україні (кінець ХVIII – початок ХІХ ст. І.Котляревський), в Росії (пол. ХІХ ст. – О.С.Пушкін).

Подальший розвиток літератури був пов’язаний з особливостями, притаманними епосі класицизму (ХVІІ – поч. ХІХ ст.). Для класицизму характерний поділ на “високі” та “низькі” жанри, поєднання яких вважалося неприпустимим.

Високі жанри – епопея, трагедія, ода – покликані втілити державні або історичні події, тобто життя монархів, полководців, міфічних героїв.

Низькі – сатира, байка, комедія – мають зображати приватне, повсякденне життя осіб середніх верств. Стиль і мова повинні були строго відповідати обраному жанру (Расін, Буало (Мольєр)).

У кін. ХVІІІ ст. в Німеччині і на початку ХІХ ст. у Франції, а також в інших країнах виникає напрям, який протиставляє себе класицизму і отримує назву “романтизм”. Романтики вперше відкрили суперечливість людської душі, її невичерпність.

Романтики поновили художні форми: створили жанр історичного роману, фантастичні повісті (Гюго, Жорж Санд)(П.Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко).

У ІІ пол. ХІХ ст. утверджується напрям, що прийшов на зміну романтизму – реалізм. Кардинальна проблема реалізму – співвідношення правдоподібності й правди, істини (Ч.Діккенс, О.Бальзак).

На початку ХХ ст. в європейському мистецтві виникають різноманітні явища, які умовно можна назвати модернізмом. Якщо у всі віки література була пройнята ідеєю людини, то в сучасну епоху актуалізуються проблеми співвідношення особистості з космічним і людським універсамом.

Театр. ”Театр” у перекладі з давньогрецької – видовище. Актори показують якусь історію (п’єсу), а глядачі спостерігають за їхньою грою. П’єса – актор – глядач об’єднані грою; ось формула театру.

Гра, як відомо, є природним станом людини. Граючися, діти вчаться жити. Дорослі вигадують собі інші ігри – різні свята, ритуали, жарти. Гра, таким чином, постає як спосіб існування, шлях до пізнання і окраса життя людини. Гра – основний елемент мистецтва театру, який через неї стає певною формою суспільної свідомості.

У театрі відбувається відтворення життя у формах самого життя. Вираз цей умовний, оскільки сценічна гра є лише імітацією форм життя, а не їх прямим відтворенням до дрібниць, інакше довелося б насправді вбивати, спати, вішатися на підмостках.

Водночас цей вираз, попри всю умовність, є досить точним, оскільки гра на сцені наслідує життя в його основних формах. Насамперед це стосується відтворення людини. Адже характер особистості розкривається в театрі саме так, як і в реальній дійсності – через систему вчинків, емоційні стани, процес мислення тощо.

За першооснову театр включає в себе літературу у вигляді п’єси – художнього тексту, призначеного не стільки для читання, скільки для виконання (розігрування) на сцені. Драматургія – особливий рід літератури. Вона обов’язково має розвинути конфлікт, драматичну дію і діалогічну форму тексту.

Крім того театр як мистецтво видовищне, зорове, спирається також на мистецтво образотворче. Наприклад, у ляльковому театрі, де головною дійовою особою є не жива людина, а її муляж, скульптура набуває домінуючого значення. Важливу роль відіграє також сценографія – освітлення сцени, декорація. Чимало для театру значить музика. У таких його різновидах, як опера, балет, оперета, м’юзикл, вона стає основним засобом сценічної мови. Тут і конфлікт, і характери, і атмосфера людських стосунків виражаються передусім музикою, мовою співу чи танцю.

У синтез мистецтв, об’єднаних театром, входять також дизайн, моделювання одягу, перукарська майстерність, макіяж, спорт (акробатика, фехтування тощо), народно-декоративні промисли і т. ін.

Отже, як уже зазначалося, театр розгалужується на різні види, котрі назвемо. Це опера, балет, оперета, драматичний, музично-драматичний, ляльковий театр і пантоміма (рух тіла). Існують також театри, що розрізняються за адресами свого призначення, тобто за складом своєї аудиторії: театри дитячі, де грають і дивляться вистави діти; юного глядача, де дорослі грають для дітей; театри молодіжні, міміки й жесту (для глухонімих); самодіяльні, де грають аматори та ін.

Театри розрізняються й за своїм тематичним або жанровим спрямуванням. Це театри естради, моди, пісні. історичного портрета, еротики, детективу, комедії, драми і комедії, мелодрами, хореографічних, естрадних мініатюр, поезії, камерний, фольклорний, комічної опери, масок тощо.

Театральне розмаїття має одну мету – відтворення життя людського духу на сцені. До цієї мети театри прямує, як правило, лише двома шляхами: він створює на сцені або ілюзію життя або модель дійсності.

К.Станіславський розробив систему роботи актора над собою і над роллю.

Найдавніше мистецтво театру належить Стародавній Греції, де ритуальне заклання козла на честь бога Діоніса народило “козлину пісню” – “трагос оде” – трагедію. Водночас пісня веселої команди Діонісових сподвижників – “космос оде” – породила комедію. Отже, п’ятеро видатних драматургів Еллади – Есхіл, Софокл, Еврипід (автори трагедій) та Аристофан і Менандр (автори комедій) – ще задовго до нашої ери на все майбуття заклали основи світової драматургії та театру.

Згодом християнізація Європи призвела до занепаду театру.

Оновлення театру відбулося в епоху Відродження. Вершиною ренесансного театру став для всього світу Вільям Шекспір.

ХVII ст. пройшло в театрі під знаком класицизму та завдяки закону трьох єдностей – місця, часу, дії (Мольєр, Корнель, Расін).

Епоха Просвітництва в культурі (ХVІІІ ст.) характеризується появою нових жанрів – драми на початку століття і мелодрами в його кінці.

На поч. ХІХ ст. народжується укр. професійний театр. У 1819 р. в Полтаві Іваном Котляревським була написана і поставлена “Наталка Полтавка”.

У самому кінці століття голосно заявила про себе нова театральна професія – режисура.

З усього вищесказаного можна зробити такий висновок: “Театр має бути таким, як саме життя. А це і є відповідь на питання: “А яким повинен бути сучасний театр?”

Музика. Роль музики в житті суспільства надзвичайно велика. Як всяке мистецтво, вона може з великою силою виражати те, чим живуть люди: горе, радість, заповітні сподівання, мрії про щастя. Музика – це мистецтво динамічне, виразне, слухове (за сприйняттям).

Заслуговує на увагу проблема специфічності “матеріалу” музики, або мови музики. Коли мовою малярства є фарби, літератури – слово, хореографії – жест, то в музиці – це організований особливим чином звук. Звук – надзвичайно нестійкий матеріал, його неможливо зупинити, особливо якщо мати справу з “живою” музикою, а не з механічним записом. До звука неможливо повернутись, як, наприклад, до слова. Тут немає зорового сприймання. Звук лишається лише в пам’яті. Він характеризується певною висотою, гучністю, тривалістю, тембром.

Музика проходить складний шлях від її творця (композитора) до слухача, оскільки вона має бути не лише створеною у свідомості та записаною – музику необхідно виконати.

Отже, специфічність музики полягає в тому, що їй притаманні два різновиди творчості: “первинний” – композиторський та “вторинний” – виконавчий.

Музика була невіддільна від інших різновидів мистецтва: поезії, танців. Самовизначення музики, розвиток її як самостійного мистецтва відбувалися поступово.

За доби Середньовіччя музика як професійне мистецтво знаходилося під владою церкви.

У добу Відродження розвинулося мистецтво виконання, сформувалися сучасні принципи нот опису, склалася система професій1ної музичної освіти.

У ХVІІІ ст. з’явилися такі титанічні постаті як Моцарт, Бетховен, Бах та ін. Кожен із цих митців справив величезний вплив на розвиток усієї світової музичної культури. До кінця ХVІІІ ст. музика тлумачилася як наука, знання.

У ХІХ ст. починається осмислення музики як мистецтва, що має певний зміст та сенс.

ХVІІІ-ХІХ ст. – період високого розквіту музичної культури України (М.Березовський, Д.Бортнянський, А.Ведель).

У цей період відбувається інтенсивний процес збирання та обробки укр. народної музики, посилюється інтерес до укр. народної пісні, проблеми використання пісенної спадщини. С.Гулак-Артемовський створює першу національну укр. оперу “Запорожець за Дунаєм”, М.В.Лисенко – опери “Тарас Бульба” та “Наталка Полтавка”.

ХІХ ст. висунуло численний загін високоталановитих композиторів на Заході: Ф.Шуберта в Австрії, Ф.Шопена в Польщі, Р.Шумана, Й.Брамса та Р.Вагнера у Німеччині, Дж.Россіні та Дж.Верді в Італії.

У ХХ ст. в музичній свідомості відбулася своєрідна революція, утвердилися нові принципи музичного мислення (відбулася емансипація дисонансу – засоби, котрі відрізнялися підвищеною експресивністю, гостротою та різкістю звучання (Прокоф’єв, Шостакович, - їхня творчість).

Стосовно основних жанрів щодо вокальної музики, то слід зазначити, що пісня – основний та найстародавніший її різновид. Професійна пісня відома вже з античності. Народна пісенна творчість – це своєрідний усний літопис про далеке історичне минуле і одночасно гучний голос сьогодення.

За сучасної доби пісня знайшла багато можливостей для розвитку.

Хор – це вокальний твір, що виконується гуртом співаків, а також назва самого цього гурту. Суто вокальний хор, без супроводу називається “хор а капела”.

Гімн (від гр. “славити”, “хвалити”) є величавим урочистим співом, переважно хоровим (Давньогрецькі гімни на честь богів).

Романс – невеликий вокальний твір для одного голосу з супроводом, котрий відрізняється від пісні складнішою формою та більшою роллю супроводу.

Арія – це розвинута, закінчена вокальна п’єса для голосу – соло з оркестровим супроводом. У первісному значенні термін “арія” означав пісню (являє собою частину оперної дії).

Опера – музично-драматичний твір, призначений для театру, в якому актори не промовляють, а співають весь текст. Водночас опера – це твір музичний, оскільки головну роль тут відіграє музика, а всі ніші елементи опери (жести, міміка, декорації, освітлення) мають хоча й важливий, але все ж підпорядкований характер.

Ораторія (від лат. “красномовний”) і кантата (від італ. “співати”) – музично-драматичні твори концертного типу.

Кантата – це п’єса для одного голосу або хору з оркестром.

Ораторія – великий музично-драматичний твір для хору, співаків-солістів та симфонічного оркестру.

Реквієм (від лат. “спокій”) є вокальним або вокально-інструментальним твором, присвяченим пам’яті померлого.

До жанрів інструментальної музики належать: сюїта, соната, симфонія та концерт.

Сюїта – це кілька танцювальних п’єс, не призначених безпосередньо до танцю, різноманітних за змістом та побудовою.

Соната (від лат. “звучати”) – музичний твір для одного або кількох інструментів, що складається з кількох частин, переважно з трьох-чотирьох.

Симфонія (від гр. “співзвуччя”) – твір для симфонічного оркестру, що складається з чотирьох-п’яти частин, розташованих за принципом контрасту і об’єднаних однією ідеєю.

Концерт – віртуозне виконання твору для солюючого інструменту (фортепіано, скрипки, флейти) з оркестровим супроводом.


27.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!