Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Художні промисли в сучасній Україні як складова української культури
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Художні промисли в сучасній Україні як складова української культури

Народні художні промисли в Україні є невід’ємною складовою української культури, вони увібрали в себе риси, притаманні окремим етнографічним регіонам країни. З покоління в покоління передавалися таємниці технічної та технологічної майстерності, вдосконалювалися прийоми обробки природних матеріалів

Упродовж століть десятки й сотні тисяч майстрів – килимарниці, вишивальниці, ткачі, гончарі, різьбярі по дереву, кістці та рогу, майстри декоративного розпису, склороби-гутники, золотарі-ювеліри, ковалі, майстри лозоплетіння і художньої обробки шкіри та багатьох інших професій – створювали речі, необхідні людям у побуті. Кращі з них ми називаємо тепер творами народного мистецтва.

У ряді населених пунктів (Опішня, Решетилівка, Косів, Богуслав, Гавареччина, Петриківка, Діхтярі, Глиняни, Клембівка та інші) існували школи традиційного народного мистецтва.

До 1960 р. народні промисли були зосереджені у кооперативних артілях, згодом реорганізованих у державні фабрики художніх виробів. Багато з них із 1968 р. увійшли у виробничо-художні об’єднання.

Під впливом кліматичних, природних умов, особливостей побуту українців, властивостей місцевої сировини та історичних чинників у кожному етнографічному регіоні України виробляли локальні предмети художньої образності, орнаментики, формотворення.

Та, як не прикро, без належної підтримки галузі нині прослідковується згасання творчої ініціативи народних майстрів, перериваються мистецькі династії. Поодинокі ентузіасти та профільна творча спілка не в змозі протистояти руйнівному потоку.

Саме тому охорона, відродження, збереження і розвиток народних художніх промислів стало одним із пріоритетних обов'язків молодої незалежної української держави.

Держава має допомогти в будівництві нових підприємств, музеїв, виставкових залів, салонів-магазинів, творчих майстерень. Вкладені кошти сторицею повернуться Українській державі. Адже таке важливе духовне спілкування людей, глибока повага до традицій та звичаїв свого народу, його мистецтва, дасть змогу відновити перервані зв’язки поколінь.

Законодавство України про народні художні промисли базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про культуру, Закону “Про народні художні промисли”, інших нормативно-правових актів.

Закон України “Про народні художні промисли” регулює правові, організаційні та економічні відносини у галузі народних художніх промислів, визначає статус суб'єктів народних художніх промислів, засади їх діяльності і спрямований на охорону, відродження, збереження та розвиток народних художніх промислів як важливої складової духовної культури українського народу.

За Законом, народний художній промисел – “творча та виробнича діяльність, метою якої є створення художніх виробів декоративно-вжиткового призначення, що здійснюється на основі колективного освоєння і спадкоємного розвитку традицій народного мистецтва у певній місцевості в процесі творчої праці майстрів народних художніх промислів”.

З огляду на необхідність збереження автентичності та унікальності народних промислів України, їх охорони та подальшого розвитку Кабінет Міністрів України своїм розпорядженням схвалив Концепцію Державної програми збереження, відродження і розвитку народних художніх промислів на 2006-2010 роки.

Концепцією передбачено основні шляхи розв’язання проблеми занепаду розвитку народних художніх промислів в Україні. Зокрема, передбачається надання державної підтримки суб’єктам підприємницької діяльності у галузі народних художніх промислів, оновлення матеріально-технічної бази існуючих та будівництво нових підприємств народних художніх промислів, впровадження нових технологій виробництва.

Втілення положень Концепції створить підґрунтя для планомірного та скоординованого відродження традицій народних художніх промислів, створить умови для подальшого культурного розвитку України та духовного збагачення українського суспільства.

Із метою відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів, підвищення ефективності державного управління у сфері збереження традиційних осередків народних художніх промислів, створення сприятливих умов для творчості народних майстрів та на підтримку ініціативи Національної ради з питань культури і духовності, Президент України В. Ющенко підписав Указ від 6 червня 2006 року “Про заходи з відродження традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів в Україні”.

Указом центральній і місцевій владі доручено здійснити заходи з відродження національних художніх центрів і центрів народних промислів, зокрема, у містах Богуслав, Косів, селищах Опішня, Петриківка, Решетилівка та ін. Для молодих майстрів передбачено введення щорічних грантів Президента України. Також В. Ющенко доручив уряду спільно з міською владою вирішити питання про створення у Києві Всеукраїнського науково-інформаційного центру з питань розвитку традиційного народного мистецтва та народних художніх промислів. Уряду також доручено вжити заходів з відновлення традиційних ринків збуту виробів народних промислів. З 2007 року передбачено видання книжкової серії „Скарби народного мистецтва”.

Аналізуючи сучасний стан галузі, можна виділити такі основні проблеми:

  • занепад мистецьких осередків у більшості регіонів України;
  • практично зруйнована матеріально-технічна база підприємств народних художніх промислів;
  • призупинена активна підготовка молодої зміни, фахівців, зникли школи майстерності;
  • основна маса майстрів позбавлена робочих місць і соціального захисту, права на творчу працю, пенсійне забезпечення, передачу унікальних художніх традицій молодому поколінню;
  • втрачені традиційні ринки збуту готової продукції. Продукуються вироби низькопробні і далекі від народної традиції, які витісняють із ринку автентичних носіїв етномистецької традиції;
  • зруйнована мережа спеціалізованих навчальних закладів – зникла важлива середня ланка у підготовці кадрів.

Вище вказані проблеми визначаються недосконалістю нормативно-правової бази, занепадом традиційних осередків, руйнацією матеріально-технічної бази підприємств, скороченням мережі спеціалізованих навчальних закладів, втратою традиційних ринків збуту продукції, що унеможливлює розв’язання їх лише на регіональному рівні, саме тому підтримка на державному рівні охорони, відродження та розвитку народних художніх промислів є просто необхідною.

Українське ужиткове мистецтво має давнє коріння. Завдяки літописам і пам’яткам, що дійшли до нас з доби Київської Русі відомо, що вже тоді існували промисли, які потім стали власне українськими. Так, найдавнішими видами народного прикладного мистецтва є різьба по дереву (дерев’яна скульптура) килимарство, вишивка, гончарство і кераміка .

Одним із найбагатших на різноманіття народних промислів сучасних осередків є Прикарпаття. Художні вироби Прикарпаття здавна привертали увагу високою майстерністю. Невичерпна фантазія, багатство кольорових рішень, мудрість і дотепність, безпосередність і оптимізм, особливе чуття декоративності, високий ступінь узагальненості образів – це ще далеко не всі риси, якими можна охарактеризувати творчість високообдарованих митців Прикарпаття.

Серед різноманітних видів народної творчості – художнє ткацтво, килимарство, вишивки, писанкарство, художня обробка металів, виробництва шкіряних предметів, виготовлення дитячих іграшок із сиру, – мистецтво художньої обробки дерева, особливо художня різьба, займає тут найголовніше місце. Традиції Яворівської школи різьбярства мали величезний вплив на характер формування стильових особливостей українського різьбярства взагалі.

Художня обробка дерева – найдавніший вид декоративно-прикладного мистецтва. За формотворчими техніками художнє деревообробництво поділяється на відповідні галузі: бондарство, деревообробне токарство, столярство та декоративне різьблення.

В історію мистецтва художньої обробки дерева прикарпатські майстри вписали не одну сторінку. Серед них найбільш відомі імена Марка (1880-1946) і Петра Мегединюків, Миколи Медвідчука, Василя (1877-1959) й Лукина Якіб'юків (кінець ХІХ – перша половина ХХ ст.), Бориса Якіб'юка (перша половина ХХ ст.), Якова Тонюка (1903-1957) і його сина Василя (1928 р.), Миколи Тонюка (1909-1937), Василя й Миколи Білаків, братів Кіщуків – Олекси, Івана і Миколи, Василя і Миколи Федоровичів, Юрія Грималюка (1860-1945) і його синів Івана та Василя.

Дерев’яна скульптура досягла свого найвищого розвитку за часів розквіту козацької держави в XVII–XVIII ст. Сьогодні ж популярні предмети народного промислу західного регіону України, зокрема гуцульські декоративні топірці, пістолі, кріси, порохівниці, барильця, дерев’яний, переважно декоративний, посуд. Гуцульські майстри для прикрашання своїх виробів використовують техніку інтарсії та "пацьоркування" (інкрустування бісером).

Багата майстрами-різьбярами і Львівщина. Михайло Яськович працює у Львівському музеї етнографії та художнього промислу, готує виставки, виготовляє стенди, і є визнаним майстром дереворізьблення. Над кожною церквою М. Яськович працює 2-3 місяці. Більшість його церков є точною копією гуцульських, лемківських і бойківських дерев’яних храмів ХVІІ–ХІХ століть, зведених без жодного цвяха, багато з них утрачені назавжди. Деякі майстер відтворював лише за старими фотографіями чи репродукціями картин.

Дуже давнім українським промислом є килимарство. Функціонально існують три головні назви для килимових тканин: ковер, килим і коц. Різниця між ними могла полягати в техніці, орнаменті, розмірі й призначенні. Сьогодні їх розрізняють тільки за територіальним принципом: коври й килими походять із центрально- та північно-українських промислових осередків, а коци виготовляються вручну на заході, переважно на Гуцульщині. Крім того, на коврах і килимах переважає барвистий, часто рослинний орнамент. Гуцульський коц – переважно сірий або білий – кольору нефарбованої овечої шерсті, якщо на ньому є орнамент, то він геометричний.

Ткацтво та килимарство були й залишаються найбільш розвиненими видами народних художніх промислів на Тернопільщині.

Ткацтвом займалися переважно жінки у вільний від польових робіт осінній та зимовий час. Батькам допомагали діти і засвоювали їх ремесло.

Класичним зразком ткацтва є доріжка шириною 90 – 100 сантиметрів із смугастим орнаментом. Такі доріжки виготовляють і нині в селах Раковці Збаразького, Медині Підволочиського, Боложівці й Іловиці Шумського районів.

Визначним килимарським осередком XIX ст. було с. Вікно (Гусятинський район), де у 1888 р. В. Федорович заснував килимарську школу, в якій вивчали місцеві традиції народного ткацтва, виготовляли килими, застосовуючи рослинні орнаменти. Діяльністю цієї школи цікавились мистецтвознавці з Відня. Багато спільних рис із килимами школи мають килими, виготовлені сучасними майстрами, які проживають в Кобиллі, Шилах, Романовому, Вишгородку, Кам’янках, Клебанівці. Водночас кожному з килимарів притаманний власний творчий почерк, що виявляється у неповторному укладі орнаментальних форм й оригінальному колоритному вирішенні виробу.

Цікавим з мистецького і культурного погляду центром розвитку ткацтва був Бучач, що й дотепер славиться своїми килимами. В 70-х рр. ХІХ ст. у Бучачі було засновано майстерню з виробництва гобеленів. За 60 р. існування майстерня виготовила понад 4 тис. гобеленів. Крім гобеленів там вироблялися декоративні наволочки і крайки.

Нині на Тернопільщині можна визначити декілька центрів ткацтва та килимарства, зосереджених у Підволочиському, Збаразькому, Шумському, Лановецькому і Борщівському районах. Один із найбільших знаходиться в селі Токи Підволочиського району, в якому працює 10 відомих майстрів ткацтва. Це М. Безкоровайна, Н. Дереш. Г. Гасай. О. Хам, П. Тішин та інші.

Найбільші осередки ткацтва знаходяться в селах В. Іловиця, Підгірське та Цеценівка. Виконавською майстерністю відзначаються роботи ткачів П. Слюсарчука, М. Собчук, Я. Мушак з Цеценівки, М. Іванчук з В. Іловиці, В. Козицької та М. ПожелінськоЇ з Катеринівки, І. Головатюк з Андрушівки, К. Панасюк та Ф. Парфом'юк з Обича.

Роботи тернопільських майстрів завжди користується заслуженим успіхом на виставках, відзначаються нагородами. Кращі з них закуповують музеї. Окремі майстри-надомники збувають свої вироби через художній фонд України, звідки одержують відповідні матеріали для виготовлення килимів.

У 1996 році художники Львівської академії мистецтв, стурбовані занепадом килимарського осередку в Глинянах, де понад століття виготовлялися художні тканини і килими, затіяли клопітку працю з відновлення та модернізацї народних промислів. «10 років, як ми здобули незалежність, і не можна дивитися без жалю та скрухи на ті руйнівні процеси, які ідуть не лише в царині духу, а й матеріальної культури, культури духовної» – сказала З. Шульга, що зі З. Семак та В. Гуменюк стали авторами довгострокової програми з відродження народних традицій «Екологічний ракурс».

Ця програма охоплює теоретичні практикуми, семінари, конференції, майстер-класи, пленери та виставки. Реалізації програми передувала низка заходів під девізом «Сучасний текстиль і традиції». Організатори зробили понад 15 виставок як за кордоном – Париж, Канада, США, – так і на рідній землі – Косів, Самбір, Львів, Київ. І всюди, за словами З. Шульги, роботи мали успіх.

Вперше мистецька виставка-акція в палаці мистецтв «Український дім» відбулася в 1997 році. Тоді експонувалися твори декоративного мистецтва, килими, гобелени, ліжники під назвою «Відродимо глинянський килим». В експозиції були представлені роботи майстрів, починаючи з 20-х років, які ще в Глинянах, на Львівщині, ткали свої килими і прославляли свій край на престижних виставках декоративного мистецтва в Парижі, Брюсселі.

На той час виставка мала певний успіх, «бо це було звернення до громадськості». Відтоді багато що змінилося, дещо залишилося на попередньому рівні, але ідея проведення виставок, літніх пленерів захоплювала щоразу більше людей. Карпатські ліжники зацікавили не лише професійних художників. Пластичні властивості матеріалу, з яким можна вдало експериментувати, згуртували навколо себе ще й студентів, дітей. Частіше почали проводитися такі зустрічі з глядачами, державними діячами, тобто постійно приверталася увага до декоративного мистецтва, до килимарства, ліжникарства, до строю, розписів, щоб просто звернути увагу на розвиток мистецтва в сучасних умовах і водночас показати здобутки.

Протягом усіх цих років відбулося безліч зустрічей та виставок у різних куточках України. Унікальність робіт, представлених на виставках, полягає в тому, що всі вони рукотворні, починаючи від стриження овець і до останнього стіжка. Майстри, які вклали в кожну роботу частку свого серця, пишаються тим, що це екологічно абсолютно чисті речі. Поява наприкінці ХІХ ст. синтетичних барвників, доволі зручних у використанні, стала однією з причин занепаду килимарства. Це спонукало митців подивитися на проблеми художнього текстилю ще й з екологічного боку.

Та найрізноманітнішим і найширше представленим в Україні є гончарський промисел. Кожний район гончарного промислу мав свої локальні художні особливості, що залежали від природних властивостей матеріалів, технологічного рівня виробництва, місцевих традицій тощо. Майже кожен осередок представлений талановитими майстрами гончарями з яскравою творчою індивідуальністю. Їхні вироби – пишно оздоблені глечики, горнята, миски, полумиски, макітри, куманці, лембики, довжанки тощо – служили окрасою українського народного житла, так само, як рушники, обруси, килими.

Наприклад, для народної кераміки Тернопільщини властиві різні форми і своєрідні технічні засоби декорування – розпис, гравірування, гладження, флендрування, заливання, мармурування. Димлений посуд виготовляли в Микулинцях, Заліщиках, Струсові, Скалаті, Устечку, Торському. Посудом з підполивними розписами славилось містечко Буданів. На спеціальні замовлення гончарі цього центру виробляли великі гладуни місткістю близько 350 літрів. Слід відзначити чорний посуд буданівського майстра Т. Земського, прикрашений рослинним орнаментом, що виконаний технікою гладження.

Ще донедавна чимало гончарів працювало в селі Залісці Збаразького району, та вже прослідковуються тривожні симптоми – виготовлення чорнолощеної кераміки, якою славилась колись Тернопільщина, сьогодні на грані завмирання. Цим промислом в даний час володіють лише І. Бойко з Гончарівки Монастириського району, С. Дяків з Голгоче Бережанського району, С. Романюк з Духова Кременецького району, та окремі майстри з села Залісці. Майстри, які залишились, виготовляють зараз здебільшого неполиваний червоний посуд.

Врятувати ситуацію, що склалася на Тернопільщині, відродити й продовжити традиції гончарів, вирішив випускник Косівського училища прикладного мистецтва В. Бардачевський, який у 1989 р. заснував у с. Товсте гончарську школу. До гончарної справи він залучив учнів місцевої школи.

Осередки гончарства виникали історично, відповідно до природного розміщення родовища. Їх назви походять від назв сусідніх селищ. Ці назви сьогодні сприймаються як бренди. Так, наприклад, відома городищинська та плахтянська кераміка, і славнозвісна чорнодимлена кераміка з Гавареччини Львівської області.

Чорнодимлена кераміка (випалена за спеціальною технологією – без доступу повітря) виникла як альтернатива традиціям античної кераміки, і вже на початку нашої ери мала свої осередки на території України та сучасних держав Європи . В Україні ХVІІІ – ХІХ ст. вона суперничала з традиційною полив’яною керамікою.

Чорна кераміка виготовляється зі спеціальної глини на гончарному крузі. Традиційний керамічний посуд, як правило, розписується та оздоблюється. Характерним для українського гончарства є поєднання зеленої й коричневої фарб. Мальовані миски, тарелі, тикви, куманці, близнята і дзбанки, а також оригінальні фігурки кіз, баранців, оленів з горщиками на спині для кімнатних квітів мають рослинний або сюжетний орнамент.

Проте, на жаль, уже всіх старих гаварецьких майстрів немає. Створити сучасну школу справжнього народного промислу не вдалося. Причина банальна – відсутність коштів і незацікавлення держави у відродженні і плеканні цього безцінного гаварецького гончарного стилю, самобутнього й неповторного.

У наш час загострення екологічної і духовної кризи, коли брак чистої води й повітря все більше нагадує про себе, змарнувати цю оазу природи і культури, якою є Гавареччина, щонайменше було би безвідповідально. Адже, окрім естетичної, мистецької вартості, гаварецька кераміка має дуже корисні природні властивості – гаварецькі гончарні вироби виготовлені без хімії, вони неполив’яні приготовлені страви в гаварецькому посуді є дуже смачними, поживними, корисними. Отже, важливим завданням, що випливає із вище сказаного, є створення в Гавареччині школи і таким чином збереження осередку народної культури України.

Але потрібно відроджувати не тільки гаварецьку кераміку, а й глиняну іграшку, яворівську дерев’яну дитячу забавку, які випромінюють справжню, природну красу.

По всьому слов’янському краю здавна побутував особливий вид глиняної пластики – різноманітні фігурки звірів, птахів з продушинами для свистіння. Це – відгомін древнього культу плодородства, оновлення і відродження природи. Магічним актом заклинання плодородства в час весняних обрядів був свист – як ритуал відганяння злих духів. З плином часу відійшла символіка, а пищики дістали розповсюдження як улюблена дитяча забавка, неодмінний атрибут народного свята.

Якщо російську народну іграшку – „свистульку” – неможливо уявити собі без кольорового розфарбування, то в українських пищиках, особливо тих, що побутували в етнозонах Західної України (на Буковині, Закарпатті, Поділлі), основний акцент робиться на формування зображуваної фігурки.

Не можна лишити поза увагою й такий відомий осередок народного мистецтва як Решетилівка Полтавської області, що зараз також переживає кризу.

Екс-віце-прем’єр-міністр України з гуманітарних та соціальних питань М. Томенко, звертаючись до представників Полтавської місцевої влади, запропонував якнайшвидше максимально відкрити Полтавщину для туризму, розробити кілька пріоритетних маршрутів, які б наочно демонстрували місцеві витвори мистецтва, ремесел і стали б елементом презентаційної історико-культурної Полтавщини.

Та реальний стан існування народних промислів на Полтавщині і перспективи Решетилівського художньо-промислового ліцею, де вчать давнім народним промислам вишивки та ткацтва, є дуже невтішними.

Народна культура гине на Полтавщині – вже втрачено мистецтво вишивки на шовку, вишивка на маркізеті стала рідкістю, вишивка білим по білому також може скоро зникнути. Це відбувається через відсутність популяризації української культури та матеріальної підтримки народних промислів. Раніше на Полтавщині працювало декілька фабрик народних промислів, які забезпечували робочі місця для жінок в районах області. А тепер розграбовані чи розпродані фабрики в Решетилівці, Опішному, Лубнах, Полтаві.

Нечисленні майстри, які наважились через приватне підприємництво продовжити багаті українські традиції, мають великі складнощі з закупівлею сировини. Там де вона дешевша та більш якісна (на ринках), не можна отримати документа, який би підтверджував витрати. Це все призвело до того, що народних майстрів, що займаються килимарством та вишивкою залишилося одиниці. Випускники ліцею виїжджають з Решетилівки. В результаті занепадає народний промисел.

Серед можливих виходів із ситуації, що склалася, – популяризація професій, які надає ліцей, поліпшення його матеріально-технічної бази інформування суспільства, особливо цільової аудиторії про існуючий ринок праці та прогнози в його розвитку оприлюднення переліку спеціальностей, яких потребує Полтавщина розроблення програми підтримки приватних підприємців – майстрів народних промислів програми для школярів з вивчення народних промислів. Спеціалісти вважають, що ці кроки дозволять вирішити проблеми і посприяють тому, що решетилівські килими і вишивки можна буде побачити не лише в музеї.

Сьогодні порівняно з іншими видами мистецтва в Україні справжні майстри бісероплетіння зустрічаються не так часто. Майстриня О. Іваночко має у своєму творчому доробку цілу галерею не просто виробів з бісеру, а величезних ікон з цих маленьких блискіток. Творчість О. Іваночко вже давно відома як в Україні, так і за її межами. Роботи майстрині зберігаються в приватних колекціях Канади, США, Англії, Австрії, Німеччині є окрасою багатьох церков.

Народне мистецтво, так само як і професійне, не статичне, а динамічне. В ньому завжди щось відмирає, і, навпаки, з'являються нові риси. Народне мистецтво завжди відбивало культурні запити народу. Разом з тим смаки виховувалися самими ж творами народного мистецтва, що супроводжували людину від перших до останніх днів її життя вони змінювалися так повільно й непомітно, що здавалося, ніби за життя одного покоління все залишилося таким, яким було раніше. До того ж речі, зроблені народними майстрами з природних, довговічних матеріалів, служили дуже довго.

Яскравою сторінкою увійшов в історію культури українського народу й декоративний розпис. Початок свого розвитку цей вид народного мистецтва бере з настінного малювання, поширеного з давніх часів у селах України. Одним з найвідоміших центрів, що здавна славився своєрідним мистецтвом розпису на Україні, є село Петриківка Дніпропетровської області, засноване ще в 1772 році.

Вже у ХVІІ столітті на основі самобутнього запорізького декоративного мистецтва виник незвичайний петриківський орнамент. Характерною рисою творчості петриківських народних митців було і є використання для декоративного оздоблення рослинно-квіткового орнаменту, що відзначався легкістю та виразністю загального композиційного вирішення.

Як художній промисел петриківський розпис сформувався наприкінці 1950-х років, коли при місцевій художньо-промисловій артілі „Вільна селянка” (потім фабрика „Дружба”, нині фірма „Петриківський розпис”), що спеціалізувалася на випуску виробів із вишивкою, було організовано цех із виготовлення сувенірно-подарункових виробів.

Свого часу, перебуваючи на Дніпропетровщині, Президент України В. Ющенко наголосив на необхідності розвитку національного мистецтва та створення на батьківщині знаменитого петриківського розпису Національного природного історико-культурного парку „Петриківка”. Роботи тутешніх майстрів, що відзначаються своєю оригінальністю та неповторністю, вже добре знані багатьма як у нашій країні, так і за кордоном.

У 2005 році Секретаріат Президента України зробив держзамовлення на виготовлення наборів петриківського розпису для презентації їх на офіційних міжнародних зустрічах. За словами В. Ющенка, петриківський розпис є візитною карткою не лише Дніпропетровської області, а й усієї України, „символом краю, символом нації”.

Проте Петриківка не отримує належної допомоги. Це наглядно видно із такого факту: у цьому році Кабінет Міністрів України оголосив про підготовку липневих урочистостей, присвячених 315-й річниці від дня народження останнього отамана Запорозької Січі П. Калнишевського. І в Петриківці відбудеться театралізоване дійство „Ніч на скіфських курганах”. Проте, за словами голови райдержадміністрації П. Лісного, він радіє несподіваній всеукраїнській святковій перспективі, а все ж дещо розгублений. Для підготовки до урочистостей уже немає часу, а з кошторисом на свято уряд не квапиться. В ОДА також нічого про фінансування невідомо. Торік обласна влада посприяла закупівлі будиночка під краєзнавчий музей, але ще триває реставрація, хоча в районі й нині збереглося понад 40 видів народних промислів. На придбання деревообробних верстатів для Центру народного мистецтва „Петриківка” у бюджеті обласної ради-2006 значиться лише 170 тисяч гривень.

Уже саме час, щоб створити у цьому надзвичайному селі національний історико-культурний та туристичний центр „Петриківка”, адже ще в 2001 році народний депутат С. Сафронов зареєстрував відповідний законопроект у Верховній Раді. Проект передбачав створення музейного комплексу, експериментального цеху розпису творчого об’єднання „Петриківка”, професійно-технічного училища № 79 у Петриківці, фабрики „Петриківський розпис”, Дитячого будинку народної творчості, меморіальної садиби-музею майстра розпису В. Соколенка, де відтворювався б творчий шлях 170 відомих петриківських художників, готелю із кемпінгом та рестораном національної кухні, виставкового та конференц-залу, музею під відкритим небом у селах Шульгівка та Гречине. ОДА за погодженням із Міністерства культури і туризму України тоді ж розробила й затвердила комплексну програму збереження та розвитку петриківського декоративно-художнього розпису на 2003-2008 роки. Але досі проект закону чекає на слухання.

Та петриківське мистецтво, попри фінансові й матеріальні негаразди, все ж залишається винятковим і дивує світ. Цікавим і показовим є той факт, що на міжнародному конкурсі дитячих малюнків і розпису, що проходив у 2005 році в канадському місті Торонто, всі живописні роботи, автори яких стали переможцями, виконані саме у петриківському стилі. За результатами другого туру переможцями стали представники Дніпропетровщини – В. Іванченко з Петриківки, Ю. Гусаренко з Межевої, Л. Бреус (Дніпропетровськ). У номінації „Народні промисли” переміг В. Гурін, що також з Петриківки.

Ще одним унікальним явищем у декоративному мистецтві України є розпис великодніх яєць – писанок. Українські писанки беруть свій початок від прадавніх вірувань нашого народу. Якщо за часів язичництва писанку розписували до свята Весни, то за християнства – до Великодня, свята Воскресіння Христового. В залежності від регіону існують відмінності в композиції декору, кольоровій гамі, поділі поверхні писанок. Численні хрести та перехрещення символізують родючість, кільця та прямі лінії в свідомості наших предків асоціювалися з чоловічим та жіночим началами, кольорова гама відображала навколишню природу. У багатьох народів світу й дотепер існує звичай використовувати яйця у Великодніх святкуваннях, але вони переважно роблять крашанки (тобто, варені яйця, зафарбовані в один колір). В Україні ж писанкарство досягло найвищого рівня свого розвитку і стало окремим видом мистецтва, а писанка – одним з культурних символів України.

Із часом традиції, народні ремесла або зникають, як у деяких народів, або асимілюються, або перебувають на межі регресу. Така доля могла спіткати і українську культуру, українські народні промисли, якби не потужна праця та не зусилля сучасників, що прагнуть зберегти, більше того – модернізувати традиційні осередки народних промислів, знайти нові підходи для реалізації своїх творчих задумів, долучитися до загального процесу відродження національної культури.

Свідченням того є проведення міжнародних та всеукраїнських виставок, симпозіумів, фестивалів, конференцій реалізація творчих проектів.

І Всеросійський фестиваль-конкурс майстрів лозоплетіння „Золота лоза”, відбувається щороку в м. Боброві Воронезької області Російської Федерації. О. Тесля, який у 2004 році представляв на фестивалі Розсошанський район Воронезької області, став визнаним майстром лозоплетіння завдяки вчителям з України”. Перейнявши секрети цього ремесла в майстрів села Іза, що на Закарпатті, нині він навчає майстерності лозоплетіння своїх земляків. У Розсошанському районі багато років працює відділення Воронезької регіональної громадської організації „Українське товариство „Перевесло”, яке очолює О. Дев'ятко.

Він сам є визнаним у районі майстром різьблення по дереву, і серед головних завдань його роботи – відродження і розвиток декоративно-прикладного мистецтва в середовищі місцевих українців, які століттями живуть у цьому районі Воронезької області. Саме завдяки О. Дев'ятку в програмі щорічного Фестивалю Слобідської української культури Воронезького краю декоративно-прикладне мистецтво виділене в окремий рівнозначний блок. І щорічне збільшення кількості учасників експозиції – свідчення дедалі більшого інтересу до відродження народних промислів у краї. Організатори фестивалю „Золота лоза” у Боброві заявили, що мають намір зробити його традиційним.

У жовтні 2004 року Чернігівська обласна громадська організація „Інститут місцевого розвитку Чернігівщини” розпочала реалізацію проекту „Економічне відродження сільських громад Чернігівського Полісся на основі самозайнятості населення в сфері народних промислів”.

Мета проекту – розробити стратегію економічного розвитку сільських громад через активне залучення їх жителів до виготовлення виробів народних промислів, які широко представлені в районах. Реалізація своїх виробів слугуватиме додатковим джерелом доходів для селян Чернігівського Полісся, оскільки чернігівська земля здавна славиться народними майстрами, які з покоління в покоління передають свої здобутки у бондарстві, вишивці, гончарстві, ковальстві, лозоплетінні, плетінні із соломи та рогози, ткацтві тощо.

Основна ціль учасників проекту – виявлення тих народних промислів, які збереглися в селах Чернігівського Полісся, а також майстрів, готових передати свої знання та навички бажаючим освоїти певний промисел.

Біля села Трипілля, що на Київщині, було проведено молодіжний табір-фестиваль народної творчості „Золота ера Трипілля”. Майстри народних промислів під час своїх майстер-класів продемонстрували старовинну національну техніку на ярмарок свої авторські роботи прислали умільці з усієї країни, продемонструвавши в такий спосіб, що народне мистецтво може відродитися і відроджується.

У травні 2005 року Київський осередок Національної спілки майстрів народного мистецтва України відсвяткував своє перше десятиліття. З цієї нагоди у спілці відбулося велелюдне зібрання з виставкою творів. Голова спілки Є. Шевченко відзначив спадкоємність тисячолітньої культури народних мистецтв Київщини, про що свідчать давні роботи майстрів дереворізьблення та обробки металу, коренеплетіння і ложкарства, вишивання і ткацтва, писанкарства, гончарства і ковальства.

За 10 років осередком було проведено 17 великих колективних виставок, серед яких – виставки лауреатів Національної премії ім. Т. Шевченка, премій ім. К. Білокур та Д. Щербаківського, а також 28 персональних виставкових експозицій. На ювілейному зібранні обговорювалася необхідність створення у Києві центру народного мистецтва („Містечко майстрів”), який має стати важливим осередком розвитку і популяризації народного мистецтва, естетичного виховання молоді, утвердження спадкоємності тисячолітньої художньої культури України.

Серед виставок, що проводилися під проводом Національної спілки майстрів народного мистецтва в Києві, – „Українська народна іграшка”. Однією з учасниць її була черкаська майстриня Н. Кузьменко, яка виготовляє національні ляльки і є переможницею багатьох конкурсів. Мета вернісажу – благородна – відродження стародавнього промислу як частки автентичної культури українського народу.

У столиці українського гончарства – Опішні – з 4 до 7 травня 2006 року традиційно проводилися IV Селюченківські читання, які відбуваються кожні п’ять років, починаючи з 1991 року. Вони були присвячені 85-річчю від дня народження славетної гончарки Олександри Селюченко, 20-й річниці заснування Національного музею-заповідника українського гончарства в Опішні та 5-й річниці Інституту керамології – відділення Інституту народознавства НАН України. Співорганізаторами цього дійства були Державна спеціалізована художня школа-інтернат І–ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішні» та Український центр народної культури «Музей Івана Гончара».

Одним із чільних заходів IV Селюченківських читань була Всеукраїнська науково-практична конференція «Криза традиційних осередків народного мистецтва України: трансгресія «мистецтва сутінків» як виклик національній ідентичності», метою якої було з’ясування та обговорення сучасних проблем осередків народного мистецтва України, пошук оптимальних шляхів подальшого розвитку збереження національної ідентичності.

Участь у конференції взяли мистецтвознавці, керамологи, етнологи, краєзнавці, музейні працівники, митці, представники творчих спілок, мистецьких навчальних закладів. Вони приїхали з усіх куточків України: з Івано-Франківська, Києва, Львова, Миколаєва, Полтави, Ялти, Чернігова, Рівного і Росії.

Гостям була надана можливість відвідати дві надзвичайно цікаві виставки – «Скарби українського гончарства» (із недавніх надходжень Національного музею українського гончарства в Опішні) та «SOS»: EROSio гончарської культури в Україні», яка яскраво ілюструє явища, що відбуваються у культурному житті України: занепад гончарських осередків, катастрофічне зменшення кількості високохудожніх ремісничих виробів та появу маси низькопробних виробів, які репрезентують сучасне українське гончарство.

Шостого травня відбулося урочисте відкриття пам’ятного знака на могилі славетної української гончарки Олександри Селюченко.

Також популярність Національного ярмарку у Великих Сорочинцах, що в Миргородському районі на Полтавщині, невпинно зростає, і щораз більша кількість концернів та підприємств вважають за честь презентувати тут кращі національні досягнення в різних галузях вітчизняної промисловості, а особливо – народні промисли певних регіонів. Із кожним роком це яскраве і привабливе свято української культури, мистецтва, народної творчості стає дедалі цікавішим і оригінальнішим. Нещодавно в Парижі відбулася презентація компаній – лауреатів Золотої Премії п’яти континентів за якість і найвищу майстерність. На презентацію прибули гості з-понад 30 країн світу. Вперше на такий саміт було запрошено й українці, а якщо точніше – полтавці. Золоту премію вручили керівнику проекту „Сорочинський ярмарок” С. Свищевій.

У наш час народні промисли України розвиваються на основі поєднання кращих традицій народної творчості з сучасними здобутками декоративно-ужиткового мистецтва, збагачуються новими видами, формами, сюжетами, беруть активну участь у задоволенні матеріальних, духовних і естетичних запитів народу.

І хоча яскраво видно позитивні зрушення в галузі народної промисловості, є ще й багато негативів – за останні десятиліття у більшості регіонів мистецькі осередки занепали, практично зруйновано їх матеріальну та сировинну базу. В Опішні припинили своє виробництво та існування два унікальні заводи художньої кераміки і гончарних виробів, занепадає виробництво решетилівських художніх гобеленів, килимів, вишиванок.

Більшість майстрів позбавлено робочих місць і соціального захисту, права на творчу працю, а також передачу унікальних художніх традицій молодому поколінню.

Та перспектива розвитку художніх промислів в Україні є. І серед основних шляхів та засобів розв’язання проблем – такі:

  • надання державної підтримки суб’єктам підприємницької діяльності в галузі народного мистецтва та художніх промислів;
  • відновлення матеріально-технічної бази підприємств народних художніх промислів, оснащення їх новітніми технологіями виробництва та будівництво нових;
  • формування сучасної національної індустрії виробництва традиційної художньої продукції;
  • створення правових умов для соціального захисту майстрів народного мистецтва та художніх промислів;
  • підтримка та розвиток народних художніх промислів на селі;
  • реалізація комплексу освітніх, культурно-мистецьких програм і проектів у сфері традиційної художньої культури.

Справді, народні промисли розвиватимуться лише за умови припливу нових, свіжих сил, молодого талановитого поповнення, яке продовжуватиме справу заслужених майстрів.

Керівник народного музею села Колядівка Новоайдарського району Луганської області Л. Філатова запропонувала свій варіант закріплення молоді на селі – відродити в сільській місцевості народні промисли: в’язання, ткацтво, плетіння з лози, гончарство. У Колядівці багато народних умільців, які готові навчити своєму ремеслу молодих односельчан.

Подив викликає творчість і небайдужість Л. Ніколаєнко – єдиної в м. Могилеві-Подільському (Вінницька область) майстрині лозоплетіння. Завдяки їй прекрасне мистецтво лозоплетіння розвиватиметься у місті. Адже вона завжди ділиться своєю майстерністю з дітьми в школах міста, на курсах професійної підготовки в міському районному центрі зайнятості, а сьогодні працює над створенням власного підприємства, в якому безробітні та всі бажаючі зможуть не лише навчитися високому мистецтву лозоплетіння, а й отримати роботу до душі і власноруч виготовляти художні вироби, що дивуватимуть світ.

На сьогодні в райцентрі Чечельник Вінницької області працює Будинок дитячої творчості, який професійно готує майстрів з виготовлення художніх виробів з лози.

Тетяна Ктитарьова – єдина в Україні професійна художниця лакової мініатюри – організатор і керівник школи лакових мініатюр, уже має своїх послідовників. Майстриня мріє організувати комплекс – місто майстрів, де поряд розташувалися б і училище, і гуртожиток, і творчі майстерні. “Існує дуже необхідний Указ Президента про відродження й збереження народних промислів. Але в ньому, на превеликий жаль, не визначено, хто повинен усе це фінансувати, виділяти виробничі площі, техніку”, – каже Т. Ктитарьова.

У Дніпропетровському навчально-виробничому центрі № 2 юні таланти оволодівають спеціальностями гончаря-живописця та різьбяра по дереву.

У 2004 році в м. Самбір розпочала роботу перша на Львівщині школа декоративно-ужиткового мистецтва. Тут діти віком 10-12 років навчатимуться протягом 5 років. Очолив школу самбірський художник Іван Герич, який ініціював проведення реставраційних робіт у приміщенні колишньої дитячої галереї, в якій і розташувалася школа. Діти вивчатимуть рисунок та живопис, ліплення, лозоплетіння, навчатимуться різьбленню по дереву, а також ткацтву та вишивці.

Роботи сучасних талановитих митців є спробою відродити здобутки поколінь, славну спадщину наших предків в умовах новітнього традиційного мистецтва України.

Щоб призупинити негативні явища в галузі народних художніх промислів, на всіх рівнях потрібно сприяти відродженню важливих для держави виробництв народних художніх виробів та національного сувеніру збільшенню числа робочих місць вивченню, збереженню і пропаганді культурної спадщини українського народу об’єднанню зусиль органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, громадських організацій і наукових установ для відродження, охорони та збереження народних художніх промислів.

Твори народного мистецтва у наш час потребують уваги й охорони. Якщо їх не берегти, то може поступово зникнути це джерело неповторної краси. Художня цінність цих унікальних речей не стала меншою, а, навпаки, із зменшенням їх кількості зростає. Раніше мистецькі якості народних виробів сприймалися невіддільно від їхньої ужиткової функції. Більшість людей, звикнувши до їх краси, сприймала її як щось само собою зрозуміле й звичне, цінуючи їх передусім саме з погляду корисності, практичної придатності для господарства.

У наш час функціональність тієї чи іншої речі, зробленої колись чи тепер руками народного майстра, вже не є головною. Цінуються насамперед її естетичні якості, тобто твори народного мистецтва зі сфери матеріальної переходять усе більше у світ духовних цінностей. А для того, щоб відчути і зрозуміти справжню їхню вартість, уже потрібні певні знання про те, як народжуються ті чи інші твори народного мистецтва, чим відрізняються роботи майстрів, що живуть у різних місцевостях. Так само, як знає і цінує народ кращих композиторів, артистів, письменників, художників, він повинен знати і шанувати своїх кращих майстрів, творців вічно прекрасного, молодого й оптимістичного народного мистецтва.


26.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!