Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Пріоритети репертуарної політики музичного мистецтва в Україні
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Пріоритети репертуарної політики музичного мистецтва в Україні

Одним з найголовніших чинників культури в Україні завжди була музична культура. Музичне сьогодення України становить особливий інтерес. Адже нині є всі підстави для зміни свідомості людства, яке вступило в ХХІ ст., для прояву, омріяної віками, свободи творчої особистості

У всі часи ставлення до національної музичної культури, ступінь її затребуваності у суспільстві було певним віддзеркаленням державної культурної політики. За сумою артефактів завжди проглядалися ті чи інші загальні тенденції державного культуротворення.

На теренах України жили і творили такі славетні українські композитори, як М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, які залишили неперевершені зразки хорових творів, П. Ніщинський, М. Вербицький, які писали твори для музичного театру. Але найвидатнішою постаттю в українському національному мистецтві був і залишається сьогодні М. В. Лисенко, який залишив нам величезну музичну спадщину.

Протягом свого творчого життя він написав сотні творів, започаткував або творчо розвинув всі музичні жанри: оперний і симфонічний, кантатно-ораторіальний і хоровий, камерно-вокальний і камерно-інструментальний. Композитор був засновником національного руху в українській музиці. Творчість М. Лисенка створила підґрунтя для дальшого розвитку українського академічного музичного мистецтва – М. Лисенком були створені засади професійної музичної освіти в Україні.

Він виховав цілу плеяду учнів – композиторів, які наслідували вчителя, сприяли розквіту музичного мистецтва в Україні. Серед них М. Леонтович, Я. Степовий, К. Стеценко, Б. Лятошинський, Л. Ревуцький, а пізніше – А. Штогаренко, К. Данькевич. Ці композитори вивели українську професійну музику на світовий рівень симфонізму, на новий рівень музичного мислення і були творцями сучасної національної композиторської школи. Їхніми послідовниками стали Є. Станкович, Л. Дичко, В. Сильвестров, М. Скорик, І. Карабиць, О. Кива, О. Костін і, звичайно, композитори нової генерації, серед який Г. Гаврилець, І. Щербаков, В. Рунчак та багато інших. Це список можна було б продовжувати і продовжувати. Але навіть з такого далеко не повного переліку прізвищ українських композиторів видно, яку яскраву і вагому частку вносить українська національна академічна музика у світову скарбницю музичного мистецтва [2].

Водночас, сьогодні українське музичне академічне мистецтво як таке в світі представлене лише українськими виконавцями – мистецькими колективами та окремими артистами-музкантами. Що ж до доробку українських композиторів (і класиків, і наших сучасників), то їхні твори світовій спільноті майже не відомі. Під час гастролей з репертуару українських виконавців та мистецьких колективів виключаються твори української національної музики [3].

Ось хоча б такі приклади. Гастрольний репертуар симфонічного оркестру Національної філармонії України у 2005 році складали твори А. Хачатуряна, Р. Штрауса, Г. Малера, Ф. Ліста, П. Чайковського, С. Рахманінова. Жодного твору українських композиторів [4].

У репертуарі гастролей Національної опери України у Туреччині, Австрії, Німеччині, Японії опери “Турандот” Дж. Пуччині, “Борис Годунов” М. Мусоргського, “Аїда” Дж. Верді, “Кармен”Ж. Бізе, балети “Попелюшка” С. Прокоф’єва, “Дон Кіхот”Л. Мінкуса та прем'єрна вистава “Віват, Моцарт!”. Знову бачимо, що ані української оперної класики, ані творів сучасних українських композиторів [5].

Жодною мірою не можна заперечувати прагнення мистецьких колективів демонструвати свій високий виконавський рівень на зразках світової музичної класики. Але логічним і природнім було б колективам, що мають високий статус національних, репрезентувати зарубіжному слухачу і глядачу хоч дещо із набутків українського національного музичного мистецтва. Тим більше, що українські музиканти у своєму доробку мають твори національних композиторів. Так, на приклад, симфонічний оркестр, керований М. Дядюрою має в своєму репертуарі такі твори вокально-інструментального жанру як “Український реквієм”, чи монооперу “Ніжність” В. Губаренка тощо [4].

У політиці і в економіці Україна прагне вибороти своє місце в Європі й у світі. На це йдуть великі зусилля. Це ж саме має відбуватися і в мистецтві взагалі, і в музичному мистецтві зокрема. Україна не одержить визнання країни, гідної до вступу в ЄС чи взагалі до Європи без визнання її культури і мистецтва [3].

Водночас, аналіз репертуару мистецьких колективів свідчить про значне зниження інтересу до національного академічного музичного мистецтва на теренах України. Йдеться про те, що в театральному та концертному репертуарі твори національної класичної та сучасної академічної музики представлені не в достатній мірі і не являють собою основу репертуару.

Маємо констатувати, що до класичної національної музичної спадщини наші мистецькі колективи звертаються рідко і неохоче. Про творчу спадщину М. Лисенка (не враховуючи традиційних для вітчизняних театрів опери і балету “Тараса Бульби” та “Наталки Полтавки”) згадують лише підчас проведення Міжнародного конкурсу ім. М. В. Лисенка, який відбувається в Україні раз на чотири-п’ять років, – виконання твору славетного українського композитора є обов’язковим для конкурсантів [6].

До творчої спадщини інших композиторів-класиків звертаються час від часу, особливо з нагоди відзначення ювілейних дат. Так, відбулися урочистості та ювілейні вечори до 260-річчя М. Березовського, 250-річчя Д. Бортнянського, 120-річчя К. Стеценка, 110-річчя Б. Лятошинського, 100-річчя А. Штогаренка. Про нашу байдужість до скарбів мистецького спадку свідчить хоча б те, що лише минулого року на ювілейному вечері в Національній філармонії України вперше – через стільки років після написання! – прозвучали два духовні твори одного з найвидатніших композиторів ХVIII століття М. Березовського. Прем’єрні хорові концерти “Слава во вишніх Богу” виконав хор Державної академії керівних кадрів культури і мистецтва, а “Тебе Бога хвалим” прозвучав у виконанні Національної заслуженої академічної капели України “Думка” [7, 8, 9, 10].

Твори сучасних українських композиторів найчастіше звучать також з нагоди ювілеїв та свят. Протягом останніх років відбулися авторські вечори М. Дремлюги, А. Караманова, Є. Станковича, М. Степаненка, Л. Колодуба, Л. Дичко, І. Карабиця, І. Щербакова, В. Губаренка, М. Скорика, В. Кирейка, Я. Цегляра, В. Степурка, В. Зубицького, Ю. Іщенка, О. Канерштейна, А. Філіпенка та ін. [10].

Було б перебільшенням твердити, що в Україні взагалі не звучать твори національної академічної музики. Так в сезоні 2005-2006 рр. Національною філармонією України започатковано цикл концертів “Вечори української музики. Спадщина і сучасність”. Метою цього заходу є повернення до життя творів, які давно не виконувалися. Крім того до програми Вечорів включено твори, які виконуються вперше в Україні, зокрема це і нові твори сучасних композиторів. До концертного циклу входять: прем'єра “Літургії Іоана Златоуста” М. Скорика, ліричні сцени “Монологи Джульєтти” В. Губаренка, реквієм “Бабин Яр” Є. Станковича на слова Д. Павличка. Але загальна тенденція є саме такою – національна академічна музика становить лише незначний відсоток в репертуарі мистецьких колективів [11].

Разом з тим маємо також відзначити, що в Україні творчо працюють і палкі прихильники української національної музики – виконавці та мистецькі колективи, які широко пропагують скарби українського музичного мистецтва.

Серед таких перш за все треба згадати М. Гобдича і керований ним муніципальний камерний хор “Київ”. Своєю творчістю Микола Гобдич та його хористи довели, що класичне мистецтво може бути суперуспішним – навіть в ужитково-утилітарному сенсі слова, навіть у себе на Батьківщині, де, як відомо, немає пророків… Інтенсивність концертного життя хору “Київ” виражена в кількості і якості хорових імпрез. Це – близько 900 концертів. Гастрольна географія колективу – 20 країн світу і має двадцять записаних повноцінних власних альбомів.

Хор, створений у 1990-му, М. Гобдичем від початку рухався шляхом новацій, що зовсім не було притаманно звичайним академічним колективам. На кожному виступі хору “Київ” можна спостерігати справжні аншлаги, оскілька кожна імпреза містить в собі якісь нові й несподівані “знахідки”. М. Гобдич є представником нового покоління диригентів, йому вдається “вдихнути” нове життя у найбільш консервативний жанр. Наскільки класичними є хорові вистави “киян”, настільки ж гнучкою є і репертуарна політика М. Гобдича. Репертуар хору – це справжній “золотий фонд” національної класики. Разом з тим в репертуарі хору органічно існує сучасна музика включно з авангардними опусами і фрі-джазовими п’єсами. Однак найбільш улюбленою перлиною хору “Київ” залишається музика українського бароко. Саме М. Гобдич сприяв справжньому відродженню призабутої за часів радянської влади спадщини М. Березовського, А. Веделя, М. Ділецького та інших майстрів доби українського бароко. Хормейстер приклав чимало зусиль, аби твори класиків бароко повернути із забуття і включити в культурний обсяг. За великим рахунком саме задля цього і був придуманий фестиваль хорового мистецтва “Золотоверхий Київ”, який щороку відбувається в Києві і виносить на розсуд слухачів ще й зразки хорового мистецтва сучасних авторів [12].

Кожного року по закінченні “Золотоверхого Києва” складається враження, що фестиваль досяг своєї вершини, і щось поліпшити просто неможливо. Але кожна наступна імпреза не лише не розчаровує, а викликає щире захоплення й заслуговує найвищих оцінок у музикознавців та шанувальників хорового мистецтва.

Не став винятком і нинішній хор-фест. На перший погляд, сценарій фестивалю, напрацьований у попередні роки, у 2005 році залишився незмінним: зібрання хормейстерів з усієї України, презентація щойно випущеного компакт-диску та нотної збірки, хорові антифони в Трапезній церкві Києво-Печерської Лаври, презентація регіональних хорових колективів, монографічне “заглиблення” у творчість одного з композиторів-класиків та наших сучасників. Змістовне ж наповнення перевершило всі сподівання — подив і захоплення викликала енергія й невичерпна фантазія незмінного директора фесту М. Гобдича. “Героєм №1” минулорічного хор-фесту став геніальний М. Леонтович.

Тож і не дивно, що презентація супроводжувалася аншлагом, а представлена продукція —збірка духовних творів композитора та її запис на СD — миттєво розійшлися серед присутніх — надто-бо чудова музика! “Живим” продовженням презентації стало антифонне виконання “Літургії святого Іоана Златоуста” чотирма хорами: мішані хори “Київ” (диригент М. Гобдич) та “Кредо” (диригент Б. Пліш), жіночий хор педуніверситету “Павана” (диригент Л. Байда) та чоловіча капела ім. Л. Ревуцького (диригент Б. Антків).

Апофеозом фестивалю став авторський концерт Г. Гаврилець “До тебе підношу я, Господи, душу мою”. Наша сучасниця давно зарекомендувала себе оригінальним композитором, у творчості якого дуже органічно поєднуються яскраве мелодійне начало та найсучасніші “технологічні” здобутки. Г. Гаврилець вельми успішно працює у двох напрямках — духовному та фольклорному.

Так і побудували авторський вечір, на якому вершинним твором прозвучав трагічний псалом “Господи, нащо мене ти покинув?”. Щоб створити такий твір, треба мати за плечима «тисячу років української духовної музики» (саме так названо серію нотної літератури, започатковану Бібліотекою хору “Київ”) та ще стільки ж — фольклорного струменя, все це засвоїти й пропустити через серце.

А закінчився фестиваль грандіозним “Многоліттям” з “Божественної Літургії св. Іоана Златоуста”, де в могутньому зведеному хорі злилися всі учасники й зал. Безперечно, “Золотоверхий Київ” став окрасою культурно-мистецького життя Києва. Так чином, окрім художньо-естетичної, М. Гобдич мужньо несе на своїх плечах ще й нелегку, але таку необхідну ношу просвітителя української хорової музики [13].

Гідним подиву залишається цілеспрямоване подвижництво хору у справі напрацювання численних аудіозаписів, які робилися з метою створення фонографічного фонду української класики. І в цій галузі хору “Київ” немає рівних. Особливо, якщо зважити, що в Україні відсутні лейбли (аудіокомпанії) які спеціалізуються на виданнях класики. Передусім, поміж двадцяти п'яти альбомних позицій хору привертає увагу серіал із семи альбомів із епіграфом “Тисяча років української духовної музики”. Альбом складається з церковної музики М. Леонтовича, К. Сте-ценка, Ділецького, М. Березовського, М. Вербицького, Д. Бортнянського, А. Веделя, А. Гнатишина, багатьом з яких хор “Київ” присвятив окремі альбоми.

Відносно модерного мистецтва, творчості наших сучасників М. Гоб-дич приділяє найбільшу увагу двом авторам – Л. Дичко та Є. Станковичу [13, 14].

В контексті музичної культури України одним з провідних колективів, що виконують твори національної музики різних за жанрами, стилями і спрямуваннями є Національний ансамбль солістів “Київська камерата”, художній керівник якого В. Матюхін нині став лауреатом Національної премії імені Т. Г. Шевченка.

На сьогоднішній день в Україні не існує подібного мистецького колективу, який мав би в своєму репертуарі таку кількість найрізноманітніших у жанрово-стильовому відношенні творів українських композиторів. “Камерата” вперше виконала понад 700 творів сучасних українсьих композиторів - Б. Лятошинского, М. Скорика, В. Сильвестрова, Є. Станковича, В. Загорцева, І. Карабица, Ю. Іщенка, Я. Верещагіна, В. Зубицького, Л. Колодуба, В. Губаренка та багатьох інших. Жива співпраця виконавців з талановитими українськими сучасними композиторами стало головним у творчому розвитку “Камерати” із моменту її появи на музичній карті України.

Нині цей список можна поповнити іменами І. Щербакова, Г. Гаврилець, О. Левковича, І. Кири-ліної, Л. Юріної, К. Цепколенко, О. Козаренка, В. Полєвої, З. Алмаші, С. Зажитька, В. Рунчака. Для багатьох із них “Камерата” стала своєрідною творчою лабораторією. Розраховуючи на ансамбль як на першого виконавця, композитори писали і пишуть свої опуси — камерні кантати, симфонії, концерти, оркестрові мініатюри. Більшість творів українських композиторів так і залишилися б ніким не почутими, якби не діяльна участь художнього керівника “Київської Камерати” в їхній концертній долі.

А в сьогоднішній ситуації композитору дуже важливо бути почутим, знати, що його твір буде виконано, відчути відгук про свою роботу в концерному залі. Крім того колектив постійно звертається до музики різних епох, стилів, і в цьому його позитивна і специфічна особливість [15].

Як вже було сказано, у розвитку музичного мистецтва надзвичайно велике значення завжди відігравало виконання як класичних, так і сучасних музичних творів. Тож, самі собі зараджуючи в цьому, українські композитори ініціюють проведення в Україні декількох музичних фестивалів, які стали однією з важливіших складових загального культурного процесу в Україні. Музичні фестивалі в 90-х роках ХХ століття були явищем абсолютно новим у порівнянні з попередніми роками.

“Першою ластівкою” став “Київ Музик Фест”, який народився “напередодні” здобуття Україною державної незалежності – у 1990 році. Це був перший міжнародний фестиваль академічної музики в Україні, який ознаменував собою новий етап розвитку вітчизняної музичної культури. Він уперше репрезентував українську музику як цілком самостійне й осібне явище, вільне від “керівних і спрямовуючих” панівних у ті часи ідеологічних настанов. Його концепцією стала презентація української музики у світовому контексті, усвідомлення вітчизняними митцями себе і своєї самобутньої культури в контексті загальних світових процесів. Девіз “Київ Музик Фесту” – “Музика і Світ – Світ і Музика”, сформульований на другому фестивалі, і донині є його пріоритетним чинником [16].

Вже сама назва фестивалю – “Київ Музик Фест” – засвідчила, що Київ відтепер – не “музична провінція імперії”, а самодостатній культурний центр з високим, конкурентноздатним у світі рівнем композиторської творчості, виконавства і здатний стати в один ряд зі світовими музичними столицями, як наприклад, “Варшавська осінь”, “Празька весна” тощо.

Певною мірою народження “Київ Музик Фесту” стало реакцією на кризові явища в музичній культурі. Фестиваль сприяє суттєвому пожвавленню музичного життя, перевищуючи роль “демонстрації творчих досягнень” спілчанських пленумів, розширює інформаційні рамки. Сучасна музика репрезентується поруч із класикою, тим самим підвищуючи загальний емоційно-естетичний рівень фестивалю (за рахунок творів, що витримали випробування часом). Неабияке значення має акцентуація саме на вітчизняній класичній спадщині (твори М. Колачевського, М. Лисенка, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького та ін.).

Фестиваль стимулює народження багатьох “талановитих” творів: “виконуватися” на “Фесті” стало престижним для композитора. Саме тут уперше прозвучали такі визнані композиції, як Симфонія-елегія “Ворзель” Л. Грабовського, “Молитва Катерини” І. Карабиця, “Поема скорботи” Є. Станковича, симфонія “De profundis” В. Губаренка та багато інших [16].

За 16 років існування “Київ Музик Фест” переживав різні етапи – сприятливі й не дуже, але здобув і затвердив реноме найголовнішого в країні фестивалю академічної музики. У кризовому 1996 р., коли фінансове становище було особливо важким, і до останнього часу існували сумніви щодо можливості його проведення, постійний директор “Фесту” І. Карабиць писав: “Київ Музик Фест” став невід’ємною складовою культурного життя столиці. Уже хоча б тому мусимо будь-що витримати!

Заради мети, яку поставили перед собою”. Й усі роки він самовіддано служив цій справі. Безперечно, кульмінаційним за насиченістю і різноманітністю програм став 12-й “Фест’2002” – останній в його житті. Наступний – тринадцятий – фестиваль став першим, який відбувся вже без І. Карабиця (хоча багато акцій було задумано ним) і був присвячений його пам’яті. К. Карабиць, який замінив батька і разом з М. Скориком та О. Голинською очолив “Київ Музик Фест”, вивів його на нову орбіту [16, 17].

Попри всю стабільність загальної концепції та утвердження традицій, кожне проведення фестивалю має свої неповторні особливості: в залежності від атмосфери, що панує в суспільстві, від основних тенденцій культурного життя країни формується його мистецьке обличчя.

Фестиваль представляє собою своєрідний зріз сьогодення української музики. Адже на ньому звучать твори активно діючих композиторів різних поколінь, починаючи від заслужених ветеранів (І. Карабиця, Я. Цегляр, Б. Яровинський, В. Кирейко, Л. Дичко, В. Сильвестрова, Є. Станковича, М. Скорика) до початкуючої молоді. Звичайно, вагоме місце в концертних програмах посідають опуси визнаних майстрів, чиї імена добре відомі світовій мистецькій громадськості [18].

“Київ Музик Фест” є своєрідною лабораторією музичного мистецтва. Так, музикознавці, відзначали, що спектральний аналіз концертів “Київ Музик Фесту” віддзеркалив кризові явища в українському симфонічному жанрі в середині 90-х років, що свідчить про непопулярність симфонічного жанру, оскільки він є трудомістким і ніяк не підтримується державою, до чого звикла більшість наших композиторів-симфоністів, становлення яких відбулося за радянської системи “державного замовлення” й кредитування, а значить, і суттєвого стимулу для написання симфонічних творів [18].

Натомість, як відзначала критика, камерний жанр переживає справжній розквіт: велика кількість висококласних камерних оркестрів (“Київська камерата”, “Київські солісти”, “Archi”, “Рікошет” та ін.), ансамблів, музикантів-солістів спричинили народження численних творів (на кожному фестивалі кількість камерних концертів переважає). Позначені розмаїттям стилів, написані для найрізноманітніших інстру-ментальних складів, вони уповні віддзеркалюють калейдоскопічність картини сучасного світу доби постмодернізму [18].

Поява на українських теренах міжнародного музичного фестивалю у 1990-му році засвідчила знесення культурної “залізної завіси”, що протягом десятиліть відмежовувала Україну від навколишнього світу. Саме “Київ Музик Фест” уперше гостинно відчинив двері композиторам української діаспори, актуалізував їхні твори на історичній батьківщині. Відтепер вони отримали можливість особисто представляти свої твори українському слухачеві та встановлювати контакти з колегами, включатися в музичне життя України. В. Балей, Р. Савицький, І. Соне-вицький, М. Кузан, А. Мірошник, Ю. Фіала та Г. Кулеша, стали членами Національної спілки композиторів України [18].

“Київ Музик Фест-2005” представив понад 200 авторів, відбулося понад 40 заходів і 80 прем'єр (світових і українських), в числі яких – Н. Паганіні – М. Скорик “24 каприси для великого симфонічного оркестру”, І. Щербаков – кантата на вірші Л. Костенко “Ознака вічності” І. Карабиць – вокальний цикл на вірші Рабіндраната Тагора та Прелюдії та Токати для фортепіано. Взагалі велика кількість прем’єр, що відбуваються на фесті щороку є його прикметною ознакою.

У 2005 році на фестивалі прозвучала музика наших прославлених класиків – Б. Лятошинського, Л. Ревуцького. Величезний інтерес слухачів викликали твори, написані відомими сучасними українськими композиторами: М. Скориком, В. Сильвестровим, Є. Станковичем, Л. Дич-ко, І. Шамо та представниками так званого середнього покоління, такими як І. Алексійчук та, Г. Гаврилець [18].

За словами новообраного в минулому році голови Національної спілки композиторів України Є. Станковича на останньому Фесті виконувалося 120 творів українських композиторів. Та це й закономірно, бо майже на всіх закордонних міжнародних музичних фестивалях до програми входять 55 відсотків творів національних композиторів і лише 45 – зарубіжних [19].

До усталених традицій “Київ Музик Фесту” належить включення до нього заходів, які виходять за межі суто концертних імпрез. Щоправда, кожного року вони набувають різних форм. Минулого року – це “Музичні діалоги”, зустрічі, диспути, майстер-класи і, передусім, проведення міжнародної наукової конференції “Музика III тисячоліття: тенденції та перспективи”. Аналіз наукових здобутків конференції свідчить про неабияке громадське значення цього симпозіуму, де відомими і молодими вченими зроблена спроба за допомогою конкретних (що особливо важливо!) фактологічних даних показати внесок української національної духовності в загальні світові музично-культурологічні процеси [18].

Паралельно з “Київ Музик Фестом” були організовані “Музичні прем’єри сезону”. Унікальна концепція фестивалю – прем’єрний показ творів київських композиторів, написаних протягом попереднього року, – зробила його предметом заздрощів для багатьох європейських композиторів. Фестиваль “Прем’єри сезону” був заснований 1989 році за ініціативою групи київських композиторів і музикознавців на чолі з тодішнім головою СКУ 0. Білашем. Демократичне спрямування “Музичних прем'єр сезону” надає однакові шанси кожному митцю виявити творчу енергію і талант без огляду на почесне звання, посаду чи стильові уподобання. Ключове слово “прем'єри” в назві було особливо привабливим чинником, уможливлювало виходи на різні жанрові рівні. Це, зрештою, і визначило його концепцію [1, 20].

Можливо, фестиваль “Прем’єри сезону” не часто робить сенсаційні відкриття, проте він представляє більш-менш повну панораму композиторських пошуків. На “Музичних прем’єрах сезону” традиційно звучать твори без попереднього відбору. Напевно цим можна пояснити барвистість стильових орієнтирів і напрямків — від найновіших сучасних постмодерних технологій до неофольклоризму і традиційної музики. Природно, що поряд з опусами яскраво-індивідуального світобачення звучать твори малооригінальні, часом породжені кон’юнктурою часу.

Ідея фестивалю передбачає діалог контрастів. Тому напружена емоційність співіснує в концертах фестивалю поряд із раціоналістичністю, жорсткими звучаннями. Проте всі концерти фесту об’єднує спільне прагнення “вловити” пульс часу, зазирнути вглиб людської душі [21].

Тут звучать твори Л. Колодуба, В. Губаренка, Є. Станковича, В. Сильвестрова.

Традиційна тенденція фестивалю – представлення неординарних експериментів, мабуть, найяскравіше втілилась у творах В. Рунчака та С. Зажитька.

На фесті представлені камерні та симфонічні концерти. Звучать твори корифеїв київської композиторської школи Я. Цегляра, М. Дрімлюги, а також представників наступних поколінь О. Костіна, О. Канерштейна, В. Загорцева, С. Крутікова, М. Денисенко, Б. Працюк, Ю. Бабенка, Г. Гаврилець.

В програму багатьх “Прем’єр” включено і концерти хорової музики. Тут виконуються твори Л. Дичко, В. Степурка, Є. Станковича, Ю. Іщенка. Опановуючи складний напрямок української псалмової традиції, кожний з цих знавців хорової справи обрав свій шлях до її усвідомлення.

Не зменшується інтерес київських композиторів і до камерної музики, розмаїття творів запам’ятовується – це і твори В. Сильвестрова, І. Щербакова, І. Алексійчук, С. Бедусенка [21].

Для студентів-композиторів Національної музичної академії України фестиваль, окрім нагоди публічної демонстрації своєї творчості, є також чудовою можливістю реалізувати себе як професіоналів. Ще студентами свої твори демонстрували на фестивалі Д. Ареф’єв, О. Безбородько та інші представники молодого покоління композиторського цеху України.

Прикметним є те, що саме прем’єрами “Прем’єр сезону” стали свого часу балет Є. Станковича “Вікінги” в Національній опері України, "Севільські заручники" з музикою І. Щербакова в Київському Молодому театрі, комедія-балет “Міщанин-шляхтич”Ж.-Б. Мольєра на музику С. Бедусенка в Театрі юного глядача на Липках [20].

Поціновуючи “Музичні прем’єри сезону” Л. Колодуб якось сказав, що він вважає це єдиний фестиваль серйозної музики в Києві. Композитор висловив занепокоєння тим, що українська сучасна музика мало звучить у філармонійних залах і в програмах виконавських колективів. “Музичні прем'єри сезону” разом з “Київ Музик Фестом” підтримують музичне життя столиці України [22].

“Київ Музик Фест” поклав початок музичного фестивального руху в Україні. Так, у рамках Фесту зародився “Міжнародний форум музики молодих”, який вже через два роки після створення перетворився на самостійну й самодостатню творчу акцію з високим міжнародним рейтингом, широким представництвом. На цьому фестивалі репрезентується творчий доробок новітньої генерації українських композиторів. У 2005 році це музичне свято відбулося вже вдев’яте. Фестиваль тривав десять днів, протягом яких було виконано понад 120 творів. Окрім концертів було проведено чимало супутніх і суміжних заходів, усі імпрези були доступні для широкого кола слухачів[1, 23].

Побувати хоча б на кількох концертах Форуму означало ознайомитись з широким спектром творчих тенденцій сучасного мистецтва. На суд слухачів було винесено твори А. Загайкевич (“Пори року на Майдані”), С. Лункова (“Меланхолія”), К. Оленич, А. Тормахової, М. Абакумової. В рамках Форуму був проведений “круглий стіл” “Місце академічної музики в урбанізованому суспільстві майбутнього”. Висновки, що їх для себе зробили учасники дискусії – як, зрештою, і слухачі концертів Форуму, – прості і лапідарні: в Україні є талановиті композитори і блискучі виконавці, є новостворена музично-фестивальна інфраструктура, культурна й мистецьки освічена аудиторія [24].

У перші роки незалежності в музичній культурі України активізувалися відцентрові процеси. Поруч із Києвом як найбільшим культурним центром країни у фестивальному русі постали Львів (у 1995 р. тут започатковано щорічний міжнародний фестиваль сучасної музики “Контрасти”) Одеса (у тому ж році тут народився міжнародний фестиваль “Два дні і дві ночі нової музики”) Харків (“Харківські асамблеї”). Окрім постійних фестивалів відбувалися й разові акції, наприклад: “Україна і світ бароко” (Київ, 1994), “Віртуози” (Львів, 1994), “Стравинський і Україна” (Київ-Луцьк-Устилуг, 1994) [1].

Все більшої популярності серед львівської публіки набуває Міжнародний фестиваль сучасної музики “Контрасти”. Якщо деякі акції перших років проведення фестивалю напівіронічно називали “музикою для обраних”, то сьогодні число слухачів зросло в геометричній прогресії: концерти фесту охоче відвідують молодь, студенти. Прилучаються високого мистецтва ті, хто зумів зламати в собі стереотип про академічну музику. Те, що музика новітнього часу дійсно складна і вимагає напруженої роботи думки, підтверджують навіть музиканти-професіонали. Про високий рейтинг “Контрастів” свідчить і рекордна кількість українських та світових першовиконань. “Контрасти” це справжній “Модерн-класік-прем’єр”.

Слухачі мають змогу ознайомитись з творами “українського авангарду” – опусами В. Рунчака, О. Щецинського, С. Пілютікова та інших українських композиторів. У рамках львівських “Контрастів” було започатковано проведення монографічних концертів: Є. Станковича, В. Губаренка, В. Степурка, Б. Фільц та ін., які також стали непересічним явищем музичного життя України [24, 25].

Міжнародний музичний фестиваль “Два дні і дві ночі” – фестиваль модерної академічної музики був організований за ініціативи Одеського відділення спілки композиторів України. Відтоді він відбувався кожної весни вже одинадцять років поспіль. Ця музична імпреза, мозковим центром якої є композитор, піаністка, доцент Одеської академії музики імені А. Нєжданової К. Цепколенко, німецький диригент Б. Вульф та директор міжнародного фестивалю О. Перепелиця, об’єднує не тільки музикантів багатьох країн, а й різноманітні жанри, визначаючи основні напрямки його незвичайного дійства, спрямованого на “преференцію” особистості.

Саме цим фестиваль в Одесі вигідно вирізняється від інших музичних форумів. За словами К. Ципколенко поява фестивалю — не випадковість, а результат роботи багатьох років. Раніше такі форуми тривали два-три тижні, і відбувалося по два-три концерти на день, а організатори “Двох днів і двох ночей” поставили за мету створити щось нове, неповторне. Цей фестиваль називають “форумом іновацій та парадоксів”. І дійсно, всі ці роки він вражав слухачів своїми неординарними програмами, в яких звучали твори сучасної академічної музики вітчизняних і зарубіжних композиторів. Протягом 48-годинного музичного марафону тут, зазвичай, звучить близько 100 музичних творів, серед яких принаймні п’яту частину складають світові прем'єри.

Тут неодноразово виконувалися твори В.Сильвестрова, Є. Станковича, А. Гаврилець, А. Загайкевич, В. Рунчака, С. Зажитька, О. Коза-ренка, К. Цепколенко, С. Азарової, В. Польової, Ю. Гомельської [26].

Твори українських композиторів на цьому фестивалі виконують не лише вітчизняні виконавці, а й іноземні музиканти. Так, наприклад, “Дуель-дует № 9” К. Цепколенко грали італійці Ф. Дерью та А. Бініпер-кусія, а твір для кларнета й віолончелі О. Щетинського “Навхрест” виконувало тріо “Ауаіоn” із Швейцарії.

Велике значення цього фестивалю насамперед у сприянні виходу нової української музики на світову арену. Президент одеського форуму Б. Вульф порівняв значення цієї акції для сьогодення із всесвітньо відомими фестивалями – “Варшавською осінню” і “Празькою весною”, які свого часу слугували єдиним місцем для зустрічей митців Сходу і Заходу [27] .

З часом у фестивальну орбіту включилися обласні й навіть районні центри: у Харкові проводиться фестиваль “С. В. Рахманінов та українська культура”, у Запоріжжі – “Бароко і авангард”, у Каневі – “Фарботони”, в Кіровограді – “Травневі музичні зустрічі” тощо [1].

Останнім часом у Києві намітився деякий “перелом” на користь класичної музики. Так, регулярно організовуються гастролі оперних та балетних труп Большого й Маріїнського театрів, ансамблів “Віртуози Москви” (худ. кер. В. Співаков), “Московські солісти” (Ю. Башмет) та ін. Однак ціна квитка на подібні вистави чи концерти зазвичай дуже висока. Вона недоступна рядовому викладачеві музичної школи, студентові музичного училища чи музично-педагогічного факультету педагогічного університету, пересічному меломану. Отже, виникає риторичне запитання – чи відіграє подібний концерт помітну роль у загальному культурному процесі, оскільки доступний лише вельми обмеженому колу?

Завдяки державній фінансовій підтримці вхід на фестивалі академічної музики завжди вільний. На місцях же фінансові питання полагоджуються завдяки допомозі місцевих адміністрацій та спонсорів. Таким чином забезпечується висока відвідуваність майже всіх концертів фестивалів, що має не аби яке значення для естетично-виховної ролі національного музичного мистецтва [1].

Проаналізуємо сьогоднішній репертуар оперних театрів України. Чи багато на їх афішах творів українських композиторів? І чи довго затримуються в діючому репертуарі поодинокі, підготовлені до певних дат, скажімо, балети сучасних авторів? Ні в Харкові, ні в Донецьку, ні у Львові, ні в Дніпропетровську таких вистав давно вже немає. У Львівській опері років вісім тому спромоглися відновити у дещо скороченому варіанті постановку “Лілеї” К. Данькевича, здійснену А. Шекерою ще в 1964 році, але зробили це нашвидкуруч, аби відзначити нею чергову шевченківську дату.

А в столиці? Знято з репертуару балет Є. Станковича “Вікінги”, невдало втілений В. Литвиновим у 2000 році. Інший твір цього відомого композитора — комедійну "Ніч перед Різдвом", теж у версії В. Литвинова, яку театр кілька сезонів поспіль демонстрував лише напередодні різдвяного вечора, вже зняли з репертуару. Не йде “Русалонька” О. Костіна, колись здійснена В. Федотовим. Не мав ще й досі сценічного втілення й балет В. Корейка “Оргія” за поемою Лесі Українки [28, 29].

Отже, з величезної балетної спадщини українських композиторів (близько 50 різноманітних за жанрами і формами партитур!) байдужі до національної культури театри обрали тільки три-чотири назви. Але й до їх втілення поставилися без належної зацікавленості й уваги. Чому так сталося?

Національна опера України, яка ще в 70-90-ті роки була своєрідною творчою лабораторією українського балету і долучила до цього жанру видатних композиторів-симфоністів, зокрема В. Губаренка й Є. Станковича, сьогодні відверто ігнорує власні традиції і здобутки, виявляючи повну байдужість навіть до тих творів, що животіють у діючому репертуарі. Останні ж 14 років українські балети були нечастим гостем на сцені столичного оперного театру. У репертуарі було два балети українських композиторів – “Лісова пісня” й “Лілея”, які йшли фактично для “галочки”, а основна ставка в афіші робилася на твори світової класики [5, 28].

Колись національним репертуаром в оперних театрах опікувалися. До втілення творів українських композиторів залучалися найкращі постановники, диригенти, хореографи. Отже, доки столичні колективи музичних театрів не відродять власні традиції, доти українські балети не стануть мистецькою подією і не триматимуться у репертуарі. Адже визначні театральні події були – в 70-90-х роках ними стали київські постановки балетів В. Губаренка й Є. Станковича, коли талановиті симфоністи робили перші кроки в опануванні складних законів балетного жанру.

Згадаймо хоча б монументальний балет В. Губаренка “Камінний господар” за однойменною драмою Лесі Українки, талановито здійснений А. Шекерою на межі 70-х років. Балет і його сценічна версія народжувалися у співпраці композитора і лібретиста Е. Яворського. Або ж – героїко-історичний балет Є Станковича “Ольга”, присвячений 1500-річчю Києва, який був балетним дебют композитора.

На хвилі перебудови на столичній сцені з’явився “Прометей” Є. Станковича.

Названі твори піднесли національну хореографічну культуру на якісно новий рівень, відкривши шлях до утвердження симфонічного балету.

Проте сьогодні наші театри байдужі до українських балетів. Хоч і зросло нове покоління цікавих музикантів, які добре обізнані з сучасною європейською і світовою культурою, і могли б збагатити репертуар провідних колективів [28].

Деякі зрушення, аж ніяк не можна сказати значні, відбулися у 2005 році у постановці оперних вистав за творами українських композиторів.

У 2000 році спеціально для трупи Львівського театру опери та балету ім. С. Крушельницької М. Скориком було написано оперу “Мойсей” на лібрето Б. Стельмаха за однойменною поемою І. Франка. Прем’єра відбулась 23 червня 2001 року під орудою автора. І от минулого року відбулася прем’єра цього твору на сцені Національної опери України. Приурочена вона до 150-річчя від дня народження І. Франка [5, 30].

24-ий сезон Київського муніципального академічного театру опери та балету для дітей та юнацтва розпочався творами, написаними спеціально для цієї трупи: веселим мюзиклом Ігоря Поклада “Як козаки змія приборкували” та балетом Є. Станковича “Майська ніч” в оригінальній постановці А. Рубіної [31].

Опера видатного українського композитора К. Данькевича “Богдан Хмельницький”, написана невдовзі після Другої світової війни, знайшла своє нове прочитання на сцені Донецького академічного державного театру опери та балету ім. А. Солов’яненка. Оперні поціновувачі назвали виставу яскравим явищем в українському мистецькому житті [32].

На перший погляд, перелік фестивалів, мистецьких акцій за участю українських композиторів, театральних вистав за національними творами свідчить про благополуччя щодо реалізації національного українського музичного продукту. Але це тільки на перший погляд. Адже всі названі музичні свята та фестивалі, хоч і відбуваються щороку, але ж тільки раз на рік! А кількість оперних і балетних вистав в музичних театрах вражає своєю мізерністю.

Втілення в життя національної ідеї засобами музичного мистецтва, пропаганда і популяризація української класичної та сучасної академічної музики, гідна її репрезентація як у світі, так і на теренах України вимагає щоденної і копіткої роботи. Успішне розв’язання цієї проблеми залежить виключно від музикантів, музичних колективі та музичних театрів в разі усвідомлення ними, що саме твори українських композиторів мають стати основою їх репертуару.

Про це йшлося на XII з’їзді Національної Спілки композиторів України, що відбувся у 2005 році. З’їзду передувала своєрідна увертюра - науково-практична конференція “Розвиток української музичної культури”, в якій було виокремлено серйозні теми для обговорення. Делегати наголошували на необхідності захисту української культури і дієвого використання її надбань. Було особливо наголошено на тому, що треба на державному рівні вирішити питання про обов’язковий відсоток національної музичної продукції (наприклад, 50%) на радіо, телебаченні та в концертних програмах виконавських колективів [10].

Така пропозиція видається особливо слушною та своєчасною зважаючи на те, що митці, які брали участь в об’єднаному пленумі київських організацій письменників та композиторів, за участю Асоціації діячів естрадного мистецтва звернулися до Міністерства культури і туризму з вимогою створити професійну комісію для проведення атестації всіх вокально-інструментальних груп і перевірки їх пісенного репертуару. Національній раді телебачення і радіо вони запропонували строго вимагати відповідно до укладених угод впровадження на ліцензійних каналах високохудожніх українських програм, які б утверджували національну ідею незалежної України.

На пленумі було підкреслено – неприпустимим, є те, що Перший національний телевізійний канал втратив своє національне обличчя і не відповідає вимогам щодо творчої орієнтації у реалізації необхідних змістовних програм національного спрямування. А у листопаді цього року було створено раду з питань розвитку сучасної музичної культури, до складу якої увійшли директори провідних FM-станцій, музичні продюсери, представники рекорденгових компаній. Але йдеться про розвиток і підтримку національного музичного продукту в царині естради та популярної музики, а академічне музичне мистецтво такої підтримки з боку держави не має [33, 34].

На з’їзді композитори визнали за необхідне заснувати звукозаписуючу фірму Національної спілки композиторів України і на базі фонотеки Спілки видавати серію “Сучасні композитори України” [10].

Окремо розглядалися на з’їзді питання виведення з кризи Центрмузінформу, як основного пропагандиста та популяризатора досягнень українських сучасних композиторів. Прийнято рішення звернутися до владних структур щодо створення на базі нинішнього Центрмузінформу Державного центру музичної інформації, який займався б втіленням програми розвитку академічного мистецтва, його широкої популяризації як шляхом проведення різноманітних мистецьких заходів, так і здійсненням широкого спектру нотно-видавничих, мультимедійних та інформаційних проектів [10].

Нині в Україні чимало змінюється. Є сподівання на те, що зміни торкнуться і національного музичного мистецтва, його розквіту в Україні [35].

Список літератури

1. Сікорська І. З добутки та проблеми музичного життя україни 90-х рр. ХХ ст. // Музика. – 2002. – № 1-2. – С. 2-6.

2. Загайкевич М. Микола Лисенко: відомий і невідомий // Культура і життя. – 2005. – 21 верес.

3. Стецура І. Quo vadis? // Дзеркало тижня. – 2005. – 15 жовт. – С. 17.

4. Вахрамеєва Р. Симфонічний оркестр: десять кроків до успіху // Днм. Україна. – 2005. –12 жовт. – С. 10.

5. Поліщук Т. Назва зобов’язує // День. – 2005. – 17 верес.

6. Некрасова Н., Токарєв Ю. Швачко Т. Імені Миколи Лисенка // Музика. – 2003. – № 1-2. – С. 3-6.

7. Григоренко О. Час Максима Березовського // Веч. Київ. – 2005. – 15 груд.

8 Кирило Стеценко /Інф. // Музеї України. – 2005. – № 3. – С. 30.

9. Олйни Л. Скарб Бориса Лятошинського // Дзеркало тижня. – 2005. – 4 лют. – С. 23.

10. Невінчана Т. Композиторська рада // Музика. – 2005. – № 4. – С. 2-3

11. Остапенко Д. Сезон ювілеїв // Уряд. кур’єр. – 2005. – 16 верес. –С. 8.

12. Довгих М. Vivat “Києве”! // Культура і життя. – 2005. – 24 черв.

13. Вознесіння “Золотоверхого Києва” /Інф.// Уряд. кур’єр. – 2005. – 24 черв. – С. 8.

14. Євтушенко О. Хор “Київ” // Україна молода. – 2005. – 10 черв.

15. Зосім. О. Київська Камера та: вчора, сьогодні завтра // Дзеркало тижня. – 2006. – 18 січ. – С. 23

16. Карабиць І. Традиції “Київ Музик Фесту” // Хрещатик. – 2005. – 20 жовт.

17. Жукова О. Повноліття “Київ Музик Фесту” // 2005. – 12 жовт.

18. Загайкевич М. “Київ Музик Фест” // Музика. – 2006. – № 6. – С. 2-5.

19. Кравченко А. Музика “до-ре-ми” // Музика. – 2005. – № 6. – С. 2-5.

20. Таранченко О. Музичні прем’єри сезону // Музика. – 2000. – № 4-5. – С. 2-3.

21. Дьячкова О., Берденникова К. Калейдоскоп “Прем’єр” // Музика. – 2001. – № 4-5. – С. 2-5.

22. Найдюк О. Прем’єри сезону // Музика. – 2004. – № 3. – с. 2-3

23. Сюта Б. “Музика молодих”: Проблеми творчості й рецепції // Музика. – 2005. – № 4. – С. 4-5.

24. Мельник Л. На межі епох // Музика. – 2001. – № 1-2. – С. 4-6.

25. Мрозова Л. Містерія у кам’яному місті // Голос України. – 2005. – 4 жовт. – С. 11.

26. Товстопят Н. “Два дні й дві ночі...” // Музика. – 2002. – № 4-5. – . 4-6.

27. Олійник І., Круліковський Ю. Два дні і дві ночі нової музики // Музика. – 2005. – № 4. – С. 10-11.

28. Шаповал О. Композитор і балетмейстер // Музика. – 2003. – № 3. – С. 13-15.

29. Давидова О. Балет чекає втілення //Музика. – 2001. – № 6. – С. 6.

30. Кияновська Л. “Мойсей” на порозі нового тисячоліття// Музика. – 2001. – № 6. – С.11-12

31. Вахрам Р. Безмежжя музики великодушне // Дем. Україна. – 2005. – 21 жовт. – С. 10.

32. Лісовенко М. Повернення великого Богдана // Уряд. кур’єр. – 2005. – 29 груд. – С. 24

33. Заява об’єднаного пленуму Київської організації письменників та композиторів за участю Асоціації діячів естрадного мистецтва / Інф. // Літ. Україна. – 2005. – 6 трав.

34. Данюк І. Співати українською стане простіше // Веч. Київ. – 2005. – 22 груд.

35. Москалець О. Чи замовляє музику той, хто платить? // Дзеркало тижня. – 2005. – 23 квіт. – С. 23.


25.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!