Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Заповідники сучасної України. Їхній стан та значення
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Заповідники сучасної України. Їхній стан та значення

Особливо важливу роль у збереженні надбань минулого, в духовному розвитку нації, у розбудові її державності відіграють історико-культурні заповідники України. Вони є осередками активної науково-дослідницької і просвітницької діяльності, виховують високі почуття патріотизму та відповідальності за долю країни

"Сучасне – завжди на дорозі з минулого в майбутнє", – говорив один із найвидатніших кінорежисерів України і світу О. Довженко. І таки справді: зберегти в сучасному надбання минулого, усі витвори нашого історичного буття і національного генія, аби передати їх майбутнім поколінням, – висока і благородна місія всіх, хто причетний до складових проблем культурного будівництва. Світовий досвід та практика сьогодення свідчать, що занепад культури, байдужість до духовного розвитку нації, зневага до культурної спадщини призводять до непоправних утрат у всіх сферах суспільного життя – економічній, політичній, соціальній.

На просвітницько-науковому рівні мовою експонатів та пам’яток історико-культурні заповідники розповідають про історію минулого та сучасні досягнення. Завдяки діяльності працівників заповідників ніколи не переривається зв’язок поколінь, наше відчуття причетності до історії.

Нині в Україні функціонує більше 60 історико-культурних заповідників державної та комунальної власності.

За роки незалежності мережа історико-культурних заповідників України значно зросла та розширилася. Було відкрито нові історико-культурні заповідники, зокрема: Державний історико-меморіальний заповідник "Лук’янівське кладовище" (Київ), Державний історико-культурний заповідник у м. Вишгороді (Київська область), Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" (с. Нові Петрівці Вишгородського району Київської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Жовкві (Львівська область), Державний історико-культурний заповідник "Тустань" (с. Урич Сколівського району Львівської області), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Дубно (Рівненська область), Державний історико-культурний заповідник у м. Глухові (Сумська область), Державний історико-архітектурний заповідник у м. Збаражі (Тернопільська область), Державний історико-архітектурний заповідник "Хотинська фортеця" [1, 2, 3].

За роки Незалежності найбільш відомі з історико-культурних заповідників системи Міністерства культури і туризму України та інших відомств отримали статус національних. Це, зокрема, Національний заповідник "Софія Київська", Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Національний заповідник "Херсонес Таврійський", Національний заповідник "Хортиця", Національний заповідник "Давній Галич", Національний історико-етнографічний заповідник "Переслав", Національний музей-заповідник українського гончарства в смт Опішні, Національний історико-меморіальний заповідник "Поле Берестецької битви", "Національний історико-архітектурний заповідник "Кам’янець", Національний історико-культурний заповідник "Чигирин", Шевченківський національний заповідник у м. Каневі.

Два з них, – Національний заповідник "Софія Київська" та Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, – включено до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО [1].

Важливу роль у роботі історико-культурних заповідників мають нормативні документи, які регламентують діяльність музеїв та заповідників України. Це, зокрема, прийнятий Верховною Радою України 29. 06. 1995 року Закон "Про музеї та музейну справу", який, зокрема, визначив правові основи діяльності історико-культурних заповідників Закони України "Про охорону культурної спадщини" (2000 р.) та «Про внесення змін до Закону України "Про охорону культурної спадщини"» (2004 р.) Постанови Кабінету Міністрів: "Про занесення пам’яток історії, монументального мистецтва та археології національного значення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України" (2001 р.), "Про утворення Державної служби охорони культурної спадщини" (2002 р.) Укази Президента України, Постанови та Розпорядження Кабінету міністрів України щодо діяльності та розвитку історико-культурних заповідників.

Сприяти вирішенню насущних проблем розвитку історико-культурних заповідників має і "Державна програма розвитку культури на період до 2007 року", прийнята постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235. Серед основних завдань цієї програми – робота по збереженню історичних пам’яток та історико-культурних заповідників [4, 5].

За останні роки значно активізувалася науково-дослідна, виставкова, видавнича діяльність історико-культурних заповідників. Ці заклади постійно вишукують можливість залучити додаткові позабюджетні кошти для фінансування своєї діяльності, розширяють надання платних послуг.

Але у кінці ХХ – на початку ХХІ ст. в організації роботи історико-культурних заповідників нагромадилося чимало недоліків та проблем. Серед головних з них є: вкрай обмежене фінансування заповідників незадовільний, а в деяких випадках, аварійний стан музейних приміщень проблема фондосховищ (у більшості заповідників вони не відповідають потрібним нормам і умовам зберігання колекцій застарілість експозицій, що потребують оновлення тощо. Актуальною залишається і проблема збереження історико-культурних пам’яток.

Тож, для аналізу цих проблем, а також позитивного досвіду здається доцільним розглянути роботу деяких історико-культурних заповідників України та її висвітлення на сторінках вітчизняної преси.

Зокрема, Київ та Київська область є одними з найбільш насичених історично цінними об’єктами регіонів України. На території Києва та Київської області розташовано багато різноманітних пам’яток матеріальної культури, що хронологічно охоплюють період від найстародавніших часів до наших днів.

У Києві та Київській області працюють: Національний заповідник "Софія Київська", Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, Державний історико-архітектурний заповідник "Стародавній Київ", Державний історико-меморіальний заповідник "Лук’янівське кладовище", Державний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили", Національний історико-етнографічний заповідник "Переслав" (м. Переслав-Хмельницький), Державний історико-культурний заповідник у м. Вишгороді, Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" [6].

Серед цих історико-культурних заповідників пам’яткою всесвітнього значення є Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Ще 29 вересня 1926 року було прийнято постанову "Про визнання колишньої Києво-Печерської Лаври історико-культурним державним заповідником і про перетворення її у Всеукраїнське музейне містечко". За цією постановою вся територія колишньої Києво-Печерської Лаври в межах її стін оголошувалась історико-культурним державним заповідником. Були виділені й кошти на наукові та ремонтно-реставраційні роботи. В цей час на території Лаври діяв цілий ряд музеїв різного спрямування.

Нині Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник – один із найбільших культурно-освітніх та науково-дослідних закладів України, створений на базі комплексу пам’яток природи, історії, археології, архітектури, культури на території, що має загальнодержавне національне значення. Його фондові колекції зараз нараховують понад 70 000 одиниць збереження. На його території працюють: Музей історичних коштовностей України, Музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Музей книги і книгодрукарства України, Виставка мікромініатюр, Музей українського народного декоративного мистецтва. Тут можна ознайомитися з унікальними пам’ятками мистецтва та архітектури XI-XX ст., лабіринтами Ближніх і Дальніх печер, постійно діючими і тимчасовими виставками, які доповнюють основну експозицію.

Щороку Заповідник відвідують близько мільйона туристів та паломників з усіх континентів та країн світу. Тож Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник проводить активну роботу по залученню додаткових коштів. Зокрема, заповідник активно співпрацює з туристичними агентствами, запроваджує рекламу, що допомагає збільшити кількість відвідувачів. Тут також продається сувенірна продукція, запроваджено платні послуги (наприклад фото- та кінозйомка) [7].

Але є у Києво-Печерської лаври і значні проблеми. Так, за словами генерального директора Національного заповідника "Києво-Печерська лавра" С. Кролевця, Лавра сьогодні руйнується значно швидше, аніж відновлюється. У стінах історичних пам’яток з’являються щоразу нові тріщини, схили повзуть униз до Дніпра, а 23 травня 2005 року у Ближніх печерах уперше за всю історію стався обвал близько 10 кубічних метрів породи. На думку члена Національної комісії у справах ЮНЕСКО М. Стріхи одна з причин руйнації Лаври – передача частини Лаврської території церкві. За словами М. Стріхи, сто років тому церковна історія й церковна археологія підтримувалася зусиллями високоосвічених світських і духовних осіб. А сьогодні безцінні пам’ятки Лаври потрапили до рук людей, які елементарно не розуміють їхньої ваги [8, 9].

Вселившись до печер, ченці негайно викинули звідти прилади контролю за температурою й вологістю. Справді, в середні віки цих приладів не було – але ж і "антропогенне навантаження" на печери було тоді незрівнянно меншим. А відтак уже на початку 1990-х років було видно, як накопичується згубний для лесових грунтів конденсат.

Ситуація в Лаврі суттєво погіршилася в останні роки й через масштабні будівельні роботи, яки проводилися з благословення Київської міської адміністрації. Навіть відносно віддалені від Лаври об’єкти, як-от сумнівний "монстр" на Грушевського 9-а, вже суттєво порушили геологічну рівновагу пасма Печерських схилів. Не покращив ситуації й відбудований у найстисліші терміни Успенський собор.

На думку С. Кролевця, ситуація в Лаврі катастрофічна й потребує екстраординарних заходів. Причому насамперед навіть не фінансових, а організаційних – науковці повинні нарешті мати можливість ефективно контролювати ситуацію в самому заповідникові і в його охоронних зонах [7].

Унікальною пам’яткою світової культури є і Національний заповідник "Софія Київська". Це повна культурна скарбниця: тут і архітектура, і скульптура, і живопис, і ювелірне мистецтво зібрані в один потужний акорд. Заклад було створено постановою ЦК КП(б)У i РНК УРСР від 27 березня 1944 року як Державний архiтектурно-iсторичний заповідник "Софійський музей" на базі музею, організованого в Софійському соборі постановою РНК УРСР 1934 року. Указом Президента України від 11 жовтня 1994 року закладу надано статус національного. Площа заповідника охоплює всю територію Софійського кафедрального монастиря з 10 архітектурними пам’ятками XI - XIX століть. Також до заповідника передано кілька найвидатніших пам’яток Києва: 1965 року – Кирилівську церкву (ХII ст.), 1968 року – Андріївську церкву (XVIII ст.), 1982 року – Золоті ворота (ХI ст.). У фондах Софії Київської – понад 60 тисяч одиниць зберігання.

Тож сьогодні, в умовах становлення незалежної України, Національний заповідник Софія Київська потребує особливої уваги як громадськості, так і держави. 30 грудня 2005 року Президент України підписав указ № 1881/2005 "Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру". Зважаючи на загальнонаціональне значення унікальної пам'ятки світової культури, її визначну роль в історії Української держави, утвердженні духовних цінностей українського народу та з метою збереження і реабілітації пам’яток Національного заповідника "Софія Київська", Президент України В. Ющенко зобов’язав Кабінет Міністрів України здійснити комплекс заходів щодо відновлення Софії Київської як загальнонаціонального центру, символу єднання української нації [10].

Указ Президента передбачає необхідність розробити план заходів на 2006-2008 роки щодо проведення науково-дослідних та ремонтно-реставраційних робіт на об’єктах Національного заповідника "Софія Київська". З території заповідника мають бути переміщені організації, діяльність яких не відповідає його функціональному призначенню відселені в установленому законодавством порядку фізичні особи, які проживають на території архітектурного ансамблю Софійського собору.

Необхідно також забезпечити збереження Національного заповідника як цілісного музейного та майнового комплексу в межах закріплених за ним територій.

Київській міській державній адміністрації доручено забезпечити опорядження фасадів будинків на території, прилеглій до архітектурного ансамблю Софійського собору, сприяти у проведенні реставраційних робіт будівель Андріївської церкви та Золотих воріт, які входять до складу Заповідника.

Окремий пункт Указу присвячено необхідності підтримки міською владою ініціатив громадськості, щодо утворення Ради меценатів Національного заповідника "Софія Київська".

Тож, можна сподіватися, що підписання цього Указу допоможе зберегти та передати наступним поколінням видатну пам’ятку нашої держави [10].

Певні кроки у цьому напрямку вже зроблено Так, на реставрацію та реабілітацію Національного заповідника "Софія Київська" у 2006 році виділяється 46,5 мільйона гривень. Вперше за всю історію незалежної України на цю справу надійдуть такі значні кошти. Зокрема, для цього заповідника виділено п’яту частину всіх державних коштів, передбачених у держбюджеті на реставрацію пам’яток, що становить 5 млн. грн., з міського бюджету – 26,5 млн. грн. та за рахунок меценатських коштів донецького регіону – 15 млн.

Серед першочергових завдань визначено реставрацію митрополичого будинку Софії Київської. Також негайної і повної заміни потребують інженерні мережі. У критичному стані перебувають деякі унікальні пам’ятки мозаїчного мистецтва. Тож фахівці сподіваються, що зараз ці проблеми будуть вирішені [11].

Питання збереження історико-культурної спадщини є актуальним і для Київської області. Приоритетне значення цім питанням надає управління культури Київської обласної державної адміністрації. В області діє Програма розвитку музейної справи, яка регламентує і роботу історико-культурних заповідників. Працівники заповідників створюють нові експозиції, доповнюють існуючі новими знахідками, проводять науково-дослідницьку та науково освітню роботу, відкривають виставки, публікують наукові статті [6].

Колектив Державного музею-заповідника "Битва за Київ у 1943 році" веде велику роботу з дослідження матеріалів часів війни. У музеї-заповіднику постійно створюються стаціонарні та пересувні виставки. На території заповідника щороку відбувається ряд акцій по вшануванню пам’яті героїв Битви за Дніпро, мітинги, зустрічі ветеранів тощо. За час існування заповідник відвідало більше 10 мільйонів чоловік з 85 країн світу [12].

Унікальною історичною пам’яткою Київської області є м. Вишгород. 1994 року, згідно з Указом Президента України та Постановою Кабінету міністрів України тут засновано Вишгородський історико-культурний заповідник. Мета закладу – збереження пам’яток історії, археології та культури Вишгорода.

В експозиційних залах заповідника створено постійно діючу виставку за матеріалами археологічних розкопок "Давній Вишгород". У краєзнавчому відділі облаштовано три експозиційні зали, де відвідувачі можуть ознайомитися з історією Вишгорода та околиць з найдавніших часів. В залах розміщено значну частину фондових, археологічних, етнографічних матеріалів, творів народно-ужиткового мистецтва [13].

Слід також зазначити, що саме історико-культурні заповідники мають перспективне значення для розвитку туризму в області. Туризм, зокрема, є чинником збільшення платних послуг та джерелом коштів для збереження історико-культурного середовища [6].

Заповідною землею центрального Подніпров’я України є Черкаська область. Тут працює сім історико-культурних заповідників, двом з яких надано статус національних. Це – Національний історико-культурний заповідник "Чигирин", Шевченківський національний заповідник у м. Каневі, Державний історико-культурний заповідник "Батьківщина Тараса Шевченка", Державний історико-культурний заповідник "Трахтемирів", Державний історико-культурний заповідник у м. Корсуні-Шевченківському, Державний історико-культурний заповідник у м. Кам’янці, Державний історико-культурні заповідник "Трипільська культура".

Тож, історико-культурні цінності Черкаської області вимагають до себе уваги не тільки науковців, краєзнавців чи туристів, а й держави. З усією гостротою постає проблема збереження пам’яток регіону. Їх тут так багато, що можна сміливо називати область музеєм просто неба. Цікаво, що тут є пам’ятки майже всіх історичних епох: від доби неоліту – мідно-кам’яного віку і до рубежу ХІХ і ХХ століть. На Черкащині, приміром, знаходиться восьма частина всіх пам’яток археології (7,2 тисячі одиниць). Однак через недостатнє фінансування належного зберігання об’єктів забезпечити не вдається, пам’ятки руйнуються, зникають. Майже кожен об’єкт архітектури, що являє собою історико-культурну цінність, нині перебуває в незадовільному стані, потребує реставрації [2].

За підрахунками фахівців, для невідкладних реставраційно-ремонтних робіт пам’яток архітектури, які розташовані на території заповідників, потрібно 77 мільйонів гривень, тобто вчетверо більше за ті кошти, які виділялися за останні три роки для функціонування самих заповідників (а вони необхідні ще й на утримання персоналу, поповнення фондів тощо) [2].

Внаслідок хронічного недофінансування кількість пам’яток історико-культурної спадщини, яка потребує негайного ремонту та реставрації, рік у рік збільшується. Якщо на початку 2002 року їх потребувала кожна сьома пам’ятка, то 2005 року – вже кожна шоста. Незважаючи на те, що 34 пам’ятники історико-культурних заповідників сьогодні потребують негайного втручання реставраторів, 2005 року було передбачене фінансування таких робіт лише на 73 відсотки від потреби. У місцевому ж бюджеті кошти для цього не передбачені взагалі.

Покрівля будинку управителя, який є пам’яткою архітектури місцевого значення і розміщений на території державного історико-культурного заповідника у м. Кам’янка, перебуває в аварійному стані. Під загрозою руйнації й експонати, які в ньому розміщені [2].

Не лише обмаль коштів, а їхнє неритмічне надходження, відчутно б’є по пам’ятках. Реставрація затягується, а кошти йдуть на утримання та охорону. Так, реставраційно-відновлювальні роботи дерев’яної церкви святого Миколая, перенесеної з метою порятунку від остаточної руйнації з села Сеньківка Золотоніського району на територію етнографічного комплексу "Козачий хутір" у селі Стецівка Чигиринського району, ведуться ще з 2000 року. За цей час сюди, як підрахували працівники контрольно-ревізійного управління в Черкаській області, вкладено 412 тисяч гривень. Для повного завершення потрібно ще 550 тисяч гривень. Тим часом у кошторисі витрат на 2005 рік ніяких коштів не було закладено [2].

Звичайно, самі працівники частини заповідників, ураховуючи ситуацію, не чекають манни небесної, а намагаються зацікавити відвідувачів, аби збільшити надходження до спеціального фонду. Але так діють далеко не всі. Аудитори контрольно-ревізійної служби області звернули увагу, скажімо, на те, що державні історико-культурні заповідники "Трахтемирів" та "Трипільська культура" туристи відвідають безплатно. За три роки тут побувало 7537 осіб. Ось і прорахуйте, – пропонують у пресі, – як би міг поповнитися той фонд, якби відвідувачі вносили навіть мінімальну плату.

Та й самі об’єкти культурної спадщини могли б "заробляти" на себе в руках дбайливих господарів. Ось, приміром, на території Корсунь-Шевченківського державного історико-культурного заповідника, де розміщено комплекс будівель садиби Лопухіних-Демидових (пам’ятки палацо-паркового ансамблю ХVІІІ-ХІХ століть), три з них використовуються різними організаціями. Зокрема, приміщенням лазні користується державна служба охорони МВС у Черкаській області, приміщення контори управителя перебуває з 1959 року на балансі міського виробничого житлового ремонтно-експлуатаційного управління і використовується як восьмиквартирний житловий будинок, а приміщення манежу тривалий час використовувалося як спортивна школа і тільки недавно передане на баланс заповідника в незадовільному стані. Крім того, у швейцарському будинку, який є пам’яткою архітектури й перебуває на балансі заповідника, з 1955 року проживають сім’ї. Одна з них навіть має ордер, виданий міською радою. Однак охоронних договорів та договорів оренди з мешканцями будинку заповідник чомусь не уклав [2].

Подібна ситуація і з маєтком пана Енгельгарта в с. Будище Звенигородського району, де служив малий Тарас Шевченко. Незважаючи на те, що пам’ятка входить до державного історико-культурного заповідника "Батьківщина Тараса Шевченка", на балансі заповідника вона не значиться, а використовується як приміщення сільської школи. Не укладені й договори про оренду та охорону.

Як відзначають фахівці, єдиного підходу до фінансування заповідників як на державному, так і на регіональному рівнях, немає. Одному з невідомих причин припадає коштів на порядок більше, іншому – менше [2].

Ускладнює ситуацію відсутність електронної паспортизації об’єктів культурної спадщини. Саме тому органи виконавчої влади не володіють повною інформацією про наявність пам’яток та їхній стан. Знову ж таки через брак коштів на виготовлення документів та відсутність кваліфікованих експертів не зроблено грошової оцінки пам’яток. Та й у цілому облік заповідниками об’єктів культурної спадщини нормами законодавчих актів не регламентований.

А неврегульованість питання передачі заповідникам у постійне користування земель призводить до пошкодження та руйнування згаданих об’єктів. Ще в 1965 році Мотронинське городище, яке входить до складу Національного історико-культурного заповідника "Чигирин", оголошене пам’яткою археології національного значення. Однак і досі землі городища заповіднику не відведено. Натомість, всупереч вимогам Земельного кодексу Мельниківська сільська рада перевела цю територію до складу земель запасу, а кілька років тому передала на правах оренди Мотронинському Свято-Троїцькому монастирю для ведення підсобного господарства строком на десять років. Нині внаслідок оранки руйнується археологічний культурний шар, а самі археологічні предмети перестають бути достовірними свідками своєї епохи [2].

Особливо кричуща ситуація склалася в державному історико-культурному заповіднику "Трахтемирів". Ще 1994 року комплекс пам’яток історії та культури між селами Трахтемирів та Бучак Канівського району було оголошено державним заповідником. До нього входила територія 4465 гектарів, на якій знаходилися 81 пам’ятка археології, дев’ять пам’яток історії та дев’ять – природи. Однак право володіння землею так і не було оформлене, а частина земель території Григорівської сільської ради Київського району перейшла до категорії лісового фонду і була передана під створення ландшафтного парку акціонерному товариству закритого типу "Трахтемирів". Рішенням Черкаської облдержадміністрації в 1999 році площу переданих державному заповіднику земель було зменшено до 590 гектарів, а на решті у 2000 році створено згаданий ландшафтний парк. Ось так і з’явився приватний заповідник у державному [2].

Проте Постанову Кабінету міністрів України про створення державного заповідника ніхто не скасовував. Просто статус держзаповідника вже не має оновленого законодавчого забезпечення, на відміну від статусу приватного ландшафтного парку. Як наслідок, на території першого залишилося тільки 18 пам’яток, а решта (це переважно поселення скіфського та давньоруського часу) – на території приватного. Відповідальність же за стан збереження всіх пам’яток покладено на державний заповідник. Капітальне будівництво, що велося в приватному ландшафтному парку без проекту забудови території (нині воно припинене), інші новації нових власників великої частини заповідної зони залишають чимало запитань, відповіді на які ще доведеться шукати. Як вважає директор державного заповідника "Трахтемирів" М. Довгий, ситуацію з двома заповідниками потрібно добре обміркувати і знайти прийнятне рішення. В усякому разі заповідник повинен працювати на всіх, бути доступним відвідувачам та науковцям [2].

Не можна обійти увагою й кадрову проблему. Богданову гору в заповіднику "Чигирин", приміром, доглядає два наукових та чотири технічних працівника. Тобто на кожного працівника припадає в середньому по 4,5 гектара, які потрібно прибрати, доглянути лісові насадження. Це, зрозуміло, нереально. Тільки технічних працівників тут потрібно як мінімум 55. Зовсім не зайвими будуть наукові працівники та екскурсоводи.

Як зауважують у Шевченківському заповіднику, тут просто необхідний відділ ландшафтно-паркової зони, в якому б працювали фахівці. Витративши чималі кошти на реставрацію археологічного музею в заповіднику "Чигирин", його не мають змоги відкрити через відсутність штатних працівників. Через неукомплектованість штатами розпочаті роботи на комплексі "Резиденція Богдана Хмельницького" можуть привести в подальшому до безповоротної втрати значних сум державних коштів.

Загалом, на думку керівників історико-культурних заповідників, для нормальної роботи цих установ додатково потрібно ще 136 штатних одиниць. Та й якісний склад наявних наукових працівників та екскурсоводів також залишає бажати набагато ліпшого. Не повністю укомплектовані установи технічним персоналом. Головна причина – низька заробітна плата.

Щоб заповідники та їхні пам’ятки ефективно "працювали" на нинішнє та майбутні покоління, потрібні увага з боку держави, бажання й уміння зберегти та донести до людей усі культурно-історичні цінності [2].

Слід зазначити, що певні позитивні зрушення у Черкаській області вже розпочалися. Тут приступили до реалізації розпорядження Кабінету Міністрів України «Про створення концепції державної програми "Золота підкова Черкащини"» на 2005 – 2007 роки. Головна мета проекту – збереження і якомога повніше використання унікальних історико-культурних пам’яток регіону у процесі патріотичного виховання, формування національно-історичної свідомості. Програма „Золота підкова Черкащини” передбачає не вибіркові, а комплексні заходи щодо створення сучасної інфраструктури історико-культурних об’єктів та включення їх до міжнародних туристичних маршрутів [14].

Однією з найблискучіших перлин нашої культурної спадщини є і Національний заповідник "Хортиця" (Запорізька область), створений ще 18 вересня 1965 р. Кабінет Міністрів України надав заповіднику статус національного у 1993 році. До Національного заповідника "Хортиця" включено території острова Хортиця та прилеглі острови і скелі. Загальна площа території заповідника складає 2386,86 гектарів.

На території заповідника знаходиться 36 пам’яток історії та археології, які пов’язані з історією запорозького козацтва, а також кургани та поселення доби бронзи, раннього заліза, скіфського часу та ін. Фондова збірка заповідника складається з колекцій ікон, одягу, зброї та предметів побуту [15].

На сьогодні Національний заповідник "Хортиця" є культурно-освітнім та науково-дослідним закладом, який здійснює охорону пам’яток історії та культури, природних об’єктів, їх комплексне наукове дослідження, проводить популяризацію знань, організовує рекреаційне обслуговування населення. Крім того, заповідник здійснює забезпечення режиму території геологічного заказника загальнодержавного значення "Дніпровські пороги".

Отже, острів Хортиця являє собою комплексну пам’ятку історії та культури України, яка потребує відповідного до неї ставлення й засад правової охорони та збереження на державному рівні [16].

Відповідно до Закону України "Про охорону культурної спадщини" охорона ансамблів і комплексів пам’яток історії та культури, оголошених згідно з чинним законодавством архітектурними та археологічними історико-культурними заповідниками, здійснюється на підставі окремого про кожний з них положення з обов’язковими умовами:

  • а) на території заповідників забороняється будь-яке будівництво, не пов’язане з прокладанням інженерних мереж, необхідних для заповідників, впорядкуванням територій і реставрацією пам’яток історії та культури;
  • б) всі будівельні, реставраційні, земляні та інші роботи в межах заповідників здійснюються відповідно до положення про даний заповідник на підставі єдиного проекту, в кожному конкретному випадку затвердженого і погодженого з державними органами охорони пам’яток та Українським товариством охорони пам’яток історії та культури.

На території заповідників і охоронних зон до початку будь-яких будівельних робіт повинні бути проведені археологічні дослідження, а в разі виявлення археологічних об’єктів – забезпечити їх консервацію [16].

В зоні охоронного природного ландшафту не дозволяється будь-яке будівництво, що негативно впливає на характер ландшафту, адже національній містобудівній культурі України завжди було притаманне тактовне ставлення до природної підоснови. Звичайно, заповідна територія повинна мати ґрунтовно визначені й затверджені межі.

Виходячи з означених умов охорони, збереження й використання території о. Хортиця, інститутом "Запорожцивільпроект" за матеріалами історико-архітектурних досліджень Державного інституту НДІТІАМ, розроблено «Генеральний план розвитку Національного заповідника "Хортиця"», де (на думку фахівців) враховуються відомості про історико-культурну та архітектурну цінність всіх об’єктів і відомості щодо меж зон охорони території пам’яток, історичних ареалів та археологічних територій, які мають охоронятися, а також вимоги щодо збереження традиційного характеру цінної історичної місцевості, якою є острів Хортиця [16].

Зважаючи на те що о. Хортиця є унікальним природним комплексом в межі Національного заповідника доцільно, на думку фахівців, включити всі острови з наближеними порогами, затопленими водою, а режим його охорони й використання має відповідати затвердженому статусу Національного історико-культурного заповідника [16].

Тільки за таких умов можна бути впевненим, що земля тут відродиться. Саме оздоровленню хортицького природного середовища приділятиметься найбільша увага. Адже відомо, що для того, аби геологічні та геофізичні процеси в надрах нашої планети відбувалися природно і послідовно, 20 відсотків її суші мають зберігатися бодай у відносно недоторканному стані. Йдеться не лише про заказники та заповідники, а й звичайні толоки, вигони, балки, сквери та парки. Такої землі в США близько 18 відсотків, Англії — 17, у Швейцарії — 20. Острівна Японія має 16 відсотків, а ми ледь наскрібаємо жалюгідні 5 відсотків. Тож, треба рятувати українську землю від невмілого господарювання, непродуманих забудов, нарешті просто від бруду. Оздоровлення Хортиці має стати сигналом і зразком для всеукраїнського очищення нашого довкілля.

Тут слід зазначити, що дуже багато чого залежить від працівників заповідника. Наприклад, треба зупинити автомобільну експансію. Хіба це нормально, коли автомобілі їздять по острову куди заманеться? Їх слід залишати на стоянках і пішки ходити по Хортиці. Але ж щоб привчити до цього людей, треба повсюди повісити таблички, встановити білборди, які б допомагали їм орієнтуватися на місцевості і корегували їхню поведінку в заповідній зоні. Це все слід робити негайно. Треба, щоб люди відчували, перебуваючи на Хортиці, що це їхня земля, вона ні від кого не приховується, тоді і ставитися до неї будуть дбайливо. А для цього треба не тільки вести роз’яснювальну роботу, але весь час звітувати перед людьми про все, що робиться на Хортиці [17].

Ще одна гостра проблема – проблема фінансування. Де ж шукати реальні джерела фінансування заповідника? – запитують у пресі. Звісно, можна жити надією на те, що згодом у держави буде достатньо коштів для утримання заповідника. Та поки цього немає, єдиний вихід — створення умов для самоокупності Хортиці. Інакше проблеми й надалі замикатимуться у зачароване коло.

У пошуках відповіді на це запитання не зайве пригадати досвід радянських часів. Тоді відвідання музею на Хортиці було обов’язковим елементом у туристичних програмах. І діяв закон, відповідно до якого всі туристичні організації відраховували кошти на розвиток музеїв і пам’яток. А коли сьогодні хтось вважає, що культуру вдасться підняти лише за рахунок державного фінансування і так званих добровільних пожертвувань, то він глибоко помиляється.

Усі згодні із тим, що заповідник має заробляти гроші. Але для цього багато його об’єктів – як наявні, так і заплановані – мають стати не суто музейними, а функціональними, особливо якщо це муляжі-новороби. От, скажімо, комплекс "Запорізька Січ", що нині будується. На його базі необхідно створити гнучку госпрозрахункову структуру, доходи якої спрямовуватимуться на розбудову заповідника. Коли ж ні, вважають фахівці, то та ж "січ" за кілька років розвалиться, оскільки не знайдеться грошей на охорону.

Ідея функціональності передбачає широке залучення відвідувачів. Час від часу доводиться чути про план представлення Хортиці та Запоріжжя як туристичної Мекки. Проте, схоже, на практиці ця ідея не виходить за межі декларації. Адже туризм — серйозний вид бізнесу. Та чомусь при розробці плану розвитку заповідника думку професіоналів-туроператорів ураховано не було.

Хоча у Запоріжжі вже створено спеціальну робочу групу, готуються відповідні плани з урахуванням досвіду головних туристичних центрів. Що ж до заповідника, то його розвиток передбачено в комплексі з будівництвом низки торговельних, культурних і спортивних об’єктів у місті. Тоді як на самій Хортиці має бути створена мінімально необхідна інфраструктура, що забезпечує комфортні умови перебування туристів протягом дня.

Тож, питання про туризм надзвичайно актуальне, та, як вже зазначалося, на думку фахівців, воно практично не враховане в концепції розвитку заповідника [17].

Колізія, що виникла навколо клубка хортицьких проблем, широко проявилася та вийшла на сторінки преси після того, як 29 квітня 2005 року Президент України Віктор Ющенко підписав Указ, спрямований на забезпечення збереження острова Хортиця як одного з унікальних духовних та історико-культурних центрів України, розвитку Національного заповідника "Хортиця", ширшої популяризації його в державі та поза її межами.

Зокрема, Указом було започатковано Загальнонаціональну акцію "Відродимо Хортицю!", головною метою якої є вдосконалення механізму взаємодії органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємців, учених, широкої громадськості, організацій закордонних українців у вирішенні питань збереження об’єктів історії та культури запорозького козацтва, для всебічного врахування пропозицій під час формування та реалізації відповідних програм, проектів та планів. Указом Президента передбачаються детальні археологічні, екологічні та інші наукові дослідження території заповідника, розвиток музею "Хортиці", а також збереження природних комплексів Державного геологічного заказника "Дніпровські пороги" [17].

Ці заходи, безумовно, є важливим кроком на шляху вирішення проблем заповідника. Але, на думку деяких журналістів, акція "Відродимо Хортицю!" не стала обнадійливою, швидше, загострила тривогу за майбутнє дніпровського острова – святині українського народу [19].

У пресі відзначалося, що близько 40 років Національний заповідник "Хортиця", що розміщується в центрі великого міста Запоріжжя, уособлює хронічне нездужання нашої культури. Місцева влада завше вбачала в національній святині звичайну комунальну територію, де можна було споруджувати мости, житло, розвивати інноваційний бізнес тощо. Рік у рік патріотично налаштована громадськість міста веде запеклу боротьбу з владою за Хортицю, а та впевнено прибирає до рук хортицьку землю, зневажаючи історико-культурний і експозитивний потенціал легендарного острова.

Тож і сьогодні, незважаючи на серйозну увагу з боку громадськості та влади майбутнє унікальної природно-історичної пам’ятки, як і раніше, викликає побоювання.

Достойне місце серед аналогічних закладів України займає і Державний історико-архітектурний заповідник у місті Збаражі (Тернопільська область). Заклад було утворено у 1994 році. І вже з перших років існування Державний історико-архітектурний заповідник у місті Збаражі (ДІАЗ) став не лише суто будівельною і реставраційною організацією, а взяв на себе і інші, не менш важливі завдання. Зокрема, він став продовжувачем справи вивчення і відродження історичної спадщини нашого народу, започатковану Збаразьким музеєм.

Державний заповідник впродовж 10 років налагодив наукову, збиральницьку, виставочну і екскурсійну роботу. Було проведено ряд цікавих наукових міжнародних конференцій, налагоджено плідну співпрацю з науковими установами Києва, Львова, Тернополя, Санкт-Петербурга (Росія), Вроцлава і Варшави (Польща).

Впродовж ряду років у заповіднику діяв свій друкований орган – газета "Вісник історії краю". Періодично виходить в світ журнал "Збараж – місто в Медоборах". Але напевно, найбільш вагомою стала робота по збору предметів старовини, в якій приймають участь наукові працівники заповідника. Організація цих робіт мала важливе значення ще і тому, що стала реальною альтернативою в хаотичній скупці у населення безцінних експонатів різного роду "комерсантами", ціль яких – перепродати ці експонати (головним чином за кордон) задля зиску. Заповідник буквально врятував для майбутніх поколінь тисячі предметів, які могли бути втрачені назавжди.

Зараз замок є окрасою міста. Сьогодні в замку розміщені виставкові зали з тематичними експозиціями, виставками, картинною галереєю, музейними відділами. У двох великих залах першого поверху розмістилися експозиції "Археологія і етнографія". Тут відвідувачі побачать велику кількість експонатів, які були знайдені під час численних археологічних розкопок і зібрані в етнографічних експедиціях. Розкопки на території комплексу тривають і сьогодні. Два інших зали першого поверху займає експозиція "Килимарство краю" та "Історія архітектури міста Збаража". В залах другого поверху розміщено відділ землеробства.

Виставкові зали Збаразького замку дають повну картину історії ремесел, мистецтва та історію краю в цілому. На сьогодні у запасниках заповідника зберігається понад 50 тисяч експонатів. Надзвичайно цікавою є колекція ікон, вишивок, килимів, скульптур тощо. Також зали Збаразького замку стали місцем, де жителі міста і його гості змогли познайомитися з творами багатьох сучасних художників, скульпторів, фотографів.

Тут слід зазначити, що заповідник починав роботу не на порожньому місці. У Збаражі діяв краєзнавчий музей, працівники якого закладали основи музейної справи у Збаражі, збирали і вивчали експонати, створювали експозиції тощо. Тож не випадково, що їх досвід став основою для формування фондових зібрань заповідника.

Але перед колективом нового закладу постало непросте завдання: створити музейний комплекс сучасного типу, який би став крайовим центром відродження національної історії і був би привабливим не лише для українських, а й зарубіжних туристів. Для здійснення цих планів, а також з метою інформації громадськості про наукову діяльність заповідника, поширення історичних знань серед населення краю і залучення нових ентузіастів краєзнавства до співпраці у збиральницькій і науково-дослідній та краєзнавчій роботі було засновано періодичні видання: газету "Вісник історії краю" і журнал-альманах "Збараж – місто в Медоборах".

Керівництвом заповідника було визначено основні завдання щодо створення фондової бази: пошук і збір експонатів для музейних експозицій підготовка і обладнання приміщень для запасників і залів для експозицій налагодження фондооблікової роботи. Почалася кропітка і повсякденна праця. Постійно тривали пошуки нових джерел поповнення експонатами. Налагоджувалися зв’язки із колекціонерами, краєзнавцями, любителями старовини, сільськими і шкільними музеями, діячами культури тощо. Ця робота мала успіх. Також принесли здобутки зв’язки працівників з митцями краю.

Важливу наукову інформацію несуть археологічні пам’ятки різних культур та епох. У заповіднику відкрито постійно діючі експозиції: археології, етнографії, ікон, скульптур, ремесел краю. Проводяться реставраційні роботи. Організуються екскурсії по замку, проводяться лекції, бесіди, тематичні вечори.

Взагалі, за 10 років науковцями заповідника зібрано, систематизовано і вивчено понад 11000 експонатів. Значна частина їх доступна відвідувачам музею для огляду. Також слід зазначити, що заповідник сьогодні – це визнаний центр туризму Тернопільської області. Замок і його численні виставочні зали не залишають байдужими жодного із відвідувачів, а кількість їх з кожним роком збільшується.

Тож, на думку фахівців, – Державний історико-архітектурний заповідник у місті Збаражі є одним з кращих серед подібних закладів, утворених за останні десятиріччя. Це багато до чого зобов’язує і спонукає. Вкрай важливо сьогодні, – вважають у заповіднику, – не втратити здобутого, зуміти зберегти і примножити набуте для майбутнього України.

Цікавим є також досвід роботи Національного історико-культурного заповідника "Давній Галич" (Івано-Франківська область). Заклад створено 8 лютого 1994 року у місті Галичі на базі пам’яток історії та культури старовинного міста. 11 жовтня 1994 року Указом Президента України йому було надано статус Національного заповідника і присвоєно назву "Давній Галич". Відтоді почалося відродження історичної справедливості щодо відомого у минулому Галича. Заповідник охоплює історичну частину княжого міста і займає територію близько 80 кв. км. За часи існування Заповідник сформувався у дієву структуру, головним завданням якої є дослідження, відновлення, збереження та популяризація історико-культурної спадщини Галича. Під опікою Заповідника низка історико-архітектурних пам’яток – церква св. Пантелеймона, Успення Богородиці, Різдва Христового, Княжа криниця, Митрополичі палати, Галичина могила.

У Заповіднику постійно діє комплексна науково-дослідницька експедиція, яка щорічно поповнює фонди знахідками з доісторичного та літописного минулого нашого народу. Тут проводять наукові конференції, видають монографії, каталоги, альбоми, путівники, виходить тижневик "Дністровська Хвиля". За 10 років існування науково-дослідної установи зроблено чимало: створено матеріальну та наукову базу, досліджено і музеєфіковано пам’ятки історії та культури, що знаходяться на території колишньої столиці Галицько-Волинського князівства, видано ряд науково-популярних книг, збірників наукових матеріалів, буклетів тощо.

До святкування 1100-ліття Галича було відреставровано низку будівель заповідника, було розгорнуто нові виставки. Зараз оновлено експозицію в Музеї історії давнього Галича. У кількох залах представлено різні періоди історії краю – від найдавніших часів до епохи пізнього середньовіччя. Експозицію збагатили численні знахідки, виявлені останніми роками під час досліджень території давнього Галича археологічними експедиціями.

Показовим у плані висвітлення проблем та здобутків історико-культурних заповідників України є робота Луцького державного історико-культурного заповідника "Старе місто" (Волинська область). Площа заповідника 41 гектар – два відсотки території міста. Та без оцих відсотків Луцьк втратив би більшість своїх зваб. Це, зокрема, замок Люберта, руїни оборонної стіни і вежі князів Чарторийських у Нижньому замку, старовинні церкви тощо. У заповіднику часто проходять різні культурно-мистецькі заходи, зокрема, Всеукраїнський фестиваль "Меч Луцького замку" (рицарські змагання), Національний фестиваль флористики, Міжнародний фестиваль "Поліське літо з фольклором", Всеукраїнський фестиваль "Берегиня", фестиваль дзвонарського мистецтва "Благовіст Волині". У вежах замку і на фортечних мурах організовують виставки.

Попри всі труднощі й майже цілковиту відсутність фінансування, заповідник поволі набирає рис, притаманних старому Луцьку. На місці зруйнованих війною кам’яниць будуються нові, стилізовані під старовину. Повністю відновлено вулицю Братковського, вона тепер одна з найкрасивіших у місті. На базі найстарішої в Луцьку аптеки створено музей фармації. Відкопано і поновлено фрагменти останнього мосту через протоку Глушець.

Також у Луцьку планують відновити храм Іоана Богослова та Хрестовоздвиженську церкву, завершити реконструкцію Ринкової площі і замку Люберта, відкрити маршрут підземним містом. Щоб задумане здійснилося, потрібна підтримка держави. Але у Луцьку вважають, що історія варта інвестицій. Тоді вона працюватиме на майбутнє.

Тут слід зазначити, що у своїх бідах історико-культурні заповідники багато в чому винні самі. Працівники історико-культурних заповідників не завжди вміють організувати свою роботу так, щоб їх заклади приносили прибутки собі та державі. Саме проблемам прибутковості історико-культурних заповідників було присвячено нараду директорів національних історико-культурних заповідників, яка відбулася у жовтні 2005 року за участю віце-прем’єр-міністра України В. Кириленка та міністра культури і туризму І. Ліхового. "Вже час, щоб українські історико-культурні заповідники почали приносити прибутки собі, громаді і державі", – зазначив В. Кириленко.

А для того, щоб заповідники давали прибутки, необхідно запропонувати туристам комплексну інфраструктуру, починаючи від реконструкції пам’яток і закінчуючи готелями та дорогами. На думку віце-прем’єр-міністра В. Кириленка, спеціальний акцент потрібно зробити на внутрішній туризм. Для розв’язання проблем слід провести низку заходів, починаючи від оновлення єдиного реєстру пам’яток, який було сформовано ще у 1963 році, і закінчуючи прийняттям комплексу законодавчих актів, таких як Закон про заповідники, зміни до туристичного законодавства”, – наголосив В. Кириленко [3].

Ця нарада ще раз підкреслила, що ефективність роботи історико-культурних заповідників можлива тільки за умови програмування стратегічних довгострокових завдань, цілісної політики держави в галузі культури.

Тож, закінчуючи розмову про історико-культурні заповідники, слід підкреслити, що, попри усі проблеми, Україна по праву пишається своїми заповідниками, які становлять частину культурної спадщини всього людства. І немає сумніву, що саме заповідники України як культурно-освітні і науково-дослідні заклади і далі робитимуть вагомий внесок в реалізацію культурної політики держави, виховуватимуть у відвідувачів високі почуття зацікавленості до інтелектуальних надбань та патріотизм.

Список літератури

1. Про підсумки діяльності Міністерства культури і мистецтв України у 2003 році: Оглядово-аналітична довідка / М-во культури і мистец. України, НПБ України. – К., 2004. – 98 с.

2. Кирей В. Заповідники – від слова "заповідати" // Уряд. кур’єр. – 2005. – 15 жовт. – С. 7.

3. Історико-культурні заповідники мають приносити прибуток / Інф. // Уряд. кур’єр. – 2005.– 11 жовтня. – С. 5.

4. Про охорону культурної спадщини. Закон України від 8 червня 2000 року № 1805-III // Офіц. вісник України. – 2009. – № 27. – С. 32 – 40.

5. Про затвердження Державної програми розвитку культури на період до 2007 року. – Постанова Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. № 1235 // Офіц. вісник України. – 2003. – № 32. – С. 127 – 128.

6. Шлапак В.П. Здобутки музейних установ Київщини // Музеї України. – 2005. – № 3. – С. 24.

7. Омельченко О. Маємо, зберігаємо, але – не показуємо // День. – 2005. – 30 листоп.

8. Полюшко Г. Кому повернуть хрести? // Дзеркало тижня. – 2004. – 27 листоп. – С. 16.

9. Стріха М. Лавра без лаврового вінка // Україна молода. – 2005. – 10 черв. – С. 14.

10. Про невідкладні заходи щодо відродження Софії Київської як загальнонаціонального духовного центру. – Указ Президента України від 30 грудня 2005 року № 1881/2005 // Культура і життя. – 2006. – 25 січня.

11. Софія Київська помолодшає /Інф. // Демократична Україна.–2006.–26 січня.

12. Державний музей-заповідник "Битва за Київ у 1943 році" / Інф. // Музеї України. –2005. – № 3. – С. 25.

13. Вишгородський історико-культурний заповідник / Інф. // Музеї України. –2005. – № 3. – С. 25.

14. Туристи шукатимуть „Золоту підкову” / Інф. // Демокр. Україна. – 2005.– 6 жовт.

15. Національний заповідник "Хортиця" / Матеріали надані Мінкультом України // Музеї України. – 2005 – № 2. – С. 2.

16. Бондаренко Р., Ковпаненко Н. Найунікальніший острів Дніпра // Уряд. кур’єр. – 2005. – 7 лип. – С. 12.

17. Сушко К. Острів Слави і… невезіння // День. – 2005. – 27 квіт.


25.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!