Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Сучасний стан і перспективи розвитку українського шоу-бізнесу
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Сучасний стан і перспективи розвитку українського шоу-бізнесу

Культура будь-якого суспільства являє собою цілісну систему з властивими їй ознаками. На основі системного аналізу культури можна прогнозувати тенденції її розвитку, взаємодію між різними її складовими. Шоу-бізнес є однією зі складових культури сучасного суспільства

Культура сучасного суспільства виникає і розвивається в певному соціокультурному контексті і відбиває особливості його як цілісної системи. Слід зазначити, що шоу-бізнес суттєво впливає на розвиток культури в цілому [1, C.6].

Ознаками шоу-бізнесу є одержання прибутку, видовищність, масовість та популярність [1, C.8].

Історичний аспект шоу-бізнесу безпосередньо пов’язаний саме з другою ознакою – видовищною природою. Словник іншомовних слів дає таке визначення: шоу (англ. show, букв. – показ) – яскрава естрадна вистава шоу-бізнес (англ. show business) – підприємництво, пов’язане з організацією і проведенням видовищних вистав, індустрія розваг [1, C.58].

Основними елементами інфраструктури шоу-бізнесу, які забезпечують його прибутки, є:

  • нічні клуби (прибутки від їхньої діяльності в Україні поки що порівняно незначні);
  • концерти (обсяги доходів тут бувають дуже різні, залежно від конкретних обставин);
  • сервісні виконавські заходи закритого типу (наприклад, „культурне обслуговування” днів народження та інших подій приватного життя представників економічної чи політичної еліти. Величина доходу тут зумовлюється можливостями замовника);
  • випуск CD (в Україні ця галузь шоу-бізнесу ще не є прибутковою. Наприклад, наклади компакт-дисків, що випускає промисловість Польщі, на 1-2 порядки перевищують наклади аналогічної української продукції);
  • випуск аудіо- та відеокасет (а в Україні ця галузь є прибутковішою за випуск CD, що зумовлено як купівельною спроможністю публіки, так і технічною оснащеністю основного загалу споживачів);
  • реклама (у цій галузі шоу-бізнесу в нашій країні задіяні поки що лише „зірки”, тобто ті, хто сам уже став „товаром”);
  • публічна політика („культурне” забезпечення виборів, референдумів, інших політичних кампаній).

Зі згаданих семи сфер шоу-бізнесу три стосуються не задоволення культурних потреб платоспроможної публіки, а обслуговування політичних та економічних еліт. А коли враховувати, що для українського шоу-бізнесу саме ці сфери є головними джерелами його доходів, напрошується висновок: вітчизняний шоу-бізнес є умовним бізнесом, оскільки його фундаментом не є отримання прибутків від продажу його продуктів широкому загалу населення нашої країни [2].

За спостереженнями Ю. Зеленого – провідного музичного критика, журналіста „ФДР-радіо-центру”, – стан українського шоу-бізнесу нині погіршується. По-перше, збільшилося засилля російських виконавців у телерадіопросторі, по-друге – серед вітчизняних виконавців, представлених в інформаційному середовищі, лише п’ята частина – україномовні. „Якщо говорити про країни з розвиненим шоу-бізнесом, то в них чітко працюють закони, – зазначає Ю. Зелений, – у Польщі, Чехії, Словаччині близько 70% музичної продукції – вітчизняних виконавців і, звісно, рідною мовою”.

Приміром, у Польщі підтримувати музикантів почали з того, що дуже жорстко протидіяли піратству, потім започаткували авторські винагороди, і виконавці швидко відчули, що їхня музика продається. Крім того, телерадіостанції, які крутять іноземну музику, платять більше зборів, якщо польську – то, відповідно, менше, а якщо регулярно порушувати правила, то можна втратити ліцензії. „І це цілком нормально для держави, яка законодавчо піклується про свій інформаційний простір”, – вважає музичний критик [3].

Щодо такого стану речей, то причини криються в державній політиці, як законодавчій, так і виконавчій. У поведінці політичних лідерів, які, бажають вони того чи ні, своєю позицією щодо питань культури, своїми мистецькими смаками й уподобаннями формують (за посередництва каналів масової комунікації) відповідні стереотипи поведінки, мистецькі погляди й смаки загалу (особливо молодіжного) [2].

Проте сказати, що для створення якісного музичного продукту і його популяризації слід передусім змінити кілька статей закону – це просто спроба зняти з себе відповідальність “за тишу”, за небажання або неспроможність керувати смаками слухача, виховувати в нього певне бачення сучасної української музики. Безперечно, закон потребує втручань і вдосконалення, але чи є він першопричиною сьогоднішнього застою [4]?

Згідно з законодавством, частина коштів, отриманих від продажу квитків на концертно-гастрольні заходи, має спрямовуватись на розвиток вітчизняного шоу-бізнесу. Тут варто звернутись до правового забезпечення в даній галузі. 10 липня 2003 року Президентом України було підписано прийнятий Верховною Радою України Закон „Про гастрольні заходи в Україні”. 15.01.2004 року Кабінет Міністрів України прийняв Постанови: №34 „Про перелік та граничні обсяги витрат пов’язані виключно з організацією та проведенням благодійного гастрольного заходу”, №35 „Про затвердження порядку організації та проведення гастрольних заходів”, №36 „Про затвердження порядку розподілу коштів спеціального фонду до державного та місцевого бюджетів на підтримку вітчизняних гастролерів”.

У ньому йдеться про відрахування трьох відсотків виручки від продажу квитків на будь-який концертно-гастрольний захід, проведений в Україні будь-ким, до спеціального фонду на підтримку вітчизняних гастролерів (СФПВГ).

Причому, 70% від ставки збору перераховується для загальнодержавних заходів а 30% залишаються у розпорядженні областей. Проте розподіл грошей СФПВГ є процедурою, закритою для сторонніх, і взагалі, в законодавстві нічого не сказано про регулярність даної процедури [5].

Наприклад, гонорар за сольний концерт української "зірки" незначний, в середньому це – $3-15 тисяч. Перелік десяти найбільших гонорарів, які на сьогоднішній день отримують наші виконавці опублікував журнал „Кореспондент”. Так, найбільше „заробляє” Руслана і Вєрка Сердючка – $25 тис., трохи поступаються їм С. Вакарчук і Т. Повалій – 15 і $12тис. відповідно, далі, у бік зменшення, ідуть Ані Лорак, „ВВ”, І. Білик, Н. Могилевська, В. Павлік та О. Понамарьов. У середньому український виконавець проводить не більше 5 сольних концертів за місяць. Більшість виконавців просто беруть участь у яких-небудь акціях і виступають лише половину, а то й третину всього концертного часу [6].

Поряд із тим, однією з найгостріших проблем в українському шоу-бізнесі є брак концертних майданчиків, а також клубів живої музики (ця проблема також стоїть на перешкоді до здійснення нормальної концертно-гастрольної діяльності вітчизняних артистів). Навіть у столиці такі заклади можна перерахувати на пальцях, а у провінції їх взагалі одиниці. Оскільки кількість концертних майданчиків обмежена, місць для хороших гуртів обмаль. І справді, якщо пригадати, де в основному проходять концерти в Києві, то це переважно елітний палац „Україна” і палац Спорту. Якщо в останньому проходять головним чином масові молодіжні заходи, то палац „Україна” для більшості українських артистів залишається недосяжним і використовується переважно російськими „зірками” [5].

Український музикант В. Харчишин зазначає: “Український шоу-бізнес відчуває значну проблему з великими концертними майданчиками. Приємно виступати не для того, щоб розважати людей у проміжках між тим, коли вони їдять і випивають. Подібних концертів, на жаль, багато, але, з іншого боку – це основний прибуток музиканта. А гроші потрібні для розкрутки альбомів, запису дисків, зйомки кліпів і так далі. “Корпоративок” у нас багато, а якщо якась велика сцена – то це на честь або всеукраїнського, або міського свята. Для глядача все безплатно, а це тільки на шкоду шоу-бізнесу. З одного боку – це можливість виступити перед широкою аудиторією, теж заробити, але публіку це розслабляє – вона вже не захоче платити гроші за концерт, якщо музиканта можна побачити безплатно” [7].

Натомість, скажімо, в Швеції на державному рівні фінансується мережа молодіжних центрів: будинок із концертним, спортивним залами, студія звукозапису, приміщення для репетицій, спальні для виконавців. У всій країні десь 120 таких центрів, а населення Швеції – менше 9 мільйонів. У Стокгольмі проживає приблизно стільки ж людей, скільки у Львові. «Тож не дивно, що в Швеції час від часу з’являються музичні зірки першої величини, – коментує Ю. Зелений. – Крім того, ця країна займає перше місце за рівнем звукорежисури, адже фахівців виховують роками” [3].

Та що тішить – наявність “розумних”, не таких комерційних нічних клубів. У столичних "Бабуїні", "44", "Buddy Guy", «Бочці» частенько проводяться заходи за участю не традиційних “зірок української естради”, а тих, хто не такий популярний, але обов’язково цікавий у музичному плані.

Головне на сьогодні – щоб держава законодавчо закріпила пріоритетне право українського виконавця на території України. Інакше ніякого глобального прориву не станеться, адже зрозуміло: тільки підтримка вітчизняного виробника налагоджує вітчизняне виробництво. В усіх сферах. У Росії, у Білорусі, в Прибалтиці законодавчо запроваджено квоти, якими чітко визначено присутність вітчизняної музики в ефірі. Є диференціація й гастрольних зборів. Нині український артист може напружуватися скільки завгодно, вкладати гроші, але в звичайного слухача-глядача не виникне відчуття прориву чудової української музики.

Бо допоки не буде конкретних законодавчих норм, які дадуть змогу українській музиці вийти з „підпілля”, прориву не буде. Державі слід ухвалити чіткий економічний закон. Дуже прикро, що цю проблему деяким силам вигідно розглядати тільки в гуманітарному аспекті, начебто “українці стільки років співали й співатимуть”. Насправді ж держава втрачає величезні кошти. Це – податки з кожного проданого диску вітчизняних рекордингових компаній, це – гастрольні збори українських артистів, які б завдяки законам, що захищають наш ринок, частіше й активніше їздили з гастролями. Реально шоу-бізнес – це величезне джерело прибутків для держави, з яких можна черпати кошт на музеї, академічну музику тощо” [8].

Саме тому було внесено доповнення до Закону України „Про телебачення та радіомовлення”, який перебував на розгляді у Комітеті Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації.

Доповненням пропонується ввести норму, яка регулювала б пропорції музичних творів, створюваних або виконуваних українською мовою, на рівні не менш як 50 відсотків від загального обсягу передбаченого ефірного часу для музичних творів кожної телерадіостанції. На думку автора законопроекту, народного депутата С. Гавриша, його ініціатива сприятиме культурному розвитку українського суспільства і успішному розвитку вітчизняного шоу-бізнесу. Парламентарій стверджує, що така державна підтримка вітчизняних талантів широко розповсюджена у світі [9].

На чому варто наголосити – що в українському законодавстві немає чіткого визначення, що саме є вітчизняним продуктом, а це надзвичайно важливо, бо характеризуючи сучасний стан українського шоу-бізнесу, не можна залишити поза увагою той факт, що на внутрішньому культурному ринку України національний культурний продукт займає лише 2-5% від загального обсягу пропозиції.

Якщо визначати цей продукт тими самими критеріями, за якими характеризують автомобілі та інші продукти матеріального виробництва, то такого „культурного продукту” в нас буде значно більше, ніж згадані 5%. Але ж національний культурний продукт відрізняється від продукту інших галузей національної економіки тим, що він впливає на формування людини як особистості. Культурний продукт – це джерело відповідного впливу на свідомість молодої людини. Продукти шоу-бізнесу – це найбільш масовий та ефективний спосіб „культурного програмування” молодих людей, створення стереотипів їхньої поведінки, їхніх життєвих ціннісних орієнтацій. Але коли згадані 5% національного культурного продукту оцінити за культурологічними критеріями (тобто, визначити, які національні традиції та вартості „закодовані” у цьому продукті), то його реальна наявність на вітчизняному ринку виявиться ще меншою – приблизно 1-2%.

Отже, основною причиною повільного та якісного українського шоу-бізнесу є державна політика.

Друга група причин криється в неякісній роботі основних суб’єктів вітчизняного шоу-бізнесу. Зокрема, можна констатувати, що інституту продюсерства в Україні практично немає. Його формуванням у нас, на жаль, ніхто серйозно не займається. (Основні продукти шоу-бізнесу – продукти фіксувально-відтворювальної індустрії (аудіо- та відеозаписи), концертні програми та інші видовищні послуги основні суб’єкти шоу-бізнесу – автори, виконавці й продюсери продюсер – підприємець, суб’єкт шоу-бізнесу, який відповідає за вибір та реалізацію як економічної, так і мистецької концепції втілюваного мистецького і підприємницького проекту) [2].

Концертно-гастрольна діяльність на теренах України, – основне джерело заробітку для українського артиста, – є далекою від прозорості та дотримання правомірності. Хоча в світовій практиці кошти від концертів лише доповнюють доходи від продажу аудіопродукції в Україні, за словами директора агенції MC Enterteiment М. Авенірова, 80% усіх отриманих коштів від роботи виконавця припадає на концертну діяльність і лише 20% – на продаж альбомів.

Ситуація виглядає приблизно так: виступи вітчизняних артистів обмежуються такими всеукраїнськими концертними акціями, як „Червона рута”, „Таврійські ігри”, „Слов’янський базар”, російсько-українськими „Рупором” та „Чайкою”, альтернативною „Рокекзистенцією” та ще кількома, які можна перерахувати на пальцях. До того ж шлях українського артиста або колективу на ці акції є досить дорогим та тернистим.

На додачу – нечисленні гастрольні тури уже відомих та визнаних виконавців, яких по всій Україні назбирається не більше двох десятків („Океан Ельзи”, Ірина Білик, Руслана, „Воплі Відоплясова”, „Скрябін”, Ані Лорак тощо). В основному, концерти приїздять давати зарубіжні гості, 90% з яких становлять росіяни. І тут уже мова йде не те, щоб про псування смаків українського споживача, а про нелегальне вливання українських коштів у російський шоу-бізнес [5].

Третя група причин криється у політиці українських мас-медіа. З одного боку, нинішнє ставлення ЗМІ до національної культури є наслідком відсутності патріотичної, стратегічно орієнтованої державної політики, а з іншого боку – продуктом їхніх керівників та господарів, які на власний розсуд формують культурний ринок і сприяють розвитку в ньому зовсім неприйнятних для України тенденцій [2].

Четверта група причин – у теоретичній площині – передусім, у різному тлумаченні, а часом і повному нерозумінні основних понять масової культури та шоу-бізнесу [2].

“Зараз просто необхідно влаштувати справжній конструктивний діалог між усіма, хто мав би забезпечувати функціонування та існування нормальної української масової культури. Це і виконавці, і люди, причетні до шоу-бізнесу, програмні директори радіостанцій та телекомпаній, продюсери і, безперечно, влада”, – так прокоментував нараду з питань розвитку сучасної української музики, що відбулася в Києві за участю керівників вітчизняних телерадіокомпаній, музикантів, музичних продюсерів та представників виконавчих органів влади, радник Президента України, лідер гурту „Океан Ельзи” С. Вакарчук. „Я хотів би, щоб в Україні була своя власна, справді потужна, сильна масова культура, – зазначив С. Вакарчук. – А щоб при цьому не страждав ринок і комерція, ми, виконавці, повинні зробити українську музику конкуренто-спроможною й професійною”.

Голова Нацради України з питань телебачення і радіомовлення В. Шевченко наголосив, що наразі немає жодних причин принаймні говорити про те, що у телерадіокомпаній є певні труднощі щодо хоча б однієї третини як мінімум українського наповнення. На сьогодні перед виконавцями та власниками телерадіоканалів насамперед постала проблема, яка полягає в тому, що українська музика та українські пісні не представлені належним чином в українському радіоформаті, передусім в FM-діапазоні. Дані офіційного моніторингу Нацради з питань телерадіомовлення показали, що більшість радіостанцій дає в ефір від 1 до 3 відсотків української пісні. За результатами засідання було домовлено створити Раду взаємодії, до якої увійдуть учасники наради, і напрацювати рецепт, за яким насамперед молодим, „нерозкрученим” музикантам буде гарантована присутність, ротація в FM-діапазоні” [10,11].

Український філософ сучасності, професор С. Кримський, дає, мабуть, найточнішу характеристику станові сучасної культури, називаючи її естрадноцентристською. І це тоді, як естрада (тобто, шоу-бізнес), по суті, жодного відношення до культури не має, а лише до того ж таки бізнесу. Справжня ж культура – найважливіший елемент, що формує націю, що вводить народ до світової спільноти, – залишається десь далеко позаду [12].

Н. а. України, лауреат міжнародних конкурсів в Італії та Іспанії, художній керівник Київського камерного ансамблю „Контрасти”, доцент Національної музичної академії України ім. П. Чайковського, солістка Державного камерного ансамблю „Київські солісти”, президент культурно-мистецького фонду „Київ-Класік”, автор проекту „Елітні вечори камерної музики в Національній філармонії України” Є. Басалаєва зауважує, що “з настанням незалежності фактично зникли культурно-мистецькі центри, що координували діяльність академічних музикантів.

Нині можна говорити лише про те, що у нас є шоу-бізнес, мета якого – розкручувати естрадних виконавців і заробляти на попсі гроші. Тут дійсно з’явилися майже професійні менеджери. А от класична музика хибно вважається чимось застарілим, неактуальним і навіть непотрібним у нашій країні” [13].

Натомість, на думку В. Куцевалова, заслуженого діяча мистецтв України, генерального директора Українського державного центру мистецтв, «наша культура з її народними традиціями, фольклором, класичним мистецтвом – високопрофесіональна і конкурентоспроможна. Що ж стосується естради, то тут, на жаль, частіше переважає приватна „розкрутка” не дуже обдарованих виконавців». „Якби вітчизняний шоу-бізнес будувався на принципах справедливості, а не тільки грошей, то в ньому не було б сьогодні стільки сміття, – зауважив В. Куцевалов.

І ми б одержали якісний продукт власного виробництва. Але оскільки нині, на жаль, працює інше правило: хто багатий, той співає, а хто талановитий, але бідний, мовчить, – то на нашій естраді існує нерівноцінний баланс на користь проштовхування бездарних створінь на естраду. І досить важко відрізнити в цьому хаосі справжнього артиста від дилетанта. Щоб стати зіркою, на початковому етапі (створити імідж, „засвітити” і поставити „на слух”) необхідно близько 200 тисяч доларів. Вискочити нелегко, але ще складніше втриматися [14].

Зважаючи на вищезазначене, може скластися враження, що це “зачароване коло” ніколи не розірветься, та насправді стан речей в українському шоу-бізнесі пояснюється легко: масова культура відбиває потреби мас. А оскільки українським масам цікавіше приймати те, що дають, ніж самим змінити ситуацію навколо себе, то, звісно, за них це робитимуть інші. Та В. Куцевалов оптимістично зазначає: „Я думаю, в найближчі два-три роки відбудеться природний відбір в українському шоу-бізнесі. Глядач і слухач розкуштує те, що йому зараз пропонують, і розбереться в смаку. А щоб цей момент настав якомога скоріше, слід робити ставку на професіоналів”) [14].

Шоу-бізнес – це багатонаціональна аполітична структура, яка, як царина нашої культури, є найбільш ефективним рушієм впливу на масову свідомість молоді. Зрештою, вплив на свідомість існував за всіх часів, питання в тому, хто яку роль у ньому відіграє.

Розірвати “зачароване коло” просто – слід творити мистецтво і вчитися “мистецтва продавати мистецтво”. Бо складається враження, що для більшості прихід у шоу-бізнес – бажання показати себе, задовольнити власні амбіції, підвищити соціальний статус, але не музичне мистецтво. В результаті учасники процесу досягають бажаного: заробляють гроші, роблять політичну кар’єру, але цим рівень українського шоу-бізнесу не підвищується [4].

Щоби вдало поєднати бізнес і мистецтво, маючи з цього й економічну вигоду, й естетичну насолоду, потрібно докласти неабияких зусиль. Які, в свою чергу, треба вміти спрямувати в правильне русло, тобто – в шоу-бізнес, бо це, передусім, – комерційна діяльність у галузі масової культури, тобто цілеспрямована системна діяльність з організації створення, тиражування, масового поширення та споживання творів виконавських жанрів мистецтва (музики, театру, інших шоу, екранних мистецтв) з метою отримання прибутку [2].

Мистецтво є втіленням емоційно-чуттєвого досвіду людства. З іншого боку, воно має певний соціальний резонанс, часом досить специфічний. Це повною мірою стосується шоу-бізнесу, що виник на стику бізнесу й мистецтва. саме подвійність його природи обумовила наявність двох напрямів у соціологічному дослідженні цього явища, спрямованих на аналіз його комерційного і мистецького аспектів [1, 35].

Оскільки шоу-бізнес є специфічною сферою, що має безпосереднє відношення до мистецтва, він має і свої специфічні проблеми, серед яких – проблема художньо-естетичного рівня шоу-продукту. З неї логічно витікає питання про співвідношення в шоу-бізнесі художнього і “позахудож-нього”, а точніше – про те, якою мірою мистецький твір, що стає предметом шоу-бізнесу, можна вважати художнім.

З одного боку, шоу-бізнес – це все-таки бізнес, який не може існувати без “позахудожніх” елементів з іншого – це шоу як специфічна художня ознака шоу-бізнесу. Тому розуміння оптимального співвідношення в шоу-бізнесі художнього і “позахудожнього” неоднозначне навіть у професійних колах. Але зрозуміло одне: що ця проблема, як і проблема художності, формування потреб споживачів, естетичного виховання молоді, в шоу-бізнесі можуть бути розв’язані з позицій бізнесу [1,11].

Шоу-бізнес є бізнесом у широкому розумінні цього слова. Адже комерційна спрямованість є ключовою характеристикою шоу-бізнесу, оскільки поза нею бізнесу не існує взагалі [1,8].

Проте О.Євтушенко – мистецтвознавець, арт-критик, музичний оглядач, продюсер, радіо- і телеведучий – вважає, що зараз в Україні домінує неправильне співвідношення бізнесу та мистецтва. “Треба ухвалити закон про меценатство, що регулюватиме відносини двох світів: бізнесу та мистецтва. Щоб у мистецтво було вигідно вкладати гроші. Це б сприяло появі стабільних звукозаписних компаній (лейблів). І вже в цій ролі вони б могли повністю брати на баланс талановитих музикантів – хлопців і дівчат, які не мають грошей, але мають талант. Країна з колосальною кількістю музично обдарованих людей перебуває в пригнобленому стані. 70% російського бомонду — вихідці з України. Це офіційні дані” [15].

Такої ж думки і український співак та бізнесмен О. Пономарьов. “По-перше, відсутність припливу грошей в український шоу-бізнес пояснюється тим, що спонсорів не задовольняють умови, які пропонують медіа для розміщення кліпів, відповідно – і реклами їхнього продукту. А по-друге, небажання спонсорувати кліпи співаків, – на думку популярного співака, – зрозуміти легко – чому бізнесмени повинні вкладати гроші у розвиток шоу-бізнесу, якщо самі засоби масової інформації, завдання яких популяризувати український продукт, не зацікавлені в цьому” [4].

Щоб до формування духовних цінностей долучилися вітчизняні підприємці, держава мусить дати їм певні преференції, – такий висновок зробили учасники „круглого столу”, ініційованого клубом ім. Є. Чикаленка та Лігою українських меценатів”. Йшлося також про те, чи може вітчизняний бізнес розвивати гуманітарну сферу, не порушуючи її основ [16].

Академік і народний депутат М. Жулинський наголошує, що ще І. Франко першочерговим завданням для України вважав „витворити культурний організм”. Зрозуміло, що зробити це, коли з держбюджету виділяється не 8–10 відсотків, а лише 0,5-1 відсоток, є справою не з легких. Тому Жулинський пропонує прийняти новий закон про спонсорство, щоб вкладати гроші в культуру стало престижно й вигідно для наших бізнесменів [12].

Також про важливість залучення до фінансування культурних проектів меценатів та створення для їхньої діяльності відповідної законодавчої бази, впровадження ефективних форм стимулювання культурної індустрії в нашій державі йшлося 4 жовтня 2005 року на нараді під головуванням Президента України В. Ющенка, присвяченій питанням розвитку української культури.

Зокрема, значну увагу учасники наради приділили питанню захисту українського інформаційного простору. Бо чи не основним завданням будь-якої держави є захист свого інформаційного простору.

На сьогодні багато музикантів, критиків, продюсерів вважають, що підхід має бути такий: усе, що українське – добре. Ось коли вже буде багато вітчизняних кліпів та пісень, можемо говорити про підкорення західного ринку. Добре розкручений виконавець може приносити державі більше грошей, ніж заводи та фабрики. Скажімо, гонорар Руслани та її команди за концерт – 30-40 тисяч доларів. Отже, співачка працює як солідне рентабельне підприємство, яке до того ж ідентифікує нашу країну.

Захищати вітчизняний музичний ринок повинні також українські радіостанції та телеканали. Зокрема, щодо цього, можна згадати про зустріч керівників радіостанцій й музичних телеканалів та представників українського шоу-бізнесу, що відбулась 26 квітня 2005 року.

На зустрічі обговорювалися створення таких умов, за яких залишиться у виграшу кожен гравець ринку – і шоу-бізнес, і мас-медіа, і держава. За словами учасників, сьогодні у нас унікальна ситуація – у світі існує шалена мода на все українське, і ми маємо цим скористатися. У нас не так багато часу, як це було в інших країнах. Тому необхідно вже зараз не лише говорити про зміни, а реально змінювати ситуацію в українському шоу-бізнесі та мас-медіа.

Присутні погодились, що наступним кроком має стати створення корпоративної структури між радіостанціями, яка б виробила основні, загальні для всіх правила поведінки на медіа-ринку.

Давно відомо, що гуманітарні цінності у будь-якій країні є однією із складових національної безпеки. І суспільство можна консолідувати лише на їхній основі. Наразі український інформаційний простір, кінематограф, книговидання, ринок відеопродукції, шоу-бізнес, тобто той сегмент внутрішнього ринку, де цінності повинні активно продукуватися й розповсюджуватися, поступово перетворюється на таку собі торгову систему для продажу продукції інших держав [16].

Основними факторами, які впливають на динаміку музичного ринку, є платоспроможність та культура населення. Також музиканти й музичні критики виділяють ще два фактори – роботу ЗМІ та правову захищеність легального бізнесу від піратів. Сьогоднішні українські механізми захисту прав не відрізняються досконалістю. Як результат – за оцінками експертів – “пірати” займають близько 40% ринку й Україна є однією з найпотужніших виробників піратської продукції. В цивілізованих країнах із розвинутою музичною індустрією цей показник не перевищує 10-15%.

Та в 2005 році Верховна Рада України все ж внесла до деяких законів України поправки, які мають покласти край незаконному виробництву та обігу лазерних дисків. Коментуючи цю подію народний депутат України М. Баграєв відзначив, що вона має дуже важливе значення для розвитку вітчизняного шоу-бізнесу. “Як відомо, рекординговий бізнес є однією з складових частин шоу-бізнесу взагалі, – зазначив М. Баграєв. – До цього часу рекордингова діяльність в нашій країні фактично була збитковою, оскільки ринок був на 90 відсотків наповнений «піратською» продукцією. І це, в свою чергу, призводило до того, що виконавці не мали змоги заробляти на своїх альбомах.

Зараз ми привели внутрішнє законодавство до міжнародних стандартів захисту інтелектуальної власності, посилили відповідальність за незаконне виробництво та розповсюдження лазерних дисків. Сподіваюсь, що відтепер рекордингові компанії, які працюють легально, зможуть працювати з прибутком. Відповідно, зростуть і гонорари виконавців за їх альбоми”.

Також депутат підкреслив, що прийняття закону «Про внесення змін до деяких законів України (щодо імплементації законодавства до вимог багатосторонньої Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) СОТ)» є черговим кроком з впорядкування діяльності в сфері шоу-бізнесу. “Рік тому ми прийняли закон, який регулює гастрольно-концертну діяльність. Зараз буде впорядковано рекординговий бізнес, поліпшиться продюсерська діяльність. Отже, поступово створюються умови для цивілізованого розвитку українського шоу-бізнесу, вітчизняної культури в цілому”, – сказав народний депутат [17].

Вього в Україні діє блтзько 60 крупних дистрибюторів, а повноцінні рекорд-лейбли можна перерахувати на пальцях. Серед повноцінних українських рекордингів варто визначити Lavina Music, Moon Records, „Вірус Production”, Comp music, Ukrainian Records, „Одісей”, „Атлантик”. Як дистрибютори виділяются Drive, Music Center, Eurostar, Hunter music, JRC, Music factory, „Астра”, „Каприз”, NAC, MP3 records, „Артур мьюзик”, „СНС”.

Основна передумова існування шоу-бізнесу в будь-якій країні – наявність суспільства масового достатку. Брак такого суспільства означає відчутність того загалу населення, який уможливлює перетворення виконавських мистецтв на власне бізнес.

На сьогодні складається така ситуація, що не лише в Україні, а в кризовому стані шоу-бізнес у світі. Будь-яку музику можна завантажити з Інтернету задарма, і тому компанії з розповсюдження ліцензійної продукції потерпають від значних збитків. Водночас інтенсивно розвиваються мультимедійні технології, завдяки яким артисти отримують можливості все ж заробити на своїй творчій продукції. Наприклад, розповсюдження мелодій та зображень артистів як контент для мобільних телефонів.

Це відносно нова галузь, але вона стає дедалі перспективнішою: скажімо, в Центральній Європі значну частку офіційних прибутків музикантів становлять саме „роялті” від продажу рінгтонів. Україна, на думку Руслани Лижичко, доволі швидко підхоплює світові тенденції, а в чомусь навіть їх випереджає: аналога премії „Золотий рінгтон”, яку недавно було засновано в Україні, у Європі немає. Доцільність вручення премії за найкращу мелодію для мобільного телефону – доволі сумнівне явище з погляду мистецтва, та наразі йдеться все ж про новітні тенденції. Можливо, колись вони й досягнуть гармонії зі справжньою творчістю [18 2].

Варто згадати й про те, що саме Руслана стала переможницею Міжнародного конкурсу “Євробачення-2004”, розкрутивши „Євробачення” в Україні, хоч як це парадоксально: „Для неї перемога в конкурсі була одним із щаблів особистого бізнес-плану. Хоча, якщо відверто, ажіотаж довкола цього конкурсу надто невиправданий. Мистецька цінність його нульова, хоча б тому, що пісня має тривати до трьох з половиною хвилин”, – зауважує Ю. Зелений [3].

У 2006 році модернове українське відео на пісню „Le forze del Destino”(авторство – Arrigo Beito) у майстерному виконанні оперної співачки О. Гребенюк вибороло золоту переможну статуетку на першому представницькому міжнародному конкурсі „Eurovideo grand prix 2006”, який пройшов у албанській столиці Тірані.

Наші артисти займають перші місця в хіт-парадах не тільки українських, а й російських, американських, британських.

Надзвичайно важливим для розвитку українського шоу-бізнесу став проект “Український формат”, метою якого є промоція молодих українських виконавців, і який набув статусу всеукраїнського. До львівського радіо «Люкс», яке стало ініціатором проекту, долучилися ще три радіостанції: «Європа+», «Хіт-FМ» та «Русское радио».

Кожен радіо-організатор “Українського формату” може пропонувати дві композиції учасників певного етапу проекту до ротації на усіх чотирьох радіостанціях. Відтак, за перемогу змагатимуться восьмеро виконавців. Голосування відбуватиметься шляхом СМС, призом для переможця буде зйомка відеокліпу на кінострічку з її подальшою ротацією на телеканалі М1, який є телевізійним партнером проекту.

Гала-концерт першого туру Національного проекту «Український формат» відбувся на День незалежності України [19].

А ще – група ентузіастів вирішила зробити революцію в українському шоу-бізнесі. Місію розробки стратегії розвитку музичного ринку взяли на себе Академія актуальної української музики та Український Промоційний альянс (УПА). Головними пріоритетами стратегії визначено професійність, духовність, національно-культурна ідентичність та прагнення до розвитку. І одним із стратегічних завдань вони вважають виховання молодих, талановитих, активних, упевнених у своїх силах професіоналів у сфері шоу-бізнесу. Першим кроком до створення української молодіжної музики, яка, вважають організатори, зможе завоювати світ, став фестиваль «М-Місія».

Ініціатори проекту – Міжнародний фонд ім. Кирила Стеценка та Лабораторія шоу-бізнесу Київського Національного Університету культури та мистецтв. Як зазначив голова фонду Кирило Стеценко, «М-Місія» – це емісія, тобто введення нових форм у вітчизняну музичну культуру. Фестиваль має стати постійним. У першому ж концерті, серед інших, виступили українські молодіжні гурти «ДАТ», «Бряц-бенд», «Есперанса», «Димна Суміш» та «Потужні дівчата». Їхня музика різна за формами, спільним є лише велика експресивність та українська мова текстів пісень [20].

Наш шоу-бізнес, або музична індустрія, є віддзеркаленням, хоч як це дивно, політичних реалій і політичного механізму нашої країни. Так само як і в політиці, у великому бізнесі ми маємо в музичній індустрії декілька кланів, які заробляють немалі гроші. Щодо української музичної індустрії, то йдеться про декілька продюсерських центрів, які утверджують власні бренди: «Ані Лорак компані», яку створив продюсер Ю. Фальоса, «Музична біржа», створена Є. Рибчинським - сином відомого поета-пісняра Ю. Рибчинського, в її оболонці - структура для просування таких зірок, як Т. Повалій, Н. Могилевська, «Віагра», і професійна студія, очолювана відомим звукорежисером В. Бебешком, а також радіостанція «Ностальджі».

Є ще декілька продюсерських структур, які разом просувають український шоу-бізнес і намагаються працювати законно, легально й відкрито.

Серед структур, які можна назвати шоу-бізнесовими, безумовно, є фестивалі, які теж являють собою машини для розкручування, просування свого бренда і, відповідно, своїх артистів, це - «Таврійські ігри», «Червона рута», «Перлини сезону», «Рок-екзистенція», дитячі конкурси – «Чорноморські ігри», «Крок до зірок» тощо. Помітна, до речі, тенденція до відновлення фестивалів, колись започаткованих, які потім згорнули свою діяльність, наприклад, реанімувався два роки тому в місті Дубно Рівненської області «Тарас Бульба», відродився в Тернополі фестиваль «Нівроку». Виникли нові фестивалі – «Мазепа-фест» (Полтава), «Рейвах» (Тернопіль).

Рок-музика останні 14-15 років в Україні розвивається виключно завдяки великим акціям, фестивалям. За рік десь сім-вісім великих рок-фестивалів. Для музикантів це єдиний спосіб проявитися, це віддушина, можливість продемонструвати своє мистецтво.

“Проводячи паралель з політикумом і великим бізнесом, – каже О.Євтушенко, – я хочу зауважити: якщо державна влада стане прозорою, демократичною, прогресивною, взагалі, корисною для народу, то так само структурно зміниться й український шоу-бізнес [21].

Отже, шоу-бізнес в Україні все ж існує, ним цікавляться, у нього вкладають гроші, про нього пишуть. Так, у 1999 році було видано книжку „Менеджер шоу-бізнесу”. У цьому підручнику вперше в Україні систематизовано наукові дослідження з проблем шоу-бізнесу, зроблено спробу побудувати структуру цієї галузі науки, що уможливлює подальші наукові розробки. Характеризуються історія, культурологічні, соціальні, економічні аспекти шоу-бізнесу, зокрема — вимоги до діяльності менеджера шоу-бізнесу з таких питань, як маркетинг, паблісіті, промоушн, самоменеджмент.

У 2001 році М. Поплавський видав книжку “Шоу-бізнес: теорія, історія, практика”. Тут пропонується періодизація розвитку українського шоу-бізнесу, аналізуються його етапи, визначаються проблеми та тенденції розвитку. Вперше здійснюється спроба визначити характерні риси українського менеджменту шоу-бізнесу, відзначається необхідність його теоретичних досліджень і розробки концептуальних теоретичних моделей.

Також кілька років тому у видавництві „Київ. Інформація. Сервіс” під патронатом Українського центру культурних досліджень побачила світ монографія „Пророки, пірати, політика і публіка. Культурні індустрії і державна політика в сучасній Україні” відомих культурологів О. Гриценка та В. Солодовника. Праця присвячена аналізу сучасного стану в українських культурних індустріях – книговидавничій справі, кінематографії, музичному та шоу-бізнесі, а також досвіду державної політики щодо цих галузей в Україні впродовж останніх років. Авторами проведено порівняльний аналіз розвитку відповідних галузей у Росії та Польщі.

Ця праця є безпосереднім наслідком майже дворічних досліджень авторів у царині вітчизняних культурних індустрій та державної політики щодо них. Це підсумок наукової і практичної роботи у напрямках вивчення економіко-правових проблем культури, медіа-студії, популярної й масової культури, збалансований синтез різнопрофільного досвіду та різновекторних наукових й аналітичних підходів. тут знайшов відображення практичний досвід авторів із розробки галузевих законопроектів, методичних рекомендацій, урядових програмних документів [2].

Проте говорити про „великий” український шоу-бізнес як про форму підприємництва, про індустрію – на сьогоднішній день неможливо, бо насправді це діяльність збиткова (вона посідає на ринку культурних товарів і послуг вкрай незначну частку) і спрямована майже виключно на обслуговування окремих заможних громадян, а, отже, ґрунтується на неринковому способі одержання доходів. Що ж до свого смислового наповнення, то він дедалі менше виглядає мистецтвом. Наш шоу-бізнес не є ані повноцінною культурою, ані повноцінним бізнесом, але водночас він залишається важливим чинником впливу на масову свідомість, принаймні потенційно.

Основні економічні відношення українського шоу-бізнесу і шоу-бізнесів Росії та США, можна порівняти за такими параметрами:

  • розміри й платоспроможність національного ринку (в Україні та Росії купівельна спроможність населення досить низька, а, отже, основний загал населення не є надійним джерелом прибутків шоу-бізнесу. У США ситуація цілком протилежна, там ринок для шоу-бізнесу – весь світ у Росії – весь простір колишнього СРСР, а в нас – лише Україна, та й то не повністю);
  • інвестиції в шоу-бізнес (в Україні домінує не інвестиційна, а спонсорська форма підтримки шоу-бізнесу, натомість у США та Росії – інвестиційна);
  • установка та репродукування національних цінностей в продукті масової культури (в Україні такої установки з боку впливових економічних та політичних кіл немає (на телебаченні й радіо до української національної культури ставляться як до чогось такого, що саме по собі не викликає загального інтересу, і що таким чином тільки відштовхує глядачів і слухачів), в Росії та США вона дуже потужна)
  • роль засобів масової інформації в розвитку шоу-бізнесу (в Україні вони не стоять на засадах домінування власне українських національних культурних потоків, а скоріше – навпаки);
  • щодо державної політики, то в Росії та США спостерігається позитивна державна стратегія як щодо культури, так і щодо шоу-бізнесу: у критичні моменти вони завжди можуть розраховувати на державну підтримку. В Україні такої стратегії немає.

Таким чином, економічна оцінка національних шоу-бізнесів у трьох країнах набуває такого вигляду: США має 5 „плюсів”, Росія – 4 „плюси” й 1 „мінус”, Україна ж – 5 „мінусів” [2].

Ю. Зелений (ФДР Радіоцентр) переконаний, що для успішного розвитку українського шоу-бізнесу необхідне проведення політики жорсткого протекціонізму, а саме – 80 відсотків (а для старту може і всі 90) ефіру вітчизняних телерадіокомпаній віддати вітчизняному виконавцю без жодних обумовлень. На початках можна навіть закрити очі на технічний рівень фонограм та кліпів задля створення стійкого вітчизняного музичного потоку введення високих податків на концертні гастролі закордонних виконавців та за трансляцію їхніх треків/кліпів в ефірі. Натомість "нульова" ставка на виступи наших виконавців і мінімальні авторські відрахування за телерадіопрокрутку навмисне створення і підтримка україномовного музичного простору.

Таким чином, можна зробити висновок, що на сучасному етапі розвиток шоу-бізнесу в Україні супроводжується певними обставинами правового, економічного і політичного характеру:

  • завершення формування інфраструктури українського шоу-бізнесу й створення в Україні ефективно діючих організацій шоу-бізнесу;
  • вибудовування повного технологічного ланцюга у виробництві шоу-продукту та шоу-послуги: створення, продукування, реалізація;
  • вплив російських комерційних структур, пов’язаних із шоу-бізнесом;
  • активний вплив на господарчий аспект функціонування українського шоу-бізнесу інтересів різних політичних партій і бізнесових структур;
  • ускладнення роботи українських структур шоу-бізнесу в зв’язку з активним наступом на них іноземних бізнесових структур в інформаційній сфері (телебачення, радіо, преса, кіно);
  • проблема інвестування проектів шоу-бізнесу зарубіжними й національними бізнесовими структурами;
  • відсутність чіткої державної політики у сфері культури та інформаційної безпеки [1,101-102].

Список літератури

1. Поплавський М. Шоу-бізнес: теорія, історія, практика. – К., 2001. – С.6.

2. Стеценко К. Про сучасний український шоу-бізнес // Культура і життя. – 2004. – 23 берез.

3. Лебедєва К. Усе, що українське, – добре // Вечір. Київ. – 2005. – 9 квіт.

4. Міщенко Ю., Коскін В. Юлія Міщенко: „Бажаю щастя всіх відтінків” // Демокр. Україна. – 2005. – 24 груд.

5. Українським пісням – половина ефірного часу /Інф.// – Голос України. – 2005. – 26 лют.

6. Українська музика – конкурентоспроможна і професійна /Укрінформ// – Уряд. кур’єр. – 2005. – 4 листоп.

7. Прядко И. Эту песню и задушишь, и убьешь…// Вечер. вести. – 2005. – 4 нояб.

8. Бондаренко С. Два прихлопа – три притопа, или Как представляют себе нынешнюю культурную ситуацию свежеиспеченные чиновники // Киев. ведомости. – 2005. – 23 апр.

9. Басалаєва Є., Коскін В. Євгенія Басалаєва: „Аби захистити творче життя, я засвоїла роль менеджера” // Демократ. Україна. – 2005. – 8 жовт.

10. Вітер О. Кожен має займатися своєю справою // Голос України. – 2005. – 10 груд.

11. Євтушенко О., Рильов К. Формули українського шоу-бізнесу // День. – 2005. – 4 берез.

12. Галега В. Гуманітарний аспект українського бізнесу // Хрещатик. – 2005. – 15 берез.

13. http://deputat.org.ua/print.php?news=1120811539

14. Лебедєва К. Руслана віртуальна // Вечірній Київ. – 2005. – 12 листоп.

15. http://www.zik.com.ua/2005/6/17/news14530.htm

16. http://www.obriy.pib.com.ua/2002/43_02/08.shtml

17. Коскін В. Український шоу-бизнес - дзеркало держави // Демокр. Україна. – 2004. – 3 груд.


25.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!