Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Особливості національного одягу України
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особливості національного одягу України

Народний одяг — одна із важливих галузей матеріально-духовної, художньої культури народу. Він виник в процесі трудової діяльності людини і нерозривно пов'язаний з її життям і побутом

Історія народного одягу приховує багато таємниць. Не збереглося давніх пам'яток цього виду мистецтва. Виготовлений людиною одяг із тканин, шкіри тощо швидко зношувався. Про давній одяг на території сучасної України можна судити на основі даних археології та ранніх писемно-історичних джерел.

Провідна галузь пізньопалеолітичного періоду — мисливство на таких тварин, як мамонт, носоріг, лось, зубр, олень і т. ін. У ті далекі часи незшиті шкіри звірів замінювали людині одяг. На території України знайдені археологами скрібла, кістяні шила і голки. Отже, поступово колишні мешканці України вчилися обробляти шкіри, зшивати їх, надаючи певних форм, виготовляти прикраси. Особливо важливими є пам'ятки пізньопалеолітичного поселення з Мезина на Десні: браслет з п'яти орнаментованих платівок (меандрові мотиви), вирізаних з бивня мамонта, вісім кістяних проколок і кістяна голка, необхідні для пошиття одягу зі шкіри.

Збереглися морські раковини, з яких робили намисто. Зрозуміло, що за цими відомостями не можна говорити про художній рівень тодішнього вбрання, а тільки стверджувати його існування. У різні історичні періоди одяг піддавався ґрунтовним змінам, зумовленим природно-ландшафтними, економічними та іншими обставинами. При цьому важливе значення мали форми виробничого господарювання.

У другій половині VI тис. до н. е. у житті первісного населення на території сучасної України відбулися великі зміни: поряд з рибальством і збиральництвом стало появлятися скотарство, землеробство. Історики називають цей перехід «неолітичною революцією», вона тривала протягом тисячоліть.

Аналізуючи матеріали могильників неолітичного часу, можна дійти висновків, що люди дніпродонецької культури пишно прикрашували довгий одяг платівками з блискучої емалі іклів вепра та ін. Платівки різні за формою, орнаментовані різьбленими лініями, заглибниками тощо. Ряди таких платівок нашивали на верхню частину одягу, поли і головні убори. Ними і пронизками, виготовленими із черепашок, декорували також паси.

Люди прикрашували себе численними разками намиста, виготовленого із полірованої кістки, черепашок, каменю, зокрема сердоліку 2. Перламутрові пронизки, білі блискучі платівки, зуби тварин, нашиті на шкіряний одяг, надавали йому пишності, оригінальності. Наприкінці неоліту з'явилися перші металеві прикраси — з міді. В епоху міді були відомі ґудзики, пряжки, фібули і под. У Микільському могильнику на Подніпров'ї знайдено золоту підвіску, яка є поки що найдавнішою прикрасою зі шляхетного металу, виявленою на території України.

Нові способи добування продуктів харчування шляхом вирощування культурних рослий і розведення свійських тварин (передусім овець, кіз) дали змогу використовувати везну приручених тварин, волокна рослин, перейти до певних спроб плетіння, ткання. Виробнича діяльність людини, зокрема виготовлення одягу, зазнала особливого розвитку в період Трипільської культури (IV—III тис. до н. е.). У цей час на території України за даними археологічних розкопок зафіксовано близько 1000 поселень.

Трипільці вміли виготовляти тканини для одягу. Про це свідчать часті знахідки глиняних пряслиць для веретен і глиняних важків для примітивного ткацького верстата, відбитки тканин на днищах посуду, відповідних знарядь для плетіння рибальських сіток. Є підстави твердити, що трипільці вирощували льон. На трипільських глиняних фігурках можна оглянути окремі деталі — пасочок, фартух. Чільне місце посідало виробництво прикрас для одягу (намиста, підвіски, чотирьохкутні, часто ромбоподібні платівки, котрі нашивали на одяг). Основним матеріалом був камінь, кістка, зуби тварин, емалі іклів. Рідше використовували метали — мідь, золото.

Перші речові пам'ятки — фрагменти хутряного одягу племен катакомбної культури II тис. до н. є.— знайдені поблизу с Черевківське Донецької області. Рештки збереженого одягу зшиті двома тонкими покрученими нитками. Хутро тонке, добре виправлене. У катакомбних похованнях біля с Воронцівка Харківської області виявлені і залишки взуття зі шкіри, сліди головного убору тощо. Клаптики полотняних тканин, пофарбованих чорною і червоною фарбами у смуговій системі, знайдено у Мелітопольському районі. Це свідчить про давне існування кольорової одягової тканини. Матеріальна культура цього періоду вплинула на розвиток культури пізніших епох.

Кінець VII—III ст. до н. є.— це період панування скіфської культури, визначного явища в історії стародавніх народів Європи. Безцінні твори скіфського мистецтва знайдені у численних похованнях на території України. Зокрема, збереглися фрагменти шкіряного костюма, повсті, вовняних тканин, художньо оформлені вишивкою, аплікацією тощо. Одяг виготовляли жінки. У могилах скіф'янок виявлені шила, голки, проколки, веретена. У заможних скіф'янок веретена були грецького типу, з кістяним набором, у бідних — дерев'яні, з глиняним або свинцевим важком.

На основі археологічних матеріалів можна говорити про окремі компоненти і цілі ансамблі чоловічого і жіночого буденного і святкового одягу. Чоловіки носили короткі шкіряні каптани, хутром всередину, перетягнуті в поясі. Штани були двох типів: вузькі, шкіряні, щільно облягаючі постать, і широкі, типу шароварів, з м'якої вовняної тканини. Штани заправляли у шкіряні чоботи, перев'язані ремінцем біля кісточки і під підошвою. Головний убір — гостроверхі башлики-клобуки з твердої повсті або шкіри. Вони закривали вуха й потилицю. У жінок було довге вбрання, зібране при шиї, знизу рукавів, підперезане в талії. Поверх нього — вільніша одежина, подібна до халата з довгими рукавами. Головні убори — різновидні за формою шапки, накидки — полотнища, що звисали на спину.

Виразно виступають розбіжності в одязі скіфів-кочовиків, орачів, воїнів, а також царів, знаті та їхніх прислужників. На численних металевих пам'ятках зображені скіфи в процесі праці — одягнені в широкі штани, заправлені в невисокі чоботи, короткі куртки або кожухи. Заняттю відповідає форма одягу — зручна, легка. Так, воїни мали складні комплекси одягу, тісно обгортаючі постать, але зручні для їзди на конях. Виділяються два варіанти комплексів:

  • 1) куртки, короткі штани, чоботи;
  • 2) куртки до пояса, каптани до колін, штани, чоботи, гостроверхі шапки. Каптани на грудях, рукавах, вздовж розрізів передніх полів, начолова і навушна частини шапок оздоблені рядами металевих платівок. Каптани часто підбиті хутром.

Унікальні знахідки з кургану Товста Могила (біля Нікополя), датовані IV ст. до н. е., дали змогу реконструювати одяг скіфського царя, цариці, їхньої дитини, а також прислужників і рабів. Костюм царя: гостроверха шапка, каптан, пасок, штани, чоботи, пишно декоровані золотими орнаментованими платівками. Основна увага звернена на розміщення у рядовому плані платівок у начоловій частині шапки, біля шиї (у формі круглого коміра), на полах, рукавах та штанах.

Костюм цариці: сорочко-подібний, довгий до п'ят одяг, приталений каптан, довгий і з широкими рукавами, високий вінкоподібний головний убір зі звисаючою на спину аж до п'ят накидкою. Усі частини костюма рясно оздоблені золотими платівками. Дитина мала на голові стрічкоподібну круглу пов'язку, вишитий каптан з пасочком. Скромніший одяг прислужників. У чоловіка — гостроверха шапка і каптан з поясом нічим не прикрашені, а на штанах вздовж швів аж до низу сітчаста смуга. На служниці довга до п'ят приталена одежина, висока шапка із довгою накидкою на спину. Декор: два разки намиста. На основі курганних матеріалів можна твердити: скіфи оздоблювали одяг вишивкою, аплікацією тощо.

У II ст. до н. е. в південні райони сучасної України прийшли сармати, відтіснивши звідти скіфів. Сармати були активними учасниками великого переселення народів на рубежі античної і давньослов'янської епох. Упродовж шести століть вони посідали панівне становище у степах теперішньої Украни, внесли зміни в культуру населення усього Північного Причорномор'я. Сармати підтримували зв'язки з Китаєм, Індією, Іраном та Єгиптом. З Китаю привозили шовкові тканини, з Індії — корали для намиста, черепашки «каурі», бірюзу, з Кавказу — кришталеве та інше намисто тощо.

Однак надзвичайно важливими були багатовікові зв'язки сарматів із землеробським населенням українського лісостепу. Художні образи богині з кіньми, тамгоподібні знаки та ін., що увійшли до скарбниці українського, білоруського та російського мистецтва, мають прототипи у сарматській культурі. Вбрання сарматів подібне до скіфського. У чоловіків-сарматів найпоширенішими були плащі, скріплені фібулою на правому плечі, гостроверхі башлики. Жінки носили довгий одяг, підперезаний пасочком, обшитий на комірі, рукавах і подолі бісером, скріплений на грудях і плечах фібулами, а також довгі шаровари. Взуття з гострими носками оздоблювали бісером. Широко використовувалися прикраси: намиста, сережки, підвіски, браслети, персні тощо. У заможних жінок рукави і поділ довгого одягу обшивали золотими платівками, у бідніших — дрібними намистинами, бісером тощо.

Верхнім одягом були короткі каптани, довші свити з рукавами, кожухи. Селянські свити пошиті з доморобної тканини, а в знаті — з шовку, оксамиту, парчі, кольорового сукна. З особливо дорогих, привізних тканин виготовляли плащі — корзна з золотими облямівками і застібками на правому боці. Чоловіки носили різноманітні за формою і матеріалом шапки. Найпоширенішими були напівсферичної або конусовидної форми низькі і високі шкіряні шапки з хутровою облямівкою, колпаки-мурмолки з дорогої тканини та плетені капелюхи. Зачіска чоловіків — довге нестрижене волосся.

У жіночому вбранні головні компоненти: сорочкоподібна підперезана одежина, каптани, кожухи. Багаті жінки носили дві сорочки — нижню і верхню, часто довгу, нижче п'ят, підперезану в талії. Незшитим полотнищем тканини обгортали стан і зверху при талії підперізувалися.

У XIV—XVII ст. проходили важливі процеси розвитку одягу східнослов'янських народів, зокрема українського. У XIV ст. більша частина земель української народності була захоплена литовськими, польськими та угорськими феодалами, зазнавала спустошливих нападів татар. Але народ зумів виробити, зберегти і розвинути власну культуру, її важливу галузь — одяг. При подібних ознаках для одягу російського, білоруського та інших народів щодо матеріалу, крою, формотворення, системи орнаментування і прикрас виділяються риси, які створюють художню образність одягу, притаманну саме українському народові.

Українські ткачі, кравці, шевці, вишивальниці, ювеліри та кушнірі виявили як в простому одязі для селян і міщан, так і в пишних панських одягових ансамблях своє вміння за допомогою простих засобів, дорогоцінних і звичайних матеріалів створювати твори високого художнього рівня.

Селянське вбрання виготовляли з домотканого полотна і сукна, овечої шкіри. Комплект чоловічого одягу складався з полотняної сорочки і штанів. Сорочку носили поверх штанів і підперізували ременем. Верхній одяг — сіряки типу свити, переважно коричневі кожухи. Взуття — постоли, личаки. Жіноче селянське вбрання: сорочка, поясне (плахта, дерга, запаски), головні убори — обруси, намітки з твердим обручем; свити з доморобної тканини, кожухи; взуття — личаки тощо.

У XVI ст. в районах Прикарпаття до складу жіночого селянського одягу входили доморобна сорочка, спідниця з фартухом, безрукавка (камізелька), очіпок і шкіряні постоли (ходаки). Верхнім одягом служили свита прямоспинного крою з клинами по боках, 3 довгими вузькими рукавами, кожухи.

Вбрання феодалів, дворян XVI—-XVII ст., хоч і передбачало окремі елементи народного одягу, значно відрізнялося від нього. Основні компоненти: сорочки, широкі штани, жупани (полотняні, сукняні), кунтуші з прорізами на рукавах, шуби з лисячим хутром, шапки з дорогого хутра тощо. Заможні жінки носили сорочки, спідниці, плахти, короткі безрукавки, жупани, кунтуші, шапочки, намітки. Взуттям для чоловіків і жінок були сап'янові чоботи. Подібним до дворянського був одяг багатих міщан. Передусім йдеться про верхнє зимове вбрання: шуби, покриті дорогим тонким кольоровим сукном і так звані свити-бекеші із складочками, кольоровими петлицями і т. ін.

Цікаве художнє явище в історії українського народу — одяг запорізького козацтва.

У другій половині XVI ст. селяни і міська біднота тікали на Подніпров'я з Волині, Полісся, Галичини та інших місцевостей. Традиційні основи народного вбрання різних районів України позначилися на художній образності одягу козацтва. У ньому знайшла відображення і соціальна нерівність.

Буденний одяг рядових козаків та й козацької голоти (наймитів, бідняків) був подібним до звичайного селянського. З доморобного полотна шили сорочки для жінок і чоловіків.

В одяговий комплект жінок входила, крім сорочки, спідниця (саяна), нагрудник (шнуровка), каптан, шуба, головний убір, прикраси, взуття. Обов'язковий верхній плечовий одяг козаків — каптани — шили з тонкого доморобного сукна приталено, з відрізною спинкою і рясними зборками. їх підперізували широким поясом, під який з лівої сторони закладали пістолі, люльки. Поверх каптана одягали жупани. Вони мали довгі вузькі рукави з розрізами. Були в козаків і черкески. Штани для чоловіків шили широкі (так звані шаровари), призбирані з талії, при кістках. Рядові козаки зимою носили довгі кожухи з великим смушковим коміром, сукняні шапки із хутровою облямівкою, шкіряні чоботи.

В одяговий ансамбль козацької старшини входили ті ж самі комплекси, що і в рядових козаків, але вони виготовлені з дорогих тканин, з більшою кількістю доповнюючих прикрас, окремих елементів. Так, каптани для козацької старшини шили із шовку, оксамиту, алтабасу, єдвабу, ізорбафу тощо (різні відтінки червоного, зеленого, жовтого кольорів). Краї обшивали кольоровими шнурками, позументами.

Важливим декоративним акцентом були гаплики і ґудзики (срібні, зйлоті, мідні та ін.), які пришивали в ряд на передніх полах аж до пояса. Зимою багаті козаки носили шуби із лиса, рисі, вовка, покриті коштовними тканинами — сукном, оксамитом, тафтою і под., оздоблені нашивними шовковими і срібними шнурками, кольоровим хутром тощо; червоні та жовті сап'янові чоботи; шапки з дорогого сукна та хутра.

Жіноцтво старшин мало сорочки із тонкого полотна, фабричних шовкових тканин, вишиті золотом, сріблом, шовком. Спідниці пошиті із чотирьох, а то й більше пілок дорогих тканин — парчі, люстрини, штофу і т. ін., обшиті позументом, мережані, підшиті з виворітної сторони полотном, сукном або кіндяком. Найважливішим компонентом плечового вбрання жіноцтва козацької старшини був кунтуш, який шився із дорогих видів кольорового сукна, єдвабу, парчі. Кунтуші приталені, зі збірками, прикрашені шнурками, вишивкою. Відомі цікаві форми головних жіночих уборів: очіпки, шапочки з напусками, кораблики. На ноги взували червоні сап'янові чоботи на високих підборах.

Методи формотворення, системи декорування козацького одягу певним чином впливали на одяг багатших верств населення міст і сіл Подніпров'я. Але стійкішими і сильнішими були художні впливи селянського вбрання, яке велично несло традиційні, універсальні функції, народний досвід єднання краси й доцільності, зручності.

На специфіці формотворення українського народного одягу позначилися кліматично-географічні, соціально-економічні обставини, складності політичного і культурного розвитку. Поступово викристалізовувалися композиційно-структурні закономірності вбрання, образна система декору, щедра, соковита кольорова гама.

З поглибленням класового розшарування українського суспільства посилилися розбіжності в одязі бідних і багатих. Це виявилось у композиційно-художніх засобах творення окремих компонентів, принципах їх поєднання, якості використаних матеріалів, характері і кількості прикрас тощо. Так, за характером композиційної структури одяг міщанства дещо наближався до селянського вбрання. Однак помітна різниця в одязі купців, ремісників тощо (відмінності крою, колір і якість тканин).

Міщани частіше використовували для одягу мануфактурні, привозні (сині, зелені, червоні) тканини, білий перкаль, кольоровий плюш і т. ін. Різновиднішими були форми головних уборів, передусім шапкоподібних у жінок. В одязі міщан більше за кількістю і цінністю використано привізних прикрас. Характер заняття, специфіка міського побуту впливали на образність, соціальну різновидність міського вбрання, динамічнішого щодо зовнішніх впливів.

Основні компоненти українського чоловічого і жіночого одягу у XIX—XX ст.: сорочки. У жінок переважно з уставками, чоловіків — тунікоподібна або з плечовими вставками. Поясний одяг жінок: запаски, обгортки, дерги, плахти, спідниці; чоловіків — штани. Зазнав масового поширення нагрудний компонент жіночого і чоловічого одягу — безрукавка.

Основний вид жіночого і чоловічого верхнього одягу: свити, жупани, кунтуші, чемерки, сердаки, чуглі. Різновидність верхнього типу свит — юпки, шушуни.

Зимовий плечовий одяг — кожухи. В непогоду поверх кожухів, свит одягали плащовидні полотнянки (із доморобного полотна), кобеняки, бурки, кирії (із доморобного сукна).

Жіночі головні убори — очіпки, кибалки, намітки, хустки; чоловічі — шапки, капелюхи. Взуття чоловіків і жінок — постоли, черевики, чоботи.

Названі компоненти одягу часто мають різні назви в окремих місцевостях України та відмінні принципи поєднання в цілісні комплекси. Локальні різновиди виразно простежуються у центральних, північних і західних областях України. Конкретні природно-географічні, соціально-економічні фактори зумовили як спільні, так і відмінні художні особливості українського одягу. Навіть незначні відхилення щодо довжини, традиційної системи декорування позначаються на композиційно-структурному вигляді одягу. Дослідники окремо виділяють комплекти народного одягу Середнього Подніпров'я, Півдня України, Поділля, Волині, Полісся, Карпат і Прикарпаття. Етнолокальні комплекти названих регіонів мають численні місцеві різновиди.

В історії українського народного одягу виняткове місце посідає одяг Середнього Подніпров'я. Це етнографічна зона України, до якої за сучасним адміністративним поділом входять Київська, Черкаська, Полтавська, частково Чернігівська, Кіровоградська області. Середнє Подніпров'я — територія, що була центром давньоруської народності — основи розвитку трьох братніх народів — російського, українського та білоруського, процесів формування української нації.

Саме цей район славиться багатством побутуючих комплексів одягу, які виникали почергово в ході змін історичних епох, зберігаючи давні, спадкові традиції і зазнаючи новаторських впливів. Тут сформувався тип одягу, котрий дослідники називають українським національним І3. Методи утворення його форми, традиційність декоративного оформлення і принципи поєднання окремих частин в комплекти передавались із покоління -в покоління як національна соціально-естетична норма.

Стійкими залишались основні засоби творення одягу. Але при цьому на величезній території Подніпров'я виступають незначні відмінності в одязі щодо матеріалу, крою, конструкції, вишивання, аплікації, способів носіння тощо. Це прослідковується в характері одягу північних, центральних і південних районів. Виразно виділяються етнолокальні комплекси дніпровського Лівобережжя і Правобережжя. При спільних ознаках вони мають чимало локальних варіантів.

Класичні комплекти одягу усіх районів Подніпров'я містять традиційні складові частини: сорочка, нагрудний, поясний, верхній одяг, головні убори, прикраси, взуття та доповнення. Цікаво простежуються численні варіанти локальних художніх рішень.

Основною частиною жіночого і чоловічого плечового натільного вбрання була сорочка з полотна, витканого технікою простого переплетення з добре опрацьованих волокон льону й конопель. З середини XIX ст. все частіше сорочки стали шити з тонких білих тканин мануфактурного, фабричного виготовлення. Біла сорочка — це непорушна традиція, символ краси і чистоти, естетичного смаку і святковості. Відхід від цієї традиції сприймався як певне відхилення від норми. Невипадково в старій народній пісні запитується: «Чом на тобі, наймиточку, сорочка не біла?»

За способом кроєння виділяються два типи сорочок — з уставками, пришитими по основі або поробку, і з суцільнокроєними рукавами. Названі два типи сорочок вирішувались по-різному. Так, в північних районах Чернігівщини і Київщини уставки або суцільновикроєний рукав пришивався до стану сорочки по поробку. На території Полтавщини, Лівобережжі рукави і уставки переважно пришивалися на основу. На Черкащині, центральній Київщині, півдні Чернігівщини були поширені обидва типи крою сорочок. Сорочки з кокеткою — жіночі й чоловічі — появились наприкінці XIX ст.

У цих типах крою важливе конструктивне вирішення стану сорочок. На Україні побутували сорочки цільнокроєні, так звані — додільні і з відрізним станом — «до підточки». У сорочках «до підточки» стан шили з тонкого доморобного полотна або фабричної тканини, а «підточка» — з грубшого полотна. У цьому районі України на початку XX ст. ще побутував незшитий вид поясного одягу у вигляді одного або й більше полотнищ доморобної тканини. У будень носили запаски, дерги; на свята — орнаментовані багатоколірні плахти. Водночас побутували і пошиті рясні спідниці — юбки, літняки, димки.

У літньому комплексі жінок і чоловіків була коротка прямоспинна безрукавка із домотканого сукна — катанка, а у весняно-осінньому — короткі свитоподібні одежини, куцини, куртки.

Продуману високохудожню композиційну форму, об'ємно-просторову структуру мають комплекси одягу центральної Київщини. Вони характеризуються винятковою силою емоційного декоративного звучання. У цьому важливу роль відіграють білий колір, зокрема свит, кожухів; біла вишивка на білому тлі сорочок; поява верхніх плащовидних одежин із тонкого яскравого (зеленого, малинового) сукна — баєвих юпок; пошиття з кольорових фабричних тканин спідниць — ватянок, літників; вишивання, аплікація в нижньому куті правої поли кірсеток, кожухів, юпок; різнокольорові барвисті стрічки — дівочі головні убори; темно-вишневе намисто — «камінне намисто», біле перламутрове намисто — «баламути», бісерні прикраси і дукачі у формі медальйонів тощо.

В одязі південних районів Київщини, крім традиційних компонентів, набули поширення аналогічні до свит одежини з доморобного сукна — черкески, бекеші з відрізними спинками, бочками; кобеняки — цільнокроєні, розширені знизу, з каптуром-«кобкою». Усі вони підперезувались тканими пасочками з домінуванням червоного і зеленого кольорів.

За типовими формами, стильовими колористичними ознаками одяг Півдня України має багато спільного з одягом центральної лісостепової зони. Це пояснюється заселенням його території жителями з північних районів. Наприклад, у XVIII ст. переселенці до теперішньої Херсонської області і село назвали так, як воно називалось на Полтавщині — Лепетиха, і зберегли художні традиції полтавського народного одягу.

Найбільш характерною відмінною ознакою південних районів України є поширення чоловічої сорочки-чумачки, тунікоподібної, з широкими без манжет рукавами. Жінки носили короткі, нагрудні, круглі кофточки. їх шили цільнокрійно з розширеними до низу спинками, довгими рукавами, обшивали оксамитом. У загальній системі декорування переважали два кольори — червоний і чорний.

Одяг Полтавщини, як і інших районів України, має дуже багато локальних різновидностей. У цьому важливу роль відіграють жіночі сорочки — уставкові, додільні, з широкими рукавами, пришитими до уставки дрібненько зібраними складочками (у декілька рядів) — «пухликами». Горловини сорочок і рукави з обшивками.

Світової слави зазнали вишивки полтавських сорочок. Вершин художнього злету досягла вишивка гладдю — лиштва, вирізування, виколювання, поверхниця, прутик, ланцюжок тощо. До окремих груп відносяться сорочки, вишиті: білими нитками, виколюванням; білими нитками, вирізуванням; білими нитками з вкрапленням охрових відтінків; білими і блакитними нитками; тільки охристими, сіравими лляними нитками; червоними і чорними нитками (найчисленніша група).

Названі основні групи сорочок були важливими акцентами в старих комплексах полтавського одягу. Відповідно до них виготовляли поясний одяг. Характерно, що на Полтавщині переважав незшитий поясний одяг. У будень носили двоплатові запаски, одноплатову дергу; на свята — кольорові картаті плахти: парчові барвисті запаски, підперезані червоним пасочком або крайкою.

На сорочку одягали кірсетки. їх шили із ситцю, вовняної тканини, шовку. Ззаду при талії нашивали ряди ґудзиків і робили глибокі складочки — «до трьох (семи і дев'яти) вусів». Вони були цікаво звужені при талії, розширені знизу, надавали легких силуетних ліній усьому комплексові. Поверх кірсетки найчастіше одягали білу сукняну свиту — юпку з трьома або п'ятьма клинами, довгу (до колін). її вишивали чорними шнурами. У XIX ст. так звані баєві юпки (зелені, малинові) шили з фабричної тканини, оздоблюючи всю зовнішню частину рядами звисаючих ковтунців — пучків кольорової вовни. На їх зміну прийшли «крамні» юпки, халати-шушуни тощо.

Жінки поверх сорочки і кірсеток носили коралове намисто, срібні ланцюжки з підвісками, дукачі, хрестики.

Архаїчні пласти мистецтва давньослов'янського одягу відчутніше збереглися на Поліссі (північні райони сучасної Волинської, Рівненської, Житомирської, Київської, Чернігівської і Сумської областей). Це виявляється передусім у білому фоні основних компонентів одягу, який контрастно посилює введені червоні акценти. Білі чоловічі і жіночі сорочки з червоною вишивкою на комірах, пазусі, рукавах; білі широкі з двох пілок запаски, знизу орнаментовані червоними смугами; з перевагою білого кольору спідниці-літники, андараки часто з двома-трьома рядами червоних смуг, розміщених знизу, білі намітки, з червоними орнаментальними стрічками при краях і в начоловій частині; свити й кожухи, вишиті з домінуючими акцентами червоних ниток, підперезані червоними пасочками і т. ін., створюють незвичайно баїаті ансамблі — символи чистоти й величності людського життя.

Комплекси поліського одягу багаті локальними різновидами. Так, на Лівобережжі Полісся, на Чернігівщині відмінна риса жіночого одягу — дві незшиті запаски (часто задня — чорного кольору, а передня — синього, з доморобного сукна); одноколірні або строкаті плахти; хрещаті, клітчасті, синятки та ін. Жіночі й чоловічі сорочки — уставкові, з -викладним коміром, вишиті червоними нитками з вкрапленням синіх або чорних ниток. Головні убори жінок: очіпки, намітки, вишиті хустки. Очіпки складалися з двох частин: причельника і вершка. Очіпки зав'язували хустинами — тканими, вишитими, а поверх них зав'язували намітки — серпанки з опущеними на спину кінцями. Дівчата носили на голові стрічки, на які нашивали намистини, формуючи квіточки, зірки тощо.

Чоловіки мали неширокі полотняні і сукняні штани, шкіряні паси (попруги), до яких з правого боку прикріплювали шкіряний гаманець (калиту) з губкою, кременем, кресалом і ремінною піхвою для ножа. Верхній плечовий одяг — свити (сермяги) з «двома вусами» по боках, вишивкою по талії, обшивкою кольоровими вовняними шнурками на стоячих комірах, каптурах, вилогах рукавів, кишенькових клапанах, на правій полі. Кожухи шили «до стану» і тулубчасті. Взуття — ликові, лозові, липові, вербові постоли, чоботи.

Конкретні історично-соціальні, природні, економічні фактори зумовили як загальноспільні риси одягу, аналогічні іншим районам України, так і своєрідні місцеві особливості, передусім в районах Західного, Східного Поділля і в Подністров'ї. Основні комплекси жіночого одягу: сорочки, обгортки, запаски, спідниці, пояси, гуньки, свити, кожухи, намітки (у поляків — рантухи), хустини. Чоловіки носили сорочки, вузькі штани, свити (манти), кожухи, постоли (самоходи) і чоботи. Свити для чоловіків і жінок шили з чорного доморобного сукна, приталені і розширені знизу.

На Вінниччині, Хмельниччині їх називали чугаями (чугаїнами), чемерками та ін. Названі основні компоненти одягу неоднакові у різно-видних комплексах подільського одягу. Його силуетне, кольорове, структурно-композиційне рішення має виразні розбіжності в окремих районах. Так, уставкові додільні сорочки у районах Побужжя Вінницької області вишиті низинкою з перевагою чорного кольору на уставках, вузьких обшивках горловини, рукавів, знизу подолів. У сорочках Вінницького Подністров'я найтиповішим є розміщення вишивок по всій площині рукавів (стебнівка, поверхниця, кафасор, виколювання тощо). Тут поширена як двоколірна, так і біла, чорна і багатоколірна вишивка. Унікальне явище українського народного мистецтва — подільські сорочки, вишиті тільки білими нитками низинкою, гладдю, виколюванням, мережанням (райони Клембівки, Городківки, Баланівки та ін.).

Різновидний за матеріалом, кроєм і прикрасами одяг Буковини (сучасна Чернівецька область). Його виготовляли із доморобного лляного, конопляного полотна, вовняної тканини, овечої шкури. Окремі елементи традиційного одягу шкіряні — чоловічі паси-череси, постоли, чоботи. Фабричні тканини увійшли в побут на початку XX ст.

В окремі групи виділяються такі локальні комплекси, як одяг Буковинського Поділля, Прикарпаття, Верхнього Припруття, Нижнього Припруття та Буковинської Гуцульщини.

Хоча в окремих прикордонних районах Буковини відчутні взаємовпливи народної культури молдаван, румун, однак стійкіше збережені спільні риси з одягом інших регіонів України, передусім Поділля. Жіночий буковинський одяг — довга тунікоподібного крою сорочка; одноплатові обгортки, фоти; кептарі, сердаки, кожухи. Головні убори дівчат — вінки, зокрема карабулі, стрічки, кодини; у жінок — рушники, намітки, перемітки, «фустки». Одяг чоловіків: тунікоподібна сорочка без складочок біля горловини; штани — портяниці, гачі, сердаки і кожухи. Головні убори: солом'яні капелюхи і шапки-клепані. Взуття — постоли, чоботи.

Суттєва відміна буковинського одягу — вишивка дрібними кораликами, бісером, лелітками; білим і жовтим шовком, золотою і срібною нитками тощо. Важливу групу утворюють цікаві тунікоподібні безрукавки — цурканки, пошиті з овечої шкури, розширені донизу. їх край часто обшитий тхорячим хутром, аплікований шкірою орнаментальними мотивами — зубці, круги, розетки і под. Зрозуміло, що одяг гірських районів Буковини має прямі аналогії з одягом Карпатського регіону.

Кліматично-географічні, соціально-історичні умови сприяли формуванню специфічних особливостей одягу районів Північного Прикарпаття (частково Львівська, частково Тернопільська області), гірських районів Карпат (Івано-Франківська, частково Львівська області) та Закарпаття. Так, на Львівщині сформувались унікальні комплекси одягу, які отримали визнання як важливі явища культури українського народу: одяг Яворівщини, Сокальщини, Городка, а в Івано-Франківській області — одяг Покуття, Городенківщини та ін.

Найважливіше в них — це способи декорування вишивкою: у Городку — червоно-білою; Яворові — багатоколірна гладь; Сокалі — чорна хрестикова вишивка на сорочках з відкладними комірами типу матроських тощо. В Яворівському районі тулупи і капоти носили зелені, у Куликові — сині, Болехові — темно-коричневі; у Миколаєві — опанчі і жупани ясно-блакитного кольору; Болехові — білі з рясними складками спенсери.

На Покутті поширене декорування одягу візерунчастим тканням і багатоколірною вишивкою. Особливо цікаві переміточні забори (орнаментальні смуги на кінцях пере-міток). У Городенківському районі виділяється килимовим звучанням вишивка сорочок.

Найвиразніше виступають відмінні риси в одязі таких етнічних груп українського народу, як гуцули, бойки, лемки.

Живописними акцентами, вишуканим пропорційним співвідношенням окремих частин характеризується народний одяг гуцулів, що заселяють гірські райони Івано-Франківської і Чернівецької областей, Рахівський район Закарпатської області.

Жінки-гуцулки носили додільні уставкові сорочки, дві запаски, обгортки, пояси, намітки, хустини, кептарі, сердаки, постоли, в'язані шкарпетки-капчурі. Взимку одягали сердаки з чорного або коричневого доморобного сукна з яскравою, кольоровою або чорною вишивкою, китицями, на свята — білі сукняні свити-гуглі. Одяг чоловіків — короткі, до колін, тунікоподібні сорочки; широкі штани з грубого білого полотна (поркениці), червоного сукна (крашениці), чорного або білого сукна (гачі); прямоспинний плечовий одяг — з рукавами (сердак) чи безрукавний (кептар). З головних уборів найбільш поширені чорні повстяні капелюхи — кресані, зимові шапки — клесані.

В ансамблях гуцульського одягу важливі численні доповнення: шкіряні сумки — ташки, тобілки, табівки; ткані вовняні торбини — тайстри, дзьобенки; у чоловіків — різьблені з інтарсією, інкрустацією топірці, келефи, порохівниці; у жінок — палиці з мосяжними завершеннями тощо. При цій ніби сталій композиційній будові кожен район, навіть окремі села та їхні присілки, мають відмінності в одязі. Як високомистецькі твори увійшли в історію чітко розроблені комплекси одягу у таких осеред-Космач, Яворів, Верховина, Шешори, Рахів та ін. Окрему групу утворюють так звані червоні ансамблі одягу (окремі компоненти — сердак, штани — пошиті з червоного сукна).

Барвиста кольорова соковитість, архаїчність форм, різноманітна вишивка, аплікація, плетіння, складність прикрас і доповнень виділяють гуцульський одяг серед інших костюмних комплексів України.

Перевагою чорно-білих акцентів характеризується одяг Бойківщини (гірські райони Львівської, Івано-Франківської і Закарпатської областей). Жінки носили білі доморобні сорочки, дрібно рясовані при шиї, манжетах-михалках. Типове вишивання на дрібних брижах сорочок. Поверх них одягали безрукавки з чорного або коричневого сукна — лейбики.

Поясний жіночий: білі спідниці; вишиті внизу фартухи; точеники, фарбани і полотняні запаски. Важливе художнє явище — бойківські вибійчані спідниці — друкавиці. Вони зберегли важливу інформацію про культуру вибійчаного мистецтва бойків, пласти орнаментальної культури. Поясний одяг чоловіків: літні полотняні вузькі штани — портяниці, портки, порти, гаті; зимові — сукняні холошні, волосянки. Верхній одяг взимку — кожухи. Взуття — шкіряні постоли.

Суттєва ознака бойківського жіночого одягу — прикраси з різнокольорового бісеру (силянки). Важливою частиною комплексів одягу є складні головні убори: очіпки-кибалки із стрічками, які опускались на спину; партиці, пантлики; великі з торочками хустини. Цікава форма жіночого головного убору — молодиці, кругленько пов'язані хустками із кінцями, зшитими так, щоб три кінці з кутасиками спадали на спину. Головні убори відіграють важливу роль у створенні композиційної цілісності одягових комплексів, котрі мають варіантні типи у східних, західних і центральних районах Бойківщини.

Художніми особливостями виділяється одяг лемків, етнічної групи українців, які здавна жили по обох схилах Східних Бескидів (в Карпатах між річками Саном і Попрадом та на захід від Ужу). Йдеться про принципи дещо об'ємнішого, овальнішого формування одягу і кольорове рішення.

Жіночий комплекс: коротка безуставкова сорочка — чахлик, спліча (до неї пришивали полотняний подолак — спідник); дрібнорясовані спідниці — фартухи. Поверх них одягали дрібнорясовані запаски, знизу обшиті рядами різнокольорових стрічок — фарбіток. Плечовий одяг — приталена безрукавка (лейбик, лейбича) чорного або синього кольорів. Верхній одяг — кожухи (кожушаниці). Жіночі головні убори: кибалка (хімка, химка, хомля), на яку накладали очіпок (чеплик), великі хустки. Поширені бісерні прикраси — «драбинки».

Чоловічий комплекс: безуставкова сорочка, лляні штани (ногавки), камізелька голубого кольору (друшляк), лейбик з двома фалдами блискучих ґудзиків, сукняні куртки (гуньки, сердаки). Взуття — шкіряні ходаки і чоботи. Чоловічі головні убори: чорні фетрові капелюхи, круглі шапки з овечої шкури, зверху обшиті синім сукном.

Тільки в одязі лемків побутувала цікава верхня одежина з доморобного темно-сірого сукна — чуга, чуганя — довга, прямоспинна, з нашитими рукавами. У неї великий відкладний комір з довгими, звисаючими нижче коліна на спині, вовняними стрічками (китиці, свічки). Крім чугів були поширені гуні з коричневого сукна, з великими клинами по боках — крилами, фалдами.

На округленість композиційних форм лемківського одягу, легкість його силуетних ліній вплинули дрібне рясування сорочок при комірі, на широких рукавах нижче ліктя; одягання по декілька спідниць, рясованих, зібраних у складочки.

У кольоровому відношенні образно переважає темно-синій колір спідниць, запасок; блакитний — у камізельках; червоно-білий — у вишивках і прикрасах з бісеру. При ледь помітних впливах словацької, чеської, польської, угорської культур одяг лемків відбиває цікаву, самобутню матеріально-духовну культуру, її давньослов'янські, архаїчні корені.

Ліричністю ліній, емоційною живописністю на фоні вічнозелених гір і долин характеризуется одяг Закарпаття. Його різновиди визначають передусім сорочки. Тут були поширені сорочки:

  • довганя — з цільнокроєними рукавами, манжетами (зап'ясниками), пришитими по основі, з пазухою на лівому боковому шві станка;
  • опліччя — коротка (до підточки), з цільнокроєними рукавами, біля шиї мала «моршенку» — дрібні складочки,— поверх яких в і довому плані розташована вишивка хрестиком і гладдю;
  • заспульниця — з пазухою збоку, з рукавами, пришитими по основі, найважливішу роль відігравали вишиті смуги на місцях уставок рукавів, вишивка виконана дрібною низинкою фіолетового кольору з вкрапленням зелених, синіх, жовтих ниток;
  • «волоська» сорочка — з чотирикутним вирізом горловини, при краях широкі вишиті смуги, рукави, знизу призбирані оборкою, суцільно вишиті;
  • лептянка — коротка, тунікоподібна, з широкими вишитими рукавами, чаюто знизу не призбираними, а зарубленими вузеньким рубцем.

До сорочок одягали доморобні спідниці з тонких вовняних ниток, вишиті при краях, обшиті зубчастими тасьмами і фартухи-плати. Більш поширені спідниці з синього і яскравого рожевого, блакитного ситцю. Живописні акценти до сорочок і кольорових спідниць, фартухів-платів — це кожушані безрукавки-бунди, суцільно вишиті червоними вовняними нитками (рослинний орнамент) так, що, здається, немає місця для проколу голки. Крім бунд з доморобного сірого сукна виготовляли короткі куртки-уйоші та тунікоподібної форми білі сукняні гуні з довгим ворсом на лицьовому боці. У другій половині XIX ст. масового поширення набули короткі, з сірого або білого доморобного сукна куртки (сіряк, сердак, уйош, реклик, петик).

Характерні і чоловічі сорочки тунікоподібного крою, з довгими широкими рукавами, їх вишивали білими нитками, на швах інколи з жовтими стрічками. Штани білі, широкі, полотняні; вузькі сукняні (ногавиці) або холошні. Сорочки підперезували шкіряними широкими пасками — чересами з трьома пряжками та тисненим геометричним орнаментом.

Кожен район Закарпаття й окремі села мають відмінності в одязі. Та скрізь білий колір контрастно підсилює яскраві фіолетові, сині, рожеві, жовті, червоні і чорні акценти як вишивки, так і фабричної тканини, стрічок тощо.

Невичерпна творча фантазія народних майстрів виявилась у тому, що вони розробили у межах локальних традицій численні варіанти художньо-образного вирішення. Часто одна, на перший погляд, невеличка деталь відіграє важливу роль у локальних різновидах традиційного одягу.

Народний одяг — це складна цілісна система взаємозв'язків і взаємовпливів форми, матеріалів і прикрас. Для одягу України XX ст. найбільш характерні три основні форми: трапецієвидна, овальна і прямокутна. Є різні варіанти їх викроювання в окремих районах, селах України. Як зазначалося вище, подільський одяг виділяється пластичною стрункістю, вертикальністю звучання силуетних ліній, а волинський — більш приземлений, із заокругленими, широкими формами. Є різниця і в носінні одягу.

Локальні художні особливості визначають також матеріали (переважно лляні, конопляні, вовняні тканини ручного і фабричного виготовлення), методи крою, пошиття, прийоми об'єднання окремих компонентів у комплекси, принципи формотворення й оздоблення різними доповненнями: коралями, аплікацією і т. ін.

Народний одяг синтетично акумулював у собі різні види народного декоративного мистецтва: тканини, вишивку, вибійку, вироби із шкіри, ювелірні прикраси тощо. Художні принципи, методи формотворення вироблені внаслідок колективного досвіду певного регіону.

Одяг — це результат як практичної, так і духовної діяльності народу. Він охоплює сферу знань, художні смаки, естетичні погляди, обрядові аспекти, етнічні особливості. Народний одяг матеріально виражений і зберігає інформацію про формотворення, орнамент, колорит, які є в пам'яті народу. Багаті художні традиції — постійне джерело творчих пошуків і відкриттів сучасних народних майстрів, художників-професіоналів, конструкторів. Вони по-різному підходять до багатющих традицій українського одягу. Одні беруть за основу крій, другі — засоби декоративного оформлення, треті — колорит. Разом з тим важливу роль відіграє індивідуальне бачення художнього образу народного одягу.

Велике значення у розвитку теорії і практики мистецтва, художніх традицій народного моделювання має робота Київського художнього інституту, Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва, Харківського художньо-промислового інституту, Київського філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання, Київських художньо-виробничих майстерень художнього проектування, Художнього фонду України, філіалу Всесоюзного науково-дослідного інституту художнього конструювання у Харкові, ряду середніх спеціальних навчальних закладів.

На особливу увагу заслуговує науково-дослідна і творча праця кафедри моделювання костюма, створеної 1959 р. при Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва. Тут готуються спеціалісти з моделювання костюма у галузі декоративно-прикладного мистецтва, промислового проектування костюма з трьох спеціальностей (швейні вироби, вироби з трикотажу, взуття і головні убори). Група викладачів, художників інституту працює у напрямі переосмислення традиційної форми при створенні єдиного ансамблю, стилістичної єдності всіх його компонентів. Оригінальні нові комплекси одягу за народними мотивами створили художники-модельєри О. Коровицький, С. Наблоцька, В. Шелест, 3. Шульга, 3. .Тканко, Т. Кечеджі, М. Безпальків, Н. Яворська, О. Нешенко та ін.

У справі розвитку художніх традицій народного одягу важливу роль відіграють Київський, Харківський, Львівський будинки моделей. їхні колективи вивчають локальні різновидності народного одягу і мовою кольору, форми, орнаменту розкривають таємниці краси народного одягу.

Важливим етапом дальшого розвитку художніх традицій народного одягу є творча співпраця художників-модельєрів, конструкторів, технологів і майстрів-виконавців, що працюють на підприємствах системи народних художніх промислів — фабриках, об'єднаннях, цехах, дільницях різного підпорядкування. Останнім часом активізувалася робота по моделюванню одягу за народними мотивами. Художники-модельєри, провідні майстри працюють у двох напрямах: створення унікальних творів виставочного характеру; розробка зразків для малосерійного і масового виробництва з урахуванням перспективного напряму моди і кращих досягнень мистецтва моделювання.

Яскравою сторінкою в історії мистецтва моделювання є творча діяльність художників і народних майстрів виробничо-художнього об'єднання ім. Т. Г. Шевченка (м. Київ), «Вінничанка», «Полтавчанка» (чоловічі і дитячі сорочки-чумачки, гуцулки, жіночі блузки та сукні тощо), фабрики художніх виробів ім. Лесі Українки (м. Львів), фабрики художніх виробів ім. Р. Люксембург (м. Івано-Франківськ).

Художні традиції українського народного одягу знайшли оригінальне продовження у творчості групи художників, що розробляють театральні костюми для професійних і самодіяльних колективів, театральних вистав тощо.

Традиції народного одягу є основою діяльності провідних народних майстрів України, зокрема, Г. Верес (Київ), О. Возниці, С. Грицай, М. Калиняк (Львів), Г. Вінтоняк (Коломия), Г. Григоренко (Чернігів), 3. Романової (Рівне) та ін.

Упродовж віків шліфувалися закономірності формотворення, колориту, прикрашення українського народного одягу. Створюючи справжні шедеври мистецтва, українські майстри напрочуд тонко володіли вишуканістю лінії в об'ємно-просторовій структурі, гармонійністю форм, пропорцій, ритму.

Список літератури

1. Бушина Т.І. Декоративно-прикладне мистецтво Радянської Буковини. - Київ, 1986.

2. Головацький Я. О народной одежде и убранстве русинов или русских в Галичине и Северо-Восточной Венгрии. -СПб., 1877.

3. Горленко В.Ф. Матеріальна культура українців в контексті порівняльно-етнографічного вивчення слов'ян // Народна творчість та етнографія. -1983. - № 3.

4. Захарчук - Чугай Р.В. Українська народна вишивка. Західні області УРСР. - Київ, 1987.

5. Кожолянко Г.К. Матеріальна культура населення Північної Буковини в кінці XVIII - на початку XX ст. - Київ, 1989.

6. Кожолянко Я.І. Традиційний народний одяг українців Північної Буковини // Народна творчість та етнографія. -1988.-№5.

7. Кульчицька О. Народний одяг західних областей УРСР. -Київ, 1959.

8. Матейко К.І., Полянська О.В. Одяг. У кн. Гуцульщина. -Київ, 1987.

9. Ніколаєва Т.О., Кара-Васильєва Т.В. Особливості народного вбрання та вишивка Українського Прикарпаття // Народна творчість та етнографія. - 1988. - № 3.

10. Стамеров К.К. Нариси з історії костюмів. - Київ, 1978.

11. ШухевичВ.Гуцульщина.-Ч. І.-Львів, 1899, ЧИ. 1901.


25.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!