Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Принцип “чини добро” як один з принципів медичної етики
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Принцип “чини добро” як один з принципів медичної етики

Всім відоме положення деонтологічної етики Канта, яке витікає з його категоричного імперативу – якщо хочеш, щоби чинення добра іншими стало всезагальною нормою, і щоб інші робили тобі добро, чини і сам добро іншим

Моральний закон вимагає від нас не тільки не чинити зло, шкоду, а й спрямовувати свої сили на утвердження добра.

У біоетиці можна помітити іноді певне ототожнення принципів “не нашкодь” і “чини добро”. Так В.Франкін вважає, що принцип “чини добро” включає в себе 4 елементи:

  • не слід чинити шкоду;
  • слід перешкоджати злу і шкоді;
  • слід усувати зло;
  • слід чинити добро і сприяти йому.

Ці елементи постають у певній послідовності, перший передує другому, другий – третьому і т.д. Перші три елементи характеризують саме принцип “не нашкодь”.

До принципу “не нашкодь” можна віднести й вчення Толстого про не протистояння злу силою. Перше: перестань сам робити пряме насильство, а також готуватися до нього. Друге: не брати участі в якому б там не було насильстві. Третє: не схвалювати ніяке насильство. Тільки тоді, коли ці вимоги будуть виконані, можна перейти до утвердження добра.

Виходить, що принцип “чини добро” включає в себе принцип “не нашкодь”, дещо розширює його. Тому правомірним може видатися їхнє ототожнення. Проте між ними є істотні відмінності, які і виправдовують їхній окремий розгляд.

Принцип “не нашкодь” відноситься не тільки до медицини. Він є необхідною умовою всіх моральних відносин між людьми. Присутність у ньому частки “не” свідчить про те, що він передусім є обмеженням, забороною. А у формі заборони. як ми знаємо, завжди виступають сильні моральні норми (згадаймо всім відомий Декалог).

Принцип “чини добро” – це вже не заборона, а така норма, яка вимагає деяких позитивних дій. Більшість дослідників перекладають принцип Beneficence як “чинити добро” чи благодіяння. Правда, в латинській, німецькій, англійській мовах “благо” і “добро” позначаються єдиним терміном: від того, як ми розумітимемо саме поняття “благо”, великою мірою залежить, який смисл ми будемо вкладати і в наші уявлення про добро.

Проте в українській мові значне місце посідає інше, духовно осмислене розуміння блага – як позитивного змісту буття взагалі, пов’язаного з розвитком його різнобічних потенцій, звільненням його продуктивних засад, реалізацією його призначення. Благо з такого погляду є, як вірно зазначає В.Малахов, світоглядною характеристикою, що визначає певну цілісну якість ставлення людини до дійсності. Ідея блага постає як світоглядна передумова моральності загалом.

Проте передумова – це ще не сама моральність. Для того, щоб ідея блага набула морального значення, вона має бути осмисленою як чинник волевизначення людської особистості. Осмислена таким чином, ідея блага трансформується в ідею добра.

Тому в біоетиці доцільніше використовувати словосполучення “чини добро”, яке вказує на джерело наших зобов’язань і можливість власного вибору. Принцип “чини добро” вимагає не тільки творити добро, а й активно сприяти добру, доброті і милосердю.

Цей принцип включає в себе і такі позитивні дії як благодійність, милосердя, філантропія. На жаль, і в минулому і теперішньому досить відчутною є традиція, яка під сумнів ставить ці поняття, проголошуючи, що такі дії є надуманими, необов’язковими і навіть лицемірними. Ця традиція виходить з того, що такі позитивні дії несуть в собі такі почуття і емоції як співчуття, жалість, які підкреслюють немічність людини. Довгий час вважали, що благодійність по відношенню до конкретної людини тільки відволікає від вирішення більш глобальних завдань – створення таких соціальних умов, коли всі будуть сильними і нікого не прийдеться жаліти. Проте, як довели психоаналітики, культологи, слабкість, біль, страждання – це не тимчасові, властиві певній історичній епосі стани, а вічні супутники людини в цілому світі.

Принцип “чини добро” вимагає не стільки уникнення шкоди, скільки активних дій щодо її уникнення. необхідно мати на увазі, що мова йде не про шкоду, яку свідомо чи несвідомо заподіяв лікар, а про будь-яку шкоду, якій лікар може запобігти чи виправити, чи це буде біль, страждання, інвалідність, чи навіть смерть пацієнта.

Якщо принцип “не нашкодь” є нормою обов’язковою до виконання, то цього не можна сказати про принцип “чини добро”. Існує певна складність у його визначенні : Що це обов’язок, моральний ідеал чи чеснота?

Оскільки, як зазначають Бігамп і Чілдрес, у моральному житті чинення добра вимагає надзвичайної великодушності, то деякі моральні філософи доводять, що цей принцип – це не обов’язок, а чеснота. Вони тлумачать дії творення добра як споріднені з актами милосердя і сумління.

Але, якщо вважати принцип “чини добро” чеснотою, тоді її крайньою формою буде обов’язковим альтруїзм і самопожертва. І в такій складній біоетичній ситуації як трансплантація органів обов’язковою стане пожертва свого органу будь-якій, навіть незнайомій людині. Зрозуміло, що вимагати від людини такої самопожертви, було б досить нерозумно і навіть аморально. У цьому випадку правильним є висновок, зроблений Б.Юдіним: “іноді принцип “чини добро” можна розуміти як моральний ідеал, а не моральний обов’язок – хоч додержання його і заслуговує одобрення, однак разом з тим не можна вважати аморальним і осуджувати того, хто відмовляється робити добро іншому”.

Виникає питання : “Тоді в яких випадках обов’язковим є чинення добра?” Шукаючи відповідь на це питання Бігамп і Чілдрес пробують розв’язати наступну дилему: чи можемо ми з одного боку, вимагати від поганого плавця, щоб він кинувся спасти людину, яка тоне в п’ятдесяти метрах від берега? А з іншого боку, якщо цьому поганому плавцю треба проплисти тільки 2-3 м, щоб кинути потопельнику рятівний круг; чи можна вважати, що він морально незобов’язаний робити це? Аналізуючи цей приклад, американські дослідники пропонують таку схему: дехто Х зобов’язаний чинити добро іншій людині, Y, тільки в тому випадку, якщо виконуються усі наступні умови, про які знає Х:

  • перед Y лежить велика небезпека;
  • для усунення цієї небезпеки необхідні дії Х;
  • є значна ймовірність того, що дії Х відвернуть цю небезпеку;
  • дії Х не тягнуть за собою суттєвого ризику, затрат чи втрат для нього;
  • очікуване добро для Y переважує ймовірний ризик, затрати чи втрати для Х.

З цієї схеми випливає, що наш поганий плавець буде зобов’язаний здійснити певні дії і, щоб спасти потопельника, у другому випадку, і не буде зобов’язаний робити це у першому випадку.

Крім того, необхідно відмітити, що в різних етичних теоріях обов’язок чинити добро трактується по-різному. Так, прихильники евдемоністичної концепції його критерій вбачають у щасті. Щасливе життя передбачає розумне самообмеження, свободу волі, духовне самовдосконалення, культивування таких вищих задатків людського духовного і душевного світу, як безкорислива дружба і допомога. Добро постає як максимальне щастя для щонайбільшої кількості людей.

Звідси: я зобов’язаний чинити добро іншим, якщо воно принесе щастя максимальній кількості людей. Д.Юм обґрунтовував необхідність робити добро іншим природою соціальних взаємодій: живучи в суспільстві, я отримую блага від того, що роблять інші, а тому я зобов’язаний діяти і їхніх інтересах. Утилітаристи акцентують на користі – роблячи добро іншим, ми тим самим збільшуємо загальну кількість добра в світі. Еволюціоністи вважають обов’язок чинити добро безпосереднім наслідком розвитку.

Згідно Канту принцип “чини добро” стає всезагальним моральним обов’язком, який випливає з його категоричного імперативу. Проте обов’язок чинити добро іншим аж ніяк не може випливати з інтересів наших близьких, нашої нації або навіть людства в цілому – відомо, що надмірний антропоцентризм чимраз сильніше розкриває свої небезпечні потенції для природи, Всесвіту і самої людини. Ми не можемо однозначно обґрунтувати обов’язок робити добро, оскільки, як вірно зазначає В.Малахов: “відкритість і потенційна смислова безмежність ідеї добра позбавляє будь-якого ґрунту сподівання на те, що людство коли-небудь вичерпає всі пов’язані з нею проблеми, зробить останній крок в її пізнанні й реалізації. Поки людство існує, ця ідея знову й знову висуватиме перед ним нові завдання, розкриватиме нові обрії, породжуватиме нові сумніви”.

Значний вплив на обов’язок робити добро має тип соціальних відносин між учасниками різних біоетичних ситуацій. Можна виділити наступні відносини:

  • Соціальні відносини – це відносини, учасники яких виступають у певній соціальній ролі, яка накладає достатньо серйозні зобов’язання. Наприклад, якщо людині пропонують пожертвувати свій орган для його трансплантації незнайомій людині, то для неї така самопожертва не буде обов’язковою. Але, якщо донором буде хтось із батьків, а реципієнтом – їхня дитина, то в цьому випадку акт пожертви буде в більшій мірі обов’язковим;
  • Професійні відносини – це відносини між професіоналом з одного боку, і клієнтом, пацієнтом – з іншого. Професіонал (медпрацівник, юрист, біоетик) – це людина, яка володіє спеціальними знаннями, уміннями і навичками, й виступає у певній соціальній ролі. Соціальне призначення його діяльності – це чинити добро людям, котрі звернулися до нього за допомогою;
  • Контрактні відносини – це відносини, регламентовані певним договором, контрактом, угодою (не завжди документально зафіксованою), які можуть визначати дії, необхідні для втілення добра.

У “Клятві Гіппократа” принцип “чини добро” не є категорично обов’язковим, він в більшій мірі стосується ставлення лікаря до свого вчителя і його сім’ї, і в меншій мірі окреслює відносини між лікарем і пацієнтом. Лікар виступає як представник гільдії чи цеху, котрий добровільно вступає в контакт з тими, хто хоче і може звернутися до нього за допомогою. Його соціальна роль – це роль скоріше благодійника. Сьогодні обов’язок чинити добро для сучасного лікаря є імперативним. Обов’язок лікаря – забезпечити здоров’я своїх пацієнтів, запобігти втраті їхнього здоров’я, а також, якщо це можливо, відновити їхнє втрачене здоров’я.

Варто зважити в цьому зв’язку й на відмінність між власне належним і обов’язком у повному розумінні слова. Можна чудово усвідомлювати, що чомусь, чого тепер немає, належить бути, що якісь зміни неодмінно потрібні й т. ін. – і водночас самому нічого не робити для встановлення цього належного і обов’язкового порядку речей і навіть не відчувати необхідності такого власного втручання. Категорія обов’язку якраз і позначає таке моральне усвідомлення належного, за якого здійснення останнього постає перед особою як її нагальне практичне завдання. Іншими словами і лікар, і пацієнт повинні відчувати свою суб’єктивну причетність до реалізації цього належного (в нашому випадку здоров’я), усвідомлювати, що без власних цілеспрямованих зусиль воно, можливо, й ніколи не буде здійснене.

Існує ще одна суттєва проблема, яка стосується принципу “чини добро”: хто визначатиме зміст добра, яке потрібно здійснити. У медицині традиційно склалося, що в усіх випадках вирішує лікар – в чому полягає добро для пацієнта: “Я скерую режим хворих для їхньої користі згідно моїм силам і знанням, утримуючись від спричинення шкоди і несправедливості”.

Таке твердження дало обґрунтування такому типу взаємовідносин між лікарем і пацієнтом, який ми сьогодні називаємо “медичним патерналізмом” (від лат. pater – батько). Зміст патерналістського підходу полягає в тому, що лікар веде себе як добрий батько, котрий знає, що потрібно його синові, і відповідно діє, не питаючи його згоди чи дозволу. Ця поведінка лікаря випливає з надмірного почитання принципу “чини добро” і дещо меншої поваги до автономії пацієнта. Оскільки лікар опирається тільки на своє розуміння потреб хворого, то виправданим у відношенні до пацієнта можуть бути обман чи приховування інформації.

Однак патерналістський підхід не тільки уподібнює зв’язок між лікарем і пацієнтом кровноспорідненим стосункам, для яких характерні позитивні психоемоційна прихильність і соціально моральна відповідальність, але й утверджує певну “божественну цілющість” відносин між лікарем і пацієнтом. Процес лікування - це організоване втілення добра. А добро завжди асоціюється з чимось надприродним, божественним за своєю природою. Парацельс писав: “Сила лікаря – в його серці, робота його повинна керуватися Богом і освітлюватися природним світлом і досвідченістю; найважливіша основа ліків – любов”.

Оскільки для втілення добра велике значення має наявність емоційного контакту між лікарем і пацієнтом, деякі дослідники в галузі біоетики принцип “чини добро” називають моделлю Парацельса. Якщо Гіппократа ми називаємо батьком медицини, то Парацельса по праву можна вважати законодавцем в сфері емпіричного психічного лікування.

“Модель Парацельса, - як пише І.Сілуянова, - це така форма етики лікаря, в рамках якої моральне ставлення до пацієнта розуміється як одна із найважливіших складових стратегій терапевтичної поведінки лікаря”. Якщо в гіппократівській моделі медичної етики передусім завойовується соціальна довіра особистості пацієнта, то в моделі Парацельса кладеться акцент на врахування емоційно-психологічних особливостей особистості, на визнанні важливого душевного контакту з лікарем і включенні такого контакту у процес лікування.

Успішність лікування досить сильно залежить саме від наявності такого душевного контакту, від присутності віри пацієнта у свого лікаря. У термінології сучасної медицини, пацієнт, який вірить, тобто всебічно довіряє своєму лікареві, надає йому правдиву інформацію, знаходиться у стані позитивної трансференції.

У кінці 19 ст. З.Фрейд десакралізував патерналізм, констатуючи “лібідозний” характер стосунків між лікарем і пацієнтом., використавши такі поняття як трансфер, і контртрансфер. З одного боку, Фрейд констатував “цілющий” характер особистої включеності лікаря в процес лікування. З іншого, він настоює на необхідності її максимальної деперсоналізації з боку лікаря. Умовою і засобом досягнення деперсоналізації є етична поведінка лікаря. З.Фрейд вважав, що всякий психотерапевт (а будь-який лікар повинен бути психотерапевтом), повинен бути бездоганним, особливо в моральному відношенні.

Ми живемо в плюралістичному суспільстві, в якому різна система цінностей, і цінності лікаря не завжди співпадають з цінностями пацієнта. Їхні погляди на добро можуть суттєво відрізнятися. Тому в цьому випадку, на думку більшості біоетиків, стрижневим повинен стати принцип поваги автономії пацієнта.


25.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!