Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Культурна сфера в країнах Європи та її правове регулювання
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Культурна сфера в країнах Європи та її правове регулювання

Наприкінці XX ст. у країнах Європейського Союзу сформувалася системна альтернатива традиційній для Заходу політиці невтручання в культурній сфері. Основна ідея цієї альтернативи полягає у створенні сприятливого податкового режиму для культурних індустрій та усунення різних міждержавних бар’єрів на шляхах культурного обміну

Зокрема, вирішенню останніх проблем (тобто скасуванню митних бар’єрів, акцизів тощо при імпорті-експорті культурних товарів) присвячена відома Флорентійська конвенція.

Європейські науковці (французький культуролог Марк-Олів’є Барюш) вказують на чотири головних інструменти державної книжкової політики в умовах демократії та ринку:

  • по-перше – утримання і розвиток мережі загальнодоступних бібліотек;
  • по-друге – єдина система контрольованих (і теж доступних) цін на книжки;
  • по-третє – заходи прямого фінансового втручання (держзамовлення, гранти видавцям і авторам тощо);
  • по-четверте – пільгове оподаткування (чи то самого продажу книжок, чи то цілого ланцюжка операцій, пов’язаних із книговиданням та торгівлею).

Скажімо, Швеція та Данія не встановлюють податкові пільги для друкованої продукції, натомість щедро фінансують бібліотеки й виділяють кошти на пряму допомогу видавцям та авторам. Франція застосовує не лише податкові пільги, а й механізм фіксованої ціни на книжку. Завдяки зниженим ставкам ПДВ (2% на газети й журнали, 5,5% на книжки та кіно-квитки) французькі книжки є удвічі-втричі дешевшими, аніж у скандинавських країнах чи Британії (хоча у Британії ПДВ на книжку складає 0%), і купують їх там помітно більше.

Загалом – з-поміж 29 європейських країн, охоплених аналітичним оглядом Франсуа Руе «ПДВ та книжкова політика», вісім застосовують нульову ставку ПДВ на книжку (Британія, Ірландія, Норвегія, Литва, Латвія, Естонія, Польща та Росія); чотири країни не передбачають жодних податкових скидок (у Швеції та Данії - ПДВ 25%; у Болгарії та Хорватії – 22%); решта країн застосовують зменшену ставку ПДВ на книжки, газети та журнали (її розмір коливається від 3% у Люксембурзі до 12% в Угорщині та Фінляндії). У кількох країнах (Франція, Польща, Росія, Греція) нульова або зменшена ставка ПДВ застосовується не лише на продаж книжок, але й на деякі інші операції, пов’язані з книговиданням (друк, закупівля паперу, а у Франції навіть презентації нових видань).

У кількох країнах (зокрема, в Польщі та Росії) нульова ставка ПДВ застосовується лише на продаж вітчизняних книжок, однак лише в одній країні (Латвії) пільга поширюється лише на видання державною латиською мовою, та й то не всі, а тільки книжки для дітей та першовидання художньої літератури.

Політика щодо кіно та телебачення

У більшості європейських країн кіноіндустрія розраховує в основному на внутрішній ринок, а тому - майже неуникною для розвитку національної кінематографії стає державна фінансова підтримка - пряма чи принаймні непряма (у формі податкових пільг).

У Франції державне фінансування кіноіндустрії є найбільшим серед європейських країн, а у Великій Британії - чи не найменшим (хоча обсяг кіновиробництва майже такий самий). Втім, лише 40,47% державної підтримки спрямовується на французьке кіновиробництво, натомість більша частка іде на підтримку дистрибуції та кінопоказу.

Подібний характер має і державна підтримка італійського кіно (42% - на кіновиробництво, решта - на забезпечення присутності вітчизняних фільмів у кінотеатрах), натомість у Німеччині, Данії, Іспанії, Швеції, Фінляндії - майже всі державні кошти спрямовуються на кіновиробництво.

Навіть у тих країнах-членах ЄС, де не було власних квот, від 1995 року діють норми Директиви ЄС “Телебачення без кордонів”, за якою не менше 50% телеефірного часу (за винятком новин, спорту, реклами та телеігор) має займати європейська продукція, в тому числі не менше 10% - продукція незалежних студій.

Саме зусиллями деяких країн Європи (передусім Франції) було залишено право на кіноквоти в діючій Угоді GATT (1995), а саме – статтю IV ‘Special Provisions relating to Cinematographic Films’, яка, зокрема, передбачає, що, якщо якась із сторін-учасниць встановлює або зберігає внутрідержавні кількісні обмеження на демонстрацію кінофільмів, то такі обмеження мають набувати форми екранних квот і відповідати наступним вимогам:

  • а) екранні квоти можуть вимагати демонстрування фільмів вітчизняного виробництва протягом визначеної мінімальної частки загального екранного часу, що обліковується за період не менше року, у загальному екранному часі комерційного демонстрування фільмів будь-якого виробництва, на основі обрахування екранного часу на один кінотеатр за рік;
  • б) за винятком екранного часу, відведеного для демонстрування вітчизняних фільмів у рамках екранної квоти, екранний час не повинен адміністративно чи примусово перерозподілятися між джерелами демонстрування фільмів.

Велика Британія

Сполучене Королівство не має писаної конституції, послуговуючись прецедентним правом. Тому й немає всеохопного законодавчого акту, який би регулював галузь культури, хоча вже багато років (з середини ХІХ ст.) діють нормативні акти для багатьох окремих культурних секторів (музеїв, бібліотек, тощо).

Отже, окремої законодавчої бази для галузі культури не існує, але є цілий ряд спеціальних законів, які стосуються управління й фінансування цього специфічного сектора.

Серед інших законів варто згадати Закон про здоров’я й безпеку праці (The Health and Safety at Work Act, 1974), що стосується усіх робочих місць, включаючи театри, концертні зали, музеї, майстерні художників; цей закон врегульовує умови праці всіх найманих працівників. Є також кілька законів, що регулюють продаж творів мистецтва, наприклад – „Про продаж мистецьких виробів” (1979) та „Акт про порядок ведення торгівлі” (Trade Description's Act), „Акт про захист споживача” (Consumer Protection Act) та „Акт про постачання товарів та надання послуг” (the Supply of Goods and Services Act).

Тривають дебати про можливе ущемлення свободи слова й творчості, якщо будуть прийняті запропонований урядом Закон про расову й релігійну нетерпимість (Racial and Religious Hatred Bill), який має на меті запобігти дискримінації людей через їхні релігійні вірування, та „Закон про тероризм”. Побоювання були висловлені митцями різних галузей, а також і фахівцями з прав людини, що, мовляв, такий закон може призвести до цензурування мистецьких творів, які певними групами суспільства можуть вважатися образливими або небезпечними.

Фахівці, описуючи культурну політику Великої Британії, зазвичай ставлять в її світоглядну основу так званий „принцип витягнутої руки”. Автори нариса про Велику Британію у збірнику "Cultural Polіcy and Cultural Admіnіstratіon іn Europe" формулють "принцип витягнутої руки" як "максимальну відстороненість політики від мистецтва та максимальну незалежність процесу прийняття фінансових рішень від урядових структур" ВВС)" [Ratzenboeck, p.197].

У відповідності до цього принципа, британська держава неначе визнає потребу культури в підтримці з державного бюджету, але при цьому не бажає бути повноцінним суб'єктом такої підтримки.

До 1960-х років лише у сфері теле-радіомовлення Британський уряд надавав підтримку культурі (в рамках фінансової підтримки ВВС). Перший генеральний менеджер новостовореної ВВС лорд Ріс (Reіth) заявив 1926 року, що ця перша в світі структура громадського радіомовлення буде "неначе піднесений угору оголений меч, що розбиватиме темряву невігластва". Таку високу мету ВВС ставило перед собою упродовж кількох перших десятиліть свого існування (аж до тетчерівської "дерегуляції").

Ідеї та принципи, покладені в основу діяльності британського громадського мовлення (власне, корпорації ВВС) при його створенні одержали назву "рісіанських" (Reіthіan) - за ім'ям лорда Джона Ріса. Сучасний британський культуролог Тім О'Салівен так характеризує "рісіанські" принципи:

"В сутності своїй Рісова концепція суспільної ролі радіомовлення грунтувалася на ідеї автономної, некомерційної, загальнонаціональної служби, втіленої в інституції, якоюсь мірою подібної до церкви; служба, метою якої було забезпечення найвищих стандартів суспільних смаків шляхом інформування, навчання та розважання широкої аудиторії" [Key Concepts, p. 264].

Від самого початку ВВС замислювалася як QUANGO, тобто автономна напівдержавна структура (хоча сам цей термін, як і термін "принцип витягненої руки", тоді ще не був поширений). Від 1920-х рр. й донині ВВС фінансується за рахунок так званої lіcense fee, тобто плати, яку вносять всі мешканці Британії, купуючи радіоприймач або телевізор.

Фактично lіcense fee є родом податку на користування телевізорами та радіоприймачами. Наприклад, у 1996-97 фінансовому році обсяг lіcense fee для ВВС склав понад 1.9 млрд. фунтів. Це дозволяє корпорації не шукати доходів від реклами.

Керівництво ВВС призначається державою, однак організаційно ВВС є цілком самостійною структурою, підпорядкованою лише закону та власній "Хартії ВВС".

Ще 1942 року було створено Раду для заохочення музики та мистецтв, яка надавала фінансову підтримку культурним заходам. На базі цієї Ради, з урахуванням її досвіду та досвіду понад тридцятирічного існування ВВС, 1945 року було створено Раду мистецтв Великої Британії(РМВБ).

РМВБ визначає свою місію як "пропаганда знань, поглиблення розуміння ролі мистецтва та підтримка практичної діяльності у миистецькій сфері". Рада мистецтв сприяє поліпшенню доступу до мистецьких надбань широких верств суспільства, допомагає в розвитку регіональним та місцевим радам мистецтв, забезпечує координацію з державними органами та консультує їх у мистецьких справах.

1994 року РМВБ було "децентралізовано" - утворено окремі Ради мистецтв для Англії, Шотландії та Уельсу, а також десять регіональних управлінь мистецтв (Regіonal Arts Boards, або ж RABs), які, втім, не є адміністративними органами, а напівгромадськими установами QUANGO-типу, у своїх функціях аналогічними частково до РМВБ, частково до ДНС (вони і надають гранти, і утримують деякі місцеві культурні інституції).

Після утворення Департаменту національної спадщини (1992) бюджет Ради мистецтв Англії цілком формується за рахунок дотації від Департаменту; натомість відповідні Ради в Шотландії та Уельсі дотуються з бюджетів урядових міністерств у справах цих регіонів. Відповідно, більша частка бюджетів RABs формується за рахунок дотації від Ради мистецтв Англії, а також - з місцевих бюджетів та від інших QUANGOs (Ради у справах ремесел, Комісії музеїв та галерей, Британського кіноінституту).

Всі важливі рішення Рада мистецтв приймає колегіально, й уряд (Департамент) не має права втручатися в цей процес. Персональний склад Ради мистецтв формується у складі голови, генерального секретаря (обох призначає Департамент нац. спадщини), десяти голів RABs та голів дорадчих органів з окремих видів мистецтв. Дорадчі органи (експертні ради) створюються на громадській основі з відомих діячів відповідного виду мистецтва і опрацьовують фінансові та інші рішення для цього виду, які потім затверджуються Радою.

Рада мистецтв Англії надає регулярну пряму фінансову підтримку таким славетним культурним закладам, як Королівський Шекспірівський театр, Національний театр, Королівська опера, Англійська національна опера та кільком іншим, а також підтримує мистецькі проекти загальнонаціонального значення у таких видах мистецтв, як театр, музика, танець, образотворче мистецтво, кіно, телебачення, література.

1992 року було створено Департамент національної спадщини, першу в історії Великої Британії урядову інституцію, яка безпосередньо займалася державною культурною політикою.

Однак створення цього "міністерства культури у всьому, крім назви" (Род Фішер) не призвело до зміни традиційного механізму державного фінансування культури (через Ради мистецтв та інші QUANGOs). Департамент фінансує безпосередньо лише кільканадцять національних закладів - Британську бібліотеку та 17 національних музеїв, а решта й далі підтримуються через QUANGOs.

1994 року стартувала Національна лотерея, створена Департаментом нац. спадщини, але адміністрована незалежно (знову-таки, "на відстані витягнутої руки"). Майже третина доходів від цієї лотереї йде безпосередньо на фінансову підтримку культури, спорту та спадщини, а також на так званий Mіllenіum Fund (суспільний фонд, що підтримує культурні проекти, орієнтовані на ХХІ століття).

1997 року ДНС було перетворено на Департамент у справах культури, мас-медіа та спорту (Department for Culture, Medіa and Sports, або ж DCMS). У віданні DCMS перебуває доволі широка сфера діяльності та інституцій - від Національної лотереї (значна частина доходів якої йде на фінансування культури), Національних Мистецьких Колекцій, Управління архітектурної спадщини (Buіlt Herіtage), - до опікування закладами виконавських мистецтв, теле - та радіомовленевими закладами, а також спортивними та туристичними інституціями [The People's Lottery, London, 1997].

За уряду М.Тетчер почалася "приватизація" (за точнішими визначеннями, "дерегуляція" або ж "автономізація") низки національних музеїв та галерей. Їх було перетворено на організаційно й господарчо незалежні "трасти", які, втім, і далі діставали певні кошти з бюджету, али решту мали зароблитя самі - через активнішу квиткову політику, а також через так званий merchandіzіng (тобто використання всіх комерційних можливостей, які дає культурний заклад - відкриття кафе, сувенірних і книжкових крамниць, продаж товарів з символікою музею тощо).

Протягом 1980-х рр. робилися спроби запровадити для багатьох видів соціальних послуг, що традиційно надавалися комунальними службами за гроші місцевих бюджетів, механізм так званого "compulsory competіtіve tenderіng" (CCT), тобто обов'язкових конкурсних тендерів. Малося на увазі досягнути економії муніципальних коштів (значну частку яких у Британії складає дотація з державного бюджету), піднесення якості послуг за рахунок впровадження у цю сферу елементів ринкової конкуренції.

Із видів послуг та сфер діяльності, на які поширювався механізм ССТ, до культурної сфери прямо належали: замовлення на архітектурні проекти, дозвіллєво-розважальні послуги; а непрямо - те, що на тендери виставлялося також надання комунальних послуг самим культурним закладам (експлуатація та ремонт приміщень, електропостачання, охорона тощо).

Сфери культури в ширшому сенсі стосувалися запроваджені з 1990 року прийнятим тоді "Законом про мовлення" (Broadcastіng Act) квоти на створені незалежними продюсерами телепрограми на національних (громадських) каналах BBC/ІTV. Ставилася мета - пожвавити ринок телепродукції, підтримати здорову конкуренцію на ньому. Визначався й рівень - на 1993 рік частка програм, замовлених незалежним продюсерам, мала скласти не менш як 25%.

Фактично ж на 1997 рік частка "законтрактованих на стороні" програм складала на ВВС майже 29 відсотків.

Митці у Великій Британії скоро отримають „Право митця на перепродаж творів” (Artists' Resale Right), в результаті чого матимуть дохід від продажу й перепродажу своїх творів. Ще 1996 року Єврокомісія запропонувала відповідну Директиву, яка в 2001 році була прийнята. Згідно з нею, всі держави-члени ЄС мають ввести таке право митця до своїх внутріщніх законодавств, починаючи з 2006 року.

Незважаючи на спротив мистецьких аукціонів, які здебільшого знаходяться у Великій Британії, британський парламент прийме закон про те, щоб надати живим митцям це право до 2006 року, а до 2012 року це право пошириться на твори митців, які померли за попередні 70 років.

Невдовзі Євросоюз має також підняти мінімальну ставку ПДВ на твори мистецтва з 2.5% до 5%. Це крок, якому дуже опиралися арт-ділери й колекціонери у Великій Британії, які бояться, що їхня панівна позиція на британському ринку буде втрачена.

Законодавче забезпечення неприбуткових організацій

У Великій Британії так званий "третій сектор" є добре розвиненим, з огляду на сприятливий правовий (передусім податковий) клімат. На 1990 рік в країні нараховувалося понад 170 тисяч неприбуткових організацій (НПО, британський юридичний термін для них - charіty, хоча явна меншість з-поміж них є власне благодійницькими організаціями у вузькому сенсі; термін charіty став означати будь-яку некомерційну організацію, що "служить суспільним цілям").

Юридичний статус charіty має кожна третя державна школа і кожна друга недержавна, а також майже всі культурно-мистецькі організації (відомо, що комерційні культурні індустрії в Британії хоча й живуть собі непогано, але дуже поступаються розмірами американським і розташовані майже без винятку в Лондоні).

Головні причини набуття неприбуткового статусу - це, звичайно, податкові пільги, але особливо - значно більші можливості для "фандрейзінгу", адже для не надто розвиненої британської філантропії податкові пільги на пожертви для charіty відіграють важливу роль.

1976 року було утворено Асоціацію бізнесового спонсорства мистецтв (ABSA) - "для пропаганди концепції та практики спонсорування мистецтва в бізнесовому середовищі". Основні форми діяльності ABSA це "консультування бізнесу щодо всіх аспектів спонсорства, надання потенційним спонсорам цілої низки послуг та можливостей, що їх дає членство в ABSA, а також консультування мистецького середовища в питаннях пошуку спонсорської допомоги" [The Arts Fundіng System, p. 8].

ABSA є адміністратором започаткованої британським урядом із 1984 року "Програми заохочення бізнесового спонсорства" (BSІS). За цією програмою, кожна "нова" спонсорська пожертва доповнюється державними коштами у співвідношенні 1:1; якщо ж спонсор збільшує обсяг своєї раніш надаваної допомоги, то сума збільшення доповнюється у співвідношенні 1:2. За 1984-93 рр. в такий спосіб було акумульовано 82 млн. фунтів (з чого 27 млн. додано державою).

Франція

У сучасному світі культурна політика Франції вважається зразком того, як за умов вільноринкового суспільства можна створити дуже централізовану систему державного патронажу над культурою.

Однак об'єкт цього патронажу, саме розуміння культурної сфери тут досить широке. До французької національної культури, яка вважається за такий об'єкт, належать не лише опера, балет, драматичний театр, образотворчі мистецтва та інші види "високої" культури, але й явища молодіжної субкультури, а також такі напрямки, як дизайн, мода, особливо - жіноча, і навіть національна кухня.

Попри давню традицію монаршого та демократичного державного покровительства мистецтва, Міністерство культури Франції утворено лише 1959 року - через 14 років після Британської ради мистецтв і за шість років до створення NEA та NEH в Америці.

У 1960-і роки французька система державної підтримки культури перетворилася із системи субсидій "високій" культурі на розгалужену, хоча й ієрархічно централізовану адміністративну мережу, яка підтримує дуже широкий спектр "культурної діяльності" - аби ця діяльність зміцнювала прекрасну будівлю французької національної культури "як усього способу життя".

Для цього було створено чималу законодавчу базу - зокрема, закони про підтримку творчих мистецьких проектів, про соціальний захист митців, про охорону національної культурної спадщини, про мистецьку освіту, про ціну на книжку й багато інших.

Наприклад, прийнятий 1994 року французький закон про мовленеві квоти передбачає, що:

  • в радіоефірі франкомовні пісні мають становити не менше 40% загальної кількості трансльованих пісень;
  • на телеканалах не менше 60% демонстрованих фільмів мають бути європейського виробництва, в тому числі не менше 40% - французького виробництва.

Пріоритет надавався підтримці сучасного мистецтва у всіх (а не лише елітарних) його формах; іншим пріоритетом стало забезпечення доступу якнайширших верств суспільства до культурних надбань (через доступність цін та територіальну "децентралізацію" культурних послуг).

Структура органів державної підтримки культури у Франції

Міністерство культури й комунікації Франції (колись - просто Міністерство культури, потім - Міністерство культури і франкофонії) має досить струнку ієрархічну структуру. Воно очолюється міністром, при якому функціонує "кабінет" (щось на кшталт нашої колегії міністерства); кілька функціональних департаментів (загально-адміністративний, інформації, міжнародних зв'язків, інспекцій, розвитку тощо) та дев'ять галузевих управлінь: архівів, музеїв, книжки й лектури, культурної спадщини, театрів і вистав, музики й танцю, пластичних мистецтв, французької мови, а також Національний центр кінематографії, який до 1959 року був окремою інституцією і відтоді зберіг свою назву. Цікавим є механізм фінансування цього центру: існує спеціальний збір з кожного проданого у Франції кіноквитка, з кожної "чистої" відеокасети; бюджет центру поповнюють також доходи від наданих ним аудіовізуальних послуг та, нарешті, дотація з держбюджету.

Всі управління надають фінансову допомогу відповідним галузям культури, а деякі ще й мають у своєму підпорядкуванні національні заклади культури - музеї (нині у Франції 34 національних музеї), театри, бібліотеки, архіви, мистецькі вищі навчальні заклади); однак майже жоден із цих закладів не фінансується державою стовідсотково.

Управління театрів та спектаклів надає щорічні фінансові дотації значним театрам, які, втім, не перевищують третини операційного бюджету театру, але можна також отримати від цього управління грант на конкретний мистецький проект. Окрім того, існує Національне бюро поширення мистецтв, який фінансово підтримує численні невеличкі театральні трупи у французькій провінції.

Управління регіонального розвитку є з'єднувальною ланкою між центральною владою (Міністерством, урядом) та регіональними дирекціями культурних справ (Dіrectіons regіonales des affaіrs culturelles, або ж DRACs). Систему DRACs було створено 1977 року; сьогодні їх 27.

Відповідно до Закону про децентралізацію державних інституцій, прийнятого 1983 року, на DRACs було покладено низку важливих функцій, які раніше здійснювало саме Міністерство:

  • забезпечення координації Міністерства та органів місцевої (регіональної) влади;
  • контроль за здійсненням основних засад та пріоритетів загальнонаціональної культурної політики в місцевих умовах;
  • забезпечення цілісності регіональної культурної політики;
  • розподілення виділених регіонові бюджетних фондів, фінансування місцевих культурних ініціатив, а також місцевих мистецьких навчальних закладів;
  • консультативна, методологічна допомога місцевій владі у формулюванні власної культурної політики;
  • проведення культурологічних, соціологічних досліджень та ін.

Окрім прямих дотацій мистецьким організаціям та надання грантів, DRACs також здійснюють закупівлю творів місцевих митців.

Німеччина

Сьогодні Федеральна Конституція Німеччини містить лише одне речення, яке стосується культури й мистецтва: “Мистецтво, наука, дослідження й освіта мають бути вільними” (Стаття 5.III).

Згідно з тлумаченням Конституційного Суду, цей пункт не тільки визначає право митців на захист від втручання держави, але також уповноважує державу захищати й підтримувати культуру й мистецтво.

За останні два десятиріччя були спроби уточнити “культурний пункт Конституції” або включити культуру до основних цілей цілей держави в інших статтях федеральної Конституції.

На відміну від федеральної Конституції, більшість земельних конституцій звертаються до питань мистецтва й культури в конкретніший спосіб, за винятком хіба що міста-землі Гамбурга. Три землі – Баварія, Бранденбург і Саксонія – включають культуру до головних цілей діяльності держави, як наприклад: “Баварія є правовою, культурною і соціальною державою” (Стаття 3.I).

Більшість земельних конституцій включають обов’язок підтримки державою (земельним урядом) мистецтва або культурного розвитку, наприклад: “Земельний уряд захищає й підтримує культурне життя” (Берлін, Стаття 20.II).

Багато земельних конституцій зобов’язують владу заохочувати публіку до участі в культурних подіях. Наприклад: “Всім людям має бути надана можливість корстуватися надбаннями культури” (Райнланд-Пфальц, ст. 40.III).

Багато земельних конституцій передбачають відповідальність держави, у сфері охорони культурної спадщини або мистецької освіти для дорослих, деякі згадують про підтримку й захист культурних традицій етнічних меншин. В ширшому контексті деякі конституційні положення передбачають культурні цілі для системи освіти, як, наприклад, Конституція Баварії: “- Відкритість до всього, що є добрим і прекрасним” (Стаття 131.11), або конституція Тюрінгії: “- Миролюбне співіснування з іншими культурами й народами” (Ст. 22).

Спеціальне законодавство для галузі культури

Правове визначення головних аспектів державної культурної політики дається відповідними положеннями конституційних та адміністративних законів. Ці положення, одначе, не зібрані в одному спеціальному законі, вони складаються з маси конституційних та статутних положень, муніципальних нормативних актів, кількох спеціалізованих актів законодавства земель, що стосуються справ культури, а також деяких федеральних закони, як, наприклад:

  • Акту про захист культурної спадщини Німеччини від її вивезення за кордон,
  • Закону про авторське право,
  • Закону про федеральне сприяння кіно,
  • Закону про соціальний захист митців.

Різноманітні положення, що стосуються культури, є у Федеральному Законі про будівництво, Федеральному Законі про регіональне планування тощо.

Специфічні галузеві „культурні” закони існують на рівні земель - стосовно архівів, охорони пам’яток, мистецької освіти. Деякі землі мають закони про музичні школи (Бранденбург), про бібліотеки (Баден-Вюртемберг).

Одначе ніде немає окремих законів для таких важливих закладів культури, як театри, музеї, оркестри.

Правові норми щодо масових та електронних медіа розподілені між федеральною й земельною владами.

Образотворче мистецтво, як і інші мистецькі сфери, знаходиться під захистом Федеральної Конституцієї (Стаття 5.ІІІ щодо права на вільну мистецьку творчість). Ця стаття гарантує кожному право вільно працювати у сфері мистецтва та прагнути публічного визнання своєї роботи.

Гарантії цього лежать не тільки у “сфері творчості” але також у “сфері впливу” цієї творчості шляхом публікації й дистрибуції творів.

Що стосується поширення та використання мистецьких творів, то Закон про авторське право 1965 року, який часто переглядався, є до сьогодні чинним. Цей Закон містить регулювання щодо публікацій, виставок, передачі або дарування прав на використання творів, у тому числі через позичання їх музеям.

Інші пункти закону стверджують, що творець має право на економічний зиск зі своїх творів. Одначе, мистецький гонорар від участі у виставках, чого вимагають мистецькі організації, не включено до чинного закону про авторські права.

Закон про соціальне страхування митців є дуже важливим для всіх незалежних митців і для організацій, що використовують їхні твори, за які від останніх вимагається платити податок з усіх видів доходів.

Австрія

Австрія, подібно до ФРН, є федеральною державою з відносно незалежними регіонами-землями; цю незалежність відображено й у законодавчих положеннях щодо відповідальності земельної влади за підтримку культури.

Натомість Федеральна конституція Австрії взагалі не згадує про культуру й мистецтво. Законодавчі норми, що регулюють сферу культури, не були виведені до якогось всеохопного „закону про культуру”, а також не були бодай якось систематизовані. Тому кожна з норм, що стосуються культурного сектора, базується на загальній законодавчій системі - наприклад, на Федеральній Конституції або на Основному Законі про Громадянські Права (до них включено, зокрема, свободу творчості).

У країні прийнято низку спеціальних федеральних законодавчих актів щодо культури. Вони, зокрема, включають:

  • Акт про розподіл державних субсидій (1977);
  • Федеральний акт про підтримку мистецтва (2000);
  • Акт про громадське радіо (2001);
  • Акт про авторське право (2003);
  • Акт про підтримку кіно (2004);
  • Акт про Федеральні театральні заклади (1998);
  • Акт про Федеральні музеї (1998); та
  • Акт про охорону пам’яток (1999).

Федеральний акт про підтримку мистецтва передбачає підтримку “сучасного мистецтва, його розвитку та духовного розмаїття” в таких галузях: літератури, театру, музики, образотворчого мистецтва, фотографії, кіно, відео, експериментальних мистецьких форм (стаття 2.1).

Натомість щодо таких сфер, як оркестрова музика й театр, є дуже мало спеціальних законодавчих норм.

Окремі закони про підтримку культури натомість були прийняті всіма земельними парламентами за винятком Відня. На додачу до прямої державної підтримки культури й мистецтва, австрійське законодавство забезпечує ряд важливих механізмів непрямої підтримки мистецтва. Це стосується різноманітних законодавчих положень щодо соціальної й фіскальної політики, системи соціального забезпечення митців, норм щодо регулювання ринку праці, авторських та суміжних прав (прямі та непрямі платежі авторам, наприклад, від бібліотек), податкових пільг для приватного сектора в мистецтві, для приватних пожертв і мистецького спонсорства, а також практики замовлення (монументальних) мистецьких творів для будівель, що фінансуються з державного бюджету.

Швеція

Шведська Конституція складається з чотирьох фундаментальних законів: „Інструмент урядування”, „Закон про успадкування престолу”, „Закон про свободу преси”, та фундаментальний „Закон про свободу вираження”.

Центральні для державного ладу положення містяться в „Інструменті Урядування”, і цей правовий акт - найбільш схожий на Конституції інших країн.

Варта уваги Стаття 2, цього закону, що стосується базових принципів управління:

  • Державна влада має здійснюватись з урахуванням рівної цінності всіх і свободи й гідності кожної приватної особи.
  • Особистий, економічний і культурний добробут кожної особи має бути головною метою державної діяльності.
  • Рівні можливості мають бути забезпечені для етнічних, мовних та релігійних меншин для збереження й розвитку їхнього культурного й соціального життя.

На додачу до статей про фундаментальні демократичні права й свободи на самовираження, інформацію, вірування та зібрання, в „Інструменті Урядування” є особлива Стаття 19, де йдеться про митців: “Письменники, митці й фотографи мають право на свої твори у відповідності до прав, передбачених у законі”.

Положення Закону про свободу преси (1766) стосуються свободи вираження не лише для преси, а й радіо, телебачення, й таких галузей культури, як кіно, відео, звукозапис та інших індустрій. Цей акт також містить право на доступ до офіційних документів.

У Швеції є дуже мало спеціальних законів для сфері культури. Власне, є тільки два базових галузенвих закони: „Про муніципальні публічні бібліотеки” та „Про охорону національної спадщини”.

Окрім загального законодавства, прийнятого парламентом, є велика кількість нормативних актів, виданих урядом, зокрема – щодо порядку використання бюджетних коштів для різноманітних цілей культури.

Сполучені Штати Америки

Хоча США не є ані членом Євросоюзу, ані взагалі європейською країною, однак саме американський досвід розвитку різноманітних і ліберальних механізмів підтримки культурної сфери справив величезний вплив на формування сучасної культурної політики багатьох країн як Західної, так і Східної Європи.

Традиційно вважається, що уряд США притримується принципу laіssez faіre як головної засади культурної політики. Справді, від завершення „нового курсу” Ф.Д.Рузвельта (1930-ті) аж до створення демократичною адміністрацією Л.Джонсона Національного фонду підтримки мистецтв та Національного фонду підтримки гуманітарних наук (NEA, NEH) федеральний уряд практично прямо не впливав на культурну сферу. Втім, у акті Конгресу США про створення NEA й NEH їм визначалася роль "формувати національну політику в широкому сенсі" стосовно культурної сфери, - політику "підтримки мистецтв", а не "державну політику у сфері мистецтв".

Згаданий федеральний закон про Національний фонд підтримки мистецтв (NEA) та Національний фонд підтримки гуманітарних наук (NEH) було прийнято 1965 року. З огляду на помітну, коли не центральну роль NEA в системі федеральних культурних інституцій зупинімося на цій установі докладніше.

Свою місію Національний фонд підтримки мистецтв визначає так:

  • зміцнювати художній рівень, різноманіття та життєздатність мистецтв у Сполучених Штатах;
  • забезпечувати розширення доступу публіки до мистецтв".

Фонд цілком фінансується з федерального бюджету і діє шляхом надання фінансової допомоги окремим митцям, мистецьким колективам та неприбутковим організаціям, які подають конкурсні заявки на виконання певних культурно-мистецьких проектів. Допомога надається у трьох формах:

  • доповнювальні гранти якісним культурно-мистецьким проектам, що їх подають неприбуткові організації (грант NEA надається за умови доповнюючого фінансування з нефедеральних джерел у співвідношенні 1:1);
  • доповнювальні гранти культурним організаціям (мистецьким агентствам) штатів, регіонів чи окремих міст;
  • гранти недоповнювального характеру окремим особливо талановитим митцям.

Процедура розгляду поданих проектів та надання грантів упродовж понад тридцяти років існування NEA постійно видозмінювалася й нині має такий характер. У кожній з мистецьких "дисциплін", за якими оголошуються конкурси (театр, музика, танець, фольклор, музейна справа, література тощо) існує окрема експертна рада (advіsory panel) з 12 членів, яка розглядає всі проекти в даній номінації й відбирає достойні підтримки.

Потім усі відібрані проекти (з усіх номінацій) розглядає Національна рада мистецтв, а вже відібрані нею проекти остаточно затверджує голова Національного фонду.

Останніми роками всі подані проекти повинні належати до однієї з чотирьох категорій: "Культурна спадщина і її збереження"; "Освіта й доступ до культури"; "Творчість та її презентація"; "Планування та стабілізація". Остання категорія стосується проектів, спрямованих на зміцнення організацій, які пропонують мистецтво високої якості, але не надто досвідчені в організаційних, фінансових, інших "немистецьких" аспектах.

Висновок Макніла-Лаурі про правові засади культурної політики США такий: "Америка має суспільну політику (publіc polіcy) щодо мистецтва й культури, і ми бачимо її вплив. Натомість відповідь на питання, чи ця політика є загальнонаціональною, чи просто суспільною, залежить від розуміння того, що ця політика не контролюється й не виражається експліцитно федеральними органами влади, і навіть у законодавчих актах з цього питання вона чітко ставиться у традиційний для американського суспільства плюралістичний контекст і підпорядковується йому".

Про об'єкт культурної політики США, як його окреслює законодавство, можна говорити в доволі широкому сенсі - для законодавчої влади об'єктом політики підтримки гуманітарної сфери є не стільки ця, окремо взята, сфера, скільки неприбутковий сектор взагалі (саме на потреби й проблеми усього цього сектора орієнтується податкове й інше законодавство).

Щодо засад та механізмів культурної політики на державному (федеральному) рівні, Маргарет Вишомірскі робить висновок, що: "Федеральна культурна політика має тенденцію бути непрямою, неявною, сегментованою, замість того, щоб артикулюватися відкрито у заявах і діях керівництва NEA або формуватися внаслідок повноцінної громадської дискусії. Однак той факт, що не існує цілісного документу, який би визначав культурну політику, або чіткого визначення цілей такої політики, не означає, що самої політики не існує... Політика проявляється у правилах надання Фондом грантів та нагород... Більше того, Конгрес США у своїх рішеннях щодо дальшої діяльності NEA досить чітко вказав на політичні пріоритети для Фонду, серед яких - розвиток мистецької освіти; розширення можливостей доступу до культури й мистецтва в сільських районах та в бідних районах великих міст; сприяння децентралізації механізмів підтримки мистецтва (надання більших можливостей штатам)".

Більше того - на думку дослідниці, федеральний уряд має багато інших інституційних інструментів для культурної політики, окрім NEA (останній при цьому не є головним важелем). До них належать такі заклади, як Смітсонівський Інститут, Національна галерея, Інститут музейної й бібліотечної справи, мережа Громадського мовлення (Publіc Radіo, Publіc TV), а також інформаційне агентство USІA.

Поширеність міфу про відсутність державної культурної політики "заважає реалізації можливостей скоординованих дій усіх цих інституцій з метою розвитку мистецтв та їх більшого впливу на суспільство".

Важливим механізмом підтримки також є урядові замовлення - на архітектурні проекти, пам'ятники, на наукові розвідки, інші публікації. Але найпотужнішим інструментом культурної політики є той, який, власне, ніколи не призначався для підтримки власне культури - а саме, податкова система з її пільгами для благодійників та неприбуткових організацій. Як уже відзначалося, характерною особливістю культурної ситуації у США є багатолітня взаємодія і взаємовплив трьох секторів культурної сфери - аматорського, неприбуткового та комерційного.

Як зауважує відомий економіст культури Марк Девідсон Шустер, "більшість наших найзначніших культурних інституцій були створені приватним капіталом задовго до того, як на початку ХХ століття податкове законодавство ввело значні пільги для благодійних пожертв" [Schuster, 1985, p. 38].

Кілька слів про становлення інших федеральних культурних інституцій. 1967 року актом Конгресу було створено систему Громадського радіо та телебачення (CPB/PBS), яка являє собою не ієрархічну побудову, як, наприклад, державне телебачення у нас, а мережу організаційно незалежних радіо- та телестанцій (на 1995 рік станцій громадського радіо було понад 500, громадського ТБ - понад 350), які обмінюються своїми програмами на некомерційний засадах. Тут знову-таки бачимо традиційний американський децентралізм: не ієрархічна структура, а мережа.

Наступним кроком розбудови "фрагментарної" системи національних культурних інституцій було створення 1976 року Інституту музейної служби (з 1996 р. - Інститут музейної та біблітечної справи, або ІMLS) - ще однієї потужної федеральної культурної інституції, яка надає гранти музеям, бібліотекам та здійснює власні великі програми розвитку музейно-бібліотечної мережі.

Консервативна адміністрація Р.Рейгана зробила кілька істотних змін у загальній картині федеральної внутрішньої політики, які зачепили й культуру. З одного боку, надовго було заморожено обсяги фінансування федеральних інституцій (NEA, NEH, ІMS); з іншого ж боку, 1982 року було створено Президентський комітет у справах мистецтв і гуманітарних наук, а 1984 року запроваджено Національну медаль мистецтв (присуджувану щорічно за поданням Національної ради Мистецтв). Президентський комітет у справах мистецтв і гуманітарних наук є дорадчим органом, створеним президентським декретом з метою стимулювання приватного сектора до підтримки мистецтв та гуманітарних наук, заохочення суспільно-приватного партнерства у цій справі, а також піднесення рівня усвідомлення суспільством важливості й корисності культури для суспільного життя. Президентський комітет діє через залучення експертів, замовлення досліджень, публікації звітів та оглядів, організації конференцій та інших громадських заходів.

Однак найбільший вплив на економічне становище культури у США тих часів мали зміни в податкових законах - ключовий елемент так званої "рейганоміки". Внаслідок "податкової реформи" 1981-86 рр. ставки оподаткування доходів найбагатших верств американського населення зменшилися від 70 до 50%, а потім і до 28-30 відсотків. Через це робити пожертви (які виводилися поза загальні суми доходів) стало значно менш привабливо; й загальні обсяги благодійництва в США у 1980-х рр. припинили зростати, а серед найбагатших жертвувачів навіть знизилися.

Регулювання благодійництва та неприбуткових організацій

Неприбуткові організації (НПО) - корпорації, об'єднання, фундації тощо, - у наш час стали настільки помітними за своїми розмірами та своєю роллю в господарчому й суспільному житті США, що їх вважають за окремий сектор суспільного виробництва (так званий "третій сектор", якщо за перші два вважати приватний та державний сектори).

У 1995 році в Америці було понад півмільйона різноманітних НПО, в яких працювало майже 11 % від загального числа зайнятих, а сукупне майно неприбуткового сектора становило понад $500 млрд.

Наприкінці ХІХ ст. у США виникли перші податкові та інші пільги для неприбуткових установ - напр., низькі поштові тарифи.

У першому федеральному законі про оподаткування доходів корпорацій (1894) були передбачені пільги для неприбуткових об'єднань та благодійних інституцій. Втім, на той час аналогічні пільги уже протягом певного періоду існували в багатьох податкових законах окремих штатів. Це, звичайно, сприяло розвитку таких установ, однак, як пише В.Макніл Лаурі: "До першої світової війни приватна підтримка мистецтва обмежувалася лише колом багатих людей, які робили пожертви з особистих доходів. Деякі великі "патрони" буквально володіли оперними театрами, симфонічними оркестрами й навіть музеями... У 1913 та 1916 рр. запровадження податків на спадщину та на доходи громадян (з пільгами для благодійних пожертв) стало значним стимулом для розширення числа благодійників за межі кола дуже багатих осіб. Втім, ані президент Вудро Вільсон, ані Конгрес тоді не мали на думці підтримку мистецтва - їм передусім ішлося про пожертви на освітні, наукові, соціальні цілі, а не мистецькі чи культурні. Однак після введення податку на спадшину зросла кількість персональних багатств, які послужили статутними фондами для загальнонаціональних благодійних фундацій".

1917 року було внесено знамениту поправку до закону про федеральний подоходний податок, згідно з якою: "Уряд не може оподатковувати частку особистого доходу, яку пожертвовано благодійній установі (charіty), що служить суспільним цілям, якщо ця пожертва не приносить вигоди самому жертвувачеві".

За висновком річного звіту (1988) Президентської ради з питань мистецтв і гуманітарних наук, "Якщо федеральна система оподаткування доходів і не створила сама по собі американську філантропію, то вона безперечно послужила потужним стимулом, який заохочував пожертви неприбутковим організаціям. Якщо внутрішній імпульс до благодійництва є двигуном, що рухає потяг американської філантропії, то податкові пільги жертвувачам є вугіллям, яке живить цей двигун".

Чергова істотна законодавча зміна сталася внаслідок прийняття 1950 року Закону про федеральну податкову реформу, згідно з яким податкові пільги НПО вже не поширювалися на так звану "неосновну діяльність" та доходи від неї.

За сучасним американським федеральним законодавством, дохід від неосновної діяльності НПО - це "дохід від регулярної підприємницької діяльності, що не є явно пов'язаною з задекларованими основними цілями даної неприбуткової організації, яка здійснює цю діяльність, або ж є засновником чи власником юридичної особи, яка її здійснює" [McMіllan, 34].

Наприклад, до таких неосновних доходів (які повинні оподатковуватися без жодних пільг) належать доходи від розміщення реклами в неприбуткових часописах.

Американське законодавство вимагає, щоб НПО була "благодійна за своєю природою", чи, кажучи більш строгою мовою, щоб вона у своєй діяльності "слугувала суспільним цілям" (provіde publіc servіce) або ж сприяла "загальному благу" (general welfare).

До видів організацій, діяльність яких слугує суспільним цілям, американська федеральна податкова служба ІRS відносить:

  • так звані "громадські благодійні організації" (publіc charіtіes) релігійного, освітнього, благодійницького, наукового, літературного, спортивного спрямування; об'єднання, що сприяють громадській безпеці, борються проти насильства щодо дітей та тварин;
  • приватні фундації, засновані приватними особами з метою надання благодійної допомоги іншим НПО або приватним особим;
  • громадські об'єднання, профспілки, пенсійні фонди, інші організації соціального захисту, об'єднання ветеранів, клуби, тощо [McMіllan, p. 2-3].

Які ж особливості існування мистецької (та, власне, будь-якої) організації в правовому режимі НПО, які переваги, а можливо, й недоліки дає цей юридичний статус?

За Т.Ніколасом, основні переваги статусу НПО такі:

  • податкові пільги - як правило, офіційно зареєстрована в податкових органах НПО не сплачує федеральних податків на доходи та на майно; аналогічні, хоча здебільшого менші за розмірами пільги надають відповідні закони багатьох штатів щодо "штатних" податків. Варто вказати, що податкові пільги не є автоматичним наслідком юридичного утворення НПО - для їх отримання слід іще й зареєструватися в ІRS федеральній податковій службі;
  • право на пільгове отримання пожертв (у різних формах грантів, нагород, дарунків тощо), яке забезпечується звільненням від оподаткування тієї частини доходу чи прибутку жертвувача, яка використана на благодійні пожертви чи дарунки;
  • низькі поштові тарифи - для того, щоб ними скористатися, НПО мусить повідомити поштову службу про свій некомерційний статус; після цього вона сплачуватиме, напр., за звичайний лист 11 центів (комерційні структури платять по 20 центів, приватні особи - по 29);
  • обмеження у застосуванні трудового законодавства: НПО не зобов'язані дотримуватися умов колективних трудових угод, встановлених для бізнесових структур: у деяких штатах НПО не сплачують обов'язкових нарахувань на зарплатню;
  • обмеження майнової відповідальності: для НПО відповідальність по боргових та інших зобов'язаннях обмежена вартістю її майна; а члени та засновники НПО взагалі не несуть майнової відповідальності по її зобов'язаннях.

Однак окрім вигід, існують і незручності статусу НПО. Тед Ніколас серед основних обмежень та недоліків, породжених неприбутковим статусом, вказує на такі:

  • особливі вимоги до ведення звітності та іншої документації НПО: обов'язковість відповідно оформлених протоколів керівних органів та їхніх рішень; загальні (а не лише фінансові) річні звіти по відповідній формі тощо;
  • колегіальне керівництво: закон вимагає, аби publіc charіty управлялася колегіальним органом - наглядовою радою (board of trustees) або радою директорів;
  • відкритість та підконтрольність: НПО повинна регулярно публікувати свої звіти, підлягає обов'язковому контролю (аудиту) відповідних державних служб, а також повинна відкривати практично для будь-кого інформацію про певні аспекти своєї діяльності.

Нарешті, чи не головне обмеження - НПО не має права розподіляти одержані прибутки між своїми засновниками чи учасниками, а має використовувати їх на статутні цілі. Окрім того, в деяких штатах існує правове обмеження на розміри деяких різновидів НПО - їх річний оборот не може перевищувати певної суми.

Таке поєднання позитивних та негативних аспектів призводить до того, що, хоча кількість НПО в Америці швидко зростає, далеко не всі мистецькі заклади прагнуть скористатися цим статусом - наприклад, маленькі приватні художні галереї воліють залишатися приватними підприємствами, аби уникати марудної звітності, "колегіальності керівництва" та постійного контролю зі сторони.

Американське законодавство передбачає різноманітні стимули та податкові пільги для спонсорування, жертвування, для доброчинних та культурницьких приватних та корпоративних фундацій. При цьому на відміну від наших законотворців, які щонайменшу пільгу обставляють стількома умовами, що практично зводять її нанівець, у США дотримуються принципу "sіmplіcіty encourages gіvіng", тобто - "простота (закону) стимулює пожертвування".

Література

1. Adam, Christopher, Cavendish, William and Mistry, Percy S., Adjusting Privatization: Case Studies from Developing Countries. London: James Curray, 1992.

2. ANDERSON James, O'DOWD Liam, WILSON Thomas. Culture and cooperation in Europe's borderlands. Amsterdam, New York: Rodopi, 2003.

3. Barzelay, Michael, The New Public Management. Improving Research and Policy Dialogue, Wildavsky Forum Series 3, The University of California Press, 2001.

4. Bernier, Ivan, Catalogue of International Principles Pertaining to Culture, Ottawa, International Network on Cultural Policy, 2000.

5. Cultural Policies in Europe: a Compendium of Basic Facts and Trends, Council of Europe.

6. Dahrendorf, Ralph, Reflections on the Revolution in Europe, Random House, New York, 1990.

7. Dahrendorf, Ralph, A precarious balance: economic opportunity, civil society, and political liberty, in The Responsive Community: Rights and Responsibility, Volume 5, Issue 3, Summer 1995.

8. DONDERS Yvonne. "The protection of cultural rights in Europe: none of the EU's business?", Maastricht Journal of European and Comparative Law, v. 10, n. 2, 2003, p. 117-147.


25.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!