Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Традиційне вбрання населення Київської Русі

Традиційне вбрання населення Київської Русі

Широкі верстви людності Київської Русі послуговувалися виробами місцевих майстрів. Як матеріал, так і одяг селян та простих городян були саморобними. Археологічні матеріали засвідчують існування в Київській Русі шкіряного взуття — постолів, чобіт, плетених зі стебел рослин чи кори дерев — личниць, а також великої кількості прикрас

Відомості про одяг є і в давньоруських письмових джерелах. Так, в Іпатіївському літописі згадується кожух, у «Слові о полку Ігоревім» — кожух і опанча, оксамит і паволока, в інших пам'ятках — сорочка, ногавиці, онучі, корзно, свита, клобук, вінець і т. д.

Археологічні знахідки та письмові джерела суттєво доповнюються іконографічними матеріалами — фресками, іконами, книжковими мініатюрами, які дають уявлення про одяг переважно князів, бояр, дружинників. Хоча фрески Софійського собору в Києві зберегли зображення не лише князівської сім'ї, характерним елементом костюма якої був плащ (корзно), а й музикантів, мисливців, одягнених у вузькі штани та сорочки з поясом.

Усі ці дані свідчать про значну соціальну диференціацію східнослов'янського суспільства. Про накопичення чималих скарбів заможними верствами населення Київської Русі розповідають як численні клади дорогоцінностей та монет, так і поховання, в яких збереглися атрибути влади чи високого сану, — гривни (нашийні обручі), поясні набори, персні, дорогоцінна збруя, колти, намиста, діадеми, опліччя (дробниці), хрести. Виконувалися вони різноманітною технікою: перегородчастої емалі, зерні, скані, черні, інкрустації, золочення.

Вчителями ювелірного мистецтва на Русі були переважно греки, але руські майстри швидко й досконало оволоділи складною технікою обробки благородних металів і робили речі, що не поступалися імпортним.

Поєднання всіх перелічених прийомів дало змогу місцевим ремісникам створити велику кількість видів і форм прикрас. Терміни XI—XIII ст., які дійшли до нас, свідчать про різноманітність давньоруського «узороччя»: вінець, очолля, чоло, ожереди, гривна, намисто, лунниця, цата (опліччя), запона, сустуг, фібула (пряжка, що скріплювала плащ), обруч, усеряг, перстень, тразни (підвіски) та ін. Прикраси декорувалися реалістичним орнаментом у вигляді голови коня, птахів, змій чи геометричним малюнком. У давньоруському орнаменті присутня різноманітна язичницька символіка: сонце, засіяне або зоране поле, хміль, «дерево життя», турячі роги, зображення Дажбога, богині весни, Медузи Горгони, грифонів і т. п. Пізніше язичницькі елементи поєднувалися з християнськими — хрестом, мотивами вознесіння тощо.

Майнова диференціація населення Київської Русі знайшла яскраве відбиття в письмових джерелах XII ст. Наприклад, у «Слові про багатого та убогого» багатий ходить «в павлоце и в кунах, а убогий руба не иметь на телесы», у першого нога «в червлене сапозе», у другого — в лычинцм».

Чоловічий одяг селянства Київської Русі складався з сорочки довжиною до колін, одягненої навипуск і підперезаної шкіряним або в'язаним поясом, а також нешироких штанів (гачів, портів). На поясі кріпили різні необхідні предмети (кресало, гребінь, невеликий ніж). На голову вдягали валяну шапку (клобук), на ноги — плетені з лика або стягнуті зі шкіри личниці, постоли та онучі. В холодну пору напинали суконну свиту, а взимку — хутряний кожух. Давньоруський костюм представників різних станів був близьким за кроєм, але відрізнявся числом предметів, а також якістю використаних тканин та інших матеріалів.

Костюм давньоруських жінок був самобутнім і різнобарвним — справжнім витвором мистецтва. Виготовлення одягу, прядіння і ткацтво, шиття та вишивка були повсякденним заняттям усіх жінок — багатих і бідних. Одяг заміжньої сільської жінки, а також дівчини складався з довгої вишитої сорочки (сороциці), поясного одягу у вигляді одного або двох незшитих, а пізніше частково зшитих шматків орнаментованої або клітчастої вовняної тканини (дві запаски, плахта, поньова). На голові у дівчини був вінець (корун, вінок), а у заміжньої жінки — рушникоподібний убір, який накидався на багато прикрашений твердий, виконаний з дорогої тканини корун (кику), що міцно тримав волосся. На ноги вдягали плетені із рослинних волокон личниці або стягнуті зі шкіри постоли.

У цей період уже чітко проявлялися локальні відмінності у жіночому одязі, які брали свій початок, вочевидь, іще з давніх племінних об'єднань. Насамперед це помітно у прикрасах, котрі виготовлялися місцевими майстрами, а саме у характері бронзових і срібних підвісок, що прикрашали головні убори та зачіску, скроневих і нагрудних прикрас. Ці особливості з часом частково знівелювалися, поскільки дедалі поширювалися вироби міських ремісників, а також привізні.

Прикраси (зйомні та нашивні), елементи орнаменту, колір в одязі спершу виконували не стільки естетичну, скільки магічну роль. Відповідно до цього пояснюється й їхнє розміщення. Так, є гіпотеза, що орнамент наші предки розташовували на одязі там, де відкривається доступ до тіла,— на горловині, по низу рукава, на подолі та ногах. Розташування вишивки на плечовій вставці та передпліччі української сорочки дослідники іноді пов'язують з еволюцією цього типу одягу, а саме з тим періодом, коли на нижню сорочку з довгим рукавом надягалася друга — без рукавів — або накидався плащ з орнаментованими краями.

Уже в X—XII ст. в жіночому одязі існував поділ на нижній (натільний) і верхній. Нижньою була довга полотняна сорочка з рукавами, які набагато перебільшували довжину руки. На зап'ястях вони підтримувалися браслетами — обручами. На таку сорочку вдягали або коротшу за неї одежу — ризу — або аж декілька суконь прямого чи розширеного крою.

Їхня кількість залежала від сезону й заможності людини. Як і для чоловічого костюма, обов'язковим був пояс — одночасно і прикраса, і оберіг від нечистої сили.

Особливо виразними були жіночі та дівочі головні убори — обов'язкова складова костюма. Різноманітної форми, прикрашені дорогоцінним камінням, вишивкою, підвісками, повиті довгим штатом білої тканини (убрусом, наміткою), ці високохудожні вироби не тільки композиційно довершували костюм, а й виступали показником соціального стану жінки, виконували захисну, обрядову функції, відповідали існуючим морально-етичним нормам.

Щодо останнього, то головний убір заміжньої жінки повністю закривав волосся, дівчата ж нерідко носили волосся розпущеним або заплітали в коси. Обряд «покривання», що існував в українському весіллі, символізував перехід дівчини до стану заміжньої жінки. Цей відгомін язичництва, на думку одних вчених, сягає набагато давнішої традиції закривання усього жіночого обличчя; іншими він пояснюється необхідністю захисту самої жінки та її близьких від злих сил, оскільки волоссю надавалися магічні властивості; ще інші дослідники вважали це символом підкорення жінки чоловікові.

Різноманітними були зйомні прикраси — підвіски, сережки, мониста, браслети, але з плином часу і розвитком ремесел їхні локальні особливості поступово стираються.

Одяг знатних городян — Князів, бояр, феодалів, багатих купців тощо — складався з великої кількості предметів і виконувався з дорогих тканин як місцевого виробництва, так і привезених із країн Західної Європи та Сходу. Сорочку й гачі із лляного полотна носили як натільну білизну; жіночий одяг у вигляді шматка тканини, який обгортає стегна, серед знаті не був поширений.

Убрання вельможних городянок, яке надягалося на сорочку, шилося зі східних вишитих шовків (паволок) або цупкої ворсистої тканини з золотою або срібною ниткою, схожої на оксамит. Знатні жінки, зі слів арабського мандрівника Ібн-Фадлана, носили хилу (халат) — верхній шовковий одяг. Згадується він і в літописах. Поділ та обшлаги нижнього одягу, як і в костюмі небагатих городянок, були відкриті й щедро прикрашалися вишивкою, створюючи ступінчастий силует.

Зверху надівався плащ — корзно, який застібався на правому плечі дорогоцінною фібулою. Шили корзно з оксамиту. Комір, поділ і краї корзна прикрашали каймою, шитою золотим позументом. На київських фресках маємо зображення круглих комірів — опліч, ожерелків. їх не пришивали, а накладали на сукні. Ці елементи, вишиті золотом та перлами, зберігалися в костюмі знаті декілька століть, а в ХІІІ—XV ст. у вигляді вишитих комірів поширилися і на одяг представниць непривілейованих станів. У традиційному костюмі населення Наддніпрянщини великі круглі коміри — часто зйомні, прикрашені нашивками, вишивкою, зборами — побутували аж до XX ст.

Книжкові мініатюри і фресковий живопис свідчать, що одяг заможних жінок найчастіше мав вигляд прямої сукні з широкими довгими рукавами, перехопленими на зап'ясті наручами, а по талії багато прикрашеної золотим шитвом. Низ декорувався візерунчастою каймою, а верх — відкидним коміром. Пояс складався з позолочених металевих бляшок-накладок і був знаком феодальної гідності, найулюбленішим предметом благословіння князями своїх родичів. Жіночі та особливо чоловічі пояси робили також із шовку, затканого золотом і сріблом, із оксамиту або шкіри з кованими металевими бляшками. Прикрашені перлами, сердоліком пояси, як і опліччя та головні убори, залишали у спадщину дітям.

Одяг знатних східнослов'янських жінок був багатокольоровим, у ньому поєднувалися яскраві, свіжі, соковиті барви. Зелений, блакитний, червоний, синій, коричневий кольори доповнювалися золотим і срібним шитвом. Металева нитка прикрашала костюм не лише жінок княжого роду, а й заможних селянок.

Найулюбленішим кольором був червоний («червлены и багряны одеяння»). Його перевага пояснюється тим, що, по-перше, це був колір-оберіг, а по-друге, використовувалися численні натуральні барвники, які надавали тканинам червоно-коричневого та інших відтінків червоного кольору. Фарбували тканини переважно рослинними барвниками, рідше — тваринного походження.

Червоний колір добували з червецю (яєчок хробаків), червоно-коричневий — із гречаника, звіробою, кори дикої яблуні, вільхи, крушини; синій — із сон-трави, волошки, чорниці; жовтий — із дроку, листя берези; золотаво-коричневий — із лушпиння цибулі, кори дуба та груші. Парадний костюм феодала складався з довгу сорочки, свити-каптана (жупана), корзна, чобіт, напівсферичної шапки, обшитої хутром. Корзно і свиту шили з привізних візантійських тканин.

По краях одяг прикрашався широким орнаментом. На виготовлення вбрання заможного купця або феодала часто-густо йшла майже третина усього майна. Ібн-Фадлан, наприклад, так описав поховальний костюм купця X ст.: «Наділи на нього шаровари і гетри, і чоботи, і куртку, і кафтан парчовий із ґудзиками з золота, і наділи йому на голову шапку з парчі з соболем». Дуже старанно підбирався колір костюма князя. Як і в жіночому одязі, перевага надавалася різним відтінкам червоного.

В зимовий час населення Київської Русі носило хутряний одяг: більш заможні — з дорогого хутра (горностая, соболя, лисиці, бобра тощо), бідніші — з дешевого. У XIII ст. знатні руські жінки прикрашали горностаєм краї одягу. Ширина таких обшивок (іноді від землі до колін) свідчила про їхню заможність. Жінки середнього достатку носили шуби з білки.

Шуби було прийнято носити хутром усередину, спочатку не покриваючи їх тканиною.

З часом такий одяг став вважатися грубим і зберігся тільки в побуті селян. Шуби ж знатних дам почали покривати оксамитом із золотим шиттям венеціанською камкою (шовком). Шуби носили бережливо і передавали їх у спадщину. В погану погоду накидали на плечі суконний старовинний плащ без рукавів — опанчу.

Комплекс костюма завершувало взуття — у селян плетене із стеблин і кори (личаки) або стягнуте з грубої сиром'ятної шкіри (постоли), у городян — із дорогої м'якої різнокольорової шкіри. Личаки були прямого чи косого плетіння, залежно від місцевої традиції. На відміну від селянок городянки і представниці панівних станів були «усі в чоботях». Шкіряне взуття вичиняли із шкур коней, великої та малої рогатої худоби. Черевики, сап'янці, напівчобітки, чоботи в X—XIII ст. кроїли на невисокому підборі та нежорсткій підошві. Колір шкіряного взуття був не тільки червоним, а й зеленим, жовтим, коричневим. Чоботи в різних регіонах могли бути тупоносими або гостроносими.

Показником добробуту було вишивання чобіт кольоровими нитками, річковими перлами. В орнаменті використовували кола (солярні знаки), прошви з темних ниток (символ дороги), зелені завитки (символ життя). Отже, костюм за часів Київської Русі був одночасно і високохудожнім витвором, і важливим соціальним та етнічним показником, виконуючи при цьому всі притаманні йому функції. Чимало його елементів збереглося аж до наших днів. Це й тунікоподібні сорочки, й одяг у вигляді шматка вовняної тканини, охоплюючої стегна; це й дівочі вінки та жіночі головні убори, і зйомні прикраси типу гуцульських згардів, і зйомні.коміри (Чернігівщина); це й давні орнаментальні мотиви в декоративному ткацтві й вишивці та багато іншого.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.


25.10.2010

Коментарі
Аватар
Введіть ваше ім’я:
Введіть код:
Залишилось 1000 символів. «Правила» коментування

Немає коментарів