Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Традиційний одяг населення південної частини України
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Традиційний одяг населення південної частини України

Костюм населення південної частини України — наслідок взаємодії культур українського, російського, молдавського та інших народів, що заселяли край. Крім того, на ньому відчутніше позначився вплив міста

Поряд із традиційним убранням на південній частині України чоловіки досить рано почали носити верхні сорочки, косоворотки, пальта, піджаки, картузи, черевики; жінки — фабричні спідниці, кофточки, блузки, шалі, капелюшки. Дівчата зачісували волосся найчастіше по-міському.

Виходячи з локальних особливостей традиційного вбрання у цьому регіоні можна виділити декілька зон, основні з яких ми й розглянемо. По-перше, це Донбас із суміжними територіями Запоріжжя та Приазов'я (загально назвемо цю зону Донеччиною); по-друге, це місцевості обабіч середньої та нижньої течії Дніпра (нинішні Дніпропетровщина й частково Кіровоградщина) — типовий український Степ; і, по-третє, це така своєрідна зона, як Крим.

Традиційні жіночі сорочки Донеччини — з прямими вставками, пришитими по основі (з лиштовочками), з підтичкою або додільні. Низи рукавів збиралися на нитку, іноді пришивали оборки — чохли. Вишивка сорочок — біла або червоно-чорна; вишивалися рукави, вставки, іноді поділ та комір. Наприкінці XIX ст. поширюються сорочки до гестки, до талійки (на кокетці) — переважно з фабричного полотна.

Поясним одягом слугували обгортка та дерга чорного кольору з вузькою кольоровою смужкою. Плахти носили лише в деяких селах. Пізніше на зміну цим видам убрання приходять вовняні (кашемірові) або з кубового ситцю рясні спідниці (кількість пілок сягала дев'яти), а також спідниці з оборкою, пришитою до подолу. Фартухи, які називалися тут попередницями чи запонами, були двох видів: із грудинкою та на паску; перший здебільшого правив за робочий одяг, другий був святковим. Фартухи з грудинкою шили з темної дешевої фабричної тканини, іноді зі скромною обшивкою тасьмою. Фартухи на паску робили з білого полотна й обов'язково прикрашали вишивкою, мережкою або мереживом.

Нагрудним жіночим одягом були короткі безрукавки з фабричної тканини, прямого крою або в талію; корсетки до вусів із невідрізною спинкою; карасики, аналогічні за кроєм корсеткам, але значно коротші, і їхні поли не заходили одна за одну.

На початку XX ст. з'являються короткі кофти-бебешки, подібні до харківських матросок чи полтавських підроманців. Бебешки шили з фабричних тканин із кокеткою. На грудях та спинці біля кокетки робили численні збори. Застібка розміщувалася по лінії плечового шва уздовж пройми рукава. Носили й легкі бавовняні кофти, а подекуди — так звану парочку; кофту й спідницю з однієї тканини.

Утепленим нагрудним одягом були сачки в талію, прямоспинні баски, козакини на ваті — прямоспинні або до вусів. Із початку XX ст. поширюються короткі москвички на ваті, пошиті в талію.

Верхнє жіноче вбрання — білі, а пізніше сірі свити з саморобного сукна до вусів. Коротка свита звалася куциною. Носили також юпки в талію з фабричної тканини, на ваті, з розширеним клинами подолом. На початку XX ст. набули поширення довгі широкополі холодайки на ваті та аналогічні за кроєм прикорочені ватянки. Взимку одягали кожухи з фондами, або до вусів. Згодом почали носити короткі полушубки прямого крою. Функцію плаща виконував бурнус — довгий широкополий одяг із грубої фабричної тканини.

Очіпок на Донеччині повсюдно вдягали під намітку. Наприкінці XIX ст. замість неї голову почали пов'язувати хусткою. В холодну пору року носили вовняні або напіввовняні хустки, в теплу погоду — з легких фабричних матеріалів, барвисті або білі. Очіпки шили переважно з парчі у вигляді круглої шапочки з вушками (подібні до харківських). Пізніше поширюються очіпки з ситцю — на мотузках. Носили також капери, аналогічні капорам Харківщини.

Дівчата заплітали волосся в одну, іноді у дві коси зі стрічками, на свята вдягали вінки з живих або штучних квітів. Пов'язувались яскравими хустками. Взуттям слугували чоботи (переважно чорні, в деяких районах — кольорові), постоли-чадудси, черевики, а також високі гетри та черевики на резинках.

Чоловічий одяг — тунікоподібні сорочки або на кокетці, зі стоячим або виложистим коміром, рукави викінчувалися манжетами чи вільно. Розріз пазухи був по центру або збоку. Вишивалися груди, манжети, комір, іноді поділ. Подекуди вдягали косоворотки. У більшості районів сорочку носили навипуск і підперізували плетеним чи звитим паском червоного або синього кольору з китицями. Штани у XIX ст. були широкі, з вибій-частого полотна, з ромбовидною вставкою між холошами. Пізніше їх починають шити з фабричних тканин (сукна, пестряді) і значно вужчими.

Обов'язковою в чоловічому костюмі Донеччини була жилетка, що вдягалася на сорочку. У XX ст. в деяких селах з'являються костюми-трійки.

Традиційний верхній чоловічий одяг — свита до вусів (до фондів). Побутувала також чинарка з фабричної тканини, відрізна по лінії талії, з густими зборами й стоячим коміром. Носили й куцини, подібні за кроєм до чинарки, але значно коротші, а також венгерки довжиною до колін.

Чоловічі кожухи були здебільшого відрізними по лінії талії, зі зборами. У сильний холод одягали довгі широкі тулупи з великим коміром, що закривав плечі. В негоду напинали сіряк із кобкою чи кобеняк-кирею з відлогою.

Головні убори чоловіків — хутряні шапки конусоподібної заокругленої форми, влітку — брилі. У XX ст. з'являються шапки-вушанки, картузи. Стриглися чоловіки нетрадиційно — під бобика, під польку.

Взуттям були чоботи-витяжки, постоли-чарухи, подекуди — личаки прямого плетіння, дерев'яники (підошва дерев'яна, верх шкіряний). На початку XX ст. поширюються чоботи-бугилки та галоші.

За характером убрання центральні степові райони виділяються в окремий комплекс, який, утім, не є однорідним: скажімо, костюм території сучасної Дніпропетровщини тяжіє до Донеччини, Полтавщини, Харківщини, а сучасної Кіровоградщини — до Черкащини та Поділля.

Комплекс жіночого одягу включав сорочку зі вставками або до талійки (до гестки, до плечок) — додільну або до підтички. На сорочках зі вставками у місці зшиву вставки зі станом та коміром, а в сорочках до талійки в місці пришиву стану до кокетки робилися численні дрібні складки (пухлики, занизки). Сорочки до талійки мали квадратний, рідше — овальний виріз горловини. Пазуху прорізали посередині чи збоку.

Якщо каре було великим, застібки не робили. Під рукавами вставлялися ластки. Призбирані низи рукавів називали чохлами (рясна оборка) або манкетами (вузька обшивка). Вишивалися вставки, комір, кокетка, рукави, поділ. Колорит вишивки — червоно-чорний, із початку XX ст.— частіше поліхромний. Носили сорочку з напуском, підперізуючи поясом-окравкою — червоним у дівчат та зеленим у жінок.

Традиційний жіночий поясний одяг — дергу, плахту, запаску — наприкінці XIX ст. поступово витісняють широкі спідниці з фабричних тканин. Шилися вони у складку або призбирувалися біля пояса, застібалися на ґудзик або зав'язувалися поворозками.

Довжина спідниць — до кісточок. У західніших районах (колишня Єлисаветградщина) на поділ спідниць нашивали смуги іншої тканини (найчастіше плису) — бійо або прострочували складочки (залужки); низ подола підшивали (підбійка, лиштва), іноді вздовж нього нашивали так звану щіточку. Подекуди жінки вдягали декілька спідниць, щоб надати фігурі пишності.

Фартухи шили переважно з білого полотна, особливо святкові. Вони були коротші за спідницю на 20—30 см. Знизу робилася оборка (шлярка). Оздоблювалися фартухи вишивкою, мережкою, мереживом. Особливістю цього виду вбрання у степових районах були вишиті різнокольоровими нитками китиці, які пришивалися до поворозок.

Нагрудним жіночим одягом були корсетки, безрукавки-карась, різні кофти. Корсетки шили з атласу, парчі, ситцю, до вусів, із чотирикутним викотом. Карась являв собою корсетку з дуже широкими полами (на Донеччині карасик, навпаки, був досить короткий). Подекуди траплялися сарафани. На початку XX ст. поширюються безрукавки з прямою або приталеною спинкою, а також безрукавки-ванники, що виконували роль білизни (ліфа). У той же час починають носити кофти-бебешки, оздоблені оборочками, особливо на грудях. Кофта типу підмостону шилась зі складками в талії, на кокетці.

На відміну від інших кофт вона була з глибоким заходом. Такі види одягу, як бурмоси, сачки, баски, шили також переважно з фабричних тканин. Бурмоси були прямоспинні, з маленьким стоячим комірцем, по лінії талії робилося декілька поперечних рядків вишивки. Розширений донизу сачок мав виложистий комір та косі кишені.

У баски на спині від лінії талії робилися три складки. У 20-х роках з'являються парочки (кофта і спідниця). Утепленим нагрудним одягом на ваті, який шився з купованих тканин, були юпки (юпанки, юпаночки). Всі вони мали подібний крій, але вирізнялися довжиною. Найкоротшими були юпаночки — ледь нижче стегон, подібні до куцин Донеччини. Носили також прямоспинні короткі ватянки, що нагадують сучасні фуфайки.

Верхній жіночий одяг — свити та юпки з домашнього сукна темного кольору, з невідрізною спинкою і кількома зустрічними складками, що спадали від талії у вигляді фалд. Ззаду на талії подекуди нашивали кольорові трикутники — червоні очі. Поли, комір, низи рукавів обшивали тасьмою.

Свита-полька була розклешеною донизу за рахунок клинів, зі стоячим коміром і накладними кишенями. Так звану пальтисанку шили з фабричної тканини, на ваті, з розширеними полами. Взимку носили кожушанки з ватяним станом, криті фабричною тканиною, відрізні по лінії талії та з рясними зборами. Вище від них пришивали пасок та обтягнуті червоною шкірою ґудзики. Комір був стоячий, із хутра. Поли й рукави обшивали смушком — обложкою.

Жіночі головні убори цієї зони нам уже відомі. Це насамперед ситцевий очіпок-збірник, що вдягався під хустку. Літні жінки носили ватяний очіпок з одним рогом — горботку. Хустки були вовняні або напіввовняні, барвисті, з бахромою, влітку з більш легких і світлих тканин. Характерним для колишньої Катеринославщини був звужений з боків капор червоного кольору, оздоблений темним плисом із квіткою.

Під капором жінки закручували волосся в коронку. Пізніше жінки й дівчата починають носити куповані шарфи.

Комплекс чоловічого вбрання Центрального Степу в цілому збігається з одягом Донеччини, відрізняючись лише деякими деталями. Серед них зазначимо так звану підоплічку, що вшивалася на спині сорочки, верхній одяг типу пальта — дежурку (як і на Слобожанщині), чоловічі юпки на ваті. Побутували й своєрідні зачіски — під гребінець, з чубом та бриликом.

Одяг більшості сільського населення Криму створювався на основі народного вбрання переселенців — переважно з України та Росії, частково з Білорусії.

Спочатку частина переселенців, особливо жінки, носили здебільшого традиційний костюм або окремі його частини. Поступово цей одяг зношувався. У деяких родинах традиційне вбрання ховали у скриню для урочистих випадків або «на смерть», іноді його зберігали просто на згадку про рідні місця. Подекуди дівчата, виходячи заміж, одягали це вбрання як весільне.

У Криму ніколи не вирощували такі традиційні для України культури, як льон та коноплі, котрі були сировиною для виготовлення саморобного полотна. Це значною мірою сприяло тому, що кримчани шили одяг із фабричних тканин. Такий одяг значно відрізняється від традиційного, хоча жіноче вбрання, особливо українок, майже втративши традиційний декор, за кроєм та силуетом має з ним багато спільного.

Українки, як правило, носять кофти у фігуру (в талію). Комір звичайно вузенький; іноді, як у традиційній сорочці, у місці вшивання станка в комір роблять дрібні збори. Подекуди кофти шиють зі зборами від лінії талії. За кроєм вони нагадують корсетку, тільки з рукавами.

Спідниці звичайно побутують широкі (раніше шилися у сім пілок, тепер переважно у три), на шворочках (шнурках). Тканина — як для кофт, так і для спідниць — використовується здебільшого яскрава, квітчаста. Спідниця спереду обов'язково прикривається фартухом зі шляркою (оборкою), інколи з нагрудником. У деяких випадках сорочки й кофти вишивають на рукавах поліхромною вишивкою (копійками). Комір і пазушка, як правило, не вишиваються.

Головний убір жінок — здебільшого хустка, влітку біла, зимою вовняна або напіввовняна, темних тонів. Святкові хустини переважно барвисті. Способи пов'язування хусток різноманітні, але чоло обов'язково закрите.

За взуття правлять чуреки, схожі на капці або постоли. їх шиють із тканини, зі шкіряною чи гумовою підошвою. Носять також різноманітні туфлі. Чоботи, як правило, не використовують — через теплий клімат.

Дівчата й молодиці у кримських селах одягаються по-міському: короткі спідниці, різноманітні кофти, жакети, блузки, сукні, шапочки, берети тощо. Подекуди сільчанки шиють самі або купують у магазинах, а затим підганяють на свій смак ватяні безрукавки, різноманітні кофти тощо. Взимку й восени жінки, переважно старшого покоління, носять довгі пальта; навіть збереглися бурнуси на ваті, з облямованими тасьмою полами, коміром та кишенями. У північній частині Криму старші жінки інколи носять взимку кожушанки, покриті тканиною, а також нагольні або криті сукном кожухи.

Щодо чоловічого одягу, то в ньому майже немає традиційних рис, але й тут помітні деякі особливості вбрання і манери його носіння. Так, старше покоління надає перевагу широким штаням типу галіфе, які носять, заправляючи у чоботи. Колір сорочки звичайно білий, іноді з вишитими грудьми та коміром. Хутряна шапка зі смушку також характерна більше для українців, так само як звичка виставляти з-під шапки чуба. Восени й взимку серед чоловіцтва побутують короткі напівпальта з косими кишенями.

Цікаво, що незважаючи на сумісне проживання у кримських селах українців і росіян їхній одяг багато в чому різний. Росіянки старшого покоління полюбляють вузькі спідниці, сукні, сарафани. На відміну від українок, які шиють нижні сорочки за традицією з рукавами, росіянки роблять їх на бретельках. Тканини для верхнього одягу російські жінки використовують здебільшого однотонні, темних кольорів, українки ж надають перевагу яскравим. Окрім того, якщо українки носять кофти й безрукавки, то часто шиють їх самі, тоді як росіянки вибирають переважно куповані.

Використана література

1. Матейко К. І. Головні убори українських селян до початку XX ст. // Там же. 1973. № 3.

2. Воропай О. Звичаї нашого народу: Етнографічний нарис. Київ, 1991.

3. Матейко К. І., Сидорович С. Й. Використання в сучасному одязі елементів традиційного вбрання // Нар. творчість та етнографія. 1963.

4. Нариси історії українського декоративно-прикладного мистецтва. Львів, 1969.

5. Білецька В. Українські сорочки, їх типи, еволюція і орнаментація // Матеріали до етнології та антропології. Львів, 1929. Т. 21—22, ч. 1.

6. Бойко В. М. Українські народні традиції в сучасному одязі. Київ, 1970.

7. Будзан А. Художні вироби з бісеру // Нар. творчість та етнографія. 1976.

8. Дудар О. Художнє ткацтво Полісся // Народні художні промисли України. Київ, 1979.

9. Жолтовський П. М. Український живопис XVII—XVIII ст. Київ, 1978.

10. Кара-Васильева Т. В. Українська вишивка: Альбом. Київ, 1993.

11. Стельмащук Г. Г. Традиційні головні убори українців. Київ, 1993.


25.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!