Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Особливості формування української культури в кінці XV і XVI ст.
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Особливості формування української культури в кінці XV і XVI ст.

Україна в культурно-історичному процесі Європи наприкінці XV і XVI ст. Становище церкви та освіти на українських землях. Початок та розвиток книгодрукування на українських землях в кінці XV і XVI ст. Українська література, розвиток архітектурного будівництва в кінці XV і XVI ст.

В українській історичній науці період XV і XVI ст. вважається епохою, коли український народ втратив власну державу. В історії світової цивілізації він характерний розквітом Відродження. Осередком культури Ренесансу була Італія, яка також, як і Україна, не мала власної державності та була окупована габсбургською монархією [31, с. 256]. Кінець XV і перші 30 років XVI ст. були для Італії періодом економічного занепаду та іноземних вторгнень. Однак італійський народ продовжував боротьбу проти завойовників. Його творчі сили саме в цей період досягли найвищого піднесення [28].

XV-XVI ст. - це період утворення національних держав. В умовах відсутності держави культурний фактор був домінантною силою національних інтересів, прагнень і сподівань пригноблених народів. Він став каталізатором формування їх національної свідомості. Не маючи своєї державності, Україна у XV-XVI ст., як й Італія, володіла високим рівнем розвитку культури. Італійський Ренесанс був лідером Західної Європи, українське Відродження було лідером у Східній Європі. Воно народило козаччину, створило передумови для формування української держави часів Богдана Хмельницького і Гетьманщини.

Україна в культурно-історичному процесі Європи наприкінці XV і XVI ст.

Особливістю розвитку української культури наприкінці XV- в XVI столітті було те, що Україна, знаходячись під гнітом чужоземних держав, у більшій мірі Польщі, втрачала свої політичні права, але жила багатим політичним життям, як частина цілої Європи. Тому можна вважати (це підтверджують факти), що блискуча доба Європейського Відчуження була невід'ємною складовою Української культури періоду формування і розвитку націй. Епоха Ренесансу не торкнулася московської держави, яка в цей період значно відставала від України в своєму культурному розвитку.

Період XV-XVI ст. знаменувався великою культурною епохою – Ренесансом. Виходячи з європейських реалій, розрізняють Ранній Ренесанс (1420-1500 рр.), Високий або Золотий (кін. XV – перша чверть XVI ст.) та Пізній (XVI ст.) [32, с. 140]. Історична наука не вирішила остаточно питання щодо хронологічних рамок Відродження, його територіального поширення та національних особливостей. Оскільки Ренесанс, з італійської Rinascimento, з французької Renaissance, означає в перекладі “відродження”, варто з’ясувати його ознаки у самому розумінні цього слова.

В свій час Данте висунув на перший план проблему відродження старої римо-італійської культурної традиції, яка не заперечувала свою приналежність до язичництва. Вже після того, як відкрилися нові горизонти для європейців, внаслідок освоєння культури іспанських арабів, освіта, яку сприйняла середньовічна Європа з попередньої епохи, вже не могла задовольнити потреби суспільства. Розвиток науки, насамперед фізико-математичної, дозволив подолати рубежі, на яких зупинилася античність [19, с. 121]. Нова епоха характеризувалась гуманістичним світоглядом, яскраво вираженим антропоцентризмом ренесансного мислення. Ще однією рисою, антифеодальною в своїй основі, було те, що культура Ренесансу мала світський характер.

Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину та класичну латину. До неї в Італії ставилися особливо шанобливо. Так виникла течія “звичайний гуманізм” (umanesimo volgare), ідеологами якої були Леон Батіста, Альберті та П’єтро Бембо. Суть цієї течії – культ форми в латинській та грецькій мовах для нормування італійської. Згодом виникла “макаронічна література”, де сміхотворний ефект викликався змішуванням латинської та італійської мов [19, с. 124].

Для епохи Ренесансу однією з характерних рис був гуманізм. Одним із ранніх ідеологів був Салютаті. В центрі уваги італійських письменників XV ст. було поняття humanitas. Спочатку його вживав ще Ціцерон. Нumanitas означає вченість та схильність до шляхетних мистецтв, доброзичливість щодо інших людей. В Україні одним із перших його проявів було меценатство (діяльність князя Константина Івановича, який в 1500 р. під час війни з Московією, атакуючи переважаючі сили противника, попав у полон [38] та його сина Константина-Василя Константиновича Острозьких).

В Європі на початку XV-XVI ст. поширилась Реформація. Це широкий Антикатолицький рух пов'язаний з переходом від феодалізму до буржуазного суспільства. Реформація поширилась і на теренах Речі Посполитої. Поштовхом до цього стали секуляризація Тевтонського ордену і введення в Пруссії лютеранства в 1525р. Пруссія, що була васалом Польщі стала центром поширення нових ідей у Речі Посполитій.

Протестантські громади на території України з'явилися, як правило, у великих панських маєтках або містах. Серед реформістських вчень найбільшого поширення в Речі Посполитій набув кальвінізм, особливо серед шляхти, якій імпонував демократизм кальвінізму (звичайно в межах свого стану), що давав можливість посилити опір абсолютизму королівської влади. В Україні тривалий час прихильником кальвінізму була родина Потоцьких. Вони побудували школи в Кам'янці-Подільському, Манівцях, Хмельнику.

Ідея реформації мали і своїх супротивників як в Польщі, так і за її межами. Після Триденського собору в Європі набуває поширення Контрреформації, ударною силою якої став орден єзуїтів. У 60-х роках єзуїти з'являються на польських землях, а в 70-х роках розпочинають діяльність в Україні, чому сприяла Люблінська унія.

Діяльність єзуїтів в Україні не можна оцінити однозначно. З одного боку, єзуїти сприяли поширенню освіти, прилучали українців до досягнень європейської науки і культури. З іншого боку, українцям в умовах відсутності власної держави особливого вибору, де навчатись не було. Платою за навчання нерідко було зречення “батьківської” віри, а відтак, в тих умовах, і національності.

Таким чином, Україна в XV-XVI ст.. стала частиною епохи Високого Європейського Відродження. В основі її культурного розвитку був характерний для цієї доби гуманістичний світогляд, а також мистецтво. З XV в Європу проникають гуситські ідеї, які стають пріоритетом формування українського націоналістичного руху проти полонізації.

Шляхи Відродження української землі

Складним питанням було би те, яким чином українці зібрали сили для культурно-політичного піднесення XVI-XVII ст., якби ми не взяли до уваги характер владних та економічних відносин тієї пори.

Через Польщу Україна була втягнута в активну господарську і торговельну діяльність Європи в XVI ст. Купці України-Русі торгували з Молдовою, Туреччиною, Кримом. До кінця XV ст. східні торговельні шляхи йшли, головним чином, до кримських колоній італійців [19, с. 146]. Це давало можливість культурі Відродження поступово проникати на українські землі. Ще одним зв’язком або, інакше кажучи, вікном у Європу був Гданський порт. Через нього йшов потік сільськогосподарської продукції, хліба та інших товарів, а разом з тим відбувався і культурний обмін.

Великі торговельні міста сприяли поширенню культури Ренесансу із Європи на українські землі. До першої п’ятірки міст з населенням кількістю 8-10 тис. чоловік у XVI ст. входили: Київ, Львів, Кам’янець, Луцьк, Острог, та й то разом із передмістями. Найбільшим торговельним та культурним центром України залишався Львів. Після пожежі 1527 р. він відбудовувався наново. На ярмарки приїжджали купці з усіх країн. Вони прибували в це місто як до торговельного складу з усієї Європи та Азії.

Найбільше було греків, турків, вірмен, татар, молдаван, мадяр, німців, італійців. Так, в XVI ст. через тісні торговельні контакти з рядом країн Центральної Європи вплив мистецтва Відродження проник в західноукраїнські землі (будинки на площі Ринок у Львові). Магдебурзьке право було однією з форм німецької організації міського й ремісничого життя в Україні. Воно стало провідником впливів Ренесансу з Німеччини.

Там Відродження почалось на межі XV-XVI ст. і тривало до 1530-1540 рр. Ще одним провідником італійського Ренесансу в Східну Європу в XV ст. був двір угорського короля Матьяша Хуньяди (Корвина), де працювали італійські майстри [32, с. 142]. Королева Ізабелла, вдова Яна Заполія – короля східної Угорщини – в подяку за гостинний прийом її у Львові, разом зі своїм сином Яном Сигізмундом видала диплом львівським купцям, що звільняв їх в Угорщині від усіх митних податків [15].

В Ярославі, крім купців з Близького Сходу з’їжджалися й купці з Італії. Польща була вагомим центром культури та мистецтва Відродження. Важливою умовою розвитку української культури середньовіччя мали торгово-економічні відносини. Розвиток торгівлі давав можливість гуманістичним ідеям проникати з Європи в Україну. Зв'язаність Української економіки з європейською робило її вагомим чинником у формуванні нового типу суспільних відносин.

Становище церкви та освіти на українських землях

У XV ст. східна церква переживала глибоку кризу, пов’язану із втратою Візантією її політичних та культурних позицій, а потім і повного завоювання Балкан імперією Османів. Реально в межах Речі Посполитої влада над церквою належала королю та великому князю, київські митрополити жили в Москві, під опікою царя [19, с. 170]. Де-факто католицька церква контролювала православну. Костьоли будуються чернецькими орденами – домініканцями, бернардинами, францисканцями, пізніше єзуїтами (в Польщі єзуїти з’явилися 1560 р. – Я.Б.) в дусі Ренесансу (костьол бернардинців, архітектор П. Римлянин, А. Прихильний) [33].

В кінці XVст. дітей знаті починають вчити за кордоном. Імена з характеристикою Ruthenus, Roxolanus, Rossicus, Le Russia зустрічаються у Віттенберзі, Ґрайфсвальді, Ростоці, Базелі, Парижі, Болоньї, Падуї, Вюртемберзі, Нюрнберзі, Гейдельберзі, Галлі, Лейпцигу, Празі, Оломунці, Сорбоні, Відні і, звичайно, насамперед, у Кракові, в Яґєллонському університеті. На думку літературознавця Григорія Нудьги, тільки з Галича вчились в різних університетах понад 200 студентів. В джерелах знаходимо звістку, що в Краківському Яґєллонському університеті в 1424 р. навчався перший студент з Галича, а в 1498 р. інший з Коломиї [5, с. 152].

Там же в 1434 р. вчилися “Іван Петрович з Глухова”, в 1466 р. – “Дмитро Степанович з Києва” [19, с. 173]. З кафедр європейських університетів гуманісти українського походження розвивали свою діяльність у самій Польщі та на Заході [29]. Доказом того, що вище перелічені імена Ruthenus та ін., належать саме українцям, слугує те, що в історичних джерелах XIV ст. з’являється ще одна назва України – “Мала Русь”.

Так спочатку називалась Галицько-Волинська земля, а пізніше і Придніпров’я, ця назва дістала поширення серед народу [34]. Бібліотека Мазарині містить рукописний атлас (єдиний в світі) французького моряка першої половини XVI ст. De Testie. Тут Україна зветься Русою, в яку входить і Волинь, і Поділля, і Галичина. Мешканці в легенді зазначені “Руськими”, відмінними від Московитів і Поляків [13, с. 244].

В кінці XV і XVІ ст. Україна бере активну участь в культурному обміні з іншими країнами Європи. На початку XVI ст. українці постійно зустрічаються вже на професорських посадах поза межами Русі-України. Протягом XV-XVI ст. в Україну приїздило чимало освічених людей з Польщі, Чехії, Німеччини, Італії: італійці Тедальді, Пимп Буонароті Калімаха, німець Венедикт Гербст [22, с. 88], поляки Ян Лятос, Кирило Лукаріс. З досліджень в Національній Бібліотеці в Парижі Ілька Борщака, відомо про існування невиданого рукопису на італійській мові про Берестечко (Ital. 1494 р.), про українців в Сорбоні [13, с. 243]. Наведені вище факти є переконливими свідченнями про активну участь України в культурно-історичному процесі Європи в кінці XV-XVI ст.

Першим українцем на професорській посаді був Юрій Дрогобич (нар. в м. Котормак, бл. 1450-1494 рр.). Син дрогобицького ремісника, після Краківського університету вчився в Італії, був доктором медицини і філософії в Болоньї і Кракові, надрукував книжку “Прогностичні судження” в Римі, серед його краківських студентів – Миколай Копернік. Павло Русин (бл. 1470-1517 рр.), лемко, родом із Кросна, учився в Ґрайфсвальді, був професором у Кракові.

Він видавав і коментував твори Овідія, Персія – римського поета, що писав моралістичні сатири, проникнуті ідеями стоїків – Сенеки – філософа-стоїка, вихователя і радника імператора Нерона. В Польщі працював також Григорій Чуй (бл. 1523-1573 рр.), син самборського шевця, автор поем, панегіриків, еклог; Григорій Тичина (Тичинський) з м. Тичин на Галичині; Іван Туробінський.

Станіслав Оріховський (іноді зустрічається польський варіант Ожеховський – Я.Б.) (1513-1566 рр.) був письменником неспокійної вдачі, сучасники називали його “рутенським Демосфеном”. Оріховський вчився після Кракова та Відня в Німеччині і навіть жив у сім’ї Лютера [19, с 174]. Антитурецькі памфлети С. Оріховського мали європейське визнання і популярність, видавалися на польській та латинській мовах в Кракові, Базелі, Римі, Венеції, Франкфурті. До цієї ж літературної когорти належить поет Себастіан Фабіан Кленович (Кльонович, 1545-1608 рр.). Він, на думку В. Шевчука, родом із Львівських вірмен, автор знаменитої тоді поеми “Роксоланія”.

Отже, XV-XVI ст. характеризується наступом в Україні католицької церкви на православну. Причиною втрати православною церквою свого впливу було те, що вона поступалася перед католицькою своєю освітою. Боротьбу за піднесення Православної Церкви в XVI ст. повели собори і братства.

В цих умовах українська молодь активно здобуває освіту в західноєвропейських навчальних закладах і намагається реалізувати ці традиції в рідній землі.

Діяльність братств у Галичині

Важливу роль у поширенні ідей гуманізму і розвитку української культури відігравали створені для захисту православної церкви братства.

Перші братства виникли у Львові при церквах у 30-40 рр. XV ст., а найстаршим з них було братство при Успенській церкві, що ймовірно було засноване в 1439 р., але його статут не зберігся. В 1542 р. маємо “устав” братства Благовіщенської церкви у Львові [22, с. 74]. Однак видатні українські вчені В. Грабовецький та М. Попович називають дещо іншу дату заснування першого братства.

В 1544 р. Юрій Рогатинець, Іван Красовський, Лесь Маленький та ін. заснували перше на Україні Львівське братство [5, с.152]. До кінця XVI ст. братства виникли в Рогатині, під впливом Ю. Рогатинця, а дещо пізніше, в 1591 р. – в Городенці, Болехові, також в Красноставі, Бресті, Городку, Комарні, Любліні, Галичі. Серед діячів Львівського братства виділився Юрій Рогатинець, якому Іван Франко приписує авторство твору “Пересторога”, написаного під впливом праць Івана Вишенського.

Сам Іван Вишенський був противником єзуїтів в українських рядах і в українському інтелектуальному колі був досить одиноким. Аналогічні ідеї провадили російські емігранти, серед яких князь Курбський [24, с.113]. Протягом 1560 р. – кін. 1583 р., діяв православний культурно-освітній гурток російського князя у с. Миляновичах (Волинь).

Противники визнавали, що “русини” (тобто українці) мають Рогатинця за патріарха”. Він навіть разом з Іваном Рогатинцем зробили нове сідло власної конструкції. А гучний конфлікт, що розв’язався з приводу цього, вирішився на їх користь.

Рогатинське братство вважалось колективним членом Львівського, користувалося його статутом. Братства почали боротьбу за ставропігію – пряме підпорядкування константинопольській патріархії й незалежність від місцевих владик, фактично рух братств виконував ту ж саму роль, яку на Заході виконувала Реформація. Наприклад, Галицьке і Рогатинське братства відстоювали права українців, а останнє в 1587 р. було в конфлікті з Львівським єпископом Гедеоном Балабаном.

Найдавніше братство у Львові було засноване на зразок цехових братств у Європі. В таких цехових, позацехових та монастирських майстернях навчання живопису велося аж до кінця XVII ст. Братство діяло при церкві Успіння Пресвятої Богородиці, закладеної в 1587 р.[17]. Цю церкву назвали волоською, бо волоські воєводи були меценатами її побудови. В 1581 і 1586 рр. патріарх затвердив новий устав, а в 1589 р. надав братству стяг трираменного хреста і назву Ставропігії [2, с. 44].

У діяльності братств, що створювалися у великих містах, помітна реформаторська тенденція: прагнення обмежити вплив духовенства в культурному житті, зокрема в церковній адміністрації. Не духовенство, а світські члени братства керували Львівською братською школою, яка була заснована в 1586 р. Ректор школи грек Арсеній склав перший підручник“Адельфотес” (“братство”). Тут працювали Лаврентій та Стефан Зизанії, Памва Беринда, Кирило Транквіліон-Ставровецький, Йов Борецький.

Памво Беринді, уродженцю Єзуполя, судилося продовжити в Україні, розпочате Іваном Федоровим, книгодрукування. Лаврентій Зизаній (справжнє прізвище Кукіль) народився коло Галича. В 1596 р. у Вільно він видав “Граматику словенску”, де розглядається теорія віршування, буквар “Наука читанню і розумінню писма словенскаго”, до якого додав церковнослов’янсько-український словник, що охоплював 1061 термін. Стефан Зизаній в 1577 р. став ректором Львівської української школи, яка в 1586 р. реорганізувалась в братську школу. Йому належать “Катехизис”, “Ізложеніє о вірі”, “Казаньє св. Кирила” [3, с. 15-16].

Учні вивчали поетику, риторику, логіку, знайомилися з творами античних авторів та письменників-гуманістів. “Порядок шкільний” (статут школи – Я.Б.) обмежував тілесні покарання, передбачав співробітництво школи з сім’єю у виховному та навчальному процесах. Все це – істотні риси гуманізму, поширення якого розпочалося із Львівської братської школи. Братства міщан (спершу в великих містах Галичини, а згодом і в інших регіонах України) були осередком культурно-національного відродження.

Таким чином, братства були організаційними осередками розвитку української культури в добу формування її національної основи. Перше братство виникло у Львові, пізніше майже у всіх Українських землях. Їх діяльність мала реформаторський характер, сприяла поширенню ідей гуманізму в середовищі українського народу.

Католицькі, протестантські та православні навчальні заклади

Важливим культурним чинником епохи Відродження в українських землях були католицькі, протестантські, і православні навчальні заклади, які не лише навчали, але і виховували у відповідності до конфесійної належності цих закладів.

Товариство Ісуса (в Польщі членів Товариства називали єзуїтами) на базі школи при костьолі св. Яна в 1569 році створило колегіум, а через 10 років – Віленську академію. Ян Замойський в 1595 р. організував у Замості академію на зразок Падуанського університету.

Але фактичним організатором навчального закладу був Симон Симоніда (1558-1629 рр.) (Мирослав Попович подає інший варіант імені – Шимон Шимонович), автор поетичної збірки “Ідилія”, де оспівуються звичаї українців. В академії вчилися поет Кленович, Касіян Сакович, Ісая Трофимович-Козловський, Сильвестр Косов, Йосиф Кононович-Горбацький, Якуб Ґаватович (1518-1679) – батько української народної комедії. Єзуїти заснували свої школи в Ярославі (1575 р.), Львові, Перемишлі, Вінниці, Фастові, Острозі [22, с. 75]. Це переконливо засвідчує, що єзуїти налагодили найкращу систему шкільної освіти, дозволивши українцям формувати високу культуру за умови втрати власної держави.

Чимало українців, які навчалися у Празькому університеті були ознайомлені з діяльністю Яна Гуса та інших провідників Реформації. Осередком протестантського руху в Польщі був Краків, який наприкінці XV ст. став ще й осередком культурно-літературного (гуманізм) та релігійного руху. Це сприяло поширенню протестантських шкіл на території України. Кальвіністам у XVI ст. належали гімназії в Панівцях та в Крилові (на межі Белзького воєводства і Хомської землі) В XVII ст. головним навчальним закладом соцініан була школа в Кисилині, її очолював Остап Кисіль.

В інших протестантських школах на Волині (в Гаці, Берестечку) та Поділлі (в Хмільнику) чимала увага приділялась викладанню математики, етики та мови. Позитивним наслідком поширення протестантського руху на українських землях було пробудження інтересів українців до власної мови, перекладацької діяльності, розвитку друкарської справи. Україна в загальнокультурному відношенні значно перевищила в кінці XV і XVI ст. Литву і Білорусь. Тогочасна українська мова була мовою державного діловодства, дипломатії та приватного листування на території Великого Князівства Литовського.

Дослідження норвезького лінгвіста Християна Станга у 1935 р. були присвячені аналізу мови юридичних актів Великого Князівства Литовського. Вчений довів, що первісно тут вживалося декілька відмінних типів актової мови. Але була різниця між варіантами, складеними у північних канцеляріях та південних – українських [16, с.6]. Руська мова, себто українська, в 1566 р. законодавчо закріплена у Литовському статуті: “А писар земський маєт по-руську, літерами і словами руськими всі листи і позви писати, а не іншим язиком і слови” (розділ IV, арт. І).

Наприклад, у бібліотеці короля Сигізмунда І були 22 книги руською мовою і лише одна польською [22, с.78]. В 1563-1572 (1577) рр. під впливом реформаційних ідей був перекладений Апостол. В XV і XVI ст. з’явився переклад з німецької збірки під назвою “Люцидарій” (або “Золотий бісер”). “Lucidarius” – одна з найпоширеніших в Європі народних енциклопедій. Джерелом її написання послужили твори латинських книжників XІI ст., в першу чергу церковного письменника Гонорія Августодонського [7, с.113]. В XV-XVIст. з’явився твір “Пренія життя і смерті”, де висвітлюється проблема неминучості смерті та безсилля перед нею земної могутності. Тема суперечки людини зі смертю була популярною в часи пізнього Середньовіччя в усіх європейських країнах. В кінці XV ст. було зроблено руський переклад німецького вірша діалогу людини зі смертю, виданого в 1482-1492 рр. у Любеку Бартоломеєм Готаном [7, с.115].

В самостійне не етнічне суспільство українці остаточно перетворились в XVI ст. Центром його формування були землі Подніпров’я і Галицької Русі. [35]. Саме в цей час іноземні сучасники все частіше звертають увагу на Україну. В 1550 р. Михалон Литвин написав трактат “ Про звичаї татар, литовців, московитів”, де також описується побут українців. Він виданий в Базелі в 1615 р. на латині [7, с. 121]. У 1538 р. султан Сулейман ІІ Пишний писав польському королю про те, що Валахія межує із частиною польської землі, яка зветься Україною і є у культурному відношенні однією з найрозвинутіших у Європі [41].

А це частково дає відповідь на запитання, що стало непрохідним каменем для історичної науки, а саме, як українці зберегли національну окремість в умовах втрати державності наприкінці XV і XVI ст.

На деякий час в Україні центром культурно-освітнього руху була східна Волинь та західна частина Київщини. На цих землях носіями традицій освіти , окрім духовенства, виступали православні магнати. Культурні впливи в цьому регіоні мав Київський воєвода, князь, один з найвпливовіших руських вельмож, Константин-Василь Константинович Острозький (1526-1608). Завдяки його старанням культурним осередком виступив Острог. Серед шкіл, які заснував на Волині Острозький, найбільш відома Острозька академія, створена в 1576 р. В ній викладалися “сім вільних мистецтв”: арифметика, астрономія, геометрія, граматика, діалектика, музика, риторика. Острозька академія стала першим в Україні навчальним закладом.

Його ще називали “тримовний ліцей”, “тримовна гімназія”, “грецький колегіум”, хоча це був колегіум слов’яно-греко-латинський [19, с.178]. Викладачами школи були: Герасим Смотрицький (перший ректор), Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Тимофій Михайлович, Кирило Лукаріс, Ян Лятос та декілька інших вчених з Греції із вищою західноєвропейською освітою. В 1576-1578 рр. К. Острозький заснував друкарні, школи, та літературно-науковий гурток. Викладання в Острозькій академії відбувалося на церковнослов’янській мові, до якої багато додавали українські слова, нерідко польські, латинські та грецькі. Острозька академія проіснувала 60 років. Вона стала зразком для інших шкіл.

Так, наприклад, в 1588 р. єпископ Теодосій Лазовський зі своїм клиросом (капітулою) заснував у Володимирі греко-слов’янську школу і для викладання у ній грецької мови взяв двох бакалаврів із Острога. Крім академій князь Острозький заснував школу в Турові в 1572 р., Володимирі-Волинському – 1577 р., Слуцьку – 1580 р. [23, с. 842]. Таким чином, Острозька академія була першим навчальним закладом, який, не відходячи від засад грецького східного обряду, скористався із досягнень західноєвропейських освітніх традицій. Конкурування шкіл, які належали різним церквам, фактично вдосконалювало систему освіти в Україні.

Вивчення латини відкривало шлях до європейських джерел освіти, сприяло поширенню книг польського, німецького, французького, італійського видання. Латинська освіченість підвищувала культурний рівень України, створювала передумови для успішної конкуренції української культури на міжнародній арені.

В XV-XVI ст.. в Україні було засновано протестантами чимало шкіл, в яких навчалося багато українців. Також значна їх кількість навчалася в єзуїтських школах де навчання велося за схоластичною системою на латинській мові. Не дивлячись на те, що вони намагалися покатоличити Українців, ці школи відіграли важливу роль у процесі взаємозбагачення західноєвропейської та української культур.

Початок та розвиток книгодрукування на українських землях в кінці XV і XVI ст.

Невід'ємно складовою частиною української культури є книгодрукування. Воно прискорило процеси розвитку літературної творчості і письменництва а також освіти.

Книги з кінця XV ст. вже не пишуться, а друкуються (так звані “биті книги”). У 1447 р. німець Йоганн Гутенберг почав друкувати їх металевими рухомими літерами. Однак є відомості, що ще до Гутенберга або одночасно з ним таким способом друкували голландець Л. Костер та бельгієць П. Валдфогель [25].

Існують наукові гіпотези й щодо виникнення книгодрукування в Україні. Дослідники вважають, що українська друкарня існувала ще до 1574 р. Одна із гіпотез пов’язана з іменем львівського міщанина Степана Дропана, який в 1463 р. відновив Онуфріївський монастир, заснований ще князем Левом. У документах пізнішого часу, зокрема XVII ст., є згадка про те, що в 1460 р. Степан Дропан подарував монастиреві власну друкарню [19, с. 178]. В 1518 і 1571 р. друкарні заводять Константин Іванович та його син Константин-Василь Константинович Острозькі. До 1531 р. друкарні були в Києві та Острозі, як свідчать відомості, вміщені в описі київського намісництва 1787 року.

В описі книг Словітського монастиря, який був складений у 1826 р., згадується ще шість дофедорівських видань. В акті 1588 р. знаходимо звернення Львівського братства до константинопольського патріарха Єремії ІІ: “Просим: постав клириков, образуй училище, возстанови типогрфію.” Проте не виключено, що ці слова могли стосуватися вже друкарні І. Федорова. Але пізніше, в королівському привілеї 1592 р., було підтвердження, що братська друкарня давно існувала, і лише декілька років тому була реформована.

Однак дане припущення спростовує польський дослідник Бандтке [36], який стверджував, що братство навмисно написало королю про існування друкарні, щоб полегшити отримання привілею [37]. Про привілей на друкарню свідчив Андрій Скульський в 1639 р. [26]. Д. Зубрицький твердив, що на надгробку Федорова було написано:”Своїм тщанієм друкуваніє занедбане обновив”. Крім того І. Федоров, коли приїхав у Львів, знайшов вправних майстрів до друкарської техніки.

Перша слов’янська книга, надрукована глаголицею, з’явилась у Венеції в 1483 р. [22, с. 78]. Одним із переломних моментів у культурному житті України стала поява друкованих книг. Перші п’ять книг друкованих кириличним шрифтом старослов’янською мовою вийшли 1491 р. в краківській друкарні німця з Нойштадту Швайпольта Фіоля [3, с.13]. Він вперше застосував двоколірний друк у своїх книгах. Починаючи з 1517 року в Празі, а з 1525 року у Вільно друкарством займався Франциск Скорина. Його книги за рівнем художнього оформлення були вищими за всі попередні слов’янські взірці [27].

Першодруки білоруса відкрили шлях використанню протестантської літератури на українських землях. Це сприяло проникненню наукової літератури із Західної Європи. Однак першодрукарем в Україні історична наука вважає росіянина Івана Федорова [9]. Є досить суперечливе ставлення істориків щодо постаті друкаря. Так, Я. Запаско вважає, що І. Федоров заклав міцну основу для друкарства в Україні, а разом з тим освіти й літератури [10]. Д. Антонович в одній із своїх праць стверджує, що в друкарській справі Федоров не був великим спеціалістом. Друкар завжди намагався забезпечитися вправними помічниками, такими, як Петро Мстиславець, Гринь Іванович.

І коли Гринь виявив вдачу майстра доби Відродження, то Федоров відразу ж його вигнав [24, с.112]. В 1569 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець в Заблудові видали “Євангеліє учительне”, а через рік - Псалтир та Часослов [7, с.126-127]. У Львові Іван Федоров надрукував “Апостол”. Праця над ним тривала майже рік – з 25 лютого 1573 р. до 15 лютого 1574 р. В 1578 р. в Острозі росіянин надрукував “Буквар”. “Апостол” та “Буквар” використовувались навіть в Болгарії, не кажучи вже про українські землі. Книги Івана Федорова друкувалися на білому високоякісному папері місцевого виробництва (папірень Буська і Лівчич) та привізному (з Крешович, Могили, Прондника, Духацького) [8, с.8]. Львівський єпископ Гедеон Балабан переніс свою осілість у 1576 р. до Львова і тут, після смерті в 1583 р. Івана Федорова, допоміг Львівському братству викупити верстати друкаря, заставлені в лихваря. Необмежені кроки патріарха александрійського Йоакима, що надав братству право ставропігії і певного нагляду над єпископом, привели до конфлікту. Балабан заклав друкарню і школу у маєтку свого небожа Федора в Стрятині, де працював Памва Беринда [24, с. 116].

Першим маляром, причетним до оздоблення друкованої книги, є львівський майстер Лаврін Пухала (Пухальський) (1540-ві – 1608 рр.). Документально засвідчені його близькі стосунки з друкарем Іваном Федоровим характеризують майстра, як представника того українського середовища, з яким російський друкар підтримував якнайтісніші контакти під час перебування у Львові [1, с. 85]. Пухала цікавий як один із авторів проекту мистецького оздоблення львівського “Апостола” 1574 року. На це вказав Іларіон Свєнціцький через монограму “ЛП” на гравюрі фронтиспісу книги [21]. В історії української книжкової гравюри вирисовується орієнтація на західноєвропейську традицію у взірцях, а на перших порах і майстрах.

Варто пригадати стосунки Івана Федорова з вроцлавським гравером Блазіусом Ебішем та Венделем Шарфенбергом із Кракова, що гравіював львівського “Апостола” в 1574 р.[40]. Острозька Біблія – характерний пам’ятник книги українського Відродження. Приклад, коли в рамку на випускному аркуші (форта) вставлено назву книги і взагалі весь текст випускного аркуша, яскраво це підтверджує. Таке оздоблення широко використовувалось в українському друкарстві. Василь Тяпинський переклав Євангеліє на “просту руську мову”, а також в своїй убогій друкарні видав короткий катехізис для “науки дітей”.

Його друкарня була мандрівною, і можемо зробити припущення, що діяльність Тяпинського попереджувала навіть заблудівські друки Федорова. Видане ним Євангеліє вказувало на риси мистецтва Ренесансу. Окраси полягають в ініціалах, що складаються з чітких літер в прямокутниках, заповнених рослинними ренесансними орнаментами [24, с. 131].

Історична доля ставила український народ в умови державного співжиття з його ближчими сусідами, поляками, в яких книгодрукування виникло в 1473-1474 рр.[25]. А цей факт дозволяє висувати гіпотезу, що на українських землях друкарні з’явилися ще наприкінці XV ст. Наприклад, книгодрукування в Італії та Голландії з’явилося в 1465 р., в Чехії та Швейцарії – 1468 р., Франції – 1470 р., Угорщині – 1473 р., Англії – 1476 р. Навіть у Північній Америці книгодрукування почалося вже в 1639 р. До 1500 р. в 246 містах Європи було створено 1099 друкарень, що випустили більше як 40 тис. видань, загальним накладом близько 12 млн. примірників.

Із перших українських друкарень виходили книжки польською та латинською мовами, і цим відрізнялися від московських. Там їх друкували виключно церковнослов’янською мовою. З часом в Україні зростає число друкарень [23, с. 803]. В Галичині в XVI ст. були друкарні Михайла Сльозки, єпископа Арсенія Желіборського, єпископа Йосипа Шумлянського; в Стрятині, Крилосі, Угорцях, Уніві, Перемишлі; на Волині – в Дермані, Костянтинові, Почаєві, Рахманові, Четвертні, Луцьку, Чорні, Кременці, Житомирі [24, с. 99].

В числі друкарів, що працювали в школі при Львівському братстві були справжні майстри Ренесансу, як Лавриш Пилипович, Гриць Іванович. Як друкар працював Тимофій Касіянович – перекладач з грецької мови. Андрій Скульський, Михайло Сльозка, Семен Корунка, Сачко Сідлер засновували свої власні друкарні. Дмитро Антонович вважав, що ціла атмосфера друкарського життя була перейнята духом ренесансу [24, с. 117]. Ренесанс українського життя, побуту та мистецтва, гуманізм, як інтелектуальна, зв’язана з Ренесансом течія, відіграли вирішальну роль в перехідний період, коли національний провід на Україні відходив із рук магнатської шляхти, а козацька верства ще не була в силі взяти його до своїх рук. Український гуманізм в XVI ст. відіграв роль, аналогічну до українофільства в XIX ст. в Україні, що була під владою Російської імперії.

Друкована книжка є виявом гуманістичного руху. Український гуманізм має незаперечно більше спільного з німецьким гуманізмом, ніж ренесансом італійським. Теж він просто протилежний до гуманізму польського [24, с. 112]. Василь Тяпинський був одним із перших українських гуманістів. До складу гуртка гуманістів в Острозі входили: Дем’ян Наливайко, ієромонах Кіпріан, Герасим Смотрицький, який написав “Ключ царствія небесного”, Філарет-Бронський [24, с. 115].

Наведені факти переконливо підтверджують велику потребу для українського народу в друкованому слові, де на відміну від Московської держави, не могла працювати ні одна друкарня. Значна кількість українських друкарень ставила українську культуру в один ряд з найрозвинутішими в культурному відношенні західноєвропейськими державами.

Українська література та розвиток архітектурного будівництва в кінці XV і XVI ст.

М. Грушевський констатував, що наприкінці XV ст. і першій пол. XVI ст. в Україні був глибокий культурний занепад, літературний застій і вичерпання літературної творчості [24, с. 111]. В XVI ст. в Польщі справді був упадок [12]. Через це, сказане відомим істориком, могло стосуватися Польщі, в яку входила тільки частина українських земель. З викладу Грушевського, довідуємося, що кінець XVI ст. зазначився великими революційними змінами, що мали своє значення і для України. Український елемент був засуджений на повільну національну смерть [6].

На сеймі в Любліні в 1569 р. литовський канцелярист Микола Радивил Чорний, Костянтин Острозький, волинський воєвода Чорторийський підписали унію [2, с. 37]. Слід зазначити, що роль литовсько-руських магнатів на сеймі була благородною та патріотичною [11]. Після Люблінської унії на українську мову перекладалися багато польських книг. Серед них окремі книги “Хроніки всього світу” Мартина Бєльського (1551 р.). В XVІ ст. в Україні з’явився один з найраніших антипапських памфлетів під назвою “Історія про одного папу римського”. В ньому йдеться про папу-блудника Петра Гугнивого. Джерело – рукопис XVІІІ ст. із колекції Антона Петрушевича [4]. Протягом 1556-1561 рр. було перекладене Пересопницьке Євангеліє.

Це був перший відомий переклад конфесійного тексту староукраїнською літературною мовою, близькою до розмовної. Декор книги певним чином зв’язаний з мистецтвом італійського Відродження, він споріднений з художнім оформленням інших рукописних книг першої половини і середини XVI ст. [7, с. 123]. В 1575 р. був написаний один із перших віршів світського характеру. Луцький шляхтич Ян Жоравницький написав пасквіль, спрямований проти дружини брата, з яким він судився за спадщину [7, с. 130]. В 1577 р. виходить “Про єдність церкви Божої під одним пастирем” Петра Скарги (1536-1612). Протягом 1580-1581 рр. в Острозі був виданий віршований твір українсько-білоруського поета Андрія Римші “Хронологія”. З’явилась “Книга Нового завіту”, до якої Тимофій Михайлович склав алфавітний покажчик з поясненням.

В цей час шляхтич Валентин Негалевський з с. Хорошів на Волині переклав простою мовою Новий завіт. Через рік з’явилась “Хроніка Польська, Литовська, Жмудська і всієї Русі” Мацея Стрийковського [39]. Ренесансний гуманізм був позначений особливим інтересом до земних, людських цінностей і найбільш виразно проявився в українській літературі другої половини XV і XVI ст.

В XV-XVI ст. в архітектурі на українських землях настав цілковитий зворот до Заходу. Цей вплив був особливо помітний, коли першість у культурному розвитку перейшла до міст. В добу Ренесансу в Україні працювали італійці зі Швейцарії і Венеціанської республіки – Петро Італієць, Петро Красовський, Петро Барбона, Домінічи Римлянин, Амвросій Прихильний. В поширенні Ренесансу велику роль відіграв торговельний шлях через Пряшів та Бардіїв, про що свідчать ранні ренесансні форми ратуші в Бардієві 1506-1507 р., м. Коросна 1520 р. Тип ринку в Потиличі, що був виконаний в ренесансній формі, відомий в цілій Україні. Особливо в західних землях. Такий самий ринок є у Львові, Перемишлі, Ярославі [14].

Ранні свідчення Відродження бачимо в перебудові Кам’янецького замку 1541-1544 рр., у ратушах Львова й Перемишля (за старими рисунками – Я.Б.), у замках середини XVI ст. (Перемишль, Львів, Бережани, Ляшки Муровані). В другій чверті XVI ст. архітектура епохи Відродження з’являється у Львові. Архітекторами були П. Італієць, П. Красовський. Розквіт будівництва Відродження припадає на 70-90-ті роки XVI ст. До найкращих світських будівель належать доми Гепнера 1570 р. і так званий “Чорний дім” на Ринку 1577 р. Найкращим прикладом архітектури українського Відродження є чотири будівлі Львова. Це вежа та дім Корнякта, Братська (Успенська) церква і Трисвятителська каплиця. Вежа Корнякта – одна із найкращих пам’яток Ренесансу не тільки України, а й Східної Європи.

Вона побудована архітектором Петром Барбоною в 1572-1578 рр. у характері вежі Madonna de’ Orto у Венеції, але в іонійському ордені (один із різновидів грецького античного стилю). Він був наближений до знаменитої італійської школи архітектора Палладіо, який разом із Браманте будував чудові палаццо та храми. Образотворче мистецтво в епоху Ренесансу емансипувалося від архітектури. І в цьому один із недоліків Відродження [31, с. 286].

Палата Корнякта на Ринку (1580 р.), подібно до більшості будов Львова з рустикою, були побудовані у формах палаців Тоскани та верхньої Італії. Трисвятительська каплиця 1578 р. і Братська церква 1591-1629 рр., хоч і спроектовані італійськими майстрами, проте побудовані в типово українських формах трибанної церкви. Деталі та різьблення, наприклад, виконані місцевими майстрами [24, с. 246-247]. Західна архітектура виявила себе найбільше у спорудах Львова, Рогатина, Дрогобича. Спостерігається й орієнтація на мистецтво південнослов’янських народів [20].

Процес переходу від стадії народу як, здебільшого, етнокультурного, етносоціального явища до стадії нації як етнополітичного організму, затягувався на тривалий час, тому існують певні труднощі, щодо точного визначення періоду української історії, коли формувалась українська нація [18].

Таким чином, європейський ренесанс мав значний вплив на українську літературу і письменство. Літературні твори, написані рідною мовою, підтверджують національний характер визначальних тенденцій її розвитку.

Отже можна зробити висновок про те, що формування української культури було важливим елементом культурно-історичного процесу Європи наприкінці XV і XVI ст. В умовах відсутності держави культурний фактор був каталізатором формування національної свідомості народу. На відміну від польської та литовської аристократії, стара руська аристократія зберегла князівську титулатуру. Гніздом української аристократії була Волинь. До головних князів на українських землях належали роди Острозьких, Заславських, Сангушків, Гальшанських-Дубровицьких, Збаразьких, Вишневецьких, Чорторийських, Корецьких.

Варто зазначити, що окремі складові досліджуваної проблеми виходять за межі вітчизняної історії. Через тісні торговельні контакти вплив мистецтва Ренесансу проник на українські землі в кінці XV і XVI ст.

Українська культура стала наслідком закономірного історичного процесу переходу від стадії народу, як етнокультурного, етносоціального явища, до стадії нації, як етнополітичного організму.

Аналіз літератури засвідчує, що українська культура була однією з найрозвинутіших у Європі. Українці, як й італійський народ, в період іноземних вторгнень продовжував боротьбу проти завойовників. Його творчі сили в цей час досягли найвищого піднесення. Вивчення літератури та документальних матеріалів дає можливість стверджувати, що процес формування культури на українських землях був одним із найяскравіших у Європі.

Європейський Ренесанс був складовою частиною української культури досліджуваної епохи. В основі процесів її розвитку був гуманістичний світогляд. Він сприяв формуванню національної свідомості.

Важливою обставиною розвитку української культури були соціально-економічні відносини. Зв'язаність української економіки із західноєвропейською через торгові шляхи робило доступним проникнення в її суспільне середовище гуманістичної ідеології Ренесансу.

Українська культура, перебуваючи в складних і суперечливих національних, релігійних і політичних умовах зіткнення різноманітних ідеологічних течій, зуміла зберегти свою самобутність і специфіку, що стало визначальною умовою формування національної усвідомленості.

Західноєвропейський Ренесанс суттєво вплинув на розвиток української культури, яка в цьому відношенні значно переважала своїх сусідів. Це дало можливість зупинити масову асиміляцію, організувати рішучу боротьбу за власні національні пріоритети: церкву, право, мову.

Таким чином, Україна в кінці XV і XVI ст. мала культуру Відродження, щонайменше рівну італійському Ренесансу.

Список літератури

1. Александрович В. Львівські малярі XVI-XVII століть як проєктанти графічного оздоблення друкованої книги. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, держава.—Львів, 1998.— с.85-87.

2. Барвіньский О. Істория України-Руси. З друкарнї Наукового Товариства імени Шевченка.—Львів, 1904.— с. 37-45.

3. Бурдуланюк В. Історія культури Прикарпаття.—Івано-Франківськ, 1997.— с.13-16.

4. Возняк М. Український протипапський памфлет XVI в. // Записки наукового товариства імени Шевченка. — 1913. — Т. CXVII-CXVIII. — с. 251-252.

5. Грабовецький В. Нариси історії Прикарпаття. — Т. ІІ. — Івано-Франківськ, 1993. — с. 151-155.

6. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI-XVII віці. — Київ, 1919. — с.13.

7. Дзюба О., Павленко Г. Літопис найважливіших подій культурного життя в Україні (X – середина XVII ст.). — Київ, 1998. — с. 113-136.

8. Запаско Я., Мацюк О. Львівські стародруки. — Львів, 1983. — с. 6-8.

9. Запаско Я. Мистецтво книги на Україні в XVI-XVIIІ ст. — Львів, 1971. — с. 40.

10. Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова. — Львів, 1974. — с. 6.

11. Записки наукового товариства імени Шевченка. — Т. CXXIX. — Львів, 1920. — с. 27.

12. Записки наукового товариства імени Шевченка. — Т. CXXXІІІ. — Львів, 1922. — с. 23.

13. Записки наукового товариства імени Шевченка. — Т. CXXXІV-CXXXV. — Праці історично-філософічної секції. — Львів, 1924. — с. 164-244.

14. Записки наукового товариства імени Шевченка. — Т. CXLVII. — Львів, 1927. — с. 128.

15. Зубрицький Д. Хроніка міста Львова. — с. 177, 178.

16. Історія України в запитаннях та відповідях. — Київ, 1990. — с. 6-18.

17. Львівський літопис. — Львів, 1994. — с. 173.

18. Павлюк С. Динаміка етнічного самоусвідомлення українців. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, держава. — Львів, 1998. — с. 451.

19. Попович М. Нарис історії культури України. — Київ, 1998. — с. 121-179.

20. Свенцицька В., Сидор О. Спадщина віків. Українське малярство XIV-XVIII століть у музейних колекціях Львова. — Львів, 1990. — с.11.

21. Свєнціцький І. Початки книгопечатання на землях України. — Жовква, 1924. — с. 69.

22. Семчишин М. Тисяча років української культури. — Київ, 1993. — с. 74-89.

23. Українська загальна енцикльопедія. — Т.3. — Львів – Станиславів – Коломия. — с. 803-842.

24. Українська культура: Лекції за редакцією Дмитра Антоновича / Упорядники С.В. Ульяновська, Вступна стаття І.М. Дзюби, Переднє слово М. Антоновича, Додатки С.В. Ульяновської, В.І. Ульяновського. — Київ, 1993. — с. 99-247.

25. Українська радянська енциклопедія. — Т.6. — Київ, 1961. — с. 501.

26. Архив Юго-Западной России. — Ч.I. — Т. XII. — с. 442.

27. Баразна Л. Гравюра Франциска Скорины. — Минск, 1972. — с. 11.

28. Всемирная история. — Т. IV. — Москва, 1958. — с. 123.

29. Голенищев-Кутузов И. Гуманизм у восточных славян: Украина и Белоруссия. — Москва, 1963. — с. 6-7.

30. Демографический энциклопедический словарь. — Москва, 1985. — с. 491.

31. Дмитриева Н. Краткая история искусств. — Москва, 1987. — с. 256-286.

32. Популярная художественная энциклопедия. — Книга I.— Москва, 1986. — с.140-143.

33. Популярная художественная энциклопедия. — К.II.— Москва, 1986. — с.320-321.

34. Советская историческая энциклопедия. — Т. 14. — Москва, 1973. — с. 718.

35. Филарет. Обзор русской духовной литературы. — Санкт-Петербург, 1884. — с. 169 (По видавництву 1859 р. с. 233).

36. Bandtke. Historya drukarn w Krol. Polskiem.— Warszawa, 1836. — s.381-382.

37. Bandtke. Historyczne bodania. — Warszawa, 1836. — s.12-14.

38. Poczet królów і książąt Polskich. — Warszawa, 1987. — s.318.

39. Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, Żmódska і wszystkej Rusi. — Warszawa, 1846. — T. II.— s.6-7.

40. Birkenmajer A. Kto ilustrował najstarszy druk słowiański, wydany we Lwavie? — Prague, 1928. — T. 2. — p.54-56.

41. Xenopol A. Istoria Romănilor din Dăcia Traiana. — E. II. — V. III. — Bucureşti, 1914. — p. 327-328.


22.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!