Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура ХІХ століття – як вік напруженого пошуку людської думки в пізнанні світу
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

ХІХ століття – як вік напруженого пошуку людської думки в пізнанні світу

Науково-технічний прогрес і формування нових світоглядних орієнтирів. Основні художні течії ХІХ століття: класицизм, романтизм, реалізм. Особливості розвитку художньої культури в кінці ХІХ століття

Науково-технічний прогрес. Започатковані епохою Просвітництва тенденції культурного розвитку знайшли своє відображення в ХІХ столітті, однак в цей період проявили себе нові соціально-історичні фактори, які суттєво вплинули на всю систему культурного життя Європи.

Одним із таких факторів став промисловий переворот, суть якого полягала в переході від мануфактурного виробництва до машинного виробництва. Цьому процесові в значній мірі сприяло створення парової машини видатним англійських винахідником Джеймсом Ваттом. Промисловий переворот докорінно змінив не лише технічну основу виробництва, а й суттєво вплинув на побут, ціннісні орієнтації людей.

Швидкими темпами зростав процес урбанізації, втягуючи у вир міського життя мільйони людей, ламаючи звичний патріархальний спосіб існування. Все це формувало відчуття напруженої динаміки оточуючої дійсності. Впродовж ХІХ століття людство нагромадило велику кількість наукових знань, успішно застосувавши їх на практиці. Так, однією з найбільших проблем, розв’язаних в даний період, було отримання і використання електроенергії. Великий вплив на розширення інформаційного простору, на весь культурний процес світового розвитку мало винайдення телефону, радіо, фонографа, грамофона та ін.

Якісному стрибку в розвитку природознавства сприяли три великі відкриття:

  • створення клітинної теорії,
  • відкриття закону збереження і перетворення енергії,
  • створення еволюційної теорії.

У природознавстві назрівала заміна метафізичного погляду на природу – діалектичним.

Успіхи в галузі природознавства позитивно вплинули на розвиток філософської думки. Особливо виділяється в цей період німецька класична філософія, яка веде свій початок з часу появи перших праць Еммануїла Канта. Важливе місце у філософії Німеччини посідають Йоганн Готліб Фіхте та Фрідріх фон Шеллінг, а вершиною німецького класичного ідеалізму вважається філософія Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля, головне досягнення якого теорія діалектики. Дуже важливо, що Гегель зробив спробу систематизації всього змісту виробленої людством культури. Всю історію людства філософ розглянув як єдиний процес, в якому кожна доба займає своє особливе місце і спричиняє вплив на наступні епохи.

Філософія Гегеля мала величезний вплив на розвиток науки в цілому та історичних досліджень зокрема. Філософи та історики намагалися з’ясувати закономірності різних періодів світової історії. Характерно, що в цей період надзвичайно зросло загальне захоплення історією. Майже в усіх європейських країнах утворюються історичні товариства, формуються національні школи істориків, серед яких особливо виділяється школа, яка склалася у Франції в добу Реставрації. Формування світоглядних орієнтирів відбувалося і в сфері розвитку суспільно-політичної думки, яка в країнах Західної Європи найбільш рельєфно представлена такими течіями, як консерватизм, лібералізм, соціалізм.

Всі ці процеси та фактори робили відповідний вплив на розвиток художньої культури, для якої характерним було розмаїття напрямів, методів, видів та жанрів. Діячі мистецтва, художньо відображаючи світ, по-своєму допомагали людям пізнавати його красу, його цінності та прерогативи. ХІХ століття породило справжніх титанів людського духу.

Основні художні течії ХІХ століття: класицизм, романтизм, реалізм. Два європейської культури притаманна була послідовна зміна трьох основних художніх напрямків: класицизму, романтизму, реалізму, і лише наприкінці століття дають про себе знати перші ознаки модернізму, що згодом вилилися в буйне розмаїття художніх течій на початку ХХ ст.

Такий поширений раніше у культурному процесі Західної Європи напрям, як класицизм, на початку ХІХ ст. відходить у минуле, поступаючись місцем романтизму, який заполонив творчу уяву багатьох митців. Але саме в цей час класицизм дав людству такі шедеври мистецтва слова, як твори німецьких мислителів Й.В.Гете (1749-1832) та Й.Ф.Міллера (1759-1805 рр.). В стилі класицизму творили і видатні французькі художники Жак Луї Давид (1748-1825 рр.) та його учень Жан Огюст Доменік Негр (1780-1867 рр.) Давід був першим живописцем Наполеона.

Давід створив величезну школу учнів. З його майстерні вийшов і великий художник Жан Огюст Доменік Негр, який також змалював ряд знаменитих портретів, а також художніх полотен. Однією з головних його праць є вівтарний образ для церкви його рідного міста Монтована, де Негр навмисне подає образ мадонни близьким до Сікстинської мадонни, виражаючи своє захоплення Рафаелем і намагання бути вірним заповітам великого художника.

Якщо ж вести мову про романтизм, що прийшов на зміну класицизмові, то його поява в значній мірі була зумовлена бурхливими подіями Французької революції 1789-1794 років, які змінили не тільки соціальний устрій Франції, риси її побуту і станові відносини, а й пред’явили мистецтву нові вимоги: служити не вибраній публіці, а революційним масам.

І воно дійсно вийшло із стін палаців на вулиці і площі, заговорило могутньою і в той же час доступною для всіх мовою. Разом з тим поява романтизму пояснюється і певним розчаруванням в результатах революції, в ідеології Просвітництва і в буржуазному прогресі.

Саме тому основою романтичного світосприймання став болючий розлад ідеалу і соціальної дійсності, а романтичний герой – це герой гордої одинокості і неприйняття світу через його недосконалість. Він часто виявляється поставленим в надзвичайні умови, в яких розкривається могутність його духу. Своєрідність цього методу – напруженість подій, велика роль фатальних випадковостей, широке використання фантастичних і легендарних образів і мотивів, гротеск і контраст як улюблені засоби зображення. В своїх художніх узагальненнях романтики тяжіють до символіки, уникаючи побутової конкретизації характерів.

Головними представниками романтизму в німецькій літературі були: Нова ліс (Фрідріх фон Харденберг), Е.Т.А.Гофман; в англійській – У.Вордсфорт, В.Скотт, Дж.Байрон, П.Б.Шеллі, В.Гюго, А.Ламартін, Жорж Санд та інші.

Геніальний англійський поет Джордж Гордон Нобель Байрон (1788-1824 рр.), проживши всього 36 років, залишив людству багатющу духовну спадщину: вірші, поеми, драми, роман у віршах “Дон Жуан”. Особливе місце в творчості Байрона займає його твір “Паломництво Уайльд Гарольда”, яким відкрилася нова смуга в духовному житті англійського і європейського суспільства, що побачило конкретне втілення свого протесту в пристрасних ліричних монологах поеми.

Борючись з класицизмом, романтики вимагали повної свободи і розкріпаченості людських почуттів, вважаючи, що предметом мистецтва повинні бути перш за все людські пристрасті. Показовою щодо цього є творчість французької письменниці Аврори Дюдеван, що більше відома під псевдонімом Жорж Санд (1804-1872 рр.). Перший роман письменниці “Індіана” приніс їй заслужену популярність.

За своє довге життя Жорж Санд випустила біля дев’яносто романів і повістей, серед яких виділяються: “Орас”, “Консуело”, “Гріх пана Антуана”, “Мірошник з Анджібо”, “Графиня Рудольшдадт”. Кращі твори письменниці не втрачають свого значенні і для нас: вони хвилюють своїм демократизмом, оптимізмом, своєю любов’ю до людини праці.

Під впливом літературного романтизму: в 20-ті роки оформився романтизм у музиці. Композитори-романтики: К.М.Вебер, Р.Вагнер, Ф.Ліст, Дж.Россіні та інші створили справжній культ музики. ХІХ століття ознаменоване появою багатьох романтичних оперних творів, в яких оспівувався народ, благородні людські діяння, боротьба за свободу, щастя, справедливість.

Завершив розвиток німецької романтичної опери і своєю творчістю вніс значний вклад в історію світового музичного мистецтва Ріхард Вагнер (1813-1883 рр.). Центральне місце в спадщині Вагнера займають опери (всього їх тринадцять), в яких відображено національний склад характеру, відтворені легенди і перекази німецького народу, величаві картини природи.

В образотворчому мистецтві романтизм найбільш яскраво проявився в живописі і графіці, менш чітко – в скульптурі і архітектурі. Найбільш значною на початку ХІХ ст. стала англійська пейзажна школа живопису, головними представниками якої виступили Джон Констебл (1776-1837 рр.) та Джозеф Меллорд Уільям Тернер (1775-1851 рр.).

Як вважають дослідники творчості Джона Констебла, саме цей художник справив найбільш суттєвий вплив на живопис ХІХ ст.. Художник досягає майстерної передачі ефектів освітлення, які швидко змінюються, відчуття свіжості зелені. Життя кожного предмета неначе на очах глядача оживає завдяки тому, що художник одним з перших почав писати етюди на планері, на відкритому повітрі, випередивши таким чином в пошуках незвичайної свіжості колориту і безпосередності враження художників французької школи (“Собор в Солсбері із саду єпископа”; “Підвода для сіна”; “Кінь, що скаче”).

Більше 21 тисячі творів залишив по собі видатний англійський художник Уїльям Тернер. Стихією Тернера було море, насичене вологою повітря, рух хмар, злет вітрил, розбурхані стихії всілякого роду, від феєричних сніжних ураганів до лютих морських бур (“Загибель корабля”). Передача світла і повітря, фантастичних світлових ефектів, що виникають у вологій атмосфері, були його головним завданням (“Морозний ранок”).

Переважно живописом займався і один з найвизначніших німецьких художників-романтиків Каспар Давид Фрідріх (1774-1840 рр.) мрійливий, схильний до філософських роздумів, він зображував в основному околиці Дрездена, в них присутнє відчуття вічності і нескінченності буття і незмінного суму від усвідомлення неможливості пізнання його таємниць.

Підсумовуючи сказане про розвиток романтизму в Західній Європі, можна стверджувати, що він потужним струменем влився в русло художньої культури, збагатив її новизною тем і жанрів, удосконалив форми творчості, здійснив відчутний вплив на все суспільне життя.

З 30-х років ХІХ ст. засвоюючи найбільш плідні ідейно-естетичні традиції класицизму, романтизму та інших напрямів, в художній культурі утверджується реалізм (від лат. realis – суттєвий, дійсний).

Виникнення і утвердження реалістичного методу в художній культурі зумовлене багатьма причинами. Велике значення в цьому відводиться соціально-економічним процесам, досягненням у сфері науки, а також суб’єктивним факторам. На той час і творці, і публіка дещо втомилися від романтичних ефектів, появилося бажання повернутися до правди життя, до звичайних почуттів звичайних людей.

Говорячи про реалізм ХІХ ст., слід мати на увазі, що, звичайно, Гомер і Шекспір, Сервантес і Гете, Мікеланджело, Рембрандт чи Рубенс були великими реалістами. Мова йде про визначену художню систему, яка отримала теоретичне обґрунтування як естетично усвідомлений метод. Звернення до сучасності у всіх її проявах з опорою на точну науку стало основною вимогою цієї художньої течії. Художники-реалісти, узагальнюючи живу дійсність, намагалися створити типові образи в типових обставинах.

Цікавим і плідним був творчий шлях французького письменника Фредеріка Стендаля (Марі-Анрі Бей ля).

Прославився він в основному своїми романсами, серед яких особливе місце займає “Червоне і чорне” (1830 р.). В романі він створив типову картину життя сучасного йому суспільства. Про глибокий соціальний смисл роману говорить уже його назва. Під червоним і чорним Стендаль розумів зіткнення двох сил – революції і реакції. Революція – це червоне. Реакція, що утвердилась в період Реставрації, - це чорне.

Вершиною французького реалізму є творчість Оноре де Бальзака (1799-1850 рр.), великого майстра реалістичного роману на Заході. Ніхто з письменників Заходу ні до, ні після Бальзака не зумів дати такого всебічного зображення буржуазного суспільства, як зробив це великий автор “Людської комедії”. Літературна спадщина Бальзака величезна за об’ємом. Досить багато у нього ранніх творів, які він випускав під псевдонімом і від значної частини відмовився сам.

Справжня історія творчості Бальзака починається з 1829 р., коли вийшов в світ його роман “Шуани”. Це був твір, який приніс йому успіх. В 1834 році Бальзак прийшов до думки про те, що все, написане ним до цього часу, можна об’єднати в один великий твір. Так зародилася ідея “Людської комедії”. Бальзак ділить свій твір на три частини:

  • “Етюди звичаїв”;
  • “Філософські етюди”;
  • “Аналітичні етюди”.

Створюючи історію звичаїв свого часу, Бальзак вважав необхідним зображувати сучасне йому суспільство через зображення особистих відносин. В центрі його оповіді стоять сім’ї і сімейні відносини, але автор показує, як вони підкоряються основним тенденціям часу.

Бальзак вважав, що призначення мистецтва – це служіння людині, людству, а велич генія повинна вимірюватися владою його таланту над світом. Життєвий і творчий шлях самого Бальзака – яскраве підтвердження сказаного. Широта його планів, сміливість думки, правда слова і геніальне передбачення майбутнього роблять його одним із найбільших вчителів світу.

Блискучою сторінкою в історії реалізму в Англії є творчість Чарльза Діккенса (1812-1870 рр.), автора романів “Посмертні записки Піквінського клубу”, “Пригоди Олівера Твіста”, “Домбі і син”, “Холодний дім” та багатьох інших творів.

В своїх творах він розкрив протиріччя між бідністю і багатством, пристрасно звинуватив соціальну несправедливість, прославив красу, людську гідність і працелюбність простої людини, висловив віру у можливість зміни суспільства шляхом переконання і перевиховання людей.

В історію світової літератури Діккенс ввійшов як блискучий гуморист-сатирик. В його романах сміх стає могутнім оздоровчим струменем для суспільства.

З іменем Діккенса пов’язана ціла епоха в розвитку англійської літератури. Він належить до тих великих письменників, які є гордістю національної англійської культури. Разом з тим твори Діккенса поряд з творами Стендаля, Меріме, Бальзака, Теккерея, Гейне, Уїтмена, Беранже та інших письменників становлять золотий фонд світової літератури.

Вершиною ліричної драматургії 70-х років стала опера “Кармен” французького композитора Жоржа Бізе (1838-1875 рр.). Сюжет опери запозичений з однойменної новели Проспер Меріме, але зміст новели в опері зазнав суттєвих змін. Музика “Кармен”, сповнена життя і світла, яскраво утверджує свободу людської особистості. Герої опери змальовані соковито, темпераментно, у всій психологічній складності характерів.

Великою популярністю користувався у ХІХ ст. і жанр оперети. На відміну від опери, це мистецтво майже ніколи не було елітарним. Воно апелювало до широких мас глядачів, у яких користувалося і користується незмінною любов’ю. Як самостійна різновидність музичного театру, яка протиставила себе комічній опері, оперета склалась у Франції в 50-60-ті роки ХІХ ст. Одним із засновників французької класичної оперети Жак Оффенбах (1819-1880 рр.). Він написав 102 твори для музичного театру, серед яких особливим успіхом користувалася оперета “Орфей у пеклі”; прем’єра її відбулася в 1858 р. в Парижі. І не сходила зі сцени протягом 288 спектаклів підряд.

Міцний грунт мав реалістичний метод творчості і в образотворчому мистецтві. Його особливості можна простежити на прикладі французької школи реалістичного живопису, видними представниками якої вважають художники-барбізонці. Вони працювали в основному на околицях Парижа поблизу села Бар бізон, від якого і пішла назва цієї школи. Це була група молодих художників – Теодор Руссо, Діаз делла Пенья, Жюль Дюпре, Констант Тройон, Шарль Франсуа Добіньї, - які приїхали в Бар бізон писати етюди з натури. Картини вони завершували в майстерні на основі етюдів, звідси закінченість і узагальненість в композиції і колориті.

Але живе відчуття натури в них залишалося завжди. Всіх їх об’єднувало бажання уважно вивчати природу і правдиво її зображати, однак це не заважало кожному з них зберігати свою творчу індивідуальність. Пейзаж у картинах барбізонців несе сліди присутності людини, він обжитий, співзвучний побуту (“Вид Гранвіля” Теодора Руссо, “Пейзаж з коровами” Жюля Допре, “Дорога в лісі” Діаза де лла Пеньї).

Великий вклад в розвиток реалістичного мистецтва внесли французькі художники Гюстав Курбе (1819-1877 рр.), Жан Франсуа Мілле (1814-1875 рр.), Каміль Коро (1796-1875 рр.) та інші.

Отже, і класицизм, і романтизм, і реалізм, як творчі методи, що послідовно змінювали один одного, допомагали митцях оригінально і повнокровно зображувати існуючу дійсність і таким чином збагачувати духовний світ людей.

Особливості розвитку художньої культури в кінці ХІХ століття. Серед названих напрямів найбільш життєздатним наприкінці ХІХ ст. виявився реалізм, однак він набуває нових рис. Зокрема, в літературі цього періоду вже немає такої широти зображення епохи, монументальності характерів, які були у Бальзака, Стендаля, Діккенса. Проте безжалісність звинувачення, безжалісне руйнування всіх ілюзій, показ загального зубожіння і здрібніння досягають в ній такої сили, якої не було у Бальзака чи Стендаля.

Сама ж теорія натуралізму була розроблена видатним французьким письменником Емілем Золя (1840-1902 рр.). Він вважав, що література, як і наука, не має права вибору матеріалу, що для справжнього митця немає непридатного сюжету або тем, що не заслуговують на увагу. Натураліст не повинен моралізувати, на думку Золя, бо зображена з науковою пристрастю дійсність сама по собі є достатньо впливовою у виховному відношенні.

У середині 70-х років навколо Золя склалася ціла натуралістична школа, куди ввійшли Гі де Мопассан (1850-1893 рр.), Едмон Гонкур (1822-1896 рр.), Альфонс Доде (1840-1897 рр.) та інші. Вона проіснувала до кінця 80-х років. Відігравши велику роль у розвитку літературного процесу, натуралізм показав і свої вразливі місця. Зокрема, прагнучи максимальної правдивості зображення дійсності, художники послабили увагу до краси мистецтва. Це вело до кризи цього напряму. Не випадково, що наприкінці ХІХ ст. виникає чимало альтернативних художніх течій, спрямованих проти натуралізму, зокрема імпресіонізм та символізм.

Імпресіонізм (від фр. іmpression – враження) виник у Франції наприкінці 60-х років і пов’язаний з творчістю видатних майстрів, як Едуарда Мане (1832-1863 рр.), Клода Моне (1840-1926 рр.), Огюста Бенуара (1841-1919 рр.), Едгара Дега (1834-1917 рр.), Огюста Родена (1840-1917 рр.) та інших. Свої твори вони наповнили живим духом природи, показали людину в нерозривній єдності з навколишнім світом. Особливу увагу імпресіоністи приділяли кольору і світлу, застосувавши новий метод бачення світу, заснований на безпосередньому баченні глядачів. Е.Мане рішуче обновив побутовий жанр своїми відомими картинами “Олімпія”, “Сніданок на траві”, “Бар”Фолі Бержер” та іншими творами.

А провідні теми Огюста Бенуара – утвердження повнокровного людського буття, намагання передати мінливий, невловимий світ людської душі (“Мулен де ла Галетт”, “Портрет Панни Самарі” та інші). Художники наступного покоління, враховуючи досвід імпресіоністів, почали створювати свої живописні системи. Такі майстри, як Жорж Сера, Поль Саньяк і Едмонд Кросе, спираючись на наукові відкриття по розкладу світла на чисті спектральні тони і їх синтез в оці глядача, малювали полотна невеликими мазками-крапками, створюючи мальовничий ефект мозаїчного зображення, яке ніби зібране з кольорових кристаликів.

Ці художники хотіли домогтися підвищеної емоційної виразності кольору, посилюючи контраст фарб. Разом з такими майстрами, як: Поль Гоген, Вінсент Ван Гог і Поль Сезанн, вони отримали назву постімпресіоністів.

У 70-х роках ХІХ ст. знову ж таки у Франції виникає така своєрідна художня течія, як символізм (від грецьк. symbolon – знак, символ). Символісти вважали головним у художній творчості інтуїтивне, підсвідоме. Виходячи з ідеї про символічність будь-якого мистецтва, представники цього напряму були переконані, що символ поєднує земне, емпіричне, тимчасове з іншими світами, з глибинами духу і душі, з вічним та абсолютним.

Декадентство (від лат. decadentia – занепад) знайшло вираження не тільки у символізмі, а й в інших течіях, які стали передвістям глибокої кризи західноєвропейської культури у ХХ столітті.

Отже, ХІХ століття – це вік напруженого пошуку людської думки в пізнанні світу, в намаганні удосконалити його. Для цього періоду характерні високі злети художньої культури і разом з тим входження в свідомість творців занепадницьких настроїв. ХІХ століття – це вік напруженої боротьби нового зі старим, вік, який започаткував багато процесів і проблем, що дістали свій розвиток в ХХ столітті.

Список літератури

1. Гріненко Г.В. Хрестоматія по історії світової культури. - М.: Юрайт, 1998.- 669с.

2. Грушевський М.С. Нарис історії українського народу. - ДО.:Лыбидь, 1991.-398 з.

3. Гуревич А. Я. Категорії середньовічної культури. - М.: Мистецтво, 1984. -350 з.

4 Дмітрієва Н. А. Коротка історія мистецтв. - М.: Мистецтво, 1990.- 319с.

5. Історія Древнього світу. У 3-х тт. - М.: Наука, 1983.

6. Історія мистецтва зарубіжних країн. - М.: Мистецтво, 1980.- 384 з.

7. Історія середніх віків. - В 2-х тт. / Під ред. Сказкина С. Д. - М.: Вища школа, 1977.

8. Історія Франції. - В 3-х тт. - : Наука, 1972.-360 з.

9. Iсторiя свiтової культури. - Лібiдь, 1994.-320 з.

10. Iсторiя української лiтератури ХХ ст. - У двох книгах. /за ред. В.Г.Дончика.- ДО.:Лібiдь, 1994.

11. Iсторiя української культури /За загал. ред. I.Крип'якевича. - ДО.:Лібiдь, 1994.- 656 з.


22.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!