Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Усна народна творчість як колиска театру
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Усна народна творчість як колиска театру

Усна народна творчість, або так звана усна словесність, на Україні, як і у всіх народів, скоріше стала розвиватися, ніж письменство. Вона стала основою для зародження театру

Твори усної творчості постають тоді, коли якась талановита одиниця з-посеред широкого гурту дає у пісні вислів тим думкам та настроям, які хвилюють загал.

Загал підхоплює пісню, й вона стає народним добром. Про автора забувають, його пізніше ніхто не знає, тільки його пісня переходить із вуст до вуст, з роду в рід. Так здебільшого постають усі твори усної словесності. Первісний їх початковий вигляд із часом змінюється, очевидно, менше у віршових творах, закріплених метричною й ритмічною будовою («з пісні слова не викинеш»), більше — у прозових творах (казках, переказах).

Бувають також хвилини переживань у житті народу, які так потрясають народною уявою, що вона всеціло звертається до нових подій. Тоді призабуваються і втрачаються не раз пісні чи інші народні твори, що досі були улюбленим добром народу, й уступають місце новим творам народного таланту й народного руху, що їх викликали нові історичні події.

Приклад цього дають нам у житті українського народу т. зв. билини — історичні пісні з княжої доби, які своїм змістом відносяться головно до боротьби давніх українців із навалою степових кочовиків — печенігів, тюрків, половців. У хвилині, коли почалися в народі важливі переживання, пов'язані з татарським лихоліттям, з постанням та боротьбою козацтва, билини в Україні призабулися, а на їхнє місце постали нові пісні, відомі під назвою дум. Подібно перетворювалися, змінювалися, доповнювалися інші роди народної творчості — від обрядових пісень починаючи і казками й приповідками кінчаючи.

Українська усна народна творчість є дуже давня, дуже багата й тому має першорядне значення для історика культури. Давнину українських народних пісень засвідчують, із одного боку, живі до сьогодні пісні, в яких збереглися подробиці дуже давнього побуту; з другого боку, маємо про них згадки в давніх писаних творах тих християнських духівників, що виступали проти давнього поганства, убачаючи його сліди й відгомони в народних піснях.

Для історика народної культури, що хоче збагнути народне життя в усій його глибині й у різнорідних проявах, усна творчість має велике значення. Вистачить кількох прикладів. Коли історик української культури затримається при обрядових піснях: колядках, щедрівках, веснянках, русальних, купальних,— знайде у них багато цінного матеріалу для пізнання народного світогляду з тих часів, коли світло християнської віри не дійшло ще до нашої землі, коли український народ віддавав честь силам природи й ці сили уособлював у постатях Дажбога, Перуна, Лади та співав пісні в честь сонця, весни, води, русалок.

Коли знову історик культури ввійде в коло українських народних пісень родинного характеру (приколискових, весільних, похоронних), то не тяжко йому збагнути, яке місце в житті народу займала родина та яка глибина різних родинних почувань крилася в його душі впродовж усього його історичного життя. З історичних пісень дізнається історик культури, як відчував народ важливі історичні події; з приповідок простежить, яку народ добув силу життєвого досвіду; з казок — як дивився на добро й зло, на правду й кривду; а з усіх творів — як глибоко розумів і як повно відчував красу світу та красу життя. Українська усна словесність давала й дає письменникам-митцям теми й поетичний матеріал для їхніх літературних писань.

Старий театр. Театр у всі часи був для культурних народів великою цінністю, яка мала незвичайне моральне, культурне і громадське значення як школа, що безпосередньо давала масам все те, що придбали життя, наука і знання. Чим світліші часи, чим буйніший розгін і розквіт національного життя, тим більше з'являється матеріалу для драматичної творчості, яка стає найвірнішим дзеркалом почувань, ідей та змагань, якими громадянство в даний час жило. Український народ, як, зрештою, всі інші народи, мав пребагаті зароди драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи і проти чого так гостро виступали наші давні проповідники й моралісти.

Останки тих «ігрищ» збереглися по нинішню днину. Одні У з них тісно пов'язані з різними порами року, як веснянки, купало, обжинки, коляди, маланка, ходження з козою, ведмедем чи туром, а другі в'яжуться з подіями й пригодами в людськім житті, як уродини, весілля, похорони. Ці обряди, в яких слова або пісні сполучені з певним рухом і акцією, що мали й мають символічний характер, походять подекуди з часів дохристиянських, хоч багато в них змінено під впливом новіших часів та новіших поглядів.

З обрядів тих веснянки (гаївки, галагівки), незважаючи на заборони давнього духовенства, схоронилися саме під крила церкви і відбуваються серед церковної огорожі, хоч зберегли в більшій чи меншій мірі свій нехристиянський, природно-символічний характер. Шкода лиш, що заборони тих ігрищ, як і взагалі наші нещасливі історичні обставини, не дали змоги тим стародавнім народним звичаям скристалізуватися в більш розвинених мистецьких формах та розвинутися в більш мистецькі твори, як це було колись у старинних народів.

Ці стародавні народні поганські обряди й звичаї після заведення в нас християнства прибирають дещо змінені форми і вигляд, зв'язуючись із новим захожим чинником. Наші князі, користаючись із здобутків візантійської культури, спроваджували з Візантії весельчаків, акторів-комедіантів, музик та забавників, яких тоді називали скоморохами й які забавляли глядачів представлюванням різних веселих чи сатиричних подій. Були вони всі переодягнені, не раз навіть за звірів; їхня поява становить першу сторінку в історії костюмології у нашому театральному мистецтві.

Коли християнство стало на Русі офіційною державною релігією, напівпідпільні поганські обряди здійснювали вже не тільки колишні жерці (більшість з яких, переховуючись у лісах, організовувала повстання тощо), а й безпосередні їхні продовжувачі – скоморохи.

Мистецтво скоморохів зазнавало утисків з боку церкви і держави, бо за світовідчуттям (а не тільки за релігійними переконаннями) воно протистояло офіційним святам християнського середньовіччя, яке вбачало свій ідеал в аскеті і чернецтві. Що ж до офіційних свят, то вони освячували і санкціонували існуючий лад, закріплюючи його на віки. Свято таким чином ставало черговим торжеством уже готової, здобутої остаточної пануючої правди, яка подавалась у незмінному вигляді як вічна істина. Відтак і загальна атмосфера офіційно-церковних і загальнодержавних свят могла бути лише монолітно серйозною, тобто мертвою.

Зовсім іншим світовідчуттям були сповнені ігрища і обряди скоморохів – спадкоємців професіоналів поганського культу. Взявши своє світовідчуття від поганських святкових ігрищ і обрядів, вони створювали несхожу на реальне життя атмосферу – ряджені могли робити і говорити все, що завгодно, без будь-яких заборон. Можливо, саме тому, незважаючи на утиски і гоніння церкви, яких зазнавали глумотворці, народ любив їх і, не боючись покарання, переховував у себе під час переслідувань офіційною церквою.

Найстаршими пам'ятками побуту скоморохів на наших землях залишилися у нас часті згадки про них у різних церковних писаннях та знамениті фрески на стінах і філярах Софійського собору в Києві. Але згодом скоморохи почали» мандрувати з міста в місто, із села в село і стали улюбленцями простолюддя. Незважаючи на заборони духовних моралістів та аскетів, народ вподобав собі їхні вистави та їхнє веселе мистецтво й радо горнувся до них, особливо на ярмарках. Останні згадки про скоморохів зустрічаємо в XVI в.

Крім скоморохів, були в Україні ще іншого роду комедіанти, котрі забрели до нас з Німеччини через Новгород; приходили і з Чехії та Сербії. Вони теж грали на інструментах і співали пісень, переважно баладового змісту, та ілюстрували їх жестикуляцією й мімікою. Ті мандрівні актори, співаки й музики мусили з часом асимілюватися. Обертаючись серед народу, якому давали забаву, пісню й музику, чим будили у нього вподобання до сценічних видовищ, самі вони теж переймали не одне від народу.

З Візантії перейняли ми ще дещо, що за корисних умов могло дати почин до розвитку драматичного мистецтва. Адже стара Візантія вже в V і VI вв. після Христа мала початки релігійної літургійної драми. Постали вони під впливом сект, що перші ввели в богослужіння драматичне оживлення та музику, чим єднали собі народні маси, так що православна церква пішла їхніми слідами і стала воювати тою самою зброєю.

Пізніше, під кінець XVI в., доходить до нас західноєвропейська релігійна драма, в якій у недовгому часі перевагу над латинською взяла народна мова. Ці драми виконувано спочатку по костьолах перед святами. У нас такі вистави особливо поширювали єзуїти. Отже, були там різдвяні драми, народний Ісуса і прихід пастирів, трьох царів, Ірода, вбивання вифлеємських дітей перед святом трьох царів, Христові муки у страстний тиждень.

Із часом ці драми вибігли поза рами церковної суворості, поширюючи зміст явами з пастухами чи вояками, що мали більш реалістичний характер. Тоді духовенство почало виступати проти них і виперло драму з церкви до притвору, потім — до церковної огорожі, вкінці — поза огорожу. За драму взялися веселі братства, різні весельчаки, які вважали своїм головним завданням забавляти й розсмішувати народ. Щоб розвіяти томлячість та нудоту довгих розмов у релігійній драмі, її переплетувано драматичними сценами, жартами, анекдотами. Це були так звані інтермедії та інтерлюдії, котрі з часом дали початок новочасній комедії.

Про поширення і популярність тих народних драматичних вистав згадує не раз у своїх писаннях Іван Вишенський; у посланії до домніків він просто пише, що нові “філософи” не вміють читати церковні книги, а тільки “комедії строють і грають”.

В тих інтермедіях та інтерлюдіях цілковито запанувала народна мова.

Десь у ХVІІ ст. в Україні з’являється ще одна постать носія сміхової культури і пересмішника найрізноманітніших форм серйозного, монументального і остаточного (це ж і про нього, цього пересмішника, писав Шевченко: “ти смієшся, а я – плачу...”). Це – мандрівний студент, мандрівний дяк (школяр, бурсак, спудей, бакаляр, миркач, канцелярист, недоук, пиворіз, горілкопивець, а по суті – потішник,голодранець, бешкетник, завзятий випивоха, любитель пива і браги, автор бурлеско-травестійних і сороміцьких творів, норовливий громило-дяк), тобто український вагант.

За Іваном Франком, “се тип, що витворився при Київській академії не раніше другої половини ХVІІ віку, а в ХVІІІ віці зробився характерним признаком Подніпрянської України, - елемент кочовий і цинічний, носитель усяких веселих і сороміцьких оповідань та пісень, скорий на вигадки і жарти, захланний на їду, а особливо на випивку. Се були невдачники академії, що осилили початкові науки, але не зуміли довести їх до кінця і добитись якоїсь посади і пішли в світ, хапаючись за що можна – за дяківство, за малярство, справу книжок, часто голодуючи та ніколи не покидаючи свого гумору. Їм завдячуємо, певно, значну часть тих гумористичних віршів про празники християнської церкви”.

Початок театру припадає в нас на час культурно-національного руху кінця ХVІ і початку ХVІІ століть, що виник на Україні після сполучення її з Польщею 1569 р.

Це була причина великих змін у стосунках клас на Україні, що стала однині складовою частиною Польщі; українське панство щоб зберегти свої права, мусіло пристосуватися до нових умов і зріктися своєї мови та релігії, що були тоді ознакою національної приналежности.

Але загальний релігійний характер освіти того часу й те, що вона цілком була в руках духовенства, головним чином ченців, надали й школам того часу переважно релігійного характеру.

У католицьких школах тоді культивувалося шкільну драму, що прийшла з протестантських шкіл, заснованих гуманістами.

Отже, і в наших школах почалися шкільні, переважно релігійні, вистави на зразок єзуїтських. Найраніші згадки про театр на Україні сягають ще кінця ХVІ ст.

Найстарішими датованими драматичними сценами українською мовою писаними є дві інтермедії 1619 р. Написав їх поляк Якуб Гавваторович додатком до своєї ж п’єси польською мовою “Смерть Івана Хрестителя”, складеної і виданої в Каменці Струмиловій у Галичині. Треба думати, що в Галичині взагалі з’явилися перші наші вистави.

До першої половини ХVІІ ст. належать і ще декілька недатованих, здебільшого неповних п’єс, як уривки про Архангелові віщання Марії, пролог та епілог з якоїсь різдвяної п’єси й інш. Від тридцятих років ХVІІ ст. є вже звістки й про вистави в Києві в свіжо-заснованій братством і реформованій Петром Могилою Києво-Могилянської колегії (пізніше академії). Ця школа, як відомо, зробилася в ХVІІ – ХVІІІ ст. осередком нашого старого театру. Більшість п’єс кінця ХVІІ ст. було написано і виставлено в її стінах.

Звісток про вистави у Могилянській колегії протягом ХVІІ ст. маємо не багато, бо бурхливі події часів Хмельниччини й епохи Руїни не сприяли культурній роботі. Тільки за часи гетьманування Мазепи, коли закінчились довголітні війни, в академії складають і виставляють драми. Важка політична атмосфера відбивала в київських професорів охоту влаштовувати вистави, бо, за тодішнім звичаєм, треба було співати панегіріки владі.

Але, не відповідаючи новим вимогам і смаку пануючих верств, стара шкільна драма, про те, ще була довгий час популярна серед українського міщанства та селянства. Так звані “недоучені дяки” використовували в уривках старий шкільний репертуар і утворювали такі ж сцени в такому-ж дусі для народних вистав. Ці вистави відбувалися або в сільських дяківських школах або в хатах найзаможніших міщан чи селян.

Те що старий український театр був театром духовним і шкільним до певної міри визначав його характер і форми, котрі протягом більш як 100 років мало змінилися: це була схоластична драма на релігійні теми, де тільки невеликою мірою відбилося тодішнє життя, і то переважно в комічних інтерлюдіях. Протягом досить довгого свого життя стара українська драма не зробила великої еволюції, і пізніші п’єси формою часто ні в чому майже не відрізняються від п’єс давнішніх.

Ще за часів Відродження шкільні вистави визнано як могутній педагогічний засіб. Їх завели по своїх школах гуманісти, а звідти перейняли їх під час реакції і католицькі педагоги. Вони обрали для шкіл форму містерії, що найбільш відповідала їхній меті, бо була здавна драмою релігійною. Головною частиною шкільного театру були справжні спектаклі під час вакацій – різдвяних, великодніх чи весняних, або приурочених для урочистого випадку. До нас дійшло декілька редакцій вертепних п’єс: всі вони звичайно складаються з двох частин – духовної і світської.

В першій показували свято Різдва Хрестового: народження його, поклоніння йому трьох царів, вбивство Іродом немовлят, нарешті смерть самого Ірода. Друга частина продовжувала першу, але в ній виступали представники різних верств населення, що раділи народженню Христа. Але цей зв’язок був тільки зовнішнім – тут просто йде низка побутових сцен, де кожна дійова особа виступала серед типових для неї обставин. Формою вертепна п’єса теж тісно зв’язана з шкільною оскільки духовна частина її має на собі виразні ознаки впливу давніх різдвяних п’єс, а світська шкільних інтермедій.

Школа тих часів була чи не єдиним осередком навколо якого гуртувалося все інтелектуальне життя нечисленної української інтелігенції і не даремно шкільні виступи та вистави відвідували сторонні “любителі наук” та всякі офіційні особи.

Шкільна драма дала матеріал і для зовсім народного театру кінця ХVІІ століття. Таким чином. Вплив шкільного театру поширився не тільки на учнів, а й далі. І хоч характер його був напів релігійний, але такими взагалі були інтелектуальні інтереси тієї епохи. Задовольняючи їх, шкільний театр сприяв взагалі духовному розвитку народу, прищеплюючи йому пошану і інтерес до освіти.

Отже, коли освіта на Україні в кінці ХVІІ ст. була набагато популярнішою в порівняні з іншими слов’янськими землями, що цьому аж дивувалися чужоземні мандрівники – то частина заслуги в цьому безперечно належить і старому шкільному театрові.


22.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!