Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Антична культура як колиска європейської цивілізації
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Антична культура як колиска європейської цивілізації

Античність цілком слушно називають колискою європейської цивілізації, бо там її витоки, прототипи майбутніх форм економіки, політичного устрою, науки, мистецтва, менталітету, права

Деякі здобутки цієї доби віками залишалися нормою та недосяжним зразком. Дух еллінсько-римської античності, якому, за визначенням німецького історика культури Вінкельмана притаманні “геніальна простота й спокійна велич”, ще й досі пронизує найглибинніші підвалини європейської культури.

Античність – спільне минуле, велике й героїчне, всіх європейських народів; саме вона робить ці надзвичайно різні народи – від португальців до українців, від вірменів до ірландців, від австрійців до литовців – членами однієї європейської культурної сім’ї, яка має одних учителів: стародавніх греків і римлян. І всі ми рівною мірою є спадкоємцями й правонаступниками їхньої коштовної спадщини, збагаченої та вишляхетненої християнством, і завдяки цьому – європейцями.

Духовну скарбницю Еллади і Риму становлять філософія як особлива форма мислення та культури, логіка й головні зсади раціоналістичного світогляду, першовитоки багатьох наук: геометрії, арифметики, астрономії, фізики, хімії, історії, етики, естетики, літературознавства й мистецтвознавства. Античність – наріжний камінь багатьох галузей людської діяльності, зокрема політики, де наш лексикон і сьогодні майже не вийшов за греко-римські рамки: демократія, олігархія, монархія, республіка, тиранія, партія, деспотія, диктатура.

Те саме і в праві, в мистецтві, в інших галузях. У наше сьогоднішнє життя органічно вплилися численні поняття, слова, назви, імена, вирази, які дійшли до нас саме з культури Стародавньої Греції. Коли ми хочемо підкреслити величину предмета, то кажемо, що він “гігантських” розмірів, коли наголошуємо на величі якоїсь роботи, то кажемо, що вона “титанічна”, і навпаки незначних людей називаємо “пігмеями”; з тих же джерел і вирази “панічний жах”, “яблуко розбрату”, “ріг достатку”, “олімпійський спокій”, “лебедина пісня”, “ахіллесова п’ята”, “муки Тантала”, “сізіфова праця” та багато інших. Численні наукові поняття своїм корінням сягають у старогрецьку мову.

Краща зразки старогрецької архітектури, скульптури та мистецтва є в певному розумінні неперевершеними, класичними, на них вчаться все нові й нові покоління митців, таємницю їх гармонії й естетичного впливу намагаються розгадати дослідники. Європа раз у раз повертається до цієї великої античної спадщини в своєму культурному й політичному розвитку. За доби Відродження відроджується саме антична освіченість, що сприймається як зразок, античність копіюється добою класицизму, та й пафос “Великої хартії волі”, “Декларації прав людини і громадянина”, конституції США не можна зрозуміти без знання античних джерел.

Ця блискуча культура, “грецьке диво”, як назвав її Бертран Рассел, однією із засад мала автономію індивіда. Античність створила механізми політики та управління, які це й до тепер не втратили актуальність і цінність. Великою мірою саме античність, її політичні ідеї та практика, яку європейці різних епох сприймали часом дуже своєрідно, була невмирущим ідеалом для наступних етапів історичного руху Європи.

Гегель не перебільшував, вважаючи, що всякий новий розквіт науки й мистецтва, освіти й культури неможливий без звернення до античності, а людина, не знайома з витворами античного мистецтва, прожила життя, не знаючи краси. І мав рацію Перикл, стверджуючи. Що елліни гідні подиву й сучасників, і нащадків.

Чимало наріжних уявлень сучасною науки, підтверджених експериментально, містила в зародку антична філософія. Вона створила настільки гнучкий, багатий і глибокий категоріальний апарат, що природознавство активно користується ним і тепер. А деякі дослідники античності вважають, що науку взагалі можна визначити як роздуми про світ за методом греків. І тут постає питання, чому честь створення науки як особливої системи досліджень і знань, особливо типу мислення й людської діяльності належить саме еллінам, а не тим народам, чиїми емпіричними знаннями вони часто й широко користуються? Чому н Єгипет, Вавилон, Фінікія? Чому не Індія чи Китай? Адже елліни охоче зверталися до надбань своїх східних попередників, ставлячись до них як до вчителів.

Динамізм античної науки невіддільний від динамізму громадського життя й поєднується зі строгим раціоналізмом, прагненням до системного осмислення нагромадженого матеріалу, до побудови такої теоретичної картини світу, де все розмаїття конкретної дійсності дуло би ведене до мінімальної кількості найпростіших філософських аксіом.

Інші характерні особливості античної, насамперед еллінської думки – принциповий анти догматизм і надзвичайно активні й систематичні запозичення у близький і далекий народів. Греки ламали між культурні бар’єри. Чимало досягнень геометрії Єгипту й Вавилону стали надбанням грецької математики. В них же запозичено сонячний календар, у фінікійців – алфавіт. Але засвоюючи чуже греки часто докорінно його переробляли й додавали щось принципово нове.

Ставлення нащадків до античної культури в різні епохи не було однаковим. Скажімо, середньовіччя, хоч і використовувало деякі надбання античної думки, було загалом наставлене досить вороже до попередньої культурної епохи, оскільки античний натуралізм погано поєднувався з середньовічним спіритуалізмом, ідеали раціоналізму – з абсолютною вірою. Ідеалізації античної культури в XVIII столітті чимало прислужився німецький дослідник Вінкельман.

Саме його погляди на античність відбив веймарський класицизм Гете, Шіллера, німецький класичний ідеалізм Шеллінга та Гегеля. Еллінську культуру вони вважали ідеальним відображенням природного начала. Шілллер пише панегірик Гомерові, вбачаючи в ньому людське втілення природного. У Гомера, на думку Шіллера, все ідеальне. Грецька-еллінська культура з його погляду – класична, себто нормальна як природа і нормативна як ідеал. Їй властива внутрішня збалансованість, неприйняття крайнощів, небажання виходити за рамки.

Її класичність настільки очевидна, що не потребує доказів, і настільки незбагненна, що здається дивом. Елліністичну спадщину піднято над природою; не припускалась навіть можливість піддавати її сумніву. Вона сприймалася на контрасті з “метушнею” історії, була вічним ідеалом. Такий підхід до еллінської класики живився впродовж цілої доби від Лессінгового “Лаокоона” до смерті Гегеля й Гете. Ернест Ренан і Анатоль Франс, схилялися перед величчю античної мудрості й мистецтва.

Якщо сучасники Вінкельмана, Гете й Шіллера бачили в античності лише ясне й величне олімпійське світло, то Ніцше та його послідовники стали на шлях заперечення класики та звеличення архаїки античності. Причому межа архаїчності в культурі “Давньої Греції” постійно відсувалася: скажімо, Т.Адорно в “Діалектиці просвіти” навіть в Одіссея помічає дух буржуазного раціоналізму. Ніцше та інші зосереджують увагу на “дионісійській системі”, темній. Стихійній стороні античної культури, на агопальному інстинкті еллінів, інстинкті боротьби й перемоги.

На протистоянні Ероса, бога глибинних життєствердних сил, і Танатоса, бога смерті й небуття. Енгельс наприкінці XIV століття закликав побачити в стародавньому елліні “дикуна”, “ірокеза” – і це було для тієї епохи вельми нетривіальним. Та в ХХ столітті, залунали голоси, що пропонували бачити в елліні тільки дикуна, нехтуючи рівень культури. Така антикласична тенденція європейської культури ХХ століття непомітно руйнувала позицію з якої саме й можна сприймати класику як класику.

Але руйнація античного ідеалу цілісної культури є не лише руйнацією культурного минулого Європи, а й смертним вироком її культурному майбутньому. Еллінська культура в ареалі свого виникнення й наступного поширення не була першою. Серед її попередників дослідники називають крито-мікенський світ, в якому були культури: мінойська, мікенська, дорійська, гомерівська.

Після завоювань македонського царя Александра, котрий підкорив собі Елладу і, спираючись на її ресурси, зорганізував спільну еллінську експансію на схід, утворилася величезна імперія від Східного Середземномор’я до Індії. Після смерті царя починається її поділ між діадо полководцями Александра: Антіона (сатрапа Фрігії) призначеного головнокомандувачем в Азії, Піфона – в Ірані, Селевка – у Вавилоні. Птоломей заснував державу в Єгипті.

Інтенсивний процес змішання еллінської й тубільних культур, що розпочався по тому, породив специфічну культурну спільноту – еллінізм. Вираженням її було поширення двох офіційних мов елліністичних монархій: койне (спільно грецька мова. Що заступила місце діалектів) та арамейської (одна зі західно семітських мов). Грецька мова була мовою царської адміністрації. В містах усе громадське життя будувалося за зразком грецьких полісів. Навіть боги мусили мати грецькі імена. Тим часом у тубільному селі панували деолічінській побут і система соціальної організації, й конфлікти між ним та еллінізованим містом був чи не найістотнішим внутрішнім конфліктом елліністичних держав.

Різко змінилася громадська психологія. Нестабільність політичного становища, неможливість вирішувати долю своєї вітчизни, безпорадність перед бюрократичним апаратом породжували індивідуалізм, а розрив національних зв’язків – космополітизм.

Якщо в класичній Греції людина не мислилася поза державою, то в добу еллінізму особа дистанціюється від держави, відходить від політики, що тепер монополізована державним апаратом із форми самореалізації особистості перетворилася на цілком відчужену, загрозливу сферу. Люди мріють про тихе життя й віддалення від натовпу, вбачаючи в цьому справжню безпеку. Виникає суспільство атомізованих індивідів: полісна спільнота розпалася, а уявити себе частинкою величезної імперії, що геть розчинила особистість, людині було годі.

Занепадають колишні полісні чесноти: громадяни прагнуть звільнитися від суспільних обов’язків. Якщо раніше вшановували тих, хто працював на загальне благо, то тепер у почесних декретах елліністичних міст громадян заохочують увільненням від військової служби, від літургій. Ізвичаїлися переселення з одного міста до іншого, на зміну полісному патріотизмові приходить принцип “де добре – там батьківщина”. Як своєрідна реакція на руйнацію етнічної та соціальної спільнот виникають численні неформальні об’єднання. То був час пошуку нових зв’язків, нових моральних ідеалів.

У галузі соціально-економічній спостерігається піднесення торгівлі й товарного виробництва. Незважаючи на військові сутички, встановлюються регулярні морські зв’язки між Єгиптом, Сирією, Малою Азією. Грецією, Македонією. Налагоджено торговельні шляхи червоним морем, Перською затокою й далі в індію, а також зв’язки Єгипту з Причорномор’ям, Карфагеном і Римом.

Виникали нові провідні центри торгівлі й ремісництва (Александрія в Єгипті, Антіохія на Оранті, Селевкія та Тигрі, Пергам) з виробництвом, орієнтованим на зовнішній ринок. Селевкіди заснували низку полісів уздовж старих торговельних шляхів, що з’єднували верхні сатрапії та межиріччя із Середземним морем. Птоломеї заснували кілька портів на червоному морі. Численні поліси, що виникли на Сході, приваблювали торговців. Греки і македонці принесли з собою звичайний для них рабовласницький спосіб життя, збільшувалась кількість рабів.

Помітно зріс економічний потенціал елліністичних держав, обсяг ремісничого виробництва та його технічний рівень. Найважливішим стимулом економічного й технічного прогресу був обмін досвідом і виробничими навичками в землеробстві й ремісництві між грецьким і негрецьким населенням. Завдяки цьому зроблено численні важливі винаходи. Що сприяли виникненню нових ремесел, вужчій спеціалізації ремісників і появі масового виробництва. В Єгипті було налагоджено виробництво різних сортів папірусу. А в Пергамі з ІІ століття до нашої ери – пергаменту.

Розвиток морської торгівлі та постійні військові сутички на морі стимулювали вдосконалення суднобудівної техніки. Тривало будування озброєних таранами багаторядних веслових військових кораблів. Зі стапелів спускали двадцяти – й тридцяти рядні судна, але. Судячи з того що флот Птоломеїв двічі зазнавав поразки в битвах із флотом Македонії, вони виявилися менш ефективними за збудовані на грецьких верфях (можливо, за зразком швидкісних 16-ти рядних кораблів Деметрія Поліфісета).

Розвиток мореплавства вимагав навігаційного забезпечення. Одним із семи чудес світу був Фороський маяк, що його створив архітектор Сострат із Кніда: велика вежа зі статуєю бога Посейдона. Відомостей про її висоту не має, але Йосиф Флавій свідчив, що вогонь на її верхівці було видно з моря на відстані 300 стадій (близько 55 кілометрів). Схожі маяки встановлювались і в інших портах.

Більшість міст, що їх заснували елліністичні монархи, збудовано в ІІІ століття до нашої ери.

Чільним містом Середземномор’я стала Алексанрія. Її спроектував архітектор Дейнокрой іще за Александра македонського. Александрія вражала багатством і пишністю. В Александрії було величезна бібліотека, яка свідчила про це місто, як про центр науки і мистецтв.

Як політичну систему елліністичний світ поглинула Римська імперія, але елементи соціально-економічної структури, що склалися в елліністичну добу, справили величезний вплив на розвиток Східного Середземномор’я в наступні століття. Тут виник новий тип держави; елліністичні царства, котрі поєднували риси східної деспотії з полісною організацією міст.

В період еллінізму втрачають колишню вагу етнічні відмінності між греками й македонянами, а етнічне ім’я “еллін” набуває соціального значення й поширюється, незалежно від походження, на всіх. Хто завдяки соціальному становищу може здобути освіту за грецьким зразком і вести відповідний спосіб життя. Зміни в економічній, і соціально-політичній сфері спричинили зміну соціально-психологічних особливостей людини елліністичної доби.

Політична нестабільність, поневолення одних і збагачення інших, розвиток рабства й работоргівлі, міграції з одної місцевості в іншу – усе це послаблювало зв’язки всередині громадянського колективу поліса, громадянські зв’язки у сільських поселеннях, спричинило зростання індивідуалізму. Поліс уже не маже гарантувати свободу й матеріальну незалежність громадянина, великою значення починають набувати особисті зв’язки з представниками царської адміністрації, покровительство влади.

Поступово від генерації до генерації триває психологічна перебудова: громадянин поліса стає підданим царя не лише юридично, а й за політичними переконаннями. Усі ці процеси тією чи іншою мірою справили вплив на формування елліністичної культури.

Елліністична культура не була єдиною, адже вона формувалася завдяки взаємодії елементів місцевої традиційної культури за культурою, що її принесли завойовники й переселенці, греки й не греки. Форми синтезу диктувалися багатьма специфічними для даної місцевості обставинами співвідношенням чисельності різних етнічних груп (місцевих і прибулих), півнем їхньої культури та соціальної організації, умовами економічного життя, політичним становищем тощо. Проте елліністичну культуру можна розглядати як цілісне явище: всім її місцевим варіантам властиві деякі спільні риси, зумовлені обов’язковою участю в синтезі елементів грецької культури.

Щоб зрозуміти специфіку еллінської культури, потрібно враховувати спеціальні зрушення тієї історичної епохи. І Греції, на відміну від країн Стародавнього Сходу, склався немонархічний, а республіканський тип рабовласницької держави. головними об’єктами і змістом культури була вільна й політично активна людина. Як говорив афінський філософ Протагор: “Людина – мірило всіх речей”. Герої культури Греції – реальні люди. Навіть грецькі боги мають людську подобу, володіють людськими достоїнствами і слабкостями: вони помиляються, сваряться, ревнують.

За Гераклітом у грецькій культурі людина розглядалася як смертний бог, а бог – як безсмертна людина. Цей концептуальний підхід пронизує не тільки мистецтво, але й філософію, філософські системи Анаксимандра, Паршеніда, Піфагора, Демокріта, Геракліта пройняті ідеями знаходження у світобудові цілісності гармонії, “голосу” діалектики. Знаменитий вислів Геракліта про те, що не можна увійти двічі в одну і ту ж річку став пізніше вихідною точкою розробки діалектики як принципу філософського мислення. І стародавній грецькій філософії беруть початок матеріалістичне –атомістичне вчення (Демокріт) та ідеалізм (Сократ і Платон). Вперше виникає нова галузь знань історія: “батько історії “Геродот започаткував літописно-описову форму вивчення суспільства. Аристотель у праці “Політика” створив першу теорію держави. грецький учений Евклід заклав основи геометрії, Архімед – механіки.

Багатою була наукова та художня література доби еллінізму – але збереглося небагато творів. Далі розроблялися традиційні жанри – епос, трагедія. Комедія, лірика, риторика, історична проза – та з’явилися нові – філологічні дослідження, словники (перший грецький лексикон створено Філетом Коцьким близько 300 років до нашої ери), біографії, епістолографія.

Набули популярності епіграми. Що містили оцінку мистецьких творів або окремих осіб, опис побутових і еротичних сценок. Епіграма віддзеркалювала почуття, настрої та роздуми поета.

Художня література елліністичного періоду не торкається широких суспільно-політичних тем свого часу, її сюжети обмежуються інтересами, мораллю та побутом вузько соціальної групи. Тому багато творів швидко втратили всю громадську й художню вагомість і були забуті, лише деякі з них залишили слід в історії культури.

Далі розвивається монументальна скульптура, призначена для майданів. Храмів, громадських споруд. Їй притаманні міфологічні сюжети, величність, складність композиції. Наприклад, Родоський велетень – бронзова статую гелі оса.

Створена Хересом із Лінда в ІІІ столітті до нашої ери, сягала заввишки 35 метрів і вважалася дивом мистецтва й техніки. Зображення битви догів іі титанів на знаменитому фризі вівтаря Зевса в тер самі динамічне, виразне й драматичне. Сформувались родоська, пергамська й александрійська школи скульптури, що продовжували традиції Лісіппа, Скопаса, Пракситема. Вплив елліністичного образотворчого мистецтва помітний і в традиційні єгипетській скульптурі (в рельєфах, статуях Птоломеїв), пізніше – в парфянському й кубанському мистецтві.

Одним із чинників формування елліністичної культури стало поширення еллінського способу життя й еллінської системи освіти. В полісах і східних містах. Що одержали статус поліса. Виникали гімназії з поле строми, театри, стадіони та іподроми; навіть у невеличких поселеннях, що не мали полісного статусу, але заселених вихідцями з балканського півострова й узбережжя Малої Азії, з’являлися грецькі вчителі та гімназії.

Багато уваги приділялося молоді, а значить, і збереженню основ еллінської культури в суто еллінських містах. Система освіти складалася з двох-трьох стадій залежно від економічного й культурного потенціалу полісу. Хлопчики починаючи від семирічного віку навчалися в приватних учителів або в громадських школах читанню, писанню, малюванню, гімнастиці, знайомилися з міфами, поемами Гомера і Гесіода, засвоюючи основи полісного етичного і релігійного світогляду.

Наступний етап освіти відбувався в гімназіях, де фізичні вправи поєднувались з навчанням граматики, поетики, історії, геометрії, астрономії. Гри на музичних інструментах; 15-17 – річні юнаки слухали лекції з риторики, етики, логіки, філософії, математики, географії. В гімназії продовжували свою освіту й фізичні тренування – юнаки, що досягли повноліття й підлягали призову на військову службу.

За роботою шкіл, якістю викладання, поведінкою та успіхами учнів суворо стежили гімнасіарх і виборні особи з громадян поліса; витрати на утримання гімназії і вчителів здійснювалися з полісної скарбниці, інколи на ці потреби витрачали гроші з благодійних пожертв. Гімназії були не тільки закладами для навчання молоді, а й місцем змагань і центром повсякденного культурного життя.

Поряд із існуванням філософських шкіл, що склалися у класичний період, тривав процес виникнення нових. Основну увагу звертають вони на проблеми етики. моралі, місця людини у світі. Серед них особливого значення надирають вчення осоїдів та філософія Епікура. Засновником стоїцизму був Зенон (336-264рр. до н.є.), який головне завдання філософії бачив у етиці. На його думку, знання є лише засобом для надбання мудрості, вміння правильно жити; щастя – у свободі від пристрастей, у спокої душі, гідної покори долі, бо усе в світі є закономірним і необхідним. Стоїцизм був дуже поширений в елліністичну та римську епохи.

А його етика відігравала значну роль у виникненні ідеології християнства. Продовжувачем і послідовником матеріаліста Демокріта був Епікур. Він розвинув атомістичну теорію. Перший передбачив існування атомної маси. Спираючись на положення при довільне відхилення атомів. Епіку розробив концепцію, згідно з якою людина не є повністю рабом долі тому активність мудрість. Можуть допомогти їй у досягненні щастя, яке помагає у скромному способі життя, стриманості, філософських бесідах у колі друзів тощо. Людина, за Епіку ром. Повинна прагнути до атараксії – душевного спокою, вищого щастя мудреця.

У літературі періоду еллінізму, як і у філософії, зростає увага до окремої людини, її переживань. Проблем. Вона набирала більш камерного, інтимного характеру, виник новий жанр – твори для розважального читання. Особливим успіхом користувалася комедія, яка отримала назву новоаттічної. Головним чином, це побутова драма, або драма характерів. Основними її темами стали кохання, сімейне життя.

Сюжети брались з міфів, казок, але переносились в умови сучасної авторам дійсності. Серед комедіографів найвідомішим був Менандр, автор твору “Відлюдник” та багатьох інших комедій, що не дійшли до нашого часу. Витонченість, легкий відтінок іронії, гумору є характерною рисою александрійської поезії “малих форм”, найяскравішим представникам якої був Калліймах. Творцем жанру ідилії, автором пастуших поем, або буколік, у яких оспівувалося мирне життя на лоні природи, був поет, Феокріт.

Характерною рисою доби еллінізму було відокремлення соціальних і природничих наук від філософії. Йшов процес диференціації наукових дисциплін. При дворі Птоломеїв створено спеціальне товариство, що об’єднувало науковців – Мусейон. Із мусейоном пов’язана діяльність Евкліда, що написав “Начала”, підручник з геометрії, яким європейці користувалися майже дві тисячі років. В Александірії кілька років жив і працював Архімед.

Астроном Аристарх з острова Самос висловив геніальний здогад про обертання землі навколо сонця. Астроном Гіппарх із Нікеї уточнив календар, відстань місяця від Землі, а також розродив поняття про паралелі та меридіани. Ератосфен із Кірени обчислив довжину кола земної кулі, допускав можливість існування морського шляху в індію навколо Африки.

Елліністична наука мала переважно умоглядний характер; гіпотези висувалися, але не доводилися, головним методом наукового дослідження залишилося спостереження, а логіка – основним засобом побудови висновку; це спричиняло появу всіляких фантастичних теорій, що спокійно співіснували поряд із достеменно науковими знаннями.

Далеко гірше за природничі науки розвивалися суспільні: в царських палацах не було змоги формулювати політичні теорії. Зате виникає багато описів історії різних країн: Манефон написав єгипетську історію за царствами та династіями, і цей поділ на періоди досі визнає історична наука; вавилонський жрець і астроном Бероз – історію Вавилонії, Тімей – Сицилії та Італії.

Відомий історик Полібій, розвиваючи погляди Аристотеля, створив циклічну теорію зміни форм державного устрою: в умовах безвладдя та хаосу люди обирають собі вождя – виникає монархія; але поступово монархія вироджується в тиранію, а з неї – в аристократичне правління. Коли аристократи перестають дбати про інтереси народу, їхня влада замінюється на демократію, яка знову призводить до хаосу, безладдя в громадянському житті, і знову постає потреба вибирати вождя. Багатою була наукова та художня література доби еллінізму – але збереглося небагато творів.

Не лише спосіб життя, й сам вигляд елліністичних міст сприяв поширенню й дальшому розвитку нової культури. Архітектура продовжувала грецькі традиції, але спорудження храмів не ставало на заваді будівництву театрів, гімназій, палаців. Внутрішнє і зовнішнє оформлення будинків урізноманітнюється, архітектори охоче використовують портики та колонади.

Царі будували й відновлювали велику кількість храмів присвячених грецьким богам зводилися за класичними канонами, хоч і з невеличкими відхиленнями; в архітектурі храмів східних богів дотримано традицій стародавніх Єгипетських і Вавилонських будівничих, проте в окремих деталях і написах на мурах помітні елліністичні впливи. Розвивалася архітектура, особливо мистецтва міського планування. Чіткою геометричною структурою відзначалась Александрія, Селевкія та інші міста. З’явилися численні громадські споруди: базиліки (торгові та судові будинки), гімназії, палестри, стадіони, бібліотеки, терми, палаци царів, житлові будинки. З елліністичних пам’яток архітектури найбільш відомим є Пергамський вівтар. Побудований на честь Зевса та Афіни.

У галузі скульптури у цей період вирізнилися три школи:

  • Родоська школа (ІІІ століття до нашої ери – початок ІІ століття до нашої ери). Характерною її рисою було підкреслений драматизм, зображення людей у стані емоційного напруження. Кращими творами вважаються дві скульптурні групи: “Лаокоон” та “Фарнезький бик”. У скульптурі “Лаокоон” (скульптори Ачесандр, Афінодор, Полідор) відтворений епізод, коли за наказом бога Аполлона змій напали на жерця Лаокоона та його синів. Цей твір як пластичне зображення фізичних і кузовних мук, на думку фахівців, за глибиною мистецького задуму, за рівнем артистичної досконалості не має рівних в усьому скульптурному мистецтві.
  • Пермська школа. На творчість її майстрів великий вплив мали вдатні скульптори попереднього періоду – Міссіп та Скопас. Поетичність, динаміка. Складність композиції, протиставлення живих і мертвих, виразна міміка – ці провідні риси скульптурному фрезі вівтаря Зевса і Афіни в Пергамі завдовжки близько 100 метрів. На ньому зображена запекла битва богів з гігантами.
  • Александрійська школа. Для неї характерна витонченість, камерність. Одним з найулюбленіших образів місцевих скульпторів є образ богині Афродіти, що набув у їх виконанні особливої чарівності з легким відтінком кокетливої легковажності. Найбільш відомими є скульптори Афродіти Медіцейської (скульптори Кефісодот Молодший і Бімарх), Афродіти з Кірени.

Великого розквіту досяг також живопис, зокрема пейзажний, особливо популярними були види Нілу, міст. Витончена і водночас барвиста багатоманітна культура еллінізму що поєднала у собі досконалість, класичну ясність і технічну бездоганність грецької та монументальність східних культур, стала заключним етапом у розвитку культури Давньої Греції. Культура Римської імперії виросла саме на основі культури еллінізму.

Елліністичну релігію створили широкі кола населення; найхарактернішою її рисою є синкретизм із величезним впливами східної спадщини. Боги грецького пантеону ототожнювались зі стародавніми східними богами, набували нових рис, змінювалися форми їхнього культу. Деякі східні культи греки перейняли майже в незмінному вигляді.

До рівня головних божеств виросло значення елліністичної доби був культ Серапіса, бога, що виник завдяки релігійній політиці Птоломеїв. Життя Александрії з мішаниною різних вір, мов, звичаїв, традицій спонукала до створення нового релігійного культу, що об’єднав би цю строкату громаду з єгипетською. Атмосфера духовного життя того часу вимагала містичного оформлення такого акту.

Джерела повідомляють, щ головними учасниками формування цього культу стали афінянин Тимофей, жрець із Елевсіна та Єгиптянин Манефон, жрець із Геліополя. Вшанування Серпіса швидко поширилося в Єгипті. Разом із Ізідою він стає загальновизнаним елліністичним богом, і їхній культ проіснував до перемоги християнства. Хоча місцеві відмінності в пантеоні й формах культу зберігалися, дедалі більше вшановувалися універсальні боги, що об’єднували функції найпопулярніших богів різних народів.

Одним із основних стає культ Зевса Гіпсіста, що ототожнюється з фінікійським Ваалом, єгипетським Амоном, вавилонським Белом, юдейським Ягве та іншими головними богами різних країн. Іншим популярним культом був культ Дионіса з містеріями, що наближали його до культу єгипетського Осіріса, малоазійських Сабазія та Адоніса. Синкретичні східні культи поширилися на поліси Малої Азії, Греції, Македонії, а потім і в західне Середземномор’я.

Елліністичні царі, використовуючи східні культи і традиції, водночас насаджували культ царя. Цього вимагали політичні потреби новосформованих держав. Культ царя був однією з форм елліністичної ідеології, де змелися давньосхідні уявлення про божественний характер царської влади, грецький культ героїв і філософські теорії IV – III століття до нашої ери щодо сутності державної влади. Царський культ, як і інші політичні інститути елліністичного світу, набув дальшого розвитку в тимській імперії.

Занепад елліністичних держав викликав помітні зміни і в елліністичній культурі. Раціоналістичні риси дедалі більше відступають перед містикою, широко популярні містерії, магія, астрологія, соціальні утопії та пророцтва. Потіруси зберегли магічні формули, з допомогою яких люди сподівалися змусити богів або демонів змінити їхню долю, вилікувати хвороби, знищити ворогів. Втаємничення в містерії розглядалося як безпосереднє спілкування з богом і визволення з-під влади долі.

В добу еллінізму вперше в історії людства контакти між афро азійськими та європейськими народами стали постійними регулярними, перш за все формі культурного співробітництва. Взаємодія в галузі матеріального виробництва в опосередкованій формі віддзеркалювалась у духовній культурі доби еллінізму. Було б спрощенням бачити в ній тільки подальший розвиток грецько культури.

Може, саме тому найважливіші відкриття в елліністичний період зроблено в тих галузях науки, де відчувався взаємовплив раніше нагромаджених занадь у давньосхідній і грецькій науці. Найяскравіше спільна творчість афроазійців і європейців виявилася в сері релігійної ідеології еллінізму. Елліністична культура була культурою синкретичною, охоплювала величезні простори ойкумени – Західну і Східну Європу. Передню й центральну Азію, північну Африку. Її елементи присутні як у римській, та і в парфянській, греко-бактрійській, куманській, коптській, кавказькій культурах.

Культура еллінізму відіграла важливу, велику роль у житті світу. Вона показала свою витонченість, багатоманітність, ясність, точність, досконалість, красу мистецтва.

Елліністична культура увійшла в історію як цілісне явище античності: всім її місцевим варіантам властиві деякі спільні риси, зумовлені обов’язковою участю в синтезі елементів грецької культури та схожими тенденціями соціально-економічного й політичного розвитку суспільства на всій території елліністичного світу.

Використана література

1. І.В. Лосєв “Історія і теорія світової культури” Європейський контекст. К: “Либідь” – 1885р.

2. “Теорія та історія світової і вітчизняної культури”, Львів “Каменяр” – 1992р.

3. Тевчук “Історія світової культури”, К, 1994р.

4. Полікарпов “Лекції з історії світової культури” Харків, 1995р.

5. Попович “Нариси зарубіжної і української культури” К, 2000р.

6. Федорук “Лекції з світової культури” К, 1994р.

7. Федорук “Зарубіжне мистецтво”, Київ.


22.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!