Osvita.ua Вища освіта Реферати Культура Східні слов'яни: народні традиції, обряди та фольклор
Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції. З питань розміщення інформації звертайтесь за телефоном (044) 200-28-38.

Східні слов'яни: народні традиції, обряди та фольклор

Особливості поширення та ладу східних слов'ян. Загальні риси релігійних вірувань східних слов'ян. Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість. Язичницькі уявлення східних слов’ян про небесний світ

Східнослов’янське язичництво, безумовно, виникло й розвивалося на своїй власній, самобутній основі, разом з тим воно не було замкнутою метафізичною системою і значною мірою відчуло на собі ідеологічний вплив сусідніх етнічних груп. Таким чином, аналіз уявлень східних слов’ян про потойбічний світ повинен допомогти з’ясувати розвиток та головні напрями зовнішнього культурного впливу на архаїчну культуру Київської Русі.

Про виняткову роль в свідомості східних слов’ян посмертних уявлень свідчить той факт, що за даними письмових джерел окремі аспекти даних вірувань чітко простежуються в звичаях та обрядах XVI-XVII ст.

Релігійна реформа князя Володимира Святославича 980 р., під час якої київський князь запровадив єдиний для всього східнослов‘янського суспільства культ головних язичницьких богів і цим самим надав язичницькій релігії функції державної.

Таким чином, слов’янське язичництво впродовж ІХ-Х ст. досягло найвищого етапу свого розвитку та отримало статус державної релігії, що сприяло консолідації давньоруського суспільства та підвищенню авторитету великокнязівської влади.

Після прийняття християнства автохтонні вірування ще протягом кількох століть продовжували зберігатися, особливо у віддалених від великих центрів регіонах. Разом із тим спостерігається повільний, але безповоротний процес витіснення язичницьких вірувань та обрядів християнськими канонами, який привів згодом до остаточної трансформації язичницької системи уявлень про потойбічний світ.

Особливості поширення та ладу східних слов'ян

Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельбиу Північній Німеччині.

Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники.

Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно-слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу.

Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей.

Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати морозі спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

Торгівля у східних слов'ян розвивалася слабко. Проте у VIII ст. їй дали поштовх купці зі Сходу й зокрема араби-мусульмани, що стали проникати у східнослов'янські землі. В обмін на дорогоцінні метали, тонкі сукна, ювелірні вироби східні слов'яни могли запропонувати традиційні плоди своєї землі: мед, віск, хутра, а також рабів.

Останній товар араби цінили над усе. Торгівля ця процвітала наприкінці VIII ст., коли у зносини зі східними слов'янами ввійшли тюркські племена хозарів, котрі заснували унікальну торговельну імперію в пониззі Волги та на Каспійському узбережжі й пізніше прийняли іудаїзм. Деякі слов'яни, зокрема сіверці, вятичі та поляни, були змушені сплачувати хозарам данину. Дедалі більше виходячи з ізоляції, східні слов'яни вступали у нову важливу добу своєї історії.

Загальні риси релігійних вірувань східних слов'ян

Древні слов'янські вірування були язичницькими і ґрунтувалися на обожнюванні сил природи. Все життя слов'ян пронизувала віра у втручання надприродних сил, залежність людей від богів і духів.

Найбільше вражали слов'ян явища природи, пов'язані з виявом сили та міці: блискавка, грім, сильний вітер, палахкотіння вогню. Не випадково верховним божеством був Перун - бог блискавки і грому, який, як і всі інші боги, втілював у собі добрий і злий початок: він міг уразити людину, її житло блискавкою, але водночас він, згідно з міфом, переслідує Змія, який переховується в будь-якому предметі, наздоганяє і вбиває його. Після перемоги над Змієм іде дощ і очищає землю від нечистої сили. Не менш сильними і грізними були Сварог - бог вогню; Стрибог - бог вітрів, який втілює стріли і війну; Даждьбог - бог успіху, який ототожнювався з сонцем; Хорс - бог сонця (іноді місяця); Симаргл - бог підземного світу, як він здебільшого трактується. Уявляли його в образі крилатого пса та інш.

У пантеоні східнослов'янських божеств, на відміну від давньогрецького та давньоримського, було порівняно мало богів, які безпосередньо втілюють інтереси і заняття людини. Можна назвати тільки Велеса (Волоса) - бога багатства, худоби і торгівлі, Мокош (Мокошу) - богиню дощу і води, яка в той же час протегувала ткацтву. а також Дану – богиню річок (згадка про неї є у багатьох піснях) та різні берегині.

Відмітною рисою є і слабко виражений антропоморфізм богів: вони мало схожі на людину, нагадують переважно фантастичних істот. Скульптурні зображення божеств виконувалися частіше за все з дерева, рідко з каменю. Унікальним пам'ятником культової скульптури є так званий Збручський ідол. Вчені досі сперечаються, кого ж саме він зображає. Одні вважають, що це ідол Святовита - чотириликого божества. Український філософ М.Попович доводить, що таке пояснення суперечить суті язичницького багатобожжя. На його думку, це чотири різних божества.

Ідоли богів встановлювалися не в храмах, а в гаях, на берегах річок і т.д., такі місця називалися капищами. “Такі … погані мольбища їх: ліс, і каміння, і ріки, і болота, джерела, і гори, і горби, сонце і місяць, і зірки, і озера. І, простіше кажучи, всьому існуючому поклонялися вони яко Богу, і шанували, і жертви приносили”, - осудливо писав пізніше один з церковників про прихильників народної релігії.

Культи божеств – прийняті ритуали жертвоприношень і звертань, священні атрибути, слова молитов - відомі дуже мало. Шкоду, марноту, негативні властивості втілювали в дохристиянських народних віруваннях злі духи: лісовик, біс, водяний, русалки, полуденниця - дух літньої полуденної спеки, крикси - духи крику і плачу тощо. Злі духи вважалися безпечними для тих, хто дотримувався всіх обрядів і заборон.

Світогляд східних слов'ян формувався відповідно до загальноєвропейських тенденцій розвитку уявлень про світ. Як і інші народи, вони вірили у пекло, небесну твердь, центр світу ("світове дерево"), вирій (місце на небі, куди відлітають душі померлих праведників). Життя людини підлегле долі - "суду Божому". Правда, доля у східних слов'ян не була, очевидно, такою ж невідворотною, як фатум у древніх греків, але головні події людського життя вважалися визначеними наперед. Недаремно майже кожне календарне свято включало обряди ворожби про майбутнє життя людини.

Релігія східних слов'ян, як і інші складники культури, які формувалися на етапі родоплемінних відносин, з виникненням і розвитком державності неминуче повинні були зазнати серйозних змін. Якісно нові культурні процеси в Київській Русі відбулися вже після прийняття християнства.

Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість

Комплекс звичаїв та обрядів пов’язаних зі смертю небіжчика, підготовкою місця поховання, одягу, поховальної споруди, засобів доставки тіла небіжчика до місця поховання складав перший обов’язковий етап переходу небіжчика до потойбічного світу і був покликаний захистити живих людей від шкідливого впливу мерців, змилостивити померлого, замінити ритуальними діями людську жертву, а також підготувати все необхідне для наступного етапу поховального культу.

Поминальний ритуальний комплекс, складався з системи звичаїв та обрядів, направлених на вшанування пам’яті небіжчиків. В цілому поминальний етап східнослов’янської поховальної обрядовості можна розділити на дві окремі групи обрядів. Першу групу складають ритуальні дії, пов’язані з вшануванням пам’яті конкретної, нещодавно померлої людини. Звичайно, ці обряди мали місце в певні дні, пов’язані з датою смерті небіжчика. До другої групи звичаїв можна віднести ті з них, об’єктом яких були всі померлі пращури. Вони, очевидно, мали місце у східних слов’ян тоді, коли зростала їх залежність від природних стихій (дощу, сонця, родючості землі і т. ін.)

Поминання небіжчиків у певні дні року були спрямовані на захист світу живих від негативного впливу мертвих. Втім, це лише одна з функцій поминальної обрядовості. Головною ж метою даних обрядів було намагання налагодити механізм впливу на навколишню природу, з якою були нібито пов’язані берегині-небіжчики.

На традиційне поховання могли розраховувати лише ті члени громади, які померли своєю смертю і досягли громадської зрілості. Стосовно самогубців, іноземців, молодих людей дошлюбного віку, дітей та деяких інших категорій мерців існували свої особливі поховальні обряди, які різко відрізнялися від традиційних. Згідно з даними історичних джерел представників деяких з цих категорій покійників пращурів не можна було ховати у землі, бо вважалося, що остання їх все рівно “не прийме”. Порушення цього табу у свідомості східних слов’ян-язичників загрожувало стихійними лихами, засухою та неврожаєм. “Підозрілих” небіжчиків, яких звичайно називали “упирями”, ховали на перехресті шляхів, у болотах, балках, кидали у воду або вішали на деревах.

Східнослов’янська язичницька поховальна обрядовість становила собою складний багаторівневий комплекс звичаїв та обрядів, спрямованих як на вшанування пам’яті небіжчика, так і на захист живих членів громади від небезпечного впливу мерця. Одночасно вона складала перший і головний етап загальної ініціації переходу небіжчика до потойбічного світу. Перехід мерця до “вічного притулку” й перебування у “царстві мертвих” був детермінований чіткім визначенням всіх обрядів, які виконували близькі до небіжчика люди.

Язичницькі уявлення східних слов’ян про небесний світ

Головним провідником небіжчика до “небесного світу” було кремаційне багаття. Воно повинне було забезпечити, по-перше, очищення померлого від всього лихого, що супроводжувало його протягом життя, по-друге, розділення його тіла на дві відокремленні субстанції – легку повітряну істоту – дух, який мав потрапити в “небесне царство” разом з димом від кремаційного багаття і кальциновані кістки (або костії, які нібито потрапляли у “антисвіт”).

Похідним від культу кремаційного багаття-посередника між двома світами були культи вогневого птаха-півня, крука та чарівного коня.

Виходячи з писемних та археологічних джерел, автор доводить, що в уяві наших предків дохристиянської доби небесний світ знаходився десь на краю землі, за межею реального світу і становив собою ідеальне місце, з яким звичайно пов’язували всі свої життєві ідеали та мрії.

Важливими є і вірування пов’язанні зі структурою небесного світу. Згідно з даними письмових та археологічних джерел давні слов’яни-язичники уявляли його у вигляді острова, розташованого серед моря (або неба). На острові знаходиться світове дерево або один з його алломорфів - гори “від землі до неба”, “великий стовп”, “біл-горюч камінь Алатирь” і т. ін. У даній схемі своєрідно відбилися уявлення наших пращурів про світобудову, засновану на єдності чотирьох головних стихій – землі, неба, води та вогню.

Простежено генетичний зв‘язок між космологічними уявленнями східних слов’ян про потойбічний світ та культом провідних язичницьких східнослов’янських богів пов’язаних в свідомості наших предків з небом – Родом, Перуном та Симарглом.

Вірування у “небесних богів”, які стали основою слов’янського язичництва напередодні прийняття християнства, були похідним від культу упирів та берегинь, тобто були генетично пов’язані з уявленнями про посмертне існування людини. Разом з тим, “небесні боги” уособлювали собою надприродні стихії, але не в їх первісному байдужому варіанті, а у стані пом’якшеному сакральними жертвами у вигляді кремації небіжчиків, тобто “верхні”, “небесні” боги східнослов’янського пантеону були для наших предків, насамперед, “своїми” богами, об’єднаними з померлими пращурами сакральним зв’язком і здійснюючими заступництво живих членів східнослов’янського суспільства.

Антисвіт в язичницькій свідомості східних слов’ян

Антисвіт в архаїчній уяві східних слов’ян дохристиянської доби відділявся від реального світу сакральним колом, яке повинно було оберігати живих людей від негативного впливу мерців. З уявленням про просторову межу між двома світами був пов’язаний культ язичницьких духів – берегинь.

Порушення живими людьми священного кордону, який відділяв реальний світ від потойбічного, мало привести, в язичницькій свідомості східних слов’ян, до загибелі святотатця. В язичницькій уяві давніх слов’ян кургани-могильники являли собою “селища мертвих” або “общини мерців”. Термін “світ” являв собою групу слов’янських поселень, розташованих навколо великого селища, яке називалося “весь” або “градок”. Це дозволило зробити висновок, що “антисвіт” або “підземний світ мертвих”, куди потрапляли кальциновані кістки покійників у свідомості давніх слов’ян-язичників складався з групи могильників, розташованих в тій місцевості, де колись жив померлий.

Традиційні уявлення східних слов’ян-язичників ІХ-ХIII ст. про антисвіт відбивають соціально-економічні відносини, притаманні первісно-громадському суспільству докласової доби, тобто в кордонах антисвіту повинна була існувати загальна соціальна та економічна рівність.

Суттєво відрізнялися від традиційних канонів уявлення про антисвіт представників східнослов’янської соціальної еліти кінця І тис. н.е. В свідомості вищих прошарків східнослов’янського суспільства даної епохи антисвіт був дзеркальним відображенням реального світу, тобто на нього автоматично поширювалися всі соціальні та економічні інститути, що існували в Київській Русі ІХ-ХIII ст. - соціальна диференціація, включаючи рабство, економічні та сімейні відносини.

Наявні писемні та археологічні джерела не дозволяють змоделювати загальну чітку картину уявлень східних слов’ян-язичників про сутність антисвіту. Можна прослідкувати лише кілька головних схем, які простежуються на рівні фактологічного матеріалу. Уявлення про підземний світ і місце в ньому небіжчика були тісно пов’язані з культом землі та рослин, які в свідомості тодішніх слов’ян помирали і відроджувалися протягом року.

Антисвіт дзеркально розповсюджувалися реалії земного життя, інакше кажучи, в свідомості наших предків це був світ навпаки – антисвіт, який в уяві східних слов’ян-язичників асоціювався також з царством темряви та вічної зими.

Язичницький давньослов’янський бог Велес був не тільки богом худоби, але й уособленням сакральної громади мертвих, господарем “антисвіту”. Від нього залежала плодючість землі, благополучність худоби в реальному світі і добробут мерця у “світі мертвих”. Тому, не випадково автор “Слова о полку Ігоревім” називає себе у творі “онуком Велеса”, тобто нащадком сакральної громади мертвих. Тотемістичні коріння культу Велеса, уособленням якого у давніх слов’ян вважався ведмідь, сягають далекої неолітичної доби – епохи, в яку він символізував дух вбитої тварини.

Східні слов’яни дохристиянської доби вшановували також богинь – уособлення поховальної обрядовості і смерті - Желю та Мару, які походять від культу загально індоєвропейської Богині-Матері. Богині Желя і Мара не мали відношення до реалій земного життя людини, але в ініціації переходу небіжчика до антисвіту грали певну роль. Ці богині уособлювали собою тіньову сторону потойбічного світу – смерть, тугу за померлим.

Отже, поховання померлого було першою детермінованою сходинкою загальної ініціації переходу небіжчика до царства мертвих. Від реалізації даних обрядових канонів залежало наступне існування безсмертних сутностей небіжчика у небесному “вирії” та підземному “антиcвіті”. Універсальний акт обряду трупоспалення включав розкладення померлого на дві окремі субстанції – кістки та духовну сутність небіжчика. Дим від поховального багаття символізував дух померлого, який нібито відправлявся до небесного світу. Кальциновані кістки повинні були відправитись у антисвіт та продовжити там своє існування окремо від інших частин тіла. Все це повинно було забезпечити райське життя небіжчика у небесному світі.

Згідно зі східнослов’янською міфологічною традицією місце райського саду, який обіцяв вічне життя небіжчику, знаходилося десь за межею реального світу. Частіше всього, як вказують археологічні, писемні та фольклорні джерела, східні слов’яни пов’язували його зі стороною, де заходе сонце. У деяких окремих племен він розташовувався на високих горах за морем і т. ін. Небесний світ у свідомості східних слов’ян був відображенням уявлень про ідеальне життя на землі.

У архаїчній свідомості східних слов’ян 1Х-Х ст. важливу роль відіграють уявлення про підземний “антисвіт”, до якого повинні потрапити кальциновані кістки спаленого небіжчика. Антисвіт у дохристиянській уяві наших предків мав чітку структуру. Загальноприйнятою є гіпотеза про те, що антисвіт відділявся від реального світу сакральним колом, яке символізувало межі обох світів. В антисвіті, на думку східних слов’ян, повинна була зберегтися родова громадська єдність, яка відзначалася районом поховання – могильником, кладовищем, погостом і т.п.

Життєвий устрій східних слов’ян 1Х-Х ст., який знайшов своє відображення у язичницькій релігії, визначив стійку прихильність автохтонного населення до язичництва і, як наслідок, завзятий, але іманентний опір впливу християнства у наступну добу. Цей факт відбився і в уявленнях східних слов’ян про потойбічний світ. Язичницькі канони, згідно з даними письмових та археологічних джерел, суттєво впливали на східнослов’янські космологічні погляди та вірування ще протягом багатьох століть.

Список літератури

1. Структура та образ “Антисвіту” в язичницькій уяві східних слов‘ян.// Українське релігієзнавство. - 2002.-№ 21. - С. 38-45.

2. Козлов М.М. Реконструкція слов’янського язичницького пантеону згідно із “Велесовою книгою”. // Збірник наукових праць Миколаївської філії Національного університету “Києво – Могилянська Академія”. – Т.5. – Миколаїв – 2000. – С.17-22.

3. Козлов М.М. Еволюція уявлень східних слов‘ян про потойбічний світ X-XI. // Українська державність: проблеми історії, права, економіки, мовознавства та культури: Збірка наукових праць. – Миколаїв - Одеса. - Тетра.- 2001.- С. 57-60.

4. Східнослов‘янська язичницька поминальна обрядовість. // Матеріали VI Буковинської міжнародної історико-краєзнавчої конференції, присвяченої 125-річчю заснування Чернівецького національного університету імені Ю. Федьковича.- Чернівці. – Золоті літаври. –2001. – С.344-246.


22.10.2010

Провідні компанії та навчальні заклади Пропозиції здобуття освіти від провідних навчальних закладів України та закордону. Тільки найкращі вищі навчальні заклади, компанії, освітні курси, школи, агенції.

Щоб отримувати всі публікації
від сайту «Osvita.ua»
у Facebook — натисніть «Подобається»

Osvita.ua

Дякую,
не показуйте мені це!